Третiй жмуток 18

Іван ФРАНКО

Третій жмуток 18

Душа безсмертна! Жить віковічно їй!
Жорстока думка, дика фантазІя,
Лойоли гідна й Трквемади!
Серце холоне і тьмиться розум.

Носити вічно в серці лице твоє,
І знать, з дрУгим з"язана вічно ти,
І бачить з ним тебе й томитись –
Ох, навіть рай мені пеклом стане.

Творця хвалити? За що хвалить його?
Що в моїм серці сей озпалив огонь
І в насміх пизначИв розлуку?
Рай показав і затріснув браму?

Та Пану Богу я не хочу блюзнить,
Бо пощо вірних щирі чуття дразнить?
Мов актор той, мечем махати
На паперовії страхопуди?

Я не романтик. Міфологічний дим
Давно розвіявсь з голови мені;
Мене не тішать ані страшать
Привиди давньої віри млисті.

Бо що ж є Дух той? Сам чоловік його
Создав з нічого, в кождій порі й землі
Дає йому свою подобу,
Сам собі пана і тирана творить.

Одно лиш вічне без початку і кінця,
Живе і сильне, - се є матерія:
Один атом її тривкіший,
Ніж всі боги, всі астарти й Ягве.

Безмірне море, що заповнЯ простір,
А в тому морі вир повстає сям-там –
Се планетарна система, -
Вир той бурлить, і клекоче, і б»ється.

В тім вирі хвилі – сонце, планети є,
В них міліярди бомблів дрібних кишать,
А в кождім бомблі щось там мріє,
Міниться, піниться, пок не присне.

Се наші мрії, се наша свідомість,
Дрібненький бомблик в вирі матерії.
Та бомблі згинуть, вир утихне,
Щоб закрутиться знов десь-інде.

Безцільно, вічно круговорот отсей
Іде і йтиме; сонця, планет ряди
І інфузорії дрібненькі,
Всьому однакова тут дорога.

Лише маленькі бомблики людськії,
Що в них частинка виру відбилася,
Міркують, мучаться, бажають
Вічности море вмістити в собі.

І уявляють вічність на образ свій,
Дають свій вигляд, власну подобу їй,
А там лякаються, мов діти,
Мар, що породила їх уява.

Я не дитина, не лякаюсь мар,
Неначе в"язень з дому тортур і кар,
Душа моя на волю рветься
В мами матерії лоні вснути.

Бажає бомблик приснути радісно,
Згасить болючу іскорку – свідомість,
З людства свойого ні пилинки
В вічність не хоче нести з собою.