Сiрий

                Присвячується любим
                синам Ігореві та Володимиру
                Автор





З М І С Т

П Р О Л О Г...........4

Частина перша

У  СВІТІ  БУВАННЯ

Розділ перший

Р У Х   Д О   А Б С У Р Д У........6

Розділ другий

С И Т У А Т И В Н А   Л Ю Б О В..........46

Розділ третій

ПРО “АПОЛЛОНА У ВЕРХОВНІЙ РАДІ” І НЕ ЛИШЕ ПРО СПЕКТАКЛЬ..........79

Розділ четвертий

С Л І Д Ч И Й    Е К С П Е Р И М Е Н Т........106

Частина друга

БЛУКАННЯ СВІТАМИ   В ЗАБУТТІ

Розділ перший

У СВІТІ ЕДЕМУ.........141

Розділ другий

У   С В І Т І   П А Р Н А С У.......173

Розділ третій

С В І Т    П А Р Н А С У (продовження.....202

Розділ четвертий

У   С В І Т І   К О З Л І В.....244

Е П І Л О Г.......ж.281


 
 
П Р О Л О Г
З яким би успіхом керівники усіх рівнів не привласнювали державну власність, якими б методами не нищили одне одного бандитські угрупування, скільки б чорнобильського стронцію не було занесено в правову систему – народ жив, не особливо ремствуючи на свою долю: хто різав заводське устаткування, щоб поповнити особисті рахунки червоних директорів у заморських банках, хто споруджував налоговикам та банкірам пишні палаци, а ті, хто й зовсім опинилися в безвиході, змушені нишпорити сміттєзвалищами з надією знайти металобрухт, чи якийсь інший непотріб. І також не ремствували, бо країна ставала на нові колеса.
Ще не було ні Майдану, ні когорти мільярдерів, а вже по країні та далеко за її межами снували молоді жінки й чоловіки з кравчучками: колумбові каравели і чумацькі вози відіграли, мабуть, меншу роль в історії цивілізації, ніж першопрезидентські візки у виживанні українців. Упакувавши на досі невідомий світові транспортний засіб всі свої проблеми, накопичені переходовою добою, робітники і селяни раптом відчули, що  нікому не потрібні: ні власникові заводу, якого за звичкою називали директором, ні своїй сім’ї з її жебрацьким бюджетом. Виявилось, вони не потрібні й самим собі, бо не спроможні задовольнити найелементарніші  потреби. Більш того, власники кравчучок, позбуті доступу до праці, стали проблемою для демократії, громадянського суспільства, свободи і творчості, набувши усіх ознак “масової людини”, яка миттєво провалювалась у психологічну яму “людини натовпу”. Інтелігент, дискредитувавши себе морально, не спромігся піднятись до рівня неіснуючої еліти, навпаки набув ознак суб’єкта імпульсивної прагматики та аматорської аналітики, так і не ставши коректором дискурсивних практик та автором текстів історичного процесу.
Каламутним потоком плила ріка життя 1994 року…
 
 

Жити означає пропускати через себе потік енергії.
За Д.Чижевським.



Частина перша
У  СВІТІ  БУВАННЯ
 
 
 

Розділ перший
Р У Х   Д О   А Б С У Р Д У

“Є не тільки простір – Батьківщина,
є ще час й час – Батьківщина”.
                А.Тарковський.

1
На нього дивився низький лоб, що зручно вмостився на трикутник, утворений зіркими очима та довгастим підборіддям. Через скельця в масивній оправі побачив, як у чорну щілину пірнула волохата і дуже рухлива щітка. Помітно виступаюче вперед гладенько вибрите підборіддя розділив білий потічок нещільно затуленої щілини, краї якої важко назвати губами. Глянув на ніс – авжеж, картоплину замість носа причеплено. Боже ж ти мій! – закумкало в голові, – як ти мені набрид! І сьогодні, і вчора, і завтра одне й те ж – глек замість обличчя! Ніби якась допотопна амфора! Та ще й потій, як той Сізіф – сьогодні вибрий – завтра ніби й не голив. Чи відпустити бороду, (йому подобалась та, яка формою нагадувала цапину), чи проколоти вухо сергою (так роблять школярі середніх класів) – щось таки треба робити… Міняти імідж і то найшвидше, – нервував Сірий, дивлячись у дзеркало й ретельно миючи руки. Прізвище… Хай буде таким, яким є. Багато хто кепкує: не іменник – означення якесь. Коли знайомлять тебе з пихатим нахабою, той зазвичай питає: “Сірий – як розуміти: прізвище це чи доля?” Краще вже Білий. Можливо й Чорний, якщо ні – то Темний.  Принаймні, все було б ясно й дохідливо”.
Ха – ха – ха! Мій палкий привіт усім зверхникам, зарозумільцям, зазнайкам та тим, у кого з’являється спокуса на сіре казати чорне! Як людина, яка багато чого знає і багато чого досягла, я присвоїв собі два еґо. Альтер – еґо (псевдонім) бере на себе удар, який посилають “доброзичливці”. Посилають всі удар Сірому, а я не Сірий, це моя оболонка, яка захищає глибину моєї сутності. Хіба б я досяг у цьому болоті того, що я досяг, якби була не захищеною моя аура? Це ж мені лише тридцятник, а я вже ого–го – кандидат наук. Та ще й яких наук – політичних!
Виходячи з ванної кімнати Сірий ще раз подивився в дзеркало, підморгнув собі, й сказав вголос: “Якщо зранку себе не похвалиш, цілий день – як обпльований”.
*                *                *
Крила фантазії не опускали Сірого впродовж вигулу вівчарки та торгів (телефоном) з орендаторами нерухомості – був дотепним і винахідливим. У такі хвилини підйому духу зазвичай бачив себе в колі президентського оточення: Президент стоїть спиною до Тютюнникова і киває головою йому, Сірому, у знак згоди з прогнозами на майбутні вибори. Сьогодні, у день отримання рішення Вищої Атестаційної комісії про присудження наукового ступеня, Сірий особливо гостро відчув тутешню одноманітність повсякденних буднів. Треба щось робити… Треба з усієї сили дертися нагору-там більше простору й легше дихається. Сірий як той скелелаз, прагнучи підкорити вершину, намагається з чотирьох точок опору перейти на три,  розумів: від того, скільки сили вкладе у відрив опорної кінцівки, залежатиме інтенсивність руху. Рух – це спосіб існування, це постійні зміни, це долання простору й часу. Під лежачий камінь, каже прислів’я  чи не всіх народів світу, і вода не тече.
Не що інше, як пошуки рушійної сили, нехай це буде й престрашенна руйнівна буря, кликали його в дорогу. Де б він не був, і завжди, а не тільки сьогодні, думкою линув до Києва. Київ він бачив з-під руки, як мрійники бачать журавлиний ключ при заході сонця: з надією на майбутнє і прощання з минулим. От і зараз романтично-піднесений струмінь підхопив його помисли і поніс на своїх крилах над стомленими  полями, вічним Дніпром – Славутою, каштановими алеями, золотоверхими церквами.
У ті миттєвості, коли захоплюють почуття піднесеного, вабить дорога, перемовини диспетчерів нічної пори, висячі вогники невідомих чи давно забутих станцій. Подорожуючому Бог надає сил і прощає, його біополе оновлюється, енергетично заряджається і витісняє старе, а з ним – старі гріхи. Богова поміч, звичайно, добре, але для Києва оновленого біополя замало. У Києві “зелені” визначать маршрут денного і нічного міста. Обов’язково плануються зустрічі з достойниками, поїздка “на природу”, колективний похід у сауну. Обіцяли в одному з таких місць познайомити з тими, хто має  “волохату” руку, здатну вивести на вершину, туди, де ширяють орли. Цікаво на власні очі пересвідчитись, а чи й справді у міністра і голови впливової партії волохаті руки?
І все-таки непогана штука статок. Який не який капіталець, а дає упевненість: дух, що опирається на тверду валюту, твердий і всеперемагаючий дух. Особлива сила духу – якщо він на колесах, та ще й на колесах авта японського виробництва. Тоді носій твердого і всеперемагаючого духу може поблажливо посміхнутись чи скрутити величезну дулю і сунути під ніс тому, хто скаже, приміром, таке, як сказав шановний пан ректор: “Тонко ви прядете, мій юний друже, якщо на позичені, як ви запевняєте, гроші таку автівку купуєте”.
Добре б про гармонію духу і матерії (статку) тиснути щось в часописі,  та поки що бракує поштовху, провокаційної думки. Реальне значення даних незалежністю свобод і привілеїв залишається науково неосмисленим. Те, що пишуть про Свободу і гроші одним рядком – життєво ненадійне та хистке.  Несподівано знову згадався заголовок газетного матеріалу “Сповідувана демократами мораль періоду полювання на мисливців”. Сірий,  як і раніше, намагався вгадати сюжет статті під цим заголовком, кожного дня в його уяві мінялися персонажі, місце дії та час. Був упевнений: мова в матеріалі – про агресивність. Про хижака зі зброєю в руках. Убивство – це стан душі агресора, це також неусвідомлене наближення до своєї смерті. Сьогодні вони вбивають тих, хто заважає їм красти, завтра почнуть убивати тих, хто вірогідно в них може вкрасти. Хтось може закинути й мені про кров, але то зовсім інша, далеко інша історія… Вона нічого спільного не має з гримасами дикого капіталізму. Їх бачать усі. Але чи побачив та проаналізував тьмяне завтра автор статті “Сповідувана демократами мораль періоду полювання на мисливців”, і як буде виявлятися інстинкт захоплення території? Сьогоднішня боротьба за майно – це генеральна репетиція перед великою війною за землю.
Ось чому цікавила стаття газети, яка кілька днів тому майоріла  замість вибитої шибки. Та запізнився: дядя Вася  вийшов з лікарняного й засклив вікно. Газету разом з іншим сміттям спалили на “чорному дворі”. У той же день він пішов до бібліотеки, перегорнув усю періодику, але з таким заголовком статті не знайшов. Що ж, нема так нема. Він, Сірий, отримає відповідь на всі питання не деінде, а в Києві. А вже зараз чітко усвідомлював: він не той, точніше – не зовсім той, кого бачив у дзеркалі. Обличчя світилося веселим оскалом, а впевненість в успіхові ще невизначеної справи демонстрували випнуті груди. Заглянув у книгу “Дракула”, куди зазвичай ховав частину неоподаткованих доходів. Переконався: “зелені” на місці. Відрахував частину. Напився, як завжди у цей час, молока кози й почав пакувати речі в дорогу.
Як Сірий не міг пояснити стан своєї душі, так і Зізі (так Сірий називає свою дружину) не могла збагнути: чому їй було сумно, коли весело йому, чи навпаки – весело, коли сумно йому? Чому йому не подобається голубий колір-колір її очей, а їй темний колір – колір його шкіри? Голубий колір – це єдиний пункт їх відносин, який Зізі може використати як знаряддя помсти. Усе: ванна кімната, кухня, туалет – обкладені голубою плиткою, а на вікнах передпокою, зали і спальні висіли голубі штори.
Зізі сприйняла звістку про поїздку спокійно, мовчки пішла на кухню готувати дієтичну (про себе казала: ідіотичну) страву. І хоча до вечірнього поїзда ще часу та часу, але краще поспішити: Зізі все любила робити заздалегідь. Та щоб і претензій уникнути. Останнім часом як сказився. І те йому не те, і не так подала, і не з того боку підійшла. Сьогодні, бачиш, – нагадувала вона собі, – грюкнула посудою. Так він як визвірився: “Їдальня – це святе, це оберіг хати, тут Шопен повинен звучать, а не брязкіт ложок”. Начальницьки гримнув і для більшої певності додав: “Пойняла, резинова Зіно, з оптового магазину?”
Авжеж, такі люди шукають гармонії не в сім’ї, не в стосунках з дружиною та сином. Як альпініста перестає цікавити підкорена ним вершина, так і Сірого: а он, як рукою подати, гора ще прекрасніша, за нею, палицею докинути – ще й ще. А на цій, пройденій, можна залишити непотріб, щоб з легкістю підніматись східцями, які, здебільшого, ведуть і не вниз, і не вгору – в нікуди.
В останні дні в Зізі вривається терпець. Якщо ближчим часом нічого не перестанеться – буде біда. Бо закінчився різнокольоровий набір вибачень, залишивши по собі тільки переконання: що більше ницості в людині, то менше логіки в її вчинках. Коли на тому тижні аж під ранок намалювався з печатками чужих губ, блиснув скельцями окулярів і жбурнув словом в самісіньке серце:
– Гуляв, гуляю і буду гуляти!   
Потім стишено й плаксиво: з тривогою та сумнівом хапаюся за тонесенький промінь, щоб піднятись до зірки, ниточка обривається і я знову перебираю усю гаму, як той настроювач фортепіано, заклопотаний установкою внутрішнього звукоряду.
І знову – як гвоздя забив:
– Перейду до тієї, котра не стоятиме на заваді пошуків щастя…
Зізі нічого не відповіла, але подумала: підеш ти до кожної, хто першою перед тобою розставить ноги. А потім, ніби виправдовуючи свого чоловіка, ще подумала: той, хто вихований на іншій культурі, має іншу філософію життя. “Вибирай собі нову жону кожної весни на новий рік, тому що минулорічний календар вже нікуди не годиться”, – каже персидський поет і філософ Сааді. Тоді Зізі думала, що буде потрібною йому завжди. Прозираючи в майбутнє, посміхалася. Посміхалася вся і всім: губами, носом, кожною клітиною тіла, від правого стегна трохи змістивши тулуб. А тепер… А тепер – бачили очі, що купували, їжте, хоч повилазьте!
У такі хвилини Зізі повторювала: “Буду терпіти, допоки син на ноги не стане”. Так вона завжди казала собі і так завжди відтерміновувала до наступного дня, до наступної неділі, місяця. Любов її до чоловіка ще не перейшла в ненависть, як це майже завжди трапляється в таких випадках.  Знаходила йому виправдання, казала собі: то акинові вдалося знайти прийнятний для себе звук лиш в одній струні, для її чоловіка – подавай цілий оркестр! З ним завжди так було-година то й новий клопіт. Пограється – схаменеться. Бо він завжди – грається.
Думаючи, як влучніше сказати про його ставлення до життя, Зізі дійшла висновку: гра – це не якась миттєва забаганка, це – стан душі її чоловіка. У довгому ланцюзі задуманих і здійснених планів жінки – не більше як тло, на якому випробовуються технології входження й виходу з якоїсь серйозної справи.
Останнього часу він проходить якесь ним сплановане випробування. То бриє голову, то відпускає ріденьке волоссячко, то місяцями з’являвся на лекції виключно в джинсовому костюмі, то бачать його в костюмах різного кольору й різного фасону, шитого, запевняв він, особисто Вороніним. Лише ті, хто поверхнево знає Сірого, можуть подумати, що той спрямовує свій імідж на жіноцтво, кожна, мов, отримуй, що твоя душа забажає. Насправді мета зміни зовнішнього статусу полягала в тому, щоб усі відчули напругу. Та напруга, як сказано, досягалася варіаціями образу зовнішнього портрета, контрастністю вчинків, коливанням дрібних забаганок. Усе це носило аж ніяк не ігровий характер, навпаки, це було серйозно й незаперечно, як те, що падає дощ, чи вирує заметіль. От, наприклад, зусилля, яке він витрачає на оволодіння навичками тримати в руках та вільно вертіти між пальцями трость (поки що він цього не робив на людях), можна розцінити як пристрасне прагнення естета реалізувати свій потенціал. Але докупи зібравши все, що складає сутність поведінки свого чоловіка, Зізі, викладач кафедри педагогіки, не знайшла в цьому елементів справжньої гри. У поведінці, яка тільки з одного боку видається грою, відсутній основний стрижень гри: моральність і складова моральності – совість. Навіть карнавал – це боротьба за щось через показ чогось: тимчасове виключення з повсякденності, збагачення життєвого досвіду, варіативність свого особистісного “я”.  У її чоловіка ігровий елемент переходить у правило буденності й таким чином втрачається ігровий зміст, який грунтується на плинній тимчасовості, перебуваючи між святом і грою.
Поснідавши, Сірий як завжди, охайно причепурився, взяв папку й сановитою ходою пішов на роботу, куточками вуст посміхаючись сам собі, ніби самою долею губи мазано медом. 
Університетськими коридорами Сірий ніс свою пиху й гордість, миті, чесані та плекані таємничими надіями на більш високе і більш витончене життя. З загадковим усміхом заходив то до одної, то до іншої кафедри, нічого не говорячи, тільки оскалюючи зуби, і це адресувалося як така посмішка, що спалахує й затухає в зосереджено напружених гострих очах. Доходило до того, що ловив себе на думці: університетом дефілює хтось інший, – не він, Сірий Сергій. Походжає хтось незрозумілий своєю відвертістю, якщо не агресивністю, готовий вступити до бою. Чи раптом фізично відчував, що його хтось водить коридорами, поверхами, аудиторіями, вставляє у вуха пристрій, звідки линуть марші перемоги. А то виразно вчувався голос Зізі, супроводжуваний плачем флейти:
– Серж, не забувай: життя все розставить по своїх місцях, шмагатимуть як гулого козла, дограєшся.
– Раніше порівнювала з мудрецями, а зараз – з цапом.
– Я помилялася.
– Ти помиляєшся тепер. Я народжений бути керманичем. Природа обдарувала мене мудрістю, – неквапливо, стукаючи окулярами по брошурі свого автореферату, казав Сірий.
– Це так думала моя мама: як в окулярах, так і мозговитий. Але ні, не дано. Сказав біблійний Соломон: мудрість у порочну душу не входить і знання, якщо не мати совісті, здатне лише загубити душу, – прохрипіла Зізі й розплакалась. Так у приємних і неприємних спогадах, у пустопорожній метушні сплив день. Під кінець йому таки не вдалося уникнути зустрічі з Начальником, а той умів задавати програми своїм підлеглим.
– Як добре, що ви нагодилися, – сказав Начальник.
– Я також радий вас бачити, Семене Семеновичу.
Він був бадьорий і не блідий, як дотепер. Ректор тиждень тому повернувся з лікарні – робили операцію з приводу якоїсь залози. Сірий не знав її назви, казали, що на неї хворіють тільки мужчини. Дивно, думав Сірий, ніхто ніколи не чув про нього як про мужчину, а звідки ж тоді взялася та хвороба?
– Сергію Євгеновичу, чого не чую аплодисментів, у мене мало хто з завідувачів кафедр мають свої кабінети, а ви ніби й не задоволені.
– Дякую, замотався. Забігався, вибачайте.
– Та ви хоч оцінили ремонт?
– Так, я зробив відповідні зауваження будівельникам.
– У мене виникла, – продовжував Начальник, – одна ідейка (тут він перевів мову на шепіт) щодо нашої партії та й потрібна допомога, мер міста вчепився, як кліщ – я знаю, у вас довгі руки, дістанете.                Зайдіть завтра. Краще о десятій. Обговоримо деталі.
– Обов’язково, Семене Семеновичу, неодмінно зайду. Він сказав це щиро, з єхидною посмішкою на кутні, бо достеменно знав, що завтра, рівно о десятій ранку, буде брести Хрещатиком. Відверто і прямо дивлячись у вічі співбесідникові, Сірий згадав улюблену говірку Семена Семеновича: “Я начальник – ти дурак. Ти начальник – я дурак”, подумавши: то ще подивимося, хто через місяць-другий виявиться дурником”. Нагадаю тоді, як ти дав мені кабінет біля чоловічого туалету, тепер відвідувачам на вахті кажуть: “Ідіть прямо, в кінці коридора праворуч побачите туалет. Там двері не завжди зачинені й з водою у нас знаєте як, тому не звертайте уваги на запахи. Зрозуміли – у кінці коридора праворуч?  Так от, за туалетом відразу кабінет Сірого”. При цьому він, зиркнувши посмішкою й очима, набрав повні груди повітря, що мало означати, чи то сум з приводу того, що лагідна бесіда відкладається, чи то жаль з того, що зустрівся з цим милим чоловіком, ріднішим за рідного батька в коридорі, а не десь у зручнішому місці.
 Пересунув окуляри й поглянув на Семена Семеновича поверх скелець. Потім з боягузливою приязністю потиснув правицю, посміхнувся так, як тільки один Сірий і міг посміхатись у певних обставинах: “Я був би щасливим з того, якби ви мені врізали добрячого ляпаса”. Після короткої паузи низько вклонився й попрямував до важких вхідних дверей.
До вокзалу дістався таксі. Машина їхала вулицями, на яких будівлі то утопали в рясних кронах дерев, то вивищувалися над зеленою рікою сяючої мжички й пливли зі швидкістю п’ятдесят кілометрів на годину туди, де чатує доля кожного прочанина.
З правого від дороги боку відкривалася розкішна панорама церкви стилю ампір. Зліва – універмаг з прилеглими до нього магазинчиками палаточного типу, які чомусь називають архітектурою малих форм. Серед них – як неочікуваний постріл біля вуха – скульптура Аполлона, на п’єдестал недбало  кинуто товар, охоронений господарем назирці. Жінка явно не до пари Аполлону, бо її постать навіть віддалено не нагадує статую Венери. На площі перед самим вокзалом блукали мокрі голуби й серед них в калюжі, вкритій пузирями, ланцюгом дзвенів козел. Налякані машиною голуби важко знялися й сіли неподалік. Тільки козел залишився незворушним – він спокійно подивився на блискучі фари, а вже потім, ніби роблячи послугу, ланцюгом процокотів у сквер.
Примружив око на годинника: до вокзалу доїхав за п’ять хвилин. З “Волги” не встав – вистрибнув, закляк як вкопаний: чекав на здачу. А водій, з усього видно, на доплату – з такої відстані багато не настрижеш. Коли машина від’їхала, Сірий розсміявся: господар жалкує за тим, що вовк поцупив, вовк – що багато залишив господарю. Така жадоба до накопичення й пришвидшує рух колеса історії, а не відчайдухи, які називають одне одного героями та ще й п’янять уяву намаганням переконати в наявності якогось містичного духу героїзму. Письменники й поети взагалі шаленіють від того, що робітник виконав виробничу норму, чи боєць в потрібний момент у потрібному напрямі кинув гранату. Акули пера знають, а приховують, бестії: перший хотів заробити додаткову копійчину, а другий захищав себе, бо якщо він не вб’є, то його вб’ють, незалежно, звідки випустять кулю: спереду чи ззаду. Усі оці штучки-дрючки знаємо й при своєму розумі. Моє “хочу” і твоє “ти повинен” – застаріла формула суспільної комунікації: “я хочу” – мої проблеми, “ти повинен” – ніхто нічого не повинен і ніхто нікому не винен. Люди гроші заробляють – причому тут мораль? Смішно слухати. 
2
Тих, хто проводжає надійшло двоє: Аскольд і Борис Спиридонович. Останній потрапив випадково, прийшов зустрічати дружину з сином. Ударили, як у старі комсомольські часи, “пляшкою по печінці” (вислів Бориса Спиридоновича), запили “Чернігівським”. Зав’язалася невимушена бесіда. Сірий не вмішувався в розмову Аскольда та Бориса Спиридоновича. І взагалі він, як на викладача, був мовчазним, не поспішав випускати слово на волю, у його свідомості слово обростало новими й новими смислами, втрачаючи свою неповторну первозданність, і чим пізніше дати йому крила, вважав він, тим краще. А думку таки мав, що потребувала крил – повернути Україні українців. Та про це на повний голос заявляти рано. Сірому потрібні консультації в Києві, які б допомогли визначити: що повинно домінувати в цьому проекті – бізнесовий, політичний чи соціальний інтерес?
Трійця, що зійшлася на привокзальній площі, за всіма ознаками складалася з різних людей. У таких випадках згуртовує благородна мета – перехилити чарчину “за щасливе повернення”. У Донецькому краї такий захід став традицією гостинності, яку свято шанує народ. Схоже, основний фігурант події не розумів всього цього, він намагався усамітнитись, зіпершись на стілець і, перехиливши пляшку з пивом. Борис Спиридонович з образою казав Аскольдові:
– Я завернув до вас не на пляшку, я йому хотів потиснути руку й побажати усіх гараздів.  А він повернувся до нас жопою.
Потім зробив пару ковтків пива й крикнув, що аж жіночки на пероні оглянулись:
– Приєднуйтесь до нашого кола! 
*                *                *
Смакуючи пиво в прикуску з таранкою, Борис Спиридонович почав вихваляти новоспеченого кандидата наук, малював перспективи його кар’єрного росту. Під кінець і себе не забув.
– Мене запросили написати історію села Олександрівки. Коли ближче познайомився з людьми, побачив: перевівся народ, особистість зникла, посередність посунула в чоботях і лакованих туфлях. Змушений відмовитися від роботи. Про кого писать? – патетично розвів руки Борис Спиридонович.
– Маєте рацію, колего, про кого писать? Більше десяти тисяч мешканців – суцільна маса посередностей. Буде й книга невиразною, сіренькою за відсутності героя, чи хоча б того, хто вивищується над юрбою.
– Дякую за підтримку, товаришу Аскольде, – сказав Борис Спиридонович. – Я завжди знаю вас як людину об’єктивну й чесну. Але який вихід?
– Це вже до мене питання, – долучається до розмови Сірий. – Треба негайно вводити в шкільні програми політологію. З початкових класів діти повинні бути політично підкованими.
– Як в око вліпив, – зааплодував Борис Спиридонович. – У Совєтській Україні політологія як наука не вивчалась, але побутувала практична, так би мовити, політологія. Організації жовтенят, піонерів, комсомольців – хіба то була не практична політологія? Наявність політично зрілої нації убезпечувало країну від всіляких негараздів. І колега Сірий правильно зазначив: треба починати роботу з дитячих років.
– Щось похнюпив голову Аскольд. Нас завів, а сам мовчить. Скажіть щось.
– Що тут скажеш? Так, усе велике починається з дитинства. З дитинства, у якому немає місця політичним організаціям. Це завдяки таким організаціям стали можливими голодомори, переслідування… А тепер ще й питаєте “про кого писать?” Безлика маса – то наслідок політики.
– Виходить, ви за той безлад, який твориться на вулицях міст і сіл? Ви за наркоту, алкоголь, розпусту? – переходить на крик Борис Спиридонович.
– Та ні, – впевнено каже Аскольд. – Я за дитинство, яке міцно стоїть на ґрунті реальності цього світу, а дух і плоть ніжного віку наповнені ідеями Едему й Парнасу.
– Дивний ви чоловік, Аскольде, – уже спокійним голосом зауважує Борис Спиридонович. – Я як член вченої ради університету каюсь, що не відвідав ваших лекцій. Підозрюю, на них тонкою павутиною снується попівщина й містика.
– І ви вважаєте це гірше, ніж піонерська організація, яка до справи Комуністичної партії повинна бути завжди готовою? Те, що ви називаєте попівщиною і містикою, не веде до голодоморів, воєн, переслідувань. А на лекцію завітайте, завітайте. Там ви почуєте, звідки бере початок дефіцит на гордих, і порядних людей, не здатних на погані, нечесні чи аморальні вчинки.
– Врахуйте, я ж буду не сам. Я прийду з проректором і запросимо ще когось з начальників. Питання серйозне: професійна придатність.
На це Аскольд відповів:
– Приходьте хоч з самим міністром. Не знаю, як ваших гостей, а вас, Борисе Спиридоновичу, думаю, не задовольнить те, що кожен мій студент свідомий: звільнений раб залишається рабом. Він набагато гірший за того раба, який, перебуваючи у рабстві, лише думкою лине до волі.
– Ви послухайте, – звертається Борис Спиридонович до Сірого, – раніше він співав про рай, а тепер завів про рабство. Порозпускали язики, а як же – демократія.
– Воно он як виходить: ви дивитесь на навколишній світ із себе, ніяк не прилаштуєтесь дивитись на себе очима тих, хто дивиться на вас.
– Можливо, уже досить суперечок, – підійшов Сірий з трьома пляшками пива.
– Хвильку зачекайте, наберіться терпіння, мене підозрюють в непрофесіоналізмі. Так ви, Борисе Спиридоновичу, виявляється, мову ведете про Олександрівку, яка за Карачун-горою, неподалік телевежі? Чи не так?
– Про неї, про неї.
Аскольд, ледь тамуючи гнів, майже вигукнув:
– А чи знаєте ви, історику, історію  села?
– Я? Та я родом звідти, ще й до того читав “Історію міст і сіл Української РСР”.
– Це дуже ж таки правдиве джерело. “Історія міст і сіл Української РСР”. Правдиве, аж далі нікуди… Випадково там не означено, що історія села над Дінцем була перерваною з того моменту, коли в 1933 році загін НКВД забрав у людей усе продовольство, оточив село з усіх боків, не даючи ні входити, ні виходити, вобщим за правилами карантину на чуму. Мешканці залишилися один на один з найстрашнішою, яку знає все живе, голодною смертю. Там про це йшлося?
– Про це зараз багато пишуть, – понуро відповів Борис Спиридонович.
– Багато пишуть, та мало читають, а  як читають, то не доходить, – зло сказав Аскольд.
– На розумові здібності не жалуємося, – забігали, як у Сірка, очі Бориса Спиридоновича.
– Вибачте, не хотів… Та все ж, ще одне будь-ласка, звіртесь на мене: чи питали ви у своєї бабці, звідки вона родом? – примружив око Аскольд.
– Я її погано пам’ятаю, – ухильно відповів Борис Спиридонович.
– Брешете, добродію, їй право брешете. Вона вас не раз тішила з Орловщини. Ви ще туди їздили й на канікули. Приховуєте правду, бо вам таки, Борисе Спиридоновичу, відомо: ще не встигла спеціальна санітарна команда закопати трупи учорашніх гречкосіїв, які були винними лише в тому, що мали сільськогосподарський хист, як прибули вагони з орловської землі. Прибульців розселили в обжиті мазанки, вони користувалися тими ж шістдесятьма сотками городу, в руки брали реманент померлих, над ними світило українське сонце, на них дивилося українське небо, зорі степу, з його запахами й звуками. Але українцями вони не стали. 
– Таке скажете, – не без скепсису похитав головою Борис Спиридонович. – Хто живе в Україні, той українець.
– Якби ж то так просто, – розсіяв своїх кілька невеселих “хі – хі” Сірий. Якби ж мались такі терези, за допомогою яких можна вирішити, хто українець, а хто ні.
– Які тут можуть бути обрахунки? – запитав Аскольд. Усі, хто сприймає український дух – ото і є українці. Максимілян Волошин ніколи не жив в Україні, але постійно наголошував: він – хохол. І де б не був – у Коктибелі,  Парижі, Москві – мислив по-українськи, свідомий був української ідеї.
– Уже дійщло до містики. Треба природу брати за первинне, на перше місце ставити буття. А ви дух, дух.
Аскольд, не звертаючись до когось конкретно, а так, у порожнечу, ледь чутно промовив:
– Кожен народ облаштований за параметрами, визначеними його духом, аурою, енергетикою – як хочете називайте, якщо вас страшить слово “дух”. Дух – це ядро культури, жива душа народу. Поцінувати його належним чином представникові іншої культури складно, здебільшого – неможливо. Зрозуміти – так. Зрозуміти Катерину Білокур бедуїн може, але, Борисе Спиридоновичу, сприйняти гру кольорів її малярства – це дійсно з царини фантазій. За великим рахунком український світ незмінний, якщо хочеш гармонії з ним – треба самому змінюватись.
– О, краснобай, – захвилювався Борис Спиридонович. – Я не підозрював, що у вас є здібності циркача. Якби із слів можна було виготовити линву, ви б пробігали по ній на одному-єдиному пальчику правої ноги чи лівої руки.
Аскольд посміхнувся:
– Добряче подумайте, Борисе Спиридоновичу, ви ж з того села, з Олександрівки, ви, шановний, знаєте життя селян до найдрібніших деталей: душі в багатьох з них залишилися розщепленими до найдрібніших частинок атому й фальшивими, гордість заступила чистоту помислів. У совєтські часи  багато з них, маючи нещиру, а значить рабську душу, служили стукачами, першими тягнули руку на зборах з партійних чисток, сповідуючи філософію боягуза. Мало хто з них став Особистістю, хоча доля не обділила їх статками, дехто належить до багатих людей нашого міста, дехто – до дуже багатих.
– Більшість з тих, про кого ви кажете, я знаю особисто. Свого часу вони очолювали колективи земельних чи промислових підприємств, – продовжує Борис Спиридонович, – а потім знищили їх, а майно забрати собі. Разом з ліквідацією виробництва, зникає джерело й оберіг комуністичної моралі.
Ковтнувши пива, Аскольд погоджується:
– Колектив, як клітинка маси, зникає, рушійною силою стає охочий до накопичення індивід – живе втілення кризи людяності. Я дивуюсь, як ви, історик за фахом, не розумієте драматизму ситуації? Якщо людина не знаходить себе в успадкованому нею образі культури, то хіба можна  говорити про здоров’я нації, про здоровий спосіб життя й про будь-які інші серйозні речі? Ви на мене не гнівайтесь, Сірий, так само, не гнівайся, але знайте – земля так просто, з доброго дива, не дає прийдешнім своєї благодатної енергії. На міжнародній конференції мені один француз казав: “Те, що ви не любите свою Батьківщину – це ваша справа. Але ви нам як вчені й митці цікаві саме тим, що ви українці, а не представники якоїсь іншої національності”. Я з ним згоден. Кожен народ має щось своє, неповторне… Якийсь музикальний ритм, якщо бажаєте конкретики. Чи щось інше,  зрозуміле тільки носієві етнічної культури, ним формованої.
– Дивуюсь вашим, доценте Аскольде, апеляціям до містики: то був дух, а тепер музикальний ритм. І все символічне, незрозуміле якесь.
– Так-так, шановний Борисе Спиридоновичу, – щиро каже Аскольд, – до недавнього часу я й сам усього цього не розумів. І не дивно. Наш постійний клопіт обмежується цариною користі, яка на поверхні зовнішнього світу. Саме у тій його частині, де немає високого, де відсутні умови для лету думки, де бракує пафосу – пристрасного проникнення та захоплення однаково й трояндами, й виноградом.
– Припустимо, – погоджується Борис Спиридонович. – А що ж сталося тепер, чому сьогодні по-іншому думаєте?
– Змінилась епоха. Темпоритм і навіть біоритм людини.  Вона повинна кожного дня вивищуватись. Кожного дня перевершувати себе. Можливо, залучивши все, що є, чого нема, що має бути у світі. Після багаторічних роздумів я дійшов висновку, що світ людини має кілька вимірів. Людина – мікрокосмос, яка знаходиться в постійній взаємодії з макрокосмосом (Всесвітом), має не один, а кілька світів, я вважаю – чотири.
– Цікаво, – приєднується до розмови Сірий, піднімаючи двома пальцями  окуляри на лоба. – І які ж?
– Світ, у якому ми реально перебуваємо, я називаю Світом буття (тут – тепер). Він тісно співпрацює зі світами, які знаходяться “за кадром”: Божий Світ (Світ Едему), який не має ні часу, ні простору. Далі уявний, примарний, емоційний, тут нараховуйте скільки завгодно, це –Світ Парнасу. Мова йде про Світ мистецтва, який започаткували Аполлон і музи. Якщо є верх, мусить бути й низ. Низом я називаю Світ Козлів – Світ темряви й зваби. У ньому проходить складний процес переродження козлів у людей, а здебільшого – людей у козлів.
Усі були приголомшені Аскольдовим повідомленням. Сірий оговтався першим. Після затяжної паузи він промовив:
– Я не знаю, що й казати… тут ми побачили цілу архітектуру споруд… Всесвіту чи чогось іншого, великого й незрозумілого.
– Можна сказати й так, – погодився Аскольд. – щоправда, ваша думка потребує уточнення: тендітна тканина духовної культури Всесвіту, я б так назвав свою теоретичну схему.
– А до чого тут музикальний ритм? – нагадав Борис Спиридонович.
– Слушне питання. Справа в тому, що всі оці світи (я назвав виключення) можуть перебувати в одному реальному часі й просторі, але вони відрізняються один від одного нічим іншим, а саме музикальним ритмом. Нечисловий музикальний час – це велика загадка, яку можна розгадати, зрозумівши взаємодію енергій Макрокосмосу й Мікрокосмосу. Тут мова йде про справжнє життя людського духу і тіла. А воно справжнє тільки тоді, коли людина живе в ритмі музичної хвилі, що доріжкою біжить з Макрокосмосу, і коли благозвучна мелодія мікрокосмосу спрямована до музичного “кіоску” Макрокосмосу. За такої і лише за такої умови дух і тіло зливаються в нерозривне ціле. Об’єднані дух і тіло здатні на реалізацію всіх сил людини, які в неї заклала природа, зокрема спроможність чути музику Макрокосмосу.
Сірий уважно подивився в очі Аскольда:
– Ніяк не вкладу в голову вашу теорію. Кажете про якісь Світи, кажете про Бога та козлів – і все одним рядком.
Сірого підтримує Борис Спиридонович. Він увесь цей час дивився на Аскольда, хитав головою, ніби підтверджував сам собі вже давно розв’язану проблему:
– Усе сказане не те що не має якоїсь наукової цінності. Ваші так звані думки – за межами здорового глузду.
Сказав він свій висновок впевнено й бадьоро. Потім посміхнувся, а далі розсміявся та так весело й гучно, що привернув увагу сторонніх:
– А чи не скажете, дорогий колего, чи дійде до Макрокосмосу інформація про нас?
– Що саме?
– Наприклад, про те, що в 1994 році в такий-то день і в певний час  відбулось ось таке-то на залізничному вокзалі.
– Сумніваюсь. Смачне пиво і наші суперечки свідомості не чіпають. Вони не становлять хоча б незначного аспекту духовної культури. Вибачте, пиво й наші теревені не є тими формами, у яких людина усвідомлює своє минуле, свою причетність до процесу, своє місце в ньому. Пиво й наші балачки залишаться в пам’яті. Не більше. Свідомість – то ширше й глибше, вона ні що інше, як частина єдиного енергетичного поля Всесвіту.
Сірий зняв окуляри і протер хустинкою скельця.
– Ніяк не можу взяти в толк місце часу у всій вашій теорії.
– Місце часу – центральне. Моє тлумачення світу підводить до розуміння часу як динамічної картини нерухомої вічності.
– Вибачте, колего, не знаю кому як, а мені набридло слухати нісенітниці, – незлостиво сказав Борис Спиридонович. – Один нерозумний так камінь у воду вкине, що й десять розумних не витягне.
– Це я, виходить, бовдур? – почервонів Аскольд.
– Хлопці, – підняв руки Сірий. – Заспокойтесь. І взагалі, припиняйте балаган. Мене дивує, як  ви, інтеліґенція, окраса народу, як ви можете вести під пивним ларком науковий диспут? Отямтеся, благаю вас! Он чуєте, у який спосіб працівники батьків своїх згадують, особливо матерів (за причілком чути брудну лайку).
– Я також про це, – підтримав Сірого Борис Спиридонович. – Літаємо за хмари, а земне забули. Ви послухайте, про  що народ каже. А то один – Сергій Євгенович – надувся, вдає, що вирішує світові проблеми. Другий розпатякався, б’є горохом у стінку. А ви послухайте людей.  Мудро народ рече.
Усі троє почали прислуховуватися до голосів, які долітали з протилежного причілку ларка. 
Перший голос. До біса набридла ця політика. Як послухать, ніби кажуть правильно і ті, і ті, – на ділі получається дуристика. О, страна! Усі крадуть і всіх дурять. Дожилися українці: ні в кармані, ні в ширинці.
Другий голос. Це ще не все. Як директори будуть брать гроші за вхід на завод – ото буде все.
Перший голос. І правильно зроблять. Тобі не платять, а ти йдеш. Комуністи привчили: нам сонця не треба – нам партія світить, нам хліба не треба – роботу давай! А хто директори? Комуністи.
Другий голос. Ти партію не трож! Ми ще покажемо, де раки зимують. От зараз возяться з Конституцією. Та взяли б Конституцію Радянської України й не морочили голови. А цю не приймуть. Наших там багато.
Перший голос. Хто в ліс, а хто по дрова.
Другий голос. Ти правий. До тих пір, поки не розділять власність – Конституцію не приймуть. А якщо й приймуть, то не будуть виконувать. Ми, комуністи, давно про це попереджали. Хоча й ліві, зате праві.
Перший голос. Та швидше б розгребли все. А як нажруться міліардери, тоді вони приймуть і Конституцію, і закони. Бо їм треба захищати свої капітали.
– Прекратіть баланду травить, – прохрипів прокурений жіночий голос. – Такі розговорчики добром ніколи не закінчуються.
– Та пошла ти, – зі злістю сказав перший голос.
– Випила – провалюй, – по-дружньому порадив другий голос.
З-за рогу показалась жінка середнього зросту, вельми декольтована  й мініспіднецьована. З грудного вирізу кофти  ледь стримувався витік тіла, як з трудом стримується витік тіста з діжі, перед тим, як сісти кругленьким буханцем на черінь. Вона підійшла майже впритул до Бориса Спиридоновича і заявила:
– Бачу, ви антилигентні люди. І я з вами. Мені також хочеться про політику.
– Товстухо, іди своєю дорогою, – відсахнувся Борис Спиридонович.
Жінку, з усього видно, не здивував такий прийом, можливо навіть, вона до того звикла. Її вразило звернення до неї, як до “товстухи” настільки, що вона відразу стала меншою на зріст і не такою вже й товстою. А до неймовірності декольтована кофта якщо не повністю затягнулися, то звузилися до пристойних розмірів. Жінка, не сказавши ні слова, крутнулася й   мовчки пішла геть.
Усі троє відчули якусь провину перед нею.
– Навіщо так грубо, – каже Сірий.
– А як іще, якщо вона цицьками, прьот як бульдозер.
– Не гарячкуйте, – заспокоює Сірий. – Я б сказав їй: “Вас в Індії чекають великі почесті. Вас в Індії шанували, називали б священою”.
– Здаюся, – зареготав Борис Спиридонович. – Тонко та влучно – нічого не скажеш.
– Таки й нічого? – здивувався Аскольд. – Жінка з такою фактурою відразу знайде відповідь: “Сам корова”. Треба було сказати (і як я не зорієнтувався): “У хорошої жінки й повинно бути багато тіла”.
– От бачите, – підняв палець Сірий. – Ми політична нація. Усі говорять про політику, треба озброїти людей знаннями, треба в навчальний план увести політологію. 
– Доценте Аскольде, не сперечайтеся з Сергієм Євгеновичем, – каже Борис Спиридонович. – На превеликий жаль, за його спеціальністю майбутнє. Згадайте, в історії людства були періоди, які називали “віком мистецтва”, “віком науки” чи “віком техніки”. Найкривавіше з віків – двадцяте – названо “віком політики”. З того, як стартує двадцять перше століття, я висновую: політика й далі буде домінувати. Хоча й не слід звертати особливу увагу на теревені підларкових аліків.
– Дай Бог, щоб я помилився, – зажурливо мовив Аскольд, – але в найближчі десятиліття “віком людини” й не пахне.
Біля ларка невідомо з якої причини почалася бійка під музикальний супровід: “Біля кафе “Метелиця” два мужика метеляться, народ стоїть любується…”
– Ходіть звідси, – майже вигукнув Аскольд і пішов в бік залізничної колії.
Його догнав Сірий, а потім і Борис Спиридонович.
– Я знову за рибу гроші. Якщо політика так жорстоко й далі буде входити в життя та побут українців, – продовжував Борис Спиридонович, – тоді Сергій Євгенович – на коні. Слава про вас, наш ревний політику, не забариться, перетне кордони міста та області, і ми будемо горді з того, що колись були знайомі з вами.  – При цьому Борис Спиридович опустив очі й схилив голову.  – Не забувай, друже!
– Для мене друзі – святе, – скромно відповів Сірий.
– Я підтримую пафос мого друга й колеги, – не без патетики продекламував Борис Спиридонович. Його настрій помітно залежав від випитої без закуски рідини.  Кулаками протер очі й продовжив:
– Настав час змінити ситуацію. У нас політику треба визначати в поєднанні “Історії КПРС” та “Історії України”.
– Душити свою Вітчизну сердешную в палких обіймах, – продовжує пафосну ноту Аскольд, – і так міцно притиснути, щоб вона, бідолаха, аж посиніла.
– Не ображайте мене, недобитий бандеровець, а разом зі мною й передовий загін суспільства. А то чув, як щойно казав один з робочого класу? Настане час і ми розберемося, як розбирались колись.
– О, вже й погрозами запахло. Не до добра все це, – підняв брови Аскольд. – Покладаю надії на Сергія Євгеновича на тій підставі, що його під час захисту українських ідей ніхто не наважиться обізвати бандеровцем. А щодо розборок, хто з ким і як, то ви спочатку самі розберіться, чи ви красивий, чи розумний. Отак-то пане Глущенков…
– Я не пан, – перебиває Борис Спиридонович. – Думайте…
– А що думати, не пан та й усі балачки.
І додав, киваючи головою:
– Не пан, це точно. Повторюю: особисто до вас я не маю претензій. Чого можна чекати від людини, програми телевізора якої налаштовані на Росію, а всі українські заблоковані? Це ж факт, про це навіть студенти говорять.
– А то вже вибачте. То моя ідеологічна, точніше естетична позиція, глибоко індивідуальні почуття. А про смаки, як відомо, не сперечаються.
– Хитрий, як лис, Глущенков Борис, – пробуркотів собі під ніс Аскольд.   
І потім вже в повний голос:
– Ті, хто на всі карколомні питання небайдужого українця відповідають: “Так склалося історично”, нагадують лікаря з відомого анекдоту: “У мене для вас дві новини: одна погана, друга хороша”. “Ну?” – ледь прошепотів білими губами прооперований хворий. “Погана новина – ми відрізали вам замість хворої здорову ногу”. Від такого повідомлення хворий втратив свідомість. А коли прийшов до тями, уже не говорив, а тільки мотав головою – мовляв, не треба мені ніяких новин. Та хірург, щоб додати сил своєму пацієнтові, переможно подивившись йому у вічі, повідомив хорошу новину: “Аналізи показали, що хвору ногу можна вилікувати. Що ж, так склалося, – підсумував хірург. Бог не без милості, а козак не без долі”.
– Аскольде, – з металом у голосі сказав Борис Спиридонович. – Ви намагаєтесь видавити в нас сльозу жалю за ненькою Україною? Не вийде! І серйозно вас попереджаю: до тих пір, поки ви будете нав’язувати російськомовним свою політику, порушуючи Міжнародну хартію, не буде ладу в державі… 
– Послухайте ради Бога, – перебиває Аскольд. – Існування двох мов, двох культур на одній території практично порушує віками збалансовану систему “малої” та “великої” батьківщини.  Росіяни вважають Україну своєю “малою” батьківщиною й користуються культурою матірної землі на теренах іншої, завойованої. Здавалося, все добре, та вчені, які досліджували свого часу колоніальну систему капіталізму, дійшли висновку, що колонізатори мають чимало психологічних, моральних і громадських втрат. Де-факто більшість росіян не вважає за потрібне бути громадянином України. Президент, футбол, культура – там, на північному сході від Донбасу.
– У своєму спічі ви намололи сім мішків гречаної вовни. Не місце й час давати відповідь на намелене вами, а колись-таки відповім. Я ж історик.
– По-перше, я не за святковим столом, щоб виголошувати тости, пардон, спічі. По-друге, ви не історик, шановний, ви викладач історії, і я сказав якої. Історики – так це: Грушевський, Ключевський, Соловйов…
Дивлячись, якої гостроти набирає суперечка, Сірий радів з того, він бажав її загострення, та вчасно дійшов висновку: підійде міліція (вже приглядаються), заберуть в каталажку й допоки розберуться, від потяга тільки димок залишиться.
Через те рішуче перебив продовження аргументації Аскольда:
– Залишилось кілька хвилин до підходу поїзду й через те ось вам ще по пляшці, я брав у дорогу… А за те, що я пригостив вас, розкажіть якогось анекдота, чи щось у цьому роді.
– Можна й розказать, а чому б і ні? – зголосився Аскольд.
Він поставив пусту пляшку прямо на асфальт (її відразу забрав один з перехожих) і почав: “Якось дитина молодшого шкільного віку запитала в батька: “Батьку, а скажи мені, чому Сонце не падає на Землю?” Батько не знав відповіді й через те відшмагав свого малолітнього сина за те, що ставить питання, на які батько не може відповісти.  З того часу пройшло сімсот, ні, більше – тисяча років, а дитя не ставить ні цього, ні якогось іншого питання й залишається дурним і нікчемним. До сьогоднішнього дня залишається дурним і нікчемним”.
– Ну й що з того? – запитав Борис Спиридонович.
– А я звідки знаю, – хитро примружив око Аскольд, – чому сонце не падає на землю.
– Ви не знаєте, чого сонце не падає на землю, я не знаю, чому лайно не тоне у воді, – у тон йому відповів Борис Спиридонович.
– До чого тут лайно, пане історику, йдеться про сонце.
– Не лукавте, доценте Аскольде. Ваш натяк і їжаку зрозумілий, мовляв, упродовж віків не було в українців справедливої історії.
Він витягнув гроші, щоб купити ще пива.
 – Справедливість – це з якого і з чийого боку? Ви мене вибачте, я не хочу якимось чином принизити вашу національну гідність і не хочу солідаризуватись з Гітлером, який констатував, що українці ніколи не знали своєї історії. І вихвалявся зробити все для того, щоб вони її ніколи й не взнали. Живучи в Україні, і я належу, ще раз кажу, до українців. Питання в іншому: чого ми тонемо при найменшому штормі й чого нам справді бракує? Мудрості. Не розуму – розумом українці прославилися на весь світ. Мудрості. Саме мудрості, яка дає розуміння самих себе та інших. От так. А то намалював мене людожером із племені мумбо-юмбо.
– Не людожером, а свинею, якій лайно миліше за сонце – вона його ніколи не бачила та й небезпечне сонце для життя свині. А взагалі-то вибачте, Борисе Спиридоновичу, дуже ж таки боляче б’ють мене в груди питання України…
– Бо на роду написано. Аристотель казав, що недовіра є началом мудрості.  А хохли – довірливі як діти, – зі сміхом завершив Борис Спиридонович.
– Смійтесь – не смійтесь, я не ображаюсь. Лише дозвольте зробити невеличке уточнення. Знаєте, я досить ґрунтовно займаюсь старогрецькою філософією. Аристотель такого не казав. У нього є теза, що сумнів є початком мудрості. А довір’я – то велике слово. І я пишаюсь, що мене бодай помилково віднесли до тих, хто вірить у вашу правоту, чесність і щирість. Якщо ж ви такими не виявилися – то колись за це відповісте. За все рано чи пізно треба відповідати…
– Та знайте ж міру, – сердився  Борис Спиридонович…
Невідомо, скільки б продовжувалась ця, не дуже дружня, як на прощання, розмова, якби не друга колія, не поїзд 19-й не вагон 13-й, не місце 13-те, не 20-та година. Для Сірого був зрозумілий кінець зустрічі Аскольда й Бориса Спиридоновича. Проведуть вони дружину з сином додому, зайдуть до пивного бару, вип’ють по келиху та й по тому. Так воно й сталося.
– Щаслива людина Сірий, бо тепер вільний. Іди на всі чотири сторони, бери, що бажаєш за своїм вибором і на свій розсуд, – каже, дивлячись на повільні колеса тринадцятого вагону Борис Спиридонович. – Немає тепер для нього влади, не існує ні Семена Семеновича, ні Зізі. Він перебуває зараз у просторі змагання за себе і, відповідно, за славу.
– Е – е, – похитав головою Аскольд. – Славні бубни за горами. – Він не хотів вступати в розмову. Перед його очима якось ніби зненацька постало вже призабуте за зиму прощальне сонце, ніби вперше так виразно побачив тремтяче над ставами марево, забілілі садки. Зважаючи на пору дня, білі акації відпускали робочих бджіл. Цілий день, як і в дні тисячолітньої давнини, цієї пори вони важко працювали, а тепер стрілами летять до своїх домівок. Спостерігаючи за обважнілими бджолами, Аскольд подумав: отак би й нам, українцям, скерувати плуга на всезагальне благо. Чи ж такий, як бджола свобідний у польоті Сірий, і чи буде турбуватися, як виголошує  новоявлений кандидат наук про людей?
Повернувшись лицем до Бориса Спиридоновича, Аскольд зауважив:
– Сірому немає необхідності звільнятись, бо він вільний, скільки знаю Сірого – завжди сам за себе, нічого не поціновує понад себе. Чи варто заздрити людині, яка виходить із себе та приходить до себе? От ми, не виходячи з себе, прийдемо до себе, вдаривши коньячиною по печінці.
¬– Коньяк погано впливає на зір. Зарплати не бачиш. Та хай буде по-твоєму. Пішли, – радо погодився Борис Спиридонович, – прощально помахавши рукою дружині й синові. – Як вип’єш рюмочку одну чи навіть дві, відразу відчуваєш себе як в Австралії чи у якійсь іншій біді! – сказав він, тримаючи пляшку “Коктебеля”.    
Цілий день Аскольд був вдавано веселим і за потреби балакучим. Нікому не сказав: сьогодні минає сорок днів, як він залишився без батька. Минулої ночі молодий і красивий батько тихою ходою приходив до нього. Усміхаючись, як завжди, широкою посмішкою, яка випромінювала щирість і довіру, він сказав притишеним голосом: “Я живий. Про це ніхто не знає й ти нікому про це не кажи. Чуєш, я живий. Живий для тебе. Допоки ти будеш жити – буду жити і я. Тільки нікому не чік-чірік”.
Проводи Сірого – засіб уникнути стогону від безвиході.

