Танюша

А як йому було не покохати її, коли вона єдина, хто не злякалася його, не назвала потворою, не подивилася з огидою, а навпаки пестила крила, була від них в захопленні і шепотіла на вушко «Мій орлику»? Він же був дикий, не звик до уваги, хіба що до знущань та кпинів, а тут таке. То закохався.
Зустрілися вони випадково. У той день Володимир залишився ночувати на роботі, бо поки дописав квартальний звіт, вже почалася комендантська година. Можна було б спробувати ризикнути і спробувати дійти до Куренівки, але він боявся патрулів. Ні, документи в нього були, але ж могли обшукати. І побачити, що в нього на спині. Чув, що німці просто розстрілюють потвор, а він же був потвора. Справжня потвора, його навіть у армію не узяли, хоча останні тижні перед захопленням Києва брали майже усіх. А його не взяли, він залишився у Києві, перші місяці окупації голодував, потім вичитав у газеті, яку підібрав на вулиці, об’яву і влаштувався на роботу.
Фірма, в якій він працював бухгалтером, займалася заготівлею меду для кондитерських фабрик Рейху. Нормальна робота, у нього був хороший пайок і документи. І їздити не треба було по селах, ризикуючи нарватися на партизан. Сиди собі у центральній конторі, зводи усе до купи,  та попивай чай з медком, який у них ніколи не виводився. Пощастило, що там казати. А ще він же добре знав німецьку, то його керівник пан Ерік пообіцяв за місяць відправити його на двотижневі курси підвищення кваліфікації до Праги. Йому довіряли! Щоправда, їхати до Праги боявся. Бо там же можуть поселити у кімнаті з кимось і як тоді сховаєш його ваду? А як про неї стане відомо, то ж розстріляють, наче потвору! Розстріляють! У німців жорстока дисципліна, як є наказ, то чикатися не будуть. То їхати боявся. 
Перевірив двері з коридору до контори. Зачинені. Вікна теж. У будівлі нікого окрім нього. Зняв свій мішкуватий піджак, потім сорочку. Розправив крила. Зробив ними кілька рухів. Треба було розім’яти їх, інакше болітимуть і не даватимуть спати. Пройшовся кабінетом з розправленими крилами, ганяв ними повітря. Добре, що на столах порядок, винятковий німецький порядок. Всі паперах у теках або підшиті, то можна ганяти повітря, жоден аркуш у не полетить зі столів. Він працював у радянських конторах, там завжди був страшний розгардіяш, купи паперів, нічого не знайдеш і все зникало.
Зненацька на вулиці пролунали постріли. Два. І зойк людини. Потім тиша, а потім свистки, крики, тупіт. Він злякався. Це ж був центр Києва, тут було спокійно, що за постріли? Невже терористи вже і сюди долізли? У перші дні після приходу німців комуністичні прихвосні підпалювали будинки в центрі та чинили інші диверсії. В газетах писали, що це робили жиди, то німці їх почали карати і пожежі припинилися. В місті було спокійно, коли оце постріли.
Почав швиденько одягатися. Тремтів. Боявся, що зараз з’явиться поліція. Взагалі то йому не було чого боятися. Документи в порядку, мався навіть письмовий дозвіл пана Еріка на ночівлю у конторі. Але він все одно боявся. Бо дещо пам’ятав. Як його вже арештовували. Він тоді працював у бухгалтерії цукрового тресту. Якось поїхав з перевіркою в один з обласних центрів. Вже майже закінчив, дописував доповідь, коли усе місцеве керівництво цукровими заводами арештували. І Володимира прихопили, бо ж останнім часом він багато спілкувався з тим керівництвом. Почалися допити. Слідчі розповіли, що заарештовані сформували диверсійну групу, яка ставила на меті теракти і шкідництво задля повалення радянської влади.
Володимир здивувався, бо ж думав, що звичайні розкрадачі, він же знайшов багацько порушень у господарській діяльності, гроші кудись зникали і цукор розчинявся у повітрі центнерами, десятками центнерів. А тут ось таке. Він подумав, може заарештоване керівництво спрямовувало вкрадені у держави гроші на антидержавну діяльність? То виклав слідчим усе, що знав, а вони почали його бити і вимагати зізнання у тому, що він також був у тій групі. Більше того, мусив розповісти про зв’язки диверсантів у Києві. Провінційні слідчі хотіли приплести до справи і столичних шишок, щоб отримати побільше нагород. Володимир намагався пояснити, що ні в якій групі не був, що відданий радянській власті і навіть думати про те, щоб йти проти неї, не міг. Тоді його продовжили бити. Дуже жорстоко. Потім побачили його крила. І тоді молодий слідчий, що вів його допит, вигадав чудовий план. Про те, що Володимира намагалися використати, як літак.  Відправити до Москви, щоб там він скинув з повітря бомбу на Кремль. Справа у такому вигляді виблискувала вже не просто подяками та преміями, а цілими медалями, якщо не орденами, слідчі допитували Володимира по двадцять годин на добу і, мабуть би, зламали. Та тут почалася чистка самих органів. Хтось з Москви дочитався про крилатого підозрюваного і звинуватив провінційних слідчих у тому, що вигадують бозна що, тільки б прикрити справжніх ворогів народу. Слідчих арештували, згодом розстріляли, а Володимира випустили. Він втік до Києва, але там його вже звільнили, навіть з гуртожитку виселили і слухати не захотіли виправдань. Бо вже як побував у ворогах народу, то назад вороття немає.
Ледь-ледь влаштувався помічником бухгалтера у споживчу кооперацію і там сидів тихо до самої війни. Більше не чіпали, але страх перед арештом зберігся і зараз он трясся весь в очікуванні, що прийдуть. Почулося, наче скло у сусідньому кабінеті дзенькнуло. Пішов туди подивитися, коли у двері з вулиці постукали. Поліція. Вийшов їм відчиняти. Поліція була не сама, а з двома німецькими офіцерами, дуже розлюченими. З їх розмови зрозумів, що було вбито якогось високопосадового есесівця, який повертався до готелю з ресторану. Офіцери були помітно роздратовані, кричали, кілька разів навіть штовхнули Володимира, але документи у нього були в порядку, то пішли собі, наказавши сповістити, якщо побачить щось підозріле. Він пообіцяв. Зачинив двері і притулився до них спиною. Стояв і важко дихав, вихекував страх.
Потім поставив на примус воду для чаю. У столі лежав шматок булки, у шафі банка з медом. Його вечеря. Роздягся, знову ходив конторою, розправивши крила. Потім згадав про вікно у сусідній кімнаті. Пішов подивитися. Світло не включав, щоб його не побачили з вулиці. У кімнаті і так було непогано видно, бо світив повний місць. Побачив, що вікно було розбито. Він злякався, повернувся бігти, щоб сповістити поліцію.
- Нічого собі! – несподівано пролунав з темряви жіночий голос. – Крила!
Він так злякався, що аж підстрибнув на місці і скрикнув.
- Тихо! Тихо! Не бійся! – вона вийшла з темряви у сутінки кімнати, бачив тільки її силует, але закохався вже у сам голос. – Можна торкнутися? – спитала дівчина і він злякався. Бо завжди, жінки, коли бачили його відростки, кричали, лаялися, тікали. Чому ця хоче їх торкнутися? Чому? – Можна? – вона не чекає відповіді, підходить до нього. І він закохується у її запах. Якісь духи. Він відвик від запаху парфумів, бо ж часи були важкі, не до них, навіть у Києві. А тут вона пахла квітами та весною. Торкнулася його. Не забрала руку, перелякана, а почала гладити його крила. – Які вони приємні! – шепотіла і йому паморочилося. Хапав повітря ротом і повітря не вистачало, бо він був оточений стіною її квіткового запаху. – Крила! Справжні крила! – вона торкалася їх, гладила, пестила і він відчув всередині себе якесь вирування, пристрасть. Він майже не знав жінок. Кілька разів намагався зійтися з ними у відрядженнях, але коли вони бачили його крила, то лякалися і тікали. Навіть проститутки, гулящі баби, навіть вони не хотіли з ним спати, наче боялися, що від того і в них виросте оце таке на спині. І ось вона не боїться. – Милий. – шепотіла хрипко. Ніхто і ніколи не називав його так. Це слово наче вийняло чеку з гранати його почуттів і він вибухнув пристрастю. Повернувся до неї, обійняв, притиснув до себе. – Не дави, не так! – шепотіла вона. І почали цілувати. Ніхто його не цілував! А вона цілувала і вчила, як краще. Потім уляглася на стіл, наказувала йому що робити, допомогла увести член, пестила його крила, а він рухався, рухався, рухався, аж поки не закричав відчувши таке, що ніколи ще в житті не відчував. – Тихо! Тихо! Тихо! Мій орлику. – шепотіла вона йому і гладила його крила.
Він чомусь дуже швидко заснув. Мабуть, приголомшений щастям. Коли прокинувся вранці, жінки вже не було. Він лежав голий на чужому столі, вже скоро мусила прийти прибиральниця. Підхопився, похапцем одягся, потім почав прибиратися, згадав про вибите скло. Самотужки замінив його - на складі був потрібний розмір. Коли прийшла прибиральниця, ніяких слідів не залишилося. Тільки її смак на губах. Йому зненацька стало сумно і працювати він не зміг. То відпросився у пана Еріка, сказав, що дуже болить голова після ночі над відомостями. Пішов додому на Куренівку, впав на ліжко у своїй кімнаті, закрив очі і став уявляти її. Він же навіть не роздивився її обличчя. Запам’ятав тільки голос і запах. Облизував губи, якими цілував її. І смак, смак теж запам’ятав. Потім підхопився, бо зрозумів, що хоче знову побачити її. Побачити і відчути. Але як він знайде її? Як? Він навіть не спитав імені! І де живе, чи працює. І взагалі, що вона робила у їх конторі? Який же він дурень! Чому ж він нічого не спитав! Ідіот!
Він почав ходити кімнатою. П’ять кроків уздовж різної дубової шафи, що дісталася йому ще від попереднього господаря будинку. П’ять кроків, поворот, п’ять кроків. Як знайти її? Як? А може все, що було, лише наснилося йому? Він знову облизував губи, відчував її смак. Ні! Це було, було! Вона була! Була! Вона не злякалася його відростків, вона пестила їх! Він зупинився, пригадав той солодкий момент, коли входив в неї, коли відчув себе в ній. У тепло-вологому царстві. Аж застогнав.
- Володю? Ти вдома? – у двері постукали.
- Так, я вдома. – відповів він і вже на першому ж складі його голос дав півня.
- Володю, що з тобою? – двері почали відкриватися. Він побачив, що у нього стоїть. Кинувся до ліжка, буквально впав на нього.
У кімнату зайшла сусідка Ганна Миколаївна, квітуча жіночка років тридцяти. Її чоловік був призваний на фронт і десь там зник. Зараз Ганна Миколаївна заробляла тим, що шила модні сукні дівчатам, що гуляли з німцями, та підбивала клинки до Володимира. Хоч і дивака, але не п’яниці і з роботою, яка приносила не тільки гроші, а й мед, який був в ціні у голодні воєнні часи.
