Клятi грушi

Вони скотилися у ярок, сотник виставив охорону і наказав відпочивати. Хлопці попадали з коней на розкішну і м’яку траву, дивом вцілілу вже наприкінці літа. Лежали і важко дихали, коні жадібно їли, десь далеко було чутно артилерійську канонаду. Сотник з кількома найбільш досвідченими бійцями щось розумував над мапою. Ніхто не звертав уваги на труп, що висів неподалік, вже смердючій та вкритий черваками.
Колись у цьому ярку була пасіка. Он де залишки спалених вуликів, онде зимовище, а он де хата пасічника, від якої залишилася лише обгоріла піч. Добре мабуть тут було, у ярку, прихованому від степових вітрів. Добре на медку та наливних яблуках, он який сад багатий поруч. Але вітри війни досягли і цього ярка, хтось спалив все і зруйнував, а самого пасічника он повісив. Страшно ось так померти і висіти на сонці, гнилим бурдюком.
Він підвівся, похлопав долонею коня, щоб той заспокоївся. Підійшов до десятника, який лежав долілиць неподалік.
- Пане десятнику, я лопату візьму.
- Навіщо? – той навіть не глянув, так і лежав, сховавши обличчя у пухнастій траві.
- Та похоронити треба. Православна все ж людина.
- Тобі більше всіх треба?
- То візьму.
Не відповів десятник. Ну і не треба. Він пішов, узяв невеличку лопату, приторочену до коня десятника, почав нею копати яму. Він був зморений, він би залюбки полежав у тіньочку, як і інші хлопці. Вони майже не спали вночі, зранку все маневрували, тікаючи від ескадронів червоних. Але подумав, що от коли сам загине і всі будуть проходити повз його труп і ніхто навіть земелькою не прикриє, хіба буде то добре?
Став рити могилу. Копалося легко, земля була м’яка та жирна. Іноді траплялося коріння від сусідніх дерев, легко рубав його. Вирив десь на лікоть. Можна було б і далі копати, але у голові загуло. Досить. Підійшов до дерева, на гілці якого висів труп. Дуб. Низовий дуб. Він у свій час попрацював в столярній майстерні, то знався на деревині. Верховий дуб, що ріс на пагорбах, цінувався більше, аніж низовий, з ось таких ярків. Рубанув шаблею мотузку. Тіло впало на землю, з неприємним звуком і бризками плоті, що розкладалася. А ще ті черваки. Його ледь не знудило. Потягнув тіло за мотузку. Він знав, що це не дуже добре, так тягнути живу людину, але не міг її узяти на раду, бо ж смерділа. Тягнув. Вже залишалося зовсім трохи, коли шия трупа порвалася, голова відлетіла, а він сам впав. Як раз у могилу.
Сміх, образливі слова. Його не любили у сотні, він же був чужий. По-перше, міський, а всі ж вони тут були мужики з хуторів. По-друге, трохи освічений, навіть книги читав. По-третє, з іншої сотні і дивом врятувався. Його рідна сотня потрапила у засідку. Спочатку посікли кулеметами, потім оточили лещатами піхоти. Вибралося кілька десятків, по них стріляли з гармат. Вибух збив його з коня, полетів шкереберть і знепритомнів, сильно вдарившись головою. Аби об камінь, то там би і помер, а то об землю. То був лише синець. Прийшов до тями вночі, почав пробиратися до своїх. Мапи не було, місцевість не дуже знав, у голові паморочилося, то йшов здебільшого навмання. Але, на диво, вийшов не на червоних, які були тут усюди, а на своїх. На іншу сотню. Виявилося, що уцілів один він. На нього дивилися криво, бо якось підозріло вцілів. Чув шепотіння, що втік вчасно, тому і вцілів. Це шепотіння мучило його, бо він не тікав, просто пощастило! Хіба він винен, що і кулі минули і снаряди?