3
 Поїзд, гуркотом пробиваючи надвечір’я, мчав на всю силу чисельних табунів кінської моторності. У купе, крім нього й дівчини з поглядом черниці, ще нікого не було: локомотив тільки-но почав кликати на свої плечі охочий люд – тих, хто бажав вирішити свої житейські питання в похрещеному кручами й узвишшями Києві. Сидячи біля дверей, він думав про Бориса Спиридоновича й, особливо, Аскольда. Не треба вдаватись до соціології, достатньо поспілкуватись з от такими блазнями. У момент стає зрозумілим характер народу, як у краплині води властивості цілого океану. Тутешні мешканці підтверджують раніше мною помічені орієнтири. І Сірий став загинати пальці: “Це й безоглядна довіра людині та недовіра до влади, це й байдуже ставлення до грошей, і консервативність, це й схильність до колективних дій, і велика прихильність до минулого, це й надмірні вияви співчуття, і вірність дружбі”. Він хотів загнути ще одного пальця, як його увагу привернув порух сідниць дівчини, чи вже молодиці, що була напроти.
*                *                *
Придивився: у неї високий лоб, над лобом, посередині, волосся на пробір-тип української красуні. Привертали увагу трохи вигнуті брови над великими очима блакитного кольору. Через ці очі, через їх виразність Сірий не звернув увагу на продовгуватий ніс, який тупим кінцем доходив до середньої повноти губ “бантиком” і туге підборіддя з ямочкою. А коли опустив очі до грудей і талії, то вже не відривав від них свого погляду, так і сидів, ніби вирішував якусь загадку світової ваги.
Молодицю – таких чимало зустрічається в цих краях,– не можна віднести до тих красунь, портрети яких рясніють на обкладинках журналів. У кожній клітині тіла й в кожному його рухові відчувається порода, так-так, саме порода, у якій проглядається генотип народу – сукупність усіх структур організму не лише тих, які перейшли, а й тих, що перейдуть. А все-таки, думав Сірий, у чому причина її печалі?  Причина, либонь, не тільки в конфлікті віри в добро та злагоду, які знаходяться в її душі, та розбрат і зло, які звідусіль беруть в оточення ту ж таки душу. Тут не обійшлося без любові, можливо, вона і є джерелом її печалі. Прикинув: ця мадам у кожного, хто б він не був, вимагатиме кохання непорочної святості. Не знаю, як для кого, а для мене – не цікаво, усе може бути непорочним, тільки не кохання. Кохання освячує порок. Не лише кохання, а й совість бере початки з першородного гріха.
Спіймав себе на думці: завжди, як тільки бачить жінку, моделює різні варіанти сексу. Мабуть, про це думають й інші, тільки вони не зізнаються навіть самим собі. Свою хтивість приховують навіть від самих себе. Їм, бачте, соромно. А вбити батька – не соромно, бо покаялися?
Це ми, розбещені мужики отакі, які є. А жінки? Чи вони також думають про це? Ні, оця молодиця, до речі, приємна в цьому відношенні, точно не думає. Цікаво, як би вона поставилась до мене, коли б довідалась, що я кандидат політичних наук?
– Перепрошую, ласкава пані, не знаю вашого імені – Оксана?
 Не почувши відповіді, Сірий приємним баритоном проспівав рядок з відомої арії (“Я имени е; не знаю и не хочу узнать”), дістав пакунок і став ним шелестіти:
– Муттер тут щось смачненьке…
На столі з’являється добрий окраєць хліба, цибуля й петрушка, кавалок ковбаси сирокопченої, яйця.
– Яйця – наші, домашні, солодкі на смак, обалдєть! Ковбаса мого лєпшого друга – клас. Пригощайтесь, Оксаночко, мені приємно з вами…
– Я не Оксана, – стиха відповіла жінка.
– Усеодно приємно… Припрошую, – і Сірий встав, наскільки йому дозволяли габариди купе, уклонився, м’яко провів долонею над столиком, пружно опустився на сидіння й почав різати ковбасу.
Він робив усе вправно, до ладу й це подобалося дівчині. Навіть якщо б вона дізналась, що Сірий бреше про матір, про палку ковбаси і яйця – вона б вибачила його, а хто з жіночого племені залишився б байдужим до таїни, яка манила й обіцяла ще прекраснішу казку? Сірий брехав не тому, що прагнув зиску з наслідків неправди, а тому, що неправда потрібна жінкам. Він цілком серйозно доводив, що жінкам до вподоби не груба й жорстока правда, а міф, у якому герой (тобто він, Сірий) – плоть від плоті з представників первозданно-прекрасного архаїчного світу. “Та, зрештою, – зробив висновок Сірий, – риба любить не бутерброд, а черв’яка й кожен рибалка повинен пам’ятати це правило”.
Сірий закінчив приготування вечері, розклав наїдки, розкоркував пляшку “Портвейна” з дорогих, елегантно наповнив четвертину тонких склянок.
– Припрошую.
Дівчина почервоніла:
– У мене великий піст. Мені не можна.
Сірий до ладу слів дівчини чи не почув, чи вирішив продовжувати початок любовної забави на грузинський манер:
– Великий чи малий пісь не має значення, особливо, коли їсти хочеться.
І потягнув руку за шматочком ковбаси…
Раптом молодиця, засвітивши своє утаємничене лице блиском очей і ямочками щік, різко підняла руки догори: “Вовк! Вовк!” Через закіптюжену шибку вагонного вікна Сірий побачив фраґмент картини дикої природи: поруч лісосмуги, ніби гнаний стукотом коліс, скреготом буферів і різким завиванням сирени біг справжнісінький вовк. За мить картинка з вовком зникає, на її місці малюється метушливо-сірий пейзаж, поглинаючий таїну  руху. Стало б зовсім осиротіло-нудотно, якби місяць не переліз через ліс і не затанцював свій танок-доріжку в поміркованому Дінці, якби не сурмили стрічні поїзди, якби не були такими високими перса в супутниці.  Хотілося жити. Та це завтра. Сьогодні – спати. Розмірений стукіт коліс заколисує, занурює в дитинно-безтурботний стан: монотонність руху навіює лагідні думки, рожеві мрії.
Зняв окуляри, протер спеціальною хусточкою та звичним рухом посадив на носа. Хусточку акуратно склав і засунув до бічної кишені. Але й після цього пальці знайшли собі роботу: примостившись на стегнах, рухалися, як рухаються зазвичай під час гри на піаніно, натискаючи то на одну, то на другу клавішу.
– У Чечні йде війна й з Кавказу посунули аж сюди сіромахи, – сказав Сірий, збираючи недоїдене та недопите. А коли розстилав білизну, почув:
– І звірина, і людина – усі шукають безпечного місця, – відповіла дівчина, вкладаючи в сказане якусь для себе важливу суть. – Єдине, від кого немає безпечного місця, – так це від самої себе… Якщо душа замінована, а безпритулок виє вовком – нікуди не втечеш. Розірве на шматки чи з’їсть шматочками.
Сергій не слухав. Він перевернувся на лівий бік, щоб не розбудити біль в печінці, і думав про своє.  Сірий родом з Кавказу, точніше, з Азербайджану. Там пройшло його небосоноге дитинство й розкута юність. І через те щемів йому спекотний Баку, ятрила серце згадка про гаї оливкових дерев та інжиру. А ще не виходив з голови особняк, біля паркану якого завжди стояв легковий автомобіль з батькової роботи, а у дворі поважно походжали фазани на тлі високого фонтану.
Та де сьогодні той маєток, чий погляд пестять екзотичні птахи? Сім’ю переселили до звичайнісінької хрущовки майже відразу по тому, як батька позбавили посади, а Сергій вступив до університету. В університеті він опинився один на один з людьми, які мали інший, як він, текст життя. Думав навіть кинути навчання. Умовив батько: скільки було докладено зусиль, щоб ЦК комсомолу вийшло з проханням до братньої республіки про допомогу в підготовці фахівців з марксистсько-ленінської філософії. “А ти все оте – котові під хвіст. Пізнай науку – і наука виведе тебе в широкий світ!”
У пошуках копійчини на додаток до стипендії пробував працювати вантажником у міській холодильній установі. Та невдовзі застудився. Після лікарні надибав тепліше місце: став охоронцем. Точніше – інспектором відділку охорони. То вже земляки допомогли. Для нього нічне місто суттєво стало відрізнятися від денного, чого він раніше не помічав. Будучи людиною неговіркою, Сірий нікому в університеті не говорив, що працює в охороні, як ніхто не знав в охороні про те, що у них працює студент. Охорона охороняє все, тільки не може гарантувати охоронцям спокою. У цьому Сірий переконався, коли не лише спостерігав, а трохи й сам не потрапив в лещата ворогуючих між собою сторін. На заводі, де працював, було три системи охорони: цехова, загальнозаводська та зовнішня, чи як її ще називали – міліцейська. Між ними точилася боротьба, часом жорстока, і Сірого намагалася використати кожна із сторін. Та не начальник заводської охорони, а Сірий виніс з тієї події найбільше користі, його навіть було представлено до нагороди.
Усе це давало йому право до сторожів, які куняли біля магазинів, спали в зручних приймальнях начальників чи в прокурених коптерках (а інших сторожів не було), відноситися зверхньо, хоча свого ставлення відкрито не виявляв. Були й винятки. До них належали начальники охорони великих підприємств. Усе, що виносилось чи вивозилось з заводу, було під контролем більшого чи меншого сторожа. Це була своєрідна еліта, до якої також належали директори магазинів усіх типів, особливо комісійних. Міліція, охорона, торгівля були чи не першими могильниками соціалізму: вони чатували джерела статку, перевищення якого породжувало конкуренцію інстинктів, які не притаманні сповідуваним принципам рівності та братерства.
Потрапити в коло заможних людей, до якого свого часу належав його батько, і намагався Сірий. Але як? Невисипна праця, яку пропагують газети, не виведе в люди, вона своєю грубістю й прямолінійністю може навіть забруднити душу. А якщо в людини забруднена душа – не бути їй великою, вільною, незалежною від статку. У тарифній сітці винагорода за роботу найвищої посадової особи не давала можливості придбати забугорні ланці й замовити пристойні блюда в ресторані, як це робить кожної днини порядна людина, яка досягла бажаного рівня соціальної адаптованості.
Розкутість у виборі способу життя й одягу породжує стійку потребу реалізувати свою сутність. Може податись у фарцовщики? Знову ж таки треба мати початковий капітал. А де його взять? Та й совєтська міліція міцно тримає зв’язок з університетським комсомолом. Виженуть за спекуляцію та ще можуть і посадить, є така стаття в кримінальному кодексі. Ні, і таким способом не здобуду перемоги у великій грі, яку називають “життя”. Потрапить би в міліцейське начальство. Там бочками збирають мед з кропиви. Надивився ночами, керуючи патрулем добровільної народної дружини… Сірий на мить замислився та вирішив: “У міліцію треба увірватись на білому коні. Я ще до цього не готовий…”
Перебираючи наявні чесноти своєї персони, Сірий вкотре дійшов висновку, що він красивий, сексуальний, розумний, тобто нагороджений природою такими якостями, які подобаються жінкам. А в жінок до щастя завжди простерті руки, готові огорнути й зігріти своїм тілесним багатством. Щоправда, невдовзі після близьких стосунків, вони, зазвичай, ініціювали розрив зв’язків. Чарівний світ далекого острова весни, призначеного на двох, куди жінка збиралася летіти чайкою, невідомо з якої причини втрачав для неї звабу й ставав звичайною темною скелею, облизаною невпинною хвилею морського прибою. Але не завжди жінка залишалася непокореною.
Особливо на ранніх етапах свого парубкування. Тоді він вирішив: жінка – козирний туз в колоді гральних карт. І не просто жінка, – жінка, у чоловіка чи  батька якої було б “усе схоплено”.
Невдовзі після такого рішення, рибка сама клюнула на гачок. Без приманки. Хижі риби, зазвичай, не дотримуються загальних правил: жорстокому і ласкавому, чистому і брудному, світлому і темному морю-життю вони намагаються нав’язати свої правила. І це в них виходить. Правила в них детально відпрацьовані тисячоліттями, бо жінка від природи мисливець, і вполювати таку здобич, як Сірий, не становило великих труднощів.
– Мій водій забарився, – сказала обпалюючи поглядом. – Ви не могли б підвезти додому?
Сірий подивився на неї з цікавістю.
– Я – Зоя Якимівна, та ви знаєте моє ім’я, як я знаю ваше – Серж.
– Я знаю не лише ваше ім’я. Я знаю, що ви, крім усіх інших чеснот, виступаєте літературним критиком в обласній газеті. Тож ви критикеса?
– Можливо. Я з того племені, хто криком кричить: “Люди добрі, у нас, крім рекламованих памперсів, губної помади та ліфчиків є ще щось, наприклад, відданість і зрада. Ви не бачите? Чи хрестики скиньте, чи трусики вдягніть - побачите!”
– Отакої! Та тут цілий образ! Тоді скажіть, будь-ласка, то не брешуть, що критик – невдатний письменник, – сказав він, посуваючи окуляри на лоба.
– Брешуть. Критик уподібнюється до євнуха, який знає, як робляться діти, а сам на цю роботу не здатен. Отже, письменник сам по собі, а критик сам по собі.
Вони розсміялися весело і бадьоро, як сміються щасливі люди, що знайшли одне одного після довгої розлуки.
– Коли говорити серйозно, – не перестаючи сміятись, додала вона, протягуючи ключі, – то критик з двох слів вибирає одне слово, а письменник з двох слів – третє.
Ключі він не взяв, двома руками в знак незгоди замахав:
– Щоб з чудової машини вийшла купа брухту – я до ваших послуг, Зоє Якимівно, а так – ні.
– Ви не водите? – здивовано повела штучною бровою вона.
– Скоріше за все – мене водять, – підім’яв верхню губу нижніми зубами він.
Зої Якимівні сподобалось його почуття гумору: без ігрової інтриги міцних стосунків не буває. І вона сміливо запропонувала:
– Сідайте, я буду за водія, хоча права забула вдома.
Він охоче сів, вона сказала, що в передніх стріляють, чим змусила його пересісти на заднє сидіння. Пересідаючи, Сірий метнув око на красиву дівчину, що проходила поруч.  Зоя Якимівна помітила іскринку в очах свого обранця і, коли машина зрушила з місця, зазначила:
– Непоганий смак, юначе. Але що вони вміють? Вони ж, як столітні колоди та ще й припнуті до землі!
Три місяці Зоя Якимівна показувала йому такі вміння й навички з таїн індійської Ками Сутри, і навіть ілюструвала перську “Гілку персика”, що став худий, тільки й того, що не світився, як таранка. Зате щеголяв у легкому капелюсі в клітину, елегантному джинсовому піджакові, світлих брюках і туфлях, на вигляд, з дорогих. Зате мав червоненький мотоцикл “Ява” – мрія кожного хлопця 80-х років минулого століття. Зате йому обіцяно було посприяти залишитися в університеті… І більше нічого. А хіба цього мало?
Завдяки оцим подарункам він підкорив серце Зізі, дівчини далеко не з простої сім’ї, батько її – крупний партійний функціонер. Щоправда, він не скористався своїм становищем і з кучугури розваленої будівлі, яка називалася СРСР, не взяв жодної цеглинки. Його ніхто не називав чесним, порядним, принциповим та іншими подібними словами, які входили в “обойму” характеристик “чистого обліку партійця”. Його називали диваком і уникали сумісної присутності. Сірий, дивлячись у його печальні очі, ледь було не вигукнув під час одного з так званих сімейних обідів: “Яка в тебе кисла морда-тобі й долара ніхто ніколи не дасть. А я на багатство сподівався ”. 
Тесть Сірого й справді був неабиким диваком. Сам собі за окремою відомістю нараховував партійні внески. І так кожного місяця. Гроші клав до конверта розміром А-4, перед тим розписавшись у відомості. Свої накопичення батько не віддавав до партійного осередку (він не визнавав сучасних компартійців наступниками славних традицій КПРС), а дбайливо клав до сейфу. Потираючи руки, казав у пустку темного безголосся залізом обмеженого простору: “Наші прийдуть, побачать, хто тільки на словах був комуністом”. Про все це знало усе місто, і по-різному реагували люди: хто схвально, а більшість – з осудом. Свою думку мала й Зоя Якимівна. Якось біля ювелірного магазину вона зупинила подарованого нею “Червоного коня” чеського виробництва й здалеку почала:
– Я кілька літ тому відпочивала в Пушкіно, що сімдесят кеме за Москвою. Подружилася з одною співробітницею, естонкою за походженням. Так вона знаєш що сказала? “Ненавиджу хохлів, у них найкрасивіші у світі жінки, вони їх закріпаччили, переклали всю роботу на їхні плечі, – самі тільки й знають, що пиячити. Лінтюхи, не добилися незалежності, живуть у рабстві”. Я це до того, що твій тесть мав такі можливості взяти та й тобі подарувати парочку заводів, так, ні ж! І сам не гам, і другому не дам. Справжній хохол.
Сірий слухав спокійно, ніяк не реагуючи на її слова, дивився такими, як їй здалося, цап’ячими очима, що з’явилося бажання плюнути в них. Переборюючи себе, вона байдуже запитала:
– А ти хто, хохол? Щось не схоже.
– Хто я за національністю? Дурне питання – може моя мати, як ти зі мною, і я представник народу, який дав вам дві релігії – християнство і комунізм.
– Не помітила, ти не обрізаний, це точно.
– Я пошуткував.
– Хороші жарти, особливо, коли мова йде про матір. Як ти можеш так ображати мене й матір?
– Нічого, вона не чує, а ти простиш, – відповів зверхньо-байдуже.
– Ну ти й цинік, Серж. Як я тебе терпіла, – відповіла вона, не вкладаючи ніяких емоцій у сказане. – Любов – безрозсудна, ненависть – раціональна, – не своїм голосом підсумувала Зоя Якимівна.
– Думав, даром годувала й одягала. Виявляється, любила все-таки.
– Серж, як це грубо й безцеремонно. Та якщо наполягаєш, скажу, за що годувала: цуценя підбирають на вулиці, годують і зігрівають так, керуючись людським співчуттям. Цуцик, щоправда, може стати хорошим охоронцем, але це правило не розповсюджується на рід людський: часто буває, що люди кусають ту руку, яка годує, а не ту, яка тримає палку. А взагалі – за все прости – пробач.
Вона хотіла йти, але він зупинив її питанням про те, про що раніше не наважувався запитувати.
– Я читав твою рецензію на постановку обласним театром “Гамлета”. Мене дивувала проникливість у матеріал, особливого значення ти надала цнотливості образу Офелії, витончено втіленої акторкою Марисею Доній. Я щипав себе за вухо, не вірячи в твоє авторство: як, чи та це Зоя, Зоя, яка в моїх очах бачиться не менше  й не більше,  як ходячий порок, написала чисту, як божа роса, статтю? Не гнівайся, будь-ласка, підкажи, як можна мені собі пояснити такі метаморфози?
– Це зробити важко. Легше, якщо хтось з вас: “сам” чи “собі” спільно, удвох знайшли б третього. Та для цього треба бути розумнішим, витонченішим, людянішим. Ти б мене зрозумів, якби я сказала, що не вухо треба щипать, – щось інше, тоді б ти не мучився в догадках, саме який орган щипать.
– Зою, не хами. Я розцінюю твій фонтан як спробу уникнути відповіді на незручні для тебе питання.
– По-моєму, з твого боку блюзнірством виглядає порівняння художнього витвору з реаліями сьогодення.
– А куди ж подіти моральну функцію мистецтва?
– Мораль і мистецтво – різні речі. Мистецтво має надморальну чистоту, тоді як у моралі є щось грубе і жорстоке, щось таке, що межує з соромом чорнокнижника Фауста, який продаючи душу дияволу, втрачав рай. Мистецтво – і цього ніякій іншій формі людської діяльності не дано – утверджує красу, яка пов’язана з горем. У наш час найбільш досконале втілення краси – диявол на кшталт правоохоронця. Ти не зрозумів, – відчув (і за це тобі спасибі): Офелія – трагічна компонента буття.
– Пані критикеса, ти, будь-ласка, обережніше з оцінками й визначеннями. Так з легкої руки можна зробити чорним усе, навіть найсвятіше – ідеал.  Розкажу про твої думки редакторові, подивимося, хто правий.
– Ой-йо-йо! – штучно розсміялася Зоя Якимівна. – Який ти все-таки дрібний, точніше – дріб’язковий. За останні кілька хвилин я про тебе від тебе дізналася більше, ніж за місяці спілкування.
Сірий і справді зачепив Зою “за живе”. Вона почервоніла й глухим голосом продовжила:
– На жаль, ти не побачив мене. Дивився, а не  бачив. Я ж співаю гімн тому, що живе й розвивається. А ідеал, про чистоту якого ти печешся, – це засохла гілка, за якою можна вивчати лише дерева структуру. Це диявольська ідея: є щось від нечистого в тому, щоб обмежувати себе кимось окресленими рамками, щоб ідеалізувати боротьбу та ідеалізувати жертовність. Цій ідеї ти служив: будеш служить до скону. Ти рафінований тип служаки, схильного демонструвати садомазохістський характер, домінантою якого є статеве збочення й патологічний інстинкт жорстокості. А начальству стукай, стукачок.
Зоя Якимівна презирливо зміряла Сірого з голови до ніг. Ще й візуально впевнившись у правоті свого висновку, сказала голосно й впевнено:
– Козел.
Розвернулася й пішла в бік п’ятиповерхівок, з балконів яких хусточками махали діти невідомо кому й невідомо навіщо – до свята ще було далеко. 
Це була остання їх зустріч у цьому світі. Ще раніше він припинив зв’язки з тестем. Надія на те, що ці баскі коні (Зоя Якимівна і тесть) вивезуть карету з його витонченою натурою у світ достатку і зваби – не збулися. Математична мораль на цей раз не спрацювала. Залишається одне – покладатись на себе й добувати кусень хліба на ниві освіти. Можливо колись й інститут відкрию. На заході, кажуть, освіта – найприбутковіша бізнесова структура. Сірий не любив професію викладача, але життя примушувало робити не завжди те, що йому хотілося. Поки що.
Перевертаючись з одного на інший бік (з “печінки на серце”), він вкотре згадав своїх духовних покровителів, зважив їх можливості й дійшов висновку: вони й допоможуть увійти в мережу правлячої партії, її центрального органу. Тим більше, що Сірий вже зробив велику послугу для неї – залучив за допомогою незаконних методів агітації більше тисячі студентів. Документи про членство в нього на руках. Нагнувся, щоб дістати зі столика пляшку мін. води, несподівано побачив ще одного пасажира з гострим як у пацюка лицем і гадючими зеленими очима, що винувато бігали, як маятник у годинника-ходика. Сірий відразу визначив – батіг з клоччя. А ще у того хтиво маслянились очі, він намагався погладити оголену руку пасажирки, запрошуючи до гри: “Живемо в глобалізованому світі, це вам не шутєйне діло: ви їдете до Києва, а я до Луганська й сидимо в одному вагоні і в одному купе”. Потім перейшов на шепіт.
З її боку не було найменшої реакції. “У період посту гріх про таке навіть  думати” – образилась вона.  Він знову щось прошепотів. Шепіт набував то розміреності, то суцільного шуму очерету, що заколисує ставкову вирву. Сірий сповзав свідомістю в сон під ці звуки, оркестровані чітким стуком вагонних коліс. Останнє, що він почув: “Мені прикро й слухати про таке”. І у відповідь: “Знаю я вашого поля ягоди. День присвячує церкві, а ніч – сексуальним фільмам по теліку”.
І снилася йому з дитинства знана з абхазького епосу Сатаней – Гуаша, яка, скільки він пам’ятає себе, піклується про нього й завжди попереджає про небезпеку. На цей раз небезпека йшла від бугая, котрий вряди – годи вривався в сон – розлючений, з червоними очима, приплюснутими рогами й бризкаючими слиною ніздрями. Перед якоюсь переломною подією в реальному житті Сірого, цей, безперечно створений хворобливою уявою образ, з’являвся, жодного разу не міняючи своєї картинки, на якій зображався розлючений велетень у чорній шкірі. Не змінювався і Сірий: він так і залишився малою дитиною, загнаною у глибокий рівчак з перекотиполем, жабами, вужами в байрачному степу, де клен. Бували такі вечори, коли Сірий боявся засинати тільки через можливість зустрітися з бугаєм і бути загнаним в степову рану, утворену потоками дощової води.
Психотехніки, що керувалися вченням Касканеди, з якими він спілкувався в часи своїх університетських одісей, навчили, як можна повертати сюжет сну в бажане русло. Виявилося – простіше не буває:  приловчитись схопити бугая за кільце й тоді він, обдриставши все, що можна обдристати, виривається з ваших рук і галопом тікає світ за очі. Є безпрограшні варіанти стерти чи перервати сон, поставивши таке завдання звечора. Якщо можна уявити реально наявний предмет через реально наявний предмет, то чому не можна уявити реально недійсний предмет через реально недійсний предмет? Сьогодні на полиці вагону за номером тринадцять(місця того ж номеру) пасажирові на ім’я Сірий не вдалося схопити бугая за кільце, яке ветеринари вдівають в ніздрю для приборкання дикої природи. Не приборкав, і маєш: фізично відчув, як роги бугая вгрузають в м’язи міжребер’я, піднімають догори, у повітрі роблячи млин. Та й Сатаней – Гуаша не встигла врятувати Сірого, п’ятою ноги потурити скотину, на кшталт того, як вона, у разі потреби, валить товстелезне букове дерево. З кожною наступною хвилиною бугаячі роги все глибше та глибше вгрузали межи ребра, а все тіло набирало гвинтоподібних обертів і скреготало, як залізо вагонних буферів. Перш ніж відкрити очі, кумкуло в голові: “Пити треба менше”.
Коли Сірий прокинувся, боляче відчув: хтось його жорстоко штурхав межи ребра чимось твердим і тупим, таким, як рукоятка мисливського ножа. Проснувся остаточно. На нього дивився кремезний молодик, вбраний у костюм десантника з безліччю накладних і внутрішніх кишень, костюм з пряжками, ґудзиками й липучками. Обличчя молодика було байдужим, а швидше – сонним, він примруженим оком зміряв Сірого поглядом автора й виконавця колійного водевілю, розв’язка якого заздалегідь йому відома до найменших подробиць.
– Що за діла? – обурився Сірий і оперся на лікоть лівої руки.
Молодика абсолютно не обходила стурбованість пасажира й він спокійно, навіть флегматично поцікавився: 
– Ваші документи.
Ці слова, і, головне, тон, з яким вони були сказані, Сірий буде аналізувати й аналізувати, перебираючи в пам’яті праці К.С. Станіславського. І віддасть належне: багата земля наша талантами. А зараз Сірий, як і будь-який добропорядний громадянин України, їде до своєї столиці, щоб отримати більш вигідне місце під сонцем. А що тут поганого? Кожен повинен зайняти місце згідно з придбаним квитком.
– Білет у кондуктора, – сказав Сірий так, як кажуть людям, аби вони швидше відчепилися.
– Паспорт?
– Нема проблем, – Сірий дістав з-під подушки гаманця й віддав паспорт. Той, хто з папкою, одягнув окуляри й ретельно переписав з нього всі дані. За всім цим нудьгувато стежили ті, двоє, один, з усього видно, керівник, другий – той, у кого на пацюче схоже лице та зелені, як у гадюки очі, хто вчора вуркотів до дівчини.
Німа сцена видавалась надто фальшивою та провокувала почуття не пояснюваної тривоги. 
– Хто ви? – запитав досі спокійний Сірий.
Той, хто з папкою, відповів невпевнено:
– Ми  ніби митниця…
Сірий не зауважив, що його потяг не перетинає ніяких кордонів. Не подумав і про те, як серед митників, людей військових, виявився простий, як двері хлопчина, який учора, у його присутності, розповідав анекдоти вродливій молодиці. Та розум принципово лінивий орган. Кажуть: “блиснула думка” і тому подібне – то не більше, як метафора. Сірому хотілося й десь у глибині душі він навіть був вдячний, що його розбудили, позбавили від чорної тварюки з червоними очима. І знову чомусь виник сумнів у чистоті намірів нічних гостей.
– То що означає “ніби” митниця… Отож, митниця чи дурна витівка начальника потягу?
– Якщо бути точним, ми – ваші охоронці, – відповів молодик у костюмі десантника. 
– Не знаю, кому як, а мені особисто охоронці не потрібні, – з металом в голосі кинув Сірий.
– Сергію Євгеновичу, – подивившись у паспорт, сказав молодик у формі. – Людей розбудите, чого репетувать? Усе треба відверто, як на духу: ми охороняємо, а це труд і труд небезпечний, доложу вам, – кожна праця повинна мати відповідну оплату. Наш труд відрізняється від усіх інших тим, що він авансується. А це означає: ви нам гаманець, а я вам – гарантовану безпеку й паспорт. Ідьот? Беріть приклад з молодички. Вона не поскупилася, віддала все, що було в сісі і в пісі. Чи так я кажу, пані Дездемоно? Чого хнюпаєш! Та з таким пердільником в столиці заробиш і не такі бабки зеленого кольору!
– Від кого охорона? – спитав Сірий, розуміючи, що з ним не шуткують.
– А ти піди в ресторан і зрозумієш, від кого охорона, – порекомендував той, хто з папкою. Сірий протер очі, ніби й справді їх прикрили якимось оманливим простирадлом і він намагається його позбутись, твердячи своє:
– Нічого не розумію, хоч убий не розумію!
– Убивать ми не будемо, – прийшли забрать награбоване. Експропріація, так би мовити, експропріаторів! У чесних людей немає копійки, а ви столицями й закордонами вештаєтесь.
– Хто ви такі, щоб судить?
– Ми продовжувачі справи Ємелі Пугачова, Стеньки Разіна, Володимира Леніна. Кажуть, у вас тут був Кармелюк. Це також нашої крові герой.
– Гаманець! – несподівано закричав володар костюма десантника.
Сірий злякався. А хто б не злякався? У кутку сидить хлипаюча молодиця, у коридорі пусто, грюкіт колес  нічного потягу… Грюкіт сталі – то не мелодія. І все ж він, наразі, музичний звук, чи то підвищує, чи понижує нервову напругу. Зараз стукіт коліс за чорними вікнами сприймається з особливою загрозою.
– Гаманець, – тихенько, але вже твердіше повторив нападник.
– Без проблем, – сказав Сірий, кидаючи гаманця на нижню полицю.
Як кішка в мишу, так  володар костюма десантника вчепився в шкіряний чотирикутник. За мить, неначе жабу, жбурнув в обличчя Сірого.
– Він пустий! – зі злістю процідив володар костюма десантника.
У цей момент той, з папкою, зробив рішучий жест головою й усі рушили на вихід. У цьому відступі не відчувалась якась метушня, навпаки, володар костюма десантника затримався і, помахуючи вказівним пальцем, пригрозив:
– Ми повернемось через дві-три хвилини. За цей час усі гроші й коштовності – на бочку. Якщо сума не зійдеться з нашими прогнозами, обшукаємо. Утаїш – пеняй на себе, будем бить, не покажеться мало. Донбас, казав один ваш дєятєль, – не гоне порожняк! У столицю. Це правило, закон. Закон Ома. Не знаєш закона Ома – сиди вдома!
Він би ще щось патякав, та прибіг той, що з папкою, і за рукав потяг в тамбур. Схоже, у сусідньому вагоні також були клієнти нащадків ватажків російських повстань та революцій.
Майже автоматично Сірий зіскочив з лежака, виглянув у безлюдний коридор, закрив двері на замок і клацнув боковим запобіжником. Тепер він відчував себе в безпеці. Молодиця вже не плакала, сиділа з розмазаною під очима фарбою, відчуженою. Потім тричі перехрестилася, відвернулася в куточок лежака, де блищала маленька, з долоню, іконка й зашепотіла:
– Милостивий і добрий Господи, – ворушила губами вона, – Твоє благоденствіє і нещастя, які посилаєш нам, беруть начало з Твоєї милості. Навчи мене перенести те, що призначено Твоїм правосуддям.
Сірий ніколи не молився і так близько йому не доводилось спостерігати молитовну дію.
– Ти дарував мені здоров’я для справ богоугодних, я витрачаю його на мирську суєту. Ти послав мені во кару розбійників, не допусти мене прогнівити Тебе невдячністю.
Молодиця знову перехрестилася і так тричі.
“Я чув, – подумав Сірий, – Зізі також звертається до Бога, але отак самовіддано, аж до відречення від себе – не доводилось чути. Відкинувши всі баєчки любовних романів про жіночу здатність до самопожертви і безмірної любові до дітей, насправді турботи жіноцтва зводяться до тіла, переважно – свого тіла, нехай старого, нікчемного, та свого, нею безмежно любимого. Усе інше жінкою, яку називають справжньою, серйозно до уваги не береться. А не дай Бог потрапить вожжа під хвіст – усьому кінець: засліплено понесеться віз до самісінького краю прірви”.
Після паузи Сірий запитав, як запитують у давно знайомої людини:
– Як почуваємось?
Молодиця перехрестилася тричі, прошепотіла: “Нехай бич Твій буде мені на втіху” і, не піднімаючи очей, спокійно, як бесідують під час трапези в Святогірському монастирі, промовила:
– На Божу кару не ремствують. За гріхи це, за гріхи.
– І догадуєтесь, за які гріхи?
– Знаю. За них прошу в Бога прощення. І вам треба молитися. Вашу душу заполонила Момона, і ви стоїте на краю прірви підступного Бахуса.
Сірий серйозно не сприймав жодного її слова, і навіть у ці хвилини його хвилювало тіло попутниці, і він повторював ще з юності завчене: “На передок усі баби слабі”. Притулившись до шибки вікна, спостерігав, як піднімалася вранішня зоря. Потім став походжати, наскільки дозволяли розміри купе. Укотре “прокручував” у голові все, що відбулося, винив себе в нерішучості. “А яка була нагода розправитись з нападниками спокійно і навіть лежачи. Повернувшись на бік, ногою запросто збити двох бандюг, а третього вже навздогін дістати кулаком правиці”, – переймався Сірий. Що ж, поради навіть собі легко давати, от слідувати їм – це важче.
Купе з усіма його шумами й запахами почав Сірому набридати і він збирався вийти в тамбур, як двері з різким писком поїхали праворуч. В утвореному отворі постав груповий портрет знайомої компанії, а на порозі – той, хто переписував його паспортні дані й весь час був з папкою.
Сірий навіть не встиг здивуватись, як могли відчинитись зачинені власноруч на дві перепони двері. Він спокійно та якось звично ударив в обличчя того, хто був ближче всіх. У повітрі заближчали скельця окулярів, а їх господар  поточився й випав у коридор. Через кілька хвилин почулися крики незнайомих людей, запах йоду. “Він п’яний чи шизонутий?” – запитав хтось у когось. Під час метушні покинула купе молодиця, Сірий сидів за столиком. 
Потяг зупинився – вузлова станція Лозова. Зайшов міліціонер.
– Руки!
Сірий здивовано подивився на міліціонера.
– Руки!
Не чекаючи протягнутих рук, міліціонер схопив одну, а потім другу руку, надіваючи один за другим наручники.
– Що це означає? – майже спокійно запитав Сірий.
– Це означає, – пояснює міліціонер, поглядом показуючи на наручники, – що ви затримані.
– Убив чоловіка, ще й питає “що означає”? Психіатр розбереться, – хтось сказав без злості.
– Я ж оборонявся…
– Перестаньте, я тут не для вислуховувань, – сказав міліціонер.
У повітрі коридора чувся неприємний запах блювоти, а на підлозі – її сліди. Це Сірого заспокоїло: утрата свідомості, яку розцінили як смерть, не більше, як струс мозку. А це, за законом, просте хуліганство, а якщо ще й розцінити як оборону, то взагалі його будуть вважати героєм. Сірий, хоч і в наручниках, любив себе більше, ніж будь-коли, захисна реакція, яку дає страх, взагалі навідувалась до нього вряди-годи, на цей раз десь в далеких хащах заблукала чи п’яною заснула під пивним ларком.
 