Вона увійшла, здивовано подивилася на Володю, який ще колихався на панцерній сітці ліжка. Лежав долілиць. Він завжди лежав на животі чи на боку, лягти на спину чомусь уникав.
- Володю, що з тобою? Чому ти вдома?
- Голова. – кривиться він. – Голова заболіла.
- Ти хоч не захворів? – турбується Ганна Миколаївна.
- Ні, просто болить.
- Зробити тобі чаю?
- Ні, нічого не треба.
- Володю, ти ж майже нічого не їси! Так не можна! Ти зіпсуєш своє здоров’я! Може в тебе температура?
- Ні, все нормально.
- Я перевірю.
Вона підійшла до нього, примусила повернути голову і впилась своїми пишними губами у його широкий, білий лоб, наче щоб перевірити чи не гарячий. Він ледь відштовхнув її.
- Все добре! Все добре! – він підхопився, йому хотілося кудись втекти. І він побіг з кімнати.
- Ти куди, Володю?
- Мені треба!
Він вибіг з будинку, де знімав кімнату. Колись будинок належав купцю Конончуку, розстріляному ще під час революції за підтримку петлюрівців. Його донька, вже літня жінка, ще досі жила у маленькій комірці без вікон. Жила лише тому, що ніхто інший жити там не хотів, то її і не виганяли. Володимир пробіг двором і заскочив у дерев’яну вбиральню. Казали, що при купці у будинку був туалет, стоки з якого стікали у яму. Щоб він працював, треба було наповнювати великий бак водою і платити за очистку ями. Але коли будинок поділили на кімнати і заселили різними жильцями, виявилось, що ніхто не хоче платити, то туалет перетворили на додаткову кімнату, а на дворі збили з дощок вбиральню. Збили аби як, з дірками, у які взимку намітало сніг. Але вже що є.
Володимир посидів трохи в туалеті, та там дуже смерділо. До того ж і сидіти довго там було не можна, бо жильців у домі багато, завжди ледь не черга стояла до вбиральні. Вийшов, повернувся до кімнати, намагаючись не зустрітися з Ганною Миколаївною. Зачинився, ліг і знову думав про нічну гостю. Яка не злякалася його, яка пестила крила! Вона мусить бути його! Мусить!
Володимир думав про дівчину і заснув. Прокинувся, коли вже вечоріло, саме постукала у двері Ганна Миколаївна, запросила на чай. Його завжди запрошували на чай, бо ж приходив не з пустими руками, а зі шматком меду. Частенько пропонували продавати мед, але для цього його довелося б красти, а на це він піти не міг, бо поважав пана Еріка та його фірму.
Володимир вийшов. У дворі сиділа Ганна Миколаївна, а також сусіди – Савелій Петрович і Валентин Прохорович. Перший був інвалід, втратив ногу на Дніпрогесі, зараз заробляв на життя тим, що шив взуття.  При совітах робив це в артілі інвалідів, але продавав продукцію наліво, був спійманий і засуджений. Повернувся з Сибіру перед самою війною, тепер відкрив власну майстерню, бо був же непоганим майстром. Хвалив німців за повагу до приватників. Валентин Прохорович працював залізничником, місяць тому він допоміг німцям викрити групу шкідників, за що був призначений бригадиром. Тепер боявся помсти підпільників, тримав біля дверей сокиру і перестав пити воду з загального відра у кухні, бо боявся, що її отруять.
Компанія теревенила про вбивство есесівського офіцера вчора у центрі. Казали, що загиблого востаннє бачили у компанії якоїсь дівчини, чорнявої та фігуристої, вони сиділи в ресторані у центрі, потім пішли. Мабуть, що до готелю, у якому офіцер мешкав. Але до готелю офіцер не дійшов. Його знайшли на вулиці, з двома кульовими пораненнями. Хтось застрелив його і втік. Невідомо хто. Савелій Петрович обстоював думку, що це дівка і пристрелила, а ось Валентин Прохорович стояв на тому, що це зробили підпільники, а дівка просто втекла. Та як сусіди вже випили самогону, то дискусія проходила дуже і дуже жваво.
- Бо стріляли з пістолета! Дуже точно! Звідки б дівка це вміла? – кричав Валентин Прохорович.
- Та що там складного! Я коли в Сибіру був, так у нас там жінка застрелила слідчого! З гвинтівки, не з пістолета! Потім виявилося, що вперше в житті зброю в руках тримала! А нічого, застрелила!
- Господи, за що? – дивується Ганна Миколаївна.
- Та він з нею спав і обіцяв передати ліки до шпиталю, де була її молодша сестра. Але не передав, сестра померла, а він ще деякий час брехав, що жива. Коли жінка дізналася, то пішла до одного охоронця, пообіцяла йому щось, він втратив пильність, вона його вдарила по голові дошкою, забрали гвинтівку. Сховала її у бушлат, пішла до воріт, де офіцер чекав. Там його і пристрелила! Першу кулю в груди, потім він впав, а жінка затвор пересмикнула і ще кулю у голову, впритул!
- І що їй?
- А що їй? Розстріляли. А солдат, у якого вона гвинтівку забрала, так той повісився, щоб під трибунал не йти. Ось так, від однієї жінки – два трупа! І цього разу саме жінка! – Савелій Петрович аж гупає милицею по землі. – Я думаю, що та сама, що і на параді!
- Та звідки ви знаєте? – дивується Валентин Прохорович.
- Ну я ж тоді її бачив! Ну, не я, а знайомий мій. Каже, що чорнява така дівка, висока, гарненька. Ніколи і не подумав, що від неї можна такого чекати! Це як раз було, коли німці прийшли і зробили парад. Багато народу зібралося, всі з квітами, вітали. І ця була з квітами. З айстрами! Великий такий букет. Кинула його, прямо у колону німців, він як вибухне! Троє загиблих, четверо поранених! А вона втекла. У метушні після вибуху. І цього разу вона, точно вам кажу! – Савелій Петрович махає долонями, широко розставляє свої темні, натруджені дратвою та молотком пальці.
- Ну, давайте чай пити. – пропонує Ганна Миколаївна, яка бачить, що розмова ця Володимира зовсім не цікавить.
До чаю всі приступають охоче, тим більше що з медом. Їдять та хвалять Володимира, а той час від часу завмирає, коли пригадує доторки дівчини до його крил. Завжди намагався про їх не думати, наче і не було їх, а то думає. І якось вони ниють, наче просяться, щоб помахати. Володимир випиває чашку і каже, що йде прогулятися. На Куренівку патрулі майже не заходять, то тут комендантської години можна не боятися.
Володимир вийшов на вулицю і пішов до ярку, який був неподалік. Вже потемнішало, людей не зустрічалося. Ось позаду залишився останній будинок, а попереду лише кущі та галявини. Володимир зняв з себе піджак та сорочку, розправив крила і почав прогулюватися. Раніше він завжди ходив у Бабій яр, але тепер його обнесли колючим дротом, час від часу там лунали постріли, неспокійне місце. Інша справа тут. Володимир йшов і помахував крилами, а потім згадав дівчину, що приходила минулої ночі. Від думки, що її немає поруч, Володимиру стало сумно, а потім він подумав, що обов’язково знайде її і від цього серце приємно забилося. Володимиру чомусь захотілося бігти і він побіг, розправив крила. Він біг і біг, відчував в собі силу, що наче розквітала в його тілі. Біг швидко, а потім зненацька відштовхнувся від землі і запрацював крилами, все сильніше і сильніше.
Він навіть спочатку не зрозумів, що сталося. Просто земля зникла з-під ніг, а він зробився сильний та швидкий, махав крилами, летів. Летів! Він летів! Коли він зрозумів, що дійсно ж летить, кров прилила йому до голови, він ледь не закричав від радощів! Він летів! Летів! Наче птах! Його крила, це справжні крила, а не мерзенні обрубки, які зіпсували йому життя, які перетворили його у каліку! Летів!
Він наче оп’янів від цієї думки, а ще від того, щоб якби було добре, аби та дівчина побачила зараз його! Його силу, його вправність! Він би підхопив її, полетів з нею, а потім приземлився і почав кохатися! Він хотів кохатися з нею! Пристрасті переповнили Володимира і він закричав. Дивним, напруженим, трохи пташиним криком. Він відчував себе сильним та переможним, він літав!
Коли з’явилася тінь попереду, він запізно зрозумів, що то дерева, намагався якось вивернути, але не встиг, врізався і полетів шкереберть скрізь гілля. Боляче вдарився і знепритомнів. Коли прийшов до тями, то лежав на землі. Тіло страшно боліло. Особливо голова і бік. Застогнав. Намагався підвестися. Це було важко. Просто став на карачки. Потім зробив рух крилами. Вони наче цілі, а бік болить так, що кожен рух крилами дається важко. Володимир стогне. Довго стоїть рачки, аж поки знаходить сили підвестися. Його хитає, ноги підгинаються. Ледь шкандибає. Шукає одяг, який склав десь під кущем. Шукає довго, бо ж темно. Нарешті знаходить, одягається і тоді вже додому. Там закриває двері та вікно, запалює гасову лампу, дивиться на себе в дзеркалі. Обличчя, на щастя, більше-менш ціле. А ось бік і подряпаний і болить. Мабуть, ребра зламані. А ще забій на голові.
Зранку він бере з собою кусень меду і йде до знайомого лікаря. Той був наполовину єврей, зміг виправити собі документи, що грек. Але все одно прийом вів нелегально, боявся німців. Радо прийняв у Володимира мед, подивився. Зробив пов’язку на ребра, сказав, що цілі, хіба що могла тріснути надкісниця. Володимиру важко ходити, але йде на роботу. Там працює, ледь стримуючись, щоб не застогнати від болю. Все чекає, що прийде та дівчина. Засиджується до ночі, щоб зробити все, що накопичилося за вчорашній день. Ночує у конторі. Зранку знову працює. Дівчини немає.
Він чекав її два тижня. Встиг вже кілька разів відчаятися, що вона не прийде, що вона покинула його. Аж якось увечері, коли він сидів у конторі сам, до вікна постукали. Серце відразу закалаталося від солодкого передчуття, що це вона. Вона! Хто ж ще? Відкрив вікно, подивився у темряву, з якої випливло її обличчя, її ніжні губи і як же вона вміє цілуватися! Застогнав.
- Що таке?
- Бік болить.
- А що таке?
- Заходь.
Допоміг їй залізти у вікно. Швиденько почали роздягати одне одного.
- Господи, що це? – вона дивилася на пов’язку, що оплітала біг Володимира.
- Потім. – хрипів він. 
- Потім. – погодилася дівчина.
Вляглася на стіл, поклала ноги на плечі Володимиру, примусила його розправити крила, дивилася за їх рухами, наказувала йому не поспішати.
- Тихо, тихо, тихо. – сама стогнала.
Володимир тримав її за ноги і дивився на рух її грудей. Коли скінчив, то приліг поруч і притиснувся до тих грудей, теплих та ніжних. Дівчина пестила його крила.