Виліз з могили. Сморід від трупу, поруч відірвана голова. Паморочилося. Як же погано! Але треба закінчити справу. З лопатою пішов до кущів. Нарубав гілок. Потім вистругав палю. Гілки поклав біля тіла, палею навернув його, потім на гілках потягнув до могили. Скинув. І голову туди ж. Почав засипати землею. Швидше, швидше, щоб не бачити це і не чути сморід. Кой як прикидав, потім ще лопатою нарізав дерну, вклав могилу їм. Ще б хрест поставити. Увіткнув палю, мотузкою прив’язав до неї іншу. Більш-менш хрест.
Потім побіг до кущів блювати. Не витримав. Почув десь понизу дзюрчання. Там починалося невеличке джерельце. Пішов туди, мив руки, вмивався. Потім повернувся до сотні. Хлопці поховалися у тіні, валялися, наче не живі. Час від часу прибігав вістовий від охорони, доповідав, що там у степу. Там були червоні. Багато червоних, кіннота, піхота, артилерія. Ганяли їх нещасну сотню, наче зайців. Треба було відступати на північ, може там щось. Якісь легенди про нові армії, про допомогу з Європи. Він не вірив. Просто сподіватися легше, ото хлопці і хапалися за якусь маячню, тільки б не зрозуміти, що все дарма. Вся їх боротьба, всі їх загиблі товариші, все дарма.
А вони ж ще пам’ятали, як крокували Києвом під крики збудженого натовпу, як співали «Ще не вмерла» біля Михайлівського золотоверхого. Тоді здавалося, що ось-ось і Україна відбудеться. А тепер доводилося все відступати і відступати, думати тільки про те, як би вижити.
Запахло цибулею. Хтось з хлопців смачно хрумав нею. Вчора проходили покинутий хутір, там був цілий город цибулі. Хто хотів, насмикали собі. Він не став, це видавалося йому схожим на мародерство. А ось тепер текли слинки. Коли він останній раз їв? Щоб по-справжньому, борщ чи хоча б кулешу якусь, так вже і забув. Просто щось їв аж вчора вранці, коли перехопив трохи хліба. І все. Шлунок зводило, а ще оте хрумтіння луком.
Він підвівся і пішов до садку. Дерева там були вкриті плодами, яблуками та грушами, але був тільки початок липня, все ще зелене. Він скривився. Хотілося їсти. Примушував себе заспокоїтися. Він солдат, він не може дуріти від голоду. Поїсть. Якось, колись, але поїсть. Згадав останню кулешу. У великій казан вмістилася ціла кінська ляшка і майже мішок крупи. Варили довго, але яка смакота! І всій сотні вистачило. Той казан захопили червоні разом з усім обозом. І разом з харчами. Залишили їх без нічого. Коні он можуть траву пожувати, а що робити людям?
Хлопці рятуються від голоду тютюном. Але в нього слабкі легені. Раз затягнеться і буде потім кахикати до вечора. Попити водички. Коли шлунок повний, то наче легше. Йде до джерельця, коли помічає грушу. Невеличку, якусь обдерту, а на гілках кілька плодів. Таких самих невидних, як і дерево, але жовтуватих. Може стиглі? Воно то і не схоже на сортову грушу, але й не дичка. Якийсь гібрид. Він працював в економії, займався садом, то дещо розуміється на цьому. Починає плигати біля гілок, щоб збити. Три груші. Але висять високо. Не дістанеш. Коли бачить одну у траві. Підбирає, нюхає. Ну, наче не зеленець. Обтирає об гімнастерку, кусає. На смак терпкі, але є і солодкість. Їсти можна. Гризе її, пережовує, ковтає. Дивиться на інші груші. Починає лізти на грушу. Залазить вже досить високо, коли під ногою ламається гілка, летить шкереберть вниз. Гупається, котиться травою, лежить. Стогне. Потім відводиться. Крутить головою, піднімає руки. Наче цілий, нічого не зламано. Пощастило йому, бо он як летів.