 


Розділ другий
С И Т У А Т И В Н А   Л Ю Б О В

“Жінка знесилює самця і дарує сили мужчині”.
Даоське прислів’я
1
Сірий ступав Землею, яка прокинувшись від сплячки зимової, готувалась до запліднення новим життям.
Конвоїр – худий, як щепка чолов’яга років сорока - привів затриманого у відділок міліції. У кімнаті (чомусь її називали камерою попереднього ув’язнення) мовчки зняв наручники. Розтираючи зап’ястя, Сірий глухим голосом процідив:
– Мені треба їхати. Де твоє начальство? Мені негайно! Терміново! Розумієш?
– Розумію, – знічев’я кинув міліціонер.
– Так роби щось! На мене чекає сам міністр, – заводиться Сірий.
– Хоч і Президент…
– Наш міністр зателефонує вашому і, як пробки, – з роботи. На ваше щастя в Україні, як он в інших, немає мобільного зв’язку. Зараз тут були б і прокурори, і судді, і міліція.
*                *                *
Хто б там що не говорив, а Сірий по-справжньому потрапив в халепу. У Києві підготували місце на Дніпрі, підсмажили півня – готувалися брати сома.  А воно, виходить, не склалося: вовк бере й вовка беруть. А може, ще не усе втрачено? Хіба спробувать?
Тихо, по-змовницьки:
– Я в боргу не залишусь, виведи. Тільки за двері.
Міліціонер спокійно відійшов од вікна, подалі від Сірого, умостився за стіл, підпер голову: “І справді йолоп. Я недавно на службі й не певен нащот прослушки”. Уголос сказав:
– Ви поводите себе, як би це висловитись, не так, як заведено, неадекватно обставинам. Невже ви впевнені, що тій легенді, яку ви придумали, хтось повірить? Факти не зметеш, як крихти зі столу. Та то не моя справа. Станеться те, що повинно статися.
– Ну ти вже прямо вилитий прокурор: “легенди”, “неадекватно”.
– Не хочу бути прокурором, хоча й навчаюся в юридичному. Хочу бути суддею. Це колись. А зараз – ми прості виконавці.
Трохи подумавши, додав:
– Військові ми, тільки не в казармі живемо. Тобто, діємо за наказом. Наказали вас стерегти – стережимо. Накажуть отой стовп телеграфний стерегти – “буде ісполнено”. Дисципліна! У нашому ділі дисципліна – це все.
– І голосуєте на виборах за наказом?
– Не строєм, конєшно, але дисципліна й тут повна! Нам немає діла, що там робиться нагорі, воно нам – до одного місця. Надивився я на ці житейські викрутаси. Тут один розперезався: “демократія”, “незалежність”, “кого ми обираємо”… А за кого ти голосуєш, “ясновельможний пане”, ти знаєш, що завтра будемо без бензину та газу? Розібралися, крепко так з ним розібралися. Написав за власним. Каже человєком відчув себе. Бачиш, неуспокоївся. На базарі стоїть, робочими рукавицями торгує. Человєком, бачите, відчув себе на базарі. Міліціонер, значить, не человєк, а торговець робочим товаром – человєк. Сміхота та й годі.
У Сірого крутилась голова, він був на межі стресу, але стримував себе, твердо пам’ятаючи: міліціонери – то такі продажні бестії, краще з ними “вась-вась”. Тому в нього урвався терпець – незрозуміла балаканина дратувала й злостила його, Сірий спробував лагідно перервати її:
– Та я знаю міліцейське життя… У вас, як і в інших відомствах, найкоротший шлях до влади показує не компас, а флюгер.
Це сержант розцінив як заохочення до продовження розмови:
– Нам приписано ловити бандюг, бомжів і всіх інших, назва яких не обов’язково починається з букви “б”, стерегти їх, щоб вони не розповзлися. За це дістаємо платню, за дотримування порядку й закону нас годують і одягають. А це в наш час не так вже й мало. Міліціонер говорив і говорив, схоже, балачкам не видно кінця, і Сірий готовий був гнівно скочити на ноги й викрикнути такий матюк, який навіть міліціонер зі стажем не чув, а сержант продовжував видавати з себе:
– Ми поки що не спілкуємось з високим начальством, от як ви – з самим міністром. А проте знаємо: там (і сержант підняв вказівного пальця догори), у Києві, видають закони, – у нас, у Лозовій, повинні їх соблюдать. Якщо люди не соблюдають, то начальству видніше, хто не соблюдає. А про нас хай є так, як є.
Сірому сержант видався наскільки малим і нікчемним, що виникло бажання підійти й плюнути в оту, натягнуту на кості смуглу шкіру. Але разом з тим, у цій мілизні, у прозорій незначущості інтуїтивно читалась ледь помітна, бо глибоко прихована, сила, яка, за сприятливих умов, спроможна вибухнути руйнівним зблиском. На цю силу, думав Сірий, слід зважати політичним стриптизерам, не знімати батога, що спочиває на гвіздочку в старій хаті. Прийде час, і народ без спонуки змете продажних державців. Приспаний раб невдовзі відкриє очі й розправить плечі. Через те Сірий обережно зауважив:
– Тебе приставлено не на те, щоб ти отут зуби сушив та розповідав, як жити добрим людям. Я тобі рота не замазую, але зрозумій мене правильно. Хто тебе просив? Я не просив. Я просив тебе зробити елементарну річ: вийти зі мною за поріг цього дому, повернутись за чимось забутим, а я тим часом тю-тю до Києва. А з Києва старше начальство передасть вашому начальству палкий привіт. Згодом і я з’явлюсь, за мною, як кажуть, не заржавіє. То так, чи ні?
Костисте обличчя стало ширшим завдяки ледь помітному посміхові:
– Е – е, дядя, – сказав міліціонер, засовуючи вказівного пальця між шиєю і білим комірцем сорочки, – поспішаєте з козами на торг. Це той випадок, коли між моїм і вашим “так“ більша відстань, ніж між вашим “так“ і моїм “ні”. Це правда, у нас, як і в інших відомствах, корупція, але в нас вона витонченіша, рафінованіша, я б сказав, бо кожного дня люди в погонах наочно пересвідчуються, які широкі двері сюди та які вузькі звідси. Тому даю вам безплатну пораду: утримуйтесь від подібних пропозицій, невідомо, як їх використають. А людей тут багато, і цілі у них різні, далеко не завжди благородні, це ви знаєте краще за мене.
А потім раптом несподівано навіть для себе:
– Може, ви провокатор. Бродять тут всякі…
У Сірого затряслися руки:
– Не роби з батька дурня! – закричав він.
– Заспокойтеся, про ваші заявочки я – могила, не розкажу слідчому.
– Ти диви, що ти собі дозволяєш? Я подам скаргу – хай начальники знають свою кадру.
– Скаргу? На мене, на того, хто ретельно виконує службовий обов’язок з затримання кривавого злочинця, спійманого на гарячому?
– Який ти все-таки дурний, дурного батька дитина, і дурний піп тебе хрестив.
– Я розумію ваш хворобливий стан пригніченості й скорботи. Та я не лікар і, як бачите, ви не в лікарні. Щодо моїх розумових здібностей, насмілюсь доповісти: я не дурний, довірливий я… жалко стало, – похнюпив голову погонник, видно, з ним не раз траплялися подібні пригоди на ґрунті легковірності.
– А хіба дурний і довірливий - не одне й те саме? Ти подивись на пса, якому ти вчора дав кістку, придивися, якими довірливими очима він пожирає тебе сьогодні. Так ти що, хочеш повернутись у тваринний світ? Я пожартував з ним – він уявив про себе бозна-що. Скільки ціна тобі, шнурок нещасний! Чого мені тікати? Я ні в чому не винен і доведу свою правоту.
– Ой, як вам буде важко в казенному домі…
– Хочу зустрічі зі слідчим!
Міліціонер зробив вигляд, що не почув.
– Ти що, глухий? Чуєш, хочу зустрічі зі слідчим. Почув, глуха тетеря?
– Лише тоді, коли накажуть це зробити. Не раніше. Зараз я вийду в коридор, а ви відпочиньте. Можна зсунути докупи стільці й розлягтися. Я б  радив заспокоїтись, попереду ще великі випробування. Бачите, я на вас не в обиді. Ви поставились до мене упереджено, не так як заслуговує моя чемність. Я, звичайно, нічого не вирішую, але й не заслуговую на криве слово. Через кілька хвилин передам зміну – тому сьогодні вже не побачимось. Отже, залишайтесь здоровим! І частіше протирайте скельця окулярів, то може й побачите щось далі свого носа.
– Добре, добре, гуляй з нашої хати.
І Сірий на прощання промовив блиском очей таку фразу, яку наважуються розміщувати тільки в спеціальних словниках: “Мій день настане, і тоді я буду мстить. – бубонів собі під ніс. – Жорстоко, педантично. А поки що спокій. Помста – це блюдо, яке треба подавати завжди охолодженим”. Після короткої тиші в коридорі почув про себе міліціонером сказане: “Це такі, що зубами на світі живуть… Ой лютий, не приведи, Господи”.
Зоставшись сам – один, Сірий розлігся на стільцях. Було тихо, мулько ребрам, моторошно душі, був неспокій. Він відчував доброту й чесність сержанта, але не вірив у чистоту його намірів: доброта завжди містить отруту, а чесність смердить лайном. І взагалі, хто він, цей мільтошка, що дозволяє собі говорити з ним таким тоном. Хамло. З тих, хто продає. Для самооборони треба підшукати у нього слабинку. Ага… якщо він знає свою справу так, як вихваляється, то чому залишив мене одного в кімнаті? А якщо я пасок на ручку дверей - і в петлю? Га? Про це страшно подумати, але для звинувачення непоганий аргументик. Треба намотать на вус.
Почутття захищеності від міліціонера надало Сірому сил:
– Нема моїх друзів, – кричав він сержантові в зачинені двері, – вони б розказали вам, що так вчиняють вороги держави. А хто інший набереться сміливості безпідставно затримати не кого-небудь, а кандидата політичних наук! Так знайте! За це доведеться рано чи пізно відповідати. Моя адвокатка Марія Анатоліївна знайде статтю в законодавстві, у якій прописані межі самооборони. І тоді настане час розплати!
Таке-то він казав, а сам був переконаний: його друзі з правоохоронних органів поблажливі в ті моменти, коли за твій рахунок коньяк стаканами дудлять. Їхня дружба, товариська солідарність – до першого курйозу чи, як прийнято казати, – до першого міліціонера. І все-таки, як увірвалися бандити, коли сам закривав двері купе на два замки? А куди поділася монашка, вона, може, не монашка, то він так її нарік? Ці питання ятрили йому душу, самозбереження в таких випадках зводиться до пошуку винуватців: “Подумаєш, струс мозку. Он депутати гамселять один одного – і нікому, ніде, ніщо. А ця трійця, що намагалася забрати в мене нещасну копійчину, ще поповзає на колінах, Марія Анатоліївна з-під землі дістане, – хай як не ховаються. Зло треба – розпеченим залізом! Через те на землі багато нещасть, що сповідуємо філософію: і нашим і вашим.
Він кілька разів пройшовся і знову опустився на стілець. Потім різко схопився й почав сновигати від вікна до дверей. Неспокій все сильніше й сильніше стискав йому серце, клубком підкочувався до горла. Незнайоме місто, незнайомі люди навіювали лячну самотність, й осіння мелодія смутку весінньої пори проникала в найпотаємніші куточки душі. Урочиста гра музики весни залишилася там, за горизонтом донецького пейзажу, де танцювала його душа й співало серце. Так він втратив слух на музику весни. Він вже не чув найскладніші звукові поєднання, зіштовхнення мотивів, які могли виразити мідь труб, людський голос, литаври та наспіви сопілки.
Чи не надумають оці йолопи тримати його до відходу вечірнього поїзда? Якщо поїде вечірнім, ще зможе встигнути на зібрання своїх однодумців, а куди ж він дінеться, звичайно, вирушить вечірнім. Встав зі стільця, подивився через брудну, неначе в кузнецькому цеху пожовклу шибку. Надворі й справді буяла весна. Фуркали сірі горобці, капало з даху, каскадом падав зелений верболіз у фонтанову чашу. Зараз йому потрібна людина, яка б могла повідомити про нього керівникові лозівського осередку партії, – той знайде вихід, усі прибічники сповідуваної ним ідеї – кмітливі.
У двері постукали. Зайшла дівчина в білому халаті – медсестра. На шиї мала разок якихось перлів од наврочення. Після попередньої розмови сержант (а саме він її супроводжував) поводив себе несміло, дуже чемно попросив дати дозвіл на взяття крові. Із закінченням процедури разом з медичною сестрою непомітно покинув кімнату. І знову Сірий залишився один, почав вгадувати, які візерунки були колись на шпалерах, і скільки років шторам, що ледь прикривали давно нефарбовану раму вікна? Вікно напрочуд густо переплітали стальні прути ґратів, ніби загорода була не для людей, а для отих фуркаючих горобців. 
У двері знову постукали, цього разу зайшли два сержанти:
– Я можу цього й не робити, але вважаю себе зобов’язаним  представити нового вартового. Це Іван. Іван Васильович. До побачення.
– Ми не побачимось, – навздогін сказав Сірий.
– Як Бог управить, – відгризнувся сержант, повернувся й підійшов до Івана, щоб подати на прощання правицю. Для того, щоб зрівнятись у рості з Іваном, міліціонер, який покидав пост, трохи зігнув ноги в колінах і, як великому начальнику, шанобливо посміхнувся.
Повз уваги Сірого не пройшла непоміченою ця сценка, невідомо з якої причини від задоволення розтягнув губи. Коли сержант зник за зачиненими дверима, Сірий повернувся у бік новоприбулого. Роздивляючись його атлетичну фігуру, для себе відзначив: має справу з дуже посередньою людиною з освітою не вище петеушного рівня. Має справу з ментом. Продажною сволотою вдачі рабовласника і з душею раба.
– Сергію Євгеновичу, вибачте, я не смію зголошуватись до вас у хвилини вашої прикрості, але дозвольте привітати на лозівській землі та засвідчити повагу до вас, – сказав Іван і бурякового кольору обличчя розпливлося в посмішці.
Здалося, його лички, вузькі поперечні нашивки, як печатки не тільки на плечах, стоять на всіх видимих частинах міліцейської форми. Щире здивування Івана появою викладача політології в буцегарні було настільки нещирим, що затриманий міліцією Сірий заховав руки в кишені – так він завжди робив, щоб не сказати чогось зайвого. Про себе подумав: я знаю, що ти свиня, та якщо ти отакої співаєш, то я потрібен тобі, але й ти, як не дивно, потрібен мені, бо я і ти – продувні бестії, одного поля ягоди. Устряв ти в шкоду, може не так як я, а таки устряв, бо голову низенько хилиш. А раз так, то не дурний. Дурні носа деруть, а цей нахилив голову, от і спробуй відправити в накаут.
– А звідки ти знаєш моє ім’я та ще й по батькові, – гордовито запитав Сірий, приймаючи на арештантському стільці академічну позу.
– Як же я можу вас не знати, дорогенький Сергію Євгеновичу, ви ж у нас викладали політологію, – проспівав Іван. – Усе спливає за водою, та не спливає пам’ять про вас.
Обличчя у Сірого відразу змінилося, він пополотнів, а потім почервонів.
А Іван Васильович Бистряков, який все робить швидко, і предки, кажуть, носили таке прізвище, улесливо, догідливо видихнув, не помітивши зміни на обличчі співбесідника:
– Ви, вочевидь, мене не помните, та я навчаюся на заочному відділенні філологічного факультету, де ви…
– У Перетятько? – перебив Сірий.
– Так, вона у нас деканеса.
– Ну і що?
– Ви мені на минулій сесії не поставили заліку, бо я, дурний, не написав заяву на вступ до вашої партії. То я не понарошку, хотів залучити до партії людей ще і ще, і на сьогодні вже є десяток, якщо треба – буде більше, я доброго шелесту наробив.
– Слабо ти розбираєшся в політиці, слабо, Іване Васильовичу.
– Та я філолог, для мене та політика, як зайцю стоп-сигнал. У тій політиці  сам чорт ногу зверне: сьогодні нашим, завтра – вашим.
– Не тіш себе дурною думкою. Ти отримаєш диплом філолога, коли на те буде моя ласка. А твої мрії… Нехай ти будеш хорошим філологом, навіть стіхи будеш писать, а коли я не поставлю тобі заліку з політології, вважай рік пропав.
“Знайшов дурника, – подумав Іван, – допоки ти тут параші будеш чистить, я й без тебе обкрутю цю справу, мені як два пальці обпісять. Збігаю своїм “Запорожцем” у Бахмут - і всі діла: мене пообіцяв атестувати завідувач кафедри Розумний, – казав, – хай тільки Сірий поїде у відрядження. А то, розумник знайшовся, звик всім ума вставлять. Та Бог з ним, нехай потішить себе перед слідством амбітністю Наполеона, для здоров’я не завадить”.
У Сірого, між тим, щось залоскотало, видно пір’їна у носі, бо став відразу, як наврочений, голосно чхнув, аж марля на кватирці вигнулась. Дивлячись у почервонілі очі Сірого, Іван пожалкував, що недобре подумав про людину, яка, з усього видать, ускочила в халепу по самісінькі вуха. 
– А щодо виборів, – продовжив Сірий, клацнувши зубами, як пістолет при зарядженні, – то вже перегорнута сторінка… Хоча… Та в тебе ще буде нагода зробити послугу. Ти ж бачиш, у якій я ситуації. Мені щось починено, чи бабка наврочила. Не сумнівайся, я скоро виберусь. Не з таких тенет виплутувався.
– Не сумніваюсь, не сумніваюсь, Сергію Євгеновичу, ви ж у нас – ого – го!
У Івана Васильовича був дар говорити тихо, разом з тим – з пафосом, отим пристрасним проникненням, яке можуть відчути лише актори крупного калібру. Більше того, слова, прикрашені доброзичливою посмішкою, доречно сказані та ще й супроводжувані кивком голови, виходили округлими й пухнастими, як одноденне курча. Дивно, та складалося враження, що тендітність і незахищеність не самого Івана, а ніби відірваного від його природи слова, наповнювало казенний дім запахом людини й силою старожитнього духу.
– Ти мені, якщо можеш, допоможи…, ну, не стосовно чогось там недозволеного, чи точніше забороненого, може тобі щось той дивакуватий сержант бовкнув, у вас же служба, – це, звісно, діло не таке вже й просте, бо є сім’я, діти, їх треба годувати, приносить додому шмат м’яса. Вобщим, допоможи розібратись. Зв’язку зі світом ніякого нема… І що там начальство. Начальство, мій юний друже, – це все. Я давно зрозумів: начальство – це все. Воно хоча й не стоїть у нас на сторожі держави, але ж уособлює її як прапор, як гімн, як герб. А уособлена, точніше – персоніфікована держава – це страшно. В Україні, на щастя, ніхто не може чи не хоче уособлювати державу. Через те такі порядки.  А можливо, й на жаль. Загнав би Президент пару олігархів туди, куди Макар телят не ганяв, тоді б і порядок був.
– А ми?
– Та хто ви? Ви такі, як і ми. Біомаса, електорат, платники податків. Після виборів вони нас – як використаний презерватив – у мусор.
За свої невдачі Сірий готовий був ганьбити-гудити всіх на світі та, згадавши, хто перед ним, оговтався, спокійніше став підбирати слова й, зрештою, зменшив оберти критичного маховика:
– Я усвідомлюю, що ти мій студент і такого тобі не слід казати, як я кажу. Але ж ти сам кожного дня бачиш, як суддя на суді виголошує вирок від імені держави. Від імені держави виступають і начальники. Вони вбивають у людині свободу й людську своєрідність, абсолютно нічим не ризикуючи. Початки цього племені – з рабовласництва, з зародження у нього рис характеру, носієм яких може бути тільки визискувач. Кожна епоха до формули “а що я буду з тебе мати” робила свій внесок, свою, як кажуть, лепту. Піратське Середньовіччя – навички рейдерських наскоків, епоха первісного накопичення – витончений капіталістичний визиск, соціалізм – жорстокі способи руйнації тисячоліттями формованих цінностей.
Я все життя мрію стати начальником, а хтось намагається перекрити мені шлях. Не вийде! Люди – це стадо, вони потребують гуртоправа, у кожного стада є свій хижак чи група вовків, які виконують санітарну функцію. Я – гуртоправ, вовк. Я – рушійна сила людства, стою на сторожі повнокровного життя. Зупинить – не вийде. Я прожив кілька життів. Був вовком, полководцем в армії Македонського, учителем юного Дракули. У теперішньому житті я людина космосу, мене вигойдано в колисці Всесвіту. В Україні маю особливу задачу. Богом сюди посланий, щоб прищепити самопошану етнічним українцям. Нехай жорстоким способом – топтати в багнюку їх честь і гідність, розпалювати між ними ворожнечу. Це мені видається надійною гарантією збудити в них чоловіка, спроможного виплекати й захистити своє “я”. Такий шлях гуманний, а не варварський, як декому здається. Ти придивися до горців – вони зі зброєю. У них і гуманізм із зброєю в руках, а не якесь там солодке сюсюкання. Ти придивись до євреїв – це ж зовсім інший народ, хоча й був бездержавним не одну тисячу років і, до речі, майже зі стовідсотковою втратою національної мови.
– Але ж вони всі оті тисячі років будували державу в собі! Ось у чому гвоздь!
– Що ти маєш на увазі? – Сірий недовірливо втупив погляд у переносицю Івана. – І ти, либонь, цеглу підносив на те будівництво?
– Цеглу я не підносив, а думку свою з цього приводу маю, і якщо вас, Сергію Євгеновичу, вона цікавить, я відповім. Та я бачу не цікавить…
– Ну ти вже й зобидився. Викладай, що там у тебе, звичайно, якась нісенітниця, та зайнятись нічим, доповідай.
– Так сталося, що я закінчував міліцейську школу у Франківську. Дід моєї любаски розповідав: у кожній єврейській квартирі Станіслава між Першою і Другою світовою війною на стіні висіла скринька, куди кидалися дрібні гроші. Коли скринька наповнювалась, її відносили в кагал, саме там був ключ від скриньки. На суму зданих грошей видавалася довідка. По всьому світі збиралися кошти на боротьбу за визволення Палестини. Тобто євреї тисячоліттями мріяли про свою державу і здобули її, бо будували державу в собі. Так і українці – мріяли і здобули.
– Українці здобули, щоб втратити. Флот, ядерну зброю, військову авіацію здали. І взагалі твоє порівняння, Іване, не вдале. Українець далеко не єврей, за копійку він може в церкві перднуть, а зібрать копійку для когось – нізащо.
– Ну чого ви так про етнічних українців… Я росіянин і не вважаю себе в чомусь кращим. Часто-густо – навпаки! Вони добрі…
– А хіба що? Хіба я щось сказав погане? Це не я придумав, народ сказав: добрий йолопу рідний брат.

2
Сірий набрав повні груди повітря – відтак видихнув:
– Відчуваю, що в руках тримаю скрижалі українського народу, на них я повинен розписати великі істини, щоб українці стали національною, а не етнічною спільнотою. Ось чого я хочу! Ось з якої причини я топчу й буду топтати душі! Виживе душа – виживе народ, не виживе – туди йому й дорога! Розтоптана й розірвана душа – як собаки-лайки рукавичка: м’якенька та на вид гарненька – щільно прилягає до тіла. Це можу зробити, ставши великим начальником. Ще ніхто не відміняв поділу суспільства на начальників і підлеглих.
Сірий провів пальцями лівої руки по пальцях правої – ніби поправляв лайкові рукавички і при тому оскалював зуби, мабуть, пригадуючи щось приємно-хиже. – У них собачого лизоблюдства залишилось більше, ніж вовчо-хижого, тобто людського, дуже людського. Моє завдання – збудити в них вовчу вдачу, і в цьому я для них вожак.
*                *                *
– Вовки проти собак, це завжди так було, – несміливо сказав Іван, не розуміючи про що мова. І додав:
– Це якась міфотворчість, казка. Ніби тварини наділені свідомістю, і на їх дії можна впливати через свідомість.
– Наука багато чого не знає. – Я знаю, як з собак – вовки. Восени ми розбредемось селами, повитягуємо з буд собак і заберемо їх в ліси.
– Щось я не розумію, – каже Іван, з острахом придивляючись до Сірого, чи не “поїхав” у нього дах, – люди, собаки, вовки – усе змішалося, грішне й праведне. Воно ото правду кажуть: невідомо з ким краще мати справу – людьми чи з собакою. Я держу овчарку-пса, з ним почуваюся краще, ніж з кимось, нехай - навіть і з дружиною. Мені здається, кого кріпше приручиш, той тобі й миліший.
– Іване, ти підвів нашу бесіду до дуже суттєвого висновку. Подумай, хіба тільки собаку, а народ не приручиш, не примусиш звикнути до твого, а не до його рідного етнічного? Ще й як приручиш за довгі століття! Ужиткові речі, побут, мова і навіть рослинний і тваринний світ присвоїлися українцями. Я вже не кажу про мову, школу, церкву. А їхня шароварна культура відійшла, ще й тепер відходить в небуття.
От ви, – посміхнувся Сірий сам собі, точніше не саме ви, ваші пращури, завоювали Україну понад триста років тому. Три дні дається завойовнику грабувати завойованих. Ви вже грабуєте триста років. І правильно робите! Поганого князя й телята лижуть! Ми вам допомагали грабувати їх, як вони допомагали вам грабувати нас. Сьогодні цей спектакль продовжується, і виконавці не мінялися. Але з нас, кавказців, вам не вдалося зробити блюдолизів. З українців виховали хоча й постійно настороженого та підконтрольно лукавого раба. І якою ціною?
На таке Іван нічого не відповів, лише подумав: сказано –  ніби кошачими кігтями по лаві дряпано. Чого він добивається від мене? Потвердити міжнаціональну ворожнечу? Дудки! Не такі кахикали та мимо тикали.
– Не можна так усіх огулом, кожна Ганна по-своєму гарна. Є серед українців багато патріотів, як і серед кавказців, – тихо заперечив Іван. Він хотів сказати щось іще, та Сірий перебив його: 
– З них такі ж патріоти, як з гівна куля! Це тавровані наймити на своїй землі! Справжній патріотизм бере свої початки з національної гідності, а в них до національних виявів – кишка тонка. Їм пороблено, а якщо без містики, їх зроблено, не хочу сказати в який спосіб. Росіяни мудро вчинили, замінивши міцний трос, що повинен висіти між сучасним і минулим, на тонесеньку волосинку й тепер, після проголошення незалежності, просуваючись вперед, кожнен подих вітру може жбурнути Україну, як державу, і українців, як її громадян,  у прірву небуття.
– Розумію ваш психічний стан, але я не розумію ваших атак. Причому, атак - на цілий народ. Сергію Євгеновичу, що з вами?
– Стою на краю прірви – дитинно-необачні  українці потребують захисту.
Іван ледь посміхнувся куточками вуст:
– Вибачте Сергію Євгеновичу, я не зрозумів. Ви охороняєте прірву, щоб ніхто туди не потрапив, чи щоб ніхто з неї не виліз?
Обличчя Сірого налилося кров’ю:
– Ти чи довершений ідіот, чи в такий спосіб намагаєшся показати владу надімною.
– Та що ви, як ви могли й подумати! – злякано заспівав Іван. – Які можуть бути амбіції у хутірського хлопця з вузенькою полосочкою на плечах? Ваші плечі тиснуть зірки, а на моїх зачепилося два вербових листочка.
Іван подав все це в такому аранжуванні, що Сірий, здається, повірив його словам.
– Невже ти не бачиш, – задумливо почав Сірий, – долею я покликаний уберегти народ цієї країни від повного його краху. І почав я свою місію – про це мало хто знає, – не від сьогодні. У подальшому активізую свою діяльність. Буду говорити всім правду й діяти з принципів войовничого гуманізму. Я відшмагаю українців і буду гладити їх тільки проти шерсті. Через жорстоке ставлення до цих травоїдних осіб ми пробудимо у них національний дух. Гордий завжди відстоює свою гордість.
– Ой, дай Бог нашому теляті та вовка з’їсти, – засумнівався Іван. – Для цього багато чого треба…
– Для цього потрібні люди, а там, де люди – там і гроші… У мене є прихильники. Нас багато і в нас є гроші. Ми складаємо крило однієї партії, входимо в коаліцію. Я запрошую тебе в нашу організацію. З Уставом і Статутом познайомлю пізніше.
– Сергію Євгеновичу, це ж кримінал.
– Ти думаєш, твій учитель пропонував би тобі карний злочин? Зобижаєш, Іване, зобижаєш. Кримінал, це коли у бабці бомж поцупив гаманця. У нас, мій юний друже, в організації люди, які контролюють і депутатський корпус, і адміністрацію Президента, і Генеральну прокуратуру. Нам дозволено в цій країні все. І лави організації ростуть, я не сумніваюся, що і ти будеш в них. Думай, і ми повернемось до розмови.
– Та як же не кримінал, коли в Конституції записано. І всі оті вами названі високопосадовці, вони ж…
– Ох і примітивний ти, ну прямо, як двері. Робота нашої організації витончена, вона в рамках закону й Конституції тому, що ми пишемо закони й Конституцію. І ставимо при них сторожових псів. Місія першого Президента – усе розвалить. Місія другого – розділить розвалене. Хіба можна назвати  гідними національній ідеї людей, руками яких здійснювалась руйнація усіх багатств, які накопичували тисячоліттями їх пращури?
– І справді, як це могло статися? – чи не вперше у своєму житті поставив таке питання Іван.
– Це можна було зробити тільки знищивши авторитет релігії, інституту сім’ї, а на їх місце поставити якусь примару, абстракцію, комунізм чи Павлика Морозова.
– Та я не про 17-й, я про 91-й рік, – зауважив Іван.
– Тими ж таки методами, хіба що в іншій обгортці. Мені до цього часу незрозуміло, що таке “это”: “Мы все умрем в борьбе за это”. За що? – Сьогодні, коли бандити вбивають один одного, вони, шельми, знають, за що помирають. Бандити не сидітимуть у тюрмах, вони будуть садити в тюрми комбайнерів за відро пшениці, а як же: приватна власність свята й недоторкана! Тобто, я хочу сказати, приниження національної гідності набирає нових темпів. Приниження хай живих, а то ж і мертвих –  голодомор не визнається. А хіба то не приниження української культури, що на свята не запрошують вітчизняних, запрошують здебільшого зарубіжних естрадних співаків? А ти кажеш про якусь Конституцію і якісь закони. А як ти думаєш, чого я з такою легкістю піднімаюся вгору і от в Київ їду… Щоправда, затримочка вийшла, але це на часину. Бо свій свояка баче здалека.
Сірий раптом замовк, мов прикусив язика. Він був розговорився не в свою голову, вилив скільки всякої всячини, що аж самому не вірилось у свою відверту щирість. Та ще й перед ким? Перед міліцейською нишпоркою! Він, оцей Іван, здасть його, ще на торг йдучи.
А Іван тим часом подумав: “Перед тобою, Іване, один із тих, хто може вкусить і меду дати. Є чому повчитись”.
Між тим Сірий зняв окуляри, протер скельця й після того, як їх накинув на носа, тихо засміявся:
– Щодо організації, про яку я тобі казав, так ти не переймайся. Я пожартував. Хай я буду в твоїх очах будівничий - одинак.
Потім, ніби виборсуючись з зеленої, п’яної ліні, хворобливо засміявся:
– Ха – ха… Я буду сам по собі топтати честь і гідність українців, і вони, як барани на нові ворота, вирячаться на Олімп, де я воссідаю, хай у жовтоблакитному тумані щипають перед горою колючий бур’янець. Якщо та травиця їм не до вподоби, нехай гадючаться до мене та ставають переді мною навколішки, тоді дам дулю і не просту, а з маком. Так і затямте собі, панове: віками сиділи в дупі, сидіть і зараз, уже незалєжні. У нас тут нагорі інша мода і мова, інші уподобання. Ми тут строїм плани, як знищити все українське – воно не наше, не наші боги освячували його дух. І в цьому ми без гріха. Ми й називаємо Україну не інакше, як “ета страна”. Це не наше. Завтра, коли ми захопимо владу в найглибших щілинках, назвемо цю страну якось по-іншому… Дайте невеликий ковалок часу – тоді відчуєте результат!
Трохи заспокоївшись, Сірий процідив крізь зуби:
– Соплі порозпускали. Шукають справедливості – дудки знайдуть. Кругом кричать про любов – на милосерді, доброті державу не збудуєш. Усе, що зараз на слуху – лжа й лицемірство. А взагалі – ідеологія рабів, мораль виродженців. Навіть Іван Франко з розпуки вигукнув: “Чи може, маю любити Русь як расу – цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі…, – таку плідну на перевертнів найрізноманітнішого сорту”.
Потім Сірий став зосередженим і запитав, прямо дивлячись у вічі:
– Якби і справді була організація, ти б погодився вступити до неї?
– Мабуть, погодився б, Сергію Євгеновичу. Та треба ще вовка вбить, а потім шкуру продавать.
– Ти мені не віриш?
– Вірю, вірю. Буду допомагати, а ви потім мене за собою. Я буду, як троєкуровський пес. Ось побачите.
А про себе подумав: на факультеті вважають викладача політології надзвичайно утаємниченим. Можна й зрозуміти: таку ідею – звіра утаємничено тримати в собі – завдання не з простих,  лише окулярами не відгородишся. Шкода, що я не на відділенні “психологія”, я б знав, у яких випадках підсвідомість видає векселя.
Ті, хто хоч трохи знав Сірого, були б здивовані його відвертістю, та ще де - в буцегарні. Тут тільки дозволь пальчика в рот – відкусять, по лікоть відгризуть. Подумай, чоловіче, – докоряв собі Сірий, – кому душу на розпашку? Невідомому з вулиці, бо хто такий заочник? Ситуативний знайомий! Сірий вдав, ніби повірив у те, що Іван з ним у вогонь і воду, але це не завадило продовжувати вести подвійну гру: ніби є така організація і ніби її немає:
– Дуже радий, що знайшов однодумця. Жаль, семінари не веду, з лекторської трибуни всіх і не роздивишся, не те, що перекинешся думкою. Я міг би скористатися нашими добрими стосунками, звичайно, вискочити до Києва, там Міністр жде. Але це не в твоїй компетенції. Служба є службою. Якщо є можливість – прозондуй. Чує моє серце, дуже комусь хочеться сплести мені лапті. То накидають наручники, то беруть кров, вроді у мене на лобі печатка злодюги.
Іван побачив не гру – слабкість, йому здалося, що викладач розкис, раз розказав про організацію. Він втовкмачив собі в голову, що має здібності грати людьми! Яка наївність. Ми граємо ним! А тепер спокійно. Я повинен здійснити те, заради чого вийшов на роботу не в свою зміну. Ще раз помацав бокову кишеню й без будь-яких передмов своїм чарівним голосом, візуально прикрашеним посмішкою, запитав:
– Сергію Євгеновичу, ви не могли б поставити залік?.. А я вам буду допомагати вже зараз, чим зможу.
– А чому б і ні? – неначе чекав на таку провокацію і з радістю сприйняв її, демонструючи свою силу і владу. Навіть отут, у заґратованому приміщенні, він може вершити долі людські. – З усього видно, хлопець ти кмітливий, звичайно, поставлю. Але у свій час, як казав Король Маленькому Принцу, у свій час.
– Ну, Сергію Євгеновичу…
– Ти не заперечуй мені: залежні люди схильні правду міняти на приязнь.
– Воно то так, проти вашої мудрості, Сергію Євгеновичу, хіба попрьош? У вас що слово – то не в нашу думку, у безвісті безвісні котиться його відлуння. То я вас дуже прошу, умоляю, поставте зараз, залікова книжка при мені. Поставте, це я буду вважати за божу благодать. Та й наше майбутнє партнерство треба якось закріпити. Якщо ми врозтіч, то хто за нас тягнутиме руку?
Сірий вже не вагався, погодився:
– Ну добринько. Давай. Зайдеш у деканат, покажеш мій підпис, далі вони знають, що робити. Тільки нікому не кажи, в яких географічних широтах відбувалася наша зустріч і не виступай в ролі оповідача моєї лихої години. Я у самоволці. Не виступай і в ролі літописця блаженного початку навчання українців нового жадання – жадання національної свободи. Прийде час – довідаються самі. 
Відірвавши погляд від залікової книжки, Сірий підняв на лоба окуляри:
– А тепер твій хід. Ну й хитрющий, а кажуть – хто Іван, той дурак! Брешуть! Розказуй, що тобі відомо про цю дияволіаду, інакше як дияволіадою те, що відбувається, ніяк і не назвеш… Я наче перебуваю у глибокому сні.
Іван оглянувся на двері:
– На вас пішов запит в університет. Слідча група шукає свідків. Зафотографували місце події.
Слухаючи ці відомості, які можна було самому передбачити, бо слідство будь-якої події починається саме з цього, з історії, як починається будь-яка наука, так само політологія, Сірий то білів, то червонів. Особливо його приголомшило повідомлення про те, що йому в найближчі три дні буде пред’явлено звинувачення.
– Яке може бути звинувачення самооборонцю! Я оборонявся, як оборонялися наші війська під Сталінградом.
– Та хіба я не вірю. Але вони будуть вимагати доказів.
– Є слідчі, їм за це гроші платять, хай і доводять. Хай знайдуть молодицю, її ватажок банди назвав Дездемоною.
– Поки не знайшли, і білет у провідника – як корова язиком злизала…
– Покопайтеся у папці отого очкарика й ви знайдете паспортні дані. І мої також. Усе шито білими нитками. А все ж перемога буде за мною.
І хоча ніякого очкарика і, звісно, ніякої папки ніхто й не шукав, про що Іван промовчав, а натомість сказав своїм приємним голосом:
– Не сумніваюсь.
Та краще б  той голос не супроводжувала посмішка:
– Ти кепкуєш з мене! – закричав Сірий. – Ні, ви послухайте, він глузує з мене, на сміх піднімає, – розвів руки і розчепірив пальці, ніби звертався до натовпу у пустій кімнаті 3х4.
– Хто глузує, я, нікчемна комаха, і з кого – з вас? Не інакше, як казковий сюжет. Прошу Вас, заспокойтеся, не нервуйте. Істина рано чи пізно восторжествує й ви знову будете чистим, як скатертина на святковому столі.
– Порівняння ж у тебе, може з філологічного боку й нормальні, – казав Сірий, облизуючи губи, – а от…
– Виправлюсь, Сергію Євгеновичу, поділюсь своїм “тормозком”, там дружина поклала щось смачненьке.
Сірий, схоже, почав потроху заспокоюватись, скоріш за все вичерпалась енергія для нових емоційних сплесків, а можливо образ святкового столу повернув свідомість в інший бік, – бутерброд виявився дійсно смачним. Тому він спокійно, навіть розважливо продовжив, не звертаючи уваги на миротворящу міліцейську дозу заспокійливих пілюль.
– Я ніколи не турбувався про свій авторитет. Він у мене завжди був, бо, як сказала твоя деканеса, я парень аховський.
– Про це кажуть усі дівчата нашого факультету.
– Я про інше. Мій вчинок не забруднив мене. Мій вчинок – це високий порив геройства. Невже до цього висновку складно дійти? Я – як той лев, мужньо боровся з бандюгами, а ви мене – бубух за ґрати.
– Розберемось – випустимо, – уже суворіше сказав Іван.
Раніше чуті запопадливі нотки в голосі Івана явно гріли Сірому душу. Та щойно сказана фраза “розберемось, випустимо” проголошувала новий етап відносин міліціонера й затриманого. Тому треба обережніше. Тихіше їдеш – більше добових.
– Коли в справу втрутяться не шнурки, а освічені люди, тоді й постане істина, – намагається сказати майже байдуже. А то одні заочники і  пенсіонери, а робити нікому й спеціалістів – катма! Усі порозбігалися  по закордонах, за копійки миють нужники бабусі Європі, а вдома лишились одні прихвостні. Тут з усього аж кричить ідіотизм!
Чим далі, тим більше Сірий розумів: йому в найближчі дні не потрапити до Києва, – від однієї думки, що від нього можуть відмовитись – кому потрібен невдаха – ставало лячно.
– Адвоката мені, адвоката, – зрошений циганським потом, безглуздо вимагав Сірий, ніби перед ним стояла сама Феміда з всевидящими очима.
– Це вирішує слідчий.
– А де слідчий?
– Скоро прийде. Заждіть.
– Скільки можна годувати жданиками – в атмосфері ідіотизму лозівського життя немає нічого гіршого за ждання.
– Сьогодні п’ятниця. Доведеться трохи зачекати. Потерпіть.
Іван, хоч і звик до подібних сцен, які влаштовують затримані, знесилився й постійно думав про те, як би красиво покинути арештанта. Та ще ж до того в кімнаті було душно, повітря напоєне перегаром і запахом дешевих цигарок. Чого йому тут стовбичити – віддав честь за залік, двері на ключ і займайся іншими справами, а справ у міліціонера по горло. Потім стрепенувся. Я ж зовсім випустив з голови прохання Світлани. Їй також треба залік. З моїх рук він не клюне. Занадто раптово увірвав нитку. Що ж робити? А ось і її умовний стук. Значить, прийшла. Це на неї не схоже, не обдурила. Іван відкрив двері, щоб ніби вийти з кімнати, навмисне затримав їх.
Сірий звернув увагу тільки на довжелезний коридор, що закінчувався тупиком. Молодиці на ім’я Світлани не побачив.
– Хай би це було уві сні, – сказав Сірий. Йому  було сумно й понад усе з’явилося бажання забуття.
– А воно так і є, – знайшовся Іван. – Це сон. Справжня краса може з’явитися лише уві сні. – І він ширше відчинив двері й Світлана ніби виросла на порозі.
Світлана вразила його не своєю неочікуваністю, а досконалістю тілесних форм. Про себе подумав: “Таки прийшла коза до воза”. Уголос як можна спокійніше мовив: 
– Оце і є слідчий у такому витонченому образові?
– Та ні. Це не слідчий. Це Світлана, моя сусідка.
– А хто ще з твоїх сусідів виявить до мене інтерес? І хто ще прийде. Може, комусь заманеться інтерв’ю брати?  – либонь, хтось хоче купити в мене виборчу технологію?
Світлана стояла зіщулено й готова була крізь землю провалитись.
– Та ні, – знову галдів зі своїм “та ні” Іван, – вона до преси – борони Боже, як і до всього такого іншого. Учителька вона. Правда інколи потрапляє і в пресу зі своїми віршами.
– Тоді моя колишня студентка, – продовжував грати у незнайка Сірий.
– Теперішня.
– Не мороч голову, студенти за партою сидять.
– Заочниця вона.
– О, Боже, вже третій заочник. Прямо-таки країна заочників! Ну і що? – Сірий поправив окуляри, їх погляди з’єдналися.