- Наче сплю з янголом. – сміялася вона.
- Я вмію літати. – прошепотів Володимир.
- Літати? – здивувалася дівчина.
- Так. – він розповів їй, як йшов і думав про неї, а потім побіг, відштовхнувся і полетів. – Вони виявилися сильними! Сильними! – він поводив крилами.
- Я знала, що вони сильні. Знаю. – вона гладила його крила. – Вмієш літати? Я хочу це побачити!
- Не в місті. Треба який ліс чи поле, щоб нікого навколо.
- Ти вмієш літати! Як би я хотіла вміти літати!
- Навіщо? – питає Володимир, хоч знає відповідь. Щоб літати з ним, щоб танцювати у повітрі! Чи можливо кохатися у польоті? Для них все можливо!
- Бо тоді б було легко тікати. Раз і улетіла! Спробуй мене спіймати!
- А хто тебе ловить? – не розуміє він.
- Неважливо. – вона цілує і Володимир легко погоджується, що ж дійсно неважливо. Головне, що вона поруч. Головне, що він з нею.
Вони кохаються ледь не до ранку. Вже коли проводжає її до дверей, питає, як її звуть.
- Таня.
- Таня. – він повторює її ім’я, і в нього обличчя дитини, що їсть смачну цукерку. – Таня.
Вона цілує його і уходить. Володимир хапає її за руку.
- Де ти живеш?
- Ніде. Я прийду до тебе, чекай.
- Тільки не два тижня. Благаю.
- Добре. – і вона уходить.
Володимир поспішає до кімнати прибратися. Щоб ніхто нічого не помітив. Потім сідає за роботу. Десь по обіді підходить пан Ерік і знову каже про курси у Празі. Але Володимир не хоче нікуди їхати. Починає щось брехати, але він же не вміє брехати. То чесно каже, що закохався.
- О, це добре. Війна війною, але треба думати і за життя. – каже Ерік. – І хто вона?
Але Володимир нічого не знає про Таню. Каже лише її ім’я. Вимовляти його так приємно.
- Таня.
- А приходь з нею в гості до нас. Ми з Марі будемо тобі дуже раді. – Ерік одружений на українці Марії, то місцеві німці їм зневажають. Арієць може спати з унтерменшами, але не одружуватися. В пана Еріка немає товаришів, то радий і Володимиру.
- Дякую, пане Еріку. Ми прийдемо.
- Давай у суботу ввечері.
- Добре, пане Еріку.
Ерік плескає Володимира по плечу і уходить. Колеги вороже дивляться на Володимира, заздрять його відносинам з керівництвом. Його взагалі не люблять в конторі, бо ж і сам не краде і іншим заважає, чесний знайшовся. За оте своє вислужування отримує грошей більше всіх і пайок в нього добрячий.

- А що це таке? Тут що, гусей патрають? – несподівано питає один зі співробітників, Сергій. Тримає в руках велике біле перо. – Володимире?
Всі дивляться на нього, бо ж він тут ночує. Володимир дивиться на перо і розуміє, що це ж його перо! Мабуть, вночі, коли був без сорочки, випало. А вранці не помітив.
- Це перо. – швидко береш він. - Сусід попросив дістати перо, щоб зробити поплавок для риболовлі. А воно загубилося. Дякую, що знайшли. – Володимир забирає перо. Сам собі дивується, як легко збрехав. Не вміє ж! Не вмів!
Колеги про поплавок не дуже вірять, але у пері немає нічого кримінального, звичайне, мабуть що гусяче, перо. Коли робочий день закінчується, поспішають до пивної, щоб встигти видудлити кілька келихів пива перед тим, як почнеться комендантська година. Володимира не запрошують. Не люблять його, та й знають, що не піде.
Володимир йде додому. Там його перестріває Ганна Миколаївна.
- Володимире, а чому ви вчора вдома не ночували? – питає і не приховує свого роздратування. Бо боїться, що цей скарб упливе з її рук. Мабуть що якась молодуха вже пригріла хлопця. Воно ж таке дурне, наче теля, його кожна обдурити, узяти на поводок та повести хоч на бійню.
- Та робота. – неохоче відповідає він і намагається пройти, але Ганну Миколаївну просто не обійдеш. Хапає його руку, притискає до стіни, тривожно заглядає у очі. Її неспокій можна зрозуміти: чоловіків у Києві мало, кожен на вагу золота. Он навіть одноногий Савелій Петрович має попит у жінок, що там казати про Володю з його медовим пайком! Звісно, щось у нього зі спиною, горбатий, чи що, але то не проблема, головне, щоб по-чоловічому все було в порядку. А судячи з того, як пнеться іноді у Володі зі штанів, то тут немає чого турбуватися. Тепер же головне, щоб не втік касатик.
- Володя, неможна так багато працювати! Щось ви себе не бережете зовсім! – каже Ганна Миколаївна, каже якось хрипко і чомусь наближається до нього, хоч місця в коридорі достатньо і наближатися не обов’язково.
- Та я той… - Володимир не знає, що відповідати, лякається її наближення і сполохів дивного полум’я в її очах. Ох і сполохи! Він намагається відійти, сунеться спиною уздовж стіни, але Ганна Миколаївна смикає його за руку і зупиняє.
- Ох не бережеш ти себе! Та хіба ж можна так? Не можна. Відпочивати тобі треба. Щоб піклувався про тебе хтось. – чим далі, тим говорить Ганна Миколаївна тихіше, поступово зійшла на шепіт і все ближче і ближче до нього. Володимир аж тремтіти починає, так боїться її, намагається забрати руку, але хіба вирвешся від Ганни Миколаївни, яку життя навчило міцно тримати все, що до рук потрапило.
Несподівано вона починає цілувати Володимира. Палко та жадібно. В губи. Він намагається вирватися, але не може, бо Ганна Миколаївна відрізала всі шляхи до відступу, цілує і цілує, наче зарівнює позиції ослабілого супротивника з гармат. А он вже і танкові колони, її руки, що мусять здобути остаточну перемогу. Розстібає його штани і хапає його член. Володимир стогне і розуміє, що програв цей бій. Та тут з’являється третя сила у вигляді Валентина Прохоровича, який виходить у коридор і гучно грюкає дверима. Валентин Прохорович не рівно дихає у бік Ганни Миколаївни, а та його зневажає, бо від нервів, що йому помстяться підпільники, у Валентина Прохоровича майже зникла чоловіча сила.
- Це що тут робиться? – гнівно питає Валентин Прохорович, наче не розуміє, що ж робиться. – Я вас питаю! – аж гримить він, роздратований поведінкою Ганни Миколаївни, яка на його слова і почуття навіть уваги не звернула, а он цю горбату потвору Володимира палко цілує і щось нишпорить руками у нього в штанях.
Починають грюкати інші двері, бо всім сусідам цікаво подивитися, що ж там відбувається в коридорі, що ото Валентин Прохорович так нервує. І тут вже Ганна Миколаївна вимушена відступити. З гордою мармизою уходить до себе в кімнату, дивиться на Прохоровича зневажливо, з презирством. Володимир біжить до себе.
- Та хоч штани застебни! – гнівно наказує йому Валентин Прохорович, бо помітив член сусіда, який стирчить з штанів.
Від цього крику Володимир зовсім нітиться, підбігає до своєї двері, ніяк не може поцілити ключем у замок, щоб відкрити її. Отак і возиться біля дверей з членом, аж поки здогадується сховати його у штани, нарешті відкриває двері і ховається у кімнаті. Чує, як сусіди регочуть з нього. Вони всі його не люблять, бо заздрять. А це небезпечне почуття. Он вони заздрили і Валентину Прохоровичу, коли той сховав у себе одну єврейську дівчину. Не дуже вже і красиву, але так стогнала під ним кожну ніч, що всі тільки слинки ковтали. Тоді хтось написав доніс в поліцію. Єврейку забрали, Валентина Прохоровича теж арештували. За приховування жидів могли відправити і до концтабору. Але він запропонував розповісти про шкідників у депо. Їх схопили, почали розплутувати справу, вийшли на кілька груп підпільників, гучна справа, то Валентина Прохоровича пробачили, навіть нагородили, про що написали в газеті. Тепер Валентин Прохорович дуже боявся, що його вб’ють підпільники. Той страх випалив всю його чоловічу силу, але зовсім не бажання, яке, навпаки, пекло і мучило залізничника.
Володимир у своїй кімнаті кинувся на ліжко і заплющив очі. Почав думати про чарівну Таню. Уявляв, як покаже її, що може літати. Як вона буде дивитися на нього з очами повними захоплення. Згадав про запрошення пана Еріка. Тільки б Таня прийшла до суботи, щоб він міг її попередити. Таня. Та-ня. Та-ню-ша. Він пригадував її груди з брунатними колами навколо сосків. Яка ж вона гаряча! Невже всі жінки такі? Ні! Тільки вона! Тільки його Таня!
Він лежить і думає про неї, потім підводиться і обтирає обличчя рушником, щоб прибрати сліди від тої огидної Ганни Миколаївни. Володимир не виходить з кімнати до ранку, а потім вилазить через вікно у двір і біжить на роботу. Робить все своє, робить ще і на завтра, бо дуже вже хвилюється. Ось, якби Таня прийшла! І вона приходить! Та не просто приходить, а ще й коли і робочий день не закінчився. Володимиру аж паморочиться, коли бачить її. Підхоплюється, біжить з-за столу, за щось чіпляється, ледь не гепається. Всі здивовано дивляться на Таню. Не чекали, що цей каліка Володимир міг спопашити таку даму! Та вона ж справжня красуня! Щоправда, є в ній щось жидівське! Як це ще не замели її?
Володимир і Таня виходять в коридор. Він переляканий, а вона спокійна.
- Чого ти так рано прийшла? – питає він і тут же кусає себе за губи, бо виходить так, що він наче не радий, наче в претензії, що вона прийшла, а він радий, радий! Дуже радий бачити її!
- Чому рано? Робочий день вже закінчується, ходімо, погуляємо.
- Погуляємо? – перепитує він і аж береться рукою за стіну. Ще ніколи не гуляв з дівчиною! Ніколи! Як же він заздрив хлопцям, що ходили з дівчатами під ручку, а то й обіймали за плечі чи талію! Це йому здавалося якимось недосяжним раєм! І ось це буде відбуватися з ним! Він піде і піде не просто з дівчиною, а з його Танею! Танюшою! 
- Ну так, погуляємо. Така погода хороша. Чи в тебе інші плани?
- Ні! Ні! Які плани! Підемо, звісно підемо! – хвилюється Володимир. – Я зараз. – біжить у контору, щоб скласти всі документи у стіл. Там ящик з замком. В нього важливі документи, просто на столі їх залишати не можна. Швиденько все робить і виходить у коридор. Таня бере його під ручку. У Володимира аж серце заходиться. Йде нетвердими ногами, наче п’яний. А тут ще пан Ерік на зустріч. Бачить їх, відверто дивується.