Плює на ті груші, повертається до сотні. Хлопці все лежать, відпочивають. І він влягається у тіньочку. Не чутно розмов, все лежать мовчки. Бо про що тут балакати? Всім все зрозуміло. Тепер головне пробитися з оточення, дістатися своїх і відступати вже з ними. Сподіватися, що колись і наступати будемо. Він закриває очі, дрімає. Згадує, як опинився на війні. Коли в місто зайшли унееровські війська, він був у в’язниці. Куди його і ще кілька десятків жителів міста запроторили червоні. У якості заручників. Сидів у камері з поважними людьми – лікарями, адвокатами, банкірами, купцями. Потрапив у заручники випадково, просто працював у економії. Всі розбіглися звідти, а йому бігти були нікуди, бо батьки вже померли, сестра була невідомо де. То жив у маленькому будиночку прислуги. Коли наскочили червоні, їм був потрібен керівник економії фон Кніппен, але той давно вже втік. То схопили його. Їж було потрібно виконувати наказ по кількості заручників. Почав щось пояснювати, дали в зуби і потягли.
У тюрмі сидів десь місяць. Перші дні всі чекали розстрілу, тремтіли від кожного звуку у коридорі. А потім звикли. Ніколи не думав, що можна звикнути до думки, що тебе ось-ось уб’ють. А можна. Тоді лежав на нарах і навіть не переймався. Застрелять? Ну і нехай. Байдуже. Його не чекала родина, чи приховані царські червонці, йому не треба було мститися за рідних. Вб’ють, так вб’ють. Він завжди жив так поганенько, що чіплятися за життя не збирався. 
Коли загримотіли гармати, подумав, що от зараз їх розстріляють. Так би і було, заручників почали виводити з камер, але солдаті були перелякані, ворог наступав. Хтось кинувся перший, інші теж. Прямо на стволи та багнети. Кілька пострілів, кілька заручників загинуло, а інші перебили охорону, піднялися з підвалів у будинок колишнього фабриканта, де потім був штаб червоних, але нікого з командирів не знайшли. Ті втекли. А у місто зайшли війська УНР. І від них він вперше почув про Україну і про волю і про майбутнє, яке нарешті з’явиться. Коли його покликали з собою, то радо пішов. Більш-менш триматися на коні вмів, стріляти теж, бо в економії полював на зайців, щоб захистити саджанці у саду. Рубитися шаблею навчили. Так він і став бійцем третьої кавалерійської сотні. Узяв участь у кількох боях, мав вже на рахунку двох вбитих, сам був легко поранений, але зі строю не вибув, бо не хотів втрачати бойових товаришів.
Які стали йому найріднішими. Він же завжди був сам, сирота, по чужих кутках, зайвий рот. А ще ж і хворобливий. Оті його легені, шлунок, час від часу він непритомнів. Добре, що хоч грамотний був, то працював з паперами, слідкував за бухгалтерією. А робити на землі не міг. Через це його вважали мало не за каліку, зневажали. А ось хлопці з сотні, хлопці визнали його своїм. Узяли до себе, не дивилися, що слабкий. Вчили і підтримували. Казали, що сильний, казали, що може. І він міг. І більше за все боявся, залишитися без них. Ото навіть до шпиталю не поїхав, хоч кров з рубленої рани текла кілька днів. Але з хлопцями йому було краще. Коли сотню знищили і він знову залишився сам.
Згадував про загиблих товаришів, коли відчув якесь вирування у шлунку. Ну так, голодний же. Он хлопці ходять з багнетами, штрикають землю біля згорілої хати пасічника. Сподіваються знайти хованку з їжею. Он біжить вістовий з верху ярка. Щось каже сотнику, той підхоплюється і біжить нагору сам. Шлунок починає боліти, наче хоче до вітру. Тільки чим? Там же порожньо, наче в бідняцькій скрині. Ну, хоче так хоче. Уходить в кущі, присідає. У економії він привчився до теплого та зручного туалету, то спочатку важко звикав до цих варварських умов, що ото ховатися у кущах, підтиратися листям чи соломою. Та потім звик. Тільки спустив штани, як завирували і потекло. Понос. Одна вода. Тьху, зараза така! Аж вилаявся. Після чого понос? Одна справа, коли бувало таке на Пасху. Після великого посту, коли з’їси мисяру холодцю та кілька яєць, а ще й шматок ковбаски домашньої, ну і паску. Ото після цього починає шлунок вихилясувати і доводиться бігати до туалету. А зараз то чого?
