Над рiдною хатою гойдався шулiка

                Любим онукам
                Михайлику і Сашикові 
                присвячується.
                Та нехай вас омине чаша сія.
                Автор


                Як тихо на землі, як тихо
                І як нестерпно без небес
                Пантрує нас за лихом лихо
                Щоб і не вмер, і не воскрес.
                Василь Стус

1
На заснулу землю незрілих плодів навалився увесь огром Нічного Неба. Із розпорошених стихій матеріальних і метафізичних світів утворилися Темінь і Тиша. У боротьбі між собою Темінь перемогла Тишу, розколола на дві –  Небесну і Земну – та накинула на них темніші за темряву покривала, щоб при необхідності підміняти одну іншою: Небесну Земною і Земну Небесною Тишею.
Навмання ведені блукаючою Темрявою, Небесна і Земна Тиша потрапили на петльовану стежку межи хрестів занедбаного кладовища, далі нею – ген зеленим полем у царину хутірця Веселий, звідки рукою подати до крутих берегів Вічності, якої всі прагнуть і якої ніхто не досягає, бо Німотна Таїна строго обмежила час подорожі.
Вік Техніки дав охочим пораду змайструвати пристрій, за допомогою якого можна прискорити рух до Пані Німотної Таїни, а та в пазусі тримає ключі від Вічності. Тиша Неба і Тиша Землі винайшли двомісного велосипеда, тандемом названого. Велосипедом вони перетнули загорожу Леонтієвого двору, трохи покрутилися на килимкові зі шпоришу, переїхали поріг зачинених дверей низенької хати під стріхою, перелетіли через живі намети, що піднімалися й опускалися в супроводі ледь чутного сопіння стомлених денною працею людей, легко процідилися крізь глуху стіну й опинилися в палісаднику на довгій і вузькій клумбі зазвичай з ромашкою навесні, чорнобривцями влітку й жоржинами восени. 
Місце старту до Вічності Земна і Небесна Тиша завжди обирають в палісаднику, між хатою і земляним тротуаром. Стартуючі достеменно знали, що Вічність, як омріяний фініш усіх живих і ненароджених, купається в мареві надій не десь там за синіми морями та високими горами, а вигойдується поруч, можливо, в одному з кар’єрів Кам’яної гори, тільки спробуй подолати до неї дорогу впродовж кількох миттєвостей однієї Ночі. А ще й до того, на шляху до Вічності ніби спеціально заплановані для Небесної і Земної Тиші неусувні перешкоди: то місяць раптом випливає з легкої, мов серпанок, хмарки, то під стріхою старої, ще панських часів клуні, надсадно з підвиванням закричить сірий сич.
Та незважаючи на спротив, усе рухоме й нерухоме пнеться вгору, бо не втрачає надії на досягнення крутих берегів Вічності. От і зараз Земна і Небесна Тиша педалюють поперек безлюдної дороги й опиняються між старою, може, ще княжих часів хатою, без вікон і тисячолітнім дубом. Земна Тиша задивилася на маленьку та низеньку хижу, і їй, Тиші, здалося, що напівсухий тисячолітній дуб тримає будівлю на підземній гілочці – інакше б повністю зрівнялася з землею. Небесна Тиша запримітила поруч хати  колодязь і половецьку бабу з каменя. Небесна Тиша вмостилася бабі на плечі, очевидно, зібравшись погомоніти зі степовою Сівіллою про те, як краще накинути завісу нереалістичності на людське існування та як навчити безкрилих перелітати через безодню. Та її всечутних вух торкнулися невідомо ким породжені звуки, що нагадували зміїне “ш – ш – ш”. Виявилося, то листя вишні-шпанки сполохано загомоніло, здається, війнув вітерець.
Земна Тиша прожогом скочила в колодязь, дно якого ніколи не пестив сонячний промінь і вже давно не порушував спокою дзвін коловоротного ланцюжка. Ураз засіріла темінь – циганське сонце таки пробилося між брудних хмар, зависло над Горою, ущепнутою підривниками з каменеломні.
Небесна Тиша також наполошилась і по першому,  ледь чутному промінчику вранішньої зорі побігла вгору та заховалася в позахмарному безмежжі. Ураз усе навкруги ожило: загомоніло листя на старому бересті, зацвірінькали горобці в терновнику, проснулися гадюки в дуплах, заскрипів ясен…
Сірість продавила незвичну картину: на  гілляці дерева вишні в подертій на лахміття чоловічій косоворотці причаїлась, ніби завмерла, стара, майже лиса жінка, що ледь тримала в дрижачій правиці великі, соковиті, блідо забарвлені плоди. Це – Акулина. А під вишнею, обома руками обіпершись на держак тяпки й поклавши підборіддя на кулаки, стояла Серафима й кидала зирки в провалля зіниць, ніби в потойбіччя.
Горбоноса, циганкувата дочка, щиро дивуючись материній спритності, не без гордощів зауважила:
– Іч, куди заповзла.
Від таких слів в Акулини тіпнулася голова, розціпилася долоня і крізь тонкі, як у мавпи, з довгим волоссям дрижачі пальці просіялись вишні.
– Ану злазь, гадино! – скомандувала Серафима. Впалі губи Акулини заплямкали, а з беззубого рота вирвалося вже не шипіння – зойк, який відразу приглох, став на дитяче схожим скиглення. У тому скигленні на превелику силу можна було зрозуміти слова:
– Ага, як злізу…
– Бити не буду, колінами на кукурузі постоїш…
– Ага, я тебе так на просо…
– Мене ти ставила на жужелку, на жужелку ти мене ставила! – зі злістю вигукнула Серафима.
Стара міцніше стисла гілляку, відчувалося, їй бракувало повітря на те, щоб видихнути відповідь. Після паузи про щось стривожено забелькотіла так, ніби в роті вміщалося два язики, не було зрозуміло про що. Чітко з усього вирізнився вираз “чу-чу на пашу”. Який вкладала у сказане смисл, Серафимка розгадала й моментально відповіла:
– А, ти згадала, що я не хотіла пасти свиней? Не хотіла, бо знала: ти мені нічого не даси.
– То Костя, твій батько, царство йому небесне! – чіткіше мовила стара, – у монашки тебе хотів.
– Я знаю, любим способом хотіли мене здихатись. А все Петрові. Скільки помню себе – усе Петрові тягли. А Петро отакенну кучу всім наклав: поїхав, бачили, кажуть, у городі.
– Не знаю, сама не бачила, – несподівано зверхнім голосом сказала Акулина й перемістила правицю на верхню гілку, роблячи спробу перенести свою косоворотку на нижній сучок, а потім спуститись на ослінчик. – Очі не бачать – серце не болить, – спокійно закінчила Акулина, поправляючи косоворотку, такі ще до сімнадцятого забули.
Якби в той момент хтось збоку глянув на дерево, він би засумнівався в тому, що під косовороткою може бути серце чи ще щось – опудало городнє та й годі!
– А в мене серце болить! – витріщилася своїми цибулястими очима Серафима й замахнулася на матір гостряком тяпки. – Зараз як вріжу, стане дві! Іч, серце в неї болить!
Мати злякалася й перенесла свою косоворотку на гілку вище. Побачивши це, Серафима потроху почала заспокоюватись:
– Іч, серце в неї болить! Усе село щитай п’ятдесят годків мене дражнить: “Казав батько – дам курча, сватай моє Бондарча”. А в неї серце болить! Бодай воно в тебе вискочило! Ніяк не здохнеш!
 Акулина збиралася дертися ще вище, та Серафима на неї як гримне, аж кіт заскочив на дуба:
– Сиди, відьмарська, не смій соватись!
– Що ти мелеш, не бери гріха на душу – покарає Бог. Матір назвати відьмою, о людоньки!
– Не роби, стара, з себе невинне оленятко, бо коли ззаді хвіст, то не оленячий, авжеж відомський, тому й купаєшся в куширях.
– Кажу, не бери гріха на душу…
– Тільки завдяки відьомським витівкам, – перебиває Серафима, – ти з того світу повернула Натчину дитину, за те тобі принесли четверть молока й відро яєць.
– Хай скаже Натка, я молитвою повернула до життя Антона, тобі що тоді: у вухах позакладало, чи глаза повилазили?
– Ти молилася не нашому Богові. Чула, як ти відьмила: “Я тебе лаю, уговоряю…” та тупим боком іржавого ножа по горлу й по всьому тілу.
Відчувалося, Серафима вступила в той період життя, коли замислюються над його сенсом. Поклала голову на кулаки, що спиралися на тяпку, сумовито мовила:
– А яким дотепним і роботящим був отой Василь з фезеушників… Віднадили, трястя вашої матері, бо нацмен. Ну й що, що нацмен? А де своїх возьмиш, як майже всі погибли: тих голодом, тих війнами, а найкращих  енкеведисти замордували. Казала ж мені подруга Вєрка: “Держись Василя, як вош кожуха”, я не послухала, тоді вона сама загребла, з-під носа забрала… Тепер він генерал, у Германії служить, а вона – генеральша. А я хто? А я Серафима з трудоднями, ось хто я.
Отак у те коротке світання хутірця Веселий удерлася Мирська Суєта. Загнавши Земну Тишу в темну глибінь степового дна, Сірість, мов той шашель, поточила красиве й гоже, потім усе зіпсоване згребла в оберемок і жбурнула в Мотлох – там життя ставало вкрай нестерпним, а в таких, як Акулина, ще й страдницьки довгим. Болі та людські страждання в атмосфері неспокою видаються вічними, як природа, як репана  земля-солончак на березі мертвого озера.
Тим, хто не знав іншого життя, подібний стан  здавався нормою. Тому особливо ніхто й не сподівався на скороминучість болю і страждань, вони мов ота кам’яна гора – скільки її не довбають, скільки її не розвозять будівничі доріг, не маліє, постійно, денно й нічно височить над річечкою, луками, верболозом, вишняком, хатами і, звичайно ж, над гробками, постачаючи невдячним людям енергію землі. Через байдужість до космічної і земної енергії  над надлюдськими буднями завис біль, непояснюване лихо і все інше, причину чого можна приписати хіба що нечистій силі. Долинаючі  з боку кам’янища звуки, вважалися не чим іншим, як внутрішніми розборками чортів – тільки вони з такою силою можуть вліпити в морду, он аж повітря від ударів похитується, чути й тут – де каменярня, а де Серафимів двір.
Селян не проведеш, ними давно помічено, що Люципер безцеремонно втручається в їхнє повсякденне життя: “строчить” доноси на сусіда “туди, куди треба”, робить ворогами рідних братів, накликає на домашніх зайців мор… – головне – усякими спокусами і звабами Люципер душить національну свідомість, бо все велике йде з людини, у якої логіка розуму стоїть за національною пам’яттю. З покоління в покоління Люципер відучав українців від своїх звичаїв, нав’язував інші побутові вигоди. І своє дійство починав переважно з дитячого віку, аби простір Батьківщина в поєднанні з Часом не виплекав людину, яка б спромоглася стати символом наступального українського духу.
З появою світанкових променів видимий і невидимий світ зашевелився й загув, а потім, ніби за помахом чарівної палички, ураз стих. На переконання діда Леонтія – то лише на перший погляд з появою сонячних променів замовкає кодло Люципера. Робота по знищенню гори переходить у суто практичну площину. Затуркані диявольськими спокусами матеріального статку, люди бурять у горі нори для підривних шашок, за велінням нечистого кидають у шашки іскру вогню, щоб покалічити, а то й зруйнувати Боже творіння. При зіткненні двох протилежних сил – Божеського вогню й диявольської руйнівної суміші – з гуркотом піднімаються в повітря важкі кам’яні брили, дрібні шматочки і пилюка. Та то ще й не на такі діла здатна нечиста сила у світлу Божу днину. Дід Леонтій переконаний: коли закінчується кам’яного фейєверка стогін і гупання, Люципер дує в заводську трубу, жене християнський люд знищувати творіння волі Божої: не гору, так річку, – і все руками самої людини, і все за шмат хліба, за дрібні краплини пломеню. За кусень хліба й краплину пломеня людина будує завод, завод будує людину, укорочуючи, а то й стираючи пам’ять. Погасли й бризки полум’я: заморився Люципер кувати ключі для щастя – Боже сонце залило увесь світ суцільною прозорістю.
Пройшло кілька хвилин – і гудки стихли.
Як дотепер, поміж дерев проростають скрипки з обірваними струнами й без смичків. Грунт, з якого де-не-де та й виткнеться душа оркестру – скрипка, аж порепався від спеки. Як тільки соловей починає поливати його піснями, Люципер відлякує свистом, а то й зовсім вчиняє по-хуліганськи: бере мерщій камінюку і жбурляє, влучить – і не тіпнеться райська пташка. 

2
Над Леонтієвою хатою гойдався шуліка, норовив, як і вчора, уполювати голуба, та наполоханий, ураз стрімко шугонув убік зеленого гайка: у двір причовгав Леонтій з тяпкою через плече ніби, з бойовим автоматом. Старий поставив своє стародавнє знаряддя праці до плетеного тину й надривно закашляв. Сухий кашель оркеструвався дзенькотом дійниці, що долинув з хати – то Натка щойно принесла з-під корови удій.
Поки невістка цідила молоко, старий Леонтій обійшов за сонцем хату, подумки звернувся до кожного предмета, який траплявся, перехрестив вітровий млин, що розкинув крила майже на межу його городу, відійшов до яблуні-дички і, оцінююче мружачи око, глянув на хату, яку він колись власноруч збудував. Односельцями було помічено, що дід любив акуратність в усьому та особливе мав задоволення від того, коли доводилося бачити витончено досконалу роботу. У такі хвилини він посміхався, крутив головою і казав, плямкаючи: “Іч, як ловко”.
З усього видно було, мистецтво в його хатній будівлі й не ночувало, через те зсунув брови й щипнув вуса. Сумна думка забриніла з новою силою, коли  згадав, як прийшов сюди з Полтавщини в голодний тридцять третій, захопивши жмутик євшан-зілля, як у Стінках працював на молочній фермі, а ночами будував хату з хмизу і глини. Здається, й часу багато не пройшло, а солома на даху почорніла, поточили  горобці своїми норами, а мох розцяцькував її оксамитовими плямами.
Як і в більшості сільських осель, стіни між вікнами утеплені з’їдами кукурудзиння, тільки причілок залишився білим – на ньому писалися лозунги до першотравневих та жовтневих свят. Тих школярських управ, переважно з помилками, ніхто не читав: одні тому, що не знали грамоти, інші, як вони казали, відводячи очі, не мали часу. А написаний до першотравня лозунг “Усі сили на виконання п’ятирічки” дядько Гринь прокоментував: “Якщо віддамо всі сили – на виконання цієї п’ятирічки, то де знайдемо сили на слідуючі п’ятирічки?” Наступного дня з району приїхала тачанка й добре, що Гринь був з батраків, чимось нагадував би куркульський елемент – увірвалася б нитка ходити по селу, як засватана дівка. А так тільки зняли з посади бригадира польової бригади й відправили пасти телят. “Слово не горобець, упіймають – вилетиш”, – не без суму сказав довгов’язий дід Шнурко, якому правління колгоспу доручило керувати бригадою виключно удовиць, що ж до Гриня, то ніхто не плів йому правових тенет, та кожен у селі розумів: така поблажливість не від того, що не було чим або кому впіймати душу сміхуна й анекдотиста – уся увага зосередилась на організації хлібозаготівлі: до кожного колгоспу було прикомандировано кілька “толкачів” – людей, пильне око яких стежило за кожною зерниною, за її потрапляння в державну засіку.
Ниточка для дядька Гриня після жнив таки урвалася, мабуть,  отой тихий супротив, що жеврів у нього в крові, часом спалахував, щоб нагадати про себе. Танцюючи навприсядки на проводах сина у Червону Армію, необачно підспівував соромницьких пісень. Але то нічого, соромницьких пісень не люблять одні монашки, та біда в тому, що серед непристойних пісень ніби само собою вирвалось: “Ой, гоп гречаники /Усі жиди – начальники /Комуністи – батраки /А селяни – дураки”. Звісно, на засіданні закритого суду дядька Гриня звинуватили в тому, що він образив рідного брата й вірного союзника робітничого класу, але й на цей раз не відправили в інші географічні широти. Зважили на заслуги в Громадянську й Вітчизняну. Терпець в енкаведистів увірвався тоді, коли дядько Гринь на Жовтневій демонстрації вигукнув: “Хай живе товариш Сталін”, і відразу після велелюдного “ура” на одному диханні крикнув: “Хай живе товариш Кравченко, наш голова колгоспу”. У ту таки ніч Кравченка і Гриня забрали: виявляється, язик може не тільки до Києва довести, а й відправити в таку мандрівку, з якої немає вороття. 
За головою стиха сумували колгоспники: “Це такий чоловік, – казали одні майже пошепки, – мухи в селі не обідив”. “А раз мене побачив з торбиною буряків, – казали другі, – так  й одвернувся, ніби я і насправді йшла з роботи без нічого”. Це з пана пан. Не те, що отой Ціміданов – з хама пан.
За Гринем на увесь голос сумував дід Леонтій. “Шкода, – говорив він ледь не кожному зустрічному. – Хіба тут щось скажеш? Балакучий був чоловік, от і все. Не те, що отой мурло: я все бачив, хоч то було поночі, ще й чорти навкулачки не билися. А Гринь, трястя його матері, балакучий. Гриня ніколи не ссала жаба, він камінюки за пазухою не тримав. Дарма, що малограмотний, а балакучий – значиться правильний. А мурло він і є мурло. Навіть грамота мурла не виведе з хама в пани, а балакучого виведе – бо він з пана пан.
Повертаючись до огляду зовнішнього вигляду будівлі, дід Леонтій не тішив своє око  її архітектурою витонченістю. Не менш привабливий вигляд хата мала і зсередини. Стіни ділили її на три частини. Вузенький “калідор”, який узимку обігрівала корова і з якого через отвір у стелі можна було потрапити на горище. На дев’ять квадратних метрів була прихожа, вона слугувала й за кухню, і за їдальню, і за спальню. Тут перебували щойно народжені теля й козенята. У цій таки кімнаті відігрівав підморожений гребінь півень, він уранці злітав на нерозпалену грубу і хриплим голосом кукурікав, удень сікався битися до козенят.
Уся оця тваринна ферма разом з дідом й Антоном знаходилась у передпокої. Груба, незважаючи на свої розміри, залишалася непоміченою, аж поки в її чорній пащеці не палала солома, не горіли з’їди кукурудзиння та саману з кізяка, не чаділи сирі дрова, хоча б інколи не жевріло вугілля. Зліва, за грубою, яку дід називав хатнім сонцем, біля самісінького вікна, примостився піл, на якому спали дід Леонтій і Антон. Праворуч стояла лава, на неї всідалися гості, бувало і старці, оточенці (військовополонені червоноармійці), німці і всі, хто заходив у лиху годину війни просити в Натки коржа й борщу. Ті, хто вставали з-за столу, були мовчазними й дякували хазяйці кивком голови, поглядаючи на мисник, де крім каганця й порожнього полумиска з німецькою свастикою і цифрою “1933” нічого іншого не було. Третю частину хати займала зала, приблизно таких, як і прихожа, розмірів. Стояло залізне ліжко, комод, а під комином, біля духовки – довгий ящик на ніжках, ніби на ходулях – це з нетесаних дощок ліжко, як трапиться гість – є де покласти на ніч.
Отакою була хата діда Леонтія. Хата як хата. І хоч стояла вона на белебні, не оминали її не тільки вітри, а й люди. Вітри погудять з-за причілка та й знову майнуть у поле чи до Кам’яної Гори, а люди залишалися в якійсь справі: одні купити молока, інші позичити борошна чи квашеної капусти, а перехожі отримати, як милостиню, з макухою і остюками корж. Леонтій ще постояв хвилинку весь у променях вранішнього сонця, моргнув барвінкові, що невдовзі розкрився, узяв ціпок і хотів було йти в супроводі Сірка якійсь вдовиці копати погріб, та затримався, згадав, треба змайструвати метр з поділом на сантиметри, на глазок допускаєшся неточності – постарів.
Тим часом Натка поралась у хаті. Процідивши молоко, ступила до зали і, роблячи над собою зусилля, зі смутком прошепотіла:
– Антоша, пора вставать.
Антон міцно спав прямо на долівці: учора завершили косовицю лугової отави, і геть вибився з сил. “Ти диви, як за літо витягнувся”, – подумала Натка.
– Антоне, уставай, –  повторила мати. Вона стала на коліна, погладила кольором на солому схоже волосся, та таке гарне – хоч води напийся, біле з рум’янцем на щоках, лице з чорною бровою, яка при зустрічі з однокласницею Белою так і стріляє. Натка легенько торкнулася плеча. Син ворухнувся, відкрив здивовані очі, повільно приходячи до тями.
– Не сердіться, мамо, зараз устаю, – сказав Антон, трохи хрипло зі сну.
І  він сів, потер кулаками очі, хоча сон з неймовірною силою знову навалювався на нього теплою хвилею.
Звільнивши прохід від марлевої завіси, мати вийшла з хати. Накидавши в чорну пащеку надвірної грубки сякого-такого бур’яну та сухого коров’яка, якого Антон назбирав, ідучи вулицею з базару, мати знову зайшла до хати, закривши за собою двері і сплеснула в долоні: Антон спав, як убитий.
– Уставай, – роздратовано сказала Натка. – Корову підпасцем до череди. Що вона вхопить на тій бугряці? А потім – на базар. Та не забудь тьоті Веклі віддати борг. Не віддавай тих, які вторгуєш. Гроші повинні звикнути до тебе, щоб повернулися. Візьми на столі під клійонкою – і віддай.
Антон розплющив очі. За вікном уже згасли зорі, крізь шибки пробивалися надламні голоси молодих півників, забиваючи незлобливе перегукування сусідських собак. Але все це не могло порушити з ранку царюючу в душі дитини тишу порожнечі. Поступово порожнеча заповнювалась якимись невиразними почуттями, а потім уже й реальними картинами буття: пейзажем пожовклої трави на кам’яному схилі гори, і підпасичем Патятею, який кричить на їхню корову Лиску, що відбилася  від гурту і сміло прямує у шкоду:
– Куди, Гула! – навкидя грубим кийком влучає по кісточках задніх ніг. Бідна корова аж присіла від болю. Антонові стало шкода своєї Лиски, яку природа позбавила звичного засобу оборони. Хто ж буде боятися безрогої корови? Від цієї гіркої думки Антон перевернувся з правого на лівий бік. Мати на це все мовчить та пострілює своїми, як волошки у жнива, синіми очима.
У зашторені марлею від мух двері зайшов здоровенний кіт, на диво всім Хотабом названий. Він прожогом кинувся до блюдця й саме в цей момент Натка побачила в горлянці четверті, дощенту наповненої молочною піною, здоровенну муху. Хотіла було дістати тупою частиною виделки, та муха пірнула і її не стало видно в молоці. Натка крикнула спересердя:
– Товчусь, як проклята! А вони – ні за холодну воду! Той (це про чоловіка, батька Антона) скрився очима й плечима на цілий тиждень, старий корчить із себе благодійника, дома харчів – як вимитено, хлопець босий, а він усе чужим та чужим.
Далі мати, закриваючи вхідні двері (щоб люди не чули), казала грубі від безвиході слова, які зазвичай казали в селі доярки, полільниці й механізатори:
– Уставай, тильші б тебе побили! – перейшла на крик Натка, лякаючись власного голосу й невживаного у Веселому слова. Зараз Натка твердо стояла на дорозі тих жінок, для яких власні діти слугували громовідводом, устромленим у сіру хмарину соціального неба. Вона, як і вони, не бажала укусів дрібних комах, сіяних нечистим духом – хотіла тільки хорошого і красивого. Більше того, після отаких, як зараз, показаних сцен, вона пригортала хлопця й мовчки плакала.
Антон зрозумів, що приносить мамі біль, швидко скочив на ноги і, позіхаючи, мовчки пішов до діжки з дощовою водою, сьорбаючи носом.  Мати вже не злосливо, але й без приязні заглядала у вічі синові та все бубоніла: “Нам жити з пучок, це, ой, як важко, привчатись до цього зрання треба. Ти ж ростеш, як бур’янина”. Ця нелайлива лексика трохи самозаспокоювала; разом з тим підливала масла в огонь, бо Натка любила розумних. Дурні люди – страшні, їх бояться. (“Рости синку, хоч дурний та здоровий, шоб хоч люди боялися”). При одній думці, що її син буде гіршим за інших, готова була жбурнути у вічі якесь лихе слово, та, піймавши сина скрушний погляд, кулаком ударила по залізній клямці, плечем відчинила двері й вийшла. “Невже його, зрештою, засмокче, як засмоктує болотна трясина, ідіотизм нашого провінційного життя, що перебуває за межами світових цивілізаційних процесів? – питала в себе Натка, згадуючи останню свою зустріч з Астрономом, який через приймач “Родіна” слухав “забугорні” голоси. Витончених манер він ніколи не набуде тут і не ночував дух інтелігента. Але стати таким розумним, яким колись був його дід, а мій батько Єгор зможе – природа візьме своє.
З усього видно, Натка батька не пробачила: “Чи треба, – наморщила лоба, – давати життя, щоб у дванадцять років зламати йому дух. Ти, Натко, більше думай про сина, – наказувала собі Натка, – кажеш про якийсь містичний дух, коли в сина фізично немає здоров’я”.
Антон ріс високим, як стеблина, рівним, як струна, гнучким, як вишня, і гарним, як чорнобривці в палісаднику. Важко судити ріс дурним чи ні, хворим – цілком певно. Часто пекла згага й відчував у стравоході гострий біль. На затірку, що парувала на столі в алюмінієвій мисці, не звернув уваги, узяв кілька вишень і вийшов на вулицю. “Та ні, він таки в мене розумненький”, – посміхнулася Натка. Мати бачила в очах сина світло потаємної внутрішньої сили, але при оцінці вона користувалася правилом, за яким планують переходити швидку річку: щоб потрапити в намічене місце протилежного берега, треба брати вище, інакше знесе.

3
Сонце не зважало на людську суєту. Не треба було його вмовляти, як Натка умовляла Антона: воно пробудилося від нічної сплячки у призначений час й у відведеному на небі місці. О цій порі року воно повільно висувалося з-за гори, чимось нагадуючи окраєць шапки соняшника, обрамленого золотаво-сяючими кучерями, наспівуючи сонети серединного літа.
Мружачи око, Антон пішов управлятися до худоби, бо більше нікому –  дід Леонтій щось нишпорив у сараї, затим поперечною пилкою пиляв у довжину двометровий кругляк груші, а мати поралася біля літньої грубки. Ніхто не бачив діда сплячого, якщо і спав, то десь на горищі, у кублі сіна, – тільки з настанням холодів заходив до хати. Мати також жила, як солдат на марші: без сну й відпочинку. Ніхто не чув її нарікань на долю, неначе не було в неї нервової системи й гарячої крові, вона залишалась урівноваженою, тобто такою, яких у хутірці Веселому називали “правильною”. Іноді в доярок складалося враження, що Натка – як той годинник на стіні: устигай лише підтягувати гирю на ланцюжкові, а вони все цок та цок. Антон також удався напрочуд товкущим. Після розмови з мамою, хлопець устиг заглянути до кролятника, кинути невеликий оберемок прив’ялої трави. Потім відв’язав Лиску й гукнув баском, як гукала мати: “Пішла”, для годиться стьобнувши батогом у повітрі.
Корова Лиска – піджариста, довгонога й худа. Траплялося, коли над чередою гудів джміль і тварини, позадиравши хвости, щодуху мчали по домівках, Лиска обганяла всіх і не шукала порятунку в тіні дерев чи в домашній стайні, опинялася в колгоспній люцерні, або своїм довгим шершавим язиком підминала пагінці молодої кукурудзи в городі баби Гамаляски. Як не крути, а корова таки була розбалувана, і через те Натчина ідея щипати траву попідтинню їй не подобалась, Лиска мала підстави сподіватися на кращий корм.
Ось і край села, а он – вигін. Коли Антон зупинився біля останнього стовпа електромережі, корова, розуміючи, глянула в його бік – “не сумуй, сьогодні ще зустрінемось” – і попрямувала до тирла, на якому вже стояв чередник з кудлатим собакою і двома біленькими кізочками.
Підійшла сусідка і, глянувши на торбину через плече, посміхнулася всім круглим, ніби за допомогою циркуля спроектованим, обличчям, журливо мовила, як дорослому:
– Молочко? – кивнула на торбину за плечем. – І мені край на базар. Та ні з чим: такий надій, що ледь хватає віддати государству.
“Що воно ото таке: “Государство” – блискавкою стрельнуло в голові дванадцятилітнього Антона. – Кругом тільки й чуєш: “государство”, “соціалістична собственість”, “государствена земля”. На підводах, які вивозять пшеницю з села, червоніють плакати: “Первый хлеб – государству”, шкіру від кабанця – государству, яйця від курей – государству, яблуня вродила чи ні – гроші за те, що росте – государству. Антонова уява малювала образ государства як гігантського, заввишки до небес, чудовиська з великим жаб’ячим ротом.
Раптом сусідка змінилася, на обличчі й зойкнула. Антон повернувся і від несподіванки роззявив рота: біля громадою поставленої будки для рубильника електромережі тіпалася в конвульсіях звичайнісінька чорна коза. Її хазяйка Улита, то здіймаючи догори руки, то беручись у боки, репетувала на все село, посилаючи прокльони Сірьозі, якого в селі називали не більше не менше, а тільки Попом. Чого називали Попом високого, як жердина парубка, що працював у рудоуправлінні електриком – невідомо. Можливо, тому, щоб не пропало слово з розстріляним сільським батюшкою Сергієм. Сірьога знав властивості підведеного до хати електричного струму: якщо заземлити кінець дроту, то більша частина енергії йде в землю і в хату, до якої підведено дріт. Тільки після випадку з козою жителям стало зрозуміло, чому в хаті Попа Сірьоги лампочки аж білі,  а у всіх інших ледь жевріють.
Попові Сірьозі чимало вартувало зусиль, щоб перервати перетікання електроструму із мережі в землю. Коли він це зробив, згори посипались іскри й   коза скочила на ноги. Улита знову заволала:
– Піп Сірьога сцить з порога, піп Сірьога сцить з порога!
Улита розраховувала ще й ще нагадувати Сірьозі його нехорошу звичку, та, не побачивши особливої зацікавленості публіки в цій інформації, вирішила обрати іншу тему:
– Ось Ціміданов тобі дасть. Мало не покажеться!
– Ти диви, як розперезалась, – стиха зауважила Антона сусідка. Люди кажуть, що в неї чорно в роті, тепер бачу, так воно і є.
Улита ще чимось погрожувала бідному двометровому Сірьозі, і Антон, ідучи до містечка Криничне, довго чув глухий, ніби простужений голос Улити.
Через пару миттєвостей той голос розтанув у степовому безмежжі, натомість вирізнився спів жайворонка, який сірою грудкою зависав майже над самісінькою головою хлопця. Зі степу, помереженого високовольтними товстелезними дротами, легкокрилий вітер котить вранішню прохолоду, напоєну запахом різнотрав’я. Антон любив ходити в містечко через козацьку могилу, звідки відкривалася панорама Кам’яної гори з блюдечками у підніжжі озер, синьою стрічечкою з холодною, аж у зуби заходить водою та зубчатими краями виступаючого на узвишші каміння. Виявляється, тут природа зібрала до купи: гори, ліс, степ та озера з річечкою.
Дорогою Антонові трапився м’яч, кожух якого дратвою зшито з язиків черевиків і набито соломою. Котячи важкий м’яч пилюкою безлюдної дороги, Антон не зчувся й коли підійшов до міста. А там, вулички та провулки вивели Антона на гамірну вулицю, на якій зароджувався трудовий день і якою проходили сотні людей, здавалося, з одною метою – дати країні більше вогнетривкої продукції. Але кожен жив про себе. Кожен не тільки переймався власними клопотами, а й пильно стежив і за містом, і за тим, як воно свистіло, гупало, скреготало, ніби намагалося скинути зі свого тіла міріади дрібних пилинок, що притрусили його, міста, невиразне обличчя. Антон ішов разом з робітниками вулицею, яка ще з часів Ковалевського вимощена декоративною плиткою, що гармонізує з кучерявою зеленню та городиною, яка росла у дворах, здебільшого прямо перед вікнами.
Хлопця тут знали – його вітали підняттям руки, приязно посміхалися. Ще б пак! На стіл городян “веселий хлопець з Веселого” регулярно постачав помідори, огірки і все, що росло в городній бригаді колгоспу, де дідусь  сторожував у нічну зміну. Сьогодні Антон ніс одне молоко – на цьому тижні дільничний міліціонер разом з активом села мали робити в колгоспників трус, тому не зайве утриматися від спокуси взяти половину відра помідорів. 
У Лиски було молоко – як вершки. Зробити покупку в Антона – то справжня удача, і вона не оминула хлопців-будівельників, які прямо на вулиці забрали скляну четверть, перелили білу рідину у свою тару (скляну й металеву), ткнули в кишеню такі-сякі гроші – і, бувай здоровий, козаче! А тим, хто запізнився – сестричкам з медпункту, гукнули: “Сюди куций – тут доточать”, а дівчатам з цеху випалювання цегли: “Сюди голий – тут одінуть!”
Ідучи додому, він, як і обіцяв мамі, не оминув тьотю Веклу, не забув занести боржок.
– Гроші треба віддавати в бомажці, – повчала. – Візьми на столі газету, у газеті й остав.
– А чого так… Антон хотів сказати тьотю, та не насмілився, не сказав і ”мама”, бо мама в нього одна, а хрещена – хіба то мама?
– Того, що так заведено, – твердо сказала Векла.
– Ким?
– Так робили наші діди, так треба й нам.
– А як я не хочу… – грубувато мовив Антон.
– Фе, дурний ти, хлопче, і не журишся…
– Ви, як моя мама, чуть шо, зразу в дурні шиє.
– Та воно вже так склалося, як малий, значить дурний. Ти вже нам, Антоне, даруй.
Після таких слів Антон з потеплішими нотками в голосі:
– Та я хіба шо? Я нічого. Це ж не пацан так каже, а ви з мамою. Хіба на вас можна обіжатись? Ви ніколи не хочете поганого.
– Ото ж бо і є!
Після короткої паузи Антон:
– Я знову за рибу гроші. Ви кажете, що ми повинні робити так, як робили наші діди. А коли я не хочу робити так, як робив дід Єгор, якого я й у вічі ніколи не бачив, та й мама ніколи не згадує про нього? Не хочу – і квит! У моєму віці герої-піонери он які діла вершили й не завдяки тому, що діда слухали.
– Ех, ти… А кажуть – козак росте. Допустимо, твоє ставлення до діда Єгора має підстави. Але ж у тебе є й інший дід – дід Леонтій. Він для тебе не авторитет?
– Що ви таке кажете… Дідусь… Я дідуся люблю більше всіх на світі.
– Молодець! Таких людей, як дідусь, небагато. Він каже те, що думає. Ніколи не бреше, бо вважає, що брехня – привілеї рабів.
– За це його й називають диваком?
– Швидше за все. Тим, хто біля нього – важко, хоча йому й самому нелегко. Ото учись у діда – козаком будеш.
З почуттям ніжності Векла погладила Антона по голові, поцілувала в лоба і, щось згадавши, підняла обидві руки й майже вигукнула:
– Ти якою дорогою ходиш?
Хлопець здивовано глянув на неї:   
– Звісно якою: тією, що біля лісу.
Їй стало незручно за її емоційний вибух, і вона вже спокійно мовила, підсовуючи сухого до чаю пряника:
– Ото й добре. Не ходи лісовою, бо в лісі, кажуть, вовки.
Антона ніби кип’ятком ошпарено: у лісі живе косуля, ним із зими приручена. Та бабі Веклі про косулю нічого не сказав, а запитав:
– Може, то німецька вівчарка, з часів війни бродить нашим лісом без дерев.
– Якби ж то так. Мій дід (так вона називала свого ще не сивого чоловіка) сам бачив, каже, вовчицю. А вовчиці одинокими бродять тільки в піснях тюремного штибу. То ж ліс, синку, обходь десятою дорогою.
Усі оці напуття Антон не чув – перед його очима зоріли очі чорно-білого вовка, колись баченого у книзі.
– Так ми домовились, – не відставала Векла.
– Про що? – не зрозумів Антон.
– Що ти не будеш ходити лісом?
– Звичайно, звичайно… Буду обходити десятою дорогою. Як здибаєтесь з мамою, про вовків – ні слова! Мій дідусь казав, що на людей нападають чи скажені, чи голодні вовки. Улітку сказу не буває, немає й голодних – он у лісі палкою можна вполювати зайця, тьма-тьмуща їх розвелося.
– Дід Леонтій, звичайно, не тільки чутлива, а й бувала людина. Дитино, ти прислухайся до його слова, дасть Бог, козаком будеш. Бачу ти розумненьким ростеш, є в кого вдатись.
Потім нахилилася до Антона й майже в самісіньке вухо  протуркотіла:
– Ти ось запитай у мами, ким був дід Єгор. Ось запитай. – Після паузи додала: – І добре вчись: виростеш – пошлють вчитись на Ціміданова, у них там школи є такі, де вчаться на Ціміданова. 
Потім Векла чомусь засумнівалась у своєму пророцтві, та, на хвильку задумавшись, рішучим порухом голови відкинула сумнів і командирським тоном колишньої фронтовички відчеканила, дивлячись в очі дитини:
– Обов’язково вивчись – хай знають наших, трястя його матері! Не за таку житуху ми клали голови… А коли добряче подумать, за кого і за що ми клали голови? За батька Сталіна, за колгосп? Ех, та пропади воно все пропадом! І верхня її губа затремтіла, коло лівого ока нервово тіпалася щока – завали землею при розривах снарядів давали себе взнаки. Антон не міг не помітити, яких зусиль вартувало тітці Веклі, щоб опуститись на ліжко, дістати з тумбочки попиросу, черкнути сірника і всмак затягнутись їдучим димом. Тільки після того, як ударив годинник вісім разів, обличчя тітки Векли набуло звичного вигляду і вона, засовуючи в торбину шмат білої глини, який лежав на площадці сходів, запитала:
– Тобі щось іще мама загадувала?
– Сірників.
– Мерщій, зайди!   
Векла закрила на ключ двері і притишено мовила:
– Коли будеш проходити біля універмагу, зверни увагу: якщо з відчиненого вікна почуєш пісню “Каким ты был, таким и остался /Орел степной казак лихой”, проходь: сірників немає. Якщо ж завели патефон на пісню “Приходите свататься /Я не стану прятаться” – заходь, усе є.
– А чому так? – запитав Антон, хоча й сам уже здогадався. 
– Це для нас, кого лягаві називають спекулянтами, сигнал, як подають сигнал тварини, коли знаходять їжу. Сигнальщиків віддячуємо, у нас усе по-чесному. Хіба тільки завмагів благодарим? Міліцію, навіть партію піддержуємо. Гроші, хлопче, потрібні всім. А крім цього, (і Векла підморгнула, посміхаючись), наближаємо пісню до людей, наповнюємо нашу сірість живим почуттям, зігріваємо наших городян теплом і проникливістю.
Враз Векла стихла, подивилася у вікно і закрила шторку:
– Тільки ти про те, що казала – нікому. Чуєш – нікому. Це тільки в моїй квартирі стіни не мають вух, бо я полкова радистка. Хоча від сусідів нічого не втаїш: перегородки із сухої штукатурки пропускають усе, аж до неприлічія.
– Добре, я – нікому! – несподівано для Векли сказав Антон. А ще несподіванішим був жест її хресника: той нігтем великого пальця підсік верхні зуби, а ребром долоні провів поперек горла:
– Могила.
За тим спитав:
– Ви когось назвали лягавими, а хто це такі?
Векла засміялася. Сміх її був молодим і задиркуватим, неначе за плечима не було фронтів і тисяч смертей.
– Лягаві – міліціонери. Тільки ти не називай їх лягавими, вони сердяться й накладають штраф. Як на оту бабку, яка переходила дорогу навмання. Визначив міліціонер штрафу три рублі, а в бабки – десятка. Як розійтися, коли здачі немає, а квитанція вже виписана? Тоді бабка сказала: “Лягавий, лягавий, а на руб зараза” – розвернулась і пішла у свою Верболюбівку, село таке є під містечком Криничне, та ти й сам знаєш.