3
На хвилинку затихли сто вітрів, усе навкруги заколивалося блакитним атласом мертвого штилю.
На нього повіяло теплом і тихим затишком жінки, яка обіцяє щастя тільки для двох – для себе і чоловіка. Обличчя в неї було правильної овальної форми, трохи звужувалось донизу, очі – сяючі, миндалевидні, розділені корінчиком прямого носа. Обличчя прикрашав середньої величини рот, щедро наповнений білосніжними зубами й красиво окресленими рожевими губами. Сірий звернув особливу увагу на перса. Вони були повні, пружні й високі. З усього видно, їх володарка ніколи не користувалася ліфчиком. Дивлячись на все це, Сірий аж захитався від удару  й відійшов у дальній кут. Лише в ці хвилини зрозумів сакральний сенс східної мудрості: “Якщо жінка неправа, попроси в неї вибачення”. Зізі ніколи не чула від Сірого вибачення. У цієї жінки він би на колінах попросив вибачення, якщо б вона сто тисяч разів помилялась.
*                *                *
Упершись поглядом в трикутник, що утворився зі складок плаття нижче пояска, Сірий грубо запитав:
– Ти мені й не пробувала здавати, а тепер припекло?
– Так, я завтра мала їхати на консультпункт, – закліпала очима Світлана, а тут трапилась нагода.
– Хороша нагода, прекрасна нагода, – походжаючи кімнатою викликав до себе жалість Сірий. Потім зупинився, пощупав поглядом усі кутки кімнати. Присів на стільця, повісив окуляри між пальцями, замислився.
– Ви є свідками страшенної несправедливості. Не при кожному режимі міліція кидає безвинних людей за ґрати, – сказав глухим голосом. Таке він казав, а сам думав: “Усі ви тут одної масті, інакше, як ти, голубко сизокрила, довідалась про моє тутешнє перебування?” Потім скинув на ніс окуляри й  продовжив:
– Людина – крихке створіння, її можна будь-чим образити. Я твердий, як кремінь і то…
– Сергію Євгеновичу, людину не можна образити любов’ю, – без зволікань, не довго думаючи перебила Світлана й подарувала при цьому такий погляд тридцятирічному Сірому, який, як скарб, чоловіки проносять усе своє життя.
Так, усі ці залицяння, ігрові повороти в поведінці дають надію любити, але сама можливість любити  пов’язана з насолодою і стражданням. Можливо, Сірому на роду написано пройти через страждання до насолоди. Нехай буде так. Та страждання розкручуються на повну котушку, а де насолода?
– Мені, – кинув пробний шар Сірий, – не зовсім зручно ставити автограф у кімнаті, призначеній для інших цілей. Та й не звик я добро роздавати, а тут вимагають насипати його в пусті голови двома жменями.
Потім прикинув: баби хитрий народ, може видатись за простячку й запропонує перейти до іншої кімнати і тоді йому буде крити нічим. Додав, тримаючи пальця на переніссі, грайливо й з посміхом:
– Придумайте щось, та мені й душ приймати пора.
І засміявся, згадавши фразу, почуту ще в студентському гуртожитку: “Тьотю, дайте повечеряти, бо мені й переночувати ніде”.
Світлана знала, що від викладача політології, навіть зважаючи на такі, незручні для нього обставини, можна чекати будь-яких несподіванок. Знала і його мстливий характер: як упреться – забирай документи  з Вузу. Видавила з себе:
– Зручності в подібній установі – це не реально.
Він заблищав зубами й обома руками поправив окуляри, продовжуючи обливати її теплим поглядом:
– Ми народжені, щоб казку зробити дійсністю. Чи не так?
Світлана так само посміхнулась, тепер вже тією посмішкою, у якій змішалося все – кокетлива грайливість, витончена загадковість і обіцянка чогось привабливого до нестями і таємничого до самозабуття, і розгадку отого “чогось” знає лише вона – красива й щедра жінка.
– Ну я піду, – стрельнула очима вона.
– Іди, – сказав він, на цей раз холодно й погрозливо.
Сірий знав, що вона повернеться, такий сценарій не раз випробувано на міцність. Сьогодні йому необхідно під надуванням щік приховати своє захоплення жіночою вродою. Розпустиш соплі – щука зірветься з гачка.
Згадка прийшла сама собою – та вона наче й не зникала: захоплення те почалося ще на зимовій сесії, коли він зайшов до аудиторії і побачив, як з правого боку ніби сяйнуло сонце – то світилася білозуба посмішка, переливалося довге волосся й здіймалися догори неупокорені два спокусливих намети. Вона видалась йому святою з Божої ласки. Принаймні, такий смисл він вкладав у поняття “святе” і “Божа ласка”.
Читаючи лекцію, намагався не дивитись у той бік, бо погляд незворушно прикипав до берегів хвилюючого вирізу плаття, який французи назвали декольте, аж ніяк не сподіваючись, що той виріз з часом може подовжитись спритними модельєрами. Студенти, точніше студентки,  на лекціях помічали незвичну кординацію рухів викладача й тихенько хіхікали. Кілька тренінгів чаклунства зробили Сірого іншим. До цього моменту в його голові роїлися тільки зустрічі, поцілунки й обійми на м’яких диванах, де любов була настільки бездуховною, що нерідко забувалося й любимої істоти стать, то тепер відбувається щось, і те щось духовністю було б назвати зависоко, статевим потягом – занизько. Неусвідомлений вираз сексуальних бажань, підігрітий жаром пристрасті назвати було б спрощено. Найбільш вірогідною причиною такого стану, коли відкидається істина, добро, обов’язок і навіть краса, є підсвідоме прагнення стати більшою, ніж просто розумною істотою. Інакше, як пояснити надлогічний характер поведінки Сірого у хвилини зустрічі зі Світланою? І справді, його опанувало відчуття якоїсь неймовірної легкості, крилатості, простору й світла.
Ось вона йде коридором і, дивлячись на манеру її ходи, він думає: як же тоді богині походжають, якщо проста студентка периферійного вузу несе свою природу в такий спосіб? Її рухи виражали плотську невинність і в той же час хвилювали кров, обіцяючи солодку еротику. Чоловікам впадали в очі сильні прямі ноги, повні стегна, рівна спина, вузька талія. Вони позирали на все це крадькома та ласо, їм було незручно зізнатись навіть самим собі, яке чудове вони зробили відкриття, насамперед в самих собі. Виявилося, щастя реально існує, тільки приховане воно в невтримній похоті й ненаситному блуді. Багато охочих заволодіти щастям, от вони  й змагаються: хто багатством і статками, хто своїм службовим становищем, рідко хто – розумом. Та всі вони вголос чи подумки, а хто інстинктивно, наспівують знаменитий куплет з відомої арії: “Я душу дьяволу отдам за ночь с тобой”, як наспівував тоді викладач, і наспівує сьогодні вільний від ув’язнення арештант Сірий.
Десь приблизно через годину, як пішла Світлана, на тлі розчинених настіж дверей з’явилася кучерява голова, ніби спеціально призначена для прикраси пенькоподібного тулубу.
– Сергій Євгенович Сірий? – з порогу запитала голова, відриваючи погляд Сірого од вікна.
– Власною персоною.
Прибулець відчував себе в цій кімнаті господарем, для початку зняв піджака, повісив його на спинку стільця. Так роблять слідчі й адвокати у всіх забугорних фільмах. А ще поставив на стіл грубезного портфеля, витягнув з нього маленький диктофон, папір, ручку й олівець. Артистично розкладаючи все це на столі, слідчий швидко, навіть якось завчено почав:
– Мене звати Хома Никонович Моторний. Рідкісне ім’я – чи не так? На відміну від усіх невіруючих, я віруючий Хома. Усе, що мені скажуть підсудні - я вірю. Усе, що мені будуть доводити – я перевірю. Отакий я віруючий Хома.
Почав картинно, бо спеціаліст побутує у фахові лише наповнюючи його достатнім ігровим змістом. Наповнення ігровим змістом сягає певної межі, яка визначається ситуативними моментами, виміряними моральною свідомістю. З усього видно, ситуація для Хоми Никоновича набула іншої конфігурації і він, розібгавши на лобі зморшки й зсунувши брови, проголосив баском:
– А тепер серйозно. Я читав протокол оперативної групи. Читав пояснення підозрюваного. Завтра чекаю на характеристику з університету та довідку на предмет наявності алкоголю в крові. Тому наша зустріч сьогодні носитиме консультативний характер. На те вона і є першою.
Сірий був не з тих, хто у відповідальну хвилину гав ловить, а виробляв стратегію своєї поведінки на той момент, коли спілкування з адвокатом набуватиме то одної, то іншої температури: тепле змінюватись на холодне й навпаки – холодне на тепле. Тільки завдяки цьому вступить в права ритм і гармонія – розпалювачі кострища задоволення, яке заколисує пильність слухача й дає наснаги, піддавши газку, вискочити на сухе. І все ж молодий, хоча вже досвідчений Сірий не зрозумів вдалого ходу Хоми Никоновича, швидше за все підвела багата фантазія, натренована нарцизмом, якщо вже вкотре потягнувся до ниточки надії: “Нарешті, наші таки знайшли, допоможуть”.
Відтак упевнено звернувся до Хоми Никоновича:
– Дозвольте запевнити Вас, шановний Хомо Никоновичу, – сказав Сірий, підводячись з місця, – я буду спочатку й до кінця відвертий, і буду вам говорити правду й тільки правду.   
– Я в цьому не сумніваюся, шило, як ти його не ховай, рано чи пізно з мішка вигостриться, – буденно зронив адвокат, як належить відвовідати на питання, які на язиці кожного дня.
– Наша зустріч почалася нетрадиційно й це обіцяє творчий підхід до справи. Ви сказали про консультативний характер нашої, м’яко кажучи, бесіди, – продовжував Сірий. На моє переконання, це і є основна функція прокуратури й міліції в правовій системі. Остання крапка у справі – за судом. Але я впевнений: до крапки справа не дійде, цей глиняний унітаз розвалиться і його рештки можуть комусь нашкодити. Дурно затіяли процес, панове присяжні засідателі.
– Я б вам радив не погрожувати, тим паче підстав для агресивності – ну аж ніяких, як і недоречне цитування класиків. То хай бендери самі розбираються, хто там у них “пани присяжні засідателі”. А ми прості юристи, до недавнього часу – радянські службовці, тепер не знати й чиї, бо невідомо кому служимо. Що ж до загальних ваших роздумів, то вони, безперечно, слушні. І я навзаєм задоволений тим, що маю справу з грамотним клієнтом.
Іван залишився в кабінеті й був свідком означеної розмови. Він дивувався майстерності слідчого плести тонку нитку допиту. Слідчий ще ніби й не розпочав своєї роботи, а вже спонукав до помилок, як от: погрози слідству. А “творчий характер допиту” – це красивий хід, за допомогою якого обласканий Сірий в кінці спектакля підніме лапки догори. Своє завдання Хома бачив у тому, щоб довести, що свідок є підозрюваний, а підозрюваний – злочинець. І це йому в більшості випадків вдавалося. Перший крок на цьому шляху – помістити в камеру інформатора - і у вечірніх філософствуваннях бадьорого кандидата політичних наук він ще знайде якийсь додатковий компромат.
Між тим розмова продовжувалась. Сірий в променях теплої доброзичливості видихнув з себе:
– Та знайдіть же ви ту жінку, якщо ні – я визначу її фоторобот, вона дасть правдиві свідчення. Ви ж тулите горбатого до плота!
– От саме про це попередньо й поговоримо, бо наші “накопали” одне, а ви у своїй пояснювальній пишете про інше. Кому вірити?
– Вірте мені. Я своїм горбом добув університетську освіту, у тридцять років став кандидатом політичних наук. Я людина надійна і, як кажуть, перспективна. Хіба ви самі не бачите, чи що? Перед вами людина, сила якої – хотіти. Я постійно маю бажання зробити людям добро, охоту до справедливості, повсякденно відчуваю потребу принести щастя якомога більшому гурту людей.
– Бачити ми бачимо, – сказав слідчий, хитаючи головою і малюючи хатинку в себе за столом на білому аркуші паперу. – Та від нас, я вже казав, професія вимагає перевіряти, а потім вже довіряти. Ви, і це я чітко бачу, маєте емоційну натуру. А людей з таким характером лякає не небезпека як така, що взяла вас в облогу, а невідомість, яка прозирає чорною ямою. Спілкування потрібно будувати не на емоціях! У професійній етиці правника довіра грунтується на практиці.
– Цікаво вас слухати, пане Хомо …
Слідчий продовжував, не звертаючи уваги на оціночну реакцію Сірого:
– Життя – це практика, я так розумію. Зараз я намалюю хатину з парканом, колодязем, собакою, і, якщо хочете – домалюю ще й  кицьку. Це теорія. Віддам я цю теорію одному чувакові на зоні, справу якого я довів до суду, і наш найсправедливіший, найгуманніший у світі суд виніс законне йому рішення. Він, той дивак, у якого тільки на зоні відкриваються різноманітні таланти, на волі йому ніколи – пиячить, з лози, трісок і ще бозна з чого, склеїть лялькову хатинку. А ця хатинка стоятиме в кімнаті моєї доньки і їй нагадуватиме  подвір’я бабусі. Це вже інша практика.
– Та ви природжений філософ, – серйозно сказав Сірий.
– Ви вгадали: мені ще в школі радили вступати на філософський факультет Московського державного університету. Їдучи до радянської столиці, поділився причиною своєї поїздки з одним поважним дядечком, який свого часу закінчив юрфак. Він мені розповів дурнуватого анекдота з бородою: у м’ясній лавці торгують мізками. На вітрині, як годиться, виставлено товар у вазочках, під кожною з них напис: мізки математика – 50 крб. за 1 кг., мізки юриста – 100 крб за 1 кг. А мізки  філософа скільки б ви думали? – 1000 крб. Чому ж така різниця? – запитали у продавця в чистому халаті. Той відповів: “А знаєш, скільки філософів треба убить, щоб з їх голівоньок набрати 1 кг ваги?” Після цього анекдоту філософію як бритвою одрізало.
Після паузи адвокат продовжив:
– Виходить так, пане Сергію. У нашому закладі ви перебуваєте у якості затриманого. Я вас поки що ні в чому не звинувачую. І відпускаю до ранку – у Лозовій, виявляється, добра сотня людей навчається у вашому вузі. Знайшлася одна людина, яка поручилася за вас. Бажаю усіх гараздів!
І коли Сірий відчинив двері, щоб бути вільним на кілька годин, його зупинили слова слідчого:
– Я помітив на вашому пальці прикрасу, – сказав він. – Якщо не важко, покажіть свій перстень.
– А чого б і  не показати, – тривожно мовив Сірий, знімаючи з пальця каблучку з золота, оздоблену діамантом, і простягаючи її слідчому.
– Цікава штукенція, – підносить ближче до очей перстень. Г – мм. Потиск. Рука в руку у вінкові з троянд…
Потім уважно обертає його між вказівним і великим пальцями і це обертання змінює його обличчя – засвітило очі й розтягнуло рот до самісіньких вух:
– Незвичний підпис латиною… У перекладі… так – так помилки не може бути: “Союз”. А ви знаєте, шановний пане кандидат наук, де, у якій країні, народився цей символ і, взагалі, що він означає?
Сірий розгубився, видно було, він все це знав, та не думав, що його приваблива блиском таїна відома ще комусь, тим більше про неї знають у цих стінах. Розумові здібності правоохоронців він ставив на рівень плінтусу, хоча цю думку ретельно приховував.
– У мене в Баку дєдушка, він – майстер золотих виробів, ювелір. Йому хотілося щось для мене зробити… Він у нас –  оригінал: зверніть увагу, якщо кільця розвести, між золотими руками розкривається золоте серце.
– Так – так, навіть лихе око не спалить таке серце, – продовжує роздивлятися слідчий. – В обручці якась магічна сила, – каже тихо. – Як оті йолопи, хто робив обшук при затриманні, не вилучили цю річ?
– А в чому справа? – сердито запитав Сірий.
– Справа, як на мене, дуже і дуже серйозна. Ми спочатку думали, що верхня губа потерпілого розсічена в результаті падіння. А воно, бачите, не так. Тому я вилучаю перстень.
– Це мій капітал.
– Можливо. А в нас предмет, за допомогою якого скоєно злочин. Для вас перстень – капітал. Для нас – доказова річ, завдяки якій на все життя спотворено обличчя людини, співробітник залізничного транспорту став інвалідом. Назавжди.
– Я оборонявся…
– Знаєте, – не звертає уваги на пригнічений стан Сірого, – чий це символ: потиск рук у вінкові з троянд з підписом “Союз”?
– Чесно кажучи, не знаю
– Чесно кажучи – не вірю. Такий чоловік – ерудований, культурний, голова партійного осередку й не знає? Тоді знайте – це стародавнє татуювання, яке застосовували злодії Південної Франції. Ви маєте якісь зв’язки з Кавказом? Хтось до вас приїздить, комусь ви телефонуєте? У Чечні давно були?
– Що ви дозволяє собі? – уже зовсім грубо сказав Сірий.
З усього видно було, слідчий вагається: відпускати затриманого чи не відпускати… Встав зі стільця і вольовим кроком вийшов з кімнати, як людина, яка виходить із сутінок на світло.
Іван намагався заспокоїти:
– Це навіть добре, що він у вас той перстень забрав. Невідомо, з ким доведеться перебувати, ця сволота, яку ми кидаємо за ґрати, від одного блиску золота  шаленіє. А слідство, зазвичай, іде довго. Ваше буде ще довше. Ви дали йому стільки гачків, що вчепитися за них не становить особливої проблеми. Чого варта тільки одна Чечня. І через те кращого схову, як у нас, важко придумати. Хай це вас утішить, шановний Сергію Євгеновичу.
– Ми порадились і дійшли висновку: вам вигідніше не ускладнювать обстановку, – заходячи, сказав слідчий. Тому розумно  скористайтеся моєю довірою. Я думаю, ви не будете обижати Світлану Іванівну. Вона – гордість нашого міста, а головне – учителька моєї  – єдиної доньки, – бубонів слідчий і в очах блищали іскорки пристрасті. – Так що завтра о восьмій ранку ми з нетерпінням чекаємо у наш казенний дім.
– Я непримінно не забуду  вашої довіри, – захвилювався Сірий. – Через кілька днів до мене завітає високоповажний батько моєї студентки, я йому обов’язково розкажу про вас, і він може допомогти і лісом, і вуглем.
Від “воронка”, яким хотіли довезти Сірого до готелю, відмовився, пішов у супроводі Світлани вечірньою вулицею. Зустрічні чемно вітали вчительку і проводжали, загадково посміхаючись. Світлана майже після кожної такого зустрічного говорила  собі під ніс: “Ну і що? Я вільна жінка, роблю, що вважаю за потрібне”. Сірий і Світлана, разом з задумливим та мовчазним вечером, приречено брели в міцну пастку чорної ночі.
Усі провінційні містечка чимось схожі, ніби спроектовані одним архітектором і споруджені одним будівничим. Вони набули й авторської вдачі: одноманітні форми і простакуватий, трохи наївний зміст. Душа такого міста завжди стоїть на одній позначці: не злітає туди, де дотепер червоною загравою спалахував небокрай, не опускається до глибин нестерпного чаду. У провінційних містечках не буває більше як однієї центральної вулиці. Вона має однакову для всіх міст назву (Леніна, Совєтська), засаджена липами чи каштанами, з типовими адміністративними будівлями, обчіпляними атрибутикою комуністичної доби й обсадженими голубими ялинками впереміш з берізками. Усе ніби законсервовано й чекає своєї години пік. А поки що ріка життя міста розчахнулася. Одна її частинка пливе брудним потоком залізничних колій і автомагістралей. Інша, саме та частина міста, на якій розташована райлікарня, закосичена приватними забудовами, які ледь не доходять до Бритая. Бритай, під зеленою ряскою якого на глибині десяти метрів лежать соми – хазяї річкових ям, тягне до себе голубі смужечки вузеньких течій-саг, маленькими річечками їх тут називають. Ще місяць не зійшов – увімкнули світло. Що за дивина, світло не дає тіні. “Отак би життя, – подумав Сірий, – без тіней”. Світло без тіней? Уява накреслила образ Зізі, яка, сміючись, каже йому: “Якби не було тіні, то й тебе не було б”. Ох і допікає вона своєю правильністю. Якою там правильністю. Ото як сказала після весілля: “Я не буду тобі прислугою”, – цієї тези дотримується все своє подальше з ним життя. Ладно, не будь мені прислугою, будь помічником. На помічника у неї не вистачає сірої речовини. От і живеш, якби ніч до ранку, а день – як бетономішалка – усе перемішає.   
Та раптом Сірий зупинився і став, як вкопаний. Ліхтар виривав у темряви на міцно закріплених двох стійках зображення Світлани у повний зріст. На картині вона поставала з розкішним букетом нерозкритих троянд на тлі блакитного, з білими хмаринками неба. Спочатку Сірому спало на думку, що це агітка когось з кандидатів у депутати, яку не встигли зняти з часів передвиборчої кампанії. Потім уважно придивився (для цього йому треба було трохи відійти) до моделі й картини – вона. Видно, що Світлані-моделі було приємно почувати себе на видноті, а ще приємніше, що Сірий це побачив. Але вона намагалася переконати в протилежному. Поправляючи волосся, та так, щоб утворити вигин тіла й випнути груди, Світлана сказала кокетливо:
– Не знаю, яке у вас ставлення, – я була категорично проти, – і вона виразно показала поглядом на зображення з підписом “Обіцянка щастя”.
– Моє ставлення, – сказав Сірий, – природне і тому просте: я скоріше здивувався б тому, що вашого портрета не виставлено, ніж тому, що його виставлено. Красу не можна приховувати від людського ока, красиву зовнішність слід пропагувати й тільки справжню красу, яка не має нічого спільного з безоглядним натуралізмом і неприхованою порнографією. Талановитий художник писав картину з вас: він витримав сюжетну лінію мадонни, не опустившись до найнепомітніших ознак содомності. Яке то щастя – показати красу жіночого тіла, ту красу, яка з любов’ю йде у парі й з якою вони становлять силу, здатну перебороти й вивищити все.
Світлана слухала, затаївши подих, їй ніхто в житті такого й так не говорив. А потім повторила без особливої надії на те, що їй повірять:
– Я була проти. Не вірите? За моєю ініціативою, постановою міськвиконкому прописано зняти картину. Але суд скасував постанову й рекомендував власникові замінити підпис. Замість “Обіцянка щастя” написати  просто “щастя”. Як бачите, рішення суду не виконано. Багатії думають, як у них гроші є, то їм все можна.
Він пив кожне її слово – його голос видав нотки ревнощів:
– І все ж, хто не побоявся судів – пересудів, сімейних драм і багато чого іншого, що супроводжує такі вчинки? Хто той один?
– Та бізнесмен, підтоптаний такий собі дядечко, його адвокати на суді сказали, що він конкретно нікого не мав на увазі. Художник лише втілив у плоті мрію бізнесмена про щастя.
Оформили номер. Сірий відразу пробіг поглядом по кімнаті й затурбувався: немає телефону. Треба ж захищатись. А то так і кури заклюють. Ця думка лише на мить спалахнула в голові, вона булькнула на дно моря почуття і пристрасті.
Поки Світлана припудрювала кінчик носа, до номера зайшов чоловік у дорогому костюмі, але з усього видно було, що ще новий піджак і штани перебували разом з господарем у таких місцях, у яких, якщо і можливо перебувати, то лише в спеціальній одежі сантехніка. Його не прикрашали мудрість, розважливість, людяність, прикрашали одні роки, якщо роки спроможні когось прикрашати. Щось світилось у його очах зле, підло зле. Відчувалося, цей дядечко, що раніше визначеного терміну зробив себе стариком, ніколи не замислювався про Бога, – відтак, не мав і кримінальної свідомості, хоча вся гама криміналітетних пристрастей світилась у його очах, а рухи нагадували рухи ресторанного офіціанта, влучного, як біс, і стишеного, як приймак.  Поглядом господаря оглянув присутніх і знизав плечима.
Сірий довго дивився крізь нього, як через чисто вимиту шибку. Потім запитав у Світлани:
– У тебе вдома телефон є?
– Ще не відключили за борги.
– Тоді запрошуй у гості.
Світлана жила одна. П’ятирічна дочка знаходилась у батьків, а з чоловіком розлучилися майже три роки тому. У кімнаті було прохолодно, панувала байдужа лінивість і солодка млість. Пахло свіжими простирадлами, молодою зеленню, повівало ароматом жінки. Речі були зі смаком підібрані й кожна з них ніби промовляла до Сірого: “Я прикрасила кімнату”, “я така ж чарівна, як і моя пані”, “я поетизую прозу життя”, “я велична”, “я неперевершена”, “я прекрасна”.
– Що хочете на вечерю?
– Тебе.
Йому й справді хотілося їсти – так кажуть у подібних випадках: як вовкові. Іван, щоправда, віддав йому свій міліцейський “тормозок”, та коли це було? Але він хотів її, хотів грубо й хтиво. Для початку спробував поцілувати, вона легко відсторонила його, у чашки розливаючи заварену каву. У нього попливло все перед очима, серце метнулося поривно, ніби зараз розірве груди. Від грубого, віроломного насилля врятували слова, бо чимось треба було відповідати на посмішку, у якій розлилося тепло синіх очей, зваба пухленьких губів і, схоже, усього тіла, хвилююча частина якого виглядала з-під вишитої по білому білим блузи.
– Ти актриса… Актриса театру, що постав з ворожіння й загадки, погибелі й воскресіння, води й пломеню. Назва театру – любов.
Його й справді охопило почуття відреченості й нереальності того, що відбулося з ним і взагалі з оцим світом. Дух спирається в грудях Сірого від щастя, все крутиться перед очима, а душа готова вирватись з грудей і освітити,  за відсутності сонця, цілісінький світ.
– Не актриса, і все ж: у нашому Домі культури я грала, – сміючись сказала, запалюючи в ньому ще більший вогонь пристрасті вигинами тіла, як це буває в жінок під час партнерських стосунків.
– І кого ж?
– А як ви думаєте, кого?
– Не Офелію – це точно.
– Ви вгадали, не Офелію. Джульєтту!
– Джульєтту? – повільно сказав він, розтягуючи слова. – Тоді в мене пропозиція. Нехай на нинішню ніч і назавжди ти будеш Джульєттою, а я – Ромео.
На знак згоди вона голосно розсміялася, а потім стала серйозною і сказала:
– Я не згодна. Навіщо печаль?
– У Ромео й Джульєтти не вийшло весело розлучитись із забобонами минулого. У нас з тобою інше життя. Ти старша від веронської Джульєтти рівно на чотириста років, – сказав він, і моментально її бархатисте тіло опинилося на його руках, а відтак – у ліжку.
Ніч вони майже не спали, з магнітофона лилася легка музика, на кухню кликав запах кави й коньяку. Це були даровані її розкішною природою миттєвості, у її руках він не відчув чогось такого, що було б близьким до фальшивої похоті. Це була квінтесенція уявлення про найвищу тілесну радість, якщо правомірно вжити такі слова.
Світанок повертав його до похмурої реальності, вона помітила це, зіскочила з постелі, тихо промовила, ніби її підслуховували: “Я не забарюсь” і зникла хвилин на сорок. Повернулася веселою, сказала, що взяла його в полон ще й на суботу та неділю. Він, не вірячи щастю залишитися з нею ще і ще, вигукнув:
– Джульєтто, це неможливо!
– Любий Ромео, у нашій демократичній державі все можливо.
– Хто тобі допоміг? – з нотками ревнощів запитав він.
– Любов допомогла, – сказала вона просто, ніби мова йшла про повсякденну, цілком зрозумілу подію. – І не думай про мене як легковажну. Уперше, коли я побачила тебе, зі мною сталося диво, і я втекла. Від тебе,  себе, від усіх втекла. Не могла байдужістю прикрити свою любов. Та, мабуть, я принесла тобі нещастя, раз невидима моя любов викликала тебе не на радість у тільки поїздами й не забуту глухомань.
І прочитала монолог з раніше зіграної ролі:
…ти єдина радість,
Та не на радість змовини нічні…
Усе сталось несподівано занадто –
Так швидко, так раптово й необачно,
Як блискавка, що блисне й раптом зникне…
Вона ще хотіла щось додати прозою, але він приклав до її губ вказівний палець і прошепотів, ледве дихаючи від напливу почуття, спричиненого водоспадом її волосся йому на груди.
– Джульєтто, кого будемо вважати автором нашої драми?
– Нас, кого ж іще? Тебе й мене. Ми режисери, автори й актори. Самі собі.
– А глядачів і суддів? Без них мистецтва не буває.
– Час, – сказала вона замислено.
– І простір, – добавив він. – Простір – це вежі, у які впирається час.
– У Шекспіра, – каже вона, – початок дії відбувається в понеділок, а закінчується в п’ятницю. Ми продовжуємо час шекспірівських героїв: у нас дія починається в п’ятницю й закінчується в понеділок. Магічний збіг?
– Ні, бо в них любов у робочі дні, у нас – у вихідні, – закінчив він зі сміхом.
Вони більше цілувалися, ніж говорили, тіла їх постійно горіли тваринною пристрастю. Він забув, що зобов’язаний зателефонувати Зізі, друзям, на кафедру. Він забув, чого їхав до Києва, надія проломити собі дорогу в майбуття здалась йому такою мізерною й несуттєвою, що подібна перспектива взагалі не варта його уваги. Для нього ввесь світ зосередився в ній, – коли набігала думка про невідворотну розлуку, різко відкидав її. Хотілося якомога довше побути в теплих обіймах Світлани, серед речей, які невимушено пропонують свої послуги.
– Ти запалила світло в сутінках моєї душі – набрався сили на пафос.
Вона знову в ролі:
Той, хто свої скарби злічити може,
Той лиш жебрак. Але моя любов
Така велика й так зросла безмежно,
Що я злічить не можу й половини
Її скарбів…
– Я вважаю, мій милий Ромео, любов повинна стати релігією. Людина без любові неповноцінна, аморальна, нікчемна, фізичний і духовний виродок. Поєднання в одній людині двох великих пристрастей – любові й честолюбства - неможливе.
В останню недільну ніч він запропонував їй побратися.
– Навіщо, – сказала вона, – щоб приватизувати мою любов? Любов – це не обов’язково співбуття, як і співбуття -  не обов’язково любов. Любов - не обов’язково розуміння, це лише можливість сприймати дійсність під кутом зору почуття прекрасного. Якщо по-іншому трактувати любов, тоді Ромео для мене зникне, а я того не хочу, я хочу, щоб моя пам’ять завжди відтворювала мого Ромео молодим і сильним.
– Давай помремо, – сказав він, – як померли Ромео і Джульєтта.
– Не можна таке говорити. Ми інші, ми Ромео й Джульєтта початку нового тисячоліття. Їх смерть була природною,  вони сповідували єдність людини й природи. Наша ідея смерті буде виглядати законсервованим продуктом, що міститься у скляній прозорій банці під іржавою кришкою.
– Тоді давай зникнемо в лісі, збудуємо хатинку над річкою…
– Навіщо? Щоб ти дивився, як я повільно старію й викликаю в тебе роздратованість? Ні, ні, і ще раз ні! Любов не псують заміжжям, як каву не псують цукром! – закінчила вона, сміючись, схопила його за руку й вони голяком побігли на кухню.
– Ми Ромео і Джульєтта, але драма в нас склалася інакше. У Шекспіра трагедія любові. У нас немає трагедії любові, бо немає трагічного конфлікту, її носії продовжать плисти по життю. У Шекспіра Ромео і Джульєтта – кращі з людей, вони несуть прикмети епохи. Ми з тобою не входимо в число кращих людей навіть свого часу. Не несемо того високого ореолу, який притаманний героям трагедії. Ми – втілення буденності, її сутності – сірості, гнилі й мерзенності, – які засіли в наших душах і почуваються зовсім спокійно та непорушно. Тому ми не можемо перемогти час, як наші кумири. Це суцільна загадковість нічного моря, що нагадує про себе лише тихим зітханням хвиль. І як це не образливо, наша любов – лише сюжет для невеликого оповідання.
– Те, про що ти кажеш, – жорстоко, будь-ласка, не перекреслюй триденне щастя, – благав він.
– Я не Герда, яка перемогла Смерть, повернувши до життя Кая. Я персонаж з іншої казки, і цим усе сказано.
– Через кілька хвилин ми розійдемося, і мені абсолютно не болить кинуть мене за ґрати чи ні, – мене проймає страх розлуки з тобою, утрату щастя.
Зараз вона здавалася йому ще прекраснішою, по ньому пройшовся бурхливий потік енергії, що перетікала від кобчика до голови.
– А я з тобою розстаюся легко, бо в глибині душі знаю, що ми завжди будемо разом. Тобто, щастя не пішло, воно залишилось у постійній непостійності, і радію я від того, що воно було. Наполягання на любові, – вона замислилась, потім видихнула, – вияв відсутності любові. Воля і любов -  несумісні.
– Мене віртуальна єдність не влаштовує, – була відповідь.
Вони розійшлися пригнічено сумними. Він дістав із черевиків два смердючих потом конверти: “Збережи. Якщо постане потреба – гроші язика не мають, та самі собі дорогу знайдуть”. Вона пристрасно поцілувала його в губи: слідчий накреслив їй подальший життєвий шлях Сірого та й було очевидно – вона відібрала в нього значну частину фізичної сили, не вклавши натомість духовної сили мужності. Знав і Сірий: дорога, яка його обрала, веде до прихистку, помереженого невдачами й самотою.
 

 
Розділ третій
ПРО “АПОЛЛОНА У ВЕРХОВНІЙ РАДІ” 
І  НЕ  ЛИШЕ  ПРО  СПЕКТАКЛЬ

“Бути людиною не так легко,
ще важче бути невинною людиною”.
Альбер Камю.

1
Запит на характеристику, який послала лозівська прокуратура до Бахмутського університету, був отриманий того ж дня. Папірець занесла до кабінету ректора не його секретар, а лаборант, він навіть не знає, з якої кафедри, кілька разів траплялась на очі – худа й висока, як жива кара Божа. Відсунувши платіжні документи міськгазу і міськводоканалу, які не додавали хорошого настрою, він майже закричав:
– Де Люся? Скільки можна! Вигоню!
Потім розвернув, проглянув надрукований червоним бланк і те, що написано під грифом організації-відправника – ноги підкосилися - і сів. Добре, що лаборант не була свідком цієї слабкості – вона вчасно покинула кабінет.
*                *                *
Ректор не розумів, що сталося. Він пов’язував ім’я Сірого тільки з перемогами, ніхто й не замишляв проти нього зле. Та недавно ж це було: живий коридор зі студентів чекає на приїзд найголовнішого партійця з Києва. Гибіють під дощем та вітром у блузочках і костюмчиках дівчата й хлопці годину-другу, і ніхто не ремствує. А які овації влаштували! Що не сподобалося Семенові Семеновичу, так це те, що його до президії не запросили, вів зустріч народних мас з депутатом Сергій Євгенович. Та ладно, казав собі ректор, хай люди менше знають, що я підтримую провладну партію. А з Сірим я якось упораюсь, він сам мені й допоможе, бо заявив про себе, ніби зробив неоголошений виклик: “Я хочу вам всім довести, що не існує сили, яка б спромоглася мене побороти”. А дзуськи! Молоко на губах не обсохло. Я знаю: доля є перемінною величиною. Як у математиці перемінні – відстань тіла від землі й швидкість набувають різного значення під час падіння. Велика політика, між іншим, полягає в тому, щоб примусити людей чесать язиками в певний період і на вибрану політтехнологом тему. Завдяки цьому постійна величина стає перемінною.
І все ж таки, як би не бадьорився Начальник, а запиту на характеристику Сірому він чекав. Та не з Лозової ж і, тим паче, не з міліції. Він уже давно склав її подумки, готовий перенести на папір, а тут така оказія, доведеться почухатись там, де й не свербіло. Не біда, що обставини вимагають іншої, як склав, характеристики, але підкоректуємо, відредагуємо, згідно з потребами дня. А які потреби? І головне – у кого потреби. Якщо сонце світить, то це комусь треба. Можливо, характеристика – це пастка для мене? Ні, нас голими руками не візьмеш… Слід розузнати, що там і як. Лозова ж поруч, хоч і не поруч, ну, не так вже й далеко.
Ректор викликав завідувача кафедри політології Розумного. Це його “кадр”, нехай усе розпізнає, пише характеристику й, узагалі, приймає головний удар на себе. Залежно від того, як справиться, з’ясується, буде моє рішення щодо виборів на професорське звання. Я вирішу – виберуть, проголосують і взагалі буде те, що треба. Як я того захочу.
До кабінету боком протиснувся здоровенний чолов’яга двотижневої неголеності з непомірно вузькими при такій товстезні плечима, з продовгуватим, як у коняки морда, лицем і густим чубом. Порівняння обличчя завідувача кафедри політології з мордою тварини може це й занадто, але Сірий, як автор такого порівняння, довів, що кінь – не так уже й погано, бо він має низку таких характеристик, яким позаздрить так званий цар природи - людина. Не випадково кентаври і, особливо пегаси, мають конячу природу, а це ж до певної міри - витвори дум людських про прекрасне. Сірий не оббрехав у порівнянні свого безпосереднього шефа. Його підтримали деякі жінки-красуні міста Бахмута: “Це ви про того недокастрованого жеребчика? – питали місцеві знавиці чоловічих душ. – Так, у нього конячого щось є”.
– Хто не вміє підкорятись, той не вміє керувать! – з порогу накрив мокрим рядном Семен Семенович.
 – Та я ж вроді нічого. Усе роблю, як ви скажете, і взагалі - за вас.
– Я тобі довірив керувати кафедрою, а ти ладу там не даси.
 – Як? Семене Семеновичу, та ви що?
– З такими можна й з глузду з’їхать, та я ще при собі… Сірого посадили, зараз член твоєї кафедри в місці, де небо в клітиночку, а друзі в полосочку. Пойняв?
– Такого не може бути!
– Ректор що, зібрався шутки шутить? Одним словом, бери машину й паняй у Лозову. (Семен Семенович у дитинстві заробляв трудодні в колгоспі й тому вживав такі слова, як «паняй»). Там знайдеш ниточку й до КПУ (камери попереднього ув’язнення). І взнай там, що почом.
– Семене Семеновичу, хоч кілок на голові тешіть, – не вірю. Сірий – любимець публіки і короля! Крім усього іншого, голова осередку правлячої партії. І Сірий – арештант. Може, щось пов’язане з Чечнею? Бо він часто хизувався чеченством. Хоча, який чеченець, Баку – то ж Азербайджан. Закаламутили світ, уже й географію забули. Та що там географію, у наш час он жертви стають катами, а кати – жертвами.
– Розумнику наш немозговитий, як завжди, намелеш сім мішків гречаної вовни, а ти – хоч стій, хоч падай! Менше б балакали, а більше діла робили. Тільки ж там, у Лозовій, того, обережно. А то подумають, що в нас усі такі, як Сірий.
– Семене Семеновичу, можна я скористаюсь вашим апаратом? – запитав Розумний, і, не чекаючи відповіді, дістав з бокової кишені записну книжку та почав набирати потрібний йому номер.
Семен Семенович відчинив вхідні двері, суворо сказав «мене немає», клацнув замком і став походжати просторим кабінетом, обминаючи великого розміру стіл, за яким, зазвичай, засідали на нарадах. Розумний у всіх неофіційних справах був правою рукою ректора. Він до нього ставився поблажливо не лише за відданість, але й з огляду на елементарну жалість: завідувач кафедри політології мав серйозну і, судячи з тривалого перебування у різних клініках, невиліковну хворобу – заїкання. І хто до людини з таким недугом, який у професії педагога, мабуть, вважається інвалідністю, наважиться ставитися якось не так, як до інших? Ніхто. Чи майже ніхто.
Наприклад, колега Борис Спиридонович (один із тих, хто останнім з бахмутців бачив Сірого перед поїздкою), якось сказав, що Розумний Володимир Ісаєвич мстива людина і витоки його ґанджу – брати реванш  криються в його фізичній недосконалості. Усі погоджувалися з висновками еліти (чи є еліта в державі – відкрите питання, а ось еліта в Бахмутському університеті – є). Та ті, для кого самокритичність була не чужою, запитали себе: “А я досконалий? Чи я відрізняюся від Розумного повнотою позитивних якостей? І взагалі… Розумний недосконалий, а автор цієї теорії Борис Спиридонович – досконалий?” Тут немає оцінки хто “кращий”, а хто “гірший”, а лише наголошується на перевазі одного чоловіка над іншим правильністю вимови. На радіо, телебаченні, де вимоги до орфоепії суворі, Розумний працювати диктором не буде, а читати лекції… Їх можна й не читати, а якщо вже така крайність у вузі читати лекції завідувачу кафедри, тому доцентові, якого пообіцяли вибрати професором – студенти звикнуть. Студенти – це такий народ, який звикає до всього, примушує й викладачів нічим не гребувати.
А тим часом Розумний таки додзвонився в Лозову:
– Сказали, що мій знайомий на службі й вдома буде аж увечорі, якщо не пошлють у засідку.
– От і добре, от і паняй. Ректор ще раз пройшовся кабінетом, обминаючи великий стіл, уважно подивився на телефон, а відтак на політолога, а потім тихим голосом запропонував, звівши очі на портрет Президента: “Давай вийдемо”. Коли вийшли в безлюдний коридор, сказав, поправляючи краватку:
– Ти – як дитина. Телефон може прослуховуватись, а скоріше так воно і є, «жучків» могли натикать куди завгодно… Будь обережнішим. Справа серйозна. З усього видно. Он машина, – показав пальцем у вікно, – знайди Льоню і мотай на Лозову. Коли б не повернувся, заходь, доповіси. Це наказ. Пойняв? Уперед!
Розумний почесав борідку й швидко вийшов геть. Ректор простежив за ним поглядом, і побачив, що той пішов у бік гаражів, де сонце блищало на кузовах університетських машин, і подумав собі: “Яку б вигадать собі засідку, щоб зникнути хоча б на тиждень. Молоді хлопці в міліцейських погонах з нашими дівчатами в посадках паруються, а дружинам своїм кажуть, що перебувають у засідках. Бійці невидимого фронту…”.
Не пройшло й п’яти годин, як зателефонував Розумний. Похмурий у нього голос, ще похмуріша звістка: “Справи – гірше не придумаєш”. Хотів ще повідомити якусь інформацію, та ректор сердито перебив: “Приїдеш – доповіси”. Щось радіти з того, що в сусіда, як каже прислів’я, згоріла хата, не виходило. Семен Семенович (нехай далі буде “СС”) відмінив заняття, спочатку нікого не приймав. Хотів поїхати в Костянтинівку до сестри – передумав: у таких випадках треба сидіти на місці, і якщо доведеться – тримати удар, на що здатні лише справжні мужчини. Так-то він говорив собі, а в глибині душі розумів, що не треба їхати до сестри, а обстановка вимагає сидіти на місці, давати завдання всім керівникам підрозділів говорити, якщо в них запитають (хто, що – не важливо), щоб від них почули відповідь розлогу, таку, аби міліціонери, вони ж наші студенти, не зрозуміли, якої ви думки про нашого колегу Сірого, а те, що трапилось – не більше, як хитросплетіння, підривна діяльність недоброзичливців. “Любимець публіки і короля” – передражнив Розумного ректор. Верзе, грець його знає що! Моїм любимцем він ніколи не був, а публіка – то хитра мадам, вона чітко дотримується правила: “На кого Бог, на того й люди”. У нашому університеті я хоча й не бог, герой – точно.
Щодо цього випадку, СС був свідомий того, що це не геройство, а вироблений минулою системою інстинкт самозбереження. Це розуміння було десь закидане повсякденним лахміттям на самісінькому дні душі, а звідти, з каламутної низини, важко проглядається справжність. “Та треба ж бути героєм, калатало зранене серце, бо хто ж тоді герой, як не я. Отой тридцятирічний сопляк Сірий? Я герой справжній, а він – герой хуже баби старой.
Немає тут претендентів на ректорське крісло. Усі, хто міг би заступити мене, написали заяви за власним бажанням. Я так і сказав в міністерстві: ніхто їх не примушував цього робити. Самі. Так, я надовго прийшов сюди й багато зробив. Он скільки медалей, орденів, грамот. А скільки ще треба зробити, насамперед допомогти синові, він будує хатинку на БАМі (Берег Азовського Моря). Та й внуки… Пароплавство завжди в боргах. Зараз такий період життя в Україні, коли ситуацію можна тримати в своїх руках. Усі викладачі сидять, як миші. У місті один вуз, з роботою не розженешся, хоча – яка там зарплата? Та викладач вузу з голоду не помре – народ прогодує. А дехто он які палаци будує: я вже й прокуратуру підключав. Там мені сказали, що факт дачі хабаря довести практично неможливо й сказали, що мене душить жаба. Яка там в грецця жаба! Якби я заздрив, то порозганяв би всіх к лихій годині. В інший вуз влаштуватись тому, кого я вигоню – неможливо, бо в іншому місці відсутнє житло й кошти на його придбання. Ні, я таки якщо й не герой, то хазяїн стопроцентний. Це точно.
Я стою на горі й нікого вище за мене: міністерство займається своїми справами, їздить закордонами, вивчає, кажуть, досвід. За метушнею забули визначити роль державних адміністрацій в організації й контролі освітянської справи.  А так, ніби все як годиться: фінансування буде, проректори числяться, деканати активничають, кафедри не висовуються. І ніхто – ні в Міністерстві, ні колектив вузу, як і ніяка інша структура, не становить ту силу, яка була б здатна виступити проти ректора. Єдиною силою, яка здатна стати супроти ректора – це вік, віковий ценз. Нехай би воно так і було – та треба увіковічнити себе в імені університету. Як звучить: “Бахмутський університет імені С.С. Моторного”. Здорово, га? А це міг би зробити Сірий. У мене з ним і домовленість була: ти мене підтримаєш у назві – я тобі віддам віжки.
Сірий для нас – як сідло для корови. Він думає, як йому дістанеться влада, то всі йому будуть підкорятися, як підкоряються мусульманським догмам Корану. І про що там думають у Києві, віддаючи такі посади, я вважаю ключові, державного управління? Бо ж Сірий і такі як він на генетичному рівні закладає вибухівку під усе те, що формувалося тисячоліттями в Україні. Усе в Києві бачать, як святі. Та бояться. Раніше боялися, аби не звинуватили в українському буржуазному націоналізмі, сьогодні – у прибічності ідеї “Україна – для українців”. Отак, озираючись на всі боки, тремтимо від страху і тремтячими руками (може, від перепою?) будуємо незалежну державу “європейського зразка”. Та нехай собі як знають… Нам би хорошу пенсію, дачку десь біля чистого моря, а ви розбирайтеся самі. А поки ви будете зводити рахунки один з одним, я протримаюся ще якусь п’ятирічку.
Якщо вже йти, то посадити свою людину, а не Сірого. Щоб призначив у користування службову машину, пенсію на рівні міністра, компенсацію, зарплату й додаткову зарплату… Сірий цього не зробить. Про нього кажуть, що він надає в борг парасольку тоді, коли світить сонце, а вимагає її повернення, коли насуваються хмари.   
У двері постукали. Зайшла Люся, секретар, світленька і струнка, як берізка, дівчина, ніби з когорти отих міцно організованих піонервожатих:
– До вас завідувачка з ДК Леніна. Софія Павлівна Борщевська, – відрапортувала секретар Люся й поклала візитну картку на стіл перед СС.
– Що вона хотіла?
– Не знаю. Дуже стурбована.
– Хай почекає.
Ох, оці баби. Кругом одне бабйо. Студенти на дев’яносто відсотків – дівчата, викладачів може трохи менше. Про людей жіночої статі в нього склалася думка ще з дитинства, коли жінки-солдатки добровільно парувалися з арійцями, і ті ж самі жінки (а це він бачив на власні очі) зустрічали червонозіркових бійців  піснею «Ми врага зустрічаємо просто: били, б’єм і будем бить» і парувалися з ними у тих таки копицях сіна, у гайках і на горищі.
Його спогади перервав телефон.
– А, Василь Петрович! Добрий-предобрий день! Як же, пам’ятаю. Завтра нехай підходить із заліковкою.
От ці хірурги! Скільки я йому виклав на ліки, скільки моя дружина відтаскала йому подарунків, так ще й дочку вчи. А що там учитись на дошкільному? Куклознавство – чи й не вища математика. Коли я вперше побачив свого майбутнього різника, у мене мову відібрало – так він схожий на нашого післявоєнного бригадира Ворону. Ходе палатою, як той на вранішньому наряді, вихитує ляжками. Не знаю, як лікар щодо практиканток і медсестер, а наш бригадир тримав порядок: взяти підводу, щоб  поїхати на базар чи повезти дружину в лікарню – це не так просто, не кажучи вже про волів виорати город. Але не з усіма виходило і в бригадира Ворони, і він не приховував своїх невдач. Усі в селі знали його знамениті нарікання-жалі: і надій упав, і свиня здохла, а ще ж до того – і Пунтуска не дає.
Зайшла секретар:
– Там чекають…
– Знаю. Як заспокоїлась, нехай заходить…