Підводиться, витирається листям, вже збирається йти, коли знову спазм у шлунку. Скидає штани і сідає. Знову вода. Коли чує тупіт коней. Що відбувається? Хоче бігти, але як бігти, коли вода тече! Ну, швидше! Намагається стулити пельку, одягає штани, біжить, вибігає з кущів, а там тільки його кінь. Сотні ж немає. Стрибає на коня, мчить на гору. Чує там постріли та крики. Ось вже вискочив з яру і бачить, як сотня зім’яла загін червоних, що їхав степом. Підпустили поближче і зім’яли. Молодець сотник! Женеться за хлопцями, щоби бути з ними. Але вони далеченько. Клятий шлунок! 
Наганяє коня, бачить кілька перекинутих возів. Поруч тіла. Це був тиловий загін червоних. Везли поранених до шпиталю. Не довезли. Чутно стогони. Коли бачить рух. Дівчина. Медсестра, що сховалася під одним з возів. Ставить коня дибки, зупиняється, дивиться на неї, перелякану та зблідлу. Мусить вбити її. Бо це ворог. Червоні не жаліють полонених, червоні – звірі, яких треба вбивати. Але оті оченята, отой погляд нажаханої дитини. Махає їй рукою.
- Там ярок. Біжи! – скаче далі. Не оглядається. Він знає, що буває з цими бідними медсестрами на війні. Бачив. Якщо добіжить до ярку, то в неї буде шанс врятуватися. А як ні, то ні. Це ж війна. 
Мчить далі. Починаються траплятися трупи порубаних червоних. Один, один, ще один. Їх поступово наздоганяли і вбивали. Оце найстрашніше, тікати і відчувати, як смерть наближається до тебе, як холодіє спина у відчуття останнього шабельного удару. Краще вже загинути в атаці. Лоб у лоб, щоб і ти рубав і тебе рубали. Він знає це, бо чув від старших товаришів рідної сотні.
Дивиться вперед. Он хлопці розкинулися двома крилами і поступово охоплюють втікачів. Наганяє коня. Але той вже старий, не дуже то поспішає, важко гупає копитами у землю. Раніше в нього був хороший кінь, Рижик, швидкий та витривалий, але Рижика вбило осколками у той день, коли знищили його сотню. Далі рятувався пішки, а оце дали бозна-що. Коня, який нікому не був потрібен. Мотлох, а не кінь, на мило б його, а не в бій.
Мчить далі, коли знову відчуває біль у шлунку. Спочатку намагається стримуватися, але не може. Біль і ось-ось потече у штани. Зупиняє коня, плигає на землю, ледь встигає зняти штани. І знову вода, клята вода, що тече з нього і піниться, наче якась зельтерська. Що зі шлунком? Він то болів час від часу, але звик не звертати увагу. Болить і нехай. А оце що?
Вирвав сухої трави, підтерся, натягнув штани, поїхав далі. Наздогнав сотню, коли вона вже поверталася. З трофейними конями та іншою здобиччю. У когось нові чоботи, у когось картуз, чи годинник. Зброя та боєприпаси.
- Ти де був? – кричить десятник. – Де був? Ти що, не чув наказ в атаку?
- Я відійшов…
- Дурень! До стінки поставлю! Хто тобі дозволив відходити? – кричить десятник. Бійці їдуть поруч, навіть не дивляться на нього. Він чужий і його тут не люблять. А він навіть не може сказати, що трапилося. Про шлунок. І так з нього регочуть, а то взагалі будуть дражнити дристуном. – Баба!
Десятник гнівно спльовує і їде далі. Він повертає коня і їде за сотнею. Йому прикро, що так вийшло. І він не боявся! Не боявся! Він ходив в атаку, на кулемети ходив!
Трусить позаду сотні, зчепив зуби. Проїздять повз возів. Хлопці добивають поранених, починають нишпорити. Знаходять кілька буханок хліба. Всі дивляться на той хліб голодними очима. Він так пахне і так виглядає! Зараз поїдять. Та не судилося.