- Пане Еріку, дозвольте вас познайомити з Танею. Я вам про нею казав. Таня, це пан Ерік, мій керівник. – каже Володимир тремтячим від хвилювання голосом.
- Доброго дня. Радий з вами познайомитися. – каже пан Ерік.
- Я теж. – несподівано відповідає Таня німецькою. Досить непоганою німецькою! То вона її знає!
- Володимир вже передав вам моє запрошення у гості?
- Ще ні. Тільки-но зібрався це зробити. – каже він.
- То запрошую вас особисто. – каже пан Ерік і трохи підморгує Володимиру, щоби Таня не бачила. Мовляв схвалює вибір.
- Дякує, пане Еріку. – киває Таня. Володимир думає, що вона могла б додати, що це для неї велика честь.
- Це для нас велика честь. – каже Володимир і чомусь відчуває, як стискаються пальці Тані на його руці.
Прощаються, виходять на вулицю. Володимир відчуває погляди перехожих, які йому заздрять.
- То у суботу йдемо в гості. – каже Тані більше для того, щоб всі бачили, що він не просто йде з нею під ручку, а й балакає.
- До цього гада? - якось зло відповідає Таня.
- Чому гада? Пан Ерік – хороший, він зробив мені багато добра! – не погоджується Володимир.
- Не люблю німців. – кривиться Таня, а Володимир нервово оглядається, бо казати таке на вулиці небезпечно. – Ненавиджу. – додає вона.
Володимир не знає, що тут сказати. Ну, він і сам не дуже любить німців, але комуністи нічим не кращі. І от зарплатня у пана Еріка в нього значно більша, аніж була при совітах, до того ж ще і мед з пайка. І він не боїться, що його арештують і зроблять ворогом народу. Тільки крила треба ховати, щоб не узяли, як каліку. 
Вони йдуть мовчки, тріумф Володимира трохи зіпсований оцими дивними словами Тані, що вона не любить німців, хоч зазвичай дівчата люблять німецьких офіцерів і радо з ними гуляють. От у них у будинку жила дівчина Валя, яка почала зустрічатися з одним офіцером і живе зараз у трикімнатній квартирі на Хрещатику.
- Ваші документи. – дорогу парочці несподівано перестріває патруль військової поліції. Зараз патрулів на вулиці стало помітно більше, мабуть, через ті вбивства німецьких офіцерів. Володимир лізе за документами, але бачить, що вся увага патруля зосереджена не на йому, а на Тані. Аж трохи напружується, що як у неї документи не в порядку! Та вона дістає папери, віддає патрулі. Ті дивляться. Володимир помічає краєм ока, що її звуть Тетяна Маркусідзе. Офіцер з патруля прискіпливо дивиться документи, потім повертає їх. – Можете йти.
Вони відходять.
- Ти що, грузинка? – питає Володимир.
- Так. – киває вона. – Через це в мене є щось східне у зовнішності, то мене іноді сприймають за жидівку. Доводиться постійно носити з собою документи. – посміхається Тетяна.
- У нас у будинку ховалася жидівка, ще зовсім дівчинка, років чотирнадцять.
- І що з нею сталося? – якось нервово питає Тетяна.
Володимир розповідає історію дівчини, яку ховав у себе Валентин Прохорович. Про оті стогони кожну ніч, які і роздражнили сусідів.
- Як вона опинилася у нього?
- Не знаю. Він – залізничник, то може привів її зі станції, де вона змогла якось сховатися від вивезення. А може вона втекла з яру. У нас там поруч є яр, кажуть, що там вбивають євреїв. Якось вже прибилася до Валентина Прохоровича. І вона ж була ще зовсім дівчина. Маленька, худенька.
- Що? Звідки ти знаєш? Ти її бачив?
- Так, коли поліція прийшла її арештовувати. Вивели у двір. Вона тремтіла, притискала до себе ведмедика, плакала. Бідна дитина, її, мабуть, вбили.
- І той покидьок спав з дитиною? – Таня аж зблідла, кривиться, жовна грають на її красивих щоках.
- Так, кожну ніч.
- Сволота. – каже Таня гнівно. Стискає свої кулачки. 
- Його ж теж арештували. Але потім випустили, бо він розповів про шкідників на станції, які ламали обладнання на паровозах.
- Здав підпільників? – чомусь гнівно питає Таня.
- Так. Щоб врятуватися. Про нього навіть у газеті писали. А тепер він дуже боїться помсти. Навіть до туалету не ходить, коли сутеніє, то робить все у відро у кімнаті.
- Такі люди не повинні жити. – несподівано каже вона.
Володимир відчуває якусь тривогу. Бо не розуміє Таню, не може збагнути її. Що вона за людина. Хто така? Чого бажає?
- Давай зайдемо, повечеряємо. – пропонує Тетяна.
- Давай! – радіє Володимир нагоді втекти від тривожних думок.
Заходять у невеличку їдальню на Подолі. Приватну. Зараз у Києві відкрилося багато приватних закладів, цілий розквіт їх. Бо дали людям працювати на себе. Пан Ерік каже, що приватний бізнес – основа економіки і совіти зробили дуже неправильно, коли заборонили його. Володимир з цим погоджується. Щоправда, більшість закладів мають обмеження «тільки для німців», але є і для слов’ян, ось як це.
Таня замовляє страви. Робить це впевнено, наче на цьому знається.
- Може давай замовимо омлет. Щось мені хочеться омлету. – питає Володимир.
- Ні, для омлету потрібне свіже молоко, а тут його роблять з порошку.
- Звідки ти знаєш?
- Я ж працюю у їдальні.
- У їдальні?
- Так, у офіцерській їдальні в комендатурі.
Володимир уявляє, як Таня у білому фартуху розносить страви на підносі і як її довершену фігуру німецькі офіцери їдять очима. Як так вийшло, що вона не зійшлася з кимось з них, а обрала його? Бо ж зарплатня службовця приватної контори, його пайок не йде ні в яке порівняння з жалуванням офіцера! Але ось Таня з ним, а не з німцями. Бо вона кохає його. Кохає!
Ця думка п’янить Володимира і щоб посилити ефект, він замовляє пива. При німцях у Києві з’явилося хороше пиво, про це любили поговорити його колеги, які усі відразу перетворилися на антикомуністів. Щоправда, тут головне було не передати куті меду, бо он був у них в конторі хлопець Семен, який сплутався з якимись українцями, а потім їх всіх заарештували і тепер про них не чутно. Кажуть, що розстріляли їх всіх, бо вони хотіли підняти повстання проти німців і добитися незалежної України. Дурні. Володимир ще за часів совітів добре зрозумів, що від політики треба триматися якомога подалі, як і від електрики. 
- Ну, будьмо. – каже Таня і бере келих з пивом. Володимир дивиться на неї і сам собі дивується, що думає про щось, а не про неї. Таку красиву та квітучу. Хоче цілувати та пестити її, аж тремтить від пристрасті. Ледь стримується.
- За тебе. – каже хрипко. Вони чокаються, Таня з посмішкою дивиться на нього. Потім їдять. Готують тут добре, хоча Володимир міг би і краще. Він добре готує, навчився, бо ж давно жив сам. – От я тобі приготую такий м’ясний пиріг, що пальчики оближеш! – обіцяє коханій.
- Ти живеш сам?
- Так, сам.
- А батьки?
- Батьки померли, давно вже.
- А як вони відносилися до того. – Таня киває йому за спину.
Володимир оглядається, чи ніхто не помітив її кивок.
- Та погано. Мама увесь час плакала. Вони ж були звичайні, без цього, а тут таке у дитини.
- Вони були в тебе з народження?
- Так. Народився вже з ними, але вони маленькі, наче якісь відростки. Потім почали збільшуватися. Батьки носили мене до лікарів, просили відрізати, але ніхто не хотів за це братися, пояснювали, що високий ризик, бо ж ні в кого не було досвіду відрізання крил. Пропонували батькам здати мене для досліджень, але батьки відмовилися. Мама почала шити для мене спеціальний одяг, який би приховував крила. А батько стриг на них пір’я.
- Стриг? Навіщо?
- Щоб воно не дуже стирчало.
- Але як же ти літав зі стриженим пір’ям?
- А я і не літав. Поки тебе не зустрів. – Володимир дивиться на Таню і очі його переповнюються чи то сльозами, чи то ніжністю. Вона відвертається. Володимир відчуває доторк її ноги під столом. Намагається погладити її рукою, але Таня забирає ногу.
- Не поспішай, усьому свій час. Зараз ми вечеряємо. – вона піднімає келих з пивом. Чокаються випивають, їдять. У закладі стає гамірно, він наповнився службовцями, що відпочивають після робочого дня. Дивляться на Володимира з Танею, не дуже ввічливо жартують. Він напружується, кривиться, стиснувши вилку. Таня кладе свою руку на його. – Спокійно, не звертай уваги на дурнів.
Вони доїли і вийшли на вулицю. Таня запропонувала прогулятися. Володимир радо погодився. Йшли, щось балакали. Таня розповідала, що до війни працювала на залізниці, десь у Молдавії, благословенному краї фруктів та вина. Після початку війни втекла до Києва і тут залишилася, працювала у їдальні.
- На фриців. – сказала вона. Оце «на фриців» здавалося йому дивним, ніхто так не казав. Але потім Володимир відчув доторк її волосся до плеча і забув про все.
Вони довго гуляли схилами Дніпра, Володимир відчував, що мусить щось зробити, але не знав що саме. Тоді Танюша узяла ініціативу у свої руки і поцілувала його. Володимир відповів. Вони стояли у сутінках і палко цілувалися. Він притиснув її до себе і не знав, що робити далі. Столу ж, як у конторі, тут не було. Володимир не мав досвіду, то трохи розгубився, але Таня знову виручила. Спочатку зняла труси, потім розвернулася до нього спиною, вперлася руками у дерево. Він задрав її спідницю, здивувався, що можна це робити і стоячи, робив. Вона стогнала, він хрипів. Нервово прислухався, чи не буде хто йти цією стежиною. Але ніхто не йшов і все було добре.
Потім вже стояли під деревом, просто цілувалися, зімлілі і зморені. Володимир відчував себе таким щасливим, що аж злякався. Чи не занадто це. Мамо казали, що за кожне щастя людина потім платить горем та болем, то не треба дуже радіти, коли щасливий, бо ж відплата попереду. 
- То ти вмієш літати? – прошепотіла Таня, ледь відірвалась від його губ.
- Вмію. – хрипко каже він і шукає її губи, наче теля цицьку.
- А Дніпро перелетіти зможеш?
- Не знаю… - він стинає плечима, а потім розуміє, що не хоче сумніватися поруч з нею. - Зможу!
- То не знаєш, чи зможеш? – сміється вона.
- Зможу! Скільки там того Дніпра! – Володимир відчуває в собі таку силу, що йому і Дніпро по коліна. – Перелечу. Хочеш подивитися, як я літаю? – він аж підхвачується. – Тільки темно ж, ти не побачиш.
- Слухай, мені треба принести з-за Дніпра одну річ.
- Яку? – дивується він.