4
Через кілька хвилин Антон покинув залізобетонні скульптури металургів, які височили біля входу в міський парк, оминув состави поїздів, що зібралися в дорогу з вогнетривкими виробами і глиною, добутою у глибочезних кар’єрах на потребу металургійної промисловості. Коли спускався з насипу, у спину вдарив гудок паровоза ФЕД, який буквально днями замінив паровоз “Кукушку”, нагадавши Антонові сумний жарт дядька Гриня: “Як були “Кукушки”, був хліб та пампушки, а як стало ФЕДе – нема хліба ніде”.
Перейшовши місток над річечкою з карасями, краснопірками й лящами, які час від часу блискуче повисали над джерельно чистою водою, Антон зупинився, щоб перекласти торбину з плеча на плече, а потім, подумавши, скинув свій багаж на землю. Багаж по-справжньому був важким: Векла передала мамі добрячий шмат білої вогнетривкої глини, щоб мама змазала у грубі. Та Антон вирішив: зайде в ліс, приховає в кущах під опале листя, а в якийсь інший день подолає іще одну відстань, так поступово стане сил донести й до свого двору.
Перш, ніж сісти на колоду дуба, він заздалегідь витягнув пусту четверть, вирішив нести її окремо й через матерію торби потрогав долонею глину – і вправду, кажуть люди, вона випромінює тепло.
Несподівано побачив, що до нього неквапливо, закочуючи рукава й дивлячись кудись поверх його голови, іде баскетбольного росту худий дядько в піджаці на голе тіло та у штанях кльош з розірваними внизу по шву холошами.  На ногах ботінки, замість шнурків скріплені алюмінієвим дротом. Чоловік був, з усього видно, молодим, та вже мав борідку, яка формою нагадувала цапину.
Антон побачив, що чоловік ішов прямо на торбину, не дивлячись на неї, а дивлячись поверх Антонової голови в леліючу даль, у прозоро-блискучий горизонт передобідньої днини. Хлопець взяв торбину – навчений втрачати те, що міцно не тримав в руках. Раптом цей зовні непоказний чоловік ні з сього ні з того глибоко вдихнув повітря й вишуканим тенором залив довкілля мажорними гамами: “В нашей жизни всякое бывает /Наступает теща и жена /Теща утихает, жена начинает /И опять мелькает кочерга”.   
Між тим відстань швидко скорочувалась, а коли зрівнявся чоловік з торбиною, різко нагнувся й висмикнув її з міцно затиснутої долоні хлопця. Та в один момент від неочікуваної ваги очі насторожились. Чоловік несподівано навіть для самого себе відкрив здобич і, витягнувши звідти – який жах! – кусень глини, зроблений за формою хлібини. На це він, вибухнувши таким каскадом незвичних для Антона слів, які не вживаються в нормативній лексиці, жбурнув незатверділу масу у ставок. Потім потягнув хлопця за пасок, мовчки засунув по два пальці в кишені штанців і, здобувши три карбованці, пішов своєю дорогою, співаючи: “Хороши ростовские папиросы /Еще лучше харьковский “Прибой” /Если денег нету, закурим “Ракету” /Или нашу марку “Крути сам”. 
Втрата грошей завжди супроводжує почуття гіркоти, втрата в такий спосіб, тим паче. Якщо гроші далися тяжкою працею, образа переходить з моральних і психологічних площин у кордони фізіологічні. Коли чоловік вивертав кишені, у Антона частіше билося серце, пересохло горло, обважніли ноги. Щоправда стан потрясіння продовжувався недовго. Антон оговтався лише тоді, коли згадав дідове: “Якщо тебе пограбували, то грабіжники разом з пограбованим узяли на себе всі твої клопоти й можливі нещастя. Вони очистили твою душу, щоправда, за тієї умови, коли ти не скиглиш і не жалкуєш за втраченим”.
Антон переступив колоду й попрямував у напрямку хутірця Веселий, бо ще треба до Ціміданова, приготувати корові корм і винести на тирло разом з дійницею. Ступивши кілька кроків, зупинився. Зупинився, щоб ще раз задивитись у високу даль. Звідси, з цього берега річечки, села не було видно. Зате відкривалася, аж під небокрай, широка панорама зеленого моря, яке переливалося в сітці з рожевих, синіх і зелених ниток яскравими промінчиками.
Антон занімів у подиві. Ще ніколи не відчував такої прозоро відкритої перед очима картини. Краєвид лився прямо в серце, осідав на його дні теплим щемом. Знівечений війною, покинутий звіром, ліс, прикрившись блакитними небесами, ніби дрімав. Якийсь ширококрилий птах кружляв між небом і землею, ретельно оберігаючи сон велета: щойно народжене не може існувати в атмосфері гамору й шуму, бо росте уві сні.
У лісі Антон відчував себе наодинці й з усіма, у його свідомості за світом форм проступав світ духу. Це відбувалося завдяки природній здібності образно мислити. У його уяві таке природне явище, як зелений шум, впливає за правилами одночасної дії. Шум пливе над ним, заповнює його груди тривожним передчуттям. У його душі з’являються незнані раніше центри сприйняття, завдяки чого Антон ліс не тільки бачить, а й чує, не тільки чує, а й сприймає органом нюху, дотику й т.ін. Усі оці чуття, схрещуючись у свідомості й у підсвідомості, торкаються найглибших глибин його природи й викликають непересічні думки. Виявляється, може бути білий на дотик гриб, чи жовта на смак каша. Перешіптуючі берізки, непосидючі їжаки, буяюче листя прямо, без посередників, зверталися до чуттєвих органів Антона: “Ось ми, білолиці і трепетні берези, завітай весною, поділимось соком”. “Ось я, дуб-одинак, даю жолуді, збери для свого підсвинка!” Гукали і гриби: “Подивись, я найкрасивіший, а який смачний, ти навіть не уявляєш”. Хизувався своєю вродою й мухомор: “Я мухомор – перший у лісі красень, але не їж мене – помреш”. Зверталися до Антона і квіти, та він відмовляв їм у спілкуванні, посилаючись на те, що їхня мова зрозуміла дівчатам, а не справжнім пацанам.
Та інколи бувало й таке, про що йому страшно згадувати: коли заганяв зуби в скибочку сала – видавалося, що вгризаєшся в живого кабанця, а той волає, гукає братів менших на поміч...
Антон попрямував туди, де лісові далі наближала блакить, що прозирала з гущавини дерев і зникала у світлих просіках яскраво-зеленого молодняка. Пішов тією дорогою, яка проходила повз кладовища, на якому поховані німці. Потім звернув на стежку, що спускалася в гущавину лісу, саме туди, де стояв білий двоповерховий будинок з портиком, тобто галерею на колонах перед входом у дім.
Усе це – і дім, і галерея, і на відстані від них каплиця без хрестів та ікон – обнесене колючим дротом. Нині тут перебувають дівчата у віці до двадцяти років – діти скорених у війні германців з вищого ешелону влади. Вони, як і інші німці, несуть хрест за війну, розв’язану Гітлером: працюють на відновленні зруйнованої їхніми батьками промисловості Донбасу, голодують, терплять фізичне насилля від охоронців та хіба тільки охоронців?
Незважаючи на те, що збігли місяці і спливають роки, ті, хто ще не вмер від голоду, бродять у вихідний день непортовим містечком Криничне: дистрофічні, з мертвецьки сірими обличчями, з червоними очима, які бувають у кролів.  Неприкаяно бродять, висипаються разом з дітьми переможців на кам’яну гору, пасуться, де зазеленів бугорок.
Неподалік від огорожі побачив пеньок і вирішив тут зачекати Ляшова, щоб обговорити ситуацію з вовком. Саме сюди той зазвичай виходить покурить. І згадалося: це було минулої зими, коли ще не працював ливарний цех і сніг у лісі був білий-пребілий. Це було в той день, коли мама послала в ліс нарубати хмизу: “Хмиз хоча й горить неважно, та це тобі, Антоне, не солома, яка димить і підсмажені миші стрибають з груби та так прудко, що не вдається навіть Хотабові відразу переловити їх усіх”.
Не заглиблюючись далеко в ліс, згадував Антон, нарубав зо два оберемки, склав нарубане на санчата, туго прив’язав і хотів було рушати, як побачив між заячими слідами сліди парнокопитної тварини. Слід був свіжим, тобто тварина ще знаходилась десь  поруч. Згадав і про те, як затягнув санчата з поклажею в кущі й пішов по сліду. Дід Леонтій навчав: відбитки передніх ратиць більш глибокі. Прикинув. Косуля (а це таки, з усього видно, була вона) пішла в напрямку села. Ідучи дорогою, що пролягала між високовольтними стовпами, не важко було помітити, що слід став ще більш виразним.
Через кілька хвилин остовбів вражений: біля пенька спиляного дуба стоїть у всій своїй красі косуля. А вуха стирчать угору, а ноги напружились, готові  відірватись від землі, а очі сполохано-насторожені. І ось тварина, повна грації, злетіла на вершину пагорба, повернула голову й подивилася, як здалося, у самісінькі очі. Потім почала без будь-якого на те зусилля зухвало підстрибувати, хизуючись витонченістю рухів. У її забавах не видно було якоїсь суєти чи поспіху й разом з тим косуля помітно віддалялася до тієї частини гори, яка ставала кам’янищем. У сонячних променях тварина виблискувала оранжевою скульптурою. Коли косуля робила різкі стрибки, сонце шило зубчатий візерунок в її шерсті, відбивало тіні довгих ніг. Дивлячись на стрімкі рухи тварини згадувалась форель, яка, долаючи супротив течії, вихоплюється на вершину двометрового водоспаду. Це була по-справжньому велична картина: блискучо-біле узгір’я, освітлене сонцем, ніби фантастичний собор, що примостився під сивою горою в оточенні долин з покритими інеєм деревами, скелі, мов дорогоцінні прикраси корони якогось з царів – і все це купається в морі білого туману, який прямо на очах насувався на гору.
Антон сюди часто приходив, інколи надибував на слід косулі та ніколи її після цього не бачив аж до того моменту, коли її було спіймано в капкан.
За роздумами з відтінками світлої зажури хлопець не помітив, коли до нього підійшов чоловік з побитою віспою мармизою, поруч – велетенська вівчарка, на морді якої виділялися жорстокі щелепи, а з-під лоба зиркали хижі очі.
– Я начальник і хотів би знати, чого ти тут вештаєшся, га?
–  Чекаю на Климентія.
– Це хто?
– Ляшов.
– Він сьогодні отсипной.
– Тоді я піду.
– Іди і знай – шоб я тебе тут бачив перший і послідній раз. Тут запрещено. Можуть пристрелить, як зайця, можуть собаки на шматки. Пойняв?
Антон позадкував, перечепився об суху гіляку і впав, моментально зіскочив – та дременув, аж п’ятки заблищали. Начальник сміявся від душі, ледве утримуючи озвірілого пса.
Трохи отхекавшись, Антон згадав розповідь Ляшова про свого начальника Іванова. Виявляється, це один з маси людей, які ще в тридцятих прийшли на Україну з півночі. Їм дозволялося самопостачання по дорозі. Антон не знав, що таке самопостачання озброєнця, який слідує до мети глухими селами. Не знало й багато дорослих – це одна із таємниць, які ретельно приховували очільники радянської влади.
За огородженим будинком поблискувало два штучних озера, між ними й зупинився переляканий Антон. Колись, каже легенда, у цих озерах жили темні й світлі сили. Щоб спантеличити людей, темні сили створювали добрі умови для білих лебедів, а світлі – виключно для чорних. Довірливі романтики йшли до озера, де білі лебеді, насправді ковтали гачок, закинутий темною силою. До сімнадцятого озера належали Ковалевському. Після сімнадцятого приїздили на вихідні начальники з області й навіть зі столиці України – Харкова. З усього видно, тут непогана була риболовля й полювання. Зараз ці озера підпорядковані спецслужбам, яким належить господарство з вирощування форелі – джерельна вода дозволяє таку розкіш.
Антон оглянувся на всі боки, нахилився, узяв плоский камінець, кілька разів підкинувши на долоні, мовив: “Скільки разів дід бабу перевезе?” – і кинув дотично поверхні води. Камінець прудко протанцював по воді й щез в її глибині. “Непогано – дванадцять разів”, – сказав собі Антон, і не встиг витерти правицю об задню частину штанців, як рябий Начальник майже над самим вухом крикнув: “Аоуіа!”
5
З переляку Антон підстрибнув, як наполоханий заєць і побіг навмання, та вийшло так, що потрапив на те місце, де вони зазвичай зустрічалися з прирученою косулею. Довго чекати не довелося, як тільки тричі в рупор, утворений зі складених долонь, протрубив – протуркав умовні звуки, з лівого боку обережно вийшла косуля, наречена ще на горищі іменем Зорька. Хлопець поцілував її в писок, пригостив зекономленим окрайцем хліба, заліз верхи і, як на коні, покатався. Після їзди відчув у грудях таку силу, що хотілося кричати від радості. У момент емоційного сплеску Антон згадав один випадок. Якось він зайшов у сарай і почув, як мама говорила з коровою так, ніби з живою людиною. Мама щось розповідала й щось питала в Лиски. Свою дещо дивну поведінку мама пояснила так:
“Не думай, що тварини дурні. Вони нас розуміють…”
“Так це здорово, – вигукнув Антон. – Виходить, вони люди, тільки переодягнені кожна у свою шкіру?”
“Антоне, ти, як завжди, гарячкуєш, до кінця не дослухаєш, що тобі кажуть старші. Так от, тварини не здатні детально сприймати нашу мову. Але в загальних рисах вони її розуміють, тому не зайве з ними говорити”.
Порада матері стосується тлумачення тварин не як мекаючого джерела фізичного існування людини, а як одухотвореної істоти. Це й спонукало Антона до випробування методів розумового впливу.
Він погладив шию Зорьки, полоскотав за вухами і сказав, наскільки можна серйозно: “Я пам’ятаю, якою ти була красивою, коли на моїх очах летіла на гору, немов стріла, викрешувала іскри, як казковий Коник-Горбунок”.
Незважаючи на те, що Зорька робила свою справу – спокійно пережовувала хліб і траву, якими її пригостив Антон, і ніяк не реагувала на монолог, – це не відбило у хлопця бажання приручити тварину так, щоб вона довірилась йому й не противилась переходу до іншого лісу. І він продовжив внутрішню сповідь про свій душевний стан у формі монологу: “Одного разу ми з моїм старшим другом Ляшовим ішли лісовою стежиною і завмерли від несподіванки: ти нерухомо лежала під деревом. Ти боялася розтривожити рану та й сил не було, бо втратила багато крові. Але коли я наблизився, ти піднялася і зробила спробу втекти, та лише подивилася, ніби в душу мені заглянула, своїми жалісними, повними сліз очима, капкан розколов на нозі кістку. Ми тебе звільнили від пастки, стриножили й наклали на ногу прямокутну шину – це мене дідусь Леонтій навчив. О, ти ще тоді не знала мого дідуся, але ж переконалася: він красивий і сильний-сильний. На ярмарок, казав, як приходив, то всіх борців перемагав – таким він був увьортливим на поясах.
“А що таке шина?” – запитаєш. – Знай, це не з велосипедного обруча резинова насадка. Це – чотири вирізаних товщиною з палець цурки, з усіх боків туго прив’язаних до твоєї дрижачої кінцівки. Ти хоч помниш, яка то була нога? Вірно, ліва, передня. На щастя, у моєму лісовому складі, де я зберігаю гранати й порох, знайшовся кабель, який свого часу служив німцям для телефонного зв’язку, ним ми і скріпили цурками твою ногу, обмотану моєю майкою. За допомогою цього кабеля були змайстровані сани, схожі на річковий плот. На цих санях ми й притарабанили тебе в село.
Хотіли городами, та довелось втоптаним снігом. Ой, що то було! Люди вискакували за двір, одні від здивування і слова не могли вимовити, а інші прицінялися до… м’яса. Коли ми затягнули сани з тобою у двір, дідусь від несподіванки аж об поли вдарив, проте швидко заспокоївся, бо треба діяти, люди, – каже, коли бачать поживу – гірше хижого вовка.
Тебе ми занесли у другу половину сараю, яка призначена для зберігання сіна і яка не мала стелі, зате тут був вихід на горище першої половини сараю. На горищі тобі спочатку не сподобалось, бо чувся запах курячого посліду, але невдовзі ти його перестала сприймати –  забив аромат сіна. Дідусь засипав тобі очеретяним попелом рану, зробив перев’язку.
Через годину, як ми з дідусем зробили кубло в сіні, почалися відвідини непрошених гостей. Не повіриш – у той день наш двір нагадував незатухаючий вулкан, ми й самі були тим вулканом: у кожного кипіли у грудях образа і гнів.
Ситуація і справді була критичною. Першим увірвався Стратон, прибіг конем, як на пожежу. Кінь кілька разів обкрутнувся на місці, став мов укопаний переді мною. Як професійний кавалерист будьонівського гарту, Стратон на кілька миттєвостей завис одною ногою у стремені, потім зіскочив з коня і пружною ходою пройшовся від мене до діда й від діда до мене. Він, як зазвичай, не бігав по двору, не тряс батогом на короткому пужалні перед обличчям, ні до кого не сікався битися, але відчувалося, передував словесний грім, розлоги якого – багатоповерхові матюки. Дідусь Леонтій миттєво зорієнтувався:
“Доброго вечора, Стратоне”, – спокійно сказав
дідусь та ще й вклонився.
“У діда, – звернувся до мене Стратон, – дах поїхав. До вечора ще й кийком не докинеш, а він так, ніби вечір на порозі”.
“Коли я тебе бачу, – далі кепкує дідусь, – у мене в очах темніє, стає зовсім так, як після заходу сонця. Чого ти кип’ятишся, Стратоне, Собаку й ту треба хоч трохи подражнить, щоб вона гавкала, а чим я тобі не догодив, що ти мов з цепу зірвався, не гавкнувши кусаєшся?”
Стратон похитнувся, але витримав удар. Плюнувши на огарок цигарки й розтоптавши його, набрався сили сказати спокійно, як каже піонервожата п’ятикласникові, вина якого доведена: “Не буду робити обшуку, бо я сьогодні добрий. Переконаний, м’ясо ви й так здасте. Улита у своїй кладовій оформе, як належить, і видасть квитанцію. Думаю, так і буде. Ти ж не халам-балам?” “Так, я не халам-балам. Я шурум-бурум”, – відповів дід. Потім вони подивилися один одному у вічі й розсміялися, як сміються актори з причини вдалого експромту.
Дід почухав потилицю. Ні дід, ні Стратон не знали, з якої причини засвербіла потилиця, та кавалеристу такий жест не сподобався:
“Не здаси, старий пердун, я тебе спіймаю, на чомусь, та спіймаю. Невже  ти думаєш, що тебе нема за що посадить? Помиляєшся. Я тебе спіймаю з помидорами, загримиш ти в мене, ой загримиш по найсуворішій статті – за розкрадання соціалістичної собственності. Я тебе з-під землі дістану, ти в мене почухаєшся.” Стратон дивився чортом, блискаючи очима, люто наморщуючи лоба.
“Не пужай, Стратоне, лякані. Не такі кахикали та мимо тикали. Краще скажи, “орел степной, казак лихой”, з якої такої ради ти постріляв моїх курей?” “Ти що здурів? Де?” – пом’якшав гість. “На стерні проса.” “А – а… Я вже й забув, а ти помниш. Хіба то твої були та загули кури, недобитий куркулику?”
“Ти мене, товаришу лягавий, недооцінюєш. Та хто б я не був – чи куркулем чи ще кимось, а жити по-людськи хочеться. Придивись: усе живе тягнеться угору, візьми той же буряк, нікудишній, а пнеться під теплим промінням сонця. А нащот курей, то і й право, якби в той день я        тебе знайшов – на тому місці й вода тобі освятилася б.”
“Та чого ти кип’ятишся? Я думав то куріпки,” – зверхньо сказав Стратон. Головний охоронець колгоспного добра, якого називали об’їждчиком, хоча й був малограмотним, та завжди: і в армії, і в селі намагався бути поруч начальства й постійне з ним спілкування виробило в нього нюх, завдяки якому він відчував, як треба поводитись з тією чи тією людиною. Стратон ледь стримував своє бажання сьогодні ж відправити Леонтія до білих ведмедів, аби через кілька тижнів відчути задоволення від гостроти його здійснення. Та це буде витлумачено, як помста. Авжеж, помста. Але вона не виглядатиме такою, якщо на вечерю подаватиметься холодною, не підігрітою почуттями ненависті та іскрами гніву.
– Ти думав, що куріпки?
– Авжеж!
– Брешеш, сучий син. Ти, як і твій начальник Ціміданов: щоб вам повірили, брехня повинна бути безглуздою.
“Діду, ти шо, хочеш, щоб я побожився?”
“На тобі ж хреста немає, як ти будеш божиться, – звів брови дід Леонтій. І після короткої паузи добавив:
“Мені не курей шкода. Непокоїть свідоме  поширення брехні та наполегливе прищеплення ненависті. Що ж! Поганяйте, хлопці, до ями, туди вам і дорога! На брехні й ненависті далеко не поїдете”. Потім безпорадно розвів руками: “І навіщо вам ота брехня? Усіх знищите, а хто буде вам підтанцьовувати?”
 На це Стратон нічого не сказав. Він по-хвацьки скочив на дончака, дременув через намети в городах, зник за сніговими барханами – серпоподібної форми нанесених вітром горбами.
Дід наївно дивився у хвіст стратонового коня, вважаючи себе переможцем:  “не чоловік, а порхавка” – сказав і одвернувся. Та раптом у дідуся тіпнувся вус, неначе приклеєний.
О, ще один стратонів брат по розуму, його тут не хватало. “Як тобі не соромно, Бог поруч ходе, а ти тудої ж: свіжатини, та й годі”, – дорікнув дідусь заготівельникові райспоживспілки.
“Не помічав, – відповів заготівельник, не кліпнувши й оком. – Ішов сюди степом зимою закиданим, і на снігові, крім моїх, нічиїх слідів більше не залишалося. Значить поруч мене ні Бога, ні когось іншого не було”.
“Іване, тобі не личить дурня з себе клеїти. Усі знають, ти грамотний – на лобі написано чотири класи та і красну книжечку маєш, як мало хто в селі – комуніст. Але як і ті, хто тут уже побував – дулю з’їси: нема звірини та й квит”.
Іван з райспоживспілки добре знав дідове вміння ховати суть смислу сказаного в підтекст і через те виголосив дуже грізний, як для села, присуд:      
“Я попереджаю, не здасте шкіру, роги й копита – у сільпо не заходьте, там для вас сплошна пустота”.
Захрумчав під валянками сніг, то прибіг захеканий той, хто поставив капкан і, впившись в діда очима, вигукнув:
“Здобич належить ловцю, а не тому, хто знайшов звірину”.
На те дідусь відповів, погладивши бороду:
“Можливе не означає дійсне”. І додав: “Не знаю, про що ти, але коли відверто заявляєш про свій промисел, то, чоловіче, заявляй про це міліціонерові – там у законі є відповідна стаття щодо браконьєрів. Раптом дід різко перервав свої настанови й аж зблід від несподіванки. “Ось і він, як Пилип з конопель, і не сам, а з самим Цімідановим”, – дерев’яним язиком сказав дід.
Але капканщикові вже не потрібні були чиїсь настанови – він шмигнув за сарай та так хутко, що й слід не встигло замести, а новоприбулим любителям свіжого м’яса санями заїхати у двір.
“Ти бач, обидва капризні й невротичні, як моя покійна баба у критичні дні”.
Дід не став чекати питань, а відразу впевнено, навіть з викликом відрубав, не переймаючись, повірять йому чи ні:
“Заскочили якісь дядьки й забрали звірину, кажуть у зоопарк, он і копита від коня на снігу, якщо не вірите – он і куча від коня, іще парує”.
Потім  підійшов до Ціміданова і, ніби виправдовуючись:
– Я б не віддав, та їх старшой як став кричати та ногами тупотіти і все про одне й те саме: звірина потрібна і в Сталіно, і в Києві, а місце їй – у зоопарку.
Але Ціміданов і міліціонер й не збиралися щось у діда запитувати. На правах хазяїв усього в селі движимого й недвижимого, ця парочка патронів з однієї рушниці заскочила в сарай, обшарила всі кутки, Ціміданов став на щабель драбини, щоб полізти на горище, та передумав – принизливим видався йому такий крок. Вийшли. Морозний вітерець хоч і був кусючий та не вдавалося йому пройти крізь баранячу кожушину офіцерського крою. А ось до вух мороз дібрався. Тим паче, що вуха і у Ціміданова, і у Прохватилова були вже добряче підмороженими (свого часу і один і другий були наглядачами одного з сибірських таборів для політв’язнів). Відчувши на вухах щем морозу, вони повернулись у сарай покурить. Дід наполошився:
“Ви мені к бісовій матері спалите сарай”.
“Що ж нам накажеш з тобою робити, як не віддаєш косулю”, – сказав Ціміданов і підморгнув своєму поплічникові. – “А то ж: як ти нам і ми тобі”, – потвердив той.
Добре, що дід Леонтій помітив підморгування Ціміданова і з того виснував, що його беруть за жабри, але покрутять-покрутять і, дай Бог, усе обійдеться. Уголос сказав: “Я розумію, у вас у селі влада необмежена й тому відбувається запаморочення від успіхів”.
Ціміданов і Прохватилов переглянулись. Саме ці слова були у статті товариша Сталіна.
“Діду, – після паузи каже Прохватилов, – не бери дурного в голову”.
“Так нащо ви мені таке про пожар сказали? Мене вже й так з-за плечей бере”.
“Коли насилля і брехні забагато, на них перестають реагувати, – буркнув Прохватилов. – А ти реагуєш. Доведеться шукати інших методів”.
Погасивши в сараї цигарки, відвідувачі мовчки вийшли у двір. Дід таки зачепив їх Сталіним. Підійшли до саней, кобила не вкрита ковдрою, чи хоча б рядном, стиха фуркнула. Її хазяї про щось пошушукались і хотіли було рушать, як лице міліціонера пересмикнула нервова судома, і він, немов навіжений, побіг у хату, кілька хвилин його не було – шукав м’ясо. Коли вийшов, дід його застовбичив словами:
“Ти все стукаєш, у вічі сучишся? Не розучився ходити по нишпорках, так, як колись, і сьогодні вибираєш з-під нігтів. Довибираєшся! До свого судного дня все поспішаєш перезавантажитись гріхами”.
“Ой не рий комусь яму, сам у неї вскочиш. Тобі вже не до Петра, а до Різдва, а ти все думаєш, що у воді не тонеш і куля тебе не бере”, – відповів Прохватилов і повернувся всім корпусом  до Ціміданова, що вже примостився на санчатах і накинув на ноги тулупа.    
 “Як крізь землю провалилася, товаришу Ціміданов!”
“Козел ти, отаку добичу та випустити із рук! Ганьба та й годі. Хіба не нам партія доручила хазяйнувати в селі?”
Прохватилов скочив на сани й так уперіщив батогом коня, що той як ошпарений зірвався з місця”.
– Усе це розказую тобі, Зорько, для того, щоб ти знала: не тільки тобі було прикро – ніжка он як гостро боліла! І нам з дідусем та Ляшовим було лячно. Бо до всього ти ж соціалістична власність, а за розкрадання навіть колосків на колгоспному полі – не менше п’ятнадцяти років тюрми.
Після того, як за бугор, у напрямку каменища, заховалися сани з худою кобилою та гладкими сідоками, дідусь обійшов двір з усіх сторін, виглядаючи, чи не прибули ще якісь любителі оленячої свіжини, а ще після того ми зайшли в хату, дідусь розреготався, аж борода затряслась:
“Сказано, не тутешні. У нашому селі, розказували старожили, до сімнадцятого жили люди, які крали коней, – коли пошуки закінчувались, спускали їх з горища й відправляли на Горлівські шахти”.
Жалко ж як! – скажеш ти. – Так, жалко і коней, і коногонів. І ті й інші, спускаючись у копальню, плакали, долю клянучи. Що ж! Таке життя: кінь на-гора не піднімався вже ніколи, а якщо піднімали, то він, хоча б краєчком ока вхопивши сонячного променю, ставав незрячим. Коли ти в нас жила – прив’язався до тебе, як до сестрички. Я тебе годував, чесав шерсть, а з начесаної шерсті робив невеликі м’ячики, навіть на шкільну ялинку один такий почепив.  Через два тижні нога в тебе загоїлась і ти стала справжній герой. Ми перенесли тебе з горища в сарай і ти стала стрибати і когось з лісових мешканців тужно кликати до себе. Твої очі також просили нас відпустити в ліс. Ми зрозуміли, що для тебе свобода – усе. Воно й для людей свобода багато важить, казав дідусь, та вони свою свободу не бережуть і ладні продати за шмат черствого хліба. І в цьому також їх свобода.
А чи пригадуєш, Зорько, які слова казав мій дідусь, коли ми городами хотіли провести тебе до Хрестищенського лісу, а ти взяла і втекла сюди? Ти пригадуєш, та не можеш сказать. Я ще раз тобі нагадаю слова дідуся: ”Будь обережною, бо ти перебуваєш у небезпечному світі. Щоб вижити в ньому – потрібні знання, уміння й навички. Усі вони, – продовжував дідусь, – закріплені у твоєму інстинкті й передалися від твоїх батька-матері. Друге важливе джерело виживання – власний досвід. Для тебе опертя на власний досвід є головним, бо ти не жила стадом, у колі родичів своєї породи. То ж дотримуйся поради мого дідуся – він мудрий. Він мені сказав у той момент: “Домашні тварини перейняли від людей їх норов і не такі чисті і світлі, як тварини дикої природи. Їм не треба дбати про корм, шукати схову від негоди, захищатись від хижих співродичів. Чомусь я порівнюю нашу Лиску з солдатом строкової служби. У того все розписано Уставом і він самостійно нічого й не вирішує. І тому погляд його завжди тупий і сонний. Отже, дідусь, Ляшов і я – усі ми бажаємо тобі успішного виживання, такого, яке гідне травоїдного лісового звіра”. 
На прощання Антон обняв косулю за шию, ніби знав, що бачить її живою востаннє.
Затим дідусь і Антон повернулися в сарай – там в кутку стояли дві дошки, випиляні з кругляка.
– На днях у когось день народження, хочу подарувати на іменини лижі. Роботи осталось небагато, встигну.
– Дякую. Я давно думав про лижі. Та не знав, що ви, дідусю, вмієте робити лижі.
– Небагато ума треба, щоб їх зробити. Ось полози вже готові, резина і кріплення з сириці висять на бантині. Зараз загострю носаки, щоб напарити і загнути на бильці ліжка.
– Ура!, – крикнув Антон, – завтра я можу стати на лижі…
– Можеш. Тільки збігай до діда Причини, нехай позичить стамеску і долото – мені треба видовбати місце для кріплення.
Антон спохмурнів:
– Причина такий жаднюга – не дасть.
– Сподіваюсь, дасть. Я йому того літа офірував тупірець для тесання дошки, замашний такий, зараз не випускають чогось подібного. Як же він після цього не дасть у тимчасове користування якоїсь чепухи. Іди. Дасть.
Не пройшло і п’яти хвилин, за які Антон спустився стежкою вниз і став перед біленькою приземкуватою хатою, вкритою очеретом, що виступав з-під снігу чорними плямами.
Хата і двір були обгороджені тоненьким тином, виплетеним з очерету. Антон переступив через перелаз, до його ніг зі скавучанням підбігло тримісячне цуценя темно сірої масті крутячи хвостом. В хаті одне вікно зачинене віконницями з переметом, інше – відчинене, у якому й мелькнула фігура старого. Дід вийшов і від снігового хрумкоту порозлітались горобці, що було наїжачились на гілляччі осокору.
– Я вже й не вгадаю, як тебе Антонцю чи Анатольцю?
– Антон, дідусю.
– Значить, Антонцю, – погодився дід Причина і провів вказівним пальцем по вусах, спочатку по одній, потім по другій половині.
– Так, так, – підтвердив Антон.
– От і добре, от і добре. Антонцю, часом не знаєш, скільки років твоєму дідусеві?
– Не знаю. А шо?
– Та нічого особливого. Я так. Не вироблений він, а виправка, як у офіцера царської армії. Та й високо несеться – не нашого поля ягода.
Після того, як дід Причина розпитав “чого прийшов”, хвилину-другу стояв замислений, видно згадував війну чотирнадцятого року. Аж потім знову повернувся до Антона і перепитав:
– Кажеш за струментом дід прислав, хоче зробити Лежі? То є лєцко. Гм-гм… Добре то є: хлопи мусять проявляти турботу, а то є злагода. Дерево яке Леонтій має?, – запитав дід Причина, глибше насуваючи аж на самі очі заячу шапку.
– З груші. З тої дички, що стояла у нас біля хати.
– О, з груші… Помню, під час війни неподалік неї бомба розірвалася. Груша… груша… Це тверде і важке дерево. Треба добрих ніг, щоб тягати такі лежі. А ти он який: одна шкіра та кості, – і старий, подивований такій невідповідності, посміхнувся собі у вуса. Не кажучи й слова, дід повернувся до Антона спиною, ступив кілька кроків, нагнувся під крони осокору, і за мить зник за причілком сараю. Звідти вийшов не відразу, а коли побачив Антона, зробив вигляд що сьогодні бачить його вперше. А потім ніби згадав прохання, як давно минулу і призабуту річ:
– Припрошу, чи пам’єнташ, хлопе, цо то є?, – і дід майже під ніс хлопця сунув стамеску.
– Стамеска, – сказав Антон.
І знову дід зник за причілком сараю. Через хвилину-другу він, розгрібаючи засніжені гілки осокору, який в селі називали чорною вербою, ніби випірнув, тримаючи в правиці долото:
– А то цо є, пан дцейко?
– Долото.
– Правильно. Так от, передай Леонтію, нехай має струмент свій.
Після сказаного гонорово повернувся спиною до сусіда і пішов в напрямку сараю, стіну якого помережено тінями голих гілок чорного осокору. Слух Антона вловив бурмотіння старого: “Хіба знаття, може у тій груші сидять осколки – пощерблять струмент к лихій годині”.
6
З тих пір пройшло кілька днів. Як завжди Антон ходив на базар, доглядав за своїм господарством, купався в холодному, аж ноги зводила судома, ставку, який за панських часів правив за колодязь, що забезпечував водою всі будівлі маєтку, огнізденому, вважай, на маківці кам’яної гори.
Якось Антон пішов на гробки нарізати дерези на віник. Спустившись з рову, зарослого кущами бузини, побачив спочатку пузо, а потім і рогату голову з висолопленим язиком і клубком слинявої піни. Антон хоча добряче й налякався, ніби то мрець вийшов з труни в подобі кози, та все-таки набрався духу підійти до трупа. Після безуспішної спроби засунути пальця між вірьовкою і густою шерстю, кинувся до нової хати Уляшки – узнав її козу. Улита миттєво прибігла і заголосила, посилаючи прокльони убік Антона й так щиро побивалася за козою,  ніби за рідним мужем, якого в неї ніколи не було:
– Ах ти, куркульський попихачу, самого гаспида внук і всього совєтського ворог! Як у тебе піднялась рука порішити Маньку! Та сам би повісився, як ото ти повісив мою єдину годувальницю! Ой, нещасна доля ти моя!
Сенсацію почули, новину неохоче передавали із уст в уста: хто з легкою посмішкою, хто з докором: “Яке мале, а вже косить оком. Сьогодні вкрав голку, завтра – коровку, сьогодні повісив козу, завтра вб’є чоловіка. Понаїжджали невідомо звідки. За колючий дріт його, а не виправиться – на мідні рудники – там довго не протягне”.
– Та за шо ж ви його отак, він же дитина, та й ніякого відношення немає до кози, щоб вона тобі здохла! – кип’ятилась Натка. – Хоч би язики вам повсихали!
Через два дні мати прийшла з роботи неначе хмара:
– Завтра нас викликає Ціміданов. З району приїде Прохватилов, дільничий міліціонер. У селі всі вірять Улиті. Нам – ніхто. Хоч ти гопки скач – ніхто не вірить, що коза сама запуталась: Ситник, мол, робив кілька спроб – не вийшло, аж поки під поїзд не ліг. А коза така мудра – повісилась без чиєїсь допомоги”. “Ти, Натко, хоч не сміши людей, – каже баба Гамаляска, – бандюгою росте він у тебе, колонія по ньому плаче. А характер який – ти придивись: як сірник. Тільки що – уже загорівся. Ой, світить йому тюрьма, буде йому тюрми та й немало”.
Один дядько Ляшов залишався спокійним. Він казав своєму старшому синові Климентію: “Ти придивись до цього хлопця – такого товкущого більше не знайдеш. З нього вийдуть люди, ось побачиш. А нащот Улити? Так то сама доля випробовує. Як виросте – тоді і вручить серйозну справу. Бо він – козак з пелюшок, з коріння значиться”.
Мати, виходячи на вранішню дойку, легенько потисла кінчик вуха сплячого Антона і прошепотіла одними очима:
– Нічого, якось буде. Зі мною було гірше, і жива. Усе проходить, минеться й історія з козою.
Антон поворухнувся й відкрив очі.
– Уполномочена передала – на десять, не забув?
– Я не вспію, – каже Антон, не розуміючи, що відбувається.
– Успієш. Спродаєшся – купи сірників і брусок мила. Та не забудь наскубти лободи. Васька любе ту, яка росте за насосною будкою, отам біля самісінького ставка. Це наряд тобі до обіда. В обід напасинкуєш у городі кукурудзиння й винесеш на тирло. Та дійницю не забудь, як учора. От лайдак, від людей стидно. 
То не спроста в народі кажуть: “Якщо десь “Слава Богу”, значить десь “Не дай Бог”. Народ газети передплачує та не читає, і тому люди не знають, в яких географічних широтах  “Слава Богу”. А от “Не дай Бог” – куди тільки не кинь оком.
Того ж дня з Наткою трапилась біда. Коли корів вигнали з базу й доярки після вранішньої дойки поросходились, гуртоправ завів на баз якогось хазяїна корову й випустив із загородки бугая. У цей момент і нагодилась Натка – ішла до корівника, щось там забула. Вона й ойкнуть не встигла, як була повалена в багнюку, а перед очима, ніби виросли бризкаючі слиною ніздрі, твердий, як каменюка, лоб і круглі, налиті кров’ю яблука очей.
Ляшиха прибігла, коли гуртоправ накинув крючок ключки (якою зазвичай тіпають сіно зі скирди), на кільце в бугаєвих ніздрях. Натка залишалася лежати на мокрій, поштампованій ратицями землі, стікала кров’ю і важко стогнала. Ляшиха й гуртоправ під доярку підіткнули робочі халати, що дало можливість утворити такі собі носилки й на них віднести в корівник й опустити в ясла, де з’їди.
Невдовзі прийшов фельдшер та почав сварити невідомо кого за те, що хвору переносили не на твердій основі.
 – А що як у неї перелом? – кричав він. – Он двері стоять, шо вам повилазило?
Натка лежала із заплющеними очима і зціпленими зубами. Над її крутим чолом зависло пасмо давно немитого волосся. Ляшиха зітхнула й Натка розплющила очі. Побачивши подругу, вона ніяковіло всміхнулася, але повіки відразу склеїлися. У корівнику було тихо й не так спекотно, як надворі. Та рани взяли своє: вихлюпнули чергову хвилю болю, від чого Натка втратила свідомість. Таке сталося після того, як фельдшер вибіг дати телефоном розпорядження санітарці.
Невдовзі він повернувся і впорснув морфій. Присутнім повідомив, що скоро буде підвода до райцентру. Візьме й Натку. Натка, почувши своє ім’я, відкрила очі.
– Бачу, прийшла до тями, – сказав фельдшер.
– Так, – підтвердила Ляшиха.
– Натко, різкі болі є? – питає фельдшер.
– Рани печуть.
– Зіжми пальці правої руки. Так. Тепер лівої. А тепер поворухни пальцями ніг. Дуже добре.
– А що це означає? – питає Ляшиха.
– А це означає, що хребет не ушкоджений.
– І слава Богу. Було б несправедливо, пережить усі голодомори, а померти від якогось паршивенького бугая.
Фельдшер присів біля ланцюга, яким годину тому прив’язували корову й долоню приклав до лоба хворої. Натка розціпила зуби і швидко задихала.
– Температура не спадає, чи це так, фершалу? – спитала вона уривчастим від задухи голосом.
– Це так, але не хвилюйся: у райлікарні температуру швидко зіб’ють. Головне, щоб були руки-ноги цілими. Що ти, доярко, відчуваєш?
– У мене суцільний біль. Тіло – ніби суцільна рана, в якій чередуються одна за одною болі різної стадії.
Натка заплющила очі, ніби збираючи докупи всю свою силу, щоб не застогнать. Через кілька хвилин трохи попустило й Натка відкрила очі. І все ж,  куточки вуст і очей не покидала втома, боротьба з болем набувала системного характеру. Десь у глибині тіла назрівала нова хвиля: очі стали смутними-пресмутними й дивилися на скорботну Ляшиху так пильно – аж потемніли від розширення зіниць. Через кілька миттєвостей погляд Натки прояснів:
– Попий, – сказав фельдшер, набираючи кухоль води з молокоміра.
– Як же вона може пити… – ще фершалом називається, – спокійно сказала Ляшиха. – Штани десь протирав, а вчитися не вивчився. Просто таки відірви і брось.
І хутенько звідкись принесла резинову трубку, і через неї вдалося напоїти хвору.
Натка напилася і втомлено витягнула руки і, здається, заснула. Фельдшер і Ляшиха притихли, мовчать, кожен думає про своє.
А надворі несамовито пече-палить спека. Місце, на якому відбувалася Натчина драма, майже втратило запах недавньої присутності коров’ячого гурту – усе висохло. Залишились ямки й бугорки  від ратиць у сухому гноєві.
Фельдшер сидить на пустому бідоні для молока і тихенько гомонить, ніби сам до себе, поправляючи пов’язки на тілі потерпілої.
– Хутчій міняйте тампони, он вже біля ключиці пробивається червона цівка, турбується Ляшиха.
– Не командуй. У мене така робота – не побіжиш.
Далі фельдшер продовжує:
– У розумних книжках пишуть, що кожна людина прожила на світі кілька життів.
– Хвате одного, – ніби виходить з полону зажури Ляшиха. – Від одного тошно, – додає.
Фельдшер не звернув уваги на смисл випущеного колгоспницею на волю слова. Недавно переїхав з міста і його спочатку вражало, а сьогодні вже перестає дивувати не те, що злиденне, а безпросвітно темне життя людей. Виявляється, морок – це не лише відсутність світла, це й відсутність повітря для дихання. А як можна дихати – хліборобові наступили на горло.
Фельдшер, замінивши на плечах тампони, продовжує:
– Колись був такий мудрець, на ім’я Піфагор. Він і придумав учення про безсмертя душі та можливість її втілення в будь-яке тіло. Це по вченому називається метемпсихоз.
Отже, кожен мав інше життя і кожен з нас в іншому житті був кимось іншим.
– Ти диви, а й справді, може в іншому житті я не була колхозницею? Це шо, у мене, як у городських, пашпорт був і я могла розчитаться з колхозу?
Фельдшер і на ці слова не звертає уваги, а хто може поручиться, що Ляшиха не провокаторка, і продовжує своєї:
– Натка була княгинею, не менше. Ти подивись на її руки і ноги, на талію і бюст… Ніби все виточено з мармуру. 
– Про її красу, – охоче погоджується Ляшиха, – кажуть усі. Кілька років до неї милиться Петро із Стінків, вроді вона якась вертихвостка, що гав ловить та витрішки продає.
– Це той Петро, що живе в кінці села?
– Так, той. Він – відірви і брось! На горищі прилаштував якусь трубу – ночами дивиться в небо.
– То в нього обсерваторією називається й дітей до нього водять дивитись в небо, шо ж тут поганого?
– Може, нічого й немає поганого, тільки город бур’яном заріс, а хата на мечеть схожа. І куди дивиться той Ціміданов? Отак байдики бити, коли в колхозі не хватає рук.
– Чуже життя – потьомки. Та чужого хліба він не з’їдає – це точно: я завжди бачу в його очах біль, як у віршах, які друкує в райгазеті.
Ляшиха не бажає продовжувати ліричну тему, категорично не хоче говорити про Петра.
– А – а, завели розговор. Він – ні чорту кочерга, ні Богу свічка. А його стіхи – то пусте. Побудьте як я, тиждень з дідом Леонтієм на лобогрійці, почуєте такі стіхи – ну прямо таки відірви і брось.
Ляшиха відігнала здоровенну зелену муху, яка крутилася сісти на Натчине вухо, і сказала ледь посміхнувшись:
– Якщо припустити, що вона колись була знатною, ходила у шляпі і з рідікулем під пахвою і якось сьогодні відчуває це, тоді як їй, колхозниці з трудоднями, важко. Це ж так: відірви і брось.
– До чого тут шляпа і рідікуль – не зрозумів Ляшиху фельдшер. – Тулиш горбатого до плота. Скажу про себе. Спілкуючись з нею, я постійно відчуваю дихаючі правдою її слова, переймаюся вірою в перемогу кращих у собі якостей. Скажи, тільки чесно, погоджуєшся, – хоча б частково, що Натка була колись в іншій іпостасі?
– Ви як на зборах, голосуй “за”, хоч кров з носа. Я була випадковим свідком освічення Астронома в коханні. Вона йому відповідала, як ото в книгах прописується. Я все забула, а ось оце помню буква в букву. “Будь-яка дружба – і ваша не виключення – сумнівна, вона не має щирості, поезії”.
Скориставшись тим, що Ляшиха трохи розговорилася, фельдшер почав благати:
– Будь-ласка, згадай ще щось, це дуже важливо, я тебе прошу, будь-ласка.
Ляшиха хотіла завести блат з фельдшером, легше буде звертатись на випадок хвороби когось із сім’ї, бо блат, казали в селі – вище наркома.
– Вона казала взагалі непойнятне.
– І все-таки?
– Вобщим казала наподобіє того, що його любов, як мертвому припарка.
– Невже, так і казала?
– Та не так, – розсердилась Ляшиха. – Це я по-своєму. Я навіть боюся повторювати, що вона казала.
– Ми тут удвох, чого боятись? Раз почала – кажи.
– Ну, ладно. Як меншенький захворіє, щоб порошків хороших дали. Але случай чого – я вам нічого не казала, а ви нічого не чули.
– Згоден.
Ляшиха на хвилинку замислилась і зробила заперечливий жест:
– Ні, ні! Я так говорити не вмію, та й не буду. Мене вже тягали, і все через той язик. Хвати. Навчена.
– Послухай, Ляшихо, не роби з мене стукача, не збираюся приймати участі у ваших общинних розборках, я тебе запитав – ти не відповіла. Ну й Бог з тобою. 
– А – а! Усі ви на один копил, сказано – інтелігенція на босу ногу. Думаєте, я дурна? Як дехто, не вказуючи пальцем, думає. Так вас цікавить, що вона казала Астрономові? Багато про що казала… Запомнились слова, що любові в пеклі не буває. Буває страждання про те, що вже не можна, а то й пройшов час любити. З її слів, раніше вона палко кохала поручика Орлова, котрий, як і вона, шістнадцятирічна, виступав проти буржуазної моралі й був наближеним до Інеси Арманд. Коли Астроном запитав, “зараз де він”, вона нервово відповіла: “Немає тут і ніколи не буде”.
На це Астроном сказав, що він її любить більше за життя й завжди буде поруч з нею. Ще на цей манер щось казав.
Фельдшер розвів руками:
– Банальне освідчення, як і всі мужики: обіцяти не значить женитися.
– Ви дуже помиляєтесь, фершалу. Натка на такі клятви відповіла: “Я хочу не простої любові. Для мене любов у загальному розумінні цього слова перестала існувати. Я хочу любові-милосердя. Це не тієї любові, коли дають її, як милостиню. Я жду тієї любові, яка відроджує”.
“Я дам тобі любов, яка відроджує”, – пообіцяв він.
“Невпевнена, – відповіла вона. – Я птах-фенікс, хочу воскреснути з попелу, стати такою, якою була до згорання”.
– “Ти жива”.
– “Я не жива. Мене може воскресити любов-жалість. Не та любов-жалість, яку проявляють до людей обмежених і пустих, а та любов-жалість, яка ґрунтується на розумінні і як найвищому інтелектуальному почутті, що позбавляє пристрасті. Можливо, це і є єдиний засіб спасти нас усіх”.
– “Я і справді починаю тебе не розуміти”. –  “Якби ви знали все про мене – зрозуміли б. Зрозуміли б і те, що без любові ми стали людьми зі страху. Страх – це велика гальмуюча сила, це стан приборканої душі, кайдани на ногах і тягар на плечах,” – вона ще про щось говорила, але я достеменно не пам’ятаю. 
– От бачиш, ти все-таки підтверджуєш мою теорію. Колгоспниця так не скаже – де вона візьме такі слова? Натка – складна натура, вона може перебільшувати свою роль, бо такі натури діють не завжди відповідно ситуації, трапляється, навіть можуть відчувати задоволення життям від свого нещастя.
– Хіба таке може бути? Не чудіть без гармошки.
– Ще й як. У бувшого володаря нашого заводу Ковалевського син одружився на витончено красивій старчисі. Ви не повірите, а це історичний факт: вона час від часу одягала на себе лахміття, клала шмат хліба десь на горищі й ніби в когось просила: “Зранку і крихти в роті не було. Дайте бідній сиротині заради Христа”.
– Та в неї що – не всі дома? – покрутила Ляшиха біля чола. – Заєць, часом, у голові не поселився? Ні, таке не може бути.
– Виявляється, може. Людина може все: каже, що нещасна, а насправді, щаслива, бо несе Хрест мучеництва. У кого що на роду написано. 
Натка проснулась. Не відкриваючи очей, до чогось прислухалась, потім зробила спробу трохи піднятись, та різкий біль примусив її покинути свій намір. Відтак відкрила очі, обвела всіх поглядом і ледь чутно прошепотіла:
– Коли ж вони найдуть ту підводу? До району щитай сім кілометрів… по жарі теліпатись.
Після сказаного заплющила очі і її знекровлене обличчя (так здалось Ляшисі) осяяла посмішка, хоча зуби були ще міцно стиснутими.
І наступна година очікування підводи не була спокійною. У цих яслах витав згорьований людський дух, знемагала від фізичною болю жінка. І той згорьований людський дух, і той фізичний біль, і ті потомлені тіла, і ті зігнуті спини так міцно зливалися з гарячим сонцем і спекою, що дзвеніли відлунням і у врочистій повільності гомону хліборобів на жнивах, і в монотонному гейканні скотарів на пасовиськах.
Труднощів людей виснажливої праці намагався ніхто не помічати. “А в колгоспі добре жить /Один робе – сім лежить. /А як сонце припече, То і сьомий утече” – співали міські куплетисти.  “Якби так було, – казали колгоспники, – ви б їли дулю з маком, а не хліб, хоча й отримуваний по карточках. Левова частина зерна нами зібраного пішла на побудову соціалізму в завойованій Європі”. Сказавши так, колгоспники ще глибше засували шию в ярмо й перли хліборобського плуга, аж очі на лоба лізли. Причину ж своїх негараздів люди шукають у діях то голови – трапився п’яничка, то бухгалтер – виявився злодюгою, бо мало начислив на трудодень. Історія, як це не прикро, повторюється, адже не шукають наші сучасники як і їх попередники причин негараздів у самих собі – у своїх пасивності та заляканості, а все просять: “Ой, день-трудодень, дайте хліба – хоч на день”.
Палючі промені сонця проникали через вікно і приносили безбарвний подих розпеченої гори. Ніхто не знав одну з найтаємніших загадок Гори. Вона, як і сферичне небо, посилає на Землю музику, тільки люди її не чують – Люципер ховає в пазуху Німотної Таїни все красиве і гоже. Музика з каменя – як вода з каменя: чиста та прозора і така свіжа й холодна, що аж в зуби заходить. Камінь подає голос, коли тріскається, кожна його частинка нашіптує специфічну мелодику, а всі звуки, зійшовшись докупи, утворюють Симфонію Каменя на кшталт тієї, яка нечутно лине з небесної сфери. Симфонію Каменя, отже, чути не можна – її можна відчувати. І Ляшиха враз відчула мелодію загадковості, яку доніс легенький вітерець з Кам’яної гори. Ця мелодія покликала Ляшиху до вікна. З вікна добре було видно вузеньку, налиту прозорістю по самі вінця долину, над якою нахилилася своїм кам’янистим огромом північна частина гори. Кажуть Астроном знайшов на горі такі не зарослі чебрецем виступи, які лікують усі хвороби. “Він учоний і знає все, що на небесах і на землі”, – казали односельці. А в тих місцях, – не раз говорив він, – о четвертій ранку космічна енергія стрічається з центроземною. Саме на цей час вона, Ляшиха, обов’язково поведе Натку до лікувального місця, коли та хоч трохи стане на ноги.
Незважаючи на те, що Ляшиха довгий час не була на Кам’яній горі, та втрапила б хоч зараз у її лікувальні місця. Їй особливо не треба було напружувати пам’ять, щоб згадати: туди стежка біжить через сукупні городи, не поділені тинами, вишневі садки та левади, які збоку садиб обсаджені кучерявими вербами. А ще треба пройти кладкою, змайстрованої з двох вербових колод, узятих докупи скобами й кинутих через потічок. Добігши подумки до потічка, що в осінню пору аж кишів карасями і в’юнами, які при весінній повені потрапляли у присадибні копанки, Ляшиха згадала бій партизанів з німецьким патрулем у весняний розлив сорок другого, тоді вона в сіні на горищі переховувала пораненого. Пам’ять пробудила і спогад про те, як сусідський хлопець Василь ненароком проговорився про смертельно небезпечні переховини і як поліцай потряс кулаком перед її носом, щоб до ранку партизана не було, бо йому жити хочеться, а у Василя, Ляшихо, вода в гузні не встоїться, тож його довгий язик може й до німців довести.
Ляшиху в селі вважали розумною жінкою, тому для багатьох було дивиною, що ця шанована людина не може взяти в толк, навіщо партизани перешкоджають видобуткові каменю. Доріг у нас як не було, так і катма, камінь як тоді, так і тепер вивозять тими ж товарними пульманами і тією ж “кукушкою” невідомо куди, на цей раз, кажуть, у Німеччину. Ну й що, що в Німеччину? Перед самісіньким початком війни німці від нас вивозили й камінь, і ще багато чого іншого. То ж навіщо їм треба було йти війною, вивозили б і далі. А так смерті, міліони смертей, сотні тисяч сиріт і вдов. Ось і її Ляшов десь на фронтах, і не взнаєш: чи живий-здоровий. Німці клеють прокламації: “Сталін капут”, наші з аероплану в нічну пору кидають листівки про перемогу під Сталінградом та з карикатурами на Гітлера. Як таракан конає в конвульсіях на булавці, так Гітлер тріпоче руками й ногами на штику красноармійця. Унизу карикатури підпис, наприклад, з такими рядками: “Гитлер русского спросил  /Много ли оружия? /Хватит, хватит черт косой /Вся Москва загружена”.
У душі Ляшихи не було ні тієї любові, яка запалює на подвиг, ні того холодного розрахунку, який штовхає на зраду.
На тому тижні партизанам таки вдалося вивести із ладу кілька технічних пристроїв і каменярня на тиждень завмерла. До Кам’яної гори, звісно, ніхто не ходив, та й погода тому не сприяла: до води з джерел, які сочилися з-під гори і прозорими потічками поспішали до річечки, додалася вода талого снігу й весняної зливи, яка була особливо щедрою позаминулої ночі. Вода з усіх усюд залила левади, а в останню перед пуском каменярні ніч несподівано клюкнув мороз та дуже сильний, такого не пам’ятають старожили в цю пору року. Кругом вода замерзла, а підгір’я перетворилося на виблискуючу на сонці суцільну ковзанку.
А перед цією морозною ніччю, звечора, коли ще не поночіло, на леваді саме проти садиби діда Причини, хтось раз і вдруге стрельнув з гвинтівки – так вулицею села й покотилося. На ті постріли ніхто з веселян не звернув уваги, у воєнні часи таке не дивина. Не звернула уваги й Ляшиха. Звечора лягла спати, бо зранку треба було виходити на роботу до готової до ладу каменоломні, а вночі сторожувати двір і погріб. Цього ще не вистачало: в окупованому чужинцями селові завелись злодюги. Сьогодні обберуть одних, завтра – інших солдаток. У Ляшихи були невеликі запаси картоплі і квашеної капусти – огірки поїли ще до Різдва. Під сараєм складена невелика купка дрівець – могли комусь знадобитись на розтопку. Роль злодюг виконували (як виявилося вже після війни) жінки, переодягнені в сірі солдатські й чорні залізничні шинелі та чоловічі шапки. Цієї ночі Ляшиху ніхто не турбував. Але їй не давало спокою інше. Через помережену білими візерунками шибку побачила: ще до того, як стукнувся у двері ранок, на сході морозно впала зірниця й морозним пилом засеребрилось усе навкруг. Ляшиху засмутило те, що для корінців озимої пшениці, яку вона минулоріч посіяла на ділянці, наданій німецькою владою, є згубною та погода, при якій земля на ніч морозиться, а вдень розкисає.
О шостій ранку Ляшиха зачинила за собою хвіртку, защепнула на залізний гачок та пішла заробляти дойчмарки – німці робили вигляд, що платять. А робота ж була – не дай Бог: дві парі рукавиць із цупкої плащ-палатки за одну тільки зміну перетворювались на шмаття. Та ще ж до того окупанти вводили так званий “німецький порядок” – до всього строго було, як у тридцятих при радянській владі. Тоді за запізнення на роботу віддавали під трибунал.
Пробігла підтюпцем знайомою стежиною через Серафимин двір, майнула садками, на яких морозним пилом засеребрило, й подалась нудними городами. Притишила ходу на леваді, на гнучкому льодові, цій, як її називали, десятигектарній ковзанці. І раптом зупинилася, як вкопана й завмерла від несподіванки: під льодом, неначе під склом лежав з відкритими очима сусідський хлопець Василь. Це той Василь, який ще вчора на посиденьках біля двору імітував своїм свистом спів солов’я, шпака й синиці. А тепер – аж не віриться, лежить нерухомим, ніби забальзамованим. У Ляшихи ноги й руки потерпли, а тут ще й настрою додавав тьохкаючий лід, що дзвінко, з переливом, як та сирена, стукав у скроні наполоханій жінці. Ляшиха чимало бачила трупів, але тільки зараз звернула увагу: Василь, який за життя був непосидючим, зараз до граничної межі упокорений. На його обличчі назавжди щез намір просвистіти солов’єм чи провести стамескою по майже готовим полозкам санчат для молодшого брата. Дивлячись у знайоме обличчя сусіда, Ляшиха зауважила для себе: Василь наче й тут, разом з тим уже там, звідки немає вороття…
Зрошена циганським потом, дрижачою рукою застібнула верхнього гудзика кухвайки, може для того закрила собі душу, щоб не впускати в неї сили небуття. Зараз Ляшиха почуттями самозбереження відчула: світ живих і світ мертвих – це не що інше, як умовність, яка видається не завжди такою переконливою, як у тих п’єсах, що вона слухає по радіо довгими зимовими вечорами і в тих, в яких брав участь її Ляшов. “Сатана в бочці”, – кричав він на сцені, а їй той нечистий з’являється у снах уже в образі якогось начальника.
Ляшиха намагалася не дивитися в обличчя мертвяка. Та не могла не зауважити на деякі деталі наслідку вбивства: з-під картуза, як і за життя, висмикувалось туге пасмо світлого волосся, на куфайці в межах серця чорніла маленька обпалена дірочка й затверділий потічок темної крові, з якого утворився невеликий п’ятачок біля мертвого тіла.
Між закляклими пальцями правиці затиснуто невеликий вузлик з чунями, склеїних зі старої автомобільної камери. Перед тим, як відправитись у місто на товарообмін, мати хрестила сина і йому дорогу, щоб Бог допоміг поміняти хліб на взувачку. Бог почув прохання Валентини. Але ж мати не могла передбачити усіх деталей, з яких складається життя, їй і в голову не могла прийти думка, що отак мигцем можна черпнути горя з мілкого дна. Хто ж міг сподіватись, що німецький патруль, а чи нудьгуючий снайпер, приймуть безвусого молодика з кепкою набакир за партизана й покладуть його в льодовий саркофаг?
Ляшиха подумки поставила себе на місце Валентини і стало їй моторошно та ще настрою додав тьохкаючий лід, який дзвінко, з переливом, як та сирена, краяв серце й без того наляканої жінки. На мить тоді здалося, що станеться і з її хлопцями якесь нещастя. Та, слава Бога, минулося…
Ляшиха повільно підійшла до ясел. Саме в цю хвилину фельдшер накладав марлеву пов’язку на ліву ногу хворої. На густий чуб з рідкою, ледь помітною просіддю, падала вузька полоска світла. Промінь, залежно від тілорухів, постійно переміщався, висвітлюючи то одну, то іншу частину фельдшерового обличчя.   
Фельдшер раз у раз нагадував собі, що треба зняти двері для переносу хворої. І добре було б, якби негайно виконали його прохання: прислали безтарку й пару невироблених коней. Нарешті всі почули те, чого давно чекали: зацокотіли кінські підкови, зарипів під’їжджаючи, з навісним брязкотом віз. Нехитрі збори в дорогу, і Натка в супроводі медфельдшера відправилася в лікарню.

