сповiдь

Один єдиний момент, і моє  безтурботне життя перетворюється  на вир подій, який поглинає з невпинною прогесією мою сутність.Цей єдиний момент може тривати надто довго: місяць , два, рік.Але у цьому і полягая вся дивина такого сюжету життя. Ти ніби-то живеш, живеш собі, а потім падаєш на спину від міцного удару в мізки, зажмурюючи очі,і встаеш, коли все минає, але спомин залишається і хочеться щоразу оминути цього удару, але він занетто мудрий, щоб оминути тебе.
     Так ось, я думаю, що потрібно виробляти певний вид ліків, які допомагають переносити реабілітаційний період, але ні, кожен знаходить для себе ці ліки сам
       


Чому люди прагнуть не намокнути під дощем, і завжди поспішають сховатися під дахами під'їздів, у метро, під грибками на дитячих майданчиках, аби не бути спійманими краплями дощу?
Ми завжди кудись біжимо. З одного боку це правильно, людина рухається людина живе. Але пригадаймо, нас захоплює споглядання за білкою в колесі, іноді викликає сміх, але більшість з нас живе так само , як ця білка. Більшість ,як навіжені крутять, крутять, біжать, біжать по колу в надії, у майбутньому, зупинитися і подивитися на спектр життя, але за певних обставин в цьому вже немає інтересу і запалу. Мабуть, майбутнє - це теперішнє, для того, хто живе, наче востаннє, тобто, для кого відкриті усі шляхи. Також, майбутнє – це минуле, для того, хто живе надіями та мріями. Так ось все це залежить від того, що  люди знаходять дуже різні ліки від одного й того ж удару…


Ніхто не знає як має бути складене життя……….., мабуть було б легше, якщо знали б. А якщо знали б – не цікаво було б жити. Трагедії, драми, комедії, частіше трагікомедії, ми граємо. Граємо, аби жити і кожен грає, у театрі, свою роль.

   
   










Удар……. І все починає помірно видалятися з моєї голови, наче хтось натиснув у  програмі «delete». І головне не пробую стримати попередні спомини, а йду назустріч чомусь новому. У цей раз мені допомогли забути те, що забувати не хотіла, але після «прання» чомусь реабілітаційний період не трапився, а прийшло одужання. Так буває, коли  давню історію  потрібно затерти у пам'яті та не можеш, тоді тобі допомагає хтось, або щось.
Знаєте, я завжди гадала, що найкращі ліки, для душевних ран-це час, але не для мого знайомого. У нього все навпаки, або потрібна ціла вічність, щоб вилікуватись. Ось бачите, які ми всі різні. Одні спроможні одразу встати та йти вперед, а хтось спроможен  ціле життя прожити з відкритою раною, і померти не зцілений часом.
Сьогодні я була поряд удару, а  у ролі удару виступала гроза і грім, я відчувала його подих, могутню енергію, яка проходила на відстані п’ятнадцяти метрів. Він лякає, що починаєш втрачати орієнтир. Але страх притягує об'єкт, того чого боїшся. І тоді удару вже не уникнути…..