Вона. Повернення

Вона повертається

І

Полишивши мене може навіть не в самих останніх життях, вона приймає рішення повернутися в цьому. Як перший доказ сили, повертає мені спогади. І я згадую.. Згадую довго. Згадую багато. Виявляється, що зовсім і не вона мене полишила, що і за зраду її дії не вважаються.. Полишила її я, покинула її я... Вбила її я.

Спочатку вона розрізає моє серце на дві частини і кладе одну з них в свою кишеню. Іншу ж вкладає назад до моїх грудей, мені ж бо не вперше.. А як саме було вперше? Певно не варто згадувати. Скоротавши все до трьох слів, кажу: я сама віддала.

І от вона повертається...
Вона повертається і на моїй душі, душі тої, котра не вміє боятися, одразу стає лячно. Лячно від того, що її повернення порівнюється з зупинкою половини серця, прискоренням чи заповільненням руху землі, чи то взагалі вимиканню такого поняття як час, згасанню трьох зір, спалаху біля однієї з планет, розливанню крові в тілі, а далі в озерах, в ріках, тих, що протікають повз чиїсь чужі затишні оселі.

Вона повертається дорівнює „я більше не та”, дорівнює „я більше не туди”.. і все змінюється.. Але під вибухи мільйонів і мільйонів світів, я приймаю рішення „я є смерть”, під відлуння музики, що зливається в єдиний потік з усіх всесвітів я приймаю рішення „я є сила”..

Вона повертається...
Повертається з шматком мене в долонях і з сяйвом сонця в очах... а я відповідаю, що від 20-30 сердець було відірвано по шматочку аби загоїти рани моєї половини серця і того шмата м’яса, такого пошматованого, запеченого в крові, що лежить в її долонях, я більше не потребую!

ІІ

Вона повертається в образі святої, бажаючи вразити сяйвом своєї чистої віри всіх.. і вона вражає всіх, але не мене.
Я відповідаю їй, що такої розпусної душі, яку вона полишила в мені, вже не очистять ні промені світлої віри, ні божественні океани.

Тоді вона повертається демоном-спокусником і пропонує мені насолоди неба і землі, найсолодші втіхи... Вона повертається і пропонує подарувати мені всі прояви блаженства, все чому навчалася в царстві пристрасті, навчалася на шляху до мене.
Але я відповідаю, що за час її відсутності, встигла відкинути земські забави і стала на шлях освячений самою ніжною зорею.

За тим вона повертається сяйвом, що поєднує спалахи тисяч сонць, сяйвом єдності всіх світил цього світу і того, що вже не існує.
Я ж відповідаю, що ладна сяяти сама, що маю за мету осяяти найпрадавнішу пітьму і злитися єдністю з тим до чого вона більше не має відношення.

Вона повертається знову... Повертається диким могутнім звіром.. вовком, колір хутра котрого темніше за крило найчорнішого ворона.. Вона нагадує мені про білу вовчицю, про східну лисицю, про сильну левицю.. Нагадує мені про дику спокусу до якої я поверталася з найвищих і найблагословенніших вершин. Вона спокушає мене моєю ж природою, спокушає древнім зовом крові..
І хоча я дійсно постійно поверталася до цього, відгукувалася на заклик та то були інші часи і все було іншим, світи були іншими.. інакшими.. Та й загалом моя дика природа стала доволі самодостатньою, а якщо ж відчую потребу доповнення з чийогось боку, тоді сила всіх звірів, всіх створінь, проявлених та тих, що існують поза цих вимірів, долучаться до мого єства.

Вона повертається крилатим створінням і дихання неба чується в її рухах, кожен змах її крил показує вільність, вона в кожному жесті. Вона дарує свій політ мені.
Та я відповім, що те що мої плечі, мої сильні плечі, не доповнені крилами явно, не означає що я не розправляю свої вільноносні крила так аби вони не були видимими для зайвих очей, для не тих очей, для людських очей. З такими крилами я літаю там, де всі інші згорали і мій політ – це політ сили, волі і свободи.

Вона повертається божеством, сильним, прадавнім, величавим, з поглядом в якому зупинилася мить вічності. Вона огортає нас в вогняне кільце і вже не просить, а вимагає.
Я ж відриваюсь в образі однієї з наймогутніших богинь, відкриваю їй богиню в мені, котра нижче землі і вище неба, коси якої пронизують всі світи, очі якої дивляться в душі тих, хто пішов. Нагадую їй про те ким є я і що мої кроки проти часу не стануть кроками проти самої досконалої віри.

. . .

Вона повертається знову і знову, раз за разом показуючи мені всі проявлення своєї сутності, своїх сутностей, свого єства... і раз за разом я стаю чимось більшим чи чимось інакшим... Раз за разом в неї не вистачає сил довести мені значення її шляху від мене і до мене.. Раз за разом я відповідаю їй тими словами, котрі вона ще не пізнала настільки, наскільки пізнала їх я.

ІІІ

Одного разу вона повертається інакшою.. Вона повертаються в котрий раз... Вона повертається собою...всією собою...
І більше немає слів...