7
Антон, усього цього не знаючи, вчасно, як домовлялися, прийшов до сільради. На ньому була випрана сорочка й полатані на колінах штанці. Черевики взути мама строго наказала свої, вони хоч і підтоптані “та твої геть порвалися, навіть дідусь відмовився зашивати, каже, жалко переводить дратву”. “Не забудь ціпки змазать іхтіолкою, – наказувала мати, – там у сінях у жилізній баночці, я у вітінара взяла”.
Антон і сам бачив, як у нього порепали п’яти й пальці – он аж кров темнобурим струпом запеклася.
“Тільки не полінись – бо я тебе знаю. І ще одне, чуть не забула: бійся Ціміданова – десь оступишся, без солі з’їсть! Хочеш вижить – запам’ятай: Покірливе телятко дві матки ссе. І опануй науку Чекання – вона багато чого дає”.
У захаращеному садкові колись панського маєтку періодично порушував тишу дятел – він з методичною послідовністю видовбував собі їжу з чорного осокору. Слухаючи нудні стуки, хлопець зручно, як тільки можна зручно в тих умовах, умостився на зубці катка, залишеного у спадок великими пращурами українців часів аскольдових і думав, де йому ще вкосить Лисці сінця: спека випалила всю траву, а та, що залишилась, – ну прямо відриває п’ятку на косі – така цупка.
Антон інстинктивно подивився вгору – там, у сонцесяйному блакитному небі з незайманою чистою поверхнею ширяли пискучі ластівки. Метке око хлопця помітило, як обріями вкрадалися темними плямами прикмети бур, які все ж не гасили жароносних променів, не ставали на заваді сонцю пекти немилосердно. Кам’яна зубчата брила нагрілася так, що до неї боляче доторкнутись рукою, підпікала й литки ніг. Антон устав, витер картузом спітнілого лоба і ступив під крону одинокого стоячого клена.
А мами все не було…
Ціміданов знав причину відсутності викликаної на його суд колгоспниці. Але не відпускав дитину додому, не сказав про горе матері. Не тому, що боявся помсти якихось надприродних сил за невиконання Божих заповідей, табуйованих приписів моралі чи чогось іншого, що називалось забобонними страшилками. Голова сільради й парторг колгоспу (таке поєднання дід Леонтій називав “дві речовини в одному флаконі”) керувався загальноприйнятою в країні теорією, згідно з якою життя людей, яких батогом гонять до щастя, не повинно мати чорних та білих смуг, як матроська тільняшка. Якщо відбувається класичне чергування білого й чорного, тоді людина знає й хороший чи дуже хороший бік життя й буде його прагнути, роблячи, усупереч встановлених приписів найрадикальніші кроки. Такі кроки, які можуть загрожувати системі. Для народу треба (і не лише для селян, хоча насамперед для селян) вибудувати сіру смугу, з якої не злітають у небесну блакить, зате досягають точки неповернення. Ця неписана теорія мала успіх у радянській державі, її могли бездоганно засвоїти й успішно виконувати лише ті, хто досягав найвищих щаблів владного Олімпу.
Ціміданов не обіймав високих посад, та він належав до гвинтиків і коліщаток системи управління й без нього система не працювала, як і він покривався іржею без системи.
Загальнодержавна система управління – це одне, а треба створити свою, сільську систему управління. Для початку Ціміданов вирішив зібрати увесь керівний склад в одному місці. В око впала земельна ділянка, що мала форму трапеції, одна з основних сторін якої – лінія глибокого яру, а інша, їй паралельна сторона – невелика річка. Ділянку прикрашав розкішний дім із колонадою. Від дому викладені природним каменем тераси спускаються до річки. За кілька метрів від колись жилої панської будівлі – присадибна церква Всіх Святих, точніше те, що від неї залишилось, поруч з надгробком над могилою, мабуть одного із засновників садиби. Вона вибудована в тому ж, що й дім, стилі, бо на той час ще не діяла заборона Синоду на спорудження церков у національному стилі – у стилі українського бароко. Назовні дім виглядав високим і струнким,  з переважаючими елементами архітектури барочного стилю. Особливо голову сільради приваблювало керамічне панно середньої горизонтальної частини головної балки й карнизу на всіх чотирьох кутах, плавно з’єднаних вертикальними стовпами з рослинним орнаментом, перев’язаним широкою стрічкою.
Шестикутні вікна підкреслювали спокійну велич українського степу, разом з тим говорили про кінечність та замкненість простору. На причілках не залишилась, у багатьох місцях обсипалась цементна “шуба”, оголюючи штукатурку та цементну кладку. Але й голизна цегельної кладки виділяла будинок і підкреслювала, що він колись належав заможній людині. Словом дім являв собою символічний код метафізичної присутності козацького духу, що закляк у бароковій формі свого виразу через “непересічні лінії” та в інших ознаках архітектурного стилю.
Коли на очі справжнього революціонера траплялася така будівля, рука мимоволі тягнулася до молота, щоб перекувати палац на халупу. Ціміданов був одним із справжніх революціонерів, тільки не з тих, хто руйнував руками, а з тих, хто руйнував головою. На одному із засідань правління колгоспу він як парторг почав з того, що раніше вороги радянської влади нищили зерно й техніку, тепер, після війни, коли ми матеріально окріпли – вважай півсвіту тягнуть за нас руку, американські черчілі роблять ставку на ідеологічні диверсії, вишукують нестійкий елемент. І знаходять! – викрикнув Ціміданов. – У селі Макогонівка сусіднього району була викрита група недобитків, які маскувалися під товариство бджолярів.
Ціміданов зупинив свій погляд на голові колгоспу, стіл якого обсіли з усіх боків члени правління: бригадири польових бригад, завідуючі тваринницьких ферм, агроном, зоотехнік, ветеринар, головний бухгалтер і кинув притишеним голосом:
– Я маю відомості: у клубі чи в бібліотеці – вобщим десь там у панському дворі, збираються, хто б ви думали?
Ціміданов ступив крок уперед і вистрелив:
– Голуб’ятники!
При цьому він вклав скільки ненависті в образ володарів безвинних створінь, що завклубом Клавдія Андріївна спочатку підскочила на місці, а потім видихнула велику порцію повітря й повела головою.
Ціміданов, зиркнувши на неї, скупо посміхнувся.
– Вони на самому ділі не голуб’ятники, – продовжив, за кожним словом висуваючи кінчик язика, – не впевнений, що можуть відрізнити льотного голуба від кадоса, чи знають, як виглядає миза голубка.
 Народ сидів мовчки. Всі закам’яніло слухали забронзовілого оратора, а він говорив і говорив і, врешті, підкинув крилате класиком вживане слово і обґрунтував його смисл, мол дивіться, ми також дещо знаємо з попівської лексики, не дарма протирали штани на лаві центрально-приходської школи (ЦПШ):
– Ці голуб’ятники, виявляється, ще й носять опіум для народа. Сам чув, як один розповідав дітлахам нашої школи, як далеко літають пробні голуби.
На це присутні підняли брови.
– Так, так, – підтримав голова колгоспу, – Ной, за Біблією, випустив з Ковчега голуба, щоб перевірити, чи зійшла вода всесвітнього…
– Іване Степановичу, – нервово зауважив Ціміданов, – хоч ти й голова правління колгоспу, але це не дає тобі права перебивати парторга. У революцію боролись за те, щоб передати владу Радам, а коли побороли, то головам цих Рад затикають рота.
– Вибачте, товаришу Ціміданов, вибачте й ще раз вибачте!
– Я тобі може й вибачу, а от чи вибачить партія? Адже несвідомо чи свідомо ти сієш махрову поповщину, наповнюєш уяву тих, хто народився після труднощів побудови нашого радянського ладу рудиментами старої буржуазної психіки.
– Вибачте! – сказав голова, устав і поклонився Ціміданову.
– Вибачаю, вибачаю. Куди ж тебе подінеш? Нащот голуба. Я, як той біблійний Ной, не випускаю голубів. Натомість я випускаю горобців і то прикутих до мене ниточкою, щоб у потрібний момент скомандувать: “Іди сюди, дорогесенький”.
Після короткої паузи Клавдія Андріївна:
– Продовжуйте, якщо ваша ласка, свій чудовий виступ.
Ціміданов посміхнувся чи то молодому голосу, чи високим персам, що пружно напинали білу блузку завідуючої клубом.
– Добре, добре, – рукою заспокоїв красноречивий трибун і строго подивився в очі керівного штабу колгоспу, вивчаючи чи серед присутніх є той, хто являється носієм рудиментів старої буржуазної психіки. – Так на чому я зупинився? – і Ціміданов прикрасив своє до себе питання посмішкою. – Ага.. Про голубів. Так от, тут виникає загадочка: чи не одним миром мазані наші жовтожопі голуб’ятники з макогонівськими любителями солодкої мухи? – сказав, як забив цвяха в дубову дошку. (Ціміданов не помітив, як після сказаних ним слів “миром мазані” присутні стримано посміхнулися: нас сварить за біблійну лексику, а сам мимохідь користується нею).
– Нам може боком вилізти й акордеон, – продовжував парторг, – котрий Терешко привіз із війни й тепер натіхаря цугикає, закриває вікна й двері, щоб ніхто не почув. І правильно робить! Не хватало, щоб прийшов до клубу, а такі спроби були. Ми ніколи не допустимо, щоб над нашими колгоспними полями й левадами зависала музика з буржуазного інструменту. Нам більше до душі трикутна балалайка – під її завзятий темп ноги не встоюють на місці, самі просяться у присядковий шал. Нам до душі уперіщить “Бариню” під язик, або під той же язик походить павичем у “Дамському капризі”.
Ціміданов пройшовся поглядом по обличчям присутніх і, упевнившись у тому, що його промова справила враження, сказав, як давно розв’язане питання:
– Партбюро постановило: з понеділка клуб і бібліотека переходять в інше приміщення – нехай правління колгоспу вирішить: яке.    
Ціміданов зробив невелику паузу, дещо примружив очі, покрутив застебнений ґудзик і продовжив:
– Ми збудуємо такі дома культури, які капіталістам і не снились. Дайте нам тільки часу на відбудову зруйнованого війною господарства та дайте нам сили для боротьби з інакомислячими. А з капіталізмом ми упораємося: ще одна світова війна – і від нього залишиться хіба що недобрий спогад.
– Вибачте, шановний товаришу Ціміданов, – скориставшись паузою піднявся з місця молоденький ветфельдшер. – Насмілюсь запитати: що буде замість клубу й бібліотеки в тому облупленому дворянському маєткові?
– Я ж сказав: там буде сільрада, правління колгоспу, кімната дільничого, пошта, радіовузол. І не пізніше, як з вівторка. Трохи потерпіть – тільки восени нам виділять гроші на ремонт й оті усі панські прибамбаси замінимо на радянську символіку й буде в нас з вами сільський будинок рад. А головне, – Ціміданов, замислений, присів на стілець, – ми викуримо козацький дух і віднадимо  голуб’ятників – ходять, морди вгору позадирали, ніби пантрують “чужаків”. А самі – та ми знаємо, що в них на умі: не первий год заможом.  Виглядають чужих самольотів у нашому небі. Радіють, що наші червоні соколи не можуть дістать американських яструбків. Трохи почекайте, господа хороші. Дістанемо, обов’язково дістанемо на землі, у небесах і на морі. Скрізь накриємо мокрим рядном!
Від того пам’ятного засідання пройшло кілька місяців. Панський маєток в черговий раз замінив господарів, але сам мало чим змінився. Стоїть він з часів лихоліття руїни, а з сімнадцятого – німим докором, безмовним спостерігачем, а люди рішилися на нечуване – переробити свою природу. Простір навкруги тріщав від хрусту ламаних кісток, захлинався потоками крові, а час, переступаючи через зойки і стогін, спокійно крокував вперед, у глибінь Таїни Вічності.
Перед будівлею козацької доби стояв дванадцятирічний хлопець. Той, хто не по чутках, а в обличчя бачив війну, голод, страждання та важкий, навіть на змогу дорослого непосильний труд. Ще крок і він переступить поріг дверей, звідки його пальцем поманила зі спекотного двору секретар сільради. 