- Червоні! – кричить хтось. І дійсно, вдалині видно якійсь загін. Вершники. І тачанки з ними. Ховатися у ярку пізно, бо сотню вже помітили.
- За мною! – кричить сотник. Починає брати праворуч від ярку. Мабуть, там є ліс, де можна сховатися. Бо інакше, їх доженуть у степу і знищать.
Скачуть, попереду пилюка і  позаду теж. Коли відчуває знову різку біль у шлунку. Не може терпіти. Кривиться, лається. Аби ще зупинитися, скрутитися  сідлі, а так оця тряска на коні. Не можливо терпіти. І зупинитися він не може. Всратися? І потім мотатися цілий день у власному лайні! Він зупиняє коня, плигає на землю, стягує штани. І знову вода. Чорт, треба було подивитися на возах, може там були якісь ліки для шлунку! У них в економії при поносі завжди заварювали звіробій. Або затулигузку, такий дрібноквітний бур’ян. Тільки немає зараз ані трав, ані часу, ані казанка.
Кривиться, підводиться, стрибає на коня.
- Н-но!
Сотня вже далеко, у клубах пилу. Оглядається. Червоних не видно. Мабуть, пішли низиною, щоб зрізати відстань. Оглядається. Степ. Проклятий степ, де не сховатися. Притискається до шиї коня і скаче. Думає, що робити, якщо його оточать червоні. Спробувати вбити хоча б одного, а потім застрелитися. Тільки не в полон. Все одно розстріляють, тільки ще можуть катувати. Вони це вміють. 
Він наганяє коня, але сотня ані трохи не наближається. Он вона сховалася за невеличким пагорбом. Коли він досягає того пагорба, то бачить, що внизу вже червоні. Вони знімуть його пострілом, якщо він спробує прорватися до сотні. Якби то була його сотня, він би все одно помчав. Але це чужа сотня і хлопці тут зовсім не патріоти України і не зрозумієш, чого вони тут воюють. Розвертає коня і починає їхати уздовж горбочка. Десь у далині чорніє ліс. Ото його порятунок. Що буде потім – не важливо. Зараз головне дістатися лісу і сховатися там. Мчить. Але галоп його коня стає все більш неквапливим. Заморився старий. Вже й перейшов на рись. А до лесу далеко. І постріли.
Оглядається, бачить трьох вершників. Мабуть, червоні помітили його на пагорбі, зрозуміли, що він відбився і послали трьох бійців, щоб його вбити. У них свіжіші коні і вони швидко наближаються. Намагається підігнати коня, але той видохся, в нього немає сил і червоні все ближче. А тут ще біль у животі, ріже, наче ножем, як ото вже сьогодні було і відчуття, що ось прямо зараз потече. Ще постріли, кінь летить шкереберть і він з ним. Добре, що кінь вже ледь біг, то падає не сильно, вершник вихоплює гвинтівку і стріляє у ворогів. З першого разу – повз, а з другого - збиває одного з червоних. Інші зупиняються, стрибають з коней, залягають, бо розуміють, що так він їх може перестріляти.
Він ховається з тілом коня, ще живого, он б’є, зараза, копитом. Стягує штани, присідає. Знову вода. Та скільки ж в ньому той води! Постріл. Куля пролітає поруч з головою, а він сидить, бо вода все ллє. Потім падає і ще постріл. Мабуть, цього б разу куля поцілила б його голову. Вчасно впав. Натягує штани. Оглядається. Червоні он лежать, утрьох. Одного значить не вбив, а лише поранив. Цілиться і стріляє по їх коням. Цілить, один з коней кричить і починає битися на землі. А його кінь вже помер.
- Здавайся, сука петлюрівська! – кричать йому. Не відповідає. Він же ще і заїкається трохи. Дуже цього соромиться, бо всі ж з цієї вади сміються. Тільки хлопці з його сотні не сміялися. Ох, які ж були хлопці! Це вони навчили його і про Україну і про волю і про боротьбу, він же нічого такого не знав, сидів ото з паперами в економії, тільки дебіт з кредитом і бачив. – Здавайся! Не втекти тобі!
