Останься. на укр. языке

Людині, яка одного часу закрила собою для мене Всесвіт. Дякую, не_мій V
-Залишся.

Ці слова лунали у моїх вухах, поки я їхала додому у заповненій ущерть маршрутці, поки я виходила на своїй зупинці, поки йшла до себе по темній, холодній осінній вулиці, піднявши високо комір пальто. Я все йшла, а це слово все залишалося у моїй голові, примушуючи мене ледь не битися чолом об найближчу стінку. Нарешті я зайшла до себе. Скинула  верхній одяг, чоботи, налила теплого чаю і трошки заспокоїлася. Цей ненависний спогад нібито зник з моїх думок. Але... тільки-но я лягла спати, як знову...
-Залишся.
*          *          *
-Залишся.
Його шепіт пестив моє оголене вухо. Він тримав моє волосся у своїх руках, ніжно притиснувшись до мене.
-Залишся.

Тепер його руки блукали моїм тілом, проводячи гарячі доріжки по моїй шкірі. Я лежала, замруживши очі та не могла нічого казати. Мені хотілося тільки ще, і ще, і ще його дотиків. Ще, і ще, і ще його шепоту і його присутності поряд.
-Залишся, кохана.

Я відкрила очі. Це було вже нечесно! Ми ж ніби-то домовлялися. Нащо він таке каже?! Я глянула на нього, на мого улюбленого маніпулятора. Він вже усміхався, вдоволений ефектом лише одного свого слова. Я глибоко вдихнула і знову заплющила очі, промовивши лише:
-Нащо?
-Бо я хочу, щоб ти залишилася.

У цьому весь він. Задоволення заради задоволення. Чиста насолода, методи її досягнення значення не мають. Йому наразі не важливо, що мені завтра в інститут, що всі мої речі вдома, що ніякі пояснення не доведуть моїм батькам необхідність залишитися «десь, у когось». Він це знає, але йому в кайф сказати вголос те, чого я і так хочу і потім спостерегти, як моє бажання буде конфліктувати з дійсністю і як я боротимуся з цим.
-Ні, нащо ти так говориш?

Він ворухнувся біля мене. Мабуть, відкинувся теж на подушку.
-Це норма спілкування, хіба ні?

У мені потрохи почало підійматися роздратування. Я знала, що це станеться. Так ставалося кожного разу, коли розмова торкалася наших стосунків. Найрозумнішим виходом з цього було би швидше одягнутися та піти.
-Дивлячись на те, про яке спілкування ти говориш.

Мені у відповідь було лише два слова:
-Ти знаєш.

Якийсь час пройшов мовчки. Я все ще намагалася потушити в собі обурення, прикушуючи язика, щоб не бовкнути зайвого.
-Залишся.

Знову. Він знущається. Треба просто не реагувати і робити те, що потрібно мені. А що мені потрібно? Зібратися і нарешті піти додому. Мабуть...
-Залишся.

До бісу цей мазохізм. Я різко підскочила, так, що запаморочилася голова і почала шукати свій одяг біля ліжка.
-Ти не бачив мій одяг?
-Я сховав його. Все сховав.

Він все ще лежав, ліниво спостерігаючи за моїми пересуваннями по його кімнаті. Я знайшла його сорочку і накинула її на себе. Хибний шаг. Тепер я постійно буду відчувати на собі його одеколон.
-Не кажи дурниць. Де моя білизна?
-Залишся.
Знову глибокий вдих.
-Я не можу. Де все?

Нарешті я помітила рукав моєї власної сорочки, витягла зі шафи весь свій мотлох і почала одягатися. Тим часом він теж встав, обернувся шовковим простирадлом і підійшов до мене саме у той момент, коли я застібнула ґудзики на сорочці. Залишалося лише влізти в джинси. Він обійняв мене позаду, примушуючи мене припинити збирання.
-Я вже казав тобі, що так ти мені подобаєшся якнайбільше?
-Ні, і зараз не слід було цього робити.
-Чому? Можливо Сніжна Королева розтане і залишиться.
-Не грайся зі мною у свої казки.

Мені на мить здалося що я і справді зараз як Сніжна Королева. От тільки він на Кая аж ніяк не схож. Він трохи відійшов від мене, але я все ще відчувала його подих на своїй спині.
-Чому це? Раніше тобі вони подобалися.
-Часи змінюються....коханий.

Я вчасно повернулася і встигла побачити гримасу розпачу на його обличчі, та це тривало усього декілька секунд. Майже одразу у нього повернувся старий настрій, і я знову почула його... ні, не прохання, скоріше наказ:
-Залишся.