2
Вона рвучко підійшла до столу, подала правицю господарю кабінету й подивилася С.С. прямо в перенісся. С.С. це не сподобалося, він розцінив таку рвучкість як психологічну атаку й вирішив відповісти адекватно. Але відразу передумав: у відвідувачки заблищали від сліз очі й затіпалися губи.
– Заспокойтеся, що з вами, – він дістав із шафи “Миргородську”, налив у склянку й подав. Софія Павлівна обмежилася кількома ковтками і, дивлячись туди ж, у перенісся, суворо запитала:
– Що трапилось з Сергієм Євгеновичем Сірим? Усі говорять бозна що, а ніхто толком нічого не знає.
*                *                *
– Ви сказали правду: ніхто толком нічого не знає. До тих “ніхто” належимо і ми. Але ви, напевне, до «ніхто» не належите. Знаю вашу професійну корпоративність.
– Я актриса, до залізниці не маю відношення, хіба що працюю в ДК залізничників.
– От-от, я про це й кажу. Дайте завдання самодіяльцям, вони вам принесуть стільки матеріалу, що з нього можна зліпити драму, а не якийсь там водевільчик на тему “станційний наглядач”.
– Дякую, я обов’язково скористаюсь вашою порадою. І все ж вкотре переконуюсь: Господь підтримує гнаних за правду.
– Даруйте, але я вбачаю у вами сказаному маленьку неточність. У Святому Письмі сказано: “Блаженні гнані за правду”. А чи Сірий, якщо навіть даремно гнаний за правду, то чи належить він до числа блаженних? Ви впевнені, що належить? Отже (С.С. підвівся), якщо буде якась певна, достовірна інформація, читайте нашу місцеву пліткарку (так у місті називають газету), а подробиці – у проректора з виховної роботи.
Софія Павлівна також підвелась:
– Це у Штокала? А що, він займається вихованням? Яким? Хіба, крім комуністичного виховання, він знає ще якесь? Національне, християнське, скажіть, яке виховання у нашому університеті?
– У нього про це й запитайте, – сказав він весело. – С.С. любив, коли слабли гайки у його підлеглих. Необмежена влада остаточно не зробила ректора садистом, та яку відчував насолоду, коли прикручував гальма своїм проректорам і бачив у їх очах душевні страждання!
– Присядьте, будь-ласка, ще на хвильку.
Опускаючись у крісло, Софія Павлівна зауважила:
– Запитати у Штокала. У нього все – вигадка та така, що й купи не держиться. Каже, має свою теорію міфів. Уже десь і статейку тиснув, щоправда, у співавторстві.
– От бачите, у нас люди творчі. І судити про їх роботу – не вам. Артист – так він що? Завчив пару монологів кимось придуманого тексту, навчився рухатися по сцені – от тобі і артист. Я думаю, ви погодитесь зі мною – найгірші професії, які є у світі, це актор і лікар. Перший постійно потребує визнання, аплодисментів. Без них він хворіє, спивається, словом, приречений на погибель, так само й на фізичну. Лікар знаходиться в середовищі нездорових людей, з часом сам стає вразливим. Я не знаю хірургів, які б після пенсії прожили десяток років. Крім Амосова, звичайно. Актор ділиться своєю енергетикою, а хірург – віддає її. В усю силу своєї природи.
– Семене Семеновичу, мені, як керівникові, так би мовити, вогнища культури, годилося б краще знати Штокала, щоб з порогу не заперечувати його як особистість, краще треба було б знати і вас. Ви не ображайтесь, але я до сьогоднішньої розмови думала, що в духовних просторах ректора єдиного в нашому місті вузу немає високого, дійсного, того, що не обмежується завданням і потребами свого власного “Я”. Це відкриття дуже важливе для мене. Я закінчую підготовку вистави “Аполлон у Верховній Раді”. За моєю п’єсою. І хотіла запросити на прем’єру. Дата вистави остаточно ще не визначена, та я заздалегідь передам запрошення, ще й повідомлю через секретаря.
– Дякую. А чи варто? Депутатів по телевізору я бачу кожного дня, що ж стосується Аполлона, так він мені без надобності.
– У мене спектакль про творчість, точніше, про свободу творчості. Це кожного разу новий вибір. Вам таки повинно бути цікаво, якщо йдеться про творчість. Може, візьмете участь у дискусії “Вченими стають, а письменниками народжуються”, яку організувала відома журналістка Зоя Якимівна в обласній газеті?
– Та тут у самого творчості от так, - і С.С. провів ребром долоні по горлу, – хоч одбавляй. А дискусій – ще більше. Тисячі студентів, сотні викладачів. Як натворять, то в міськвиконком хоч не потикайся чи шукай, як одбрехаться. Ото тобі і творчість, і дискусії.
– Семене Семеновичу, у п’єсі не лише про творчість. Цією п’єсою я хочу продемонструвати, що театр – це такий інструмент, завдяки якому можна, так би мовити, діагностувати суспільство. На моє глибоке переконання театр є автономно й саморегулюючою цілісною системою. На жаль, викладачі університету – рідкі гості на наших спектаклях. Посилаються на зайнятість… А я знаю – брезгують, та хоча б не розпускали слухи про ніби хуторянський рівень театральної трупи. Я бачу, і ви до мистецтва не того.
С.С. засміявся:
– Вочевидь, ви намагаєтесь обмежити свободу творчості моїх викладачів. Та й до мене “не того”, забули, що я математик, а не якийсь там філолог. Якби був філологом, то може й «того».
Софія Павлівна почервоніла:
– Вибачте Семене Семеновичу, ніхто краще вас не знає, що математика має культурну цінність. Як і література. Можливо, я не чітко сказала назву вистави, тому повторюся: “Аполлон у Верховній Раді”. П’єса на викликаний з вічності завжди актуальний сюжет.
– Ви спеціально уникаєте історичної достовірності й визначеності, щоб на тлі позачасових міфологічних подій мати необмежену можливість тлумачити політичні, економічні і соціальні уявлення людей нашого часу.
– Я мрію про витіснення попси, що окуповала сцену, повернення високої місії мистецтва в його античному розумінні. Я сподіваюся, що вклала у свій твір те, що допоможе сучасному українцеві перебороти розірваність свідомості, зробить хоч один крок до гармонійного синтезу.
– Ну, і що? Я вирішую задачки, які поставлені кілька тисяч років тому, тобто в часи олімпійських богів. А задачку сьогодення я вирішити не можу: за кого не проголосую, депутат виявляється ворюгою, хамлюгою і дурисвітом. Ректорові не годилося б таке говорити, та я завжди потерпав через свого язика: де треба лизнуть, я гавкну, де треба гавкнуть – я лизну.
– Вибачте, Семене Семеновичу, у моїй п’єсі дещо про інше.
– Тоді даруйте, ласкава пані, я не люблю комедій: там тебе постійно лоскочуть, межи ребра, колупаючись пальцем, хочуть вичавити з тебе сміх. Усі сміються – смійся й ти з тих витрибеньок. Усього того зубоскальства не розумію. Чого вчать? “Брала льон, брала льон, брала конопельки: не вчилася до роботи, та на витрибеньки” – співається в пісні.
– До комедій, на жаль, я невдатна. Комедія – це найважчий літературний жанр, якщо йдеться про справжню комедію, а не про технологію, як ви висловились, зубоскальства. У мене інколи виникає бажання порекомендувати акторові зіскочити зі сцени в зал і полоскотати глядачів, можливо, хоч у такий спосіб поталанить видавити сміх.
– Виходить, мова у вас про письменників і акторів, які перебувають у Верховній Раді?
– Не йдеться про людей вільної професії. Вони, до речі, мало чим відрізняються від депутатів іншої масті. Аполлон у мене – символ, міф. Верховна Рада така, як вона є.
– Тобто, оцінка державобудівничих дій живих людей крізь призму вигадки, казки, які виникають з вірувань давніх народів? Чи не виглядає таке - приший кобилі хвіст - абсурдним?
Софія Павлівна засміялася скоріше очима, голос її був глухим і хриплим, який буває у заядлих курців, а очі меткі й гострі:
– Залізобетонна у вас логіка, Семене Семеновичу, – душачи сміх, сказала Софія Павлівна. По складам повторила, витираючи сльози: “при-ший ко-би-лі хві-ст”. Класно. Я обов’язково використаю таке порівняння. Через мить, поправляючи окуляри, відвідувачка стала серйозною чи навіть суворою:
– У своїх запитаннях ви інтуїтивно відчули дві важливі речі. По-перше, що міф узагальнює явища життя не в формах самого життя, а в умовно-фантастичних образах. По-друге, у міфологізовану форму (Аполлона) я ввела реалії сучасної дійсності (Верховну Раду), які за деякими винятками, не втрачають загальної міфологічної наповненості. Цим я намагаюсь створити панораму перетинання двох окремо взятих культур (минулої і сучасної), щоб рельєфнішими постали виклики глобалізації. Іншого, більш дієвого способу пізнати себе в часі, крім його зміщення, а з ним і зміщення простору, не існує. Порівняння робить нас свідками подій, прилучає до їх руху, через “відчування” образної символіки виявляє душу епохи, її зануреність у культуру. Порівнюючи дві далеко віддалені епохи, я не прагнула адекватності відображення, якщо таке відображення взагалі можливе. Я прагнула заглянути в інший, таємничений світ людини і хоч на сантиметр відкрити завісу в майбуття нашого народу.
– Марні надії і сподівання! Нас не влаштовує теперішнє, ми скептично ставимося до пришестя світлого майбутнього. А те, що повинно бути за плечима, стає основним смислом буття. Минуле – найпевніший для нас час і ми облаштовуємо його за всіма правилами зручності й краси.
– Думка глибока, ніхто не може поставити її під сумнів. Але ж у нас йдеться про мистецтво – найтонший “інструмент” людської діяльності. Через його призму Аполлон чи Мазепа, чи будь-яка інша постать минулого “прозирає” у наше сьогодення й висвітлює контури майбуття. Ось чому нині спостерігаємо біографічний бум у масовій культурі.
– Зазвичай міфи про названих богів чи напівбогів, витворених свідомістю стародавнього грека, – цілісні натури, ніби з мармуру витесані велети. Це шекспірівські герої – пристрасті Отелло, сумніви Гамлета, амбіції Маккіавеллі. Аполлон ближчий до нашого часу саме своєю строкатістю. Це абстракція, але абстракція, не висмоктана з пальця, бо в образі Аполлона я намагалася втілити поширений тип людини ХХІ століття.
– Породжений фантазією людини іншої доби, іншої країни, і він близький до нашого часу?
– Я ж кажу – строкатістю. Він продукує різні, здебільшого протилежні, риси характеру. Син Зевса і Лето не є носієм переважно якоїсь однієї функції, скажімо, заняття мистецтвом. У його діяльності співіснують згубні й благодатні, темні й світлі сторони. Він з’єднує воєдино небо, землю й підземелля, намагається встановити гармонію людську й космічну.
С.С. сміється:
– Я згоден, в образі Аполлона окреслені лише загальні тенденції, характерні для наших парламентарів поодинці й скопом. Можна навести якийсь приклад із вашої п’єси? Щось конкретно…
Софія Павлівна на мить замислилась, а відтак мовила:
– Як на мене, у п’єсі цікавою вийшла сцена взаємовідносин Аполлона з Кассандрою. Аполлон наділяє пророчим даром Кассандру, але після того, як був нею знехтуваний, зробив так, щоб її пророцтва хоч і збувалися, але до того ніхто в їх правдивість не вірив.
– Виходить, – посміхається С.С., – Президент призначає на посаду, а потім звільняє, бо пророка у своїй вітчизні немає й не може бути.
– Так прямолінійно не можна трактувати мистецтво. Наведений мною приклад взаємин Аполлона і Кассандри треба бачити на сцені, а переповідать його - безглуздо. Моя п’єса – це візуально-вербальне відображення реальності, сценічна трактовка її змісту. І одне те, що ви замислились, звернули увагу на явище, яке багатше й різнобічніше за конкретний факт – уже добре. До тіла мистецького твору треба доторкнутись особисто. Коли ви переглянете спектакль, у вас виникнуть інші аналогії.
– У мене онук професійно займається музикою. Якщо не вдвох, то він сам прийде на спектакль. Але він повинен знати, чи буде цікавим музиканту міфологічний сюжет?
– Думаю, що так. Адже в основі міфологічного й художнього лежить художній образ, третя реальність, інобуття. Скажу більше, у спектаклі відбуваються чаклунські дійства, які не обходяться без ритуальних піснеспівів, барабанного бою, сопілки. Тобто, слова п’єси підсилюються музичним супроводом, який збуджує демонічну силу, надприродну стихію. Я не могла не використати музику. Вона здатна породжувати такі аспекти образу, які становлять локомотив емоційної бутійності. Музика – рідна сестра міфу, породжуються вони неусвідомленим і творять неусвідомлене – диво. Тому вашому онукові буде цікаво в нас.
– Глибоко копаєте, достойна пані Софіє. До речі, Софія – це мудрість?
– Але ця ознака до мене не має причетності, – зашарілася Софія Павлівна. – Просто я розрізняю об’єктивну реальність і художню реальність, тоді як багато хто проводить паралель між ними аж до їх злиття.
С.С. увімкнув, а потім знову вимкнув телефонний апарат, відтак запросив секретарку, щоб звеліти їй приготувати кави, і запитав у Софії Павлівни, ніби пропонуючи їй руку і серце, і, будучи не впевнений в успіхові свого наміру, опустив очі:
– А чи не погодилися б ви, шановна Софіє Павлівно, працювати в педуніверситеті?
Вона ніби чекала цього питання й тому відразу відповіла:
– Я давно мріяла про це. Але уважно придивилася до колективу – ні, не хочу. Та й у місті засміють, коли дізнаються, що в мене начальники Розумний і Штокало. Ні, не хочу. Я все своє життя борюся з нарцисами, а їх у вас – цілий заповідник.
Потім подумала, казати чи не казати, та так і не наважилася назвати прізвище. Тільки стишеним голосом і трохи нахиливши голову вниз, промовила:
– Чого вартий один із них, якому я вимушена давати чверть ставки лише за два притопи та три прихлопи.
І все ж у неї продовжувало боротися бажання сказати прізвище, та те бажання переміг здоровий глузд:
– Ви пишаєтесь тим, що вас оточують творчі люди, як кажуть пересмішники – кандидати з доцентами. Будь ласка, Семене Семеновичу, придивіться пильніше до них, вивчіть мотивацію їх наукових інтересів. Більшість із них самозакохані егоїсти, а кандидатський диплом, якщо не куплений, то результат спонтанного вихлюпу енергії за короткий час. Аполлон – також самозакоханий Нарцис, і перегукується з вашими штокалами через віки. У музичному змаганні Аполлон перемагає сатира Марсія і, розгніваний його зухвалістю, здирає з нього шкіру.
Ні, я таки не хочу йти до ваших Нарцисів. Нехай вони краще приходять до мого Аполлона. Не хочу йти й під ваше міцне крило. Ваша лояльність буде залежати не від моїх чеснот, на які ви зараз звернули увагу, а від моєї слухняності. А те, що я сказала про науковців, що вони такі-сякі – так то ж плід ваших зусиль. Вам, та не тільки вам, а всім, хто причетний до керівництва, притаманна боротьба з підлеглими в той чи той спосіб. Особлива боротьба з талантами. Між начальником і підлеглим неможливий “вічний мир”.
С.С. слухав уважно, але його в цей момент гризла якась інша думка. Усі його рухи були машинальними: похитування головою, перекладання блокнота з однієї руки в іншу, причісування ріденького й без того “прилизаного” чубчика. Потім сказав, як говорив зазвичай, на мить кінчиками пальців пригладив вуха. Відчувалося, відмова Софії Павлівни зачепила клубок глибинних почуттів, і С.С., тамуючи розтривожену душу неусвідомленої таїни, спокійно мовив:
– Дивіться, моє діло запропонувать, ваше діло відмовитись, – посміхнувся,  підносячи чашку з кавою. – Зізнатись, я давно не відчував такого інтересу до життя, як тепер, розмовляючи з вами. Якщо ви не проти, краще продовжимо розмову про п’єсу.
– Навпаки, мені приємно саме про Аполлона.
– Цікаво довідатись, чому про Аполлона, а не про Прометея, Протея чи когось іншого?
Софія Павлівна переставила сумочку з одного на інше місце стола. Благально подивилася в очі С.С. і майже як на сцені патетично мовила:
– Боже, як би я хотіла, щоб люди побачили, що в нашій країні не просто економічні чи політичні катаклізми, криза охопила нас з ніг до голови: криза науки і мистецтва, права та моралі. Словом, криза майже всього життя. Ніхто не запропонував такої центральної ідеї, фундаментального принципу, який би об’єднував усіх в одне.
– Є такий об’єднавчий принцип – Бог, – сказав С.С. – Він дав таку релігійну й моральну систему, дотримання якої прагне убезпечити людство від безлічі помилок.
– З вашою тезою стовідсотково не можу погодитись. Постмодерна людина далеко не середньовічна. Багато молиться, та мало хто вірує. А по вірі й діла їх: цілий день грішать, а увечері замолюють гріхи. Семене Семеновичу, обов’язково треба потрапити до мене на спектакль. Там розмова серйозна… Що знає про себе людина? Менше, ніж про Арктику та пінгвінів. Так вже вона влаштована – знати про планету Венера більше, ніж про дівчину Венеру, яка мешкає поруч. Єдиний спосіб придумало людство повернути людину до самої себе – закарбувати її в мистецтві. Тільки так людину можна повернути до самої себе, до душі народної, підключити до життя й думки всесвіту.
– Ого-го! Добре ви сказали, їй-Богу добре. Прийду, обов’язково прийду. Я розумію, що там іде мова не про міф. Що ж тут розуміти…
– Я вперше, може вперше у світовій літературі, зробила спробу художньо осмислити життя нашого сучасника по горизонталі (минуле, теперішнє, майбутнє) і по вертикалі (Парнас – Україна). Перетин горизонталі й вертикалі зазвичай утворює рівнобічний хрест. Цей символ не розділяє зовнішній і внутрішній простори, як розділяють коло й квадрат, а наголошує на відкритості центру чотирьом напрямкам світу, що ідуть зсередини назовні.
– Цікаво. Навіть для мене, як не фахівця, цікаво. Виходить, композиційну побудову п’єси обумовила ускладненість життя людини глобалізованого світу.
– Так, принцип хреста дає можливість використати міфологічні й релігійні системи минулого в контексті сьогодення.
Після паузи С.С. сказав загадково, посміхаючись:
– На вашому місці я б не став занурюватись у такі історичні глибини. Є міфи, ближчі до нашого часу. І також, між іншим, про свободу творчості. Один уславлений письменник при врученні йому Нобелівської премії, точно окреслив проблему: “Ми пишемо не за вказівками партії, а за вказівками наших сердець, а серця наші належать партії”. Оце свобода творчості!
С.С. весело засміявся. Сміявся він щиро й безоглядно, як дитина.
– У вас, письменників, творчість слугує для того, щоб пошматувати душу, серце й розум.
– Шизофренія, іншими словами, – засміялася й Софія Павлівна.
– Так-так. Переливають позитивно заряджені молекули в одне тіло й називають його “позитивно-прекрасний герой”. Не буває в житті такого. В історії це питання дуже часто порушувалось філософами, вченими, письменниками. Але воно залишилось без відповіді. Знайти ідеальну людину – неможливо, як неможливо знайти ідеальну жінку, окрім вас, звичайно.
І вони знову розсміялися.
– Думаю, – продовжує С.С., витираючи хустинкою очі, – ніхто не буде заперечувати: не буває ні “позитивно-прекрасних”, ні “негативно-потворних” людей з їх позитивними чи негативними зарядами. То тільки в фізиці вживають поняття “фазотрон” – циклічний резонансний прискорювач заряджених частинок. У людській дійсності такого не буває. Не буває ні комедій, ні трагедій, є стан душі на той чи той момент. Щасливий чи нещасливий, ну це вже вам як на душу лягло.
– Тобто ви хочете сказати, що письменник живе у світі ілюзій?
– Достоменно. Не лише сам живе – жив би сам, дай Бог йому здоров’я, а то ж і нас штовхає до хибного, оманливого сприйняття дійсності, ніби даючи ілюзію світла. Коли ж млосна невиразність зникає й дійсність постає такою, якою вона є насправді, виникає безпорадність у вирішенні реальних питань. Отут нас і хапають за карк прагматики, вони кажуть нам про те, що все тече, та нічого не змінюється.
– Ніколи не сподівалася знайти з вами, Семене Семеновичу, спільну мову. Дякую. Що ж стосується питання суспільного прогресу, воно не вирішується в лінійній площині. Питання прогресу в мистецтві – ще складніше. Античний бог, святий Антоній, Дон Кіхот, Шевченків Перебендя, маленька людина  Кафки – це шлях вгору драбиною, що веде вниз. Хіба не зрозуміло, що в переході від олімпійського Аполлона до брудних нетрів пана Йозефа К. – трагічний шлях культури, бездонна прірва.
Софія Павлівна взяла сумочку зі стола, приязно всміхнулася, кивком голови промовила свою вдячність співбесідникові. Семен Семенович вийшов з-за столу, чуттєво потис руку.
– Сірий інколи консультує нас, – продовжила Софія Павлівна. – Він жив у великому місті й має напрочуд добре почуття сцени. А нашим самодіяльним акторам саме цього й не вистачає. Ми ж не звертаємо увагу на властиве йому зверхнє до нас ставлення. Нас цікавить саме те, що я зараз сказала. Але, якщо з ним трапилась біда – ми готові не лише до співчуття, але й до реальних дій.
Семен Семенович провів до дверей Софію Павлівну, і вони розпрощалися, як прощаються добрі друзі.
Вона взялася за ручку дверей, потім повернулася усім корпусом до С.С. і майже прошепотіла – так тихо мовила:
– І все ж, я спробую сформулювати основну думку моєї п’єси, хоча, бачу, ви не пристаєте на неї: герой бере біль на свої плечі й несе, як оголену рану й цим закликає інших: “Спробуй і ти пройти призначений тобі шлях отак, як я – не горблячись від ваги й не кривлячись від болю. Спробуй, і в тебе вийде. Ти не бог. Але ти й не просто людина, ти – громадянин нової древньої держави. Вистоїш – тобі честь і хвала, не вистоїш – зганьбив дідів своїх та не дав майбутнього онукам”. Мистецтво, і тільки мистецтво, спроможне повернути Україну в русло державності.

3
Надвечір повернувся Розумний. Він розповів про все, про що довідався у Івана – міліціонера. Сказав і про те, що Іван пропонував влаштувати йому зустріч, він спочатку й погодився, а потім подумав: а навіщо? “Титанік” латати було безглуздо, він всеодно,  ну через годину, нехай через дві мав сісти на дно.
С.С. не прокоментував цей вчинок на кшталт: “Я б латав. А може й не потонув би. Якщо б не вдалося вгамувати водяну лють, то подовжив би життя людей – і заради тих хвилин варто було боротись”. Не сказав він і “не варта шкурка вичинки”. А сказав без блиску в очах і без потирання рук:
– Так от якою Сірий водичкою бризканий. А ти, будь ласка, готуй характеристику. Нагадаю ще раз: це твій кадр. Завтра о десятій збираю проректорів. Послухаємо тебе і прокоментуємо. Ох і круто заміс мішано, трясця його матері!
– Семене Семеновичу, завтра ж вихідний.
– Сам знаю, що вихідний. Колективно обговоримо, колективно підпишемо. Громада – то великий чоловік, ніяке Міністерство їй не страшне, ніяка прокуратура не підточить носа.
*                *                *
Екстрене обговорення, як і очікувалось, було спокійним і діловим. Розумний зачитав варіант характеристики. Захист дисертації він подав як позитив. Разом з тим він згадав і про те, на що кілька місяців звернув увагу Семен Семенович: у характеристиці згадувалась скарга студентів на Сірого. І хоча Розумний не розшифрував, за що саме скарга, обличчя С.С. скривилося від незадоволення:
– Не треба того, хто тоне, бить веслом по голові. Наша бумага – це формальність. Чим ми можемо допомогти чи нашкодити людині, яка скалічила інспектора залізничного транспорту під час виконання тим службового обов'язку? Та ще й у п'яному вигляді. Нічим не допоможемо. Запам'ятайте, що ніколи ні дотепер, ні в цей переходовий час не вдалося нікому виграти справу в держави. Інспектор на залізниці, як і ректор та його перший проректор – це державні люди, ніхто, ніколи й ніде не виграє в нас справи. Так що з нами не судіться, – звернувся С.С. до вдаваних скаржників і весело помахав їм пальчиком.
На засіданні атмосфера була піднесеною, усі раділи, мабуть тому, що це сталося не з ним, а з Сірим, а його нещастя можна стійко перенести.
– Так що, мені сідать? – запитав Розумний у С.С.
– Присаджуйтесь, сідать вам чи ні – то хай суд вирішує... А тепер серйозно. Передайте проект характеристики Штокалові. Він, як і всі, зрозумів: нам треба згладити гострі кути – та й по всьому. Так, Володимире Володимировичу?
Штокало зупевнено, як завжди, відчеканив:
– До понеділка я справлюсь.
– До понеділка? – здивовано запитав С.С. – Через годину на підпис. І відправте, як положено. Не хватало, щоб нам ще й міліція під хвіст заглядала. Ще одне. Повідомте Зінаїду Іванівну. У подробицях не треба, а так, у загальних рисах. Хто буде цікавитись з колективу – у нас є багато охочих до сенсацій – тим «чув дзвін, та не знаю де він». Не більше. Щасливого вам вихідного дня!
Витончена утаємниченість амурних справ чи не завжди пасує перед жіночою солідарністю й людською цікавістю, які задовольняються простою розв'язкою нестандартної ситуації. Так і на цей раз: не встигли Сірий і Світлана дійти з готелю до квартири, Зінаїді Іванівні стало відомо, з ким ішов її чоловік, у якому напрямі, який одяг був на кожному з них. Джерело інформації не забуло повідомити й про те, що на Сергієві Євгеновичу не було краватки.
Зінаїда Іванівна вислухала повідомлення спокійно: вона не заламувала рук, не голосила, не била посуд. Вона відчувала себе так, як відчуває себе людина багато разів зраджувана та зневажена. В очах Зінаїди Іванівни постійно зблискували іскри прихованого гніву і злості, їй ввижався його зверхній вираз обличчя і недбалий тон у голосі: “Як до церкви ходиш, так думаєш, що вже й свята?”.
Але повідомлення Розумного, який за наказом ректора інформував дружину Сірого, не в'язалося з попередньою інформацією. Зізі не знала, що й думати: Сірий купував білета до Києва, про що достеменно запевнила касир залізничного вокзалу, Сірий прогулювався зі студенткою-заочницею містом Лозова, повідомило також достовірне джерело. Сірий затриманий міліцією і перебуває в камері попереднього ув'язнення, зараз офіційно повідомляє завідувач кафедри. Прямо-таки якийсь Фігаро в неї чоловік: то тут, то там. Вона аж посміхнулася сама до себе: Сергій постійно шукав у знайомих вразливе місце, щоб за нагоди використати на свою користь, а на ньому виявилося аж три таких місця. Що ж робити в такій ситуації?
Зізі навіть у найсміливіших своїх фантазіях не могла уявити себе одною з декабристок, яка покинула все і поїхала галасвіта за своїм мужем. Не бачила вона себе і в ролі Соні, яка дорогою ціною схилила до любові Раскольникова («Кара і злочин» Ф.М. Достоєвського). Перед жінкою кінця XX століття, не надто обтяженою ідеями переоблаштування суспільних відносин постало більш прозаїчне питання: сісти увечері в поїзд, у той же тринадцятий вагон і на те ж таки тринадцяте місце. Мета поїздки в Лозову полягала не в тому, щоб чимось допомогти: підключити когось з його знайомих, чи дати якусь пораду, а чи просто заглянути в очі (він цього не любив) і торкнутись його гострого підборіддя (він це любив), погладивши біля вух шевелюру (він це дуже любив). Мета більш скромна – навести довідки про свого чоловіка, а якщо стане за можливе, зустрітися з ним, посидіти на лавочці перед судом, як позаминулого місяця, вирішуючи проблему: подати заяву на розлучення чи не подати. Звичайно, йому важко і вона питання так гостро не ставитиме, та не сумнівалася: тон розмови буде саме таким, як тої ранньої весни на лавочці під незахищеною листям берізкою.
Перед від'їздом Зізі зайшла в церкву, нахиливши голову, підійшла до попа. Потім опустилася на коліна перед іконою, біля якої горіла її свічка, гаряче молилася під час усієї літургії. Отримавши благословення, вона попрямувала до потяга, її ніхто, як Сірого, не проводжав, не виголошував за її успіх тости, не бажав щасливого повернення. Добре порахувавши, сіла вона не в купейний, а в плацкартний вагон, різниця у вартості квитка проїзду – суттєва.
У відкритому купе плацкартного вагона були, крім Зізі, ще  три пасажири чоловічої статі, один з них пробував заговорити до нової пасажирки, але Зізі на те не виявила ніякого бажання. Так мовчки вона й доїхала до Лозової. Мовчки перенесла біль того, що нічого не взнала про чоловіка. Мабуть, це й на краще. Був саме той час, коли все єство Сірого було перейняте любовною пристрастю, Зізі сиділа біля чергового міліції, який, звичайно, “нічого не бачив, тільки заступив на чергування після відпустки, а взагалі нічого такого не чув”. Виявилися безрезультатними і спроби знайти подругу студентської юності, яка повідомляла про любовні походеньки її чоловіка. З цим Зізі й повернулася додому, тобто ні з чим.
Біля під'їзду її зустріли осиротілі лавки диванного типу. Колись тут сиділи бабусі, які, лускаючи насіння соняха, обговорювали кожного, хто заходив до їх панельного дому чи виходив з нього. Був період, коли сиділи тут і старі, з покрученими руками колгоспниці, бавили онуків у колясках і без. Зізі запам'ятала цих Сивіл Великого степу надломленими й одинокими, переважно такими, які присіли лише на мить у цьому зруйнованому природному середовищі недавно, тільки вчора, і сьогодні готові тихо, без курликання, відправитись у вирій, можливо тепліший і ласкавіший, але інший світ. Повиростали й порозліталися світами онуки. Залишився двір з поламаними лавками, напівсухими кленами й купами сміття, і прийшла весна, ніби для того, щоб принести мелодію плаксивої осені.
З поштової скриньки Зізі дістала конверт з бакинським штемпелем. Листів до чоловіка вона ніколи не читала, тому прикріпила, як завжди, скрепкою до абажура настільної лампи. Дивлячись на знайомий почерк свекрухи, Зізі швидше за все відчула, ніж зрозуміла, що їй конче необхідно повідомити батьків про те, що їх син Сергій зник. “Добре, – мислила вона, ловлячи себе на думці: “а що ж тут доброго”, – зателефоную та й скажу: “зник”. Хто мене після цього сприйматиме серйозно? Сергій - це ж не голка в скирді сіна, чи що? Куди, коли і де зник? На жодне з цих питань Зізі не годна дати відповіді й буде мати вигляд дурепи. Вона й так знала, що батьки Сергія не в захваті вибором сина, була більш вигідна наречена, дочка директора банку Мірзи Фаталі, здається, на прізвище Ахундов чи якось по-іншому. Словом, як казав їй на весіллі його близький родич, дочка Мірзи – це троюрідна сестра Сергія. Хоча, виявляється, Сергій – це не Сергій, а якийсь Мірза, а Сірий – це також не Сірий, а якийсь... щось на кшталт Абиров.
У перший рік свого заміжжя Зізі намагалася знати все про свого коханого, і найперше – про прізвище, адже носієм його тепер стала й вона, Зінаїда Іванівна Шеремет. У глибині душі не хотіла бути Зінаїдою Іванівною Сєрою, але знаючи його кавказький норов, мовчала про це. Та все ж таки якось запитала, яка причина спонукала поміняти прізвище з азербайджанського на російське. Він відповів, що це справа рук батька й   певною мірою схвалює таке його рішення. “Російська нація, – сказав Сірий, як своє власне відкриття, – правляча нація, і навколо неї повинні гуртуватися всі інші, ті, хто має бажання відкритого плавання в безмежному океані народів СРСР”. І після, вже в часи розпаду Союзу, він запевнив Зізі: “Скоро ці витребеньки закінчаться і ми знову будем під проводом Москви”. Так він і залишився за пашпортом Сєрий, а в побуті й в університеті (вона все зробила для того) Сірий.
– Любий, що ти робиш, ти ж либонь втрачаєш пам'ять роду, а природа цього не прощає, обов'язково знайде тебе в підсвідомості й почне руйнацію саме з глибин твого особистісного “Я”.
– І нічого я не втрачаю, і все я, як Бог, пам'ятаю, у мене, як ти знаєш, голова не решето, і памороки, як у декого, не забило. Я не дворушничаю, я сповідую віру й християнським канонам, й ісламським догмам.
– Треба вірити тільки в Христа, єдиного нашого Бога.
– Я вірю в нього, тільки не до самозабуття, як віриш ти. Мені незрозуміле відношення Христа, якщо він і справді існував, до багатьох духовних і матеріальних речей, якими жила, живе й буде жити людина.
– Наприклад?
– Незрозуміле відношення Христа (у людському образі й подобі) до жінки. Хто була Марія Магдалина і ким вона була для спасителя? Дружиною, чи блудницею, чи одним з апостолів? Якщо жінка перед сном миє чоловікові ноги й витирає їх косами, чи не демонструє це один із способів сексуального збудження?
– Голодній кумі одне на умі.
Сірий продовжував, не звертаючи уваги на нервовість дружини і її в'їдливе зауваження:
– Не менш важливою для життєдіяльності народу і його найдрібнішої частини, яка з гордістю себе називає людиною, є мова, бо як сказано, спочатку було Слово й Слово було в Бога, і Слово було - Бог. Так от, наша мова, сформована на основі мов огузьких і кипчакських племен пройшла не менш драматичний шлях, ніж ваша, українська. Так, азербайджанська мова зазнала впливу арабських, персидських та іберійсько-кавказьких мов, але вона повністю зберегла свою тюркську основу й виробила такі риси, якими й відрізняється від мов, споріднених з нею. Користуються ж в Азербайджані державною мовою більше число людей, ніж в Україні українською. І в нас, в Азербайджані, є, звичайно, перевертні, але не скільки й не такі затяті, як дехто з університетських доцентів. Як усякий перевертень ненавидить те, що ним зраджено, так і дехто з моїх колег ненавидить українців, своїх пращурів, те національне тло, з якого він вийшов.
– Ти маєш на увазі Бориса Спиридоновича Глущенкова?
– І не тільки його.
Зізі погоджувалася з доводами Сергія, і цього було достатньо для вичерпності конфлікту.
Після весілля Зізі своєю присутністю ніколи не турбувала його батьків. Не випадало звертатися й телефоном чи листом. Листувався в основному син Костик. За кожного листа дід з бабою висилали невеликий пакунок  інжиру. Але останнього року й цей матеріально-духовний зв'язок обірвався. Зізі і зараз, у крайній скруті, не збиралася його поновлювати. То казала собі, що не зберігся номер телефону, то придумала, що в неї простужений голос і, врешті, знайшла причину: увечері таку новину тримають при собі.
Набрала номер о десятій ранку. У трубці довго зумерило, поки не почувся заспаний голос самої пані свекрухи.
– Натаван Львівна (ніяк не вдається витіснити клубок, що застряв у горлі), – це Зізі, доброго ранку.
– Доброго, доброго, моя дорогая, – з кавказьким акцентом відповіла Натаван Львівна. – Як там Серж, кинув курить?
– Якби ж то тільки того й горя…
І вона розповіла й про свою поїздку до Лозової, і про слухи, які ходять містом. У відповідь почула:
– А що ж ти тепер будеш робити, моя дорогая. Він кандидат наук, а ти хто?
– Буду робити те, що й до цього робила...
Натаван Львівна, перебиваючи:
– Сержа я знайду. Точніше, кавказці знайдуть, їх багато живе в Україні і всі – впливові люди. Ти кажеш Лозова? Оставайся здорова, дорогая.
“Ну що, – зверталась до себе Зізі, – отримала? Так тобі і треба, щоб знала: яблуко від яблуні далеко не відкотиться. Ніяких емоцій, стовідсоткова впевненість у своїй правоті. А може, так і треба йти по життю з задертою головою, як ходять дівчата на подіумі під час демонстрації мод?”
Зателефонував батько Сергія. Схвильованим голосом із сильним кавказьким акцентом він перепитав усі деталі фактів сказані матері украдливо, якось навіть улесливо поцікавився, чи не знайомий їй пан Гольдцман, це той, хто виробляє ковбасу й торгує нею в Бахматі. Паузи в її розмові він заповнював своїми гучними вигуками: “айяя, айяя”.
Після розмови з батьком Сергія, у квартирі запахло пусткою, чималі вікна, що дивилися на схід, не розмикали замкнений стінами квартири простір, а звужували його, навіваючи нудьгу й сум. Зізі вкотре перебрала можливі варіанти потрапляння чоловіка в міліцію, а відповіді, як би не комбінувала факти, не знаходила. Кажуть, покалічив інспектора. Цього від нього можна чекати. Кільки разів я йому говорила, що, борючись з іншим, ти борешся з самим собою. Адже твій супротивник виступає лише проекцією твого власного “Я”, і через те його знищення – це ефективний спосіб духовного самогубства, знищення самого себе. Так, можна чекати, що затіє бійку. Але Серж ніколи не буде битися просто так. Якщо йому треба, він когось нацькує, а сам – ніколи, навіть якщо сильно роздражнять.
Улюблений прийом Сержа – пускати плітку на свого потенційного супротивника. Він зі справжньою насолодою стежив, як брехня, ніби кола на воді, розходиться університетом, видозмінюючи попередній зміст. Коли негативна думка формувалася остаточно, його радості не було меж. Тоді він підходив до жертви своєї фантазії, співчутливо тиснув їй руку, пригощав пивом і за пляшкою доповідав майже чистісіньку правду: хто йому заносив негативну інформацію про таку шановану людину, як його співбесідник, у якому стані вона подавалася, і хто при тому був присутній. Складалося враження, що він усе записував і ніби готувався до написання мемуарів.
Наразі важко було знайти відповідь: де і в якому становищі перебуває її чоловік, що він міг нафантазувати про самого себе. У болісних пошуках розболілась голова й пригадався дитячий віршик, який вчора зубрили з Костиком: “Ох, нелегка це робота – з болота тягнуть бегемота”. Зізі почала перебирати всі можливі й неможливі засоби, за допомогою яких можна з болота витягнуть бегемота: великий кран з довгою стрілою, з берега чоловіки тягнуть вірьовкою, вертоліт спускає десант з колодами... Стоп! Якщо він дійсно в слідчому ізоляторі, то через три доби його мають відпустити. Відпустити? То лише в кінофільмах, та й то – забугорних, відпускають через три дні.
Перебравши всі варіанти причини затримки Сергія і мотивів його злочину (як це не в'яжеться: Сірий і злочин), Зізі долучила до аналізу ще й особисте, надто особисте: у безсонні темні ночі наодинці з Костиком вона прокляла його, як проклинають жінки найзапекліших зрадників їхніх надій і сподівань на щастя. Тепер усе зрозуміло: прийшла відплата за первородний гріх. Гріх переповнював край, виливався на сторінки місцевої газети, щоб аморалізувати молодь, дати поштовх до пошуків нового, витонченішого блуду. Стидився б – син росте. Що Костик скаже, прочитавши оповідання “Мрія кожного мужчини”? Виявляється, справжній мужчина – сексуал. Він мріє про зміни коханок кожного місяця. Мрія її чоловіка збувається й перед читачем крупним планом постають картини короткострокової любові. Я такого життя своєму синові не хочу!
Вона відчувала в образі чоловіка щось нездорове, ба навіть не людське. Зізі казала собі, що успіхи, яких досяг Сергій, стали можливими завдяки диявольським підступам. «От Натаван Львівна закинула про науковий здобуток свого сина. А вона ж не знає, що й на цьому святому ділі стоїть відбиток диявольського копита. У мене тільки зараз спала полуда з очей! Усе ж відбувалося, як кажуть, у моїй присутності.
Сірий приїхав до провідного університету, зайшов на профільну кафедру, перекинувся словом-другим з секретаркою і, як факір, діставав баночку дуже рідкісної кави з дорогих марок і не менш рідкісні, і не менш дешеві цукерки. Заходили викладачі, пригощалися, слухали свіжі анекдоти веселого й розкутого провінціала. А ось нагодився і Сам. Завідувача кафедри також п'янила кава й манили цукерки, але він надував щоки, закривався в себе в кабінеті, а через кілька хвилин викликав секретарку й з порога запитував: “Хто?”
– Як? Ви не знаєте Сірого? Та він же учень Кудінова, ухожий в адміністрацію Президента, а в Міністерстві освіти і науки так він взагалі свій в доску.
– Еге! – здивовано вигукнув Сам, сміючись. Потім здивування змінюється на вдаване розуміння. – Приготуй міцної кави, я зараз вийду.
Але не встиг він вийти, як зайшов Сірий, а за ним секретарка Катерина з кавою і цукерками. Коли посмакували кави, Сірий запропонував зустрітись цього вечора в ресторані. Не знаю, про що в них була розмова в кабінеті й ресторані, та тільки через три місяці мій чоловік захистив кандидатську дисертацію. Текст дисертації майже наполовину менший за вимоги ВАКу, немає жодної наукової статті – і кандидат. Та ще ж до того, скільки кандидатів в університеті, а Сергій неначе кандидат над кандидатами. До верховодства це в нього з дитинства. Якась потойбічна сила промовляла його вустами, коли в дитячому садочку на питання: “Ким ти будеш?” відповідав, стаючи в стійку “струнко”: “Директором”. Діти бажали стати хто льотчиком, хто пожежником, хто міліціонером, а він – директором. І мрії, схоже, збуваються, бо скромність, як він любив повторювати, прикрашає бездар. Хіба все це не чортівня?
 
 

Розділ четвертий
С Л І Д Ч И Й    Е К С П Е Р И М Е Н Т
 
“Життя – це трагедія, коли бачиш його великим планом, і комедія – коли дивишся на нього здалеку”.
                Чарльз Чаплін

1
За спиною дубові двері, гучний, як постріл, «клац» замка, попереду –  східці, що петлею біжать вниз.
Було вже далеко по восьмій, та він не хвилювався – якби не вовк, козел би дійшов до Баку, казав собі Сірий. Значить, так треба. Хоча не зайве поборотися: у боротьбі ми народились, у боротьбі мужніли, у боротьбі зі смертю й помремо. Коров’яча дилема: що здавати наступного разу – молоко чи яловичину – не для мене. Наше діло праведне, ворог буде розбитий, перемога буде за нами!
Епізод про звільнення з-під варти на власний розсуд слідчого, за потреби, буде дуже цікавий для “начальників” судової практики. Я можу цей випадок (вустами адвоката) розписати, як романтично-детективну історію в дусі Джеймса Бонда. І тоді всі побачать, що правоохоронці не такі вже й розумні, як їм це здається, та як вони себе подають. І то так і є: прокуророві й судді думати нічого – є Конституція, відповідна стаття в Законі: наїжджена колія унормованих правил людської бутійності. Звідси й обмеженість у мисленні, і винагороджують вони себе за це рішучістю в діях, тлумачачи ту рішучість як силу, а нашу беззахисність як - слабість.
Двір зустрів Сірого осінньою мжичкою весняної пори, що задимила дрібною сіткою далеку перспективу вранішнього міста. Відчув себе змученим і беззахисним, як завжди після жінки, у стихію якої його постійно жбурляла якась сила. Напружувати пам’ять не хотілося, а треба ж зібрати докупи подієві миттєвості залізничної пригоди. Та на заваді стояв туман злості, через який ледь-ледь просвічувався образ Світлани: не могла спрогнозувати, що його чекає через якихось десять – двадцять хвилин. А вона ж, бестія, знає, як нечистий під землею часником запихається. Не дарма міліція їй потакає. А чого б ото? Хіба тільки того, що дитина слідчого в неї навчається? Сірий заскреготів,  хоча за тонкою лінією губ не можна було вгадати існування зубів. Кидалася в очі впадина, яка зазвичай трапляється в беззубих.
Він ішов алеєю через парк, де вмите дощем листя дерев не сяяло красою, бо сліпе небо не запалило його зеленим вогнищем. Вітер гуляв у гущавині придорожних лип, зелений шум навівав спогади про Зою Якимівну, оту його добродійку, яка не так ніжно, як Світлана, а дещо в інший спосіб, по-бабському, пригорщами забирала в нього силу й надію на чистоту відносин. У Зої Якимівни дивовижним чином переплелися уважність і бездушність, чуйність і безтактність, незалежність і забобонність, глибина і поверховість. Для неї я залишився цуценям, якого з милосердя підібрали на вулиці. Для Світлани – Ромео, що готовий за цілунок віддати половину життя, а за пестощі – подарувати його ціляком. Для тієї я ніби грав на сопілці, для цієї – соло на альтовій флейті. Але ж ця… Світлана… Це – звалена з неба данність, яка постає то радісною, то печальною, то спокійною, то бурхливо-пристрасною, то загадковою, то прозоро зрозумілою,  такою, що утворює безмежнеє поле для роздумів і умовиводів.
*                *                *
Дивно, але на тій же алеї в парку трапилися на очі знайомі міліціонери, які були причетними до його справи. Зрадів від того, що вони його не помітили. Іван вів дитину, мабуть, до школи, а сержант у цивільній куртці прогулювався з вівчаркою. На виході з парку Сірий побачив стоянку таксі й, бухнувши усією масою тіла на переднє сидіння, велів везти до слідчого відділення. Водій, повернувши волохату, як у звіра, голову, здивувався:
– Так воно за рогом, двісті метрів – не більше.
– Сказано – вези, – наполягав Сірий, кладучи на кермо клаптик папірця, який у той час називали грошима.
Йому хотілося показати слідчому, що він має справу з людиною при статках, а вже хто-хто, а юрист знає, що золотим ключем усі двері можна відкрити. Щоправда, квартирний бізнес, яким він займається у вільний від роботи час, сьогодні не приносить таких доходів, та завтра ціна на нерухомість буде іншою. А крім того, йому не хотілося ще раз зустрічатися з Світланою, мальованою картиною на стовпах. Ці дві причини мали зовнішні ознаки вияву особистісного “Я”. Насправді він відчув себе одиноким і, щоб вийти у великий світ “ти”, йому знадобилася машина: автомобіль – це завжди рух, наближення майбутнього, зручність материнського лона, котурни, що дають можливість дивитися за горизонт. Але коли під’їхали до місця, Сірий тихим голосом попросив, торкнувши плеча водія: провези мене ще квартал, ноги затекли, пройтися хочеться. А сам подумав: до казенного дому на білому коні не під’їжджають. Водій зрозумів настрій пасажира:
– Ці люди, – кивком голови показав на похмурий дім, – не мають ні стида, ні совісті. Просто диву дивуєшся: як можна ділову репутацію кинути під ноги, затоптати її в болото заради тимчасового політичного успіху чи мізерної грошової вигоди. Люди забувають, що міру багатства й бідності визначає не природа речей, не дійсне становище, а внутрішнє переконання. Людина багата чи бідна у такій мірі, у якій це їй здається.
– Видно добряче допекли вам правоохоронці.
– Не показалось мало. Я, кандидат наук, змушений був покинути рідне місто, щоб знімати куточок у Лозовій і добувати копійчину таксуванням.
Потім поставив запитання, яке примусило Сірого здригнутись:
– Ви не винні?
– Авжеж, – як з пістоля випалив Сірий, тішачись тим, що в нього запитали так просто й зненацька. Так ніхто з близьких і знайомих не запитував і не міг запитати. Так і він нікому не відповідав – щиро й розкуто, не пояснюючи, з якої причини він так вважає, а сказати отак просто: “Авжеж – не винний”, це тільки тут і в цей момент.
– Якщо ви не винні, то ваша справа проста, як капелюх.
– Але скільки я бував у циркові, кожного разу клоуни з капелюха діставали різне: один – зайця, інший – голуба. А я насправді - не винен! Це без балди! Нема нужди гнать тюльку!
– Ваша невинність і є найбільшою провиною.
– Хіба?
– Винний відкупиться, та хтось-таки повинен сісти?
– Зрозуміло. Сісти повинен той, хто не заплатив.
– Або заплатив меншу суму. Одна газета писала: “Народ аж виє від судового свавілля”. Я б наважився сказати точніше: народ козлом белькоче, просячи милосердя, коли біля яєць косять тупими ножницями шерсть.
Він увімкнув двигун, натиснув на газ і на великій швидкості під’їхав до вказаного місця.
– Хай щастить! – потиснув руку Сірому і, роблячи розворот, просигналив.
Сірий здалеку впізнав потрібний дім на вулиці Правосуддя передовсім за ознакою велелюддя. За інших прикмет годі було вирізнити його з-поміж інших, так званих “хрущівок”, де жили переважно працівники залізниці, сушили в таку погоду на балконах білизну, сиділи на підвіконнях, глушили децибелами спів птаства. На вулиці, незважаючи на погодні умови, був жвавий рух. Ось ідуть два парубки, один звертається до іншого:
– І ти цим переймаєшся? Облиш! Тепер вірність – ні, ні, ні. Амур, сміючись, усі клятви пише стрілою по воді. Затям: чим коротша спідниця, тим більше недоліків вона приховує! Чим глибший розріз кофти, тим більше шансів бути запрошеним спочатку на білий танець, а потім і на білу ніч.
Обидві перії (ряд будинків впродовж вулиці) окупували торгівці. Прохожим, і тим, хто виглядав з вікон, пропонували пляшки горілки, набір товстелезних палок ковбаси, електротовари й всякий галантерейний дріб’язок: галстуки, стрічки, гудзики. Смугляві чоловіки володіли непоганими навичками й умінням втягнути покупця в ринковий азарт. Один зовсім молодий хлопець, на вигляд – дитина, задерши голову, з такою пристрастю переконував якогось дідугана з третього поверху про переваги ним пропонованої дрилі, що заскочив у відкритий люк. Не відомо, яким товарним виробом повернеться з Англії созівська кришка люка (станком, автомобілем чи радіоприймачем) та багатьом стало відомим ім’я нелегала з “гарячої точки” через його неспроможність заплатити за лікування переламаної ноги. Уже тоді, у 1994 році, було видно, що невдовзі ринковий безлад спаде, на перших поверхах блочних п’ятиповерхівок почали відкриватися магазинчики, чи готували куплені квартири до переобладнання житлових помешкань на комерційні установи.
Сірий повільно, а потім швидше й швидше просувався до “ґанку з натовпом”. Його тягнула туди сила удава, у пащеку якого, конвульвуючи від страху, повз кролик, супротив його природи було зламано і він підкорився іншій, могутнішій силі.
Коридор зустрів Сірого черговим міліціонером при тумбочці, настінним годинником, невеликими групками людей, важко дихаючими густим, затхлим повітрям. Своєю гамірністю одразу привернула увагу прибульця одна групка, яка стояла неподалік входу. Коридор був напівтемний, та все ж Сірий помітив, що в центрі кола, утвореного зібранням, стояв слідчий Хома Никонович. Молодий чоловік, а вони були всі молоді, тільки цей у шкірянці, говорив, звертаючись до Хоми Никоновича, пальцем протикаючи повітря:
– Це лише при першому знайомстві університет здається святим. Придивіться до нього ближче й у вас виникне бажання виставити йому рахунок за витрачений час.
– Кіндрате, не говори дурниці! Скільки ми даремно витрачаємо часу! Якби в кожному випадкові виставляти рахунок всім, кому треба виставляти, і отримувати, відповідно нанесеній шкоді платню, ми були б безмірно багатими. Чи не так, панове, – засміявся слідчий Моторний, обводячи поглядом присутніх, які в єдиному пориві підготувалися до якоїсь, тільки їм відомої роботи.
А Кіндрат не вгамовувався:
– Скажу більше. Уявіть собі: ви сунетесь у піщаний кар’єр разом з піском туди, де видно ряботіння дрібної хвилі. Ви вже не той, хто стояв на двох ногах, а ви клубок, ви предмет, який сторч головою розіб’є ряботіння джерельної водиці. Отже, втрата часу, що заперечує наш шановний метр правових знань, здається мізерною порівняно з небезпекою втратити себе самого, піддавшись механічному скочуванню вниз.
Хома Никонович щось хотів відповісти, але, спрямувавши погляд до входу і, як буває поміж друзів, які давно не бачились, і яких випадок звів посеред вулиці, здивовано закричав, піднявши обидві руки, ніби здавався в полон, сподіваючись на милість переможця:
– О-о! Сергій Євгенович!
А потім, обернувшись до публіки, більш стримано:
– Оце він і є.
Усі погляди метнули в його бік.
– А тепер заходимо до зали.
З усього можна висновувати, що приміщення в недалекому минулому використовувалось з іншою метою. На столах лежали книги в добротних обкладинках червоного кольору, на стінах – плакати робітників з закоченими рукавами й міцними біцепсами. Подумалось Сірому: як же вас, таких міцних і дужих, змогла обібрати купка директорів і партійних функціонерів? Ой, видать, не були ви такими, якими вас малювали! Не є і сьогодні такими – гонять вас до виборчих дільниць, як худобу на бійню. Та корови хоч плачуть, їм нікому залити очі горілкою, як вам, а ви, хмільні й неголені, ще вірите в якісь обіцянки вовків в овечих шкурах.
З загальної маси (окрім тих, хто зайшов, у кімнаті знаходилося ще з добрий десяток людей різного віку й різної статі) вийшов до великого столу й сів у його центрі Хома Никонович. Він розклав вже приготовлені речі: папір, ручку, диктофон і папку особистої справи Сірого, а потім, відкашлявшись і набравшись поважності, яка в подібних випадках виглядає цілком слушною, почав:
– Сьогодні в нас особливий день роботи – слідчий експеримент у його теоретичній, так би мовити, частині. Експеримент, – пояснив Хома Никонович, – це така собі штука з претензіями на науковість, завдяки якій  створюються чи вибираються з-поміж інших умови, що зручні для вивчення тих чи тих подій. У нас конкретний злочин, вчинений конкретною особою в конкретному місці. Отже, ми повинні дослідити зібрані дані, перевірити їх правдивість, ретельно вивчити особистість підозрюваного. Підозрюваний, як і будь-яка людина, – це своєрідна модель, виставлена перед очі правоохоронців: кожен бачить якийсь її один бік, ніхто не бачить всебічно, тим пояснюється й залучення широкого загалу думаючого люду. Тут присутні й слідчі, й охоронці (один з них – його студент-заочник), і студенти-практиканти нашого відомства, і всі ті, хто відгукнувся до нас прийти в якості журналіста, свідка чи просто людини, якій не байдужий розвиток демократії в нашій Україні. Отже, ми створили атмосферу, у якій надана можливість неупередженої оцінки, як на мою думку, неординарному громадянинові Сірому Сергію Євгеновичу.
Я вжив слово “оцінку” не випадково. Освітній процес нагадує судовий. Як студенти оцінюються викладачами, так і вчинки звинувачуваних оцінюються суддями. Разом з деканатом юридичного університету, на одній з кафедр якого я маю честь бути здобувачем ступеня кандидата наук, ми доручили перший день офіційного допиту Кіндратові Климовичу Коломойцеву.
Високий юнак у шкірянці вийшов на підвищення (колись, з усього видно, це підвищення правило за сцену, тепер, на потребу, було розділено на дві частини, одна з яких була закрита ширмою з атласу). Зайнявши місце Хоми Никоновича, почав:
– Високоповажні пані та панове! Хома Никонович навіяв відчуття нашого перебування під час зародження нового напрямку юридичної науки й практики. Синтез юридичного й педагогічного дійства дають нову якість. Викладачі судять студентів, а студенти захищаються, почуваючи себе винними в незнанні якоїсь дрібнички. Правоохоронці притягують людей до відповідальності за протизаконні вчинки.
Та публіку цікавить не те, що лежить на поверхні – факт вини, яку в тій чи тій мірі визнає і студент, і злочинець. Публіку цікавить те, що й студент, і злочинець, усвідомлюючи вину, не відчувають докорів совісті й сорому. Тобто, з наукового боку, правові поняття залишились у своїй сфері непорушними, не перейшли в категорію моралі, у правила людського співіснування. Грубо кажучи, студент, вийшовши з університету недонавченим, претендує на всі професійні, громадянські, моральні права, як і злочинець, що покинув огорожу з колючого дроту і, не спокутувавши своєї вини, залишається зі свідомістю (моральною) злочинця. Адже його позбавили лише волі на десять років, а чи всі оті десять років його переслідував сором і докоряла совість – то його внутрішнє право, особиста думка. І чим жорстокішим буде правник, учитель, викладач, тим більший опір його рішенню (несправедливому) буде чинити учень, студент, злочинець. Це було помічено ще Конфуцієм: “Якщо керувати народом за допомогою законів і підтримувати порядок за допомогою покарань, народ буде прагнути ухилятись від покарань і не буде відчувати сорому. Якщо ж керувати народом за допомогою чесноти й підтримувати порядок за допомогою ритуалу, народ буде знати сором і виправиться».
Сьогодні в нас унікальний випадок: учень судить учителя. Якщо раніше студент судив викладача Сірого Сергія Євгеновича, так би мовити, на психологічному рівні, то тепер перед ним відкриваються можливості застосувати юридичні закони, які мають не довільність виконання, а примусовість. Не скільки там років докору совісті, а скількись років позбавлення волі.
Присутні на експериментальному допиті слухали уважно. Відчувалося, що хлопці заздрять талантові аналітика, а дівчата тільки зараз відкрили для себе здібності Кіндрата як оратора і юриста та, можливо, потенційного жениха.
– А тепер безпосередньо до справи, – сказав Кіндрат зміненим на басок голосом, перевіряючи правильність розташування подушечки краватки. Упевнившись, що вона на місці, тобто наполовину прикриває карк горла, продовжив:
– Я не буду, як це роблять зазвичай, виясняти анкетні дані підозрюваного, вони в мене є. – І він потряс папкою у себе над головою. – Мені годиться зафіксувати інший факт: підозрюваний Сірий Сергій Євгенович спізнився рівно на п’ятдесят три хвилини.
І він пальцем показав на циферблат електрогодинника, що висів над скляною дошкою для письма крейдою. Сірий збирався відповісти, але не встиг, бо знову заговорив Кіндрат – виконувач ролі слідчого:
– Панове, прошу уважно поставитись до ходу слідства, якщо у вас виникнуть якість пропозиції, краще зміст їх подавати в письмовому вигляді. Ще раз прошу уваги: у нас дуже серйозна справа й довести її до суду – це частина дипломної роботи кожного з нас. Через те обласна прокуратура й пішла на експеримент, щоб слідство не загрузло в тенетах недоведеності й щоб задовольнити прохання медуніверситету й бахмутської прокуратури.
Після цих слів посмішка пробігла лицем Кіндрата у шкірянці й він сором’язливо промовив:
– Якби я був романтиком чи хоч поганеньким віршопльотом, я б разом з вами дивувався, як слово мертвої латини “експеримент” стає засадничою ідеєю, категорією живого життя. Бо що таке життя, як не експеримент? Доля кожного з нас водить житейськими манівцями, роблячи із нами всілякі експерименти. А оскільки наша професія не передбачає романтичної крилатості, ми повинні робити свою роботу, нехай вона буде рутинною й прозаїчною. І все ж, використовуючи метод наукового дослідження, доцільно, вибудовуючи умови, у яких відбувалися чи не відбувалися події злочину, ми повинні відповісти на питання: чи затриманий зробив злочин і чи те, що він зробив, можна назвати злочином. Та почнемо спочатку: ви спізнилися рівно на п’ятдесят три хвилини. Молодик у шкірянці подивився на вмурований у стіну горельєф, що зображає озброєних бійців, які карбують крок в напрямку, вказаному пальцем молодого й красивого Леніна.
Усі присутні, зокрема й Сірий, уважно глянули на горельєф – гордість колишнього кабінету політосвіти – гіпсової скульптурної групи малої форми.
– У часи становлення радянської влади за запізнення на п’ять хвилин суд ухвалював рішення про позбавлення волі на п'ятнадцять років. Ви також підриваєте міць молодої держави й за це треба якось відповідать.
Сірий, як годиться, встав. Стояв розгубленим: і скажеш – дураком будеш, і не скажеш – ослом станеш.
– Я дійсно запізнився, прошу вибачити, – сказав по-школярськи.
Він опинився в незвичній ситуації: якщо почне качати права, то он вони, міліціонери, чатують на виході, у будь-яку хвилину готові клацнуть наручниками, як клацнув замок на дубових дверях Світлани. Ні, треба зберегти спокій, слідчий казав, що слідство може зависнути в трясині недоведеності. Так воно й буде, а зараз лише терпіння, терпіння, ще раз терпіння. Активне терпіння. Сірий пішов у бій за себе:
– Дозвольте висловити захоплення думкою Хоми Никоновича і Кіндрата Климовича. Кажуть, що всі талановиті люди подалися за кордон. Неправда. Ось підтвердження моїм словам. Те, про що сказали шановні пани, – це нове слово не лише в науці, а й у судовій практиці, воно бере початок у діяльності Вишинського.
Усі переглянулись.
– Так, так, Вишинського, генерального прокурора сталінської доби, ви не помилились. Я вважаю, не можна все огулом викинути з його набутку, деякі ідеї знайшли продовження у теорії й практиці влаштованого експерименту.
Сірий оглянув усіх, намагаючись кожному заглянуть у вічі:
– Справді, як студенти можуть ухилятися від об’єктивної оцінки їх знань, так і громадяни, трапляється, обходять злочин, не зафіксований правоохоронною системою. І ті й інші радіють життю, забувши, що над ними висить порушена буква закону. Одні радіють тому, що міліція недопрацювала, інші тому, що педагоги вчасно не перекрили шлях до диплому незадовільною оцінкою, а студенти дійшли з високо піднятою головою до п’ятого курсу.
Розвівши руками, Сірий сів. Закінчив свою промову вже сидячи:
– Отак і живемо, дурня клеючи: вдаємо, що розуміємо один одного, насправді ж прикидаємось, придурюємось, як черепаха панцирем, так ми прикриваємось теплим словом та зранку приклеїною посмішкою. Тільки виховання стає на перешкоді того, щоб товаришеві, другові і брату хоча б раз на день ми не готові піднести величезну, як голова Генерального прокурора, дулю.
У залі висіла напруга, але не та, що утворює іскру, а та, що нейтралізує різнополюсні заряди, і кожен з присутніх відчуває, як його отак легенько-легенько, сказати б, інтеліґентно мокнули в лайно. Ніхто не тупотів ногами, не кричав “ганьба”, зате присутні опустили очі, ніби й насправді відчували свою вину в тому, що вони живуть на світі, а виходило, якщо ти живеш на білому світі, ти – злочинець, за тобою вже давно тюрма плаче.
Молодик у шкірянці, перегортаючи папери “Справи” Сірого, бубонить собі під ніс: “ознаки зовнішності є, капілярні мережки п’яти пальців є”.
– Отже, – окріпшим голосом продовжує молодик у шкірянці, гортаючи наявне у папці, – ви голова партії? Я не питаю якої, ми незалежні юристи й нам немає ніякого діла до політики.
– Ні, я не голова партії, – заперечив ще й руками Сірий. – Я кандидат політичних наук. Викладаю політологію.
Сірий відчув, що присутні загомоніли, про що – не встиг дослухати, як юнак у шкірянці сказав:
– Так, ви – викладач, до справи долучена характеристика за підписом ректора Моторного С.С.
– От бачите…
– Характеристику ще треба перевіряти, та вона достатньо критична, суд скаже своє слово.
Останні слова юнака в шкірянці дошкульно вразили Сірого, оживили аудиторію. Але Сірий не показав своєї образи, навпаки, він стиснувся у ще щільніший кулак, хоча вовчого погляду не зумів приховати.
– Ваше запитання, пане Кіндрате, про мою роботу чудово паспортизує той експеримент, який ви проводите над беззахисними людьми. Я – що для вас, біла миша чи лабораторна свинка? За таке бешкетування Сталін дав би вам не п'ятнадцять років, як ви м’яко погрожували мені, а придумав би щось ієзуїстичніше. А так ви уникаєте покарання, користуєтесь моментом, коли незалежність закрутила голови ідеєю господаря на своїй землі, сподіванням на торжество правди й свободи.
– Діло рече підозрюваний, – хтось вигукнув з центральної частини залу.
Сірий після цієї репліки швидко зорієнтувався: зал розділено не менше, як на дві частини й кожна з сторін прагне перемоги. Допоки їх об’єднувало одне проти мене – “приз в студію”, а призу немає, клієнт не з’явився вчасно. Але я їх розколю, треба тільки говорити якісь загальноосвітні речі, вони ж студенти, а я викладач. І від цього ні їм, ні мені нікуди не подітись: я за кафедрою, а вони за столами, як в окопах. Тим більше в мене є непогані навички полеміки: у соціалістичну добу ми, студенти університету, влаштовували політбої. Звичайно, ті, хто за комунізм, завжди перемагали тих, хто за капіталізм, і навчилися добряче скубти один одного. Якусь хвилину Сірий то застібував, то розстібував сорочку, щоб продемонструвати свою ніби розгубленість, а потім почав:
– Кажуть розумні люди, що задоволеність своїм життям зазвичай пов’язують з двома чинниками: здоров’ям та рівнем свободи. Усе інше – похідне. Не випадково лікарі та правоохоронці завжди мали неабиякий авторитет. Через свою сувору повагу до правди вони вважалися посланцями богів. У міфологічній свідомості Феміда – богиня права та законного порядку– поставала з рогом достатку та терезами в руках, а пов’язка на очах символізувала загальновизнаний атрибут безпристрасності.
– Ця лекція до справи не має відношення, – крикнули зліва.
– Не заважайте, – сказав слідчий.
– Коли ж прірва між майновим станом поглиблювалась, – продовжив Сірий, – пов’язка на очах поступово зсувалася й богиня так, між іншим, помічала, хто прийшов до суду, з чим прийшов, та сама й вирішувала, у яких випадках треба виявляти небесами дану властивість, а в яких - не виявляти.
– Ближче до питань, за якими вас звинувачують, – крикнув той же голос з лівої половини залу, – і чи визнаєте ви себе винним?
– Це не суд, – повчально сказав Сірий.
– Це репетиція перед судом, – уточнив той же голос.
– Якщо так, то дозвольте, пани експериментатори, залишатись чемним.  Ви про звинувачення? Мені не висунули звинувачення. І в чому моя вина? Може, в тому, що я дорогу перейшов не в тому місці?
– Як? – сказав той же голос із лівої половини зали.
– А ось так. Я зрозумів – мене хочуть за вашою допомоги заплутать і знайти такі аргументи до нових звинувачень, щоб залізнична пригода порівняно з ними здалась усього лише непорозумінням.
– Можете вважати, – підвівся власник голосу зліва, – уже одна проріха є. Ви безпідставно звинувачуєте нас, як представників правосуддя, у змові. А на це є відповідна стаття.
– А чи є якась стаття за свідоме порушення Конституції і законів не кимись там, не якимось там шоферюгами, а служителями Феміди? Стаття може і є, я точно не знаю, але те, що я точно знаю – голови в жерців Феміди зазвичай не болять за наслідки неправових дій, а совість, як нематеріальна константа, відправлена в довгострокову, щедро оплачувану відпустку. Давно помітили мекетовані лицарі бюрократичних коридорів: за совість і доброту не підвищують службовими сходами й преміальні не платять. Ці слова, як дехто не хотів чути, я адресую широкій громадськості, тільки люди є суб’єктами влади, судової так само. А ще – до вас, шановні слідчі: вам, молодим, належить аналізувати та приймати законом передбачені рішення. Ви будете чи не першими, хто вийде з окопу й протаранить глуху оборону руйнівних процесів у суспільстві.
З правого боку почулися невиразні аплодисменти. Підбадьорений аплодисментами, Сірий вів далі:
– Ви називаєте все, що тут відбувається, допитом. Я допускаю і приймаю умовність, яку диктують правила експерименту. Експеримент розрахований ще й на те, що я не встою перед силою вашого тиску, чуючи кримінальні звинувачення від імені студентів і в присутності студентів. Його ініціатори не помилились: мої студенти такі ж принципові й чесні, як і ви, мої красиві й чорноброві, і мені вкрай соромно стояти навитяжку перед вами. Але вони не розрахували того, що ваші правдиві очі зігрівають мене й подають надію на торжество справедливості. Через те вони б’ють, а я від того міцнішаю. До речі, якщо дехто вважає мене злочинцем, а я після оплесків не всіх залучаю до обвинувачувачів, то чому допит відбувається не на перший, а на четвертий день?
– Протестую, – сказав молодик у шкірянці. – У “Справі” є протокол допиту першого дня.
– Можливо, і є, та я його не підписував. А це означає, для вас протокол  допиту є, а для мене немає.

