Полудневий сон

Запнутися плащем, аби не бачити… На призьбі, на осонні старець, чиї долоні зашкарублі ніби ніколи іншої грошви, ніж жалюгідні мідяки, не знали… На призьбі, на осонні старець.
Куняє. Нозі простягнув і руці поскладав навхрест, гейби не живий. На ньому лахи, почорнілі від часу  й куряви доріг. Приплентався нізвідки і піде нікуди. На його тварі спочиває сонячний промінь – лагідний та тихий. Ані вітерцю.

Нізвідки? Але ж ця хатинка його впізнала ніби. Так. Не зважаючи на час. Впізнала за, колись же гордовитою, поставою. За своїстістю рухів, йому єдиному хіба й притаманних.
Так. Виявився час безсилим.

О, хатинка прагнула його руки – занехаяна, покинута, як жінка розпусним чоловіком. Скільки ж минуло? Роки й роки… Вже посивіли дошки паркану, позападали, як беззубі роти. Садок зачучверівся, поріс давно бур’янами, що заглушили трояндові кущі. Яблунька лишень – тоді ще дівчина струнка, а нині – рипуча караката бабця, могла би дещо розповісти про… Але ж, далебі, пам'ять щось теє… Дірява, бідонько, як ті старцеві лахи.

А може це і взагалі не він. Примарилось, навіялось, наснилось…

На призьбі, на осонні старець.

Куняє.