Я тільки хитнула головою. Його теплі руки знову мене обійняли, заважаючи мені одягатися далі.
-Відпусти мене. Будь ласка.
-Я не тримаю тебе. Ти сама себе не пускаєш.

Я мовчки розвела його руки і підняла з полу джинси, натягнула. Потім біля дзеркала розчесала волосся і підмалювалася.
Він сів знову на ліжко і втомлено запитав:
-Чому ти не хочеш залишитися?

Я знову завмерла. Що мені йому казати? Не можу ж я говорити з ним про те, що я не можу залишитися, бо тоді всю ніч ми кохатимемося, а зранку я не зможу думати ні про що інше, що мені потрібно буде ще... Не можу ж я признатися, що він для мене як героїн!
-Я вже говорила тобі. Не починай знову.
- А якщо я хочу почати? Поговори зі мною. Залишся. Пам’ятаєш, раніше все було інакше.
-О, так, раніше було інакше. – я гірко усміхнулася, підійшовши до нього. – Я не була у тебе закохана, я нічого від тебе не чекала, я просто насолоджувалася. Я була здібна піти у будь-яку секунду, так же як і прийти до тебе. А тепер все змінилося, бо я закохана. Розумієш, за-ко-ха-на! І тепер я не можу не піти від тебе зараз, бо інакше я не зможу зробити цього і завтра. І що саме цікаве, - продовжувала я трохи тихіше, підіймаючи з полу свою сумку, - ти можеш скільки завгодно казати це своє „залишся”, але ти не підеш за мною, як я вийду від тебе.

Фуф. Я сказала те, що хотіла. Він сидів, пильно дивлячись на мене. Я пройшла повз, у коридорі натягнула чоботи і відкрила двері. Крикнула „Бувай” і вийшла.
Якщо чесно, то я очікувала, що після моєї промови він все-таки піде за мною. Накине на себе пальто, прямо на голу груднину, і побіжить, перескакуючи через 3 сходинки. Дожене, обійме і прошепоче „кохана”, але вже не як норму спілкування, а як  найщиріше зізнання. І тоді ми підемо знову до нього, і звісно я залишуся, і почнеться нова історія....
Певна річ, за мною ніхто не пішов. Я марно уповільнювала шаг, марно оберталася і марно йшла найдовшим шляхом, сподіваючись, що він устигне добігти до зупинки маршрутки. Що ж, я хоча б вийшла від нього гідно.
*          *          *
-Залишся.

Це довбане слово, здавалося, лунало прямо з моєї подушки, ніби з магнітофону. Щоб не думати про це, я ввімкнула музику на ноуті, і одразу попала на тий самий chill-out, що розпалював нас, коли ми були в нього вдома. Здається, це вже манія. Ледве переборовши себе, я залишила цей альбом і почала потрохи засинати. Як завжди, моя підсвідомість наповнилася образами минулого вечора, сказаними фразами та здійсненими рухами... Раптом – сигнал СМС на телефоні. Я вже достеменно знала, від кого прийшло повідомлення, і навіть могла здогадуватися про його зміст. Прищуливши очі від яркого дисплею у темній кімнаті, прочитала:
„Давай підемо завтра ввечері на набережну. О 19-30”

Отак завжди. Ніби нічого і не трапилося, ніби жодного непорозуміння. Так пройшло півроку, пройде іще стільки ж. Відповідаю:
„Добре. Зайдеш за мною?”

Власне, я можу і сама дійти до набережної і зустрітися з ним вже там. Але я не хочу втратити те хвилювання, котре я відчуваю, спускаючись у ліфті і знаючи, що він там на вулиці вже стоїть, вже на мене чекає. І потім, поки я спускаюся по сходинках і підходжу до нього, я ще маю час роздивитися його одяг, маю час для зупинки погляду на його шиї, яку я ще сьогодні ввечері цілувала і яка тепер вабливо виглядає з V-образного коміру светра. Я на все це ще маю час, доки не підійшла ще ближче, доки я не потягнуся до нього і не поцілую в щічку, бо „на людях”, навіть у моєму пустинному дворі, ми просто друзі.
„Угумсь. На добраніч.”

Чудово. Завтра ввечері знову можна буде полоскотати собі нерви нездійсненністю моїх рожевих дівочих мрій а також їх несумісністю з суровим цинічним виміром сексуальних хлопців-маніпуляторів. Що ж, пані та панове, гра дорослих діточок продовжується.
„Солоденьких. Цьом.”