8
Кабінет голови сільради вміщався в невеликій, як для такого будинку,  кімнаті з комином. Грубка була в коридорі, а комин майже повністю закривав портрет товариша Сталіна в повний зріст. Антон зайшов до кабінету в той період дня, коли промені світла чітко не виокремлювали різноманітні тіні й напівтіні предметів, а музичний ритм, який живе в таких будівлях, не чеканив величну ходу краси.
У кімнаті сиділо двоє, крім Ціміданова, ще міліціонер – добре знайомі вороги косулі Зорьки. Міліціонер і сьогодні прогинається перед головою не інакше, як заради впливу на нього. А ще присутній – у кабінеті Голос. Голос відрізнявся від живих голосів присутніх людей: його часто перебивало протяжне шипіння і, надходячи з сусідньої кімнати через відчинені двері, він залишався технічним звуком. Про що говорив диктор радіо, Антон, як не напружував слух, – так і не второпав.
Ціміданов – сорока років чолов’яга, смуглявий і кучерявий, скоріше не на грека, на цигана схожий. Сидів за зеленосуконним столом на венському стільці. Голова полюбляв хвалитися тим, що закінчив дві ЦПШ – церковно-приходську й центральну партійну школу, і через те, щоб поставити когось на місце, любив, хизуючись грузинським акцентом та інтонацією, повторювати: “Кожен має право бути дурним, та не варто зловживати цим правом”.
Вражала утаємничена загадковість життя парторга, ніби у своїх діях він керувався законами кримінального світу. У селі ніхто не знав, коли Ціміданов приїхав, які привіз речі, куди раптово зник попередник. Коли хтось щось таки знав, чи догадувався – ні пари з вуст, мов язика всі проковтнули. Навіть імені, по-батькові люди не знали, звертались коротко і просто, але строго: “Товариш Ціміданов”. Коли хлопець зайшов, Ціміданов підняв голову й Антона, ніби рентгенівськими променями, пронизало, аж до кісток пропік своїми очима Антонові груди. Потім над грізними очима зійшлися густі чорні брови, знову опустилася голова, а з нею крупного розміру ніс. З перекривлених губів рявкнуло:
– Закр-рой.
Антон, як би сильно не був наляканий і голосом, і портретом Сталіна (таких розмірів та ще й у сірій військовій шинелі йому не доводилося бачити), подумки запитав, чому товариш Ціміданов у напіввійськовому костюмі й чому в товариша Ціміданова, коли надворі спека, кітель застебнутий на всі ґудзики? Буває ж таке, у критичні моменти життя в голові рояться думки, які, м’яко кажучи, можна назвати недоречними, дивакуватими. Антон оглянувся – двері він зачинив, більше нема чого зачиняти.
– Закрой! – різко повторив Ціміданов.
У двері заглянула, а потім і зайшла секретарка сільради, узяла хлопця за комір сорочки й вивела в коридор. Тут він почув роздратований голос Ціміданова: “Горло їм, бачиш, давить! Муляє їм комірець. Порозстібалися! Це такий народ – не дивись, що заріс гряззю. Добре пошкреби його кожу, відчистиш козака. А тоді начувайся, та пізно буде!” Секретарка в напівтемному коридорі застебнула сорочку на всі ґудзики, сказала свою улюблену приказку: “Дурнів не сіють, не орють, а вони самі родяться”, і знов упхнула в кабінет.
Тільки зараз Ціміданов зупинив свій погляд на обличчі Антона. І ось їх погляди зійшлися. Очі Антона, притуплені втомою, аж кричали, благаючи: “Що вам від мене треба? Бачиш, у мене вже немає сил. Відчепись!”; голова в очах Антона прочитав інший текст: “Я прийшов сюди, щоб показати, що цілком і повністю підкоряюсь владі, і незважаючи на сімейне горе (Ціміданов не міг припустити, що хлопцю невідома мамина пригода з бугаєм) я тут, бо поважаю вас, тобто боюся”.
Оця історія з козою для Ціміданова – це не нагода становлення істини, а цілком відверта й цинічна демонстрація сили. Отже, батько ровесниці Антона, і не думав ставити крапку в історії з тією задрипаною козою. Як опора і взірець влади на селі, Ціміданов повинен показати, що пряма лінія до поставленої мети – зневага, заснована на силі. Ця ідея знайшла своє виправдання в кордонах російської імперії і особливого звучання набула в радянській історії.
Ціміданов перевис через стіл і, перекосивши лице, зробив огидливу гримасу, від чого Антон аж тіпонувся і ступив крок назад. 
– Ти знаєш, хто така Улита Іванівна?
Хлопець заціпенів. Він не міг ні говорити, ні рухатись, ні думати.
– Чим там займаються у школі: тьотка Улита була батрачкою, а потім сільською активісткою і першою колгоспницею. У твоєму віці Павлик Морозов допомагав радянській владі, а ти шкодиш її активістам.
Ціміданов переконався, що своєю атакою досяг потрібного ефекту – хлопець украй ошелешений. Тепер настав час допомогти розкритися – у теплі розкриває свою сутність усе живе.
– Я сам не вірю, що ти повісив козу. Але ти, напевне, бачив, хто це зробив. Може дід? Чого б ото старому Леонтію складать стішки: “У хату литу уперли Улиту”. Ти ж знаєш, що він – куркуль. З Полтавщини втік, а тут веде себе немов святий.
– Дідусь у той день погріб копав. Спитайте у сліпої Нюньки.
– Темниш, дитино, темниш. Як же вона посвідчить за діда, коли вона сліпа, не бачила діда, хіба що чула.
Обидва – і Ціміданов, і міліціонер – голосно зареготали. Та враз їх обличчя стали серйозними, мабуть, один боявся іншого: хіба знаття, чим воно оте все скінчиться, Улита може, каже Прохватилов, розвонятись ще і як, та й Натка передова доярка, а скоро районний з’їзд тваринників. То й невідомо, хто з них може вразити дошкульніше – Улита чи Натка? Зрозуміло одне: якщо  шмаленим запахне, вони, хочеш не хочеш, будуть свідчить один проти одного.
В Антона, хоча він і був до смерті наляканий, “ку-ку” також працювало. Хлопець знав, що Улита мотається до райцентру, тому й чекав від неї несподіванок. Жалкував, що в мами можуть бути неприємності, не раз бачив, як з-під плаття діставала грілку з молоком – упіймають та й квит.
Але зараз його вразило зовсім інше. Коли підняв голову й подивився на міліціонера – аж здригнувся: той, як дві краплини води, був схожим на знайомого німця часів воєнного лихоліття: такий самий жирний рот має й подібні губи – товсті та вологі, аж блищать. Кажуть, товсті губи – ознака щедрості. То не про того німця. Антон біг, щоб випросити для старших хлопців недокурок темно-коричневої сигари, а на його вигуки: “Пан кіпе, пан кіпе” -німець дав такого носака під сідниці, що Антон підлетів угору, як м’яч, і всім тілом повис на кущах бузку баби Гамаляски.
Природа перебуває в постійних змінах: на місце весни приходить літо, літа – осені, а осені – зима. Заєць в одну пору року – сірий, в іншу – білий. Ті чи ті зміни відбуваються і з іншими тваринами і все заради виживання, заради збереження виду. Людина, як і увесь світ, також змінюється, стає іншою, якщо не природна її сутність, то сутність соціальна, чисто людська. І якщо лісова тварина воліє жити в лісі, польова – у полі, то людина прагне жити у своїй культурі. Але далеко не кожна людина прагне жити у своїй культурі, особливо та, для якої прийнятнішими видаються далекі від національних пріоритети. Вони готові змінити навіть своє ім’я, яке в людській життєдіяльності належить до духовних категорій.
Ті, у кого власний казанок варив, здогадувались, що Іван Петрович Прохватилов Іван Петрович, але не Прохватилов. За метрикою він – Прохватило. Саме так було записано в документах у дитинстві безпритульного міліціонера. Додавання всього-навсього однієї букви в кінці прізвища – дрібничка, але суттєва. Ця дрібничка дає підстави вважати, що має справу з людиною, в якої вже ніколи не проснеться голос предків, бо тим, ким ще вчора був, сьогодні він не хоче бути. Буква “в” визначала й національність, і соціальний статус, і добробут. Вона, ця буква “в”, у кінці прізвища, дає право не просто “штокать” у розмові з односельцями, а стояти під парасолькою керманичів єдиної сім’ї народів, де старший брат завжди й у всьому править бал. Так система крок за кроком формувала каїнову душу, знищуючи через одну-єдину букву “в” людський стрижень.
Прохватилов колись навчався в колонії А.С.Макаренка. Улітку 1934 року, перебуваючи разом з уславленим педагогом на відпочинку у Святих Горах, уподобав покриті лісом і вічною блакиттю крейдяні гори, що нависли над Сіверським Дінцем. Після колонії партячейка визначила йому фронт роботи – виховання. Саме Прохватилов з тисячами таких, як він, повинен утілити в життя теорію Льва Троцького: виховувати всіх у спеціально обладнаних таборах, а хто не піддається вихованню за колючим дротом – фізично нищити, як таких, що загрожують існуванню соціалістичного ладу. Ця теорія до геніальності проста: колективізм і праця – ось важелі, за допомогою яких можна підняти важкі брили (патріотизм, героїзм, волю, характер і т.і.). Це ті, по-справжньому духовні цінності, які інтелектуали царської верхівки відкидали, подаючи працю, як милостиню простому народові, а колективізм, як гуртування овечого стада. “У нас труд, – роздумує міліціонер-педагог, – тільки тоді  труд, коли він для інших”. Правда, невідомо, хто ті інші, та й не треба їх знати. Ми боремося за перемогу “цього” (не знаю чого, але з пісні слова не викинеш: “Все как один умрем в борьбе за это”). Навіщо Прохватилову така перемога, він не замислювався, хоча і здогадувався, що так можуть працювати, перемагати і вмирати тільки не самодостатні люди, а люди, які потребують поводиря, тобто люди, наділені овечою вдачею. Згадалися казахські чабани, як вони, щоб стадо не розповзлося степом, кидали в гурт овець кілька козлів. Вівці щільним кільцем гуртувалися навколо козла, тим самим не даючи вовкові відірвати від гурту одну з них. Щоб розпорошити гурт, вовки прямо по спинах овець добирались до козла, шматували його і, коли безпорадні вівці розбігалися степом, вовки вчиняли несамовиту різню. Якщо добре подумати, то можна дійти висновку: сила радянської влади у страхові народу. Оскільки я належу до органів, які підтримують таку силу, значною мірою примножують страх перед партією і державою, то й надалі докладатиму зусиль для торжества їхньої справи. А те, що Ціміданов і мене називає козлом, то нехай він інших так обзиває. А нащот мене, то я в боргу не залишусь. Прийде час, ти в мене, товаришу Ціміданов, кров’ю будеш харкать. Тоді й побачимо, хто з нас насправді козел. У поєдинках свавіль мене ніхто не перемагав. То ж, подивимось, товаришу!
Прохватилов глянув на Ціміданова, той рився в сейфі. Ціміданов думав про те, що йому дуже потрібен Прохватилов. Відчував, особливо в останні місяці, що він, Ціміданов, ніби загубив щось важливе, може власну тінь, а з нею і частку душі, а те, що залишилось від душі проявляється в сумнівах, невизначеності. Прохватилов – це тінь Ціміданова. І він здатен згармонізувати його внутрішній світ.
Ціміданов відволікся, а це означало, що ведення допиту доручено Прохватилову. Він надув щоки і строго запитав:
– Ти знаєш Стратона?
– Знаю, – ледь чутно відповів Антон.
– Можеш не мямлить, а сказать, як положено?
– Знаю, – з гідністю відповів Антон. – А хто його не знає. Всі знають і всі бояться.
– Значить відомо тобі, що він з такими хуліганістими пацанчиками видєлує.
– Усім відомо: б’є пужалном по м’якому місцю.
– Ні , ти таки не знаєш…
Міліціонер хотів щось додати, але Ціміданов перебив:
– Не треба, товаришу Прохватилов.
– Що не треба?
– Не треба лякати Стратоном. За те перепаде всім. Кажуть, самому товаришеві Сталіну доповідали…
– Не могли зам’ять. Не такі діла приховували, а це… Ех, кадрів немає. З хорошою чекістською закваскою немає в нас кадрів. Ви згодні?
Ціміданов засміявся:
– Та згоден, згоден. Якби кадри були – твого б духу не було в керівному міліцейському корпусі. Ти тільки не дуйся на мене. Я відверто, по-дружньому. А якщо чесно, ти нам і потрібен. Вибач, що я козлом тебе інколи обзиваю, але то, щоб служба не здавалася медом. Козьол ти наш ненаглядний.
Антон не знав, про що поважні дядьки ніби аж сперечаються. Та й малий він ще був таке знати. От якби той факт потрапив на язик забугорного радіо, цілий місяць товсті капіталісти давали б нотатки про наші порядки. Бо вони, паршивці, майстри на нас “клеветати”. А мова ось про що. Об’їждчик Стратон конем догнав десятилітнього хлопця, який збирав малину, схопив його за грудки, а той укусив його руку, що аж кров потекла. Тоді сторож вкинув хлопця в погріб і згадав про це лише після свят, через два дні. А коли відімкнув погріб, то випускати вже не було кого: на східцях, майже біля самих дверей біліли кості – щури з’їли дитину і спокійно сиділи біля нір, хижо блискаючи червоними очима.
– А то добре, що боїшся, – повертається до свого Прохватилов. Людина завжди жила у страсі. Раніше боялася грому, пекла з кипучою смолою. І тепер страх повинен висіти над нею, інакше як запобігти злочину?
– Послухай, хоч на хвилинку замовкни. Знайшов місце для виховання. Як хочеш – поставимо директором школи, от тоді й виховуй.
– Ні-ні, – замахав руками Прохватилов, я народився міліціонером, ним і помру. 
Ціміданов, відганяючи якісь неприємні для себе думки, приязно подивився на Антона і сказав з потеплілими нотками в голосі :
– Якщо будеш до мене заходить – тебе ніхто не битиме ні пужалном, ні чимось іншим. Взнаєш, що хтось там про сільсовєт погано, чи про комуністів – заходь. Між нами, тільки між нами: від діда подалі, такі як він забілили своїми маслаками всю Сибір-матушку. Заходь і кажи все – ти дуже поможеш батькові Сталіну і своїм друзям – “октябрятам".
Антон не знав, що на мові Ціміданова маслаки – це кості, не знав і хто такі “октябрята”. Він знав, хто такі жовтенята, а “октябрят” не знав. Жовтеня він уявляв собі щойно вилупленим курчам, яке у випадку негоди ховається під квочку й живиться виключно пшоном: отак по зернині, по зернині – та й набиває собі воло. Він не вважав себе жовтеням, то дівчата – вони біля вчительки пищать, як курчата біля квочки. А слово “октябрята”, яке сказав чи Ціміданов, чи міліціонер, не входить у понятійну мережу антонової свідомості і разом з тим у ньому відчувалася віддаленість від жовторотості та постійного прагнення заховатись від житейських негараздів у пух-перо нелітаючої птиці.
Раптом перед очима Антона все закружляло, курка присіла, набрала у груди повітря, розправила крила, відштовхнулася від землі й полетіла за самісінькі хмари. Потім в очах забігала білка в колесі, спочатку білка була вогнисто-червоною, потім – зеленою. У горлі занудило, усе тіло пройняло млосне неприємне відчуття. Хотілося в сортир. Що було далі – Антон мало що міг пригадати. У пам’яті лише залишилось, як клацнув клямкою й обома руками з усієї своєї дитячої сили штовхнув двері.
Збита з березових обаполів будка сортиру була такої міри обсижена з усіх боків, що доступитись до дверей отхожого місця не було ніякої можливості. Тоді Антон, затиснувши ніс великим і вказівним пальцем та розв’язуючи на бігу поворозку штанців, прожогом кинувся між чавунних хрестів прямісінько у вишняк. Місцини, де хрести й вишняк, не видно було з дороги, з ґанку сільради також не було видно – закривала частина глухої стіни колись зруйнованої каплиці чи невеликої, можливо, домашньої церкви.
– Що з ним? – запитав Ціміданов.
– Не інакше, як швидка Настя напала.
– Щось з’їв?
– Думаю, нерви.
– Що вже казати нам? Райком сукає з тебе жили, ніби вони справжнісінькі канати. А прокурор постійно дорікає чого когось вчасно не посадив. Він за те, щоб я подав компромат на усе село. Вроді їм робить там нічного, як тільки сажать.
– Нічого, нічого, товаришу Прохватилов. Нас б’ють, а ми крєпчаємо!
І, повертаючись до розмови про Антона, господар кабінету не без гіркої прикрості майже закричав, гепнувши кулаком об стіл:
– Ти диви, товарищу Прохватилов, яке мале, а вже нерви. А гостре яке – чисто в діда вдався.
– Не турбуйтеся, товаришу Ціміданов, є вуздечка й на діда.
– Та вуздечки є на всіх. Тільки тяглової сили скоро не буде.
9
– Тяглову силу тьотки налуплять. Та є й інше джерело наповнення людьми  наших чорноземів. Росія. І Прохватилов як той школярик продекламував: “Що нам ріки? Йдемо перебродом. Що нам орди? В нас меч у руках. Разом з братнім російським народом ми безсмертні в віках!”  По закінченні декламації випускник Макаренської колонії від задоволення крякнув, мотнув головою, як мотає головою кінь, що дістав з на шию почепленої торбини ковток вівса. Та пафос не покинув Прохватилова, коли перейшов на прозу.
– Он скільки руських наїхало після голодухи. А подивись на Крим. Усіх татар дощенту вивезли, а земля не пустує. От що означає мудра політика партії.
– Ні, таки діда треба туди, де він давно мав буть, – сказав Ціміданов і вроді аж пожалів про сказане.
А потім махнув рукою:
– Засидівся на цьому світі, загрався, пупом землі себе возомнив. А колись казав мені – тоді я його ще поважав – либонь знає, що на світі є смерть: найпотаємніший смисл нашого існування залежить від глибини знання про смерть.
– І тримаються у вас у голові такі глупості про смерть. Жить треба! Країну з розрухи тягнути, Європу на соціалістичні рейки ставить! Давайте, товаришу Ціміданов, про щось хороше, – щиро засміявся Прохватилов.
Ціміданов також засміявся.
– Як він нас з тією косулею кругом пальця, хай мене, а тебе – іщейку районного масштабу! Га? Позор!
– Будьте самокритичним, товариш Ціміданов. Я скільки разів подавав матеріал – уже давно повітря тут не портив би…
– По очах бачу, не поважає власть, а не можу! Не можу! Як подумаю про Натку, як згадаю вигини її тіла – не можу! О, якби вона мене злюбила! Пішов би за нею в церкву, на край світа пішов!
– Ми ж не Натку садимо, ми ж дідові перекриваємо кисень.
Прохватилов відкрив свій планшет, дістав стос паперів, серед них один вибрав і прочитав, ковтаючи останні склади слова:
– Тут повідомляється, – трясе паперами, – коли й де була ця розмова, а далі: “Сидить дід Леонтій з газетою “Правда” в руках і каже, тикаючи пальцем в передовицю: “Ну й жмуть”. А мій інформатор, не будучи дураком, відразу закидає вудочку: “Хто жме?” А він оглянувся навкруги та й каже: “Чоботи”. “Так ви ж, діду, босі”, – каже інформатор серйозно, а дід Леонтій як засміється! Нічого, – пообіцяв я інформатору, – як прийде план, то дід першим загримить. А про мене знаєте що він ляпнув іншій, мною підісланій людині? А сказав ось що: “Щоб догодити начальству, цей мільтон готовий узяти під конвой навіть журавлиний ключ, повернути його маршрут у північну сторону, у Сибір. І нехай кричать лебеді й лебідки, їх курликання не зачепить безструнну душу Прохватилова”. Це ж треба вміти так виражаться! Скоро ти у мене, голубе, стіхами заговориш!
– Усе-таки, як домовлялись, давай про щось веселіше. У суботу до німкень? Хай там рябий наловить форелі, а з Дінця обіцяли підкинути щук.
– Усе буде зроблено, як ви сказали. Тільки вам не надоїла риба? Я вже сто лєт в зубах не кулупався. Дичини хочеться.
– Куди ж усе-таки косуля? – запитав Ціміданов, подав руку міліціонерові і, не кажучи і слова, показав на двері, поріг яких недавно переступив Антон.
Прохватилов відчинив двері й усім корпусом повернувся до Ціміданова:
– Ви не знаєте, кого до нас пришлють першим секретарем?
– Знаю, аякже! – відповів Ціміданов і засміявся.
– От і добре, запросимо на уху й дичину, а там діло дійде й до німкень. А як його фамілія, з області чи з сусіднього якогось району другого на першого пришлють?
– Прізвища не знаю, не знаю і всього іншого. Точно знаю одне: не пройде й місяця і він буде твоїм лєпшим другом! 
Коли Антон з дійницею й охапком трави під пахвою чимчикував на тирло, за якихось зо два десятка метрів на його шляху виріс справжнісінький вовк у справжнісінькій вовчій шкірі. Він хижо зиркнув на Антона й вологі ніздрі ще більш розширились, стали такими, якими стають при відчутті запаху гарячої крові.
У чулого до чиїхось страждань Антона частіше забилося серце, аж зойкнув, коли побачив ягня, що тіпалося в червоних від крові зубах хижака. Хлопець здійняв ґвалт, повилазили з буд собаки й загавкали, їх підтримали гуси своїм гелгеканням. Не забарилася й баба Гамаляска з коромислом, як з ручним кулеметом без патронів.
Сіромаха злякався. Якби в нього була душа й п’яти, то душі нікуди було б діватись – вона пішла б у п’яти, а відтак, якщо не було ні першого ні другого, то вовкові нічого не залишалось, як перекинути на себе ягня з перерізаним вовчими іклами горлом та дременути навтіки, куди очі зиркнули й ноги пострибали. Проте за кілька метрів значно скоротив темп відступу, кинув здобич у калюжу і, припадаючи на одну ногу, щез, шкандибаючий, за підлісним горбом.
На тирлі тим часом зачекалися на Антона. Уже й корови повставали, витягнули шиї і замукали, дивлячись у далину, туди, де гірський пейзаж різко обривався і відкривалося високе синє небо. Зачекалися і присутні тут люди: чередник з дружиною і Ляшов з Ляшихою. Люди стали фронтом перед стадом, як ота гребля, що упокорює рух водної стихії. Якщо якась корова порушувала заборону, чередник кричав, погрожуючи батогом з розкішною китицею:
– Гей, гей, кароока! Куди? Ану назад!
Чередник називав корів якимись ніжними іменами, тими, якими називав дівчат в період свого довгого парубкування.
Здається, череда трохи заспокоїлась й обговорення останньої події в селі продовжилось. Почав чередник:
– Ви не дивуйтесь, тільки я знаю точно, ви тільки нікому, домовились, га?
– Якусь баланду надумав травить… Цілий день з худобою, от і чуде без гармошки. Тільки уявіть собі, норов людський усім коровам пришпандьорив… На цей раз якої холери збираєшся утнуть? – запитала в чередника його дружина напрочуд маленька й дивовижно мила сміхунка.
– Я не твоєї привички, – відповів чередник без будь-якої образи. – Чудять клоуни в цирку, а я тобі не клоун, за зиму перечитав усю сільську бібліотеку.
– Тоді кажи вже, нічого кота тягнуть за хвіст.
– А й скажу. Тільки ж ви – нікому. Чуєте всі? Нікому! Домовились?
Павлентій зробив крок уперед, трохи підігнув у колінах ноги, затим, випрямляючись, стишено вимовив:
– А перед тим скажіть, куме Ляшов, ви могли б убить чоловіка?
Ляшов подивився на нього й покрутив великим пальцем біля виска.
– Я серйозно, отак взять і убить чоловіка зможете? Будь-ласка, скажіть (і Павлентій поклонився): так чи ні?
– Ні, звичайно, шо за діла?
– Тоді я без опаски за своє життя відкриваю велику таємницю: то Натка власноруч відв’язала бугая.
Ніхто не сприйняв повідомлення серйозно, через те для більшої переконливості Павлентій почав шукати паралелі серед героїв літератури:
– Порівняно з нашою Наткою, хто така унтер-офіцерська вдова? Гоголь каже, що вона сама себе висікла й то за версією городничого, а той не міг не прибрехати. У нашої Натки – от тобі факт! – все правда: і бугай, і побої, і лікарня.
Ляшов навіть не встиг здивуватися повороту думки Павлентія, як дружина чередника зацвірінчала, хитаючи головою і блискаючи очима:
– Я не люблю Натку, бо дуже вона правильна, та побійся Бога, дорогий мій скотопасе, не бреши. Я вже змирилась, що ти мені постійно брешеш, не бреши хоч людям. Бога побійся, якщо людський суд тебе не страшить.
Схоже, слова дружини зачепили чоловіка, підлили масла у вогонь:
– Ха-ха! Ляшов, агов, Ляшов, ти чуєш, що каже дурна баба? Вона привселюдно судить гідності чоловіка. Для кого ж тоді писана заповідь: “Да убоїться жона мужа свого?”
З усього видно, Павлентію вдалося спровокувати скандальчик, але Ляшов залишався по за ним. Він вдавав із себе глухого. Як не як, а конюх у селі – це велике цабе, не те що якийсь там пастух, нехай він і має розумну собаку, та не може, як Ляшов, дати підводу відвезти дитину в лікарню.
– Ляшов, агов! Ляшов без підошов – то сама Натка випустила бугая, – навмисне голосно прокричав Павлентій, щоб дошкульніше зачепити конюха.
– Павлентій бреше, не слухайте його, куме. Брехнею йде він все життя. Мене він заміж взяв брехнею, у село із міста заманив. Він їде на брехні і брехнею поганяє – йому від матері дістався брехливий язик.
Спостерігаючи за жестами Ляшова, можна було зрозуміти, що він таки вирішив прийняти гру Павлентія за умови переведення м’яча на другу половину поля.
– Та якби моя жінка та посміла мені сказати “не бреши”, я б її вбив, – сказав Ляшов, посміхаючись.
У цей момент від Натчиної корови до гурту підійшла його дружина і внесла плутанину в намічену чоловіком гру:
– Не бреши, – блискає лукавими очима Ляшиха.
– Їй же Богу убив би на місці, – підтвердив Ляшов і перехрестився.
– Ти прямо – відірви і брось!
Потім повернулася до Павлентія:
– Узимку він по хатах брехень не розносить як нєкоторі, йому взимку на конюшні більше роботи, як тепер.
Потім засміялася, відкинувши голову і її ще туга коса відділилася від спини і незграбно між лопатками повисла чорною палицею.
Затим, обв’язавши косинкою відро з молоком, скрушно мовила:
– Ой, всі ми тут брехунцями один одного налаяли, та так воно на самому ділі і є: от ви, куме Павлентію, скажіть, хто вам таке про мою подругу Натку сказав, та ще й у степу? Не інакше, як сорока на хвості принесла.
– Той, хто мені сказав, просив нікому, – якось жалісливо пробурмотів Павлентій.
– А ви й не кажіть… Мало чого може принести сорока на хвості…
Павлентій почервонів і відрубав одним духом:
– Шо за чортівня, ніхто мені не вірить. Льонька-циган мені сказав, ось хто.
При цьому він ляснув батогом та так сильно, що пішла луна, аж корови, які вже почали лягати, повставали. – Не вірете, спитайте самі. Піди спитай, – повернувся до Ляшихи, – за спрос ніхто не вдарить в нос. Льонька-циган може видати тобі справку ще й з печаткою. Може тоді не будеш мене обзивати брехуном?
Усі повідводили один від одного очі – їм стало неприємно, що на рівному місці виникла суперечка. Одна Ляшиха не відставала:
– Хто – хто, Льонька-циган? Циганові й Бог дозволив брехати, от він і бреше.
– Таке вигадаєш… Щоб Бог та дозволив обдурювати. Постидилась би, – сказав Павлентій, – та побоялась би гріха.
– А ти послухай… Катувальники Христа замовили ковалю-цигану виготовити п’ять цвяхів. Він віддав чотири, а один заховав у свою кишеню. Коли виконавці судового рішення, забивши чотири цвяхи, стали вимагать п’ятий, циган їм сказав, що віддав усі. “А п’ятий – он на лобі, подивись, шляпка чорніє”. Сам у цей час подумки просить: “Господи, нехай на лоб Христа сяде муха”. Так і сталося, й катівники відпустили цигана. З тої пори циганові й дозволено брехати.
Заходячи в гурт корів, Антон скільки не шукав поглядом, мами не знайшов. Стояла, як завжди, безтурботна Лиска, терпляче чекаючи свого годувальника. Побачивши траву під пахвою, спочатку зраділа, а потім, роздивившись, невдоволено тріпнула головою і ляснула вухами: “Скільки там тієї їжі, вроді ні разу не грамотний, не знаєш: молоко в корови на язиці”.
З приходом Антона сміх віддзвенів і згасли слова. Усім стало незручно, кожен ніби завинив перед Натчиним сином. Переливаючи молоко із своєї в Антонову циберку, Ляшиха ледь чутно сказала:
– Наташку побив бугай.
Хлопець не зрозумів про кого йдеться, на його тілі жоден мускул від такого повідомлення не здригнувся. Він навіть не запитав: “Хто така Наташка”, натомість запитав, скоріше сам у себе запитав:
– Як побив?
– Та отак, туди його в ковіньку, узяв і побив, – сказала дрижачим голосом Ляшиха й відвернулась, щоб хлопець не побачив сліз. – Отаке горе у твоєї матері случилось, відірви і брось.
Антон відчув неладне й перевів погляд на пастуха. Той замахав обома руками:
– Ні – ні, то не в нас. То на фермі. У колхозі розберуться, що воно й до чого. Натка все-таки передовиця, а не якась там представниця віджившого класу, якийсь там недобитий буржуй. – Щоб не впасти, Антон сів на циберку, перев’язану маминою косинкою в блакитний горошок. Крутилася голова, тошнило в животі, давило в горлі. Не пам’ятав, як і добрався на свою вулицю.