2
Увесь цей час моложаве обличчя Сірого було червоним, очі палахкотіли, він часто скидав окуляри, протирав і знову кидав на носа.
– Я знаю одного начальника, – продовжив Сірий, – який має неабиякий фізичний гандж, а ще ж до того –  моральну ницість у найліберальніших її вимірах. Так от, згаданий начальник, до якого я маю безпосереднє відношення, усіх, хто його оточує вважає шаховими фігурами. Будучи першорозрядником, він добре знає функцію кожної з них. Отже, королем у нього виступає ректор. Тури – проректори. Коні й офіцери – декани. А викладачі – то пішаки.
Хтось вигукнув: 
– Королеву забув!
– Я ніколи нічого не забуваю, – відповів Сірий з гідністю. – Зважте, королеву ми уявляємо розніженою неробою. Через те фігура, яка стоїть поруч з королем і наділена широкими повноваженнями захищати  й нападати – це активно діючий бог. Використати  таку силу наважиться герой не моїх снів, цей горішок – не на мої зуби.   
*                *                *
Слідчий на ім’я Кіндрат записував усе, про що говорив Сірий, інколи відривав погляд від паперу, щоб примружено подивитись на звинувачуваного, і знову писав. Якщо кілька хвилин тому Кіндрат сприймався Сірим спокійно, а виголошений монолог викликав навіть симпатію, то зараз стажер-слідчий (так охрестив його Сірий) викликав відразу. Йому не подобалися рухи, ковтання кінцевого складу слова та постійне чесання густоволосого лоба, ніби краї чуприни кишіли вошвою.
– Диви, Васю, як він себе поводить – це ж європейська людина, – сказала симпатична студентка з розкішною гривою волосся на голові і щедро нафарбованими повними губами. – У східних слов’ян таку розкутість було вибито ще татаро-монголами і, здається, вона не поверталася на наші терени.
– Лілю, ти не уважна, – відповів Вася. – Підозрюваний прийняв нашу гру й почав свою на перегравання. Він, відчувається, давно у великій політиці, а політика вчить грати без правил і перемагати. Ти якось наберись терпіння, хоч один раз послухай засідання Верховної Ради й ти зрозумієш логіку нашого героя.
– Та ні, він мені глибоко несимпатичний. Хоча тепер я розумію, як Сірий реалії світлої днини тонко забарвлює на колір ночі, у якій всі корови стають чорної масті й одну можна видавати за іншу…
– Хвилинку, давай послухаємо, – сказав Василь, торкнувшись оголеного ліктя Лілі. З усього видно, ця парочка, якщо вчора не бродила весняними вулицями Донецька чи Лозової, то сьогодні точно буде разом.
– Мені цікаво було б знати, – продовжував Сірий, у папці з паперами, якими ви постійно розмахуєте, як Гаврош на барикадах прапором, – чи є в тій папці протоколи свідків, я вже не кажу про учасників події, а таких учасників три, я до європейського суду дійду, а доведу, що їх таки було троє. Так от, я питаю, чи є в наявності протоколи свідків?
– Підозрюваний, – хтось зауважив ліворуч, – плутає слідство з судом. Це  слідство, громадянине підсудний. Іде слідство, вам зрозуміло? І чого ви постійно махаєте руками?
– Мені зрозуміло все. Зрозуміла причина підміни понять, технологія зухвальства, з якою перекручуються факти, відверте нехтування пафосом правди. Словом, ви відходите від виконання своїх професійних обов’язків.
– Заспокойтесь, настане час – познайомимо з усіма матеріалами. Єдина порада – ведіть себе скромніше, у нас є всі права знайти для вас заспокійливий засіб, - сказав головуючий молодик у шкірянці.
– Коли б я щось подібне сказав, мене б звинуватили, ніби я погрожую високим слідчим. А високі слідчі можуть говорити що завгодно й доводити, що А і Б ніколи не сиділи на трубі й, отже, А нікуди не впало й Б нікуди не пропало, та й труби, як такої, не було. І все це діється за вашої байдужості. З неї починається руйнація душі. Не тільки особистості, а цілого народу. Я перерву вашу віковічну сплячку, я зроблю з вас справжніх українців. Я виведу вас на шлях моральних ідеалів, які закладено вашими пращурами. Я примушу вас відмовитись від тих псевдоцінностей, які ви шукаєте в інших культурах. Я покажу вам яму, у якій похована ідея вашого роду й у вас виникне снага розкопати її та повернути собі те, що формувалося тисячоліттями. З ідеєю роду народиться національна ідея.
З правого боку хтось зареготав. Але присутні не відреагували на той регіт, як і на саму заяву Сірого.
– Якщо ви мудрі, – а ви мудрі, хіба нерозумним дозволять вершити людські долі? – притишено сказав Сірий, – посудіть самі: їде чоловік до Києва, якщо бути точним – до міністра свого відомства. Його намагаються пограбувати. І хто б ви думали? Інспектор залізниці й ще двоє, з усього видно– суб’єкти Російської Федерації.
– І тут винуваті кляті москалі, – хтось вигукнув з останього ряду.
Сірий не звертає уваги:
– Цей чоловік дає їм відсіч, за що його намагаються притягнути до кримінальної відповідальності.
– Ваші баєчки ми читали у ваших показаннях, – сказав молодик у шкірянці. – Тільки залишається багато незрозумілого ні мені, ні моїм товаришам – слідчим.
Ліва сторона залу загула у знак згоди, права зашикала, зашипіла на знак незгоди. Ліля сказала Васі: “Сірий піде далеко, ось побачиш. Він говорить не те, про що думає, що відчуває, чим уболіває. Він говорить те, що треба”. Вася відповів: “Я думаю про інше”. – “Про що ж, Васюню?” – “Я думаю, якщо справи в державі підуть сьогодні вже визначеним шляхом, то в подальшому правоохоронні органи, як такі, відпадуть з тіла держави. Вони заважатимуть швидкому росту крупного капіталу. Їх за непотрібності ліквідують”. –“Такого не може бути. У світі немає країни без поліції і суддів”. – “Ти мене не зрозуміла. Суд, прокуратура, міліція залишаться, але діятимуть у системі корумпованої влади капіталу. Україна – багата європейська держава й років так з двадцять буде що красти. Отже, я й кажу, якби такий джигіт, як Сірий, опинився в цій ситуації року отак 2005, з ним би не бавились, як ми оце вислуховуємо словесний понос. Пришпандьорили б стільки, скільки вирішив суддя і нехай соплі жує у визначеному місці”. – “Ну в тебе й словечка, як для лексикону людини без п’яти хвилин з дипломом про вищу освіту, занадто круті. Ти ж не зважив на те, що є вищі інстанції”. – “А хіба там не люди й вони не прагнуть статку?”
– Так що ж, пане слідчий, незрозумілого в моїх показаннях? Можливо, те, що не наклав на себе руки, коли ваші конвоїри залишили мене одного з краваткою і паском в одиночній камері? Чи, можливо, вам нагадати більш пікантні взаємовідносини слідчого й підозрюваного?
На підвищення вискочив слідчий Хома Никонович, з червоним лицем і розкуйовдженим чубом:
– Я не мав наміру цього вчиняти, але експеримент є експеримент. По повній, так по повній програмі.
Хома Никонович відкрив завісу й перед присутніми постали у профіль двері вагонного купе з усією стінкою й шафа, у якій, мабуть, зберігалися декорації. Миттєво на сцену вискочило троє хлопців (один з папкою) і стали в шеренгу.
– А вас, пане Сірий, запрошую зайняти місце з протилежного боку.
Сірий, не розуміючи в чому справа, поволочив ноги на сцену.
– Тепер, – знову звертається Хома Никонович до Сірого, – закрийте замки в купе, як ви тоді робили.
Сірий закрився на замок і відкрив хромовий запобіжник з лівого боку.
–Добре, єсть. А тепер, хлопці, – він звернувся до тих трьох молодиків, які стояли з протилежного боку дверей, – відкривайте.
Той, хто був з папкою, поспіхом дістав ключа й відімкнув замок. Кинулися то один, то другий відчиняти, не виходить – запобіжник заважає.
– Преса, свідки, слідчі, – урочистим голосом сказав Хома Никонович, – на сцену. Спробуйте відчинити.
На сцену піднялися майже всі присутні в залі. Мабуть, не тому, що хотіли пересвідчитись у правильності експерименту, а тому, що засиділись і хотілося якось привести в рухливість тіло. Ніхто не відчинив.
Сірий стояв на узвишші, найменованому слідчими сценою, як той, хто виставлений на ганьбу й смерть у присутності юрби, що обступила лобне місце. Юрба (публіка) поступово почала покидати сцену й, урешті-решт, він залишився один. Але чи скаже він у відчужений зал і хмурі, кам’яні обличчя: “Карету мені, карету” чи “Ревізор приїхав”? Не скаже. А можливо, й скаже, бо, як сам мовив, не з такої каламуті виходив сухим.
Німа сцена затягнулася в часі й хтось з його симпатиків вирішив кинути втопаючому рятівне коло:
– Звинувачений був на доброму підпитку, і такий факт підтверджено документом, тому не зважайте на деякі заяви. Може, просто забув, чи закривав двері, чи не закривав. А ви вчепилися за цей факт, як реп’ях до козячого хвоста. Йому заперечив товстун з середнього ряду:
– Тут усе настільки заплутано, що й сам отой ногу зломить. Та я добре знаю Віктора Ремізова, він два роки тому переїхав з Росії і влаштувався на таку “хлібну” посаду інспектора. Віктор – та це ж чувал з тирсою. І на слово не гож. Такі не водяться серед бандюг.
– Закінчуйте розслідування й швидше подавайте матеріал до суду, – сказав журналіст Заславський. – Я обіцяю зробити хороший матеріал про наших правоохоронців, а в обласну газету “Портрет” підготую нарис про Хому Никоновича Моторного. У нас є свої Шерлоки Холмси й країна про них повинна знати.
– Не перебільшуйте, не перебільшуйте, – закрутив головою Хома Никонович. – Ми, маю на увазі наше покоління, уже в минулому, йде нова поросль, їм – дорогу. Отже, Кіндрате Климовичу, продовжуйте засідання.
І Хома Никонович сів на своє місце, у далекий куток, щоб його менше бачили й він не здійснював своїм авторитетом і знаннями тиск на слідство.
– От бачите, – звертається Кіндрат до Сірого, – не лише я, а й мої товариші не розуміють ваших оправдальних мотивів.
Сірий уже було сів на місце, а зараз, коли до нього звернулися, встав, на мить замислився, підшукуючи такі слова, які б вибухнули всією силою образи, жалю, страждання, що гнітили в останні кілька днів. І він знайшов їх:
– Для того, щоб зрозуміть мої пояснення, треба мати розумних товаришів.
Усі, хто присутній був у залі, мов по команді зіскочили з місць, кричали, пальцями показували на Сірого і в їх очах світився недобрий вогонь. Вони заскрипіли зубами, затопали ногами, ображене самолюбство пекло їх серця.
– Подумайте, - сказав Сірий, піднімаючись на сцену, – а то я бачу розсерджену юрбу, яка в подібних випадках втрачає контроль над собою. Я знаю: таке починається з усміху ображеної гідності, що застигла на ваших губах. Що ж починається гнівом, як відомо, закінчується соромом. А тепер настав час запропонувати до виконання мій експеримент, Хомо Никоновичу. – Сірий повернув голову до слідчого, – розумію: я тут не для того, щоб ставити питання, а щоб відповідати на них. Товаришки й товариші, пані й панове, і ви, звичайно ж, всіма шанований Хомо Никоновичу! Дозвольте мені запропонувати один рипост.
У залі переглянулися. Та й Хома Никонович не знав, що слово “рипост” у перекладі з французької означає швидку відповідь, рішучу відсіч. Не знали навіть журналісти – зараз усі вчать англійську, французьку хіба по якихсь глухих селах. Через те й з розумним виглядом не заперечили пропозиції Сірого, як отой дід не заперечив наявності хвороби в селі: “Діду, у вашому селі снід є?” – запитали студенти з будзагону. Дід подумав: якщо скажу є, попросять, а ділитися жалко, якщо скажу немає, що ще можуть подумать про наше село: “якогось там паршивенького сніду в них немає”. І відповів дід будівничим колгоспних ферм: “Трохи є, та тримаємо для себе, нікому не роздаєм”.
Кіндрат, цей довготелесий і худющий п’ятикурсник, підсумував загальний настрій учасників слідчого експерименту:
– Дійте, але в межах закону й регламенту.
– Дякую, - щиро сказав Сірий. – А тепер нехай на помост вийдуть ті троє хлопців, які кілька хвилин тому грали роль нападників.
Молодики вийшли на сцену.
– Ви бачите поруч з вагонними дверима шафу, – звернувся він до рольянтів судового слідства.
– Бачимо, – сказав один за всіх.
– Чи можете відкрити ту шафу?
– Її можна відкрити простим цвяхом, сказав Вася.
Оскільки цвяха не знайшлося, Ліля витягнула зі свого волосся шпильку й запропонувала її вдаваним нападникам.
Хома Никонович не знав, чим закінчиться витівка Сірого, і тому рішуче підвівся, підійшов до хлопця зі шпилькою й відібрав її в нього. Помахуючи нею у повітрі, він сказав, роблячи наголос на кожному слові:
– Власник шафи і її вмісту не давали згоди на такі дії і через те я категорично забороняю відкривати на ключ зачинені двері.
Усі: одні з полегшенням, інші від розчарування зітхнули. Над головою Сірого згущувались нові хмари неприємностей і давили на його плечі. Він усвідомлював, що саме від нього повинно прийти розрядження цих хмар. Сірий тріпнув головою, як кінь, що дістав нову порцію вівса з торби, строєвим кроком підійшов до шафи й відкрив її. Виявилося, що шафа ніколи не зачинялася, і слугувала не для того, щоб зберігати одежу, а для того, щоб приховувати великих розмірів сейф, пофарбований під колір кори зрілого дуба. Навіть постійні працівники дому правосуддя не знали, що в шафі для одежі знаходиться сейф.
Не встигли учасники слідчого експерименту оговтатись від здивування, як Сірий у наказному порядку звернувся до трійці, яка ще перебувала на узвишші:
– Відкрийте сейф.
Ковзаючи поглядом обличчями, Сірий з відтінком печалі промовив:
– Про вовка помовка, а шакал тим часом людину розтерзав.
Хлопці підійшли до сейфу, рвонули за ручку, та він, як до того двері тамбуру, не відкривався.
– І не відкриєте. Бо ви сидите на ослі й осла шукаєте. А “медвежатники” відкрити можуть, бо спеціалісти. Отже, Хомо Никоновичу, ваш експеримент кульгає, м’яко кажучи.
А на передньому ряду продовжувала вуркотіти пара голубочків, інколи беручи ноту ділового жанру. Ліля була просто спантеличена тим, що відбувалося. “Якесь чаклунство, – каже вона Василеві. – Звідки йому було відомо, що там знаходиться сейф?” – “З капелюха поки що ніхто не дістає кроля. Придивися уважно: шкаф стоїть на основі, звареній із заліза, інакше сейф проломив би звичайне дно. Сірий десь подібну конструкцію бачив і відразу зметикував. Тому – ніякої містики. Диво визріває в нашій голові, у природі його мало, а якщо бути більш суворим – взагалі немає”.
– Ще буде час збирати каміння, – озвався у відповідь Хома Никонович. – Накидано чимало того каміння за коротке життя підозрюваного. Було вже десяток телефонних додзвонювачів з Бахмату, ініціатори яких, з усього видно, готові з душі скинути таку кількість каміння, якої досить, щоб дорогу вистелити в те місце, в якому й належить перебувати панові Сірому, поки що панові, а не громадянинові до кінця нікому невідомо якої держави.
– На кого Бог, на того й люди, – вигукнула Лілія, і всі повернули голову в її бік.
– А, то Лілька з бе групи, – долинув чийсь байдужий голос з лівого боку.
Василь як ошпарений скочив з місця й ладен був підбігти й вхопити кривдника за петельки. Утриманий Лілею, обмежився обіцянкою:
– То хто, гультявий там хвіртку відкрив? Дочекайся закінчення, ми з тобою покалякаємо.
Ніхто не звернув особливої уваги на цю перепалку. Усі чекали слова Сірого, як чекають шайбу від команди, за яку не вболівають (як і за її суперників), а просто тому, що нападник вийшов на ударну позицію – цікаво, чи скористається моментом? Якщо скористається – “молодець”, якщо ні – “ех ти, мазило”. Мова на слідчому експерименті не йшла про розв’язання питань державної чи суспільної ваги, поставлених запитами суспільних чи індивідуальних інтересів, можливе розв’язання яких не обходиться без наукового підходу. Ідеться про переживання, які, зазвичай, позбавлені складної фабули й викликають такі ж емоції, як і під час споглядання хокейного матчу.
У залі проходила тиха розмова. Хтось заходив, ледь чутно запитував учасників експерименту, що відбувається, їм також тихо відповідали, приставивши долоню до рота. Хтось виходив, даючи надію організаторам повернутись, хтось відкрито, не приховуючись, клював носом. Приміщення давно не ремонтувалось, через те повітря було насичене не лише запахами тіл сьогодні зібраних суб’єктів судового процесу, а й тих, ще політпросвітницьких.
Сірий своїм кроком уперед дав зрозуміти всім, що зараз буде говорити. Зал завмер у чеканні.
– Хлопці, – звернувся Сірий до студентів, які продовжували стояти на сцені. – Сідайте на місце, сьогодні вас уже не будуть використовувати в своїх неправових цілях правоохоронні органи. Я впевнений, що за організацією слідства, яке ви провели бездарно, криються вуха якоїсь мафіозної структури. Їм треба показати: якщо ми безневинну людину без будь-яких на те підстав кидаємо за ґрати, то хто з вас не без гріха? Можемо будь-кого заарештувати – нехай нас боїться український люд. Я закликаю вас, вірники (віряне) й атеїсти, пам’ятайте заповідь Христа: “Не судіть та не суджені будете, бо яким судом судите, таким будете суджені; і якою мірою міряєте, такою і вам будуть міряти”.
Сірий підійшов до столу, за яким сидів Кіндрат і, дивлячись прямо йому у вічі, продовжив, звертаючись до розгубленого хлопця:
– І що ти дивишся на сучок брата свого, а колоди у твоєму оці не відчуваєш?
А потім, поблукавши поглядом з одного ряду до іншого і знайшовши витягнутого, як шворінь, Хому Никоновича, звернувся до нього словами з Біблії:
– Лицеміре! Вийми спочатку колоду із твого ока, і тоді побачиш, як вийняти сучок з ока брата твого.
– Про що сьогодні йдеться, шановні? – І Сірий потряс правицею. – А йдеться не про те, що я дав відсіч зграйці якогось злочинного угруповання, не певний, що ви не виконуєте його замовлення, а йдеться про те, що ви в мені побачили свої проблеми. Так, свої. “Я” – ваше люстерко, і кожне ваше “я” силкується в моєму, як вам здається, недосконалому “я” побачити свої недоліки. І такі спроби знайти в мені “негатив” (чи дехто й “позитив”) будуть продовжуватись до тих пір, поки ви не виймете колоду з вашого ока. Тільки тоді, і тільки тоді ви побачите й виймете смітинку з мого ока.
Нас з дитинства привчили до розбалансованих терез із фальшивими гирями, до гри, учасників якої  ділено на чапаєвців і білополяків. Ці терези – емблема суду, ця гра склала сутність цілої судової системи, бо зі шкільної парти втовкмачили теорію суб’єкт – об’єкт. Чи не пора вже знаходити щось об’єднавче чи хоча б наближення “Я” і “Ти”?
Раптом почувся гуркіт і розлога нецензурщина. Усі побачили: посеред зали лежить на підлозі юнак, якого той, хто заступився за дівчину Лілю, її кавалер Вася, перечепив, коли кривдник спішив до виходу. Почалася бійка, їх обступили. Ніхто не втручався. Кинулись до міліціонера – “розборони”, а він: “мені треба стерегти підозрюваного”. Підозрюваний Сірий, піддаючись емоційному сплескові, хотів підбігти до забіяк, та частина юрби на чолі з міліціонером оточила його з криками й кулаками. Він уперше в житті побачив натовп у його агресивній личині: хлопці розстебнули сорочки, а дівчата на високих каблуках стали в стійку боксера. “Пусти, бо вріжу”, – закричав Сірий якомусь молодикові, що схопив його правицею за комір сорочки. В юрбу пробився міліціонер, щоб клацнути залізними скобами на руках Сірого.
Здається, єдиний, хто перебував у спокої, це слідчий Хома Никонович. Коли всі достатньо присмирніли, він сказав:
– Я не дивуюсь від того, що музикантів не обстежують на захворювання суглобів. Але, я дивуюся з того, що під час добору вчителя в школу чи доцента у вуз не обстежують його психіку й багато в чому залежну від неї мораль. У другому випадку професія потребує акумулювати здоров’я психіки й похідну від неї мораль у систему гуманізму.
На прикладах свого університету я знаю, як викладачі, завдяки демократії, яку розцінюють як слабкість влади, з більшою охотою копають собі глибоку моральну прірву, ніж відрощують крила духовності. Цей шлях, видається, успішніший за інші. Ти ніби й дисертацію захищаєш, і доцента отримуєш, а це все, виявляється, для володіння більшими преференціями. А суспільство могло б поставити заслін, як не допускають до роботи авіакомпанії людей, хворих на серце. Свобода вибору повинна обмежуватись свободою підтримки високої моралі, яку суспільство хоче бачити у всіх людей.

3
Сірий у супроводі Івана, свого студента, спокійно прямує коридором. Іде не до Світлани, не на Київський поїзд, а у двір дому правосуддя. Іде в камеру попереднього ув’язнення. Але з якою розважливою статечністю ступає по паркету! Ніби на звану вечерю до кредитора банку…
Не так вже й давно правоохоронці розширили свою територію за рахунок дитсадка. Так, це був елітний дитсадок, до сьогодні відчувається атмосфера дитячої чистоти. Он і сиза горлиця порхнула з гілки на гілку крислатого осокора, лагідно затуркотів голуб.
Сірий, як було сказано, поки що не усвідомлює свого, скажимо, некомфортного становища, принаймні, назовні не реагує на удар нещастя – зараз спокійний і навіть насвистує мелодію однієї з популярних пісень. Спокій людини, яка впевнено крокує краєчком своєї долі, ніби не живе в ситуації, а грає в якомусь примітивному вертепі, на перший погляд може видатися дивним: кількагодинна напруга слідчого експерименту повинна була виснажити нервову систему. Зламати волю. Та груповий сеанс, влаштований слідчим Хомою Никоновичем, призвів до протилежного.
Усі члени слідчого експерименту були пов’язані як між собою (хоча й штучно ділилися), так і з Сірим тими зв’язками, які зазвичай трапляються між нормальними людьми в повсякденній обстановці. В означеній ситуації по інший бік опинився слідчий Хома Никонович. Сірий бачив (він більше довіряв зорові, ніж слухові – зір, як інформаційний орган, певніший за слух), що Хома Никонович у цьому спектаклі грає центральну роль, смисловим навантаженням якої – звинувачувати й повчати. Звинувачувати й повчати не лише Сірого.
Оцінюючи знання студентів (слідчий експеримент, нагадаємо, - це частина дипломної роботи) він номінально протиставляв себе не лише Сірому, а й студентам. Отже, Сірий і студенти складали одну спільноту звинувачуваних, перед якими одинаком стояв слідчий зі своїм неправим законом. Учасники слідчого експерименту уподібнились до алкоголіків, які на сеансі в лікаря, ділячись своїми переживаннями й болячками, звільняються від загальної біди – алкоголізму.
Без вини звинувачуваний Сірий і студенти, поки що не оцінені, не відчувають своєї вини, а тому в них не підключається сумління, бо нема причини – злочин не скоєний. І вони діляться між собою не хворобою, а здоров’ям. Спокою і здоров’я Сірому стане не на довгий час, а симптоми вже починаються. Зараз його дратує заборона говорити з Іваном. А Іван, диви, який законослухняний, морду одвертає, тримається за посаду, не інакше. Ніби забув, що я йому тільки за красиві глазки розписався в “Заліковій”. Ніби не знає, його начальники не такі діла провертають, та ніхто, нікому, нічого, а він боїться заговорити з підсудним, горе ти моє. А обіцяв ще й інформувати. Та, може, й на краще мовчанка. З каламутного марева зручніше вибратись наодинці, удвох – інший потопить чи зрадить. Це вже як вийде. Про всяк випадок посміхнувся Іванові, згадавши батькову настанову: “Коза, що потрапила в яму, змушена вовка братом називати”.
Наближалися до виходу у двір. У поле зору його уваги потрапило відображення на фотошпалері, що займало майже всю п’ятиметрову стінку, ще раз придивився – так, болото. Сірий ніколи не був біля болота, знав лише з підручників властивості одного з прообразів потойбічного світу, але йому, особливо з посиленням нервової напруги, вчувалися високі та жалібні звуки вовків, гадюче шипіння, та ввижалися нечисті з їх плювками вогнями синіми.
На виході стояв вартовий і з тої радості, яка намалювалася на його обличчі при появі Івана, важко було вгадати, хто йому Іван: друг, товариш чи брат. Друзі, товариші чи брати відійшли вбік, залишивши Сірого на самоті з думками, які навшпиньки, під скавучання циркулярки, що вривалася через паркан зі  шкільних майстерень, переступали з події до події.

*                *                *
Полудневе сонце різонуло по очах. За хвилину-другу різке світло змінилося на темряву. У камері попереднього ув’язнення стояли: стіл, два стільці, параша й пригвинчені до стіни спарені нари. Ще не усвідомлюючи всієї глибини ями, у яку потрапив, та все ж інтуїтивно відчуваючи жорсткість її дна, сказав наглядачеві, що стояв поруч і діловито крутив у правиці ключі, здавалося, саморобні – здорові й незграбні: «Раніше спали ми на семінарах, а тепер спимо на нарах». Коли наглядач пішов, виявилося, на нари не можна лягти, вони, як сказано, пригвинчені до стіни гайками. Жвавість, набуту в процесі слідчого експерименту, як рукою зняло.
– Мої права порушено! – закричав Сірий, але не затопав ногами, як вередував у далекому дитинстві: нікого не було ні в камері, ні в коридорі. Їсти ніхто не приносив, а заґратоване вікно виходило в глухий кут двора. Усе було тихо й спокійно, запанувала справжня свобода. Хочеш – кричи, хочеш – мовчи, а якщо можеш думати – думай. На Сірого з усіх кутків навалилася її величність – одинока Самотність. Куди зникла Зізі? Де зараз Аскольд, чому не приїхав, не прибіг? Він хоч і хохол до самих кісток, та надійний і відданий у всьому. Цікаво, а що зараз поробляє ректор, що ніяк не наважиться постаріти. З його зв’язками можна було б і десь натиснуть, а він, бач, якусь чудернацьку характеристику утнув. Та всьому свій час. У Міністерстві буде інформація про те, що він робив і чого не витворяв. А кавказці де? Не повірю, щоб усі – і Зізі, і Аскольд, і ректор, і кавказці до третіх півнів відмовились. Відмовитись мала право лише Світлана. А взагалі, єдине, що залишається стабільним у нестабільному світі – так це зрада. Кажуть, вік героїв пройшов, та його по-справжньому ніколи й не було, а як були якісь зовнішні ознаки, то під час детального аналізу на героїчність, їх справжність насторожує. Отже, настав вік зрад. А легковірні кажуть: наступив вік домовленостей. Яка наївність! Коли поступаються засадничими принципами життєдіяльності – це перший крок до зради! Юда також домовився, сторгувався. Що з того вийшло? Зрада! Там, де люди, нехай і учні, там – зрада. Був би в пустелі сам-один – не було б ніякої зради. Тому єдиний вихід уникнути зради – самота.
Сірий свого часу пробував мандрувати океаном самотності. Займаючись квартирним бізнесом, одну з квартир не пустив у торгівельний обіг, а вжив особисто для себе: зробив євроремонт, завіз дорогі меблі. Ніхто, тим паче Зізі, не знав, що в Сірого є затишний притулок для усамітнення. З дівчатами можна в заміський готель з сауною і рестораном, а сюди – зась. Мало кому забажається тобі в кашу наплювати. Щоправда й тут, у новому помешканні, де постійно в ніс бив запах масляної фарби, про себе особливо нічого нового не взнав. Яка різниця, чи розлігся він на шкіряному дивані утаємничено від знайомих, чи всівся на пеньку біля пивного ларка, у натовпі чоловіків і жінок, яких передчасно зістарив зелений змій. І там, і там залишався сам-один.
Та, виявляється, самотність за власним бажанням – це зовсім не те, що примусова самотність, безплатно надана у вимірах три на три метри з ліжком у два поверхи. Там, у вишукано обладнаній квартирі, за порогом броньованих дверей, у нього ніхто не вимагав звіту перед собою. А тут треба дещо сказати собі. Точніше, до розмови залучається непрошений супер-еrо, друге “Я”, внутрішній голос, підсвідомість, чи якось по-іншому його називайте, але, доповім вам, неприємний тип. Питання ускладнюється ще й тим, що Сірий, як і більшість молодиків, пройшовши радянський вишкіл, не мав навичок сприймати тих, хто його оточує, через Бога чи з Богом. Він вдало чи невдало проводив діалог, але наслідки його не особливо хвилювали й через це міг спокійнісінько залишатись при своїй думці. І з самим собою. Проводячи діалог з іншими й з самим собою, він міг собі брехати, вибудовувати повітряні замки. Це якось його не зачіпало, як не зачіпало ставлення до правди в собі й в людях, як не зачіпала відсутність любові до себе й до людей. Дорога без правди, заплідненої любов’ю, вела на манівці шляхів велелюдних, і тоді гору брали грубі пристрасті й прагнення насолоди.
Але, виявляється, у всякого простору й будь-якого часу є своя межа. У манівців також. Удача, успіх, талан супроводжували Сірого все дотеперішнє життя, а коли в наручниках провели пероном, усі оті добрі знаки, ніби феєю даровані, зникли, ніби їх ніколи й не було. Відкрив для себе жахливу істину: людина, яку ведуть в наручниках пероном – це вже не просто “ніхто”, це “мінус людина”. Ні, Сірий до себе ще не приміряє образу людини в наручниках, просто згадав одну зі своїх порад голові виборчої комісії, на боці якої працював політтехнологом: “А ви накачайте когось з бомжів, здайте в міліцію і розрекламуйте в газеті, що це активіст вашого конкурента”.
Його пораду було виконано, бо десь через тиждень він сам пересвідчився: вели в наручниках чоловіка пенсійного віку, колись успішного скрипаля. Увечері прочитав у газеті й самому стало огидно: як може кандидат у депутати, заслужена й шанована людина, користатися послугами злочинців, на яких вже й клейма ніде ставити. Постав образ колишнього музиканта за аналогією ситуації, а дійшов до зовсім несподіваних роздумів про дороги, які передують кожній людині: “Дві дороги – “та” і “ця”. “Та” невідомо які приховує пастки, “ця” з учорашнього дня стала нестерпною. А хіба є певність того, що та, невідома, краща за “цю”, нестерпну? Вибір не завжди вгадаєш: якщо якась дорога “слава Богу”, значить якась – “не дай Бог!” А хіба тільки дві дороги передують кожній людині? Мало хто замислюється, скільки доріг пройдено й ще скільки доведеться пройти. Мало хто здогадується, яка дорога приховує небезпеки, а на якій чекають цікаві зустрічі й красиві краєвиди.
До цього дня він просувався щасливою дорогою, не знаючи, що вона щаслива й не відаючи, що є й інші шляхи, менш успішні, а то й зовсім з проваллями. Нова дорога, як і кожен новий світ – чи то там він, угорі, чи тут, на землі, потребує нових форм життя. Так несподівано для самого себе він почав виходити за рамки власного бачення і, отже, підніматись східцями внутрішніх кордонів внутрішнього еrо. І завдяки цьому чи не вперше в житті відчув свою мізерність, гномоподібність? Гном, не в розумінні крихітної величини, а в розумінні іграшковості, театральності (достоту, не голений, з паперовою квіткою на вилозі фраку), якому довіку призначена роль розважати велетнів.
Залишаючись наодинці з самим собою у “кришталевій вежі” (так називав свою утаємничену квартиру), і там не знаходив справжньої комунікації, утоптуючи дорогу до самотності. Самотність потрібна була, виявляється, щоб бачити себе героєм, програмувати хитросплетіння для тих, хто міг завадити його просуванню до п’єдесталу. Прагнення вивищеності, хоча й надавало сили, але та сила була якоюсь механічною, не збуджувала інтуїцію і передчуття, зазвичай промовляючи внутрішнім голосом. Внутрішній голос мовчав. Якщо бути точним, у Сірого взагалі був відсутній внутрішній голос – здатність без доказів обґрунтовувати істину, безпосередньо розпізнавати сутність ситуативного моменту. Така пустота заповнювалась зовнішніми психологічними опорами, які уособлювали інші суб’єкти спілкування, вони й забезпечували попутний вітер у його вітрило далеких і близьких мандрів. Без опертя на чиюсь думку Сірий не міг формулювати свою, ту думку, яка виходить з кореневих основ власної душі і яка забезпечує її гармонійний стан.
Психологічну опору Сірий, зазвичай, знаходив у членів свого роду. Він довіряв їм і, головне, вони тим самим позбавляли його необхідності внутрішнього діалогу, діалогу з самим собою. До того ж, кожен з членів сім’ї мав конкретне втілення у фігурки з дерева – така уява визріла в голові Сірого ще в дитячі роки, коли один японець зробив його дідові подарунок – набір “Родина самурая”. Сірий тоді ще був дошкільням, але чітко пригадує, як чемно вклонявся його дід багатому замовникові і як японцю сподобалася дідова робота “Золота гілка сакури”.
Найбільшим іграшковим виробом, куди “ховалися” всі інші, був образ батька. Коли питали в іграшкового батька, чому в нього таке страдницьке обличчя, він ніби відповідав: “А ви подивіться, яка в мене велика сім’я. Щоб створити їй благополуччя, я повинен гнути спину, надривати жили, а це відбивається зморшками на моєму обличчі”.
При збиранні сім’ї самураїв-матрьошок в одну фігурку, “у батька” та при розкладанні їх знову й знову тут-таки, на письмовому столі, Сірого опановували різного роду фантазії. Так одного разу він уявив собі, що кожен член родини – ступінь ракети. Частинами ракети, таким чином, є і батько, і мати, і сестри. З виходом основного корпусу ракети, тобто Сірого Сергія Євгеновича, на орбіту ракетоносії (батько, мати і сестри), як обтяжливе залізяччя, відокремлюються й губляться десь у космічні пилюці. Ті, хто дав силу й змогу Сірому вийти на орбітальне коло – батько, мати, сестри – зникли за частоколами повсякденних дріб’язків, майже повністю загубилися у світі нафти та інжиру.
А йому одному, без обтяжливих сіроносіїв, високо літалося, аж там, де не літають орли, не долітає звук солов’їної пісні, не відчувається запах медоносного чебрецю. Та воно, зрештою, усе оте й непотрібно. Не потрібна надмірна чутливість тим, хто відірвався від святої землі й грішних людей. Тим паче, не потрібен увесь той сентиментальний набір (солов’ї з чебрецем) у кімнаті з залізними дверима, заґратованим вікном, у кімнаті, яку називають камерою попереднього ув’язнення і в якій тримають арештанта голодним. Ото як пожував у Світлани бутерброди, закусюючи марочний коньяк, і все. Хоча б догадалася принести кусень м’яса, я ж чималу суму залишив. Ех, любе вовкові теля, та де його взяти?
Попри здоровий глузд, знову постукав у двері. Сталася дивина: люк зі скрежетом засовів повільно відчинився, в утворений отвір заглянули червонуваті очі, дещо припухлі під віями, широченний рот, з якого, ніби вбитий кілок, стирчала цигарка, здається, чаділа “Прима”. Потім до цигарки наблизилась волохата рука, а з рота зиркнули жовті зуби й почулися слова, ніби витягнуті з глибини грудної клітки:
– Зісрався, чи що? Гримлять, наче в якійсь кузні.
Сірий мав намір сказати «хочу їсти» та передумав. Вийшло в нього перелякане “пора їсти”.
– Пора не перепорила, будуть розносити всім, і тебе не забудуть.
Охоронник казав ще щось, та Сірий не почув: з брязкотом закрилися дверцята, клацнув замок. І знову тиша й самотність. Сумно, хоч вовком вий. Щоб якось вийти з психологічного тупика, Сірий зайнявся відкручуванням гайок, які утримували ліжко в неробочому стані. Це мало терапевтичний ефект: думки гальмували емоційний пришвидшувач перестуків у голові, поступово згасав огонь почуття голоду. Умостився на краю нар, на підлогу спустив довгі ноги, почав розтирати скроні, що пульсували. Сірість надвечір’я, лунка порожнеча за заґратованими вікнами ще різкіше підкреслювала та поглиблювала почуття самотності.
Він ніколи так прискіпливо не замислювався про сенс життя і його наповненість, як сьогодні, тобто тоді, коли обставини притисли до стінки. Чомусь найперше згадалася Софія Павлівна. Усе своє життя полюючи за тілесною гармонією, він спершу здивувався такій згадці: окуляри на довгастому носі й стрижка під хлопчика. Якось у перерві репетицій якоїсь п’єси Карпенка Карого, згадував Сірий, зоставшись наодинці, запитав у директора Дому культури:
– Навіщо вам, Софіє Павлівно, оце все: репетиції, постановки й інше аматорство. Вам же за це ніхто – ані копійки. А на це ж клубки нервів і роки життя.
Софія Павлівна відповіла загальними фразами на кшталт: я громадянка, це мій обов’язок, якщо не я, то хто ж. Та одного разу Сірий почув настанови виконувачеві головної ролі в п’єсі “Аполлон у Верховній Раді”: “Ви розумієте, Аполлон – творча людина, він виконував різні функції, здебільшого протилежні одна одній. Він грає на кіфарі для того, щоб висповідатись, щоб донести людям світло й радість. Його не розуміють. Справжнього митця ніхто не розуміє й він ще більш заглиблюється в мистецтво, щоб через нього знайти порозуміння з людьми, а може, колись і їх визнання. Митець створює нову реальність – продукт найутаємниченіших чинників народної душі”. Чи не вперше Сірий задумався про роль мистецтва в духовному розвиткові людини, але до справжнього розуміння мистецького витвору він так і не дійшов.
Задрімав. Стало тепло й затишно, вже пройшов голод, не хотілося нікого бачити й чути. Раптом тишу порушив різкий звук, з усього видно було – на бетонну підлогу упала кришка металевої каструлі. Виразно вдарив у ніс запах тюремної їжі. Крадькома наближалися тупі, швендяючі кроки, які зненацька завмерли біля дверей. З новою силою тілом розлилося почуття голоду. Почуття голоду оркеструвалося цокаючими ключами, гримлячими засовами та сердитим свистом завісів. Воно дійшло свого апогея, коли у віконце заглянули ті ж, що й раніше, жовті зуби, над якими, тепер це добре було видно, нависали ніздрі носа.
– Вобщим так, – сказав тюремник, подаючи миску з ложкою й двома шматками хліба. – Мене кличуть Пахомович. Тебе, сказали, Зьозя. А ще сказали, що тебе звать Сірьога. Я буду називать Сірьога. Згоден?
– Сергій Євгенович – ось як насправді мене звуть.
– Так от, Сірьога, до вас приходила якась мадам. Ми не впустили: начальство в отлучці, та вже й поночіло.
– Записку, чи може що передала на словах? – тремтячим голосом запитав Сірий, пережовуючи хліб і дивлячись Пахомовичу прямо в зуби.
– Таки щось говорила.
– А на вигляд… У чому була одягнена?
– Темно було, не помню в шо. Ти громче. У мене позакладало і я не розібрав. Погано чую. Пойнятно? – показував Пахомович на вуха.
Сірий окреслив пальцем у повітрі навколо свого обличчя.
– На вигляд, - закричав.
– Чого ти кричиш, – обурився Пахомович, – я ж не глухий. Тільки позакладало. А нащот вигляду, то баба, скажу вам, при тілі й, значить, при усіх бабських прибамбасах. А шо ще скажеш? Баба як гром. От і все.
І він пішов до інших заґратників. З чайником: на ніч казав не можна їжею перевантажувать організм. Коли Сірий уже поїв і лежав горілиць на верхньому ярусі нар, знову почулося швендяюче шумовиння:
– Ти ложку, ложку поверни, – сказав Пахомович, не побачивши поруч з мискою ложки. – А то вчора, тоже видать чоловік порядний, проковтнув аж п’ять ложок.
Сірий поглядом зміряв Пахомовича як ідіота, подаючи ложку, взяту з-під газети на тумбочці й знизуючи плечима.
– Сірього, не дивуйся, у нас усе можливо. У нас сидять такі умільці, можуть руку до ноги пришить. Колись втеряв ключі від сейфу секретар обкому партії, наші хлопці відкрили, срочно нужні були документи.
Сірий чув про здібності мешканців зони і йому не цікавою була ця тема. І все ж, щоб продовжити спілкування з Пахомовичем (може щось згадає про відвідувачку) запитав:
– Навіщо йому ковтать ложки, концертний трюк який, чи що? Тоді як таке виглядає?
– Одломив у ложки чашечку і в рот. Відтак б’є себе по пузі й всі чують, як торохкотять у животі ложки.
– Так таки й чують? – засумнівався Сірий.
– Не так, як на кухні, коли миють, а чуть.
– Навіщо все-таки ложкоковтання?
– На те, що з ложками він потрапляє в лікарню. Законно. А там – медсестри та й інші наркотизуючі засоби. І вікно на вулицю, де ходять дівчата з розпущеним волоссям. Ось навіщо. Хіба не пойнятно? Режимна їжа добре впливає на здоров’я. А майже всі молоді, не перетруджені, ніщо серйозно не б’є по нервах. Відміряли, скажімо, п’ять років казенного харчу – і жуй на здоров’ячко. Не те, що ви там цілий день бігаєте голодні, а увечері налопаєтеся так, що шкіри на тілі не хватає, приходиться відкривать хворточки. А тут режим! Тут все по часам!
Сірий ожив. Раз тюремник перейшов на “ви” і розговорився, значить хтось із наших наводить мости. Його обступили образи знайомих кавказців, посміхнулася з віконної шибки мати, навіть з’явився як живий Семен Семенович, ректор. Сірому хотілося залишитись один на один з цими образами, сьорбати баланду й нехай цей тюремник піде собі під три чорти. Якби були гроші, дав би йому на пиво й він миттєво відчепився б. Щось у нього є Аскольдове… Так-так, манера класти руку на стегно. Оті світи, про які Аскольд говорив на останній зустрічі, постійно випливають з пам’яті, набираючи майже реальних обрисів. Сірий аж похнюпився: не думав, що має таку уяву й фантазію, щоб так яскраво малювати благость, пристрасть і темне невігластво та все інше, що складає зміст потойбічних світів.
– Я бачу ви грамотний, – не відставав Пахомович, – кажуть вчонний. То ви не можете пояснити, що робиться з моєю сусідкою, місця не знаходить молодиця.
І не дождавшись реакції Сірого, продовжив:
– Оце, значиться, місяць снилася їй сестра. Вона недавно померла. Приходила з гробків. Гукала з собою. Просила й умовляла. Альона за нею йшла, а потім тікала додому. Так їй снилося. Цілий місяць снилося. А ще снилося, що сестра приходила з матір’ю, також померлою й похованою поруч. Мати казала, щоб Альона не слухала сестру, її діло мертве, а твоє – живе. А позавчора, перед тим, як мені йти на діжурство, Альона прибігла до нашого двору у спальній сорочці, уся розпатлана та пошепки каже, що о дванадцятій ночі була на гробках. Не знає, як туди потрапила. Прийшла до тями: кругом хрести й померлі кругом неї повільно кружляють у танку, наспівуючи якусь неземну мелодію.
– Проснулася, – у тон тюремникові передражнив Сірий, – а кругом мертві з косами стоять… Ці картинки ми бачили в кіно. Я вам вдячний за інформацію про жінку… Ні-ні, не мертву, а ту, яка приходила до мене. А тепер мотай звідси. Від своїх клопотів голова пухне, а ти ще тут з питаннячками.
І повернувся лицем до стінки, відчуваючи, як баланда, яку названо супом, починає лоскотати печінку. У голові вистукували приставлені до скронь будильники: “Ти не один. Тебе не забули”. Поступово оживала надія на повернення у світ звичного буття. Світ, у якому нічого не обіцяюча Світлана, Костик і море. Вибереться з цієї катавасії і – гайда в босоноге дитинство!
Та від цієї думки не стало йому затишно на душі й легко на серці, тіло не налилося свіжими силами. А Київ? А кар’єра Начальника? Перед ним постала чорнота прірви, у яку він ось-ось зірветься й полетить до самісінького дна, правлячи руками, як крилами. Ухопився правицею за щось тверде й трохи заспокоївся. Прислухався.
З сусідньої будівлі гриміла музика. Відчувалося, хтось бучно справляє якусь дату. “Я б землю покинув та й в небо злітав”, – влітало через відчинену кватирку. Потім протяжно загарчало (мабуть, затисло магнітофонну стрічку) – і звук зник. Сірого зацікавило бажання ліричного героя потрапити на небо, хоча й залишилася невідомою причина такого бажання, бо рідко слухав українських пісень, не чув і цієї, передача “Шансон’ має інший репертуар. Як і ліричному героєві пісні, Сірому також хотілося покинути землю й злетіти в небо. Але як? І він почав перебирати варіанти, завдяки яким ставало б можливим долати земне тяжіння: на хмари добирається літаком, ракетою, гвинтокрилом, дирижаблем… За кілька хвилин Сірий настільки міцно звикся з думкою про небо, що вже спокійно уявляв собі небесну твердь під своїми власними ногами, а не ногами космонавта в скафандрі. Потім інтерес до неба зник. Зник інтерес до життя. Сірого охопила якась апатія, і незабаром він упав у холодне, темне й волохате забуття.
 