Дивиться набої. У обоймі залишилося три. Ще одна обойма в кишені. А одна у торбі, що приторочена до сідла. І там же кілька десятків набоїв розсипом. Треба торбу дістати. Тягнеться до неї дулом гвинтівки, постріл. Не відповідає, береже набої. Бачить, що один з червоних, мабуть, поранений, залишився на місці, а двоє почали перебіжками обходити. Хочуть оточити з усіх боків і розстріляти. Хитрі чорти. Обирає одного і веде. Тільки прицілився, як боєць упав у вигорілу степову траву. Нічого, вилізе. Он плазує гад. Постріл. Скрик. Поцілив. Тепер другого треба. Але той заліг, наче заєць, не сіпається.
Думає, що далі. До лісу далеко. Ніяк не встигне добігти. Треба чекати до ночі. Якщо до червоних не прийде підмога, то буде шанс втекти. Що там з сотнею? Наче пострілів не чутно, тобто немає бою. І навіщо вони напали на той загін, що віз поранених? Треба було пересидіти в ярку, а вночі вже відступати. А так підставилися. Стріляє. Не влучив. Постріл з боку. Це другий ранений по ньому цілить. Кінь прийняв на себе кулю. Хоч якась користь від старого.
Лежить, ховається за трупом коня. У роті пересохло, бо ж літо, спека. Згадує, як читав в економії пригодницький роман про індіанців у преріях. Так там один з героїв втамовував спрагу кров’ю коня. Він тільки думає про це і його нудити починає. Він боявся крові. У економії з нього всі насміхалися, що він навіть курки не міг зарізати. Оце такий йолоп! Тільки за паперами сидіти, наче жидок якийсь. Ну точно ж жидок, бо і здоров’я слабке і до землі непридатний. Любили поговорити, що мати його загуляла з якимось жидком. Говорили це за спиною, бо коли чув, то кидався битися. Його легко лупцювали, аж поки він не купив книгу про бокс, англійський спорт по бійку на кулаках. Вивчив з книги кілька прийомів і поклав двох ворогів, які дозволили собі сказати зайве про його батьків. Він то знав, що тато був п’яницею, а мати – прачкою, теж випивала. Тому і померли рано. А малого узяли по добрій волі пані Гелени, жінки власника економії, яка змилувалася над сиротою.
Різко вилазить з-за коня, ріже ножем мотузку, тягне торбу до себе, постріл. Пізно, товарише, пізно! Посміхається, відчуває спокій, бо тепер з набоями, тепер не візьмуть легко.
- Здавайся! Зараз наші підійдуть! – кричать червоні.
Не відповідає, щоб не соромитися. Цілиться і підстрелює останнього коня. Все, тепер червоні – піхота. Он як лаються. Помічає позаду невеличку улоговину. А що як залишити на коні кашкет, наче він тут, а самому повзти тою улоговиною, а потім кинутися навтьоки до лісу? Непоганий такий варіант. Бо ж оце тут до ночі лежати якось не хочеться. Тим більше он же зробив калюжку біля коня. Смердить, хоч наче і сама вода була.
Переклав набої у кишені, увігнав у коня ніж, почепив на нього кашкет. А сам поплазував до улоговини. Ось вже у ній і поліз далі. Десь за хвилину постріл.
- Здається влучив! – кричить один з червоних. Потім ще вистріл.
Він повзе, повзе, повзе, потім підхоплюється і біжить, намагається нахилятися до землі. Спочатку його не помічають, потім постріли. Кулі пролітають поруч, він кожного разу падає на землю, потім знову біжить. Швиденько починає задихатися, але біжить, хоч серце аж виплигує. Озирається, бачить, що погоні немає. У червоних двоє поранених, а один здоровий бігти не схотів. Ще роблять кілька пострілів, але він вже занадто далеко. Врятувався!