10
Біля двору лежала клумба простеленого барвінку, весною посіяних мамою квітів (щоб дівчата шукали свого щастя в нашій хаті). Вискочив Сірко, ледь не збив з ніг, силкувався лизнути в щічку, скучив стерва. Дідусь, як завжди, при ділі – теше держак з липи на граблі.  Він не відразу запримітив онука, а як побачив Антона з циберкою для молока відразу зрозумів, що онук у курсі подій, про які котилися селом чутки. А чутки були такого змісту: “Натку покалашматив бугай”, “Натку відвезли в райлікарню присмерті”, “Натку послали в Іспанію махати перед очима биків червоним прапором”. Леонтій знав, що в невістки кістки неушкоджені, через те був спокійним і не наступав на мозоль онука.
Зайшли в хату. Леонтій поклав руку на плече Антона і сказав, щиро дивлячись у вічі:
– Стають мужчинами ті, хто виростає в сідлі. У нашій сім’ї не люблять хвалить і хвалитись. Та я скажу, щоб ти знав: гідно, онучку, несеш честь нашого роду. Кажу, бо час непевний, усі ми не кріпко тримаємося в сідлі. Та треба вистоять. Якщо підріжуть ремінці сідла – хапайся за гриву, але завжди будь на коні. З коня видніше і швидше до цілі.
Антон нічого не зрозумів. Одного разу йому заманулося сісти на лошака, так ота витівка йому ледь не коштувала життя. Коли б конюх вчасно не крикнув: “Пригнись”, голова б розбилася об верхній одвірок, як розбивається спілий кавун, що необачно зіскочив з воза. З тих пір Антон боїться навіть підходити до коней, не те, щоб виростати в сідлі, як каже дідусь. Усі, хто неупереджено ставилися до діда Леонтія бачили, що він любить своє минуле здоровою, природною любов’ю. Любить за те, що воно наповнене драматизмом, часто-густо колить серце, щипає душу, ставить на дибки свідомість. Дід любить гортати сторінки минулого, як письменник любить гортати варіант недописаного роману. Особливе ставлення до діда було в Антона. Його уява малювала дідуся на баскому коні, що летить над селами, полями та містами. Лівою рукою тримається за передню луку сідла, правою крутить над головою нагайкою, щоб пришвидчити й без того шалений лет.
Примружуючи очі, Антон запитав:
– А ви, дідусю, трималися в сідлі?
– Я й сьогодні на коні. Це так кажуть: “у сідлі”, “на коні”. Вести гідне людини життя – не брехати, не принижуватись, не зраджувати – оце і є гідне життя, тобто бути на коні. Але зрозумій: гідне життя повинно бути хоча б частково забезпеченим. Як же можна вести себе гідно, коли за роботу не платять? Шо вкрав в колгоспі – то твоє. Не вкрав – помирай з голоду. Одним словом: чи смерть, чи тюрма.
Дід посміхнувся, узявши за плечі онука:
– От ти щоднини ходиш повз просяного поля. Міг би кожного такого разу висмикувати по кілька колосків – та в пазуху, щоб Стратон не запідозрив. Ти цього не робиш – і правильно! Натомість у курей порожні вола, немає яйця на продаж, я вже не кажу, що й самому хочеться їсти.
Антон розумів діда: жити і справді важко. Але він не знав і не уявляв кращого, як сьогодні життя. Радіо на два голоси – жіночим і чоловічим –  рапортувало про великі досягнення  країни під керівництвом товариша Сталіна, та й сам уже аналізував:
– Як воно було раніше, я знаю, – казав дідові, – люди паслися отам під горою, ходили пухлими, умирали на станціях – сам бачив. А зараз такого нема. А у вас, за царя, було гірше, нам у школі розказували. У нас все добре, бо в нас є Батьківщина – Союз Радянських Соціалістичних республік.
– Молодець, хлопче, що так думаєш, а що ще тут тобі скажеш?
І повільно, ніби звертаючись сам до себе, додав:
– Батьківщина – це не тільки певний відрізок території землі, це ще й час, що має свої чіткі кордони і своїх дійових осіб. Батьківщина – це люди, яких не випадково посіяно під одним небом, і наділено розумінням оточуючого світу, у тому числі й тебе. Батьківщина – це степ. А степ – як людина. А ще як час. Поки що я не бачу перспективи розбудови внутрішньої духовної свободи молоді, хоча дуже на це сподіваюся.
Дід пішов у сіни, набрав кухоль води, заніс у хату, жадібно випив, сів на ослінчик:
– Ех, діла, діла, – сказав Леонтій, та більше нічого й не сказав.
Останнього часу старий усе частіше й частіше повертається думками в минуле. Спогади про неспокій не питають дозволу на з’яву. Вони вриваються у свідомість громами, дзюрчать степовим потічком, перешіптуються листочками верби над замріяною вирвою і запитують: “А чи так жив? А чи так як треба й ви люди живете? А чи є у вас ваші вільні, як ріка, і чисті, як сльоза, питання, бо тільки в такій якості вони здатні наповнити вашу думку енергетикою космічного простору”.
“Сьогодні я – старець, – казав собі дід. – Не маю навіть торбини, якби збирався йти по милостиню, немає і палки для відлякування собак. А колись мав коней, яких не було в найзаможніших панів Харкова, мав красиву дружину – царство їй небесне – жив у домі барокового стилю (зараз там школа), у мене був парк з рідкісними деревами…
Та не цим я був щасливий… Ніхто не міг і не зможе позбути того, що надбано душею і серцем. Я завжди мав і маю минуле. Минуле тримає мене на світі у здравії і довголітті. Те минуле моє, його ніхто від мене не забере. Його ніхто не змінить, як ніхто не змінить мою суть. Воно залишиться, хай я відійду за обрій. Мені б давно там бути, та відстав я тоді від своєї долі і від часу, коли наші йшли по два на шибеницю. Але то не біда, що мене вчасно не підняли вгору. Залишилося тішити себе думкою: можу кожному дивитись у вічі, а тим, у кого очі, як порхавка, кинуть: “Геть з дороги!”
Пауза затягнулася. Дід мовчав. Мовчав й онук. Кожен думав про своє. Дід думав про те, що на рідній землі живе інкогніто, боїться відкрити себе і своє справжнє ім’я, онук думає про Ціміданова й Улиту і збирається виповісти про них дідові. У мовчанні пройшло ще кілька хвилин і старий почав кудись збиратись, мабуть, як завжди, на заробітки.
– Дідусю, – сказав Антон, – останнього часу ви не берете мене з собою. Можна сьогодні я з вами?
– Гм – м… А чому б і ні? Мені потрібен помічник.
В Антона втому ніби рукою зняло:
– Я зараз… Зачекайте хвилинку… Я миттю.
– Не гарячкуй. Шо ми бідні чи мало кому должні? Давай так. Коли відпочинеш, а тобі треба відпочити, приходь, я тут через хату майструю. Увечері виберемось у ліс, наламаємо гілок будемо хату і двір прикрашати. Завтра клетчата неділля – ти не забув?
Дід вже клацнув клямкою дверей, а потім повернувся й додав:
– А там, дасть Бог, і мама одужає, прийде додому, а в нас – рай та Божа Благодать. Правда, дуже хочеться їсти, мама якось уміє впорати нас, а без неї ми охляли. Та ти й сам бачиш, шо тобі казать, слава Богу не маленький.
Надвірні ставні зачинені, кругом панує тиха прохолода. Пахне свіжим кізяком від зранку змазаної долівки й ароматом чебрецю:  Леонтій у святкові дні набивав ним торбу, коли спускався з кам’яної гори, а прийшовши додому, розкидав по всій хаті та розвішував за образами й висячими портретами, одними губами промовляючи молитви, а можливо, і заклинання, а по закінченні обряду незмінно повторював, піднімаючи вказівного пальця: “Сила духу – від чебрецю”. Із дідової торбини падали, крім чебрецю – татарське зілля, канупер, полин, нерівним рядочком лягаючи на долівку.
А взагалі дід Леонтій був людиною строгих правил – усе робив за заздалегідь, у всьому мав намічений план. Завжди з бригади йшов тією ж стежкою, яка піднімалася городом Серафими, пролягаючи попід вишнею-черешнею, повз старезного дуба й колодязя з дерев’яним зрубом, куди ховається від денного шуму Земна Тиша.
Коли дід Леонтій заходив до свого двору, зазвичай гукав, побачивши онука:
– Антоне! – А внук було стоїть посеред двору, не озивається.
– Антоне!
А він увесь у дитинстві, бавиться з Сірком, чи пестить пухнасте кроленя, не чує.
Спекотний вітерець струмує з вершини Кам’яної гори. Дзвенить сухе літо, гуде напівзелений дуб на серафимкиному городі, а виступи лисого каміння, що ген-ген на згір’ях, радісно сміючись, перегукуються на сонці.
– Антоне, – каже дід, підійшовши ближче. – Я приніс тобі кусень сала.
– Дякую, дідусю, – каже Антон, беручи до рук замотану в газету четвертину сала. – Я  вже й забув, яке воно на смак. Ще до голодовки як їв, ото і все.
– Це я в Павлентія вичистив кабанця, так він наградив мене сальцем. Учись на вітінара – народ прогодує, з голоду не помреш.
– А ви, дідусю, умієте й тварин лікувати…
– Я вмію все.
– Так і все. На мене кажете задашливий, а самі?
– Правильно, не все і я вмію. Я не вмію штани через голову надівати й на небо без драбини залізти.  А так – усе!
І дід засміявся, обняв Антона й витер сльози. Тільки Антон не зрозумів: сльози від сміху,чи з якоїсь ще причини? Коли дід пішов, Антон придивлявся до всього в хаті. Сьогодні все було так і не так. Події з мамою сплутали звичний ритм життя. У мисці, накритої вишиваним рушником, жовтіла немащена кукурудзяна каша. Посміхнувся сам собі, згадавши дідове: “Від такої їдачки й не здохнеш, і жити не розгонишся”. Кашу зварила Катя, а хто ж іще? Вона, звичайно, не Катя, а тьотя Катя, а якщо бути точним – фрау Катрін. Німкенія Катрін, коли були добрі наглядачі табору (а це траплялося не часто) приходила до хати Леонтія і допомагала по господарству. А як дізналася, що сталося з Наткою, – знаходила можливість навідуватись кожного досвіта.
Німців, які брали участь у відбудові війною зруйнованої промисловості Донбасу, залишилось небагато – добра половина померла в минулому, голодному році. У сусідньому містечку полонені і всі, хто підпав під репарацію, жили в чорних бараках, між стінами вилитих із сплавленої в топці золи кам’яного вугілля. Бараків було три і всі обнесені колючим дротом.
У першому перебували ті, хто носив на лівому рукаві кухвайки напис “ВП” (військово-полонений), у другому бараці – напис “П” (полонений), а в третьому – жили жінки. Четвертий барак розташовувався в живописній місцині, неподалік від дороги на німецьке кладовище. Катрін – з третього бараку.
Якось німкенія Катрін побачила на базарчику Антона із зачіскою, подібною до даху під соломою, і відразу причепилася до нього. Матері й дідові свої до них відвідини пояснила тим, що в неї був схожий на Антона син. Незважаючи на ламану російську мову, яка переривалася сльозами й нервовим хлипанням, їм вдалося зрозуміти, що син німкені загинув під час авіаційного бомбардування Берліну.
Натка перейнялася до жінки співчуттям, обняла її і повела в хату, на що Леонтій тільки похитав головою і мовив до себе: “Ой, невісточко, невісточко! Як би тобі не довелось пояснювати в органах, що тебе не завербувала американська розвідка. А туди як потрапиш – уже пізно пояснювати, треба відповідати за заздалегідь кимось складеним сценарієм.
У народі побутувала думка про наближення третьої світової війни, ось тільки Сталіна бояться заокеанські черчілі. Та все ж з кожним днем активізується робота американських спецслужб, можуть наважитись напасти й коли сам Сталін очолює нашу оборону. А хто такі німці, нехай і полонені? Шпигуни, ось хто! Тому хай дохнуть, як мухи!
І вони вмирали, особливо в голодний 1946. Умирали так, що дорога до гробків завжди була свіжоутоптаною, місцеві жителі намагалися не ходити тим шляхом –  не хотіли заважати вічному спокою відійшовших у небуття. Щоправда дехто з веселян, особливо з тих, хто постраждав від окупантів, не без тіні злості репетував:
– На смітник їх, на смітник! Розковирять у місті центральний парк і ще костєй добавить. Усе розкидать голодним псам! Бач які, якшаються з американцями. Хочуть знову богувать. А ось вам, викусіть господа хороші! Усіх у скотомогильник! А то – Петеру, Паулю, Йогану – кожному окрему ямку, а наших – у братську могилу, усіх скопом. Усі, хто так казав, продовжували ходити дорогою повз свіжо виритих могил, тикаючи у той бік дулю.
Мистецтво війни, кажуть стратеги, передбачає уміння розпалювати ненависть до супротивника. Хоча війна скінчилася, у запалений на основі її досвіду костер постійно підкидалися сухі дрівця. Правда й без дровець пам’ять опалювали спогади. Антон часто згадував, як німці на в’їзді до баштану вкопали величезного стовпа й на прибитій фанері намалювали череп і дві кістки навхрест. Не треба було ставити сторожів – до кавунного поля ніхто не насмілився підійти. Це те, що поліцаї називали “німецький порядок”. Трохи відпочивши, Антон пішов до діда Леонтія, він і справді по сусідству робив солдатці хату. Старий спішив: до свят-вечора йому треба було вигнати крокви.
– Про війну, кажеш, розказать, – відповідає дід опецькуватому хлопцеві, який з усього видно, сам знав немало військових подій – фронт проходив поруч – і в нього були склади воєнних припасів чи не найбільші від усіх підлітків Веселого. Малеча купчилася біля діда Леонтія, бо любила послухати його різні історії і посміятись.
– На фронті я, конєшно, не був, – самокритично зізнається дід, – туди з сивою бородою та такою як у мене лисиною не пускають, а ось пороху – нюхав.
Раптом закріплена нарубаними з дроту гвіздками кроква починає хилитися. Дід миттєво стрибнув з балки на опалубку стіни й наказав:
– Стій, каналіє!
Узявши кінець крокви між ноги, дід вмочив відрубок дроту в солідол і з великим смаком загемселив його в деревину.
– Діду, – звертається хтось з дітлахів, – дайте солідолу чоботи змазать.
– Ти бачиш, що він у мене трохом пахне?
– Тепер бачу, – заглядає хлопець у напівпорожню консервну баночку.
– Знаєш шо. Піди у тракторну бригаду, цього добра – як гною. Там і розживешся.
– Бригада… Один “Фордзон” та й той горобці обсиділи… Наші матері коровами й самотужки тягають техніку – борони і плуга.
Дід не сказав, що обміняв солідол на кисет в недільний базар, а перевів розмову на інше: 
– Так ти питаєш про війну? А шо про неї розказувать? Ви ж її бачили на свої очі… Та коли є охота слухати розповім… Полю, значиться, на вгороді. Чую, пуля: “дз – з – з” і впала біля самісіньких ніг. Червона така і трохи аж тупувата. Наші довші й гостріші. Попробував її тяпкою – ще тепла, та ні, прямо аж гаряча.
– Розкажіть, діду, як ви зайця вполювали.
– А – а, було, було. Та я ж розказував.
Дід хоче, щоб його попросили, хлопці просять:
– Розкажіть іще. Будь-ласка.
– Ну ладно, розкажу, як просите. Слухайте. Уночі не спиться. А ночі взимку знаєте які…
– Довгі-предовгі, – каже найменший з трьох присутніх дітей.
– Шевченко казав ще точніше: “А ніч як море”, – додає Антон.
– Молодець. Правильно, – констатує дід. – Так от діло було в середу, помню, як зараз, – розважливо починає дід. – Віхола, буран. Вітруган такий, що й аеропланом не наздоженеш. І темно. Хоч глаз виколи, так темно. А мороз – аж пече. У таку годину вовків гонять. Не вірите – кружка замерзла в хаті. А тут ще й не спиться. Заліз би під ганчір’я та і вдарив би хропака – так ні: перевертаюсь з боку на бік, аж піл торохтить, та заснути – хоч убий не можу. Погода для злодюг, думаю. Сарай не замкнений, а там – сякий такий ременент дістануться якомусь ворюзі. Дай, піду вистрелю – полякаю. Зняв берданку з пакола у стіні, пішов і вистрелив, навмання, як кажуть. Сніг улежаний, рипить під валянками – відлуння лоскоче тишу. Знову заліз під ланці, чую: вітер ще з дужчою люттю струже засніжену землю й неспокійний сніг, відчуваю, чіпляється за виноградну лозу й повзе, повзе на хату, аж до самісінького димаря.
Не сплю, а мисль кумкає. А може, я зайця вполював? Отака дуристика лізе в голову. Чому дуристика? Хіба в мене не було так, що зробив постріл у ставок, щоб жаб полякати, аж ураз вода в тому місці почервоніла, і за пару метрів показалось жовте тіло отакенного (дід розвів руки) коропа. Хотів дочекатись ранку, та ноги самі понесли в сад. Вітер трохи стих, зникла й курява – помню, як зараз. Підходжу до яблуні – хоч вірте, хоч ні – преспокійненько лежить заєць. Не встиг ще й охолонути, стерво, бачиш кори молодої яблуні йому заманулось. Та такий здоровенний білун – за тиждень ледь з’їли з бабою половину – аж за вухами лящало. А другу половину поміняв за молоток і десяток гвоздєй сотки. Ото гвозді були – лізли в дубовий горбиль без салідолу, не те, що рубаний дріт.
Емоції, які дід Леонтій вкладав у свої оповідки, стимулювали роботу руки, розставляючи таке чергування ударів молотка і сказаного слова, що нагадувало злагоджену систему фізичних вправ з музичним супроводом. Таке продовжувалось до тих пір, поки дід Леонтій не згадав, що йому ще треба йти з Антоном у ліс за гіллям. Як тільки він прискорив темп роботи й порушив ритм – молоток випадав з рук, гвіздки гнулися, не хотіли зшивати дерев’яні кругляки. Тоді дід Леонтій підгукав онука і сказав:
– Слухай, Антоне, мені сьогодні обов’язково треба виставить крокви. Не дай Бог хтось поцупить якийсь дрючок – горя не обируся, та й соромно: солдатка.
Антон кивнув головою і в спину почув дідове:
– Отам біля входу лежить мотузок, візьми, може знадобиться.

11
Між городами колгоспників і колгоспним ланом стежка вела до лісу. Пройшов ще з кілометр соняшниковим полем і різко звернув ліворуч. Щоправда, від лісу залишилась одна назва. Молодий дубняк, підростаючий берест, граб, білолицьо-зеленокосі берези – хіба це той ліс з деревами в кілька обхватів, що був до війни, з базарями птиць і збіговиськами звірів? Таки немає того, справжнього лісу, пропав ліс. А все через те, що вже в сорок першому інтереси німців і селян навколишніх сіл збіглися: німці боялися партизанів, а селяни не менше боялися холоду. Людей, гнаних холодом, тоді збіглося, як комашні: буквально за тиждень мало залишилося товстого стовбура.
Та земля – не дарма за неї проливають кров – почала відроджувати минулу гордість придінцевого краю. Антон проходив повз цього ліска майже кожного дня й не міг помітити, як дерева пнуться в небо, особливо там, де зроблені просіки. На них назустріч сонцю витягувались жадібні стрілочки зеленої порослі, а по бокам вітер шумів листям молодих дубків, рідше – клена чи липи, ясеня чи осики, і гойдав дозріваючі грості горобини.
Уже сонце зайшло, зовсім сховалося за горизонт – у лісі споночіло. І все ж  Антон запримітив в кінці просіки вершника, а під ним білого коня, що аж грає. “Це, мабуть, із тих коней, що самого святого Іллю в огняній колісниці по небесному мосту возять, а за кучера – святий Копон”, – мимохіть подумав, не надаючи якогось значення цій думці. Він ніколи не бачив таких, та ще й осідланих коней, і масті, крім гнідої не бачив, і тому пішов вниз, переступаючи через молоду поросль – дитяча цікавість ніби сама рухала його ноги.
Коли наблизився ближче, ще молодий чоловік устав з коня й підійшов, прикриваючи полум’я свічки від вітру. Антон аж присів: перед ним стояв Святий Юрій у всій своїй войовничій красі.
Святий Юрій вдихнув у Антона енергію дорослого та мужність хороброго й запитав:
– Ти знаєш, хто перед тобою?
– Тепер бачу, – сказав Антон, як він казав Петькові, з яким сидів за однією партою: невимушено і просто. – У дідуся мого картина висіла. Бачу – з тебе. То ти і є Святий Юрій?
– Так.
– Уперше зустрічаю Святого. У нашому селі всі грішні. Кажуть, важко бути Святим. Нам простіше: якщо вчинив щось недобре, виправдання готове: “Я що, Святий, чи що?” А ти ж таки Святий і без на те канікул мусиш бути Святим. Ой, як це, либонь, важко…
– Усе це цікаво, але скажи, чому моє зображення вже не висить у куточку дідової кімнати?
– Тепер там висить портрет батька Сталіна, – сказав Антон, обмірковуючи, як заховатись у кущі, а потім утекти, наламавши гіляччя. Дома дідусь жде заквітчувати двір і хату, нервує, чи зі мною чогось не трапилось…
– Раз портрет Сталіна замість мого зображення, тоді дідусь твій став атеїстом і тебе безбожію навчає?
Антон подумав: сказать, що навчає безбожію – неправда, сказать, що навчає розуміти Боже слово – також неправда. А це ж Святий Юрій, хіба йому збрешеш? Сказав тонким дитячим голоском:
– Коли зізнався дідусеві, що то я накидав у чорнильниці карбіту, щоб не писати контрольної роботи, і вчителька не дізналася, що то я зробив, дідусь примусив відкрити перед Катериною Петрівною свою таємницю – бо так велить Бог.
На це я йому відповів, що Бог мені ні у сні, ні на яву нічого не велів. Він сказав, Бог платить відповідну плату чи то за добро, чи то за зло, але про це не каже, здогадуйся сам.
– Ну й що з того? – спокійно питає Святий Юрій.
– Далі він сказав дивні слова, які я почав розуміти тільки зараз, коли ти хлюпнув у мене Божої благодаті.
– Що ж дідусь таке сказав?
– Він сказав, що то не Бог каже тобі, як треба себе поводити, а твоя поведінка вимагає Божого поцінування.
– Розумний у тебе дідусь, раз каже такі слова.
Антон до цього хотів щось додати, та Святий Юрій зупинив його намір жестом руки:
– Я так і не почув: зізнався ти вчительці за свою витівку чи ні?
– Зізнався, Святий Юрію, ой зізнався! Мені важко було до цього зробити крок, і як було легко на душі, коли сказав правду.
– А дід, він не перестав молитися, знявши моє і поставивши інше зображення?
– Та ні, він постійно молиться.
– Сталіну?
– Ти вже якось пробач… Його ота Улита геть зацькувала. Зніми та зніми. Одного разу прямо в пазуху засунула скручений у дудочку портрет батька Сталіна, наказавши: “Якщо не хочеш неприємностей, повість замість отого дядька зі списом”. І після того часто навідується, перевіряє, чи не зняв дід батька Сталіна.
– Так молиться Сталіну, чи не молиться?
– У дідуся на шиї дерев’яна ікона Ісуса Христа розміром у сірниковий коробок. Тій іконці він і молиться.
Раптом хлопця ніби прострелила думка: “А коли переді мною не Святий, а підісланий Цімідановим агент з району чи переодягнений актор із самого Сталіно. Що тоді?
А Святий Юрій усе ставив  і ставив питання:
– Дідусь молиться Ісусу Христу. Тут усе зрозуміло. А ти? Ти любиш Сталіна?
– Аякже! У нас тьотя Оля, що живе в городі, розвелась з дядею Сірьогою за те, що він недостатньо любив товариша Сталіна. Я дуже люблю батька Сталіна! – вигукнув Антон.
– За що? За що ти любиш Сталіна?
– За те, що він усім нам дав щасливе дитинство.
– На тобі латана-перелатана сорочка, ти босий, грязний, по тобі лазять воші, стрибають, як баскі коні, блохи, і ти вважаєш своє дитинство щасливим?
– Те, про що ти кажеш, – тимчасові труднощі. Сорочка в мене є й не латана – її бережу для радянських свят, босий, бо не можу вдягнути взувачку – порепалися ноги й печуть, грязний – бо ніколи сходить до ставка, сьогодні ж прийду і змажу рубці сорочки і штанів керосином – не буде й вошей.
– Оце і все, що потрібно для задоволення твого почуття щастя?
– Ні, не все. Головне – ми не працюємо на поміщика. У вільному колгоспі – працюємо на себе й тільки на себе на своїй, а не на панській землі.
– Того й живемо погано, що працюємо тільки на себе. Візьми Англію. Там один день працюють на себе, один день на поміщика, а один день на державу Англію. От і життя там краще, як у вас.
– Я не знаю як там, і не доведи Господи знати.  Стосовно того ж, що ти казав, я думаю так: поміщиків у нас немає, Англія нам без надобності. От і залишається працювати тільки на себе – більше немає на кого.
Святий Юрій щиро засміявся. Після паузи серйозно сказав:
– Думаючи про тебе і твою родину, я завжди задаю собі питання: як народом з орлиною вдачею можуть правити шакали? І щораз дохожу висновку: ваші крила прикуті до простору того духу, який перебуває в часі злодійського невільництва, коли йде постійна спроба змінити людську, Богом дану суть.
– Я нічогісінько не зрозумів.
– Нічого. Колись та зрозумієш. Якщо не ти, то хтось інший зрозуміє… а таки зрозуміє.
– Мама? Мама давно все розуміє. За її плечима великий світ культури. Вона, хлопче, не народилася дояркою.
– Звичайно. Вона хотіла б перейти в городню бригаду, якщо їй дозволять.
– Я не те мав на увазі, – сказав Святий Юрій, подивившись в очі Антона. – Раз вона нічого не казала, не буду говорити і я.
–  От і добре. І мені ніколи слухати. Треба додому. А то в мене в голові немов пороблено – поночі. Не знаю, що кажу, не відаю, чому я опинився в такій гущавині лісу, шукаю зеленого гіляччя, а його можна було наламати на узліссі. Отже, піду я додому? 
– Зачекай, хлопче, у нас ще багато нез’ясованих обставин.
– Яких?
– Хоча б така. Як мама ставиться до голодоморів?
– А чого ви у множині… Голодомор у нас був один – у минулому році. До того була боротьба з куркулями та війна – ще й сьогодні радянська влада бореться та відбудовує.
– Я в тебе не про те питав: ти чи хитрун, чи забудько.
– Відповідаю: мамине ставлення до тогорішнього голоду нормальне – як в усіх радянських людей. Був неврожай, були труднощі з хлібом – та й сьогодні хліб по карточках – на робочого вісімсот, на іждівенця – чотириста грам. Нічого, переживем. Головне – політично підковані.
– Ти кажеш те, на що дивується увесь світ: самі пухнете з голоду, а ешелони з зерном летять в Європу. Кожної ночі. Мені ж цікаво, що конкретно каже мама про голодомор.
– Якщо чесно – не чув, у нас про таке не балакають. У таких випадках дідусь говорить одними губами – не розбереш про що, мама найпотаємніше промовляє під рядном і пошепки – не почуєш про що. Та вона, крім коровника й хати, ніде не буває. Пробував парторг забрати її в партію, вона – ні. А коли вже приперли, почали на неї брехать, що молоко водою розбавляє, дерть краде, тоді сказала: “Я говорю у сні, а ворог не дрімає, може підслухати й розказати людям, про що йшлося на партійних зборах. А то ж таємниця. За неї по головці не погладять”.
– І що на те парторг?
– Відстав.
За розмовою Антон не помітив, як смеркало й поночіло, як зацвірінчали коники й зорі висипались на небі, як почорніли стовбури дерев.
Святий Юрій прив’язав до тоненької осики вуздечку, погладив конячу гриву й запитав, дивлячись прямо в душу:
– Антоне, ти, я бачу, не здогадуєшся, навіщо я тебе сюди покликав.
– Мене ніхто не кликав, я сам прийшов, дідусь послав. – Таке він говорив, а сам починав розуміти сакральний смисл слів, які часто повторював дідусь: “Усе на світі робиться не нашим розумом, а Божим судом”.
– Значить, не здогадувався.
Антон, опускаючи голову, як опускає поганий учень, і несподівано для себе побачив вовків, які лежали мордами, покладеними на вперед протягнуті ноги, а з ікластої пащі звисали довгі червоні язики. Вовків було багато, вони утворювали п’ять однакового розміру кілець, які склалися у спосіб олімпійського символу. Із першого кільця піднявся досить крупний самець і, припадаючи на праву передню ногу, прикульгав до Святого Юрія і сів на задні лапи, світячи іклами й облизуючись.
Антон пильно глянув на Святого:
– Люди кажуть: вовк створений ще й для того, щоб їсти чортів. Такі можуть. І як це вони роблять, мені не важко уявити. Але навіщо мені цей олімпійський парад? Хочеш мене віддати їм на вечерю? Так я – диви, який малий та ще й худий – скільки з мене того наїдка? А головне – за що? Ціміданов не Святий, він навіть у Бога не вірує, а зі мною вчинив більш по-християнськи. Так за що ж мене отак, прямо на вовчі зуби?
– Ти мабуть знаєш, а якщо ні, то повинен знати: у цей день вовки їдять тільки те, на що вкажу я.
– Нехай їдять на здоров’я.
– І я так думаю. Тільки сьогодні я йому наказав з’їсти ягнятко у вашому селі. А ти завадив. А він хворий, до полювання не гож. А їсти хочеться. Що йому, моєму вірному хорту, робити?
– Не їсти ж мене! – сердито вигукнув Антон.
– А кого? Я намагаюся упорядкувати вам життя – ти ж придивись: воно у вас сущий хаос.
Святий Юрій на хвилину замислився:
– Важко вам живеться, якщо ігноруєте закони природи, тримаєте в голові одну майнову рівність. Ідея рівності не може бути головнішою за ідею свободи. Тут тобі хоч верть, хоч круть, а свобода і для людини і для вовка – це все.
І додав, поклавши співбесідникові руку на плече, як це робив дідусь Леонтій:
– Ти ось що. Приведи корову і прив’яжи он до того дубка, а сам щодуху тікай додому.
– Та ні, – відказав Антон. – Так я помру один, а без корови помруть усі, тобто, уся сім’я помре з голоду.
Наступила пауза. Вовки повставали й направили свої очі-ліхтарі на Антона. П’яно хитаючись і холодно блимаючи гострими іклами, наближалася Смерть до Антона.
– Що ж, – сказав Святий Юрій, застережливо піднявши правицю в бік вовків. – Хай здійсниться чудо! Дозволяю я тобі – живи! Інакше можна знищить увесь людський рід, якщо допустити знищення родини. Досить драматичної долі Натки, не годиться стати причиною трагічного кінця життєвого шляху сина. А коли іншого вибору не буде – найщасливіший той, хто помер дитиною, збільшиться число ангелів небесних.
Після цих слів вовки попіджимали хвости й кинулись підрізати для Антона клечиво. Вершник ликом зв’язав підрізане вовчими зубами гілля, підхопив хлопця і стрілою полетів у бік Леонтієвої хати.
– Велике спасибі за спасіння.
– Так, вовки жартувати не люблять. Але дякувати не варто. Коли треба – Бог призове. Тобі випала місія накопичити таку енергію, яка з часом, у шістдесяті роки, вибухне, покликавши тим самим нову якість життя твого народу.
Уже сонце остаточно провалилося за горизонт, туди, де крутий косогор села Стінки, уже й птахи проспівали прощальний фінал світлій днині з її кольорами й запахами, уже минув час сутінок, що названий порою між вовком і собакою, коли вівчар не може відрізнити одного від другого. Наступила Темінь. Темне небо не любило, щоб хтось, крім Темені і Тиші, вештався по землі. Воно лагідно, але без усмішки побажало Антонові доброї ночі, як бажають старі-престарі люди й ті, хто охороняє дитячу невинність.