 
“Пропоновані нами речі не існують самі собою в тому вигляді, в якому ми їх уявляємо, і їх відносини зовсім не такі, яким вони з’являються нам. І якби ми знищили суб’єктивну властивість почуттів, то всі ознаки, всі відношення предметів у просторі і в часі, сам простір і час також знищились би”.
І. Кант. “Критика чистого розуму”

Частина друга
БЛУКАННЯ СВІТАМИ 
В ЗАБУТТІ
 
 
 

Розділ перший
У   СВІТІ   ЕДЕМУ

“Спаситель людини – космічна свідомість, на мові св.Павла – Христос“.
П.Успенський
1
Сірий у перші ж хвилини збагнув: космос – це не мертва височінь, яку поети, зазвичай, називають зірчастим небом. Космос – це присутність живого, вічного й незнищеного, за своєю глибиною його може нагадувати людська душа.
Як на долоні простелився під ним Сад Едему й білим метеликом у ньому –  Храм. Сад розкинувся між двома річками, і широколисті дерева спокійно вигойдувались у їхньому дзеркалі.
Плив малиновий дзвін, танули в густому вітті, що перепліталося межи собою, дрібні передзвони, бриніла тиша й злагода – усе було сторонньо-байдуже до житейських справ, ніби немає в обширах цього неба планети Земля й настовбучених людей, що зайняли кругову оборону від знахабнілої цивілізації. Ніби немає пристрастей і бажань, а неспокій та породжений ним страх намальовані лише у снах і то тих, які витворені злою силою. Сюди піднімаються, щоб збагатити царину духу, намітити перехід від одного якісного стану до іншого, від давно в тобі наявного до тільки народжуваного. Така дорога випадає кожному, таке трапляється з кожним. Тільки один раз. Розмай цвіте один раз, один раз солодкі болі зросту й жадань.
*                *                *
Сірий іде, ніби граючись, густими синіми хмарами до заклопотаного існування усього живого – сонця. Промені сонця шиють дивовижну картину неба й небесної тверді, опускаються сріблястими косами вниз, туди, де розкинулись земельні простори України, цілуючи зранених недолею людей. Якась невидима сила сприяє легкому й невимушеному пересуванню Сірого пресвятими місцями – це відчуття прийшло до нього з перших кроків. Поверхня хмари, на яку ступала обувачка сорок п’ятого розміру, нагадувала горизонтально натягнуту підкидну сітку батута – гімнастичного пристрою для стрибків. “Отак з цієї підошви застрибнути б за огорожу Едему, у безлюдне місце, у кущі, де – нікого. З відчуттям дитини, яка й гадки не має про сум, радіти самому собі, не обтяжуватись обов’язками й примусами. Набридло все, – подумав Сірий, ласо дивлячись на фонтан з білими лебедями. – Пустився я в мандри  не для того, щоб зустріти таке ж непорозуміння, як в останні чотири дні у Світі Бування. Якщо я вже потрапив сюди, у Божу Обитель, то в мене повинні само собою зникнути ті вади, які заважають кар’єрі”.
“Не дури себе хоч тут, на порозі Божої обителі”, – по-хуліганськи грубо зауважив Двійник. Це той Двійник, який до цього не подавав ознаків життя: чи то спав, а чи десь шлявся в товаристві сумління, другого “я”, внутрішнього голосу чи іншими братчиками Сірого Еґо. “Куди тебе занесло цього разу, – стиха хіхікнув Двійник. – Невже не розумієш: у народжених землегрішних крила не ростуть. Будучи на дружній нозі з гріхом, отак собі з аморалкою за панібрата, грішники не падають. А ти, безкрилий, піднявся якимось дивом, щоб упасти. Буде не те, що боляче. Смертельно небезпечно буде. Розклеїшся, розсипишся, розлетишся вдрузки. Нехай це буде тобі попередженням – життя суворіше за мене. Тому не ремствуй на долю”.
Сірий не звернув особливої уваги на попередження: мало хто про що говорить. Нехай навіть промовляє частина свого власного еґо, Двійник, до того ж, не краща частина мене, вважав Сірий. І не треба мені пророка - сам усе передбачаю. Роблю ставку на тих, хто виграє вибори. А таких Двійників ми бачили в одному місці. Сірого збентежило те, що в ньому хтось живе. Мало того, той хтось, набирається сміливості оцінювати його дії, так він ще й знахабнів до того, що дає поради. От і зараз забурчав усередині тіла:
– Фанфароне, хто-хто, а ти розумієш: солодке - смачніше за кисле. Гріх солодкий, а святість наївна й пісна. Не вірю, що ти зміняєш сіре, земне щастя в смужечку (як у чорного кота очі) на небесний Сад. Там, на землі, за кожним рогом на тебе чекала удача, а на що ти сподіваєшся тут, де катма навіть опори живому тілу? Пробурмотівши свій дебютний виступ, Двійник від задоволення крякнув і вдарив у долоні. Плесканням у долоні Двійник мав намір завершити свою присутність, але вирішив підкинути ще невеличкий аргументик:
– А море? Де тут море? А й справді, ти ж любиш портові міста. Удача, море… Це зовнішні, так би мовити, чинники. Та є непорушне й вічне, таке, що зорієнтовано на внутрішні цінності: совість, гідність і честь. Дехто (не вказуючи пальцем) уже не хоче дихати повітрям тієї землі, у якій закопана його пуповина, а подавай йому Едем, стратосферу, Богову та Ангелів обитель.
– Двійнику, чи як там тебе, в інші часи я б не став розмовляти, сто лєт ти мені снився, а сьогодні в мене хвилька є - і я відповім, хто я такий. За своєю природою я – особиста Особистість (з великої літери), людина-одинак. Чи чув на радіохвилі “Шансон” пісеньку про одиноку вовчицю? Так ота пісенька про мене. Тільки, коли будеш слухать “Бродить одинока вовчиця”, не бери дурного в голову: хоча я Сірий, та не настільки, щоб бути вовком.
І Сірий розсміявся експромтом придуманому каламбуру. Наступила пауза. Сірому здавалося, що він переміг Двійника, і той заляже в його душі й не буде “висовуватись”, як підлеглий підлещується до вищого начальника.
– Багато з твоїх вчинків і висловлювань, – несподівано заговорив Двійник, – дитинні: ще не зловив, а вже скубеш.
– Я нікому не дозволю давати мені такі оцінки. Не дозволю навіть тобі, хто набивається в родичі. Раз я сказав нікого не хочу бачити в собі й біля себе – так воно й повинно бути. Для мене образливий твій присуд: “дитинні вчинки”.
– Вибач, – весело сказав Двійник. – Я помилився: діти ростуть увісні, а ти вродився й так височеньким та невдатненьким. Ти, справді, не дитина, скільки пам’ятаю – ніколи дитиною й не був. Дитині було б досить, щоб покаялась, позаяк їй дали прочухана в Лозовій. А з тебе, та ще й сплячого, який спрос?
– До чого тут сон, сплячий? – обурився Сірий.
– До того, що ти спиш.
– Я не знайомий з тією дурацькою теорією, що життя – це сон. Хоча може воно насправді так і є – не знаю. Хто ти такий, що знаєш те, чого не знаю я?
– Слушне запитання. Якщо говорити коротко, я індикатор твого глибинного нездоров’я. Я той, хто робить домовини.
– Не зрозумів, – повів плечима Сірий.
 Це дуже просто: завелася у свідомості чоловіка якась погана ідея, некрасиві наміри, звірині інстинкти, куди їх – на вулицю не викинеш й людям не покажеш. А Двійник їх у домовину, та цвяхами, цвяхами – і в небуття. Як такого не буде – важко, скрутно прийдеться тобі, непереливки одним словом.
У всіх твоїх негараздах – твоя, а не чиясь вина. Ти не прислухався до людей бо вони казали правду, а мене взагалі витіснив із свідомості – от і обсіли тебе погані ідеї, некрасиві наміри, звірині інстинкти. Тепер маєш зі свого життя, на значущість якого мали сподівання всі рідні і знайомі, – драму, гідну пера Софії Павлівни.
– Оце такий у мене Двійник?
– Так точно, володарю безмежних просторів сну.
– Що ти тараториш: сон, сон. Я знаю, як боротись зі сном – бугая за кільце, і сон зникає.
– Зараз інша ситуація. Ти, як у тому комп’ютері, – завантажена програма, саме вона володіє простором твого тіла й духу. Ти не більше, як процесор, якому інші задають параметри дії. 
– Виходить, я стою осторонь свого життя?
– Цілком вірогідно. Правда, тобі дозволено вводити інформацію, яка складається зі спеціальних символів, значення яких (нуликів та одиничок) тобі можуть бути й невідомими, але обов’язковими до виконання. Інформація, яку ти пропускаєш через себе, сонного, є сутністю первопричини виникнення твого буття. Твоє буття, визначене часом і простором, ти трансформуєш у всіх його виявах: на побутовому рівні, у світі культури та інших, досить неоднозначних модусах, які його визначають (матерія, рух). 
 Після цих слів Двійник мирно влігся в пустій душі свого господаря, простягнув ноги на всю її, душі, довжину й позіхнув, хоча міг би з досади й гавкнуть. “Треба щось відповісти, – подумав Сірий. – Якщо ні, темна істота неосвітлених глибин моєї свідомості може святкувати перемогу”. Але нічого не міг видавити з себе, крім заклопотаності: “Варто здійнятися вгору, як за тобою непрошено тягнеться земне”. Двійник, позіхаючи, у відповідь прошамкотів: “Прибулець іншого світу рано чи пізно повернеться у світ, що породив його, але вже з інформацією і списком скоєних авантюр…” Двійник плів якусь нісенітницю, відтак його голос різко обірвався, зсередини чулося протяжне хропіння. Для того, щоб приглушити те хропіння, Сірий застібнув свій піджак на всі  ґудзики, подивився навкруги й мовив про себе: “Що з мосту впало, те й сокирою не вирубаєш” .
А навкруги – тільки небо, а навкруги – дива та стрілами летючі до Едему медоносні бджоли та божі корівки. Видається, не більше десяти кілометрів повинна бути квітуча оаза, у якій росте світове дерево, де бджоли збирають пилок і накопичують мудрість та поетичне натхнення, які не продаються – лише даруються вибраним.
Раніше, дивлячись із землі на небо, Сірий уявляв, що тут безмежна свобода й вільний доступ до всього. Виявляється, вхідні ворота суворо охороняються Архангелами, досить-таки надійно озброєними блискавками, ретельно зв’язані один до одного в акуратний снопик. Вони зупиняють словом кожного, хто підходить: “Достойний? Бог милує. Він Великий і Всесильний, славімо Його“. Тут у всьому володарює Закон, а значить панує порядок.
Чи десь чув раніше, чи тільки зараз Вищою Силою закладено в голову інформацію про Люципера. Це того Люципера, якого здолав головнокомандувач збройних сил Господа нашого Ісуса Христа Архангел Михаїл. Бог сотворив ідеально-прекрасного ангела Люципера й дав йому у володіння Едем. Але Люципер перестав підкорятися Вищій Силі, уважаючи себе рівним Богові: “Піднімусь на небо вище зірок, підніму й престол свій і сяду на горі поруч з богами”. За прагнення зрівнятися з Богом Люциперові, який не що інше як творіння Боже, його було скинуто в Пекло, звідки частенько навідується на землю й витворяє  в минулому білий Ангел свої чорні діла. “Дух обурення” робить свою справу жорстоко – “сила, що замикає”, помщається силі Начала.
Спокусив Люципер й українців. Якось, перевернувшись у подорожнього, зустрічає одного селянина, що йшов із косовиці, і запитує:
– Як тобі живеться – можеться, добродію Свириде?
– Та добре живеться. Слава Богу, вродило, буду з хлібом. Сало хрюкає в сажику, у хазяйки моєї Улити в руках дійка – то ж вареники з сиром не переводяться.
– Як сім’я і чи одружився ти по-любові?
– До чого тут любощі? – не зрозумів Свирид. – Ми зійшлися, от і живем та хліб жуєм. А любощі… Краще всього на гарбі в сіні, коли сонце на захід, і воли паняють додому.
– А чи віруєш ти в Бога?
– Вірую, і Бог тому свідок. У неділю ходжу  до церкви. Раз до церкви, раз в шинок. Жінка не свариться, за хазяйством ніколи. А он, подивись, – і Свирид усміхнувся, – діти граються в попелі – такі, як батько, чорноброві й кароокі.
–Так ти, виявляється, не тільки в Бога, а й у диявола віруєш?
– Та ти що! Не кажи так голосно, не дай Бог хтось почує.
– Якщо ходиш до шинку, а шинок – то диявольська контора, хто того не знає?
– Авжеж, і я знаю. Тільки зваж, як воно виходить… Треба молитись і нечистому. Бо й дідько не знає, як воно трапиться в житті… Ми ж і під ним ходимо…
– Непогано ти, Свириде, пристосувався… А хочеш отак жити сто років?
– Подорожній, як тебе кличуть – не знаю, а чого це ти надумав обмежувати ласку Божу? Бачу, ти не простак, з-під стоячого підошву випореш. Та й ім’я моє почімось знаєш.
– Мене кличуть Євтух, – бреше Люципер, – ім’я твоє знаю давно: слава про тебе як богобоязливу людину й кріпкого господаря лине в усі кінці землі. Пропоную тобі: хочеш жити триста років?
– За “так” – не хочу, бо за “так” – ніхто нікому нічого не дає. Навіть диявол, і той дає за душу, чи за довічну спокуту. Стільки жити ще ніхто не жив та це й неможливо. Триста років жили тільки найближчі сподвижники Господа нашого Ісуса Христа. Триста – неможливо.
– Хочеш жити вічно? – не відставав Люципер.
– Можна й триста, можна й вічно – з дозволу Бога. Тільки, щоб завжди хліб родив і погляд по молодицях бродив. Так можна, а чого б і ні. Тільки не задарма. За все треба платить.
– Мені це зробить – раз плюнуть, та я не задарма. Хай жінка нагодує мене борщем з м’ясом, а ти віддай отого круторогого козла, якого ти кличеш Сірим.
– Навіщо тобі отой козел, мороки з козлами не вистачало.
– Я бачу, тобі шкода. Сміхота та й годі: на вічне життя не міняє козла! О, власник! Настануть часи, коли вас ставитимуть до стінки й вашими костями будуть засівати сибірські простори.
– Ну, не злостися. Віддаю, віддаю. Я тільки хотів сказати, що він племінний, усе село водить до мене кіз.
Потім трошки зам’явся, ковиряючи великим пальцем босої ноги павучу нору:
– Яка не яка копійчина, а все ж прибуток.
– Ну й жадюга ти!
– Та даю, даю – тільки заспокойся, – сказав Свирид, знімаючи з пояса з посторонки зроблений очкур і петлею, накидаючи на шию рогатого козла.
– Ні, ні не треба поводка! Він без примусу за мною піде.
– Я здогадуюсь хто ти, Євтуше, насправді. Підкоряюсь твоїй силі, хоча й не шаную її. То ж, якщо можна, скажи, навіщо тобі мій красунчик? Будь-ласка, якщо це можливо.
– Мені все можливо. А козел – для експерименту. У Світі Бування існує думка чи переконання, яке я хочу спростувати: людина може стать козлом, а от ніде не написано, що й козел може стати людиною. А я хочу довести людям і Тому, кому вони поклоняються: немає сильнішого за мене! Якщо Він створив корову, то я створив козла. Але з корови Йому зробити людину – зась, габариди не ті. А я з козла – людину, досконалішу за Його Адама й всіх адамових нащадків. Хай не вихваляється: вінець Творіння, окраса всього живого… Я не на такі чудеса здатен!
– Ах ти ж диявольська твоя мордо! Ти мене, Свирида, з діда-прадіда землероба й козака, хочеш купить? Скарбів тих нема, щоб я поступився вірою в Господа нашого Ісуса Христа! І вічність пропонувати нам годі! Геть з моїх очей!
Євтушко від несподіванки аж присів:
– Ти й справді прийняв мене за Люципера? Знаючі люди кажуть, українці довірливі: що їм скажеш, вони, як діти вірять. Я з тобою пошуткував.
– Хороші шуточки. Моя дружина, як не вдасться мене обдурить, також каже – “пошуткувала”.
– Свириде, дорогий, я бачу ти трохи заспокоївся. От і добре. Погомонімо ось про що. Дружину свою поважаєш?
– Ага. А спробуй не поважать.
– А Люципера?
– Не згадуй його, не дай Бог присниться.
– От бачиш, не можуть в одній голові…
– То хто ж ти такий, трясця твоїй матері, – почав знову заводитись Свирид.
– Я – казкар, – сказав Євтух і на крок відступив від Свирида. – Про Івасика-Телесика чув казку? То я придумав. І Лиса-Микиту – усе я.
– То народ придумав, – сказав Свирид і з недовірою подивився на Євтуха.
– Свириде, ти розумний чоловік, подумай сам: у Чернігові придумали назву казки. У Києві написали перший абзац, у Харкові – другий і так увесь народ складає казку?
– Євтушко, ти мені спочатку сподобався, а тепер я тобі не вірю.
Євтух широким жестом дістав з кишені шароварів засмальцьований папір з  гербом, як на векселі, і протягнув Свиридові.
– Читай. Там написано, я – казкар. Казки, як ти знаєш, закінчуються для героїв добре. Ми здобудемо для тебе і всієї твоєї родини вічність.
– Вічність, якщо розібратись, мені без надобності. Того, що відпустить – достатньо. Вічність – для Нього, для нас – досить того, що даровано. Мені часом набридає жити: як намантулишся на косовиці – живим би ліг у гроб – тільки б холодку та спокою.
– Свириде, друже, – взяв Євтух під руку Свирида, – подивись навкруги: чи не прекрасні промені сонця, що спускаються за горизонт?
Бачачи, що Свирид не реагує на прекрасне в природі, Євтух вирішив підійти з іншого боку:
– От ти помреш. Хіба твої діти будуть доглядати худобу, як доглядаєш ти? Хіба нивку вони оброблять так, як обробляєш ти?
– Та ніколи! Ростуть такі лінтюхи, у кого вони й вродилися, Господи прости.
– А ти хочеш все це залишить…
– Я згоден не вмирать, пане Євтуше.
– Тоді слухай уважно, – сказав Євтух. – Зараз я проведу тебе в сад Едему. ..
– Це ж на тому світі, я туди ще не хочу, та я й недостойний…
– Слухай, Свириде, – перебиває Євтух. – Я тобі поганого не пораджу. У мене там желєзний блат. Тебе проведу туди потай від сторожі, й ти сам побачиш: там, у Божому саду, подалі від паркану, стоять три дерева. На одному – яблука пізнання, на другому – яблука життя, на третьому – яблука сварки й безладу. Яблуко пізнання схамали Єва з Адамом, після чого пізнали сором і Бога. Як на мене, що ж тут поганого, хіба за це слід було ввесь людський рід прирікати на каяття?
– Євтушко, я тебе завважав за брата, а ти, грішнику, поплюжиш Бога і його святі діла? Геть з моїх очей!
– Зваж, друже Свириде! Я прочанин, – продовжував брехати Люципер, він же диявол, він же змій, він же спокусник, коханець Єви. – Не бачиш, я йду з почаївського шляху. Ти тут у світському житті купаєшся в достатку, як вареник у сметані, а я скільки хресних походів пройшов молитовних шляхом, скільки кровиці витекло з моїх поранених об каміння ніг! – При цьому Люципер склав руки, як при молитві, і впав навколішки.
– Вибач, я спочатку не запримітив у тобі Божого чоловіка. Ходи до хати. Поки повечеряєш борщу з м’ясом та що Бог послав, відпочинеш, я впораюсь по хазяйству, а там і по яблука, нарву повну пазуху. Дам усім, тільки одній тещі не дам. Буду молитись, щоб Бог не укоротив їй віку, а вічності їй забагато.
– Згода, – сказав псевдо-Євтух. Тільки в хату я не ввійду. Боюсь натрусити всякої вошви. Давай на ґанку чи прямо отам, на колоді.
– Авжеж. Ще одне, – і Свирид зупинився прямо серед дороги й поклав руку на плече Євтуху. – Ледь не забув. У мене добра корова й робоча коняка. Таких – кинь навкруги – за сто верстов не знайдеш. Чи можна і їм по яблуку, щоб і вони, як і вся моя родина, отак, вічно? Га?
– Думаю, що можна. Чому б і ні. Чому б і корова, і конячина разом з господарем не прожити вічність? Отож, зранку в путь?
– Та ти що? До ранку я повинен бути вдома, у полі косовиця, а я, як хлопчисько, поліз у сад яблука красти! Та мене ж хазяї – сусіди засміють!
Після того, як Кіндрат накосив кілька добрячих оберемків отави і з’їв, стоячи, пирога, запиваючи кисляком, вони з Євтухом вирушили в путь. Стомлений від клепання кіс (сьогодні він був не косарем, а клепачем), Свирид, йдучи, заснув, як зазвичай засинають трударі, стомлені важкою працею, даною як спокуту за отримане від Єви пізнання. Виявилося, пізнання особливо не знадобилося тим, хто надриває пупи, вергаючи мішки з хлібом, добуваючи в копальнях вуголь і сіль. Наслідками гріха Єви і Адама скористалися так звані інтелектуали, які створили “під себе” такий світ, яким можна керувати. Це світ дійсного й гаданого, уявного, позірного, у якому істина й правда навіть і не ночували, а якщо й ночували, то десь на сінникові, бо в хату їх і на поріг не пустили.
Уся ця історія зі Свиридом, коли його, сплячого, манівцями-доріжками  й райськими кущами потайки провів Євтух-Змій до Едемового саду й обманом примусив зірвати та вкусити яблуко сварки (бо доступ до “древа життя” надійно охоронявся чудовим вогняним мечем), відбулася за тисячі років до того, як Сірий стояв неподалік Едему, у якому дерева пахли ладаном.
Сьогодні, як і тисячі років тому, шестикрилі херувіми впускали прихожан тільки після того, як ті пройшли співбесіду з Консультантом, сивочолим чоловіком кремезної статури років сорока. Консультант був одягнений в українську вишивану сорочку, подібно до тих, які носять актори ансамблю Павла Вірського, російські полотняні штани й польські мешти. З тої причини, що тільки на одній половині Консультантової плоті лежало Небесне світло, Сірий спочатку не довіряв йому, виконувачеві лише трансляційні функції. Вирішив ще трохи вивчити ситуацію й послухати музику райську: гудіння бджіл, пташине щебетання й перешіптування листя дерев. Таких дерев Сірому ще не доводилося бачити: великі крислаті дуби розкішно розкинули густо гіллясті верхи.
Кожного, хто наважувався спрямувати свої стопи до Небесного Царства, янгол торкався вогняним крилом. Одні без затримки зникали за дверима Храму, інші – з криком від пекучого болю кудись провалювались у супроводі грізного: “Скоріше верблюд пройде через вушко голки, ніж грішник потрапить до Саду”.
Громами прогриміли святі слова, мабуть, відлунням докотилися аж до землі й освітились блискавкою. Якщо раніше така обстановка Сірого радувала й підносила, то тепер йому стало лячно. Він наблизився до Консультанта, потоптавшись на місці, кахикнув у кулак. Та не встигнувши сказати й слова, відразу почув не суворе й не лагідне, не просьбу й не наказ: “Зніми своє взуття, бо земля, на якій ти стоїш, є святою землею”. Сірий хотів було сісти, та Консультант суворо застеріг: “Тут не сідають, тут стають навколішки”. Сірий став на коліна й польські мешти ніби самі сповзли з ніг.
– Сірий, – звернувся поглядом Консультант. – Що тебе привело в чертоги Господа?
– Якщо знаєш моє ім’я – в імені моєму й відповідь на питання. – Потім Сірий схаменувся, згадавши, що він веде бесіду не з Зізі і навіть не з ректором Семеном Семеновичем, і поспіхом додав: – Мене привела жага пізнання.
– Пізнання до радощів не веде… Веде до суму й невпевненості. Та якщо так хочеш, то знай: пізнаєш стільки, скільки любиш. І не на йоту більше.
– Я не вірю у зв’язок розуму й почуття.
– Бо ти той, чий образ відбивається на поверхні дзеркала. І не інший. Судячи з віку й освіти, тобі треба бути вчителем, та ним не став, і тебе слід знову навчати началам Слова Божого, і ти нужденний у молоці, а не в твердій страві. Той, хто живиться молоком, не розуміє слова правди, він – немовля. Тверда ж їжа властива досконалим, у них почуття здобуте з розумної навички й через  те вони з дитячості привчені до розрізнення добра і зла, які є плодом не простого розуму – розуму розуму й розуму серця. Досконалі тому, що вони сильні, життєздатні, жадібні до життя мисленики, які заходять у життя з парадних дверей.
– Я, раб Божий, слабо володію текстом Біблії, якщо бути точним, то цієї Книги ніколи не брав до рук, а знання, якими володію – то передані з вуст у вуста. Уважав: читати Біблію – втратити репутацію. Люди скажуть: на якій підставі кандидат політичних наук вивчає Святе Письмо, він що, слухач духовної семінарії? Я пойнятливий, якщо треба – вивчу. Але чи вартує таке діло моїх зусиль? Порівнюючи два знані мною світи – Земний  і Небесний – я висновую: світ Земний, у якому Господь присутній як гість, набагато цікавіший і веселіший, ніж той, у якому Господь є господарем.
– З очей твоїх ллється хула, а з язика вигострюється жало змія. Вони й заволочили ясність думки: Бог є таїна, і таїна сія велика. Та хіба є щось цікавіше за таїну? Це я так, до слова. Тепер по суті. Бог дає тобі вибір: чи читай Послання до Галатів Святого Апостола Павла, чи дивись еротичний фільм. Чи заводь дружбу з тим, хто тобі поставляє наркоту, чи з лікарем дружи, який виганяє з тебе наркоту. Але рано чи пізно Бог спитає в тебе за твої діяння. Рано чи пізно ти зрозумієш: за все треба платить.
– Слухаю й винюсь. У моїй свідомості б’ються навкулачки всі релігії світу й вірування різних народів. Але уривки з Біблії, які мені доводилось чути чи читати як епіграфи до світських книжок, радують і возвишають. З часом я буду гідним поклонником і рабом Божим. Ось побачиш. На мене можна розраховувати. А тепер скажи, будь ласка, ти все можеш, великий Консультанте, посередник, як я розумію, між Богом і людьми, скажи, як облаштований цей світ, і чому він втручається в наш, земний? Жили б ви собі й ми жили б, літали один до одного за туристичними маршрутами, на одному Едемовому садові з храмом і прилеглими до нього будівлями, знаєш, які можна бабки зашибать? Розуміюсь на цьому як професіонал – на землі займаюсь квартирним бізнесом.
За ввесь час монологу Сірого Консультант не сказав жодного слова, разом з тим на ньому щонайменше разів зо п’ять мінялись хітони, щораз іншого крою й кольору.  Консультант нервово підперізував чи розперізував пояс. Сірий не помітив стан співбесідника, був певен того, що святі чи напівсвяті нервів не мають, і через те переносять усе їм сказане спокійно.
Консультант знав наперед про що скаже цей знахабнілий прибулець, і через те прямо запитав:
– Уточни, якоїсь милості чекаєш від Неба?
Сірий опустив очі, притис свою обувачку до грудей і тихо мовив:
– Мені незручно. До Господа йдуть немічні й нужденні, а в мене, загалом, усе благополучно: на здоров’я не жаліюсь та й усім іншим не обділений.
– А лозівське правосуддя? Зараз багато скаржаться на дочку Урана і Геї –  Феміду, як не як, а трудиться з часів незапам’ятних і проживає в місці сьогодні провінційному – Пелопонесі. Та й стара стала, ганяє сліпців по лезу.
– З лозівською епопеєю я впораюсь і без Бога. Друзі-кавказці допоможуть – я їм не раз і не два допомагав…
От би отримати щось суттєвіше… Здатність самочинно починати значні події і перемагати… Як би я молив Господа й славив Його Діла, коли б поставив мене на Путь головного в Києві. Якщо вже не першим, то й не другим… Головним… Я б віддячив… Організував би будівництво церков. Мазепа такої кількості не будував, скільки збудував би я. Кажу правду, ось тобі Хрест,  – і Сірий тричі перехрестився, низько кланяючись наставникові, ніби від нього залежала доля прохача.
– Цікаво, – з усмішкою сказав Консультант, – ти звертаєшся до Бога, як звертаються з проханнями в профспілку за грошовою допомогою. А потім запитав, ніби й справді заздалегідь не знає відповіді: якби ти, будучи головним у Києві, поставився до протесту безправного й зголоднілого народу?
– Уже була революція: триста озброєних вояків здійснили переворот у столиці Російської імперії, як показав час - не на краще.
– Як, ти не відриваєш історію України від російської історії?
– Це ж різати по – живому…
– Не всі так думають. Уяви собі, що через кілька років у Києві виходять люди на центральний майдан, називається він Майданом Незалежності, багато людей, сотні тисяч, озброєних лише ненавистю до дійсної влади, й вимагають змін, насамперед змінити ставлення до себе. І це вони, ці сотні тисяч і цілий світ, назвуть “Помаранчевою революцією”. Якби ти, на той час Головний у Києві, діяв?
– Не знаю, яким способом, але беззаконня не допустив би. Влада –  від Бога. Разом з булавою вручається армія, міліція, суд і всі інші атрибути влади. Вони вручаються не для того, щоб марширувати на парадах, а щоб захищати Президента. А потім, звідки ти, Консультанте, узяв таке чудернацьке словосполучення “Помаранчева революція”? Субтропічне цитрусове дерево помаранч для українських чорноземів незвичне, оранжево-червоний колір для побуту не характерний.
– Звідки я взяв? З Майбутнього, звідки ж іще.
– Ось поставте мене на Київ, побачите – я цього не допущу. Тим більше, що Бог мене підтримає. Він, я бачу, Сам не любить змін. У постійних змінах народжується анархія. У своєму житті я свідомо чи несвідомо закликав до порядку. А якщо і вчиняв якийсь дрібний грішок, набутий за рахунок блуду, то його вже давно спокутував, перебуваючи в лабетах лозівського слідства.
А взагалі, що таке блуд? Як я зрозумів, світ починався з блуду. Чи не першою зрадила своєму чоловікові Єва? Так, Змій – спокусник, хитрий диявол, але ж він, давши скуштувати заборонений плід, відкрив очі першим людям на добро і зло, що фактично зробило людей рівними до богів, тобто творцями, які не можуть бути такими, не пізнаючи Божий світ.
– Блажен той, кому Господь не ставить гріха й у чиєму дусі немає лукавства, – відповів на це Консультант. І додав: нарцисизм – це гріх. Подвійний гріх, якщо Нарцис не є індивідуальністю, якщо він не холодний і не гарячий, а так собі, тепленький.
– Може, і було якесь лукавство, але його вже не буде – клянусь здоров’ям свого сина Костика. Я буду чистіший за Адама до того, як він відкусив яблука пізнання. Тільки хай Бог кине мене на Київ.