- Ось дивися, он там, ліворуч, є міст. Знаєш?
- Знаю.
- За мостом дорога, від неї десь кілометр ліворуч хутір. З десяток хат. Біля останньої такий сарай для сіна, з пласким дахом. На тому даху лежатиме пакуночок. Зможеш його принести мені?
- Ну звісно! А що за пакуночок?
- Мені він дуже потрібен. Злітаєш? А я тебе тут чекатиму. Якщо треба, можу і свічкою підсвітити, де сідати. – вона лізе у сумку і дістає звідти свічку. – Зробиш, для мене?
- Ну звісно!
- Тільки обережно. На мосту стоїть охорона, в неї є прожектор. І в одній з хат живуть поліцаї. То не переплутай.
- Та не хвилюйся! Я швидко. – він підводиться. Знімає піджак і сорочку, віддає Тані. Розводить крила, починає махати ними. Бік болить, рухи робити важко, Володимир кривиться, але не хоче зганьбитися на її очах. Він пообіцяв і він полетить. А бік, з боком нічого страшного. Робить рухи крилами і поступово це вже не так болісно. Таня дивиться на нього з захопленням. Он як виблискують її оченята у темряві. Володимир цілує її в губи. Затримуються в поцілунку на кілька хвилин, ледь примушує себе відірватися. – Все, полетів. – розганяється і біжить, розставивши крила. Рухає ними. Потім сильно відштовхується і стрибає у темряву. Потужні змахи, щоб набрати висоту, не зачепитися за гілки дерев, він вже знає, як це боляче. І він летить! Чує позаду її захоплений скрик. Махає, махає, махає, вивертає тіло у бік Дніпра. Починає планерувати і ось він вже над річкою. Он ліворуч видно міст, освітлений електрикою. Пости охорони, бруствери, викладені мішками з піском, наїжачені стволами кулеметів. Інколи шарять прожектором, але по землі, в небо навіть не дивляться.
Володимир помічає, що поступово наближається до води, втрачає висоту. Робить змахи і віддаляється. Піднімається десь на висоту півсотні метрів, роздивляється навколо, відчуває якусь надзвичайну легкість. Ось вже Дніпро залишився позаду, летить уздовж дороги, потім повертає до хутора. З десяток хат, бачить їх як на долоні. У одному з дворів сидять поліцаї і співають пісні. Володимир оминає їх, придивляється у темряву, нарешті помічає останню хату і біля неї темний квадрат даху. Гасить швидкість, наче зависає над сараєм. А потім плигає на нього. Дах тріщіть, ледь витримує, Володимир розуміє, що треба було спуститися нижче. І ноги болять від удару. Кривиться. Потім нишпорить дахом. Знаходить торбинку. У ній якісь пакет, вагою десь у кілограм. Володимир щупає той пакет. Папір, а за ним щось розсипчасте, наче борошно. Це Тані борошно знадобилося? Можна ж його було і в місті купити! При німцях товари з’явилися, це не при совітах, що все по картках і треба стояти у чергах.
Володимир бере торбу в руки і починає думати, як злетіти. Йому ж потрібен розбіг. А дах сараю для цього закороткий. Помічає драбину. Злізає по ній на город, виходить на вулицю. Там темно і пусто, лише попереду трохи світла біля двору, де сидять поліцаї. Володимир починає бігти вулицею. Не помічає у темряві поліцая, який вийшов до вітру.
- А ну стій! – кричить поліцай, здивований бігуном. Хапається за гвинтівку. Володимир з силою відштовхується від землі і робить змахи крилами. Крилами! Поліцай настільки ошелешений побаченим, що навіть спочатку не стріляє. Лише вирячився і дивиться, як Володимир набирає висоту і зникає у сутінках. Потім тільки приходить до тями, цілиться, тисне на гачок, стріляє, але більше навмання, бо Володимир вже розчинився у темряві. На постріл вибігають інші поліцаї, всі при зброї. Тут хоч і Київ поруч, але партизани можуть навідатися.
- Що трапилося? – волає командир.
- Той! Полетів! Біг, біг і полетів! – кричить поліцай і тицяє пальцем у небо. Командир дає йому ляпасу, забирає гвинтівку.
- Допився, гад! В холодну його, нехай протверезіє!
Володимир летить. Відчуває, як заходиться серце. Бо ж куля пройшла поруч. Зачепила ту торбину, яку він тримав в руці! Зовсім поруч! Ще б трохи і його б поцілили! Володимир тремтить, йому страшно, щосили махає крилами, щоб скоріше долетіти до Тані. Цілувати її і обіймати, ось що його заспокоїть!
Летить, ось вже Дніпро, долає його, намагається згадати, куди вивертати, коли бачить вогник. Це Танюша запалила свічку! Це вона! Летить на вогонь. Але вже обережний, робить коло, що пересвідчитися, що то вона. Тоді вже пікірує вниз і рухом крил задуває вогник. Володимир стрибає на землю поруч з Танею і починає обнімати її. Вона притискається до нього, мацає.
- В тебе стріляли! Ти цілий? Що з тобою?
Йому дуже приємне її хвилювання.
- Все нормально, мила, не хвилюйся.
- Ти не поранений?
- Ні. Куля потрапила у торбу, яку ти просила принести. Тут от щось сиплеться, це що, борошно? – він показує на діряву торбу.
- Дай сюди! – скрикує Таня і забирає торбу. Загортає її у газету. Володимир схиляється, що поцілувати, але вона виривається. – Треба помити руки.
- Навіщо? – дивується він.
- Треба! Пішли!
Вони виходять до перших хат, знаходять колодязь. Таня зачерпує відром воду, зливає Володимиру на руки і вимагає мити їх якомога ретельніше. Володимир нічого не розуміє, але миє. Тричі. Потім йдуть до нього. Володимир каже про комендантську годину, але Таня каже, що в неї є потрібний аусвайс. Патруль їх зупиняє лише раз і документ спрацьовує. Вдома Володимир проводить Таню до своєї кімнати. Запалює гасову лампу. Таня дивується, який у нього порядок. А він починає цілувати, бо хоче її. Після сексу засинає. Вранці прокидається і з великою радістю бачить Таню поруч. Роздивляється її білу та ніжну шкіру, темне волосся з дрібними кучериками, ледь припухлі від нічних утіх губи. Цілує її. Таня прокидається і вони знову кохаються. Потім він розпалює вогонь на плиті, гріє воду для чаю.
- Пішли, поп’ємо у дворі. – каже Таня. Володимир хотів попити чай у кімнаті, але раз вже вона просить, то погоджується вийти на двір. Та й йому приємно, що сусіди побачать, яка в нього подруга. І Ганна Миколаївна, можливо, припинить свої домагання.
Виходять з чашками і тарілками, на одній з яких хліб, а на іншій мед. Сидять, п’ють, балакають. Потроху виходять сусіди. Розлючена Ганна Миколаївна намагається їх не помічати, а ось і Валентин Прохорович і Савелій Петрович радо складають їм компанію, дивляться на Таню і підморгують Володимиру, мовляв, яка баба! Це йому прямо мед на серце, так приємно. А тут ще Таня пропонує зробити Валентину Прохоровичу сидор на роботу. Маже мед на хліб, потім уходить до кімнати, щоб завернути у папір. Далі сидять балакають. Он прошмигнула купецька донька, яка давно вже ні з ким не балакає. При совітах вона щодня чекала арешту, як ворожий елемент. Її і мусили арештувати, але, мабуть, документи десь загубилися. Жителі будинки побоювалися, що при німцях жінка спробує повернути собі весь будинок, що належав її батьку. Але вона була така перелякана, що навіть і не подумала про це. Жила тінню, ні з ким не балакала, виходила з кімнати лише до туалету, як от зараз. У жінки була жовтувата шкіра затворниці, переляканий погляд та згорблена спина. Загалом, якийсь собачий вигляд.
Трохи побалакали про неї, що от же мабуть була вона завидною нареченою, батько мав статки і дав би хороший посаг, а тут революція і зламала дівчині життя, перетворивши на полохливу тінь. Така доля. Балакали б ще, але Володимиру треба було на роботу. То пішли з Танею. Вона пообіцяла прийти у суботу по обіду, підуть разом до пана Еріка. Володимир подумав, що купить вина і цукерок, щоб не приходити з пустими руками.
В конторі усівся за роботу. Трохи хотілося спати, таке приємне відчуття втоми і насиченості. Час від часу згадував її доторки і поцілунки, від яких аж тремтіння тілом йшло. Чув шепіт колег, що щось Таня схожа на жидівку. Не відповідав на те. Заздріть, заздріть, дурні. Працював до вечора, потім пішов додому, по дорозі купивши пляшку пива. Чомусь от захотілося. А вдома дізнався, що Валентина Прохоровича вбили. Мабуть, підпільники. Отруїли. Щось підсипали до їжі чи питва, бідолашний пообідав, а потім судоми, піна з роту і сконав. Зараз перевіряли їдальню депо, де покійний брав собі в обід чай. Арештували чотирьох робітниць. Але жителів будинки хвилювало зовсім не те, що вбили і чи найдуть вбивцю. Тут вже вишикувалася черга бажаючих зайняти кімнату Валентина Прохоровича та отримати його майно. Бо і кімната у нього була непогана, хоча і з вікнами на вулицю, що вважалося недоліком, і майно було: меблі, зимовий одяг, може якісь і дорогоцінності мав, бо у двадцяті займався реквізиціями з будинків буржуазії, а це справа така, що неодмінно до рук щось прилипне.
Поки головним претендентом на спадок покійного стала Ганна Миколаївна, яка, після поразки з Володимиром, вирішила зосередитися на майновому фронті. Конкуренцію жінці намагався скласти Савелій Петрович, то вони лаялися між собою, аж поки не прийшли якісь далекі родичі загиблого, які заявили свої права. Тоді Савелій Петрович та Ганна Миколаївна об’єдналися у боротьбі проти чужинців. Лайки та крики тривали аж до пізнього вечора, але Володимир випив пива, закрив вуха і уваги на них не звертав. Лежав та солодко думав про Таню. І не тільки про те, як вони кохалися. Думав і про майбутнє. Як вони одружаться, як житимуть разом, як в них підуть діти. Уявляв Таню з малим на руках і солодко зітхав. Потім подумав, що треба було б пошукати серед предків хоч якесь німецьке коріння. Бо фольксдойчем у Рейху бути було краще, аніж слов’янським унтерменшем. Чув про плани виселення українців чи не до Сибіру і заміни їх німецькими колоністами. Оце якби була в ньому хоч частка німецької крові, він би зробив швидку кар’єру, а так пан Ерік казав, що не може призначити його керівником всієї бухгалтерії, бо він з нижчої раси. Звісно, добре хоч не жид. Але все одно.