12
А тим часом Натка перебувала в райлікарні. Від ренгенолога надійшла плівка, оглянувши яку лікар зробив висновок, що бугаєві роги, на щастя, кістяк не зачепили, суттєво пошкодили великі м’язи на руках, ногах і спині. Веселий хірург-травматолог, що відпустив Будьонівські вуса не на честь командувача кінським корпусом, а так, для солідності, зшив рани шовковою ниткою. “Заживе, як на собаці”, пообіцяв непритомній Натці, ретельніше Понтія Пілата помив руки, а далі його білий халат замайорів у реабілітаційній палаті, яку називали порогом пекла – Наткою нехай займаються фельдшера і санітари.
У лікарню ніхто з родичів не приходив – усі були у справах. Особливо Антон: і на базар, і на тирло, і до господарки. Якщо вчасно не нагодує піцвинка – вереском пороздирає всім вуха. Та хіба тільки з піцвинком була морока? І розказати не можна, скільки було клопоту з кролями, коли в сажикові завівся мокрець: раптом шия стає мокрою-премокрою і тваринка за кілька годин опускає вуха й конає. Тільки встигай закопувати на межі городу і гробків. Та й Лиска змінила свій норов. Вона мордувала кожну жінку, хто брався її доїти: без повного чувалу м’якої трави не пустить молока та чого доброго, ще й виб’є з-під себе дійницю.
Коли вже свої не навідалися в райлікарню, то про сусідів та доярок і казати нічого. Це не означає, що вони байдужі й не переймаються Натчиним болем. Просто в селі заведено робити те, що диктує жорстока необхідність. Наприклад, тут не заведено відмічати день народження, бо здебільшого не знають, коли людина з’явилася на світ. З одного боку, від міжнародних організацій приховувалась справжня цифра смертності, з іншого боку –  для батьків вигідно: дитина йтиме в армію дорослішою. Важко знайти було сферу суспільного життя, де б інтереси держави й особистості так тісно перепліталися, як у справі народжуваності.
А взагалі – усі були зайняті ділом: нема коли і вгору глянути. Полегшено здихнути і ойкнути відкладалося на зиму, на той період, як мороз діставав і на печі, а сусіди заходили погомоніти за одним рипом дверей, (щоб не вивітрювалось тепло). І якщо в тебе кишки не грають марш, і ти жалкуєш, що не ведмідь, бо не маєш вдачі впадати у сплячку – усе одно дотягнеш до весни, а там і до літа, щоб знову пережити отаку, як сьогодні, спеку.
Мордована, у вицвілому, на спині подертому бугаєм халаті, Натка непевне стояла на килимкові шпориша, що ріс зеленою оазою неподалік порогу рідної хати. З нього вона дивилася болючими очима на клаптик городу, що встиг за дні її відсутності зарости осотом, Сірка, який моргає хвостом і притискає вуха – підставляє голову, щоб її погладили, голуба, що гоне голубку на гніздо. Згадався рядок у дитинстві заучуваного вірша: “По подвір’ю вітер грає, голуб голуба ганяє”.
Зранку лив дощ, ще як слід не протряхло, та люди майнули в поле, місячи ногами чорнозем, як з пару тижнів тому місили глину для Улитової хати: вони робили чимало зусиль, щоб витягнути ногу із закоченою халошою штанів. “По подвір’ю вітер грає, голуб голуба ганяє”. Маячня якась. У поета голуб голуба, тут голуб голубку ганяє. У поета голуб голубку ганяти не може – слабкій статі не гоже  бути гнаною. У нього зроблений натяк на змагання між голубом і голубом за голубку. А тут, перед нею, білий голуб гонить білу голубку на гніздо – настав час нести яйця. І в тому, і в іншому випадкові змагання йде за продовження життя. Те продовження життя неможливе, якщо чорний голуб і біла голубка. Голуби невідомо яким чином дали привід відчути свою розкутість, до того ж відчути себе вільною, готовою злетіти над собою. Зараз Натка ніби проснулася від довгого й важкого сну, здалося, трохи підвищилась над землею і з невеликої висоти (ненабагато вищої за рівень кам’яної гори) побачила, як молох у вигляді ненажерливого змія загрібає червоними від крові кігтями тихе, погоже та роботяще передобіддя кидає у свою пащеку все, що вказувало на культуротворчу в людині сутність, ковтає накопичені в єдиному пориві цінності цілого народу. Здається, якщо в цю хвилину Бог оголосить кінець світу, така об’ява не вплине на робочий ритм трударів: вони й надалі будуть доїти корів, пасти телят, підгортати кущі картоплі. І все це буде загрібатись червоними від крові кігтями молоха й тріщатиме на його величезних, товщиною в столітній дуб, а може ще й трохи товщах зубах.
І все ж відчуття піднесеності так і не заполонило Натчиної душі, тільки ледь проклюнулась і, не отримавши достойної кількості повітря, як ненароджене курча у шкарлупі яйця, задихнулося. Виснажена тілом і спустошена душею Натка стояла посеред двору, пучки на руках поступово мліли, а на голові раз пораз свербіла шкіра. Її охопив світ почуттів, який ніхто, навіть вона сама, не може з певністю описати, але про який психологи кажуть: такий стан веде до відчуженості. Зараз Натка знову здійнялася врівень кам’яної гори, перед її очима простелилася рівнина й вона зашепотіла одними губами: “Важко серед тих, хто досяг майнової рівності. Усі у грязюці і все у грязюці, навіть ливень-дощ не змив бруду. Мене постійно топче безстижа Доля в багно – і не соромно їй! Кізяками із сечею залиті очі – людоньки, я нічого не бачу! Відчуваю на повіках маску, мила вже й теплою з щолоком водою – не допомагає, не можу позбутися грязі. Та головне – мої страждання нікого не обходять. Я є чи мене немає – нікому ніякого діла. Якби я зникла, якби мене не зняли з бугаєвих ріг – кому від того втрата? Коли так, навіщо ця обуза – життя?
Від баби Гамаляски долітав стук сокири, який відразу заглушило диркання парового екскаватора з каменоломні. У двір докотився скрип підводи і здалося, надто довго вона скрипить, шкандибаючи мокрою дорогою. Нарешті скрип гарби і скрегіт незмазаних коліс затих. Не встигла запанувати тиша, як її порушив усе той же екскаватор з каменоломні – як по душі подер. І лише через кілька хвилин Тиша всім тягарем розпеченого неба впала на Натчині плечі й вона, знесилена, присіла на призьбу, підмащену сажею. Згадки повільно, через незначні побутові дрібнички, почали заповнювати свідомість, пірнаючи з підсвідомості, де спочиває Радість і примеркає костер горіння Життя.
Виявляється, Натка знала інший, відмінний від нинішнього, текст життя. Але про це нікому не відомо: вона навчилася приховувати свої почуття, навчилася посміхатись, коли їй зле. Навіть собі не зізнавалася: вона – не Натка. Натка насправді є пані Наталією, Наталією Єгорівною, уродженицею колись знаменитих на Слобожанщині панів Лавріненків. Свого часу вона навчалася в престижній гімназії, устигла досконало вивчити французьку мову, грати на фортепіано. У неї був знаменитий батько, він грав якусь помітну роль чи то на військовій, чи на дипломатичній службі невідомо на чиєму боці, бо його прагнули розстріляти й Денікін, і Петлюра, і Скоропадський, і Приймаков! Розстріляли-таки Красні. Наталя повторила його долю. У дванадцять вона допомагає прихильникам Інеси Арманд і Віри Засулич, після захоплення Києва армією красного генерала Муравйова, коли солдати на місці розстрілювали кожного, хто траплявся у вишиваній сорочці. Наталя з матір’ю покинули палаючий маєток, утікаючи на Схід. В одному з столипінських відрубів на Слобожанщині вони й зупинилися без документів, і без будь-яких засобів до існування. Згодом померла від тифу мати, а дванадцятилітня Натка стала прийомною донькою сім’ї Ганжі, яка, що й більшість сімей тої пори, несла ярмо злиденного існування.
У ту пору вона й почала поступово зрікатися витончених манер, французької мови і всіх інших освітніх надбань, бо мама її переконала: “Манера триматись і поведінка вихованої панночки може тобі коштувати якщо не життя, то свободи”. І Натка замінила музикальність голосу на басок, витончену обробку мови на грубу прямолінійність, плекаючи надію на те, що роль “підставного лиця”, як вона себе називала, грати їй доведеться недовго. “Рано чи пізно все стане на свої місця, Красні захлинуться нашою голубою кров’ю, подавляться нашою білою кісткою, – заспокоювала себе з року в рік. – А воно, бачиш, не так сталося, як гадалося. Бугай прямісінько тебе лицем у грязь. Заради того, щоб жити, я змушена платити таку ціну! Як важко тримати слово на замку, не випускати з душі на волю! Якщо треба мати терпіння, коли твоєю мордою розмазують лайно. Невже життя варте такої ціни? Не варте, звичайно. Та з якого боку подивитись… Може, і варте. Мене влаштовує, що до мене на роботі ставляться добре, маю прекрасного сина – значить не дарма живу. Це дає мені певності в тому, що я живу. Живу, бо звиклася зі станом колгоспниці. Живу як колгоспниця роду Ганжів. Але як справжня колгоспниця, ну хоча б такою, як Ляшиха, я ніколи не була й з усього видно, не буду – стати такою заважає мені панночка роду Лавріненків. Через те я чи не єдина в селі жінка, яка не може звикнутись, зжитись з колгоспними порядками і якій ой як хочеться розірвати грубе плетиво соціалістичного павутиння: гуртове – то чортове. Крім того, що душу роздирає двоїтість, у тілі не затихають болі, а в місцях, де зшиті рани, пече немилосердно, та ще до всього того причепилася думка про те, що її буття набрало форми небуття, воно, її життя, як ота краплина, що впала зі стріхи, зникла у землі, ніби її ніколи й не було.
Натка замислилась, за секунду в її голові промайнули всі негаразди, які траплялися в житті й вона потерла долонями скроні: “У цьому житті любити нікого й нікому. Єдина для мене прийнятна любов – любов-захист. Любов, яка дає можливість тримати чоловіка на відстані, сформувати з нього образ наочного захисника своєї свободи, нічим йому не бути зобов’язаною і тим паче – розчиненій у ньому, розлитій, як світло у кришталі. Щоправда, така любов не зачеплює, глибоко не зорює душу, тому я часто відчуваю непевність свого реального існування. Починаю жити, як людина, коли згадую раннє дитинство. На одному березі батько з матір’ю – красиві брюнети, як кажуть у таких випадках, молоді й гарної статури, на іншому – син Антон. Без них я самотня. На самоті торкаюся душею всіх людей, коли уявляю себе сидячою за інструментом, коли музика лине з самого неба, а я ніби натискаю на клавіші, щоб хоч приблизно передати їх звучання. Музика завжди справляла на мене таке сильне враження й так захоплювала своїм утаємниченим смислом, що я подумки ладна обійняти увесь світ.  У такі моменти я зупиняюсь у своєму фізичному русі – хай це буде в телятнику чи деінде, я нічого, крім музики, не чую… Здіймаюся над колгоспним селом, дихаю на повні груди, стою ніби на узвишші, і сама висока така, у платті з китайського шовку, у довгому-предовгому та рясному. А переді мною стелиться далина.
І знову кольнуло серце, й запекли зшиті голкою рани. У хвилини скрути Натка зверталася за допомогою до своїх внутрішніх сил. Не оминула й цього разу: “Нехай усі мої органи, – зверталася вона до органів дихання, травлення, серцевої системи, м’язів, – перенесуть свою енергію в ті місця, де боляче, де шовком і кедгутом об’єднано куски тіла. Натка присіла на призьбі. Їй хотілося, щоб хтось торкнувся її ран – тоді вже точно стане легше. Заплющила очі й відразу їй стало хороше, і повіяло прохолодою, зробилось, ніби в затінку, не жарко, та все ж тепло-тепло… Можна тут і заснути.
Натка відчула, побачила потилицю: хтось стоїть поруч. Боялася навіть поворухнутись, може це він, Астроном? Придивилася очима, повернувши голову, тобто добавила кілька штрихів до обличчя і статури – намалювався Астроном.
Останні місяці і дні вона часто до нього зверталася: брала із зошита чистий аркуш паперу (у школі користувалися папером з порізаних чувалів з-під цементу) і подумки писала на ньому листи. Це один із її способів детонізувати уповільненої дії міну, яка будь-коли могла спрацювати й поставити крапку в тексті подвійного життя, що бере свої початки відтоді, як Натка потрапила до Київського дитячого притулку.
    Цього разу Астроном з’явився сам, без запрошення на рижому папері неписаних листів і нагадав їй своєю присутністю про їх реальну зустріч. А справа започаткувалася тоді, коли Астроном випадково зустрів Натку й запропонував їй зустріч після вечірньої дойки, вона, не роздумуючи, запитала: “Навіщо?” “Я й сам, – погодився він, – не знаю “навіщо”. А потім після паузи додав: “Якби люди зважали на оте “навіщо?”, вони б задихнулися від голизни фактів. Хіба твоє горло не тримають чітко сплановані циклони сільських буднів?”
Іншого разу, розмова відбулася цієї весни, коли вона випадково з ним зустрілася (знову випадково) у квітучому вишневому садку, ідучи із вранішньої дойки. “Я не плачусь, – сказала вона, урешті, кожен має свою Голгофу, бо самостійно її обирає. Я обрала таку, яку обрала, і в своєму виборі помилилася – не помилилася, це питання третє. З певністю можу стверджувати: обрала я дорогу, ідучи якою маю право бути повною ідіоткою. І як стовідсоткова ідіотка, я маю право не розуміти того, про що кажуть розумні люди. Якщо час є – поясни” “Що саме?” Не помню. Здається, щось про сплановані циклони сільських буднів та про моє горло. ”І поясню. У мене часу море – відповів він, притишуючи ходу. – У Сполучених Штатах Америки…” “Ти хоч говори тихіше, а то, не дай Бог, хтось почує, що ти про Америку”. “А що я? Та я нічого”, – сказав він і оглянувся на всі боки. Вона засміялася, здійнявши руки, і сміх покотився між дерев, заплуталась його розлога дзвінкість у вишняку баби Гамаляски.
“Так от, в Америці поширена мода серед сорокарічних мужчин на те, щоб звести знайомство з дванадцятирічними дівчатками”. Натка знову засміялася: “Ну це вже явне збочення”. “Ніякого збочення. Дядя, узявши адресу і прізвище з газети об’яв про бажання дівчинки познайомитися з однолітком і вести з ним переписку, надсилає їй фотографію свого дитинства”. “І навіщо ця переписка?” “Бачиш, ти вже ставиш вдруге питання “навіщо”. “А на те, щоб відродити почуття любові, краси і добра чи принаймні тримати їх свіжими”. “Хорошо ти речеш. Нічого не скажеш, хорошо. Вибач за прямоту, тільки зізнайся, звідки ти знаєш, що там коїться в Америці. От я, проста радянська колгоспниця, стахановка-доярка, не знаю, що відбувається, наприклад, у нашому райцентрі “Крута яруга”, а ти прозираєш за моря-океани”. “Натко, чи ти на глузи береш, вважаєш мене підісланим козачком? Я їх на дух не переносю”. “Та вроді на особіста не схожий, хоча, як на мене, – у кожного своя Голгофа”. “Є радіоприймач “Родіна” – єдиний у країні пристрій, за допомогою якого можна чути увесь забугорний світ. Ним я і користуючись, і дізнаюся про те, про що мало хто і здогадується”.
Вони зупинилися на зеленій галявині біля куща бузини, який обступали з усіх сторін оранжево-жовті квіти нагідок, потім підійшли до яблуні й Астроном, піднявши руки догори, підскочив, як та косуля, схопив гілку, нагнув її до самого обличчя  Натки і стишено мовив: “Пахне весною”.
“Тебе я розумію та американських підстаркуватих блудників ніяк не розумію: вдихати аромат яблуні через протигаз – хіба таке заняття варте наслідування? “Нічогісінько ти не зрозуміла… Цим прикладом я мав на увазі творчість, а ти подумала бозна про що”. “Ах так, творчість? У нашому селі, творчість? У Веселому творчість потрібна хіба що при ловлі блох”.
“Я ж зовсім про інше…” Вона його перебила: “Послухай, як кажуть у нашому селі, дурної баби. Хочу нагадати тобі цікаву тему, порушену Наташею Ростовою з роману Льва Толстого. Наташа замислилась над пропозицією П’єра Безухова віддати йому руку і серце й виявила для себе неочікувану дилему. Виявилося, до особистості П’єра в неї з’явилися почуття, та немає слів, які б про них заявили. Для любові Андрія Болконського в неї залишилися слова та з часом зникли почуття. Отже, творчість, яку ти обстоюєш, має два крила, без слова – діла ніяк неможлива, лише на почуттєвій крилатості не підніметься, бо залишиться прикутою ланцюгами до землі. Я погоджуюся з тобою, що кожен на особистому рівні повинен навчитись плекати почуття. Але не треба забувати й того, що в основі життя лежить реальність, яка і становить людські потреби. Та плідної співпраці людини і оточуючої реальності в найближчі роки радянської влади не буде, бо вся наявна система в Україні спрямована проти людини.
               

13
Така відбулася в них розмова у весінньому саду. Зараз п’ятнадцяте липня, початок косовиці й дозрівання вишень і ранніх яблук. Вона на призьбі з закритими очима. Але бачить, як він лагідно посміхнувся та взяв її руку до своєї теплої і пухкої руки ще й легко потиснув. Потім провів правицею по місцях загоюваних ран, і болі спочатку притупилися, а потім зовсім зникли. Відразу Натка почула довгий предявчий дзвін м’якого тембру, через якусь мить малиновий передзвін дзвіночків. Звук спричинив зримий образ саней у сріблястому сяйві, білих в яблуках коней між дерев зимового лісу, які ніби хотіли вивільнитися зі срібної збруї, а корінний – позбутися інкрустованої дуги над головою і того переливаючого світла, яке нагадувало саму райдугу. Натка глянула ліворуч і зустріла погляд голубих, а коли повернув голову проти сонця – ще голубіших очей Астронома. А далі – полилася широководною рікою усмішка за усмішкою, слово за словом, а десь у синій далині, на голубих островах складалися докупи пережиті нею непересічні події, трагічні випадки, які ущерть наповнювали її не таке вже й довге, зате страдницьке життя. У хвилини просвітлення, коли особливо виразно пробуджувалось бажання кращого життя, вимальовувався його образ.
Зараз постав перед нею високий на зріст чоловік сорокарічного віку, хоча на вигляд він був значно старшим. Коли Натка пильніше придивилася, то побачила в обрисах його обличчя щось дитинне й оте дитяче якось гармонізувало зі старечістю, з цупким білим чубом. Його лоб нагадував чоло Сократа й воно ніяк не відповідало і разом з тим вписувалось у простір блиску очей, розових губів, а юнацька посмішка, що блукала від очей до підборіддя, не підходила до обличчя, позбавленого природного кольору щік.
– Чому ти така печальна? – запитав він скоріше очима, ніж ротом, хоча й не слід було запитувати – сам міг догадатися, як власні чуття стають пеклом.
Вона підняла на нього очі й відповіла:
– Не називай це горем чи бідою. – А після паузи добавила: – Не знаю, що сказав Лазар Христосові, а я тобі скажу таке: я мертва, а ти намагаєшся воскресити мене для життя, але не кажеш, що мені з таким життям далі робити? 
– Нічого не треба робити… Голодомори й війни всіх проти всіх намагалися роз’єднати в тобі тіло і дух. Були зусилля (і не малі) знищити тло для підсвідомості – найбільш об’єктивної константи людського існування.
– Як це? – не зрозуміла Натка.
– Якщо приховати історичну правду про свій родовід – надщипнеш не тільки свідомість, а й підсвідомість.  У такій ситуації стирається грань між добром і злом. Тоді Бог постає не добром, а всім, що є у світі разом. Коли в Палаті Божого суду черговий клієнт постав перед Господом, Господь, відкривши книгу грішників, констатував: “Життя твоє приносило людям нещастя і страждання. Я відправляю тебе в Пекло”.
– Ти цього не можеш зробити, – упевнено сказав грішник.
– Це ж чому?
– Я прожив серед таких чортів і в такому Пеклі, що гіршого не можна й придумати.
І тоді в Палаті Божого суду запанувала мовчазна тиша: чи не прийшов уже час відмінити Пекло з його казанами смоли і грішниками, що в них киплять?
– Не дивлячись на все, я люблю життя, люблю пристрасно, не дивлячись на свій вік, а ніби тільки збираюсь жити. Тому скажи, будь-ласка, щось веселе й тепле, бо як би там не було – жити хочеться в радості і злагоді.
– Коли я тільки думаю про тебе, то забуваю про все на світі, а коли зазираю в очі – віршується поема, закриваю очі уявляються сцени “Тисячі й одної ночі”. Твоє життя, мій ангел небесний, умістило боротьбу споконвіку непримиренних сил і засвідчило: люди ще не сягли дна гріха, якщо Бог посилає на землю сили витонченої форми. А це означає, що Він хоче, щоб не переривалася ниточка краси життя. І куди посилає? У колгосп!
– Астрономе, колгосп – то не вивіска на цегельній будівлі. Колгосп – то стан душі. Я вже пережила колгосп задовго до того, як він з’явився на моїй Україні.
Астроном не здивувався, сказав, що краса здатна долати все, її не зборють ні голод, ні війни. Переконував Натку в тому, що її життям міряно час. Якими б потворними не були ці виразки на тілі мого народу, рано чи пізно ми перескочимо розпачні урвища й досягнемо верхів’я щастя.
Астроном говорив і говорив, вона його уважно слухала, час від часу й сама доповнювала його думку. Її внутрішній голос з кожним словом м’якшав, молодів, набирав душевної рівноваги.
– З дитинства, – каже Натка, чомусь червоніючи, – я жила у світі танців, музики і всякого шкільного учеництва. Усе це давалося мені легко, особливо виконання пісень у стилі меці-воче, коли мій голос звучав неповно й тихо. Я не належала до розряду капризних панянок, бігала на ковзана, каталась на лижах. Як і будь-яка дитина мого кругу, я жила безвинно, тобто жила без мислі про будь-що, це далеко не те дитинство, яке має мій Антон. Мій Антон зрілий мислію і здатен на гідний дорослої людини вчинок. І ти цьому не дивуйся. Якщо хірург Микола Пирогов у чотирнадцять років був студентом Московського університету, то чому Антон не може у свої дванадцять толково вирішувати прості сільські справи? Я його ганяю, як сидорову козу, але моя наука, бачу, йому на користь! Антон талановитий і ось побачиш, років через п’ятнадцять-двадцять ми будемо пишатися з того, що були причетними до його зросту.
Ти мене не засуджуй, Зорепасе, що я порівнюю дванадцятирічну Наталю з дванадцятирічним Антоном, а Антона – з Пироговим. Той, хто живе повнокровно щомиті, прикутий до часу, його порівнювати не те, що некоректно, а й неможливо, бо принижується хтось з них. Пробач мене й за те, що я нарекла тебе Зорепасом. Професія доярки, нехай і такої неадекватної, як я, накладає свій відбиток навіть на словотвір. Я не знаю, як тебе кличуть за пашпортом, для мене ти є і завжди будеш – “Зорепас”.
На знак згоди він кивнув головою і сів поруч. У дворі голуби дощипували острівці шпоришу, у городі, ніби завмерли,  жовті круги соняхів, з гучномовця, що примостився на стовпі електромережі, вирвався по кількаденному мовчанні бадьорий марш.
– Гарно, – сказав Зорепас.
– Авжеж, – підтвердила Натка. – Таке враження, ніби біда сюда ніколи й не заглядала.
– Натко, – сказав він, – я не можу зрозуміти твоїх слів про те, що ти колгосп уже переживала.
Замість відповіді Натка усміхнулася ямочками на щоках. Потім стала серйозною, рішуче підняла голову та плечі.
– Отож, слухай, Зорепасе… Почну з того, що я з багатіїв, мої батьки належали до еліти тогочасної імперії. Мати була простою і скромною, хоча й уроженка нащадків Кочубея. Батько з високих чинів петербургської знаті, також входив у коло крупних фабрикантів російських мануфактур.  Я не знаю, чим конкретно він займався, відомо лише те, що часто бував у губернатора, хизувався особистим знайомством з царем. Тепер я розумію, що він, із знаннями десятка іноземних мов, відігравав якусь, якщо не ключову, то важливу роль у державній політиці. У побуті був досить урівноваженою людиною, уникав крайнощів й у всьому дотримувався середини. Хоча інколи ставав з якоїсь йому відомої причини вразливим й образливим. Такі люди подобаються, їх авторитет важко похитнути. Я в сім’ї була єдиною дитиною, тато зі мною панькався, виконував усі мої забаганки, хоча й керувався монологом при спілкуванні, не приховував того, що він цінував у мені вдячного слухача. Таке буває, як я тепер розумію, з самозакоханими, чи як їх ще називають – нарцисами. Про це кажу тому, що саме тоді я вступила в пору щемливої зажури, необмежених надій та ніжних сподівань, в яку вступає юнь дванадцятилітнього віку.
Я батька любила за його тремтливе ставлення до балету й коней. Він розумів мову тіла, доводив, що воно може сказати більше, аніж слово, а ще ж до того, як я тепер розумію, користався позитивною енергією тілорухів балерин і коней. Намагався не пропустити жодного виступу модерної танцівниці Айседори дункан, був частим гостем кінських перегонів. Батько   мав якесь затяте переконання, що серед людей і тварин немає істот більш обдарованих інстинктами і природними почуттями, як балерина і кінь. Любила я батька ще й  за одне дивацтво… Важко повірити, щоб у цієї всіма шанованої людини настільною книгою був “Телефонний довідник Києва”. Він рідко телефонував і йому майже не телефонували. Проте не запинаючись, міг назвати номер телефону якогось киянина і його домашню адресу. Спеціально наймаючи (у нього був свій візок), щоб проїхатися вулицями міста і розповісти кучерові, чи як їх тоді називали, фурманові, про те, що ось у цій будівлі по Васильківській проживає такий-то добродій і він має телефон за ось таким номером. Багато хто не вірив його словам, та ніхто й не наважувався перевірити правдивість сказаного. Я відносилась до його дивацтва з дитячим захопленням, це ж треба: в одній голові утримувати таку кількість інформації! Хто ще на таке здатен? Тільки мій татусь міг робити вільну, незалежну ні від людей, ні від грошей справу.
Разом з тим якогось вирішального впливу на моє формування батько не мав. Можеш уявити собі, що й матері я не була цілком підвладна. Матір я любила любов’ю сестри, а не дочки, гувернантку я сприймала більше як матір, ніж мою милу і ніжну мамам.
Отак я жила. Та одного дня в моє серце увірвався біль, і тоді я стала замислюватись над багатьма речами, яких раніше в батькові не помічала. Я не маю на увазі його любовні пригоди, уяви собі, я до цього ставлюсь спокійно. Так, він прожив життя далеко не ангельське, але в цілому він був доброю людиною й не завдавав нікому шкоди. Але я зовсім про інше.
Одного дня ми всією сім’єю приїхали на іподром – там брала участь у скачках наша кобила Мірта. Батько нервував. Він не сидів на місці, щось голосно кричав своєму жокею і скоса позирав на чистокровного орловського рисака на ім’я Вихор, який галупував, утримуваний довгим поводом молодого інструктора. Раптом мамі стало погано: її нудило й боліла голова. Поки покоївка прикладала до голови примочки з холодною водою, а пані Летвицька бігала за лікарем, я попрямувала  до конюшні, саме за її дверима зникла спина мого батька. В одній з кімнат, перед стайнею Вихора, я побачила таку сцену: батько широким жестом дає конюхові жмут грошей зі словами: “Зроби так, щоб моя гніда дійшла до фінішу першою”. “Як?” – сполошився той. “Мені треба тебе вчити “як”? Ти дивись у мене” – закінчив грізно батько. Побачивши мене, конюх швиденько засунув отримане за пазуху. Батько стояв спиною.
Від того дня моя пам’ять не утримала ні перебігу мігреневого стану мами, ні самого шалу верхових перегонів, ні реву публіки на скаковому полі. Не торкнулися моєї свідомості миттєвий політ жокея разом з сідлом та його нагла смерть з причини перелому хребта, не згадувалися й трибуни, що лавиною посунули на втоптану доріжку іподрому, учинивши ґвалт і ревище на все передмістя. Не дав глибокої в душі мітки і хриплий дружини зойк, що повис над усією цією Содомом і Гоморрою: “Василю, Василю, – волала вона, ламаючи руки, – багатії все роблять грошима, твоє життя продано, як білет на конячі перегони”.

