День Св. Миколая

Малий Миколка лежав у своєму незатишному, проваленому з усіх боків, вузенькому ліжечку та прижмуривши очі дивився у вікно.
За вікном сяяв повний місяць, його сріблясті проміні освітлювали верхівки дерев, які чорніли за обрієм. Але малий Миколка дивися не на ліс, а на пухнастий сніг, який вже падає та падає третій день.

Знову ці мармизи насварили ні за що… І чому, як що щось сталось, то завжди я винний?
От Тетянка Петрівна ніколи не сварила, поки не розбереться що до чого. А якщо ніхто не зізнавався, то вона все одно знала, хто. Але не видавала. І вона єдина, хто міг от так по чесному погладити по голові, притиснути міцно. І пахло від неї завжди чимось смачним: м’ятними цукерками, а ще он тою коричневою присипкою, якою на свята пироги присипають… з яблучком.
А ці, лише б’ють…
І що таке сталось? Не хочу я листа Миколаю писати, то й що тепер? Старші хлопці розповідали, що ці кляті відьми листи все одно потім на господарчому дворі спалюють.
Я й в тому році писав й позаминулому, щоб мама мене знайшла. Як вона бідна без мене? Я ж все як зараз пам’ятаю. Як лежав у візочку, а вона забігла на хвильку в крамничку купити мені забавку. І нізвідки ці замазури прибігли, схопили… А далі… Вже як тут був пам’ятаю… Як там моя матуся?..
А ця стара відьма Лукерія Іванівна вічне меле своїм язиком зміїним. Всім, дурепа розповідає брехню всяку. Що мовляв відмовилась, Миколка, від тебе мати ще в пологовому, бо ти дебілом родився. Але хай меле, відьма. Я все добре пам’ятаю, і маму, і циган тих замазур. Скоро вона мене знайде, серцем відчує де я. І не потрібні ніякі дурнуваті листи Миколаю.
Єдина Тетянка Петрівна все розуміла і вірила мені, але де тепер… Як поїхала на сесію до міста, то вже кажуть знайшла якогось собі чоловіка, одружилась… А може вона маму мою там стріне, розкаже де я?..

Хоча ні… Вже й не згадає вона про наш клятий сиротинець. Здався він їй.
Треба самому маму шукати, бо пропаду я тут. От би її знайти в свято! Прийти, постукати в двері, а вона відкриє і як розплачеться, як зрадіє, стисне в обіймах свого Миколку!!!

З такими думками Миколка тихесенько піднявся з ліжка, навколо вже була тиша, хлопці спали і тільки чутно було як посапують маленькі янголята у своїх твердих, ще радянських ліжечках.

Дитячий будинок, в якому ріс Микола знаходився в забутому Богом селі, та й вже села як такого не було, їх будинок, та декілька розвалених хат зі старцями. Навколо ліс. Це в містах кожного року на свята приїздили спонсори, привозили подарунки, допомагали з ремонтом, меблями. А у них вже десять років дах протікає, один дядько Василь з мужиків. Він і сторож, і слюсар, і електрик, і Бог зна хто ще… Зазвичай на Миколая готували концерт, на обід видавали по цукерці та мандаринці. От і все свято.

На дворі було дуже холодно, сніг поскрипував під ногами, морозець щипав ніс та щічки малого Миколки. До лісу було недалеко, а там була доста широка дорога. Миколка знав, що якщо йти цією дорогою, можна дістатись до траси, бо завжди вантажівка з харчами з району приїздила по цій дорозі.

Годинника у Миколки ніколи не було, тому він не знав скільки він вже часу йде цією, білою, довжелезною дорогою. Навкруги нічого не змінювалось. Однакові дерева, кущі, і вже очі втомились від блиску сніга. Малому Миколці дуже хотілось спати, він вже не відчував холоду, навпаки йому ставало дедалі тепліше, ноги втомились та були наче з вати. І в ту мить, коли Миколка вже хотів впасти на сніг та трохи відпочити почувся шерех між дерев. Він озирнувся на цей звук. Малому Миколці здалося, що серед дерев на нього хтось дивиться, декілька пар блискучих, жовтих хижих очей. Вовки, миттю промайнуло в голові. Пекучі, гарячі сльози підступно наповнили очі Миколки.
І чомусь ці сльози нагадали Миколці один новорічний вечір. Він захворів та лежав сам самісінький в ізоляторі. Десь лунала музика, сміх його друзів, він плакав від того, що ніхто до нього сьогодні не зайшов, щоб привітати. Тільки медсестра тричі заходила, ставила укол та приносила їсти. І вже пізно ввечері прийшла Тетянка Петрівна. Вона не мала чергувати в цю ніч, але чомусь лишилась. Вони довго розмовляли про життя, про майбутнє. І ще в той вечір Тетянка Петрівна розповіла Миколці давню легенду про святого Миколая. Про те як він оберігає мандрівників на морі, про те як рятує від вовків.
Миколка пошепки почав промовляти чарівні рядки, які б здавалось й не пам’ятав, а слова самі вистрибували з пам’яті.