Про неприємне думати не хотілося, то знову повернувся до кохання, згадував пристрасність Тані і її вміння у ліжку. Он чому тільки не навчила його. Таня. Та-ня. Та-ню-ша! З її ім’ям і заснув. Наступного дня на роботі, а потім субота. Володимир нагрів у казані води, ретельно помився у великій балії. Потім випрасував сорочку та костюм, почистив черевики. Купив вина і сиру. Причому сир купив не аби де, а у крамниці для німців. Там був знайомий, який за мед робив невеличку послуги. То Володимир купив справжній тірольський сир. Ось прийшла Таня у чудовій квітчастій сукні. Володимиру аж запаморочилося від її краси. Пішли до пана Еріка, що жив в будинку на Хрещатику. Колись там жили комуністичні високопосадовці, а зараз квартири передали німцям.
Пан Ерік вже чекав, його жінка Марія накрила стіл. Володимир вручив подарунки.
- О, тірольський сир! – здивувався Ерік. – Справжній тірольський сир! Де ти його узяв, Володимире?
- Нехай це буде моя маленька таємниця.
Таня пішла допомогти Марії, а чоловіки вийшли на балкон. Там пан Ерік тихенько спитав, чи часом Таня не жидівка.
- Бо схожа ж. – німець кривився, давав зрозуміти, що йому не приємна ця розмова, але спитати він мусить.
- Ні, що ви! У неї всі документи в порядку! – запевняє Володимир.
- Просто не хочу, щоб у тебе були неприємності. – виправдовується пан Ерік.
- Я вдячний за вашу турботу, але не хвилюйтеся. Вона грузинка, ото тому і є щось східне. – пояснює Володимир.
Чоловіків покликали за стіл. На перше був чудовий борщ з мозковою кісткою. Пан Ерік пожартував, що заради такого борщу варто було починати війну. Потім чудові сосиски з картоплею та квашеною капустою. На десерт – яблуневий струдель з кавою. Все було дуже смачно, Марія була чудовою господаркою. Розповіла, що до війни була кухаркою у одного партійного керівника тут, у Києві.
- Це і врятувало від арешту, коли арештували батька, як українського націоналіста. – розповіла Марія.
Тетяна у свою чергу згадала власного батька, грузинського аристократа, що намагався сховатися в Україні, але був викритий і розстріляний більшовиками.
- За кілька днів до арешту тато встиг відправити мене своїй знайомій, інакше мене б чекав Сибір. – зітхнула Таня. Всі їй співчували, а пан Ерік помітно зрадів, коли почув підтвердження про грузинську кров, яка пояснювала деякі східні риси Тетяни.
Далі балакали і пили вино. Якось зачепили політичну тему і пан Ерік сказав, що його тезка гауляйтер Кох робить велику помилку, вирішивши діяти силою, а не переконанням.
- Багато людей тут, особливо по селах, чекали, що німецькі війська принесуть волю. Ліквідують колгоспи, дадуть можливість працювати на себе. В нас була підтримка, але через хибну політику, ми її втратили. Колгоспи не розпущені, селян так само експлуатують, як і про більшовиках, а ще оця ставка на силові акції і залякування. Це не правильно, це грає на руку більшовицькій пропаганді! Наші ж закупівельні агенти їздять по селах і я знаю, яка там ситуація! – гарячкував пан Ерік. Марія узяла його за руку. Мабуть, боялася, що він наговорить зайвого. Володимир зрадів, коли змінили тему. Не любив політику.
Посиділи у пана Еріка ще годину, після чого пішли. Володимир був щасливий і задоволений, щось там почав говорити про господаря, хвалити його.
- Ненавиджу. – несподівано сказала Таня. Він аж зупинився.
- Що?
- Ненавиджу. Як і всіх німців. – тихо сказала вона. Було ще не темно і Володимир роздивився в її очах лють та ненависть.
- Чому?
- Тому що вони напали на мою Батьківщину, вбили моїх близьких, знайомих!
- Пан Ерік – цивільний, він нікого не вбивав і…
- Він німець! Німець! – вона сказала ледь не зі скреготанням зубів. – Німець! – останнє слово було наче плювок.
- Ну, мила, не всі німці однакові…
- Всі. – вона це сказало остаточно і безповоротно.
- Але…
- Ніяких але. Вбивати, тільки вбивати. Як скажених собак, як гадюк. Знищувати клятих окупантів, стирати з землю цю фашистську наволоч. – вона це каже з такою рішучістю, що Володимир аж перелякано оглядається. Бо за такі слова можна потрапити до тюрми. Та що там до тюрми, до їх яру на Куренівці, де і вдень і вночі тріскотять постріли.
- Тихо! – перелякано каже він, хоч поруч немає нікого.
- Боїшся? – питає Тетяна.
- Просто не розумію. Ти ж донька розстріляного грузинського графа.
- Я – донька радянського службовця! І зараз мій батько, мабуть що, призваний на фронт, як і мільйони моїх співгромадян бореться з фашизмом. І ми мусимо робити те саме. Розумієш?
- Ти що, підпільниця? – лякається Володимир.
- Так, підпільниця! Он йде патруль. Хапай мене і здай їм. – вона зупиняється і дивиться Володимиру в очі. Він розуміє, що так і мусить зробити. Крикнути патрулю, щоб її арештували, бо через цих негідників, підпільників та партизан, немає спокою. Вони роблять свої напади, а німці потім зганяють свою злобу на простих громадянах. Скільки було історій, коли партизани нападали на німців, а потім палали навколишні села. Але ж тим бунтівникам чим гірше, тим краще і… Володимир дивиться на Тетяну, на її тонкий стан, її темні кучерики і білу шкіру, відчуває доторк її губ і розуміє, що ніколи і нікому не віддасть її. Ніколи і нікому. – Ну то й що? – питає Тетяна.
Володимир робить крок, наче хоче схопити її, а потім обіймає і цілує. Вона сміється.
- Тихо, тихо, а то нас затримують за непристойну поведінку. – каже вона і голос її розсипається сріблом сміху. Володимир відчуває, як починає хитатися. Йому паморочиться у голові. Вино. Ні, не вино, кохання. Тан-ня, кохання.
Вони йдуть далі, Володимир глибоко дихає, ошелешений щастям.
- То ти зі мною? – питає вона.
- Так. – киває він, хоч не розуміє про що мова.
- В мене є чудовий план. Пішли! – тягне Володимира за руку.
Піднімаються до колишнього Маріїнського палацу. Навколо нього багато постів, підходи заблоковані.
- Бачиш? – шепоче Тетяна.
- Що?
- Тут відбуваються танці для офіцерів київського гарнізону. Збирається щовечора по кілька сотень фашистів. Але до них не дістатися, бо он яка охорона!
- Ну, так. – погоджується він. - Охорона сильна, годі й думати, щоб її пройти.
- Але ти ж можеш пролетіти туди! – вона в такому захопленні, що аж цілує його. 
- Навіщо туди летіти? – дивується він.
- Ти приземлишся на даху і кинеш кілька гранат у зал. А пляшку з запальною рідиною розіллєш на даху! І вони всі згорять там, фашистські мерзотники! – шепоче вона йому на вухо і цілує. Володимиру страшно летіти туди, але через той поцілунок він вже на все згодний. Киває головою, важко дихає. – Я прийду до тебе у середу. У них буде велике збіговисько! Зіпсуємо їм свято!
На розі одної з вулиць Таня цілує Володимир і уходить. Наче на чужих ногах, він поспішає до Куренівки, щоб встигнути до комендантської години. Вдома його чекай війна. Ганна Миколаївна зійшлася у лютій бійці з Савелієм Петровичем за кімнату покійного Валентина Прохоровича. Чубляться перед дверима. Дивні люди, у кожного ж вже і так по дві кімнати. Ганна Миколаївна зайняла кімнату Абрама Львовича, завідуючого перукарні на Подолі, який втік з Києва, за тиждень до приходу німців. Валентин Прохорович зайняв кімнату інженера Вишепольского, якого призвали у ополчення на захист Києва, так він і не повернувся. Ось тепер кожен хотів отримати ще одну кімнату і те, що в ній.
Коли побачили Володимира, то спробували залучити його на свій бік, але він тільки махнув руками і сховався у себе в кімнаті. Ліг на живіт та почав думати. Якось не чекав, що Таня виявиться підпільницею. А це ж небезпечно! Її у будь-який момент можуть спіймати! І розстріляти! Ось тут поруч, у яру! Володимиру стало неспокійно. Навіть моторошно, бо він і уявити не міг, як жити без Тані. Підхопився, ходив, потім знову ліг, сховав голову під подушку, щоб не чути голосів сусідів і заснув. Снилася йому Таня, причому так снилася, що коли вранці прокинувся, то побачив на кальсонах пляму. Такого з ним раніше не траплялося. Швиденько перевдягнувся, вийшов на двір і побачив за столом чоловіка у формі поліцая. Здивувався трохи.
- Доброго дня. – здивовано привітався.
- Доброго. Я ваш новий сусід. – пояснив поліцай. - Житиму в кімнаті покійного Валентина Прохоровича. – сповістив чоловік, невисокий, худий, років під п’ятдесят.
- О, добре, а то крики і сварки за його спадок вже набридли. – посміхнувся Володимир і пішов до туалету. Коли повертався, то поліцейський його покликав.
- Слухайте, а мені сказали, що в той день, перед загибеллю, Валентин Прохорович снідав з вами. Це правда?
- Так, ми пили чай з хлібом і медом.
- І ви не замітили чогось підозрілого?
- Ні. Валентин Прохорович, як завжди намагався мазати мед шаром у два пальці. А так нічого надзвичайного. Його справді підпільники вбили?
- Точно не відомо. Але вбивство розслідує гестапо, то справа серйозна.
- Ну, так.
- Слухайте, а оце сусідка ваша, як її?
- Ганна Миколаївна?
- Ага, вона ж заміжня, де її чоловік?
- На фронті. Призвали його тільки війна почалася. Чи живий, чи ні  - невідомо.
- І що за жінка?
- Хороша жінка. А ви з нею познайомтеся.
- Та вона, наче дратується на мене, що кімнату зайняв.
- Вона відходить швидко, довго зла не тримає.
Вони удвох ще побалакали, коли за поліцаєм прибігли товариші, якісь знервовані. Володимир пішов у кімнату і ліг. Не любив вихідні, бо не знав, що на них робити. Але оце зараз думав про неї, про Танюшу. Щось там мріяв, не вчувся, як заснув. Прокинувся по обіді, вийшов у двір. Там сиділи Ганна Миколаївна та Савелій Петрович, примирені втратою і горілкою. Розповіли, що були на похоронах Валентина Прохоровича, які організувало депо. Не просто похорони, а ще і з поминками у їдальні. Пускали тепер сльози за покійним. Але швидко про те забули, перейшли на іншу тему – масове отруєння німецьких офіцерів.
- Хтось в їдальні отруту підсипав! Двадцять вісім офіцерів отруєно! Двоє вже померли, інші у важкому стані! От що роблять! – по Савелію Петровичу і не зрозумієш, чи захоплюється він чи обурюється.
- Двадцять вісім! – плескає у долоні Ганни Миколаївна.