               
14
Зорепас жадібно ловив слова, які Натка ніби виважувала й чіпляла у прозорій тиші. Десь задзвеніли в помежових будяках потривожені бджоли – то кіт Хотаб нишпорить на ловах мишей. І знов наступила тиша.
“Перед моїми очима, – продовжує Натка, – довго стояв образ доньки жокея, мою душу краяв її голос: “Тату, таточко!” – дзвенів відчай, що переходив у мольбу. Не виходила з голови картина: тремтливі пальці нещасної обводять батькове обличчя й сахаються, обпікшись об байдужість мертвого тіла.
Мені було страшно. Постійно переслідували голос дівчини, зримий образ польоту жокея, а інколи, як нагорода за терпимість, – легкий біг звільненого від наїзника Вихора. Через кілька днів після цього трагічного випадку ми втрьох виїхали у мамин маєток на береги тихої Ворскли – так порадили мамині лікарі. Там я побачила, які батько-мати душевно далекі один від одного, через те їхнє сумісне життя я собі пояснила суцільним ради мене зреченням. Не буду деталізувати їх відносини, тим паче, я його ще при житті простила, але повір мені: ото, що у співанках співається про чорноморця, який вивів босу дівчину на мороз, то не метафора, то жорстока в різних варіаціях дійсність, яка поселилася і в нашому домі.
Образ доньки Жокея, яку як я довідалась, звали Христиною, не давав мені спокою ні вдень, ні вночі, а тут додалася фальш сімейного затишку. І я вирішила покинути своїх батьків прямо тут і зараз. Одного погожого дня я кинула Полтаву і відправилась до постраждалої дівчини, щоб подивитись їй у вічі, вибачитись і, якщо прийме гроші, допомогти матеріально. У батьків дозволу не питала, щоб не хвилювались, залишила записку. У Києві, на Подолі, де вона проживала, Христини не було. На дверях кімнати висів замок. Сусіди повідомили, що мати померла, а доньку забрали в дитячий притулок. Мені повезло: неподалік майдану Великої комерції знаходився Притулок для бездомних дітей, у якому, як мені неохоче повідомили перехожі, перебували й сироти.
Уяви собі, я була микитовитою, як на свої роки, і зметикувала: потрапити в дім, що розташований у глибині двору з відповідною вивіскою, нереально. Тоді я рішилась на авантюру – знову спустилася на майдан Великої комерції, підійшла до перекупщиці барахла й пояснила, що мені треба, обіцяючи винагороду – п’ять рублів (тоді за ці гроші можна було купити пару волів). Єврейка чи може вірменка мовчки взяла за рукав, завела за перегородку, безцеремонно зняла мою одежу й натомість одягнула якусь вицвілу й з полатаними на ліктях рукавами, вихопила гроші й повела до Притулку для бездомних дітей. Ступивши у двір і припудривши моє обличчя й шию дорожньою пилюкою, ця з посивілими кучерями жінка здійняла такий ґвалт, що з будки охорони вигулькнув дід, та такий старий, що вже не сивий, та аж жовтий, а на ґанок повибігали хіба що не всі працівники цього закладу. Перш, ніж вони встигли до нас наблизитись, жінка сказала, як сокирою відрубала: “Рот напіввідкритий, очі щомиті піднімай догори. Отак, і не інакше: ти – дурочка з провулочка”. Після цих слів я відчула на собі мулькість не своєї одежі, пальці рук дрижали й не могли застібнути верхнього ґудзика на блузці. Засушило в горлі і в роті, хотілося пити, бракувало повітря.
Не пам’ятаю, як я зайшла у приміщення, що говорила замість мене з сідими кучерями жінка. Не зрозуміла, швидше відчула, що знаходжусь в ізоляторі і що якийсь чоловік, на лікаря не схожий, тримає руку на пульсі і хитає головою: мале, а вже перенесло таку психологічну напругу, і маємо усі ознаки упадку сил.
Тримала мене хвороба не менше тижня. Бачив городнє опудало на горобців? Ото я. Правда між мною і опудалом була й різниця: подоба людської постаті з накинутим на хрестовину сяким-таким лахміттям хитається від вітру, а я й без вітру хиталася, водило мене в усі боки, аж поки не почала смачно їсти несмачну їжу. А коли зовсім поправилася й було переведено в кімнату на двадцятеро людей, мене знайшов батько. Я відмовилася покидати будинок і він перестав наполягати на переїзд додому лише тоді, коли я йому пригрозила: якщо забере мене звідси силою, я покінчу з собою. Почувши таке застереження, він зблід і позадкував на вихід.
– Господи, яка в тебе важка життєва дорога, скрушно мовив Зорепас. – Як і у всіх українців.     До речі, мало кому відомо, що ха-хол в івриті означає Птах-Фенікс, який з пепла відроджується.
– Справді, я цього не знала, – повеселішала Натка.
– Тільки тепер я збагнув: ти – втілення українського народу в його фізичній і духовній сутності. А на вигляд ніби таке праведне й безхитрісне приховується під хвилюючою статурою, – голосно засміявся Зорепас.
– Ви, чоловіки, дивитесь на жінку з утилітарної, практичної точки зору, вигадуєте, як би щось з неї поімєть, і перво-наперво – тіло. А місток до серця жінки вибудовуєте з жалості. Прошу, не жалій мене. Шлях обрала сама. Навіть на Голгофу обирають шлях…
– Воно то так. За зовнішнім фасадом у кожного з нас приховується дивне й невідоме навіть для нас…
Натка у свою чергу перебила Зорепаса.
– Послухай далі. Ти ще й не таке почуєш…
Перебуваючи в цьому закладі, я познайомилася з дівчиною шістнадцяти-сімнадцяти років, пізніше вияснилося – дворянського походження. За нею діти і дорослі роїлися, як бджоли біля матки: де вона – там цілий рій. Віра (а саме так її звали в притулку для бездомних дітей), як мені здавалося, говорила дуже переконливо про багатство, як таке, що згубно впливає на людину: розвиває в неї жадібність і виховує кримінальний характер – без створення умов для грабунку простого народу зріст капіталу неможливий. Чепурний ротик Віри негарно кривився, коли згадувала про багатіїв, яких називала не інакше, як павуками, що живляться людською кров’ю. Віра часто згадувала Інесу Арманд, рідше – Віру Засулич. Відчувалося, керівництво цим закладом якось пов’язане з революціонерками чи навіть цей притулок є їх своєрідним штабом, бо нерідко тут ночували дяді і тьоті, а потім їхнє місце заступали нові й нові мешканці. З цієї пори я стала іншою.
– Напевне, Віра, маючи такі переконання й такий вклад у будівництво радянської влади, зараз велике цабе і крутиться десь там у Кремлі, тепер і через губу не плюне.
Натка подивилася в очі Зорепаса, потім перевела погляд у бік огороду, спостерігаючи, як кіт Хотаб перескочив пліт та заховався між яриною.
– Нема вже Віри.
– Як це нема?
– Отак, нема меткої дівчини, яка своїми полохливими рухами мені нагадувала косулю. Після захоплення Києва генералом Муравйовим Віра, як і я, душею повстала сама проти себе, відійшла від курсу більшовиків. Змінила прізвище, влаштувалася на навчання в Московський університет, тоді він був у центрі, біля манежу, який старі москвичі називали царською конюшнею. Перебуваючи в студентському гуртожитку, Віра захворіла на виснажливу гарячку, яку називали малярією. Під час приступу подруги почули вірші Бодлера в оригіналі. Рано-вранці її забрала машина “чорний ворон”, і з тих пір її ніхто не бачив.
– Іш ти, Бодлера в оригіналі… Навіщо в пору совєтську учити мову французьку? – з іронією мовив Зорепас.
– Да – а…  Пробігли-проскакали літа у вогняних загравах під звуки зойків і хрусту ламаних кісток. Не таке, далеко не таке ми з Вєркою пестили життя в дівочих мріях. Ми йшли шляхом справжніх інтелігентів, ми виховані були на знанні про те, що революціонер ламає стереотипи і створює нове. Насправді ми стали на шлях більшовиків, і разом з ними несли розруху замість творення, замість розвитку – пригнічення особистості, а головне ми втратили аристократизм. І ніхто його не набув і не набуде – культуротворці в погонах ніколи того не допустять.
Зорепас провів по голові розчепіреними пальцями, ніби засунув їх у жмут сивого волосся, потім так, ніби пригладжуючи ще недавно буячу шевелюру, запитав:
– Ти знайшла ту дівчинку, дочку жокея, знайшла?
– Ні. Коли стала на бік боротьбістів з багатіями, я взагалі припинила пошуки. Образ дівчини розчинився в масі. Я клеїла листівки, була зв’язківцем між моєю старшою подругою Вірою і якимись суворими дядями. Після того, як я стала в ряди борців з існуючим ладом, який, як мені здавалося, несамовито пригнічував простий люд, мене покинула постійна тривога, а з нею і страх. Раніше горе персонізувалось і викликало трагічні почуття, тепер я знала, що таких дівчаток мільйони й образ Христини краплиною упав у величезний океан людської стихії, розчинився в ній, як зникає звук камерної пісні в шумі Ніагарського водоспаду. А я в дитинстві була на річці Ніагара, на межі між США й Канадою, тому знаю, про що говорю.
Разом із зникненням страху, який наганяв на мене образ дівчинки, до мене прийшло відчуття колгоспу. Так-так, колгоспу. Набагато пізніше, як стала колгоспницею, я переконалася: колгосп несе кожен у собі. Тоді я, засліплена лекціями в марксистських гуртках, стояла за те, щоб людині нічого не належало. Невдовзі я зрозуміла, що зі зникненням власності зникає і людське в людині і вона не належить сама собі. Як це не дивно, а душа і почуття – це те, що належить людині індивідуально, як належить будь-яка матеріальна річ. Зі зникненням індивідуального, належного, я відчула себе частиною якоїсь невидимої і важко пояснювальної сили. А відтак – розчинність у юрбі, бо коли плакала, то сльози конкретно належали не тільки тобі, мені, Ляшисі, Пунтусці, а всім-усім нашим односельцям – та що там односельцям – сльози лилися із очей усього радянського народу.   
– А ти знаєш, Зорепасе, – далі вела Натка, – куди спрямовується оте кличне, на демонстрації виголошене “ура”, що дужо вилітає з моєї і твоєї горлянки? А воно не так, само по собі лине, а спрямовується оте “ура” як частина нашої енергії в одну точку, тому не губиться в пустелі непорозуміння, воно приєднується до багатоголосся колгоспників усього району, трударів усієї області й республіки і прямим потоком протягом гудить у Кремль, до товариша Сталіна. Мені і вправду здавалося: отак прямо проводами гудить, обганяючи поїзди, наша сила й воля за конкретною адресою, її можна було прочитати в любій газеті: “Москва, Кремль, товаришеві Сталіну”. Саме в ньому й тільки в ньому накопичується вся наша сила, усі наші здібності, усі наші бажання та устремління. Ми були сильно наелектризовані його образом, який формувався усіма засобами художнього виразу і пропагандистської пристрасті. Нам увиджувалося, що зараз чи в наступну хвилину-другу вождь народів усього світу вставить до рота люльку і звільненою рукою погладить тебе по голівці чи плечу, подивиться та так лагідно, як ніколи не дивився тобі в очі батько. Затим поведе рукою і поглядом над Дінцем, і від одного його поруху зупиниться течія, затвердіє, од берега до берега можна пройти, не замочивши ніг. Отака в нього з наших сил накопичується енергія.
– Ти мене чуєш, Зорепасе?
– Чую, чую і дивуюся: це ж треба пройти такий життєвий шлях, залишившись сама собою.   
   Раптом Натка відчула тупий біль в голові, гостру різь у м’язах і гіркий тягар у серці. Оглянулась – нікого поруч, Зорепаса на присьбі вроді як і не було.

15
Скинула взувачку й переступила поріг. Натка зібрала  всю свою енергію, усю силу волі, останні крихти міці тіла, щоб утамувати фізичний і душевний біль,  перегорнути зворушливий текст минулого, писаний бісером аристократичного намиста і на цей раз відкинути марні думки про вчорашнє, давно вчорашнє. Істинне тільки те, що існує зараз, а те, що було навіть хвилину до цього – не існує, а може й не існувало, то лише мара, міраж і дорога повернення до нього тернами заросла. Так подумала, щоб знайти, бодай намацати очима таку лінію горизонту, яка хоча б у якійсь мірі задовольняла її погорду до дріб’язковості й наближала до значного, а то й великого. Хіба не такою вона була за порогом дверей? Напевне, такою: цілеспрямованою і сильною. А тут яка вона? Та коли ж вона, урешті-решт, справжня, а коли “підставне лице?” Коли Натка, – коли Наталя? Виявляється, це не одне й те саме. Хвилина туди, хвилина сюди. До порога й за порогом.
До порога життя – згадка, за порогом – гола реальність, яка постійно гамселить гострим боком, непривітною стороною. А то Натці здавалося, що вона ні фізично, ні духовно не жила й зараз не живе тим чи тим життям, а передражнює і завжди передражнювала життя дворянки й життя колгоспної доярки. Передражнюване життя не дає відповіді ні їй самій, ні комусь сторонньому, у чому її сутність, адже треба знати, навіщо живеш. Навіщо живе Наталя, навіщо живе під тією ж личиною Натка і хто з них справжній у тій мірі, в якій може бути справжнім “підставне лице”. От зараз, у цю хвилину, у дворі, на килимкові шпориша, вона була панною Наталею і відчувала себе чужою навіть у товаристві Зорепаса, у розмові з яким в її голосі звучали нотки смиренної любові, про що нікому, та й самій собі не зізнавалась. Ні, таки мало хто, вірніше – ніхто не бачив її складну, печальну душу, що прагне наблизитися  до інших душ, але мало хто тягнувся до неї, бо для того, щоб зачерпнути благородства з духовної криниці, потрібне взаєморозуміння. Та чи багато таких? Для того, щоб зрозуміти Натку-Наталю, треба зрозуміти сутність її життя, – яке виражається одним словом – подвійність. Лише тому, хто її любить – це у першу чергу Зорепас, відкривається що її подвійність якась несправжня, кимось накинута. Одна Натка з відкритою душею, яка бачиться сумною від того, що несе гріхи світу на своїх плечах, інша Наталя розуміє трагедію свого минулого життя, але не жалкує за втраченим і не кається, а лише нерідко проймається агресивною люттю.
Коли переступила поріг хати, прийшла душевна рівновага. Покидаючі тіло сили знову воскресили світ Натки, Натки з трудоднями. Прибрала з долівки штанці Антонові  та сорочку Миколину. Далі нестало сил – завалилася на ліжко, як сніп. І застогнала звіриним стогоном. Уперше з часів кривавої пригоди на фермі вона видихнула із себе біль таким звуком, яким свистить вітер у непогоду, як виє вовчиця, як кричить спійманий ловець, у ним же поставлений капкан.
Перетерпаючи всі оці фізичні й душевні муки майже завжди Натка була свідомою такого життя, яким воно є, не зрікаючись жодної його складової. Поштовх жити й долати перешкоди дає їй те, що знаходиться у злагоді з самим життям, починаючи з кожної дрібнички й закінчуючи радістю материнства і прихильністю, яку вона бачить в очах селян. Відбираючи з життя те, що сприяє розвиткові, що підживлює її коріння, вона нагадує казкового фенікса, який знову і знову народжується на попелищі історії. Щедро окроплена холодним потом, жінка  провалилась у глибокий сон.
Проснулася аж надвечір з накритим марлею лицем – мабуть, у такий спосіб Антон рятував матір від постійних атак комариних зграй. Надворі вже сутеніло, на вишнях, з обох боків хати, цвірінькали горобці. У хаті – жодної живої душі. Обіпершись ліктем на подушку з лугової трави, Натка набралась сил, щоб вигукнуть:
– Миколо!
Навкруги – мовчання, чути тільки гомін трави цвірінчанням коників, звуками метеликів, жуків та інших невідомих їй комах.
– Антон…
Нікого ніде. Та вже ніхто й не потрібен. Голова знесилено хиталася, а потім упала на подушку, і блискуча сльоза з накритою повікою ока, повільно поповзла до щоки, залишаючи по собі стежину: “Ніхто про себе нічого не знає – страждання і лише вони виявляють… і Натка провалилася у забуття.
Натку розбудив гомін уранішнього степу, пройнятого бархатною музикою сановитих джмелів та періодичним криком обважнілого перепела. Усім тілом відчула м’який подих сторонньої енергії. Розкрила очі – Антон. Добрість і тихість його вдачі світилась з голубих очей.
– Як ви тут, без мене? – якнайприроднішим тоном промовила Натка.
– Погано, мамо.
– Чого ж погано? – взяла за руку сина.
– Плакать хочеться, – присів на ліжко Антон.
– Чого ж плакать?
– Не знаю, – рукавом витер сльозу.
– А папка не приходив?
– Приходив і ночував.
– Поклич його, хай підійде.
– Він корову погнав, а відтіля – прямо на роботу, бо велосипеда взяв і гальстіка натягнув на шию.
– Ну в тебе й слова..
– Я знаю, треба казати “краватку”, та всі у селі кажуть “гальстік”. Я, як і всі.
– Якщо будеш таким як інші, то куди дінеш себе?
– Не зрозумів.
– А пора. Пора такі речі розуміти і вчитись балансувати між своїми інтересами та інтересами когось іншого і знаходити потрібну середину.
– Як це?
– Так, це складно. Складно, тільки не для тебе…
– Чому не для мене?
– Бо тобі з діда-прадіда стільки дано, що воно ніколи не пропаде, не дасть на голову торбу почепити. Ось слухай: якщо ти тільки для себе, то ніхто не потягне руку за тебе, якщо ти тільки для когось – куди подітись твоєму світові, який Богом даний тобі і лише тобі?
Мати приязно подивилася у Антонові очі, погладила його непідстрижене волосся і попрохала:
– Поклич дідуся.
– Він ще не прийшов з сторожування.
– А взагалі, як тут наш дідусь?
– Та нічого… Тільки часто молиться й когось просить: “Киньте мене до моря, бо я знаю, що через мене оця велика буря на вас”.
– Довели… Щоб вас тильші поїли…
Потім Натка взяла себе в руки, хоча їй це було зробити нелегко:
– Бачу, хазяйство в порядку, – продовжила вона спокійно. – Грошей багацько наторгував? Ціла ж неділя пройшла.
– Не багато. Як завжди я купував: мило, папкові папіроси, дідусеві махорку. А остальні гроші папко взяв…
– Бачу хазяйнуєте добре, – перебила Натка. – Двір дбайливо заметений, доріжка між клумбами просипана піском, бур’янець повсюдно, навіть на узбочинах, виполено.      
   Мати на хвилинку задумалась, повела плечима, ніби скидаючи якийсь тягяр, і, усміхнувшись, додала:
– Сідай на стільчик, поськаю. – Затим підняла і знесилено опустила правицю. Глибоко зітхнула. – Сідай, сідай, синочку.
– Не треба, мамо, – і Антон боязко дивиться на забинтовану руку та таки кладе набік голову біля материного живота. – У мене вошей немає – я приловчився в картуз класти полиню, тоді паразити – урозтіч. Я навіть стішок знаю про вошей.
Натка всміхнулася: в її вуха увірвався Шаляпін з його піснею про блоху, здається, пісню у виконанні геніального співака вона чула в Криму, ще до сімнадцятого. Знову погладила сина: “Якимось іншим став, – відмітила про себе. – Погляд потуплених боязких очей, притишена мова, ніби поменшав на зріст і з лиця спав. Невже це на нього так вплинули Ціміданов і міліціонер? Щоб вона тобі здохла та коза, перед тим, як повіситись. Та й Улита з нею, хай Бог простить. Скільки вона людей позаганяла у віддалені від України місця. Помагач Ціміданових і Прохватилових – тайний агент. Стукачі їй інформацію на вухо, а вона – начальству, інколи так прямо в район… кому треба”.
Після паузи Натка знову посміхнулася:
– Так кажеш стішок знаєш? І сам склав?
– Та ні, тут один… Він старший за мене й добре вміє читать-писать. Тільки по-російськи.
– Нічого, може колись навчиться й по-нашому.
– Він по-нашому не хоче, каже, щоб я по-їхньому.
– Вчися по-їхньому, але перво-наперво – по-нашому. Цієї моєї поради ніколи не забувай. Ото тобі треба підтягнутись по-російськи читать. Ти не бери приклад з Івана – він погано вчиться. От уяви собі: ти йдеш вулицею, а за спиною – чоловік і спереду чоловік. З ким тобі треба продовжити путь?
– З тим, що попереду.
– Правильно. Тільки треба його догнать. Отак і в учобі – доганяй відмінника, а в кого ДПГ, тобто – дуже погано – хай сам плететься у хвості.  Та не пустуй, слухай учительку, вона добра усім бажає, веде в науку, хто не слухає, тих попереджає: тихо, тихо – не “шу-шу”, бо в щоденник запишу. ДПГ поставлю, на той рік оставлю. Не те біда, що Іван двоєшник, твердих знань від нього ніхто ніколи не сподівався… А те, що він має злочинну вдачу й що з нього вийде?
– Каже, буде торгівцем.
– Хіба? – байдуже запитала Натка.
– Коли після уроків хлопці залишаються пограти в шашки, Іван пропонує їм якесь кисле яблуко в обмін на залізне перо “Жабка” чи “Рондо”. Інколи вдається виміняти навіть хімічний олівець, з якого роблять чорнило. І погоджуються.
– Голодний на все погодиться.
За тим Натка зітхнула, погладила сина по спині, легенько сіпнула за мочку вуха і продовжила:
– Будь грамотним, не таким, як твоя мати… Читать і писать не вмію. Бикам хвости крутить – оце я вмію.    
– Мамо, та я вас навчу писать палочки, а потім і букви. Це чепуха. Ось побачите, скоро будете грамотна.
– Грамотна?
Натка засміялася, але очі залишилися холодними.
– Якби я була грамотна, – після паузи продовжує Натка, – знаєш, що б я перво-наперво зробила?
– Не вгадаю.
– Я б… сіла і написала всім письма.
– Це кому?
– Усім…
– І батькові Сталіну?
– Батькові Сталіну – ні.
– Чому?
– Бо далеко. Від нас туди не дойде.
– А письмо составляли б по-нашому?
– По якому ж іще? А чого ти так кажеш?
– Я не раз чув, як ви у сні говорили не по-нашому. Вроді й не по-російськи, не по-німецькому, але й не по-нашому.
– Ти нікому про це не говорив?
– Нікому. Я думав, що моя мама шпигунка, а то ж тайна.
– Молодець. Я тобі розкажу, чому я у сні говорю не по-нашому, коли ти мене навчиш читати й писати. І це також нехай буде нашою таїною, секретом, добре?
– Добре.
– Зваж, я учениця здібна навчусь писати й без паличок, отак прямо й буду писати.
Натка задумалась. Її зажура не пройшла не поміченою:
– Ви сьогодні якась невесела, мамо…
– Та то я розмєчталась… Як ти підростеш, я тобі розповім, чому я не грамотна, багато ще чого розповім.
– Мамо, а чого ви ото завжди кажете, що грамотним живеться краще?
– Тому, що грамотні отримують гроші, а ми палички, які називають трудоднями, хоча й грамотним важко. Не лише тому, що грошей мало, а тому, що по їх свободі болючіше вдаряє несправедливість.
– Щось ви кажете незрозуміле, мамо.
– Та я й сама не розумію, що кажу. Одне всім ясно: усе залежить від любові. Любиш роботу – і робота любитиме тебе, бо вона – джерело багатства, і не тільки матеріального.
– Як це?
– Колись розповім про роботу для душі.
– Усе ви колись та колись.
– Зараз тільки скажу: багато залежить від удачі. Розповім таку історію: якось ми з твоїм дідом Єгором вудили рибу. Довго не клювало, а потім як шарпонуло – волосина натягнулася мов струна. Мій батько, а твій дід став “морити”  рибу, то підтягуючи до берега, то відпускаючи в бурхливий потік, бо Десна в цьому місці впадає у Дніпро. І ось, коли риба показала нам спину, а потім вивиднілася усією своєю довжелезною довжиною, раптом обірвалась волосінь і наша уха пірнула в річкову глибочінь.
– Таку рибину упустить… Жалко ж як!
– Я часто згадую той випадок, бо то був прообраз усіх моїх (та й батькових) невдач: як летючий голландець брожу по житейському морю – не можу знайти душевного притулку.
Хлопець не звертає уваги на останні слова матері, бере своєї:
– Мамо, те, про що ви розповіли,– хіба то тайна? У кожного зривається, у мене восени знаєте зірвався який карась, це ж треба, стальний гачок розігнув. Ось я вам розкажу про себе, оце тайна…
– Знаю я твої тайни, – ласкаво погладила по голівці. – Про косулю?
– Про яку косулю? Про косулю знає навіть дід Причина, який сторожує бакшу і кричить на пацанів, що залягли в кукурудзі: “Чую-чую, бачу-бачу, – у кукурузі шелестить”, хоча сам глухий, як тетеря, і блимає очима, як сова.
Натка посміхнулася:
– Ви там, хлопці, сильно не балуйтесь. Дід – то що? Він не горить і не куриться, од пуза наївся з глеку лихої долі і байдуже чимчикує з ярмарку. Бережіться Стратона: він рідкісна людина. Не те, що математичний (математика має варіант розв’язання  задачі), а механічний. Як часики-ходики: туди-сюди і крапка. Стратон частенько навідується на бакшу. Накидає повну безтарку кавунів, накачає їх в потічок на своєму вгороді й на похмілля закусює холоднячком.
Антон недовірливо подивився на маму:
– Він, кажуть, єдиний, хто в колхозі не краде.
– Синок, ти повинен знати: у колхозі ніхто не краде, кожен бере лише невелику часточку йому належного. Що стосується Стратона, то своїми очима бачила й безтарку, і кавуни. Це відбувається тоді, коли сліпенькі із туману. Ти ж тільки, Антоне, нікому, бо як узнає – хоч з села тікай. А куди тікать? Та й хто з колхоза отпусте?
– Звичайно, не скажу нікому, – рішуче мовив Антон. – Тепер і я свою тайну.  У мене є склад зброї…
– Та ти що? – і  у Натки злетіли брови вгору. – Можеш підірватись, бережи тебе, Господи.
– Підриваються на міні, а в мене мін немає.
– Шо ж у тебе є?
– Є в мене три гранати, хвостата авіабомба, два німецьких автомата та гільза з дальньобойної гармати.
– Господи, навіщо тобі все це, та ще й гільза для дальньобойної гармати.
– Бачите, у селі всі носять один від одного жар, щоб розтопить у грубі. Ми не носим. Дідусь з кременя викрешує на горілу ватку жаринку, я беру порох (у сараї лежить вийнятий з гільзи цілий жмут, що нагадує італійські довгі макарони) і ним запалюю у грубці солому.
– Люди якось обходяться без пороху й ми б обійшлись. То ж не мороч, Антоне, голову. Як узнають – біди не обберешся. Знайди якийсь спосіб позбутися того добра.
– А як Америка нападе, що тоді? Чим зустрічати ворога?
– Америка нападе чи не нападе, а тобі неприємність гарантована.
– Нападе чи не нападе… Послухайте, що люди кажуть. Ми з хлопцями готуємось: кидаємо гранати, стріляємо з кулемета. Це гра в нас така… І дідусь нам дещо підказує. Він називає усі наші ігри маячнею, та не заперечує. Кожна дитина, каже він, повинна пройти вишкіл звитяги.
– От горе мені з вами. Та ще тут і дід… Старе, як мале… Розказуй свого вірша про вошей чи що? – поступово заспокоювалась Натка.
– Тільки він по-російському.
– Давай по-російському. Я розумію. З города щоліта приїздять дядьки на скирдування соломи, вони по-нашому не знають, а колгоспники по-їхньому вміють. Колгоспники не грамотні, а не по-нашому вміють.
Тим часом Антон устав, протягнув руки по швам, так він завжди робив перед новорічною ялинкою:
– По синим штанам капитана /Огромная воша ползет /За нею блоха вороная /Подбитую гниду несет /Из пушки…
– Досить, досить, – перебила Натка і спохмурніла. – Щось би вивчив про хороше й добре. Набридла грязь і воші. Не вічно ж нам у багні сидіти й паразитів годувати. Хочеться чогось світлого, хочеться радісного. Воно колись прийде, а зло зникне, бо всі річки течуть. Синок, а хто тебе навчив такого стіха?
– Пацан один. Усі його називають Волобуєв-Табуреткін. Сам з Росії.
– У них навіть паразити людського організму мисляться ситуаціями військовими, – сказала пошепки. Потім погладила голівку сина, додала:
– А хто батьки?
– Батька, я так зрозумів, у нього немає, а мати в сусідньому радгоспі працює. Там у бараці живуть. Водив мене сахар показувать.
Натка примружила очі:
– А це ще шо – сахар?
– Рафінадом називається, отакими, як кулак, кусками і твердими, як камінюка, молотком треба розбивать. Я коли побачив – здивувався.
– Ото й добре. Здивування, по-моєму, це найвища краса. І діти до неї найближче, бо завжди і всьому дивуються. Нащот сахаря – так це в них так називається цукор.
– А чого нам не дають цукру, а їм дають?
– Росіяни – вони ж наші гості. А гостям – найкраще. Ти ж бачив, коли папко приходить з друзями, які страви я їм подаю на закуску? Нащот віршів – так ти вчи щось про добре і красиве. Хороші слова завжди просяться в душу, а якщо душа в ладу з усіма і всім, то душевністю освячується всі і вся.
Потім провела нігтем по рубцю сорочки, зсунула брови й ледь чутно, майже пошепки:
– Сьогодні не забудь принести води з копанки. Я всі ланці повиварюю. І віддай приймакові Гамаляски ножиці, хай наточить – увечері пострижу, волосся дивись, скоро буде, як у попа, – і Натка скубнула, – тут свободно може кучкуватись ціле стадо паразитів.
Провівши пальцем по потилиці, долонею погладила шию:
– Ой, – зіщулився Антон, – у вас, мамо, рука, ну прямо, як терпуг.
Вона ще раз провела по шиї, на цей раз ледь торкаючись тіла:
– Антоне, який ти в мене не хитрий.
При цих словах він завжди відмовчувався, бо вчили: не перечити старшим, старші завжди бажають тобі добра. Але за дні перебування в лікарні дещо розмагнітився материн уплив на сина й він наважився запитати, ображено зубами затиснувши верхню губу:
– Це не такий, як Серафимка? – запитально скинув чорну брову.
– При чім тут Серафимка?
– Тоді, які ж вони хитрі? – не відставав Антон.
– Виростеш, узнаєш, – незадоволено сказала мати, – у хитрих людей на потилиці ямка. А в тебе рівно, як на тихій воді.
Мати і син якось відразу відчули, що та душевна ниточка, яка їх з’єднувала, раптово обірвалась. Рідко, а може це і вперше, вони отак довго поговорили. За роботою в них не було часу на спілкування, тому й у належній мірі не проявлялась проста і щира ласкавість.
Надворі панувала Тиша, через вікно враз почулося, як ґрунтовою дорогою проторохкотіла порожня бричка. І знову запанувала Тиша.
Почуття, якщо й виражаються словами, то не багатьма. Тим паче – синівські. Наразі міг би розповісти, як скучив за матір’ю, як йому хочеться, щоб вона пригорнула його до себе, як йому болять її рани, як він вчора пробрався на ферму й бив прив’язаного бугая товстезною палицею і багато ще чого розказать. Проблема відчуження притаманна юні усіх часів і народів. У дітей живе почуття любові до батьків, але немає слів, щоб висловити те почуття. У роки студенства народжуються слова, але немає часу їх висловити. У поважному віці знаходяться слова-почуття, але вже немає кому їх висловити. Так і виростає людина між почуттям і дійсністю, між словом і ділом, між теперішнім і минулим. Щось подібне коїлося і у свідомості матері. Мати також не виявляла особливих почуттів ласки тому, що за роботою не було часу на сина. Так, вона отримала від батьків почуття високого, але тому почуттю було обрізано крила ще в зародку, – якби й не було задушеним, то дарувати його отак, на кожному кроці, вона б не наважилася, обмежилась би, як і сьогодні обмежується, вкрадливою ласкавістю. А тут ще й з Миколою не все гаразд: недолюбляє сина за те, що він, як дві краплі води – мати. Дід Леонтій хоч і любить онука до безтями, та нерідко й потягне руку за Миколу, як не як, а все-таки син.
Якою б сильною не була б її любов, але їй протиснутись до серця сина стали на заваді й оця клята робота, з борозни якої вийти неможливо, і Микола-чоловік, а тепер ще й бугай. Матері передалось почуття сина, але вона не роздувала його пломінь, а хлюпала холодною водою:
– Будуть тобі нещастя, не доведи Господи мені їх бачити, – сказала як стій.
У цьому віці формується характер, і мати знала, про що говорила: Антон ніколи не діяв непрямими, обманними шляхами – підступністю, лукавістю. І через те часто приходив із вулиці в сльозах і синцях. То той, навіть менший за нього віком, скористається його довірливою наївністю, то інший обдурить в якійсь дрібниці й потім розказує всім, який Антон нещасний віслюк, мало того, ще й добряче прибреше.
Але син відчував, про що думає мати, і знав як вона його любить, хоча часто й називає лайдаком. У його дитячого сердечка не було ще сили, щоб здужати оту буденність, яка стояла на перешкоді оформленого в одежу слова почуття. А, можливо, такого кольору вічна любов і найтепліша та незрадлива ласка?
– Вам, мамо, було важко…, боляче?
– Коли я побачила над собою червоні яблука бичачих очей, – з теплою вдячністю сказала мати, – переді мною промелькнуло все моє життя. Моє життя складне, – зітхнула Натка. – Воно – як квітка, вирощена в зеленій оазі і злою долею перенесена у вічну мерзлоту. Ти ще малий і безпорадний. До того ж, неврівноважений. До тебе часто навідується страх-тривога, гнів-роздратування, гордощі-образа, тобто те, що пожирає успіх, який не встиг ще й визріти й у твою душу постукати. Одного разу подумки звернулася до Бога й на мить постала така картина: ти запускаєш змія, як ото минулого року, після уборки кукурудзячиння. Змій, а то не змій, то моя душа, ось обірве ниточку і зникне за обрієм – вітрюган дуже ж таки сильний. Я тобі кричу: “Міцніше тримай!” Ти тримаєш з усієї сили, сила зміїна перемагає тебе на якийсь час, відриває твої ноги від землі (я встигла подумати: уже холодно, а він ще босий), ти мелеш ногами в повітрі, потім знову чіпляєшся за землю, присідаєш, стаєш навколішки і, зрештою, повертаєш на землю летючого змія, який мав намір віднести за темнохмарне небуття мою грішну душу. Мене Бог почув, тебе – помилував.
При останніх словах очі її спалахнули і враз потухли.
– Іди в корови вичисти, а я спочину – сказала мати вже з закритими очима.
Хтось тричі грюкнув у раму вікна та так сильно, що хвору аж підкинуло, а вся хата задрижала..
Антон глянув у вікно.
– Завідувача ферми нечистий приніс.
– Хіба Пацика тут?
– А хто ж іще…
Хата була тонкою, вікна – одинарні й Пацика все сказане почув.
– Мене не чорти принесли, я сам прийшов, – сказав він весело.
– Заходьте Пахомович, – сказала у вікно Натка.
– Собаку прив’яжіть…
– Та скільки там тієї собаки, – сумно сказала Натка. – І вже веселіше: самі одгавкуємось, а іноді й кусаємось.
Антон обережно, щоб не торкнутись бинта натягнув одіяло аж під саму шию, укутав ноги, а коли зачесав на голові волосся, Натка очима показала синові на двері: “впусти”, забувши приховати штанці, на які накладала синові латки з німецької плащ-палатки.
Як нірець винирює з води, так і Пахомович зробив рух головою, щоб не зачеркнути сивим чубом одвірка.
– Кажуть, Натка хвора. Брешуть – сам бачу: хіба у хворої можуть бути розові губи й обличчя кольору крові з молоком?
Завферми, на відміну від багатьох інших керівників колгоспу, ніколи не виступав строгим ментором супроти підлеглих. Через те Натка зустріла його прихід спокійно, хоча й достеменно знала ціну щирості компліментів Пахомовича.
Тому й не втрималась:
– Ви звикли бачити не обличчя “кров з молоком”, а дійницю молока з кров’ю, тільки до кінця видавивши дійки, можна набрати пару битонів для здачі державі.
– Не перебільшуй, Натко, не перебільшуй. Ну, перевіряв я чи видоюєш, на мене ж жмуть, хіба ти ж сама не бачиш?
Незважаючи на якісь виробничі непорозуміння, недомовки, а то й відкриту ворожнечу (чого тільки на роботі не буває), Натка не тримала каменя за пазухою. Їй приємно було, що з нею заговорили не як з дояркою, а як з людиною, від чиїх зусиль залежить і надій молока. І через те вона підхоплює гумористичний настрій свого начальника:
– Авжеж, зробили з мухи бугая.
– То лише в Натки, – співбесідник не звертає уваги на натяк про жахливу пригоду, – обличчя – як папиросна бумага. Більше ні в кого. То лише у слові Натки можна відчути смак думки, насолоду від думки. То лише в Натки лебедина хода.
– А – а, ви й скажете… – поступово розтавала закрежаніла Натка. – Роки спливли, вік проминув. – Таке вона говорила, а сама питала себе: що сталося? Ще раз глянула на Пахомовича. Цього разу він бачився їй у чорному піджаці і білих рукавичках. Такий чоловік керував оркестром, коли їй вперше дозволили вийти на “мазурку” у графа…, здається, Безбородька. І мова в Пахомовича була якоюсь не сучасною… Звичайно, він усі фронти пройшов, багато чого бачив, але щоб отак сказать: “кров з молоком”, “папиросна бумага”, “смак думки”, “насолода від думки”, це треба ходить по паркету такому, як колись був у нашому маєтку, а не місить сільську тванюку.
Побачивши голку у штанцях, Пахомович ще більше здивував Натку:
– Наші колгоспники – як бійці на передовій фронту. Там, як і в нас, немає ні вихідних, ні відсипних – постійний бій чи постійна готовність до бою.
Останні слова Натка майже не чула. Повіки самі собою злипалися, забракло сил боротися зі слабістю від утоми, і вона заснула так і не довідавшись спонукального мотиву відвідин Пацики.
Село, особливо в періоди формування нових соціальних орієнтирів, живе міфами, переважно такими вигадками, що й на голову не налазять. Сива, воблувата від прожитих літ баба Ярова (ніхто не знав її прізвища, а Ярова тому, що її хата в яру, при ній був дід Бульба, це також не прізвище, а зовнішня ознака – на голові діда вивищувалась величезна гуля), розпустила селом чутку, що малолітній син Натки написав товаришу Сталіну листа про те, як на його матір – передову доярку, стахановку, колгоспні начальники нацькували бугая. Пацика зрозумів, що ніхто нікуди нічого не писав тільки після того, як дав згоду на перехід Натки в городню бригаду.
Перехід на іншу роботу – то не Натчина забаганка. Будучи від природи вразливою, вона боялася навіть проходити повз ферми. Її і без того вдень і вночі переслідували червоні очі бугая. А тут, на фермі, уявне наближалося до реального, коли матеріалізувалося оте бекання й мекання, коли бив у ніс специфічний запах коров’ячої сечі. До того ж робота доярки, телятниці вимагала неабиякого здоров’я. А де йому отому здоров’ячку взятись у підірваному війнами, голодоморами організмі?
Отож вже наступного дня бригадир городньої бригади чуть світ під’їхав до двора бідаркою, переліз через огорожу, тричі вдарив у віконицю Натки. Так він зазвичай загадував роботу назавтра ударом вишневого пужална.
– Завтра на помидори, – сказав Макарович, коли Натка виглянула у вікно, – не забудь узяти відро.
– Заходьте, Макаровичу. У нас відра немає, – замість привітання сказала Натка.
– Тоді візьми жилізну цеберку, зібрані помидори треба кудись дівать.
– Добре, – кволим голосом сказала Натка, – візьму, Василю Макаровичу, стовбовату цеберку, перероблену з літроміра. Справді не в кишеню ж класти.
– Ей, дівко, – Макарович встав і відступив від ліжка на крок, пильно вдивляючись, – ти, я бачу, ще не одужала. Куди тобі з постелі вилазить? Сиди вже дома. От біда, – ударив руками об поли. – Те больне, а те старе – хто ж в колхозі буде ішачить? Молоді роз’їхалися по містах, а як приїжджають – зверхньо здоровкаються і вже штокають. Учора до пупа соплі висіли, а сьогодні штокає і презирливо називає тебе “колхознік”. Срамота та й годі: загубили культуру цілого народу. Бач, штокають.
Рипнули двері, і на поріг ступив Антон.
– О, ти диви! Антон… який вимахав лобуряка.
Після паузи, щипнувши борідку, запропонував:
– Слухай, хлопче, давай так. Завтра вдосвіта виходь на наряд, запряжеш чорного й чорнорябого у бричку й одвезеш волами дівчат на помидори. А там я скажу, що робить далі. Замість того, щоб байдики бить, заробиш трудодень. І матір виручиш…
Відчинив двері в калідор і ще раз повторив, похитуючи головою: “Он який вимахав лобуряка”.
За кілька хвилин Натка чула стук його пужална у віконниці сусідки з городньої бригади та звичне в цю пору: “Завтра на помидори”.               