«Святий Миколаю, тримай вовка в раю.
Тримай його за ногу, доки не знайду дорогу».

І як тільки він промовив ці слова сталося щось неймовірне.
Якась постать в сріблястих блискучих шатах з’явилась у небі, сильні руки підхопили Миколку і він відірвавшись від землі разом з цим величезним сивим, бородатим чоловіком стрімко полетів над землею. Вдалині він побачив свій дитячий будинок, у всіх вікнах якого горіло світло. Десь далеко внизу залишився ліс, наче шмат фольги виблискувало озеро, на яке вони літом тікали купатись… А далі …

Миколка прокинувся і спочатку не міг спантеличити де він. Роздивився навкруги та з відчаєм зрозумів, що знаходиться у сиротинці, в своєму ліжку. Сльози знов покотились по обличчю.

Це був сон!!! Мені все наснилось, і втеча, і вовки, і Миколай. А виходить, що відьма Лукерія Іванівна правду каже, не було й циган. Лишила мене мати в пологовому, не потрібен я їй. І не шукала вона мене ніколи.

Сльози душили Миколку і від цього буле ще більш гірко, що веде себе як дівчинка, як Клара, яку привезли до них місяць тому і вже отримала вона прізвисько Рьова-корова.
Але ж Миколка хлопець – майбутній чоловік. Тому він змахнув сльози і назавжди заборонив собі рюмсати.

І як тільки він заспокоївся двері відчинились якось стрімко, з грюкотом і в палату забігли троє. Лукерія Іванівна, дядько Василь і якась нечесана, заспана директорка. І тут розпочався такий ґвалт, що важко було щось зрозуміти. Переполошили всіх.
Спочатку директорка кричала на дядька Василя та Лукерію Іванівну.
Що мовляв, вам очі повилазило, ось же він, ось… На місті. І тикала пальцями в Миколку.
А ті кричали у відповідь, не було його, от скільки свідків, не було, втік він, все обшукали.
А далі всі почати кричати на малого Миколку.
А Миколка мовчав та лише ледь помітно посміхався, бо тепер він точно знав, що святий Миколай існує!

Наступного дня, в свято Миколая, вже після сніданку Миколку покликали до директорки. Йшов він повільно коридорами та розмірковував як краще вчинити. Щоб таке вигадати… І де ж він ховався, якщо не тікав. Настрій був паскудний, бо він розумів, що в директорський кабінет так просто не запрошують, а в історію про Миколая не повірять. Брехати він не вмів добре, тому передбачав що дістане по повній сьогодні.
Тихенько одчинивши двері кабінету директорки Миколка як вкопаний завмер на порозі.
У кабінеті крім директорки, (яка вже була не розпатлана як вночі, а знову зі своєю зачіскою-баштою на голові), були двоє. Тетянка Петрівна і незнайомець.
Директорка піднялась зі стільця і якимось урочистим, але дуже тремтячим голосом почала промову.
Коли зміст її фраз дійшов до малого Миколки він вже майже тримався на ногах, але поряд була його люба Тетяночко Петрівна. Він дивився в її сині, як вересневе небо очі і знову сльози котились по щокам. Але того дня плакав не він один. Здається сувора директорка й навіть відьма Лукерія Іванівна пізно ввечері закрившись у кабінеті зітхали та відверто ревіли. Але цього ніхто не бачив.

Минув рік з того щасливого дня. Миколка сидить на підвіконні вдома у своїй кімнаті, за вікном падає сніг. Йому сумно, бо він перший родинний день Миколая знов зустрів без мами. Але завтра вони з татом їдуть до пологового будинку забирати маму та маленьку сестричку Ангеліку до дому. Ім’я сестричці він сам вигадав. Батькам сподобалось.
Миколці здається, що десь далеко в небі промайнули знайомі сріблясті шати, він бачить довжелезну білу бороду, яка розгойдується по вітру, в руках у діда великий посох з маківкою у вигляді зірки. Миколка притуляється носом до вікна і одними губами шепоче. ДЯКУЮ!