- Арештували весь персонал! Але одної офіціантки не можуть знайти! – Савелій Петрович у курсі всіх справ. – Здається, то вона і отруїла! І от хоч і руки мені повідрубуйте, впевнений я, що то та сама дівка, що і гранату кидала і офіцерів застрелила! Вона!
- Та як же її не спіймають досі? – дивується Ганна Миколаївна.
- Бо красива дуже. А краса, вона ж очі сліпить! – пояснює Савелій Петрович. – І уявіть, змогла підробити документи, пробралася не аби куди, а до офіцерської їдальні в комендатурі! Бестія!
- От які баби бувають! Гадюки справжні! – з почуттям промовляє Ганна Миколаївна та дивиться на Володимира. – А ваша от, де працює? Щось вона на жидівку схожа!
- Вона не жидівка, а донька грузинського князю, розстріляного більшовиками. І працює у бургомістра. – впевнено відповідає Володимир і відходить, щоб не продовжувати розмову. Потім згадує слова Тані, що вона працює в офіцерській їдальні. І його починає трясти. Невже вона? Підсипала отруту і втекла! Згадує її стиснуті губи і палаючий погляд. Могла. Могла! Нічого не боїться! Оце так жінка!
Він починає нервувати, не може влежати у кімнаті, то йде прогулятися. На вулиці зустрічає кілька вантажівок, що везуть людей у яр. Помічає, що от раніше возили здебільшого жидів, а зараз возять більше наших. Прискорює ходу, щоб не чути стрекотіння пострілів. Згадує про план Танюші. Володимиру стає страшно. Летіти з гранатами у саме лігво німців, кинути у вікно, розлити запальну суміш і потім улетіти. Та його розстріляють з кулеметів! Літаки збивають, а що там його збити! Страшно стає, крутить головою, бо не згоден йти на смерть. А потім уявляє, як цілуватиме вона його, як пеститиме, коли повернеться він. І вже згоден, на все згоден! Полетить і кине гранати, вбиватиме фашистських ворогів. Тим більше там же будуть погані німці, не такі як пан Ерік, а різні гестапівці. Полетить!
Володимир довго ходить вулицями, не дивлячись на спеку. Потім повертається додому, вкладається спати, навіть не помічає, що нічого не їв. Вранці йде на роботу. Чекає середи, коли все станеться. Але Таня несподівано приходить у вівторок. Вночі. Шкребеться у його вікно. Залазить до нього. Важко дихає.
- Що трапилося?
- Мене викрито.
- Як?
- Неважливо як. Мене треба втекти з міста.
- Навіщо?
- Мене викрили і шукають. – вона це каже спокійно, вона сама спокійна, на кричить, не нервує. На відміну від Володимира, який лякається, кидається до неї і притискає до себе.
- Як викрили?
- А так. Викрили. Я ледь втекла з кімнати, у якій жила. Мене шукають, завтра розвісять об’яви з портретом. Там у мене інша зачіска і світле волосся, але все одно мені треба втекти з міста.
- Куди втекти?
- До партизан.
- До партизан? У ліс? – лякається Володимир.
- Так.
- Як ти будеш жити у лісі? Як, звір, у землянках? – хвилюється Володимир, який читав в газетах про важке і невдячне життя партизан, що живуть у землянках, голодують, а поліція їх винищує, як зайців. 
- Краще так, аніж мене розстріляють. То мені треба перебратися через Дніпро. І тут потрібна твоя допомога.
- Моя допомога?
- Так, твоя.
- У чому?
- Фашисти вже перекрили мости. Човни всі у них під контролем. І я не вмію плавати, щоб просто переплисти Дніпро. – Тетяна дивиться на нього. Володимир трохи нітиться, бо не розуміє до чого вона веде.
- І що робити? – ніяково питає він.
- Ти мусиш перенести мене за Дніпро.
- Що?
- Іншого виходу немає.
- Але я не зможу! Я ніколи не носив когось у польоті.
- Отже, тепер доведеться спробувати. – киває вона. – Пішли.
- Куди?
- Туди, де ти можеш злетіти. Потім полетиш на північ. Чим північніше перенесеш мене через Дніпро, тим краще.
- А що там?
- Там я знайду партизанів і буду воювати разом з ними.
- Слухай, а навіщо тобі летіти?
- Бо тут мене схоплять.
- Тут не схоплять! Ніхто не знатиме, що ти тут, у мене в кімнаті!
- Дурню, завтра мої фотографії будуть висіти по всьому місту! Нехай на знімках я зовсім інша, але все одно хтось зможе мене впізнати.
- А ти не будеш виходити з кімнати! І ніхто тебе не впізнає!
- І що далі?
- Поживеш тут деякий час, поки все не вляжеться.
- Поживеш? – Таня дивиться на нього. – Поживеш? Тобто цілий день сидіти тихо, наче миші, щоб мене ніхто не почув, чекати тебе. Увесь час мовчати, ховатися, стати тінню?
- Але так ти врятуєшся!
- Я не хочу такого порятунку! Я буду боротися далі, у лісах.
- Мила, подумай, що чекає тебе там! Ті партизани, вони ж справжні бандити, вони ґвалтують жінок і пиячать! А ще німці вбивають їх на облавах, наче звірів! У газетах щодня пишуть про чергові операції, про десятки вбитих партизан. Навіщо тобі це?
- Бо я не можу інакше! Ворог прийшов на мою Батьківщину і я, як і весь радянський народ, мушу встати на боротьбу з фашистами. Боротьбу до перемоги або до смерті! – вона каже це спокійно, але з такою рішучістю, що видно – її не переконаєш.
- Ну добре, але подумай про нас. Ми ж кохаємо один одного!
- Коли йде війна, коли Вітчизна у небезпеці, ми мусимо поступатися особистим на користь країни!
- Хто ми? – дивується Володимир.
- Ми, комсомольці. – каже вона. – То ти допоможеш мені?
- Танюшо, летіти через Дніпро небезпечно! А що як в мене не стане сил?
- Якщо ти кохаєш мене по-справжньому, ти долетиш.
- Нас же можуть розстріляти з кулеметів!
- Німці дивитимуться на землю, а не в небо.
- Я не хочу розлучатися з тобою!
- Ми підемо до партизан разом! Хоча ні, ти виконаєш те, що я просила, про колишній Маріїнський палац. Висадиш тих фашистів у повітря, а потім прилетиш до мене. І ми будемо воювати пліч-о-пліч.
- Але я не вмію воювати! Навіть стріляти не вмію!
- Навчишся! До того ж, ти вмієш дещо інше! Літати! – вона в захопленні дивиться на нього і цілує. Володимир радісно відповідає, починає пестити її, намагається задрати її сукню. Хоче її, прямо тут і зараз хоче. – Ні! – хрипко каже вона і чутно, як важко дається їй ця відмова. – В нас немає часу.
- Є час, є! – шепоче Володимир, що зовсім втратив розум від пристрасті.
Таня дає йому ляпасу та виривається з його рук.
- Ти допоможеш мені?
- Залишайся тут. – благає Володимир.
- Ні.
- Чому?
- Я не хочу бути як та єврейська дівчинка, яку ховав і їбав уночі твій сусід!
- Таню, звідки ти такі слова знаєш?
- Я багато чого знаю.
- Я не мій сусід, я кохаю тебе!
- Якщо кохаєш, то врятуй мене і пішли до партизан. Будемо воювати разом!
І зненацька Володимир розуміє, що згоден. Покинути кімнату, роботу, піти в ліс, жити там як звір, постійно ризикувати бути вбитим! На все згоден! Лишень бо бути з нею.
- Що ти вирішив? – шепоче вона.
- Пішли. – каже він.
Через вікно вилазять, крадькома виходять на вулицю. Там темно. У яру чутно постріли.
- Чуєш? Це вбивають наших людей! – шепоче Таня. А йому байдуже, він п’яній від її дихання на вушко.
Веде її до пустиря, де злетів перший раз. Там роздягається. Бере її на руки, стогне, бо бік болить.
- Що таке?
- Нічого, все добре. – Володимир розправляє крила, робить кілька рухів. Потім починає бігти. Це важко. Так, Таня худенька і легенька, але все одно бігти з нею важко. Робить рухи крилами, потім щосили відштовхується і далі крилами, крилами, крилами. Полетів! Він відчуває це. Важко, але полетів! Починає набирати висоту, а потім думає, що можна ж схитрити. Проста думка, яка все вирішить! Він не хоче до лісу, але ще більше не хоче втратити її! І можна зробити так, щоб вона таки залишилася!
Володимир починає стогнати і завалюється на бік. Таня притискається до нього.
- Що?
- Не можу! Бік! – хрипить він та починає планерувати на пустир. Приблизно у те місце, де і злетів. Важко приземляється, біжить з нею на руках. Потім зупиняється і сідає на землю. Починає плакати. – Чортів бік! В мене два ребра зламані! Я не можу летіти зараз! Я до Дніпра не дотягну! Ідіот! Чому я не був обережним! – бідкається Володимир. – Я підвів тебе, підвів! – він гупає себе кулаками по голові.
Таня присідає поруч з ним, обіймає.
- Не хвилюйся, не треба. Це справі не допоможе.
- Але що тепер тобі робити? Що?
- Скільки тобі потрібно часу, щоб зажив бік?
- Десь тиждень.
- Тоді я поживу у тебе тиждень. А потім, або перенесеш мене за Дніпро, або я якось зможу сама туди дістатися.
- Домовилися! – Володимир ледь утримується від того, що не підскочити і не почати танцювати від радості.
Вони повертаються додому і кохаються. Вранці Володимир уходить на роботу. По дорозі дійсно бачить листівки з її портретом. Але її важко впізнати. Зовсім інша зачіска і волоси біляві. Таня залишила фашистам фотографії, що тільки заплутають сліди. Молодець! На роботі Володимир сидить наче на голках, все дивиться, коли ж кінець робочого дня. Він ніколи не був таким, завжди любив роботу, а то став схожий на колег, для яких праця в конторі, то каторга. Та не журився з цього, бо ж вдома його чекала Таня. Його Таня.
Коли повертався з роботу, зайшов у крамницю, купив для неї цукерок і солодкого вина. А ще панчохи. Він бачив, що дівчата, які гуляли з німцями, носили панчохи. Він хотів, щоб його Таня була не гіршою. Але вона, коли побачила ті панчохи, то роздратувалася.
- Ти хочеш, щоб я була схожа на тих фашистських підстилок? На тих клятих шльондр, які не мають совісті? – Таня гнівно дивилася на Володимира.
- Говори тихіше. – перелякано прошепотів він.
- Знаєш, про що я думала, коли одягала отакі панчохи, щоб звабити чергового фрица?
- Ні.
- Я уявляла, як буду вбивати його. Як приставлю пістолет до його вгодованої пики, як дивитимуся в його перелякані оченята вбивці, як натисну на курок і втиратиму з обличчя його бридку кров! Ось про що я думала і тільки це допомагало мені одягти панчохи. То прибери їх.