Тільки починає радіти, як знову спазм у шлунку. Болячий, наче ножем, іржавим, тупим ножем ріжуть. Він хапається за шлунок, нахиляється, кривиться, ще намагається бігти, а потім знімає штани і присідає. Знову клята вода. Та що ж таке! Ну що зі шлунком? Збожеволів без їжі? Він нічого не їв! Окрім тої груші. Згадує про неї і тут же кривиться. Ну, дурень! Це ж треба було їсти немиту грушу! Ось чому шлунок розійшовся! Треба ж мити! Це сільські хлопці звичні до всього, вони навіть майже не підтираються. Посрали і все! І руки рідко миють! І нічого їм!
Червоні стріляють, мабуть образилися на його нахабство. Що ото розсівся. Він падає на землю, вже лежить і натягує штани, потім далі біжить. Не підтирається, бо і ніколи і нічим. Он вже скоро ліс, забігає у нього. Спочатку хотів впасти за першим же деревом і відпочити, але згадав, що тут, на півдні, таки ліси, що десять дерев і далі степ. Вирішив роздивитися. Ну так, ліс виявився невеликим, скоріше просто гайок. Триста кроків і закінчувався. А ще посеред нього дорога йшла.
Він сховався у кущах. Сидів і важко дихав. Перед очима паморочило. Хотілося пити. У шлунку щось відбувалося. Подумав, що без коня пропадати. Не встигне за сотнею, залишиться тут, потрапить червоним у лапи. Чув про них. Що звірі просто. Можуть забити на смерть. Чи катувати. Якщо просто розстріляють, так то, вважай, пощастило. Треба знайти коня.
З цією думкою перейшов ближче до дороги, що йшла гаєм. Сховався за поваленим деревом. Тут багато було повалених дерев і вирв від вибухів снарядів. Якийсь бій був, вибивали когось з цього гайка, єдиного острівця, в якому можна було сховатися у цьому степу. Десь далеко почулися постріли. Йшов бій. Мабуть, червоні наздогнали сотню. Якщо так, то гаплик хлопцям. Не вистоять. Бо червоних значно більше. Десь два ескадрони, а у них в сотні шістдесят три бійця. Шістдесят два, якщо точніше. А ще тачанки з кулеметами у червоних. І піхота десь поблизу, з гарматами. Є навіть два трофейних панцерника. Щоправда, палива для них мало, то їх тягають кіньми, тільки коли вже у бій, тоді самотужки їдуть.
Знову спазм. Та скільки ж можна! Підводиться, відходить у бік, присідає. Потім прикидає торішнім листям. Повертається до дороги. Думає, що робити далі і не знає, що робити. Тільки шукати своїх і воювати далі. Бо економія, де він жив останні роки, спалена, а повертатися йому більше немає куди. Та і не зможе він знову сидіти за паперами, клацати рахівницею, зводити цифру до цифри. Він тепер боєць. Солдат Вільної України. Тепер тільки воювати. І чи побачити її, чи загинути за неї. Ось і все. Більше йому нічого не залишається.
Сидить, притулившись спиною до дерева. Облизує пересохлі губи. Хочеться пити, але боїться свого шлунку. Сидить, потроху починає дрімати. Давно не відпочивав, а тут тиша, тінь, спокій. Починає дрімати, не помічає, що дорогою їде віз. На ньому поранені – двоє, ще один солдат – візниця, і медсестра. Та сама, яка дивом врятувалася під возом.
- Маруся, ти куди? – питає візниця, бо дівчина зістрибнула і пішла до кущів.
- Та зараз. – каже вона, заходить, перестрибує дерево і бачить його, що тільки-но прокинувся. Їх погляди зустрічаються. Пізнають один одного. Дивляться. Він навіть не подумав, щоб схопитися за гвинтівку і вистрелити. Вона не подумала, щоб закричати. Приклала палець до губ, показала, щоб відвернувся. Присіла, сходила по-маленькому і побігла до дороги. Сіла на віз і той поїхав далі.
- Ти ото у кущі не бігай так. Бозна хто там може бути. – вчить візниця. – Тут петлюрівців повно. Ти і так дивом врятувалася.
Він дивиться з кущів, як віз їде далі. Прикладає долонь до серця. Перехвилювався, що там казати. Несподівано ж, де вона тільки і узялася. Крутить головою. Потім підхоплюється і знову біжить у кущі. Там сідає. Вода аж шипить з нього. Він сидить, потім підводиться, гилить себе кулаком по шлунку.