16
Поважно й навіть урочисто йшов Антон у вечірню пору рідною вулицею, уклінно здоровкався зі статечними дядьками й тітками, які питали одна в одної, очима показуючи на хлопця: “Це Натчин?” У релігійне свято й віруючі, що приховують свою належність до віруючих в Христа, і атеїсти, які тільки на зборах хулять церкву й місцевого попа (за те, що палкою відбиваючись від собак, ніби казав нехороші слова), висипали на вечір за двори грати в карти і слухати патефон.
За спиною – трудовий день. Поночіє. Червоний диск сонця повільно зсувається за далекий горизонт, за простелені рожевими хмарами ліски та гаї. Прощання сонця з розпеченою за день землею трохи збуджувало хлопця, його руки хоча й гули від утоми, зате плечі розправлялись, як у того птаха крила, що вперше облетів прилеглу до ліска територію.
У душі Антон переживав таке почуття, яке, мабуть, переживала Наталя Лавріненко, повертаючись з першого у своєму житті бала. Хіба не стомлювалась вона від танців, музики, очікувань та розчарувань, як сьогодні стомився Антон від вантажу ящиків, запрягання та розпрягання волів, постійного гейкання, коротких викриків “соб”, “сабе”, коли треба худобі повертати вліво чи вправою.
Фізичні зусилля принесли Антонові радісне відчуття своєї м’язистої будови та дотичність до всього сущого. Він кожною клітинкою проймався присутністю ніжноцвітного степу, огромом простору, видима частина якого підвладна хіба що горизонту. Внутрішнє життя Антона наповнила ніжна мелодія вічності, яка поступово піднімалась за хмари, щоб там, у занебессі, розчинитись у музиці сфер.
Подібним чином свого часу підкорила Наталю танцювальна музика, плавні рухи на блискучому паркету, шелест легких суконь поважних панн та панянок на тлі струнких, як свічка чоловіків у старанно випрасуваних смокінгах – чорних піджаках з довгими, обшитими шовком вилогами.
Як око Натки ласкало вбрання зали, непосидючих чоловіків та небайдужий спокій поважних жінок, так око Антона тішив дикий степ, з його квітчатим вбранням і гомінким плаством, завмерлими на задніх лапках ховрахами – ждуть не дождуться кляті гризуни визрівання колосу, щоб зерном заповнити свої підземні комори. Особливе захоплення у хлопця викликав вільний біг коня, коли він, стрімголов, на відчай своєї конячої душі, летить в екстазі нічим не стримуваного пориву.
Сьогоднішнього літнього дня Антон відчув свою в селі значущість і припинив бути тим беззахисним хлопчаком, кого можна було мимохідь образити, а то й взагалі не помічати. Зараз Антонів хриплий шепіт, який не вирізняв його з-поміж інших у циклонічних буднях повсякдення, починав набирати металевої твердості – такий голос може належати тільки самодостатньому підліткові, який розпрощався з дитинством і ступив на юнацьку стезю.
Несподівано перед Антоном виріс як стій однокласник Іван, чимось нагадавши того у степу сьогодні баченого ховрашка, що вискочив на бугорок і свиснув.
– Сьогодні дід Причина усім дає прикурить, – каже прямий, як шворінь, Іван.
У цьому переконався й Антон, кинувши погляд на шахівницю: Льонька, що сидить навпроти діда, явно “розбитий”, і наступним ходом дамки отримує “сортир”. Дід гучно святкує перемогу, він довго й надривно сміється. При кожній порції сміху сорочка напинає дві чорні плями сосків колись могутніх грудей вантажника цеху готової продукції. Сміх у старого виходить якимось штучним, миттєвостями його перериває сухий кашель. І кашель, і “ха-ха-ха” вириваються прямо з гортані й безперешкодно, проходячи через ротову порожнину, звучать на одній ноті, аж по шкірі дере.  Від звучання на одній ноті грудного клекоту, скрипучого скрипу й однотонного шуму Антонові стає моторошно, здалося навіть що ось-ось станеться якесь нещастя. І хлопець, інтуїтивно вловивши в очах пусту глибінь старечої немочі, спішить додому, хоча й кортіло зіграти партію в шашки.
Кортіло й набити зуби Іванові. Ще у квітні, коли Антон повертався зі школи (навчався у другу зміну), йому перегородили дорогу кілька підлітків, серед них – оцей Іван. Іван відділився від гурту, підійшов до Антона і штовхнув у груди. Антон поточився назад і впав, перечепившись через хлопця, який заздалегідь ліг під ноги. Лежачого Антона осідлав Іван та бив, куди попало свинцевим кастетом, затиснутим у кулак. Бив за те, що Антон за шматочок коржа не дав списати домашнього завдання з арифметики й Іван має шанс літньої переатестації, а то й залишиться в тому ж класі на наступний рік. На місці побоїв утворилися плями синців, але ні Натка, ні дід Леонтій не стали скаржитись: нікого не візьме за серце біда їхньої сім’ї, та навіть простого співчуття не почуєш від влади. “А воно ото так: на кого Бог, на того й люди”. Натка, згадавши випадок з Улитиною козою, стиснула кулаки, до болі заціпила зуби, але від безсилля тільки і змогла руками розвести: “А-а, проти гори піском не сиплять з поли”.  Старий ще менш був балакучим. Ніби сам до себе сказав: “Антон буде красиво виглядати, запряженим у воза. Якщо норовитиметься – іздіватимуться. Дай Бог, мені такого не бачити, та я й не доживу”.
Ці слова зачепили дитинну гордість, образа й так глибоко засіла в його душі. Він чекав слушної нагоди помститись, але розумів, що фізично слабший за Івана. І через те постійно тренувався. Від діда Причини прикотив вісь з колеса від старого возика й використовував її як штангу. Після щоденних управ підходив до дідуся, згинав руки в ліктях і чекав на оцінку своїх зусиль. Якщо дідусь казав, що біцепси стали твердими, як камінюка, – по-дитячому радів і настійливо продовжував тренування. Антон покращив оцінки і в навчанні. Він дав собі слово вивчитися на агронома й захищати маму й дідуся.
А то до чого дійшло? Уже починають “ділити шкіру незарізаного порося”, – як каже дідусь. Невідома в селі тітка (виявилось – інспектор райвиконкому), заглянула в сарай, щоб з’ясувати чи немає якоїсь живності, не обкладеної налогом. Сусідський хлопець підказав їй – за саманом з коров’ячого гною, що сохнув для розтопки у грубі, знаходиться місячне  порося. Жінка його зареєструвала в амбарну книгу, виготовлену типографським способом і помережену прямими по вертикалі лініями. Натці було залишено бланк розписки, заповнивши який підписант зобов’язувався здати в райспоживспілку шкіру кабанця, як здохне кабанець – акт колгоспного ветеринара.
– І коли воно ото все скінчиться? – побивалась Натка.
– Важко сказати коли, – не відразу відповів старий Леонтій. – Бездержавна нація стає простим населенням, що перебуває на території України. Триста років (скоро росіяни й хохли будуть справляти цю дату) предостатньо для того, щоб переламати хребет народові. Щоб знищити національний характер – достатньо трьох-чотирьох поколінь.
– Діду, а скажіть, скільки треба десятків років, щоб сформувати характер народу, – запитав присутній у сімейному колі Ляшов, який збирався йти на роботу й заодно відвідати з Антоном косулю.
– У цьому ділі рахунок іде не на десятки. Для формування характеру (а він формується тільки в боротьбі) треба сотні літ. Не менше чотирьох сотень, – уточнив на ходу дід, направляючись в сарай мантачити притуплене лезо коси: отава викидає колосок, до обіду хоча б зо дві ручки осилити.
Дід не знав, що це останній цвях, який він загемселив у віко власної домовини, на яку не впадуть грудочки землі, зрошених слізьми рідних і знайомих. Про це не знала й Натка, не знав і ніколи вже не взнає Антон.
Леонтія взяли вночі, прямо з горища – особісти знали й те, де кожної хвилини перебуває їхній клієнт. Не змінив своїм правилам і дід. Коли садили у “воронок”, спокійно зауважив: “Кляті американці хизуються з того, що майже кожен з них має віллу й машину. Але вони, нещасні пузані, не відають, як у нас нащот цього. А в нашій найгуманнішій у світі країні кожен колгоспник має вила, а стосовно машин, то на кожного з нас припадає не одна, а цілих дві машини: “чорний ворон” і карета “швидкої допомоги”.
Коли двигун загуркотів у райцентр Велика Яруга, дід раптом зблід і дарма, що завжди говорив веселим, дзвінким і молодим голосом, на цей раз хриплувато вимовив: “Хай мої слова ляжуть у протокол допиту, як свідчення нищівної критики капіталізму. Так і скажіть своєму начальникові Хватову. “Діду, не бзди в попіл”, – строго сказав арештантові конвоїр, тримаючи в боковій кишені кітеля, на взірець сталінського, ордер на арешт. Про що казать? Ох, діду, діду! Про себе ти знаєш не багато, усе знає про тебе Хватов”, – невесело сказав конвоїр. Він взявся за ручку і, брутально вилаявшись, грюкнув дверима “воронка” кольору Темної ночі, порушив німотність суцільної Тиші.
Але про те, що відбувалося минулої ночі, ні Натка, ні Антон не знали. Не знали не тільки того, а й тих, хто постійно інформував Ціміданова про висловлювання діда і про лісове перебування косулі. Не знав і не знає всього цього й автор сумної повісті. Схоже на те, що ніхто ніколи нічого не взнає: стара влада знищить архіви, а коли не встигне – нова не наважиться їх оприлюднити. По-перше, через те, щоб усні й ходячі газети не плескали язиками про владців, які були колись і тепер залишились при владі, по-друге, стукачі завжди і при любій погоді потрібні, ось з героями одна морока.
Антон звичним поштовхом плеча відчинив двері і в очі вдарило світло, а в ніс – борщ зі свіжою капустою. Він хотів було викрутити лампочку, але мама не порадила цього робити:
– Така вже проводка, – сказала вона, посміхаючись. – Якщо викрутити оцю здорову, то і в залі не буде горіти, а на дворі вже майже поночі й борщ понесеш не в рот, а у вухо.   
Антон бачив, що матері не до сміху: обличчям блукала біль і втома, кривилася від кожного руху. Помітно було й те, що на голові, біля лівого вуха, з’явилося пасмо сивого волосся. Подумав: як швидко, за кілька днів мама вбилася в літа.
Натка,  незважаючи на недугу, уранці збиралася на роботу, бо за невихід почали знімати вже зароблені трудодні, а їх треба на рік назбирати більше сотні. Антона не хотіла посилати на базар – в огороді повно роботи: підгорнути кущі картоплі, пропасинкувати кукурудзу, прорвати бурячок. Шістдесят сотих та ще на в’їзді до гробків дід Леонтій прихватив із десятину (про це порушення знали в земвідділі райвиконкому) – обробити без кінської сили важко, що тут не говори. А пора ж така: день рік годує. А він по базарям там буде швендяти.
– Антоне, – просить мати, –  може б ти не пішов, га? Роботи дома – хоч греблю гати. Та й дідусь кудись зник, не інакше, як на хуторі Бродському копає комусь колодязь.
– Мамо, я встигну все зробити.
– Дивись, щоб одна нога тут, друга – там.
На міській вулиці на якій тротуар з плитки (люди жартома лаяли Ковалевського за те, що він таким робом не вимостив усі вулиці містечка), Антон догнав обстрижених німецьких дівчат, їх вели на якусь роботу, і здивувався: сьогодні неділя, а у них – арбайтен. Чого б ото?
Серед конвоїрів Климентія не було – не інакше, як своєму рябому начальникові смажить форель. Тим більше, учора Ляшиха збила олію. А може, вигнала й самогон – на тому тижні чув кріпкий запах браги. Рябий начальник не відмовляє присилати німкень на прополку городу. За самогон. Антон вирішив на зворотньому шляху зайти до свого друга: рябий начальник, коли напивається, розганяє від себе всіх, а сам такого хропака витинає, аж земля двигтить. Оце найщасливіші години Климентія. Він вільний, як у полі вітер.
Спродався швидко. Помідори моментально “розмели” та й молоко довго не застоялося, якась не раз бачена Антоном худюща тітка поклала у свою авоську все молоко – цілу четверть і вже хотіла була йти до свого цеху (комбінезон вказував на вогнетривкий цех), як Антонова по прилавку сусідка зупинила робітницю питанням:
– А гроші? Заплати хлопцеві за молоко, а то звикла жити на халяву.
– Тебе не чіпають, то й ногами не совай. А гроші забула. Антоне (вона, виявляється, знала хлопця на ім’я), пішли зі мною, я тобі відшкодую й доставку.
У спину Антон почув тітчине:
– Пройшла мідні труби й чортові зуби, а зараз моститься в нас. Понаїжджали, ніби тут медом намазано. Нас самих злидні обсіли, а вони пруть і пруть.
Як наблизилися до двоповерхівки на вулиці “Побєда”, наказала, узявши свою авоську з четвертю Антона:
– Стій отут. Можеш присісти на лавочку. Я зараз, – і пірнула в під’їзд так хутко, що її тільки й бачили. Антон і стояв, і сидів, аж поки з під’їзду не вийшов сумовитий старий, який, з усього видно, збирається в дорогу до Бога.
– Забрала молоко? По імені ніхто не знає, у нас її називають “воблою”. Робити не привчена, зубами на білому світі живе. – Старий посміхнувся сам собі. –  Це діло її рук. Живе ця стерва десь на вулиці Грузькій, ніхто не знає, у якому домі… Може, там і не живе, то тільки каже.
– Як же це так, – хвилюється Антон, – вона зайшла в оці двері в робочій спецовці.
– Спецовка – для відводу глаз.  А двері є не тільки з вулиці, а й з двору. Так що сидить десь Воблушка й попиває твоє молочко. Надіп’є третину, а те доллє водою і продасть разом з четвертю. Ото ще й копійку на тобі заробе. Я кажу, бо мені нікому й казати, а ти запам’ятай: це гості з майбутнього. Їх число ростиме пропорційно агресивності – кусатимуться, як мухи у спасівку.
Одинокій літній людині хотілося живого спілкування, а тут доля послала розгубленого молочника, нехай і дитини, але хлопця, як зауважив про себе, вже на порі, відразу видно, молоко на губах обсохло. Сумовите обличчя поступово стало вигодинюватись, яснішати. Старий трохи осміхнувся, повернув повеселіле, розгладжене від зморшок лице до Антона, підморгнув, мов, спробую тобі довести, що я ні сьогодні, ні завтра ще не збираюся у яму на гробки, нехай там Темінь і Тиша обходяться без мене. Я затримаюся на якийсь час, щоб ще хоч трішки пожартувати з життям.
– На вигляд ти хлопець гожий, а дав маху з тією шльондрою, Воблою в народі названою. Вона обвела тебе округ пальця, ти й не помітив, як це сталося, все шито-крито. А кажуть, у колгоспників котелок варить до обіда, у тебе ку-ку не спрацювало й до обіда, на жаль.
– Дєдушка, не знаю як вас…
– Борис. Називай дідом Борисом.
– Так от, дєдушка Борис, колгоспники думають вдень і вночі, а не тільки, як ви кажете, до обіда.
– Згоден, думають, але про що?
– Про те, що й усі.
– Та ні. Після обіду вони думають, як вчасно потрапить під колективне рядно та біля кого там пристроїтись.
– Про що ви, діду Борисе?
– Дивина, що ти про рядно нічого не знаєш… Паняй у Верболюбівку, там ще й не такі чудеса побачиш…
– Нема коли мені по селах вештатися, – строго сказав Антон.
– А ти дарма. Коли б трапилась підвода, я б і то поїхав, незважаючи на болячки.
Після цих слів у старого ніби кольнуло серце і він скривився, щоб не зойкнути та спиною притулився до тоненького кругляка з клена, що правив за спинку лавочки. Коли відкинув назад голову, Антон побачив сині губи і брезкливе лице й шию. Так дід сидів кілька хвилин. На спробу Антона якось допомогти, дід рішуче заперечив долонею, а потім вказівного пальця притулив до кишені в сорочці. Антон здогадався: дістав ліки, насипав у свою долоню кілька таблеток і вкинув у дідовий розкритий рот.
Після цього дід ожив:
– Хлопче, ти питаєш про рядно.  Так от що це таке. Стоїть величезний барак. Ну, як стадіон “Металург” завдовжки і завширшки. Немає у ньому вікон, зате є по двоє дверей з двох боків. Зранку і звечора колгоспники в них проходять, як ото бджола до вулика – щільно-щільно. Виявляється, в середині бараку по всій підлозі лежить рядно. А надворі – запряжена ряба кобила, з другого боку – трактор. Увечері трактор натягає рядно на тих, хто встиг влягтися, вранці ряба кобила стягає його. Бригадир пильно стежить, хто з колгоспників опинився не в тому місці, куди ліг і протокол такого спостереження лягає в основу порядка денного зборів, на яких виносяться догани у вигляді штрафів: на трудодні, на подовження робочого дня. Бувають і заохочення: тим, хто біля своєї жінки лежав увесь тиждень, на зборах просили встать і всі дружно йому аплодують. Нічим у колгоспі заохочувати, бо всі голі, як турецькі святі.
Антонові усі ці баєчки набридли, він думав про четверть, це залишилась єдина з прозорим склом посудина, через яку усім покупцям добре видно переваги Антонового продукту.
Дід Борис помітив невдоволення хлопця та гнув своєї:
– Не віриш? Мені розповідав тракторист, той, що натягає рядно вечірньої пори, він ще й хабаря бере за те, що на якихось п’ять-десять хвилин пізніше заведе трактор: що я можу зробити, не заводиться і квит, а коли ти такий розумний, бо в бригадирах ходиш, попробуй, приведи в рух зубчасті колеса.
Дід Борис встав:
– Ще й зараз не віриш? Такі як тракторист Степан брехать не будуть. Це тобі не якийсь хухри-мухри. Він був на волоску від смерті.
– Ось послухай, хлопче, – і дід Борис важко сів. – Послали на курси трактористів коваля Степана у Круту Яругу. Через місяць дали йому Свідоцтво і трактора. Степан благополучно доїхав до нашого села, а тут на великій швидкості врізався в дуба, що стоїть біля контори. Дуб і не похитнувся, жодного жолудя з нього не впало, а трактор – вщент.
Зібралися загальні збори колгоспників і вирішили повісити тракториста. Тоді піднімається з місця парторг і каже: “Що ж воно виходить товариші колгоспники. У селі був один чоловік, який щось тямив в жилізі, а якщо ми його повісимо, що ж ми будемо робить в період індустріалізації усієї країни?
Довго думали-гадали і вирішили: оскільки хтось за трактор повинен відповісти, то нехай відповідає столяр, у нас їх два, то повісимо столяра. На тому й порішили.
Здавалося, дід Борис, нудьгуючий від самотності, внесе якусь розкутість в душу Антона популярними в післявоєнні часи баєчками про життя колгоспників, та не так сталося, як гадалося.
 Дорогою до лісу йшов хлопець, якого ще вчорашнього вечора мати називала степовим орлом: обскубаний несправедливістю, зігнутий від постійного недоїдання й недосипання, підтоптаний чувалами й торбинами.
Факт викрадення в такий спосіб четверті з молоком збудив у нього почуття гіркоти, досади. І Антон заплакав. У тому плачу вибухнула вся образа, увесь жаль і до себе, і до мами, і до дідуся, і до батька. Зовнішній вираз внутрішнього чуття загострив розум і чи не вперше подумав, що він сам і всі члени його сім’ї є не те, щоб зацьковані, нервово збуджені, а як ті, що їдуть життям не в своїх санях, ніби вони не з того, як усі, коліна вийшли. Може цим і пояснюється вся складність їхнього сільського життя. Хлопець бачив, що їх поважають, але не люблять. Не люблять за прямоту й товкучість, за порядність і сановитість. Мати не вступає в суперечку з якоюсь грубіянкою, та й не дивиться їй прямо в очі, щоб молоко аж киснуло, а осміхнеться та блисне рівними зубами.
Витираючи сльози, Антон зримо уявив образ дідуся Леонтія і згадав його слова: “Плачуть безпорадні діти, яких у сім’ї балують. У теперішніх умовах мізкуваті діти твого віку стають мужчинами… Мужчини не плачуть… Мужчини журяться й роблять для себе висновки…”
Думаючи про все це, він зайшов у ліс, постояв у тіні вцілілого з війни дуба, незчувся й коли опинився біля маєтку Ковалевського, який перетворено на барак для неповнолітніх дівчат з сімей командного складу фашистської Німеччини.
Зустріч з Климентієм Ляшовим Антон не планував, він забрів до бараку, інстинктивно шукаючи порятунку від неприємностей, які йому підкинула доля: погладити шию косулі, згадати, сидячи біля озера, як на заході сонця сплескує риба, піднявшись до поверхні води, кинути плоский камінець, щоб дізнатись, скільки разів дід бабу перевезе. У компанії з Ляшовим йому буде веселіше все це робити й він присів на той, як і минулого разу пеньок, який він для себе назвав пеньком спогадів про косулю, забувши про те, що йому конче потрібно додому – робота жде. Ляшова не було й собак не чути. Раз закрили собак і полонянок вигнали на роботу, значить гості з Крутої Яруги розважаються. Антон вирішив, спускаючись до озера, кілька пучків пороху взяти зі свого сховища. Сховище Антонової зброї знаходилось у важкодоступному місці – глинищі, до якого можна втрапити між віттям петльованою стежиною. Коли добрався до ями, в якій у бік греблі темніла чималенька западина – ніша, очам не повірив: там було пусто. Ставши на коліна, він обмацав усі кутки сховища, яке він називав печерою, але під минулорічним листям у самісінькому кутку, натрогав одну лиш гранату. Відразу стрельнуло питання: “Хто? Один Корній знав схованку, може, комусь проговорився?” Поклавши гранату із вкрученим запалом у торбину, підтюпцем побіг убік білого двоповерхового будинку, обнесеного височезним парканом з широкою брамою для в’їзду. Новий статус колись панського маєтку потребував нововведень: місце огородили колючим дротом та так старанно, що ні людина, ні звірина не могли наблизитись не те, що в дім, а навіть до паркану, який складав разом із будівлею завершений архітектурний ансамбль барочного типу.
З середини двору до Антонового вуха долітав знайомий голос Корнія, пильне око запримітило напіввідчинену браму, а серце забилося в передчутті якогось нещастя. Машинально підбіг до місця (в огорожі, в якій таємно зроблено вузький лаз Корній колись показав) і вже за мить – біля напіввідчиненої брами.
Сонце бризкало в очі, і він нікого не розпізнав, виразно чув тільки голоси. Коли з долоні зробив навіс від сонця – ножем полосонуло по серцю – біля каплиці, що без хрестів та ікон, стояли, ніби перед знімальним фотоапаратом: Ціміданов з новенькими шампурами, Прохватилов примостив собі на коліно широкий цинковий тазик з чимось паруючим, рябий начальник охорони з охапком сушняка й Корній Ляшов із закривавленим ножем.   А що там, поруч з Корнієм? О, Святий Боже! Там висіла вниз голово косуля з напівобдертою шкірою.
Антон витягнув з торбини гранату, стиснув спускову скобу, та так міцно, що аж побіліли нігті й пішов туди, де висіла прив’язана за задні ноги косуля. Біля неї незворушно стояли білувальник Корній і ті, хто переслідував маму й дідуся. Раптом рябий начальник охорони, побачивши в руках Антона холодом блимаючу гранату,  свиснув. З-за причілку дому вискочив вовкодав, на морді якого виділялися, як і тоді, коли Антон вперше його побачив жорстокі щелепи, а з-під лоба  зиркали хижі очі. Хлопець висмикнув кільце гранати, збираючись кинуть її убік м’ясників…
Останки тіла Антона передали матері. У райгазеті розмістили попередження про те, щоб дітей до лісу не пускали, бо один учень Веселівської школи підірвався на міні.
Першого вересня газета надрукує на цілу сторінку статтю “Загинув при виконанні службового обов’язку” – саме ці слова були викарбувані на п’єдесталі бронзового пам’ятника собаці, на ім’я Байкал. Світлина розміщалась у центрі сторінки. Кореспондент, віддаючи останню шану породистому псові-медалісту наводить теплі спогади усіх, хто знав вовкодава. У кінці матеріалу робляться висновки про те, що пес, хоча і страшний на вигляд, зате лагідний та слухняний і по-собачому прив’язується до таких, як сам. Після трьох зірочок друкується ініціатива робітників і колгоспників установити щорічну премію імені Байкала і нею нагороджувати всіх відданих службовому обов’язкові псів. Імена Ціміданова, Прохватилова й Ляшова в писаному про героя-собаку, не числяться.

17
Небо, підсвічене великим українським Сонцем, на вечір насупилось і спохмурніло, а коли зовсім споночіло, усім своїм огромом навалилося на Землю, заганяючи у схов усе живе й дихаюче. І стало нестерпно тихо. І лячно стало від скреготу хижацьких зубів і шамкотіння хамла з люциперового департаменту.
У ніч після смерті Антона Темінь і Тиша укрили все, а на зоряну дзвінку дорогу щільно натягнули скорботного кольору рядно. За велінням Темних сил Темінь і Тиша знову подалися у вояж на пошуки Вічності, змушуючи романтиків знову і знову наступати на ті самі граблі.
Бредучи петльованою стежиною межи хрестів, на них бризкало яскраве світло збоку Кам’яної Гори – то чорти кували й кували ключі для щастя, треба ж їм, нечистим, навчити смертних науці, – як ставати святими без Бога.   

Гей, гей благородний достойнику! Чи бачили ви у своєму житті сіру Темінь і не менш сіру Тишу? Приїздіть у хутірець Веселе опівночі, коли ще чорти навкулачки не б’ються, обов’язково побачите! Вам багато цікавого відкриється з того, що приховують зазвичай покривала сірості Земної і Небесної Тиші, вас вразять кольори упокореності і страху. Мимо вашого внутрішнього погляду не пройде увесь ланцюжок повернення Темряви і Тиші (які серед людей набули сірого забарвлення), додому: крізь глуху стіну Леонтієвої хати, через поріг зачинених дверей, через двір, городами, межи хрестів петльованою стежиною в Землю й Небеса.
Не побачите ви тільки Серафиму і її матір. Вони, смертні, зібрали вишні, наварили варення й тепер сплять без задніх ніг.
Та в усій цій каламуті невизначеності мимо вас не пройдуть непоміченими Хоробрість, Чарівність, Рішучість, Непохитність. Читачеві може видатись, що герої нічого не роблять героїчного. Це лише на перший погляд! У складних ситуаціях вони знаходять сили долати страх і запаморочення від невпевненості, до того ж демонструють такі людські якості, що належать до високих чеснот.      

Травень 2010 року

Підписано до друку 14.07.10 р.
Формат 70х100 1/32. Ум. др. арк. 4,8.
Тираж 100 прим. Зам. № 224.