Він слухняно забрав панчохи. Але вино і смаколики продовжував приносити, витрачав на це майже все гроші. Сподівався, що Таня звикне до хорошої їжі, до м’якого ліжка, до кохання щоночі і не схоче бігти до лісу. Коли пройшов тиждень, вони знову пішли на пустир, Володимир знову злетів, зробив коло і приземлився. Попросив ще днів десять.
- Давай до осені, тоді я зможу. – сказав їй. Вона наче погодилася, але тієї ночі вперше не схотіла з ним спати. Сказала, що заморилася. Він не звернув уваги. А коли наступного дня повернувся з роботи, то її не було. Злякався, не міг же спитати у сусідів, чи не бачили. До того ж один з сусідів був поліцай, у якого з Ганною Миколаївною почався роман.
Володимир не знав, куди бігти. Сидів у кімнаті, як на голках. Тремтів. Куди, куди вона пішла? Їй же не можна було виходити!
Таня повернулася серед ночі. Пошкрябала у вікно. Впустив її. Вона віддала йому важку торбу.
- Це гранати і пляшка з сумішшю. Зроби те, що я просила. Післязавтра. А потім лети до мене.
- Куди?
- У ліс. Я про все домовилася. Керівництво підпілля сьогодні відправляє мене до партизан. Вони чекатимуть мене біля Десни.
- А як ти туди доберешся?
- Пішки.
- Це небезпечно!
- Я знаю.
- Залишайся!
- Ні.
- Невже тобі тут погано?
- Мені тут добре. І через це соромно.
- Чому?
- Тому що моя Батьківщина з останніх сил воює з жорстоким ворогом! Тому що тисячі моїх братів та сестер гинуть, чи на фронті чи в тилу ворога! Я чую постріли з яру, де розстрілюють наших людей! І мені соромно пити вино та їсти цукерки, соромно спати на м’якому ліжку і нічого не робити!
- Але…
- Більше не треба слів. Якщо ти дійсно любиш мене, ти зробиш те, про що я прошу. І прийдеш до мене. Якщо ні, то ні. Прощай, Володимире. Або до зустрічі. Тобі вирішувати.
Вона не цілує його, бо боїться, що не зможе потім зупинитися. Вилазить у вікно. Він ще щось шепоче їй услід, а потім чує, як відкрилося вікно у кімнаті Савелія Петровича, який, мабуть, почув щось підозріле у дворі. Тиша. Таня завмерла. Потім вікно зачинилося і вона пішла. Володимир сидів і думав, що робити. Виліз і пішов за нею. Він добре знав Куренівку, то швидко наздогнав Таню. Крався за нею аж до Оболоні, потім до Дніпра. Там її чекав маленький човен. Вона попливла на ньому через ріку. Володимир розігнався, відштовхнувся і полетів. Швидко набрав висоту і почав робити кола над річкою. Прислухався до тихого плескоту води з весел човна. Небо було вкриту хмарами, то Володимира було важко помітити.
На іншому березі Таню чекали ще двоє людей. Вони допомогли витягти човен і сховати у кущах. Потім пішли до лісу, там була дорога. Володимир полетів тією дорогою, щоб подивитися, куди вона веде. Коли побачив у кущах при дорозі якісь фігури. Можливо, це партизани чекали своїх? Але він роздивився вантажівку. Партизани не їздили на вантажівках! Не їздили! Німці! Володимир різко розвернувся і полетів, щоб попередити людей, що йшли дорогою. Побачив одного. А де ще два? Де Таня? Летів далі, коли почув її сміх. І побачив, як вона йде з якимось чоловіком, а той обіймає її за талію. Йдуть, а потім зупиняються і починають цілуватися. І Таня не чинить опору, не намагається вирватися! Вона цілується так само пристрастно, як і з ним. Сучка! Володимир так задивився на них, що ледь не зачепився крилом за гілку і не впав. Набрав висоту, переконував себе бути обережним. Коли постріли. То людина, що йшла першою, потрапила у засідку. Загули двигуни. По дорозі поїхали кілька мотоциклів з прожекторами.
Таня і її супутник, почувши постріли, кинулися у ліс. Володимир летів за ними. Вони сховалися у кущах, але почувся лай собак. Чоловік потягнув Таню до річки. Там вони зайшли у воду і сховалися в заростях очерету. Німці йшли берегом, світили прожекторами, але пройшли повз них, не помітивши. Володимир літав у висоті і все добре бачив. Згадав, як вона цілувала цього проклятого партизана! Цілувала так, наче між ними нічого і не було у Києві! Вона не кохала його! – болісно зрозумів Володимир. Анітрохи! І вона вимагала, щоб він висадив палац, бо розуміла, що то вірна смерть. А якщо б він і врятувався та прийшов до неї, її коханець з тих бандитів-партизан вбив би його! Вбив! Але не вийде! Він вб’є їх!
У польоті Володимир знімає з себе черевик, потім пікірує в очерет і кидає у чоловіка. Той весь напружений, не чекає такого, то здригається і гучно лається. Німці чують це і відкривають стрілянину, світять прожекторами. Чоловік відштовхує Таню, сам тікає в інший бік, намагається увести німців, але швидко падає посічений кулями. Німці біжать у воду, Таня намагається втопитися, але вони ловлять її, тягнуть її до машини. Таня кричить і виривається.
Володимир летить додому. З відчуттям розбитого серця. Як вона могла так зрадити його? Значить просто спала з ним без всякого почуття? Проклята грузинка! Він летить і думає про неї, подумки лає і проклинає, потім уявляє, що зроблять з нею гестаповці. Вона за все заплатять! За все!
Приходить додому коли вже на вулиці починає сіріти. Біля дверей кімнати Володимира перестріває поліцай.
- Прошу завітати до нас. – каже він і відкриває двері до кімнати Ганни Миколаївни. Та дивиться на Володимира з переможним виглядом.
- Ми все знаємо.
- Що?
- Я впізнала її.
- Кого? – не розуміє Володимир.
- Твою бабу. Ту, чорняву. Її розшукує поліція. – Ганна Миколаївна киває головою, мовляв, відчувала підступність тієї чорнявої сучки з самого початку.
- Не поліція, а гестапо. Це набагато гірше. – поправляє поліцай. Удвох дивляться на Володимира.
Він не розуміє, до чого вони ведуть.
- Ми могли би просто піти і все розповісти про тебе, Володю. – Ганна Миколаївна знову киває головою, щоб він і не сумнівався, що могли. – Але ми думаємо, що можемо якось домовитися.
- Домовитися? – дивується він.
- Так. – продовжує розмову поліцай. – Ми розуміємо, що вона просто обдурила тебе. Використала. А так ти не винний. То ти мусиш розповісти нам, де вона переховується.
- А ще ти звільниш кімнату і перейдеш в кімнату покійного Валентина Прохоровича. І віддаси мені оту свою різну шафу, що залишилася ще з купецьких часів. – додає свої умови Ганна Миколаївна.
- Чому я мушу віддавати вам шафу? І переселятися? – обурюється Володимир.
- Тому що інакше ми здамо тебе в гестапо, як людину, що допомагали ховатися вбивці німецьких офіцерів. За це і розстріляти можуть. – авторитетно заявляє Ганна Миколаївна.
- Та точно розстріляють! Тут без сумнівів! – впевнений поліцай.
- Ну і ще гроші. Я знаю, що в тебе є заощадження. Ти ж добре заробляєш в своїй конторі. То віддаси всі гроші нам. – Ганна Миколаївна переможна посміхається. Коли вона говорить про гроші, то її обличчя приймає урочистий вираз, наче під час молитви.
- Ось такі наші умови. Повір, це не висока плата за життя.
Вони дивляться на нього при бляклому світлі гасової лампи. Володимир зчепив зуби. Потім думає розповісти їм, що дівку вже схопили. Але ж тоді вони просто донесуть на нього.
- То що, Володимире? Хочеш опинитися у яру по сусідству? – с посмішкою питає поліцай.
- Ні. – хрипко каже він.
- Тоді давай гроші. Потім скажеш, де вона, а вдень ми заберемо шафу і ти переїдеш у кімнату Валентина Прохоровича. Вона тільки трохи менша і вікно в ній є, нехай і не у двір, а на вулицю. Але там теж непогано. – малює плани Ганна Миколаївна. - То ти згоден?
- Так. – киває він.
- Йди за грошима. – наказує поліцай.
Володимир виходить. Відчиняє свою кімнату. Починає шукати гроші. Потім помічає торбу, що залишила йому Таня. Дивиться, що там. Дві гранати і пляшка з запальною сумішшю. Треба це кудись сховати. Потім він зупиняється. Щось думає. На йому блідому обличчі з’являється посмішка. Бере торбу, виходить в коридор. Там смикає чеку одної з гранат, відчиняє двері до кімнати Ганни Миколаївні і кидає торбу всередину. Зачиняє двері і кидається до своєї кімнати. Чує в спину здивований скрик сусідки «Володю?», встигає зачинити двері власної кімнати, коли вибух. Майже відразу ще один. Вся хата здригається від них. Чуються крики. Володимир вичікує кілька секунд, потім вискакує у коридор. Бачить вивалені двері з кімнати Ганни Миколаївні. Всередині кімнати вогонь.
- Пожежа! – верещить Савелій Петрович, який вискочив зі своєї кімнати лише в чорних трусах. Намагається втекти. Володимир хапає його милиці.
- Треба тушити, інакше весь будинок згорить! Збирай людей! – виштовхує каліку на вулицю, сам виплескує на вогонь відро з водою, що стояло на кухні. Вибігає до діжки з дощовою водою на вулиці. Починають збиратися жителя навколишніх хат. – Сусіди, допоможіть! – кричить Володя. Як можуть заливають полум’я, але води не вистачає. Коли приїздить пожежна команда. Вогонь все-таки вдалося потушити, хоча кімната Ганни Миколаївни вигоріла повністю. Знайшли два обгорілих тіла. Її і поліцая. Та як Савелій Петрович показав, що двері до хати були зачинені, то вирішили, що поліцай випадково смикнув за гранату, яка і вибухнула. Може хвалився зброєю перед жінкою. Нещасний випадок, в цьому і сумнівів не було. Володимира не чіпали.
Арештована Тетяна п’ять місяців пробула в гестапо. Кажуть, змогла звабити слідчого, який вів її справу. То він і відтягував вирок, як міг. Та врешті-решт її таки розстріляли. Володимир в 1943-му році намагався втекти разом з паном Еріком, бо боявся, що совіти розстріляють його за працю в німецькій конторі. Десь під Житомиром потяг розбомбили радянські літаки. Володимир загинув від прямого влучання осколку у голову. Коли його хоронили, хтось з похоронної команді спокусився його одягом, нехай і залитим кров’ю. Та коли почав знімати, то побачив крила і перелякався. Володимира поховали одягненим у загальній могилі про яку швидко забули. Десь у сімдесятих могилу знайшов місцевий пошуковий загін, який вирішив, що це поховання вбитих фашистами. Згодом там звели монумент жертвам фашизму. Потім монумент знесли і побудували там елітне котеджне селище. Під час заливки фундаменту одного з домів, могила була розкопана, залишки загиблих вивезли у ліс і зарили.