- Припини! Припини! – наче наказує.
Повертається на місце, примушує себе не спати, але все одно куняє, бо заморився. Коли постріли, крики. Хапається за рушницю. Дивиться. На дорозі з’являється візниця. Біжить кудись. За ним скачуть. Вершників не видно, але чутно стукіт копит. Ось вискочили двоє. Один махнув шаблею і покотився візниця по землі. Мертвий.
- Хлопці! – він вискочив, бо побачив свого десятника і ще одного хлопця вже з іншого десятка. Зрадів. Хоч і знав, що не люблять його, але свої ж. Зрадів. Біг до них, майже щасливий. Не хотів залишитися сам.
- А, ось ти де, потворо! – гримнув десятник. – Втекти хотів? Дезертувати?
- Що? – він дивується цим словам. Десятник забирає у нього з плеча гвинтівку.
- Всю сотню майже порубали! А ти врятуватися схотів? Вже раз врятувався, вистачить!
Чутно дівочий крик, страшний, як кричать перед смертю. Він чув такі крики не раз. Потім з’являються ще кілька хлопців з сотні. Брудних, зморених, у крові, переляканих.
- До стінки його! – наказує десятник.
- Хлопці, ви що? – кричить він, бо вже тягнуть його, ставлять до дерева.
- За порушення дисципліни і спробу зради, вирок – розстріл. – каже десятник.
- У мене ш-ш-ш-ш… - дуже невчасно те заїкання, він не може вимовити «шлунок», не може пояснити, що в нього просто шлунок захворів, ось чому він відстав, а не тому що хотів втекти! Не хотів! Міг би пересидіти у кущах, але оце виліз же до них, до рідної сотні! – У мене ш-ш-ш-ш – шипить він і не може вимовити.
- Швидше! – наказує десятник. Він тепер найголовніший у цьому маленькому загону, який врятувався лише тому, що червоним прийшов наказ наступати далі і вони не стали їх переслідувати. Семеро бійців залишилося. Усього семеро! Тепер що робити, куди пробиватися? Точніше прокрадатися. Це сотнею ще якось можна пробиватися, а їм вночі крастися, наче мишам на горищі, щоб кіт не почув.
Хлопці піднімають рушниці, дивляться. Ну так, він чужий, з іншої сотні і дивний якийсь, книги все читав, розмовляє, наче пан, оце тепер хотів втекти. Але якось важко в нього стріляти. Он тремтить весь, щось мугикає, але не може вимовити, бо наче заціпило його. Підняли рушниці і дивляться. А він відчуває різкий спазм у шлунку. І розуміє, що от зараз треба скидати штани і сідати. Або обісреться. У останню мить життя обісреться! І всі подумають, що він злякався, а він не злякався! Не злякався! Не боїться померти! Не боїться! То та груша клята, груша! Він кривиться і скрипить зубами, бо відчуває, що от зараз буде ганьба. І будуть потім з нього сміятися, розповідати, що як жив дурно, так саме і помер. Біль у животі, аж дере. Не витримає! Та стріляйте вже, чого вирячилися! Стріляйте! Дивиться на них, а хлопці все щось думають, а він вже не може триматися, не може! Клятий шлунок! І груша та. От вже прицілилися хлопці, пальці на гачках, ну тисніть же, тисніть! А вони стоять! А він не може більше терпіти! Не може!
- Вогонь! – кричить він. І цей наказ лунає так різко, що хлопці рефлекторно тиснуть на курки. Постріли. Він падає. Кілька плям крові, що розпливаються по сорочці.
- Поїхали! – кричить десятник, бо боїться, що червоні таки змогли вислати погоню.
- Та хоч похоронити треба. – каже хтось з хлопців.
- Собаці – собача смерть! – кричить десятник. – Поїхали!
Хлопці сідають на коней і рисять дорогою. Він лежить біля дерева і в нього задоволене обличчя. Він наче щасливий. А він дійсно був щасливий, бо витерпів, не схибив. Штани на ньому сухі, без плями.