2
– Заспокойся, – сказав Консультант, – твої повідомлення кодуються в нашій комунікативній системі, вони регулюються відповідними всезагальними принципами. Чуєш? Усезагальними принципами. Богові немає діла до твоїх переживань. Він взагалі не знає, що таке твоє щастя. Для нього основне – світопорядок. У людей з Богом є спільний проект, і якщо хтось із вас відходить від плану чи порушує його, Господь карає, інколи жорстоко.  Особливо тих, хто дивиться з себе, а не з Нього. Зрештою, ти зараз зрозумієш  сам, – і Консультант накрив долонею тім’я голови Сірого. У того заіскрились очі, розправились груди й такий стояв забронзовіло – красивий на небесній тверді! Перед едемовим простором буяння краси, був метрів сто заввишки чи трохи вищим.  Відчував, що він – енергетичний згусток, дух свободи, частина якогось великого огрому, інтелектуального центру й фізичної краси. Інтелектуальна енергія Всесвіту заходить у нього й виходить з нього. Сірий кожною клітиною тіла відчував своє представництво в макровсесвіті. А раз так, то в ньому, Сірому, містяться всі закони Всесвіту. Створені за спільною програмою Вселенських сутностей, вони переливають, збагачені творчістю, свою енергію одна в одну: мікрокосмос в макрокосмос, і навпаки. Тільки тепер згадав відомий у світі Бування міф про восьмий день творення. Згідно з міфом, після створення світу й людини, на восьмий день, одпочивши, Бог передав людському роду свою справу творіння, творчості. Творчість виявляється, і покликана піднести, а відтак і зрівняти людину з Богом.
У Сірого й на мислі не було прирівняти себе до Бога, він відчував себе Його рабом і прийшов у світ Едему з однією метою – по милостиню. Зараз  йому стало соромно за те, як він, пилинка енергетичного потоку, наважився молити Бога про посаду на київських пагорбах. Це ж примітивний індивідуалізм. На такий крок здатен лише той, у кого тіло вивільнене від духу! Бути подобою Божою, Його творінням і Його співтворцем – немає вищого під небом покликання, немає вищої посади. Посада тоді богоугодна, коли є частиною Божого Промислу. Тому займати її надзвичайно важко: Богом освячені керівні посади рідкісні, навіть є такі, яких у світському житті ніхто негідний обіймати. Влада в Євангелії – привілей, дарований дияволом за поклоніння йому. Люципер, заколотний, бунтівливий Люципер, винуватець загибелі Вавілону й розбрату народу українського, любить комфорт, бо звик до зручностей, свого часу дарованих Небом. Люципер незримо сидить у зручних кріслах начальницьких кабінетів і спокушає їх володарів до гріха. Примхливому начальникові, який відмовиться від сексу, піднесеного на золотому блюдечку з голубою облямівкою, запропонує Люципер грошенят, яхту, острів на Дніпрі. Якщо й цим не вгодить, тоді дає владу, але не за “так”, як хотів Сірий видурить у Бога Київ. Не встоє начальник, зламається, стане не Боговим, а Люциперовим прихильником.
*                *                *
У цю хвилину Сірий хотів бути Боговим прихильником, і від цієї думки йому стало, як ніколи, просвітлено на душі. Таку легкість і чистоту, якщо б він навіть і хотів, не можна означити словами, бо таке просвітлення ніколи раніше не траплялося на земних дорогах і його ні з чим знаним не можна порівняти. Виникла свідомість чогось, що не може бути замінене й змінене, але чи зостанеться з ним назавжди?
Для Сірого невизначеність, оте “щось”, відсутність чітких обрисів “чогось” завжди перебувало у стадії плину, завжди змінювало свою оцінку на таку, щоб аж колола. Знаючи таку свою вдачу, він остерігався в наступну хвилину викинути якогось коника, змінити свою думку на протилежну. Не раз так траплялось: розв’язання якогось питання виношував місяці, а в останню хвилину приймав зворотнє раніше остаточно прийнятому, довівши таким чином, свої зусилля, перспективні плани з корисними наслідками до абсурду.
Цього разу було зовсім по-іншому. Виникла свідомість не “чогось”, а відчуття того, що він частина світу чи світ частина його. Усесвіт – це член людського тіла, він – первинний і вихідний, а космос, маючи всі ознаки людини, вторинний і похідний. Виникло чітке відчуття того, що він творить світ у повному розумінні цього слова, якщо віддає свою енергію, якщо приводить свої помисли та думки у відповідність до космічних законів, викладених у священних книгах, глибоке вивчення яких ще передує. Звідки в нього, у флюгерного Сірого, виникли такі думки? Він казав собі, що читав колись “про таке”, як і читав про те, що енергія творчої людини та його особиста енергія брали участь у створенні радіо, телефону, рентгена, телебачення, ядерної бомби, комп’ютера. Це і його, Сірого, частинка мозку перебуває у Вакуумному Супермозку, яким відає Бог, чи він же, супермозок, і є Бог.
Не може Сірий відмовитись від шляху, на який йому дає можливість ступити Вища сила. Бо з плином часу більш залежною буде доля матерії від нього, Сірого, а саме – від його творчого духу, виробленого розумом. Невидима матерія (інформаційні потоки, ДНК) стали зрозумілими Сірому. Їх розвиток, набуваючи нових, ще небачених і нечуваних форм, також залежить від нього. Пізнання Першопричини (Бога, Мозкового Центру чи, як по-іншому називають, Центр управління Всесвітом) – то велике завдання. Вивчення основних законів існування Мікрокосмосу (людини) і Макрокосмосу (Всесвіту) як духовних сутностей – це здатність тих, хто вивчає подавати енергію в Космічний Супермозок і отримувати енергію від нього. Процес взаємодії Мікрокосмосу й Макрокосмосу можливий за тієї умови, коли людина стане метою для себе самої, здатної накопичувати й заощаджувати енергію розуму в скарбниці Мозкового Центру Всесвіту. Для плідної взаємодії між двома носіями розуму слід активніше (з боку людини) встановлювати діалог, на прикладі України та її історії стає очевидною потреба в більш ефективному, ніж той, що існував дотепер.
Консультант, між тим, читав думки представника зануреної в гріх землі, яку патріоти називають святою і, побачивши зміни в психології прибульця, вирішив йому допомогти:
– Ти, мікрокосмос, Боже створіння із земним тяжінням, вочевидь, хочеш познайомитись з Едемом, побувати в ньому, придивитись до нього, вивчити його?
– Хочу. Так, так – хочу. Ого, ще й як хочу!
– Туди відкритий шлях тільки для Блаженних, чистих серцем.
– Можливо, я трохи й нечистий серцем. Але я хочу, щоб у ньому чи в іншому своєму житті, якщо воно мені буде дароване, розповісти про Едем – Сад, насаджений власноруч Самим Богом. Може, не так талановито, як розповів Данте про Рай, Чистилище й Пекло, але не менш цікаво. А про себе подумав: “Хоча б у цей відповідальний момент не подавав свого голосу Двійник. Може вигідній справі завадить”.
– Знову хитриш: ти не тільки про те подумав.
– Так, справді, не тільки про це подумав, – відповів Сірий, знову збентежений тим, що його думки не захищені межами Таїни. – А то на землі сперечаються про Едем, Люципера, Вавилон. Я б розповів правду.
– А чи потрібна людям правда? В Україні кожен має свою правду, немає одних моральних приписів для всіх. Правда, яку ти хочеш піднести світові – це твої оцінки життя. Правда Божої сили – он яка міцна й вічна, та й ту чи не визнають, чи про неї забувають, треба час від часу нагадувати. “Допоки грім не гряне – мужик не перехреститься”. А щодо суперечки – так у ній ніколи не народжується істина. У суперечці народжуються проблеми, які заступають істину. Істина – у Заповідях Бога.
– І все-таки, якщо Божа ласка, дай можливість хоча б одним оком усе те побачити, почути, помацати й понюхати – хай Бог відкриє врата у світ творчості.
– Бог – це Таїна, велика Таїна. Для Нього відкрити невеличку щілинку Своїх Діянь немає сенсу – смертний не здатен їх осягнути за мільйони років. Разом з тим, вони, Творіння, усім відкриті, кому дано побачити, той побачить, кому дано почути – той почує. Його мистецтво – підходь і пий.
– Як я можу підійти?
– А отак, бери й підходь.
– Там сторожа.
– Для того, хто вірує, сторожі немає. Йому все відкрито й зрозуміло…
– Та я буду.., – перебиває Сірий Консультанта.
– Ти не можеш, – продовжує Консультант, не звертаючи уваги на нетерплячість Сірого, – створити правдивий образ Едему. Якщо тобі не дано оформити свої почуття й піднести свою думку у вигляді букета троянд коханій жінці Світлані, а позичаєш слова в поета іншої епохи на ймення Шекспір, то який ти після цього інтерпретатор Божого помислу?
– Я буду молитись, я піду навчатись, у Літературний інститут вступлю, але дай глянути  й допусти до Києва… Я буду вдосконалюватись і завжди пам’ятати Христосові слова: “Будьте досконалі, як Отець ваш небесний”. Тобто, я буду намагатися стати Боголюдиною, тільки допусти мене до Києва. У Києві я буду жити в своїй долі. Хоч пару днів дай прожити в своїй долі!
– Ти обіцяєш, як депутат, але таким обіцянкам вірить тільки український виборець, більше ніхто. На петльовану стежину стаєш, подобо Мікрокосмосу! Зрозуміти Небесний світ земному світові важко, у багатьох випадках – неможливо. Особливо тобі. У тебе повинна змінитись свідомість, бути іншими, ніж тепер, окуляри, будуватися новий духовний храм. Наблизитися до Небесного світу допомагає церква, та й то не завжди успішно. У справі чуттєвого піднесення людини до Бога хтось зі світу бування міг би зробити поступ. Це було б усім на користь.
– Я грошима допоможу церкві.
– Хтось, та не ти. Ти здатен на трансформацію якихось деталей, на їх основі ти нафантазуєш такого, м’яко кажучи, що й на голову не взуєш. Та й не володієш засобами виразу, секретами ліро-епічного жанру, які мають свої особливості в сакральному мистецтві. Навчитися римуванню може будь-хто після двох – трьох років наполегливої праці. Але писати велику книгу таїни природи – означає вживляти межи рядки прикмети Творення Господа, передавати те, що не передається за допомогою органів почуття: пафос вічної Божественної краси, гармонію живого життя й усе те, що вимагає від письменника творець.
Ставлячи такі умови, Бог не вимагає обов’язково виражати релігійний і містичний настрої. Уславлення Господа – осмислення величі Його діянь. А це означає, слід постійно відтворювати предмет чи будь-яку подробицю світу людини, утверджуючи життя й правду. Разом зі змалюванням зовнішньої стихії буття докопуватись, яка Таїна прихована за зовнішніми ознаками  предметів і явищ, що складає їх ядро, внутрішню сутність.
Отже, прибулець землі, кандидат політичних наук, на ім’я Сірий, чи ти готовий бачити не сюжетну канву євангельського тексту, а його внутрішній філософський сенс, через який і просвічується Божественна гармонія?
– Треба спробувати, – відповів Сірий і, як казала Зізі в таких випадках, не почервонів і не провалився невідомо куди. І після непочервоніння, і непровалу невідомо куди смиренно підпер підборіддя складеними докупи долонями, замість того, щоб перехреститись.
Консультанта цей мусульманський жест спонукав до сказаного додати:
– Точніше, не нафантазуєш – набрешеш. Уже зараз шукаєш опертя не на Творіння Господа – вибрав за приклад смертного Данта. Орієнтуючись на зразок, образ, символ земного походження, ти орієнтуєшся на так звану масову свідомість. Нею ти будеш користуватися й в зображенні неземних феноменів. Ще не написаний тобою твір про Едем бачиться як символ земного, повсякденного, на кшталт того, що збудував олігарх, обнісши парканом сад колишнього науково-дослідного Інституту ботаніки. І це справедливо – люди просять реального, а в ньому – хай вигадки, аби в ній все-таки пульсувала радість. Смерть, кров, сльози – набридли людям, їм хочеться чогось світлого, хай маленького промінчика, тільки щоб він проникав у середину буття. Не треба смертним путівника Едемовим садом, не треба зразка прекрасно-доброго іншого світу, не треба ідеалу. Для сьогочасного життя й найближчій його перспективі людям досить мавзолея і Леніна в нім. Як ти пригадуєш, зі створенням ідеалу в Господа є гіркий досвід. На самому Початку Бог створив зразок плоті й розуму і втілив його в образі Люципера. Та що зрештою вийшло з того ідеалу – ти відаєш.
– Оце ж усе я й хочу піднести людям – хай учаться творити, як Творить Бог. І якщо хтось у чомусь помилився, буде метода скинути з душі тягар, як скинув Бог Люципера з Неба. Людина, яка усвідомлює себе в боротьбі – людина Божого Промислу. Божествену істину виголошував чорнокнижник Фауст: “Лиш той вартий щастя і свободи, хто кожного дня за них іде на бій”.
– От бачиш, знову з вірної дороги прямуєш до тупика. Ти переносиш акцент на такі форми рефлексії, які провокують боротьбу на інстинктивному рівні. І використовуєш для торжества цієї хибної ідеї форму соціального міфологізму, ідеалу, іншими словами, на те, що переносить акцент із взаємодії людини з Богом на міжособистісні відносини. І куди? У гріх занурених людей, створення системи таких відносин, тобто вибудовування логіки гріхопадіння.
– Я зрозумів, – каже Сірий після паузи, – штучно створений соціологічний міф, тобто ідеал, є часткою свідомості маси, у якій розчиняється моє особисте ставлення до того чи того явища в колективній свідомості.
– Це все так, але це все не туди. Ти казав, що Святого Письма не брав до рук. Якби читав, то знав би, що Антихрист – це чистий ідеал, і в цьому, між іншим, полягає його відмінність від Бога. Ідеал передбачає суворі правила закону, а  закон, як відомо, має примусовий характер. Тому ідеал звільняє від індивідуальної свободи, від соціуму. Ідеал – засохла гілка дерева, за якою можна вивчати дерева структуру й визначати: чи то була колись липа, чи колись був дуб.
– Консультанте, – хриплим голосом промовив Сірий, – я мав намір взятися за описання того, чого не можна описати. Зобразити Едем неможливо. Безпорадними будуть перо, пензель, різець. У намаганні зобразити синій дзвін небес – марні зусилля. Як передати красу Едемову з його величним Храмом? Храм розташований на тлі по-справжньому чистих і прозорих романтичних стихій, наповнених атмосферою особливої поезії. Голубизна Ріки, блакить, життєво оптимістична зелень таємничого Саду навіть на відстані переповнюють мої груди тією вищою гармонією, якої годі шукати в Зеленому Раї. Нехай Рай, Божа Обитель залишиться нерозгаданою, недосяжною висотою й утаємниченою сутністю. Як високе небо над головою, бездонні провалля під ногами. А ще: дикі ліси, швидкі річки Карпат і тихі води та ясні зорі полтавщини. Я не достойний перенести всю гармонію Всесвіту на папір чи на полотно, чи у світ музики.
Несподівано в грудях Сірого щось перевернулося. Це таки прокинувся Двійник:
– Ти, виявляється, не тільки мастак фанфаронити, а ще й Лох, – сказав він заспаним голосом. – Та й історії не знаєш. Діди і прадіди твоїх ровесників, ідучи з колгоспу чи з заводу, обов’зково щось з собою брали. Одні жменьку зерна для курчат, другі – якийсь обапол на розтопку. Одні помирали, інші виростали в колгоспно-заводській примусовій системі й не ставали особистостями, мужчинами. Так ішов цей народ через ХХ століття: якщо хто й виживав фізично, та не виживав духовно…
– Чув про це, але багато додано негативу, – байдуже зауважив Сірий. – Куди ж дивилася влада, якщо кожен – носій?
– Влада на це дивилася крізь пальці: хай тягнуть. “По камушкам, по кирпичикам” державу не розкрадуть, а кого треба, ми притягнемо – новобудови соціалізму вимагають робочих рук, а де їм настачиш грошей на зарплату?
– І ти оце проснувся й потурбував мене для того, щоб повідомити новину допотопного періоду?
– Я кажу тобі: як ти можеш повернутись на землю, не прихопивши звідси, з підніжжя Богової величі, якоїсь зернини? Розкис: недостойний, пробач…
Сірий, який хвилину тому збирався спокутувати гріхи, вчинив, дивуючись самому собі, неадекватно раніше проголошеним намірам. Він нахилив голову вниз, поглядом відшукуючи Консультанта і, не знайшовши його, пробурмотів собі під ніс: “Кажуть, що Бог ніколи не залишає людину наодинці”. І от маєш: спокутуйся серед неба на пливучій хмарині невідомо за що.
У ту ж секунду над головою пролунало строго:
– Тобі щось іще треба?
Сірий від несподіванки стрепенувся й мимоволі подумав: “Консультант виріс разом зі мною чи я разом з Консультантом? А можливо, з таких несподіванок і починається кара Божа? Але за що? Невже Лозової не досить?”
Сірий не відчув, не побачив нічого такого, що б нагадувало про необхідність спокутувати гріхи. Значить, вирішив він, стачило Лозової на спокуту. Тому обережно почав ступати на заздалегідь намічену стезю:
– Прошу дати перепустку туди, – і Сірий правицею ткнув у бік загорожі Едему.
– Ти народився від плоті, і ти є плоть. Туди може ввійти тільки народжений від води й духу.

3
Консультант мовчки запропонував пульт, подібний до того, за допомогою якого в земному повсякденні регулюють роботу телевізора. Ліворуч, у небесній глибині, плавно виплило щось подібне на астероїд. Мала планета, що обертається навколо Сонця між орбітами Марса і Юпітера, правила за екран. Натиснувши кнопку пульту, Сірий отримував кожного разу нову картинку. Картинка давала йому інформацію, не особливо обтяжуючи органи зору й слуху. Інформація для Сірого була незвичною. Незвичність – у метафізичній сутності, тобто інформація, як така, не містить у собі нічого матеріального, складається з умоглядних реалій, абстрактних понять і наділена малозрозумілим смислом.
*                *                *
Після того, як Сірий натиснув на кнопку “Брама”, астероїд засвітився  об’ємним зображенням контуру вхідної арки: чи то збудованої з цегли, чи то намальованої на полотні, чи сконструйованої зі світла без тіней. Фокус зображення був таким, що предмет сприймався не тільки органами зору – всіма почуттями, і почуття ті від перехрещення народжували такі образи, які не мають нічого спільного з матеріалістичною даністю. На сторожі брами стоїть херувим. Насправді херувим не стоїть на сторожі.  Але він таки стоїть на сторожі, бо мусить стояти – принаймні так малює свідомість Сірого. Стояти з вогняним мечем, спровоковано інформаційним повідомленням про те, що варта установлена не безпричинно, а тому, що відбулася подія гріхопадіння Адама та Єви. Чи адекватне це сприйняття дійсним подіям – не має значення. Важливо те, що воно викликає емоційно-інтелектуальну реакцію та індентифікується з тими духовними сферами, які складають основу візуально незафіксованого, але наявного в пам’яті Сірого як образ-аналогія: ворота, херувим, меч.
Через те віряни, особливо віряни християнської орієнтації, мають повне право звинувачувати Сірого у сприйнятті Едемового Світу (та не тільки його) не таким, яким він постає з текстів Святого Письма. Скажімо, посередником між Богом і людиною є Ангел, з інших джерел – піп-батюшка, але аж ніяк не Консультант. Сірий уявляє потойбічну ієрархію Святих як зразок бюрократичної машини багатьох установ в Україні. Але це його право. Бог дає право на вибір. Навіть на вибір добра чи зла. Та свобода вибору вимагає суворої  відповідальності: вибрав зло – твоє право, але неси відповідальність за скоєне лихо. Сьогодні чи трохи пізніше.
Натиснувши на кнопку “Сад”, Сірий побачив, як з-за гори ллється незвичне сяйво, чуються веселі людські голоси, тече потічком вода, як символ благодаті. Навкруги, куди б не дивився Сірий, бачить зелені галявини, буяння неземних квітів на земельних площах, які не були проклятими за гріхи Адама і Єви, росли цілющі плоди, спечені хлібини – пожива янголів.
Натиснувши на кнопку “Люципер”, Сірий прочитав: “Обмежений доступ”, натиснувши на кнопку “Дерево”, почув голос, ілюстрований картинками: “І блаженний, як дерево, що посаджене при потоках вод, яке приносить плід свій у час свій, і лист якого не в’яне; і в усьому, що Він не робить, встигне”.
Натиснувши на кнопку “Покої”, Сірий побачив, як один з янголів раз по раз кліщами діставав вуглинки з жертовника й торкався палаючою жаринкою вуст когось з найближчих помічників Бога. При цьому він подавав тому чашу з багряним нектаром безсмертя й вічної юності.
Гра з пультом була цікавою, але вона здавалась Сірому дитячою забавою і він вирішив запропонувати Консультантові свою гру. Про перепустку до Саду Едема він уже просив і отримав відмову. Але мати його ще в дитинстві вчила: стукай у двері – відчинять. Такого не буває, щоб не відчинили. Стукай. І Сірий знову постукав:
– Дуже прошу, якщо твоя ласка, – сказав Сірий, цього разу уникаючи займенника “я”, – повтори одне вже раз здійснене Творіння Боже.
– Що саме?
– Вергілій водив Данта потойбічним світом, і люди дізналися про змістовне наповнення однієї, малознаної частини Макрокосмосу. У творі Данте (Сірий спеціально уникав назви “Божественна комедія”, бо не знав, як трактують на Небесах такий заголовок). Пекло цікавить нас мало – на землі здійснюються такі злочини, що чорний ангел зі своєю армією воїнства не придумає такої витонченої зухвалості, як це здійснюється на землі, особливо в Україні, особливо в сьогоденні.
– А це тому, – сказав Консультант, – що Адам і Єва зірвали, заборонене Богом зривати яблуко з дерева пізнання. Яблуко зірвать зірвали, а пізнати Богом створений світ люди не можуть. А ще більше не можуть пізнати себе. Бо не вивчають Біблію, не живуть за Божими законами.
– Я ж і хочу сприяти пізнанню, як Дант…
– Хоч не згадуй Данта. Це була чесна і справедлива людина. Коли з ним зустрічалися на нашому світі коментатори його творчості, вони відводили очі – їм соромно було за те, як вони у світі земного буття інтерпретували його творчість. А любов Данта до Лаури хіба хоч у чомусь нагадує твої кобелячі посягання на жіночу красу?
– У цьому я не винен – біс попутав. А зараз ще й в Лозовій правоохоронці заплітають руки.
– Покликання людини – протидіяти бісівським витівкам.
– Звісно, – сказав Сірий, розуміючи, що і цього разу йому не дістати допуску до Едему. Тому вирішив: треба відступити. Відступив, як відступає той, хто стоїть босоніж на березі моря: хвиля худеньким баранчиком підкочує, забирає з-під підошов добру жменю піску – відтак відступає, щоб набратися сили для здійснення нового наступу. Сказав Сірий, аби тільки сказати:
– Навіщо Господь допустив,  щоб Люципер зі своїм воїнством управляв нашими душами? Він, Ісус Христос, постраждалий за людські гріхи, Той, хто стоїть на сторожі життя, навіщо допускає страждання наші? Душі наші б’ються об скелі жорстокості, байдужості, приниження і рабства, як б’ється душа об пекельну скелю, змальованої Дантом Франчески да Ріміні.
– За гріхи. Людина перед лицем смерті й сам акт смерті – усе за гріхи ваші, за гріхи.
– Хай буде так, як Бог намітив. Хай буде так – не інакше: усі релігії свої етичні приписи ґрунтують на заборонах. І знову мене підштовхує якась внутрішня сила і я вчиняю гріх, запитуючи: хіба жорстокі знущання, коли нещасному немає іншого вибору, як бажання смерті, бо лише вона позбавить його подальших мук, хіба це не дає йому право вже не каятись, бо він набув, говорячи сучасною мовою, статусу мученика? Для козаків не було іншого способу спокути, як смерть на полях, для борців з російською експансією – довічне катування в соловецькому монастирі, для незгодних з комуністичним режимом – куля в потилицю.
– Ти став українським націоналістом, – констатував Консультант.
– Достатньо того, що в мене друг Аскольд – український націоналіст. Розумний і ерудований паршивець, але позбавлений царя в голові. Українським націоналістом я не збираюсь ставати, але це не позбавляє мене права зробить український народ щасливим, повернувши йому пам’ять, а з нею – і почуття власної гідності.
– Яким способом?
– Притискати цінами й податками, виганяти на брудні вулиці в пошуках роботи, якщо можна – знищувати фізично. Гірші загинуть – кращі піднімуться з колін, розірвуть ланцюги рабства, знищать мене й мою організацію і стануть об’єднуватись навколо віками вимріяної національної ідеї. Тільки такий шлях лежить до національної свободи й незалежності.
– Змінювати характер народу й особистості – то справа Бога, грішній людині до таких делікатностей – зась.
– Хіба не бачиш – я йду на самопожертву, я не боюсь передчасного закінчення свого земного життя заради того, щоб почалось справжнє життя української нації. Ось з якої причини – не заради індивідуалістичних забаганок прошу в Господа дати мені можливість стати першим в Україні, ну хоча б другим, бо я завжди буду директором.
Так, я грішний. Так, я не гідний ласки Божої. Так, я каюсь за свої спокуті й неспокуті гріхи. Разом з тим – прошу прощення в Господа нашого Ісуса Христа. Мною помічено, що самі Небеса склали передумови злочину, а то й відверто штовхають нас в обійми Люципера. Чого варта ідея гармонії, пропорції, симетрії, які від Бога. Гармонію, пропорцію, симетрію жіночого тіла також дав Бог. Люциперу тут не треба застосовувати багато зусиль, щоб кинути здорового мужчину у вир блуду. Тоді, за яким правом карається молода людина, у розум якої вживлено грішну думку, а в тіло – прагнення розрядки енергетичної сили? Ти, Консультанте, я бачу, красивий і ще не старий, і жіноча стать хвилювала таки тебе хоч раз у житті, якщо ні, тоді приходила у снах – чорно-білих і кольорових. Навіть якщо ти провів усі свої роки в монастирській тиші чи в темній печері з гадюкою і вовком.
Мене ж найбільше турбує доля України. Я хочу створити українську націю – бо вже відкрито, у тролейбусі кажуть – сам чув: “Зачем Украину отдавать  в руки хохмам? Газ исчерпаем, нефть  – тоже, чернозем – вечен, тем более – планету ближайшее время ждет продовольственный кризис”. Я хочу створити українську Україну – і мені повсюдно пам’ятники будуть ставити.
– Уже був один такий – той хотів створити надлюдину. А що з того вийшло? Він фактично сприяв створенню маси, яка й сьогодні керується інстинктом юрби, а не справедливою соціальною системою, що утворилася в якійсь математичній голові. Бог створює і людину, і народ. – Ті, хто хоче перебрати справи Господа, голосно чи пошепки, стверджують: “Бог помер”.
– Від мене ніхто не почує такої дуристики, що Бог помер. І я ще раз прошу нашого Господа Ісуса Христа дати мені можливість – хай і через жорстокість та утиски – примусити українців стати українцями. Вони – сліпці, не бачать: ще отак з десяток-другий років, і сягнуть точки неповернення.
– У своєму наполяганні безумствуєш ти, Сірий, знаєш, що гріх, а ризикуєш, не боїшся втратити Божу ласку. Тоді нехай Откровення Святого Івана Богослова стане для тебе випробуванням.
На екрані з’являється сім золотих світильників, серед них – Син Людства.  Коментує Іоан Святий Богослов. Портрет Ісуса Христа не показується, лише коментар Іоана Богослова висвічується: “Голова Його і волосся білі, як хвиля біла, як сніг, і очі Його – як пломінь вогню. І голос Його, як шум багатьох вод. Він тримає в десниці Своїй сім зірок, а з вуст Його виходить гострий з обох боків меч; і лице Його – як Сонце, що сяє у силі своїй”.
І далі:
“Я бачив сім Ангелів, які стояли перед Богом і дано їм було сім труб”.
І прийшов якийсь Ангел і став перед жертовником, тримаючи золоте кадило; і дано йому багато фіміаму… І сім Ангелів, що мали сім труб, приготувались трубити.
А тепер, – сказав Консультант, – те, про що буде говорити Іоан Богослов, перевертай на українську історію: Святе Письмо має універсальний характер.
Перший Ангел, – читає Сірий на астероїдному дискові, що заміняє в цьому світі екран телевізора земного повсякбудення, – затрубив – і виник град, і вогонь, змішані з кров’ю, і впали на землю, і третя частина дерев згоріла, і вся трава зелена згоріла.
Консультант упритул наблизився до Сірого й сказав, дивлячись у вічі: “Коли це і де це було? Ти не знаєш? Як же ти смієш на себе брати труд з формування, як ти кажеш, національної свідомості, не опираючись на історичну пам’ять народу? Не пов’язати цитовану думку, яка є фактом біблійного світу (віриш ти в нього чи ні – не має значення), з історією України і її народом, не вболіваєш за його долю, а хочеш лише нагріти руки на його стражданнях. Кожен українець, якщо він і справді патріот своєї землі, скаже, що слова першого Ангела про “град і вогонь, змішані з кров’ю” безпосередньо стосуються подій в Україні, коли феодальна роздробленість Київської Русі призводила до крові й пожеж, до рабства й смерті, а свобода давалась тільки тим відчайдухам, хто шукав порятунку в безлюдних степах, відкритих вітрові і стрілі турецького яничара та списові кримського татарина.
Глас труби першого Ангела сповіщав не лише про яничарські, ординські, польські чи московські набіги на землі благословенної і водночас нещасної України. Боротьба, яка точилася між князями, – основна причина занепаду. В Україні не було німецького Бісмарка, що залізом і кров’ю об’єднав країну, в Україні були Володимир Мономах, Ізяслав, Всеволод й інші князі, які роз’єднували Україну, нищили один одного, палили села й міста. В Україні був Андрій Боголюбський, московський князь, онук Володимира Хрестителя, який знищив Київ і всіх без виключення його мешканців, дотла спалив місто, на сотні років залишив пагорби, хрещаті яри пристанищем диких звірів.
І ти, Сірий Сергію Євгеновичу, уважаєш, що народ цей треба ще мучити, примусити проснутися національній свідомості? Ну що ж, українців ще й ще мучили, про що протрубив у золоту трубу другий Ангел: “Другий Ангел затрубив – і ніби велика гора, що палала вогнем, рухнула в море; і третина моря зробилася кров’ю. І померла третя частина живих тварин, що жили в морі, і третя частина кораблів загинула”.
– Ти, Сірий, – продовжував коментувати Святе письмо Консультант, – кажеш, що моря в Україні немає? А степ, його безкрайній простір, – хіба то не море? Поїдь в Асканію Нову, подивися, як вітер хвилясто грає ковилю – хіба то не море?
Консультант спостеріг, що Сірий насправді не сильно переймається задекларованим болем з приводу української історії.
– Що ж до татарської навали, – продовжував Консультант, – то тут слід уточнити: не третина України – уся Україна зробилась кров’ю, і не одне місто, запалене татарами, рухнуло в море, – таки, мабуть, більше третьої частини “живих тварин” померло й загинуло, як і третина українських каравел-возів. Татарське іго стало доленосним у подальшому житті українськї людності. Ідеться не лише про матеріальні втрати й людські ресурси. Ідеться про те, що Україну переорієнтували, наскільки це вдалося переорієнтувати, на азійський шлях розвитку, згідно з яким земля знаходилася у власності держави і, отже, громадянин не належав собі, він належав державі, тобто її керманичеві, тобто тій бюрократичній машині, яка його обслуговувала. Цю обставину, започатковану татаро-монголами, повною мірою використав Іван Грозний та Петро Перший і всі наступні московські й російські царі, Володимир Ленін і всі наступні комуністичні вожді. А ще вони підтримали й розвинули положення духовного життя татар про те, що право думати отримували лише ті з підлеглих, хто, думаючи, вгадував бажання вождя.
Сірий на знак згоди кивнув головою:
– Так і повинно бути! Як же тоді направити людську волю в один потік, коли кожен норовить пропхнути своє. Франсуа де Ларошфуко – французький дворянин, далекий від ідеології татаро-монголів, зауважив те, що ми питаємо поради лише з однією метою, щоб утвердити для себе правильність нами прийнятого рішення.
– Не розумієш ти, Сірий, витонченості багатьох речей. До то ж, не вихований, не можеш дослухати до кінця.
Після хвилинної паузи Консультант продовжив:
– Якщо важко означити ситуацію словом і, зазвичай, багато людей блукає манівцями хибних орієнтирів, від небезпеки вгодити вождеві виникла звичка говорити про все й ні про що, аби можна було вибрати із сказаного примітивному слухачеві те, що він хоче.
– Вибач мене, великий Консультанте, але виходить, що вожді, які приносили данину завойовникові, були дебілами чи що?
– Звичайно, ні. Хоча прийнятого правила суворо дотримувалися, бо вождь звик до примітивізму, заохочував його відсталістю – закляклістю керувати простіше та й безпечніше. Така методика одурманення народу тривала не одне століття, це того народу, ручний млин якого (стоїть в музеї хліба в Переяслові) налічує десять тисяч років. Для порівняння: за дві тисячі років до нової ери в Західній Європі був кам’яний вік. А вік колядок в Україні (і це довів А.Потебня) -  14 тисяч років. Чи не береш гріх на душу перевиховувати цей народ та ще й просиш для цього сил у Господа? Ти, гість, який подорожує Україною, який уявив себе в чужому домі господарем, виношуєш ідейку жорстокості, яка (ти ще від п’яти Ангелів почуєш – почитай уважно!) і без тебе принесла народу море страждань. Та народ залишився великим: страждання викликає злість у холодних, корисливих натур, слабих розумом і кволих серцем. Це не стосується тих, кого ти берешся “виправлять”, а, як уважніше придивитись, – назбирати собі однодумців, організувати партійку й колобродити розумом чесних людей з трибуни Верховної Ради, про яку з Божою поміччю написано п’єсу “Аполлон у Верховній Раді”.
– Софією Павлівною? – від несподіванки викрикнув Сірий, через усмішку вихлюпнувши тепло й радість. Хоча й розумів – йому доведеться повертатися на нари, а не на студентські семінари. Та все ж на землю!
– Припустимо, щось подібне могла б створити і Зоя Якимівна, талант у неї є, та Бог не дозволив. Ці дві жінки, – продовжував Консультант, – одного року, навіть одного місяця й дня народження, наділені однією вдачею. Та по-різному склалася їхня доля. Одна вчилася в школі й вузі дуже добре, друга – дуже погано. Одна виходила заміж тричі, друга – залишилася старою дівою. Не буду розкривати хто є хто – тобі ще в неземному житті доведеться з ними спілкуватись. Скажу лише про їхнє ставлення до творчості. Одна озброєна знаннями “як повинно бути”, йде міцним залізобетонним мостом, інша – зі слабкою базою знань – хисткою кладкою на тонюсіньких палях. Відсутність міцності під ногами примушує останню вигадувати таку несподівану творчу ходу, на яку та, що стукає каблучками залізобетонною поверхнею, нездатна…
Консультант раптом замовк, повернувся в бік Едему, прислухався. Через кілька секунд хутко зник у невідомому напрямі. Сірому нічого не залишилося, як дивитись на екран. Знову Іоан, і п’ять із семи Ангелів, і висвітлюються пророцтва їх, один за одним трублять вони в п’ять золотих труб, у свідомості Сірого постають кольорові картини битви українців проти українців, поразка за поразкою від татар, гори смертей від пошестей та голодоморів, руйнація Батурина військом Петра та знищення Києва радянською авіацією. Усі оці страшні картини Сірий сприймає спокійно-байдуже.
Після слів, сказаних ним: “До біса, все набридло”, – моментально відчув, як зробився маленьким, як отой ліліпут, якого в дитинстві бачив на арені цирку. Пульт у руках тримати стало важко, Сірий жбурнув його в бік хутко зникаючого астероїда і сам провалився вниз, як провалюються студенти на іспитах.
– Ну шо, храяр, дофанфаронився? І на Небі не вжився? Гени не обдуриш! Які б одежі не себе не зодягав, у яких би світах не перебував, батьком-матір’ю дане візьме своє, нікуди ти від нього не заховаєшся – факт. А я, дурним будучи, уже почав вірити в тебе. Та виходить, не красить місце й місце не дає гарантій убезпечення від гріха. А от людиною треба бути, навіть серед Ангелів людиною треба бути.
– Дурний ти, мій Двійничку, як чіп дурний. Проник невідомо коли і як у мою голову, на периферію свідомості, і там розкошуєш об’їдками зі столу чуттєвого пізнання. А не запримітив, бестія, що я і на йоту не повірив у щирість спектаклю, який за допомогою світлових ефектів влаштував Консультант. Я не такий наївний, щоб повірити в усю оту маячню.
– Але ти на свої очі багато чого бачив і багато про що чув…
– Я не бачив головного – Бога, я не бачив Його. А до Едему взагалі не допустили. Значить, Бога немає, фата моргана й Едем. Едем – лише примара.
Двійник кілька разів перевернувся від несподіванки:
– Бога немає такого, якого ти витворив у своїх фантазіях.
Сірий вдоволено посміхнувся:
– Розумнішаєш, прямо на очах розумнішаєш, Двійничку. Люди створили Бога за своєю зовнішньою й внутрішньою подобою, причому таким, яким хочуть Його бачити кожен на свій копил. Микола Гоголь закликає навернутись до Бога через євангелівські істини. Одна з них – дуже особистісна: віднайдення духовної Батьківщини, це й становить сенс людського життя.
– А чому ж, непогана ідея – знайти духовну Батьківщину, нехай це буде й Італія, як у випадку з Гоголем.
Сірий продовжував, не звертаючи уваги на репліку Двійника:
– Тарас Шевченко – це ж треба такому! Від імені народу намагається своїми слізьми видавить сльозу в Бога. Віддавши належне могуті Господа (“Не нам на прю з Тобою, стати. Не нам діла Твої судить”). А що ж робити, якщо ми такі безсилі? “Нам тільки плакать, плакать, плакать і хліб насущний замісить  кривавим потом і сльозами”. У цьому вірші немає заклику до боротьби. Треба зачекати, коли Бог відпочине й тоді аж дійдуть руки й до українців. А поки – потерпим. Правда, важко терпіти: “Кати знущаються над нами, а правда наша п’яна спить. Коли вона прокинеться? Коли одпочити ляжеш, Боже утомленний, і нам даси жити?!”
– Слухаю я тебе, – з сумом у голосі каже Двійник, – ніхрінісінько ти не розумієш. Справедливіше було б, якби я був Сірим, а ти в мене Двійником. Усе, що ти зацитував з Шевченка, бездарно коментуючи геніальний текст, це не що інше, як прохання любові, добра, милосердя. Не тієї філософської любові, згідно з якою жаліють обмежених і пустих, а тієї любові, яка відроджує. Любов – жалість, яку викликає у Бога Шевченко, – найвище інтелектуальне почуття до рівного, бо ґрунтується на розумінні, зорієнтовано на “віддачу”. Мабуть, це і є справжня любов, про яку написано в Біблії і яку треба плекати у своїх душах.
– Мені жаль,  але в тебе хибна позиція, товаришу Двійник. Бог абстрактніший, а значить складніший за того Бога, якого ми собі уявляємо. Він не може копирсатись у твоїй душі й взагалі, він не може бути емоційно-чутливим. Бог – це Вселенський Розум. Він не може нас слухати й реагувати на наші долі. Бо він – Бог Абсолют. Такий Бог прирікає нас на жорстоку боротьбу, у якій немає прощення, а є око за око й зуб за зуб!
 
 

Розділ другий
У   С В І Т І   П А Р Н А С У

“Якщо існує гріх проти життя, то це… не зневіра, а сподівання на інше життя і спроба позбутися його невблаганної величі”.
А.Камю

1
Шлях нагору передбачає спуск.
Сірого не шокувала заборона переступити поріг Едему. Ще б пак! Яким робом можна виявити свої здібності, утвердити себе як особистість у непривітному й неосяжному космосі? Уява людини, яку так і не допустили навіть до огорожі Едемового саду, малювала вічне життя страдницьким, украй необлаштованим для здорового функціонування тіла – обітниці душі. Світ Едему для Сірого зовсім не універсальне благо – це лише хмари, тверда частина яких, як острови в океані, засаджені екзотичними деревами й заселені прекрасними образами людської подоби.
Спілкування з Консультантом і трубні заклики – присуди Ангелів –  навели на думку: чи існує такий Бог, яким його подає Біблія й мистецтво, особливо сакральне, чи не існує, не має для нього, Сірого, особливого значення. А от чи потрібен такий Бог, якому немає діла до твоїх сердечних мук, про це ще слід добряче подумати.
Безперечно, висновок конформованої людини Світу Бування досить красномовний. Математичний підхід до основоположних вузлуватих складових Всесвіту, єднаних Скрипкою, Словом, Ликом потребують інших вимірів. Результат – якийсь сумнів в іспиті на справжність, ніби заклик до того, щоб звіряти свою ходу з Божим Словом, воно звіряй не звіряй, а Він ніколи не відгукнеться й не допоможе. А нам, керованим лише Розумом, залишатись великими духом і ницими силою, неможливо, бо хіба можна використати орлині крила, якщо допуск в Небесне Безмежжя обмежений, чи зовсім відсутній? Небо дало Сірому зрозуміти: воночекає могутніх для польоту крил, які самотужки звільнилися від земної прикутості, але питання полягає у тому – чи варто жертвувати себе в ім’я святості? Адже він ніколи не переймається святою силою і не набуде Божої ласки. Сірий бачив і не раз чув: ідея Едему жива, пульсуюча. Але який мені з того зиск? Просив кинути мене на Київ – зась, для початку хоча б ректорство дали. Єдине, від чого я маю втіху у Світі Бування – мене вабить грішная краса.
На перший погляд може здатися, що перебування у світі Едему (вірніше, біля Світу Едему) для Сірого – мов з гуски вода. Але це лише на перший погляд!
Едему вдалося надщипнути гливкий кусень душі – душі зарозумілого коментатора-мандрівника, який і надалі налаштовується брести утаємниченими й неосяжними Світами. Такими, як Сірий, не стають з доброї волі. Їх життєвий шлях накреслено потужними силами, що беруть собі енергію з найвищих висот і найнижчих глибин. Їх ніби випробують. Так, їм дається можливість черпати енергію, не підносячи і не опускаючи суб’єкта до рівня одухотвореної речі, не вимагаючи обов’язкового виконання ним тих чи тих заповідей, законів та приписів. Але хто як використає надбану енергію: дехто підноситься сам і підносить людське співтовариство до вершин людського духу. Едем розраховує на те, що прагнення до волі завжди живе в кожному з людей. Свобода – це туга за тим, що було очікувано, та не відбулось, це й усвідомлення того, що могло б відбутися, а не відбулось.
*                *                *
Якщо уважно погортати сторінки історії духу, можна провести паралель між теперішнім становищем Сірого й персонажем християнської легенди Агасфером. До певної міри. Це тим Агасфером, який у страшну годину страдницького шляху на Голгофу відмовив Ісусові в проханні на короткий відпочинок. За цю відмову Агасфер, прозваний Вічним Жидом, був Богом покараний. Йому відмовлено в могильному спокої, постійному місцеперебуванні. Насильник Христа приречений поневірятися не лише в просторі, а й у часі – другої половини складової буття. Від однієї цивілізації до іншої, з однієї культурної цілісності в іншу мандрує цей порушник приписів християнської моралі. “Отак і я поневіряюся, як той Жид, блукаючи світами й заглиблюючись в різні часи. Агасфер зрозуміло, а я за які гріхи? Можливо, ота в поїзді монашка була посланцем Бога, а я на неї дивився як кіт на оселедця. Адже замахнутися на таку справу – зробити з покірного народу націю – питання планетарного рівня, і його вирішення Бог будь-кому не довірить. Повинно бути випробування”.
Так думав Сірий, каменем падаючи вниз. Чим нижче падав, тим вужчим ставав навколишній світ. Побувавши в атмосфері Царства Небесного, він, як і Агасфер, не покаявся. А якщо й каявся, то для годиться, не так, як спокутувала свій гріх молодиця з вдачею монашки, з якою нещодавно їхав в одному купе. Виявляється, каяття – це почуття відрази до своїх вчинків; не просто критичне до себе ставлення, а відчуття мерзенності до себе, як особистості. У Сірого – усе навпаки. Він мав задоволення від того, що саме він потрапив на Небеса й свідомий, як та жаба із казки Гаршина, крикнути: “Це я придумав!”, щоб з усієї сили гепнутись в болото до точно таких, як повітряна мандрівниця, жаб.
Сірий прагнув висоти й отримав її.  Але сила, що допомогла піднестись, мала на меті показати: кожен смертний знаходиться в підвішеному стані; якщо розгойдається й набере амплітуду зашкалення, павутинка обривається – і він летить туди, де йому й приписано бути.
Перебуваючи в стані стрімкого падіння, Сірий намагається чинити опір тяжінню: гребе з усієї сили розріджене повітря, як плавець воду. Його план вихопитись у тому місці, де Едем, розгадали вогняні серафими. Вони з усього лету своїми невеликими, але міцними крилами вдарили в лоба, узяли пружне тіло в кігті та, віднісши подалі від Божої обителі, опустили в непрозірну темряву. Від того все навкруги стало ще чорнішим, ще більш настовбурченим й обважнілим. Побите й попечене тіло з протяжним криком каменюкою летіло вниз. Сірий не знепритомнів і навіть не розгубився, весь час повторював Заповідь “Не бійся”. Звичка моментально знаходити вихід із скрутного становища й молитовне звернення не підвели й цього разу.
Розстібнув і взяв за нижні кінці куртку. Саморобний парашут дав можливість трохи спланерувати політ, загальмувати шалений лет і головне – роздивитись навкруги. Безмежно широкою панорамою розгорнувся перед ним простір у початках ночі. Деталі окремо не вимальовувались, та весь огром панорами викликав почуття піднесеності, деталізованого пафосом призабутої Іліади та інших творів епічних форм. Насамперед вразила суцільна маса кольору. Колір здавався правдивим і водночас фантастичним – таке шаленство фарб можна простежити хіба що на полотнах Малевича та Моне, а не в піднебессі, хай воно буде й ірреальним. Незчувся, коли опинився над лісом, насиченим запахом нектару та простроченим золотими нитками вже осіннього, але ще теплого сонця. Сірий був спокійним і, як завжди, впевнений у собі. Його серце залишилось незворушним, коли побачив два вогники, неначе фари автомобіля – то, видно, вовк. Долаючи візуальну напругу, придивився: точно – очі вовка. Вовк підняв морду, завив і щез у лісовій гущавині. Візуальна напруга почала спадати, коли поглядом огортав зелений шум, затканий  туманом та заходом сонця, якого ставало кожної секунди все менше й менше. Почав прислухатись до маревної імлистості лісу й придивлятись до співу птаства. Ліс видався чепурно прибраним, явно відчувалося – його мешканці готуються до якогось свята. Он між деревами стоять із білого мармуру скульптури, амфори, стрункі колонади на тлі руїн прадавнього міста. Дивовижним чином скульптури оживають, а дівчата в довгих сукнях безшелесно сходять з амфор.
Буквально на очах, прямо посеред лісу, виростали гранітні колони. Між них горбились арки. Разом з колонами вони підпирали небозвід манливо-ласкавого  синього кольору, що гармоніював з фарбами зеленого безмежжя. Раптом природні дива зникли, і на їхньому місці, посеред колон, з’являється біломармуровий алтар у вигляді букви П. Вирізнялася будівля на два поверхи. Великі її розміри й розкішне оформлення фасаду викликали у споглядаючого почуття піднесеного. Фриз першого поверху прикрашали гігантоманії – скульптури (барельєфи й горельєфи)  на сюжет боротьби богів з гігантами. Другий поверх вражав легкістю, досягнутою за рахунок численних колон, плаского даху, краями якого тягнулися вгору симетрично розставлені скульптурні групи. Та все ж основну роль в естетичному сприйнятті алтаря відігравало художнє розв’язання деталей сходин. Широкі, довжиною у два десятки метрів кожна, усі разом, розташовані від одного крила храму до другого, вони набували вигляду пір’їстих хмар, які повільно котилися з неба на землю.
Сірий закляк, мов птах, повисши на льоту, пильно вдивляючись в оточення. Округ храму – нікого. Білі гриби цілими гніздами роїлися на пагорбах, екзотичні птахи перегукувалися зблизька й на відстані, п’ятнисті олені спокійно паслися на полянці. З тієї простої причини (олені й птахи спокійно себе поводили), Сірий виснував: “Навкруги – ні вовка, ні людини, ні іншого якогось хижого звіра. Хоча й пусткою тут не пахло”.
Широкими мазками мережила простір музика, заворожувала, обгортала й занурювала у світ одвічної таїни. Складалося враження, ніби довкіллям снують енергетичні поля, генератор знаходиться десь поруч, можливо, на першому поверсі храму. Навкруги, окрім випаленої трави на поляні, він нічого не бачив та й не здивувався, коли б десь поблизу його зір виявив щойно прибулий з паралельного світу літальний пристрій.
Сьогодні у світі ніхто нічого з доброго дива не робить, до подруги в Кацапетівку з’їздити – дороге задоволення, хоча й не бідний, а десять раз подумаєш, перш ніж поїхати. А тут – політ на іншу планету, скільки треба пального, страшно й подумати.
А може приліт гостей не такий уже й безглуздий – на Землю за екологічно чистою енергією? Цвірінькання дрібної птиці: папужок, щиглів і горобців, яке виривається із закритого простору, – про що свідчить? Чого б ото вільну птицю ізолювати від осені? У свідомості пульсувала інформація, отримана в дитинстві, коли одночасно відвідував гурток юннатів і технічний гурток. Теоретично в тільця оцих літаючих крихіток можна вживити технічні пристрої, які лабораторним шляхом і накопичують, і передають енергію. А ще, м’яко кажучи, можна запозичити свободу й красу, яких також потребують цивілізації паралельних світів.
Роздумуючи в такий спосіб, Сірий відчув у собі зміни. Його бачення світу виходило з чуттєвих, а не раціональних, як раніше, засад. Сірому навіть здалось, коли б він раніше намагався зупинити й зрозуміти почуття як складову людської свідомості, йому б глибше вдалося зануритись у таїну психіки, зматеріалізувати інстинктивне життя.
Прислухався. Звідки така дивовижна музика, у якій відсутні аналітична складова й критичний пафос? Музика і справді була незвично-тендітною, такою, як подих душі поета: не глушила сторожко-чутливого поруху земної тиші, під зоряним небом повільно просувалася степами й лісами, не перекривала цвірікання дрібного птаства – папужок, щиглів та горобців. Музика линула звідусіль та не доходила до слуху. Відбувалося те, чого фізика не може пояснити. За відсутності коливання висоти тону голосу, струни чи якогось іншого музичного інструменту, музика відчувалася, тобто сприймалася інтуїцією, чуттями чи якоюсь іншою складовою естетичної свідомості, яка не сковує політ фантазії.
Така музика відрізнялася від звичної тим, що проникала, як проникають невидимі ультрафіолетові промені. Їх не бачать, та вони є, існують і виявляють свою буттєвість тим, що занурюються в глибинні сфери людського організму. Хоча й не чує музичного звуку вухо, та вона, музика, звучить, широкими мазками мережить простір, заворожує, обгортає й занурює у світ одвічної таїни ледь чутним дотиком до тієї душі, що в цю хвилину спілкується з вічністю.
Музика, яку слухав і чув Сірий, не мала програми, не мала і звуку, а все ж говорила мовчанням. Мабуть, найпрекрасніші звуки – мовчазні.
– Фанфароне, – вигукнув Двійник, – не знав я, навіть не здогадувався, що ти маєш таку витончену натуру, – і наніс удар ногою в печінку.
Сірий скорчився від болю, але витримав, не зойкнув: треба придивитись до нових обставин – світ Аполлона (чомусь не хотілося говорити “світу Вакха”), ніжного своїми музами й грубого своїми вакханаліями, на яких силени, німфи та вакханки правлять бал.
У Сірого ніколи не було крил ні в прямому, ні в переносному значенні, але в цей момент його охопило фантомне відчуття. Ніби в неіснуючі крила невидима сила вживлює пристрій, за допомогою якого викачують з його тіла енергію. Хоча б стало сил долетіть до землі чи якоїсь тверді цілим і неушкодженим, не розсипатися, як та цеглина, що впала з багатоповерхівки, не потрапивши на голову тому, кому весь світ вже очортів.
Сірий знову розстебнув куртку, яку було застібнув з огляду на вранішню прохолоду, і, підкоряючись силі зненацька здичавілого вітру, піднявся вгору й полетів праворуч храму – туди, звідки виднівся гірський пейзаж з ґротами й дзюркотливими струмочками води з-під каменя. Поступово, плавно знижуючись, встиг розгледіти всебіч: до вершини крутої гори вели стрімкі сходинки, якими піднімалися легко одягнені чоловіки і жінки. Поруч з пішохідною рвалася в безмежжя пегасна дорога, якою летіли на крилатих конях вершники, увінчані лавровими вінками.
У цю мить Сірий згадав Аскольда. Саме в той час, коли проводжали його до Києва, Аскольд висунув теорію існування чотирьох світів. Тоді вони з Борисом Спиридоновичем не надали цьому значення, а виявляється деякі думки можуть матеріалізовуватись. Світ Едему Сірий пройшов – у світ Парнаса, з усього видно, вступає.
Непоміченим спустився на землю й відразу переконався: так, потрапив на Парнас – місце, де перебуває Аполлон і музи. Он видніється і храм Аполлона, неподалік якого протікає Кастильське джерело – на весь світ відоме природними витоками поетичного натхнення. А он арка з кріслом, з якого, зазвичай, Аполлон спостерігає за танцем німфів і декламаціями поетів. Неподалік стоїть одна з муз, у руках якої –  вінок з лавра, з усього видно –  підготувалася до процесії нагородження переможця.

2
Свято муз відбувається саме в той період, коли Діоніс шукав прихильності у Аполлона. На Олімпі таке прагнення вітали: усім приємно було бачити двох красивих молодиків (для омолодження олімпійці не вдавалися до послуг хірурга, їм досить було хоча б надкусити невеличке молодильне яблуко). На відміну від жінок, які, зазвичай, сварилися між собою та пліткували, Аполлон і Діоніс виконували покладені на них Зевсом обов’язки спокійно, можна навіть з повним на те правом стверджувати –  професійно. А інакше й не могло бути. Витончені Музи своєю присутністю спонукали до особистого становлення, самовизначення як богів, так і людей, їх здатності до індивідуального відбору красивого, що виводило на шлях саморозвитку й самоформування. Зевс не міг не помітити й того, що всі оці позитивні моменти затьмарювала згубна пристрасть до спиртного. Спочатку на Олімпі сподівалися, що Аполлон позитивно вплине на Діонісія, а вийшло навпаки. Вакхом прозваний у народі, Діоніс переміг.
Переміг здоровий глузд. Краса й мистецтво з відомства Аполлона, звичайно, вічні й непереможні. Вони прийшли разом з людиною і відійдуть разом з нею. Вакх численними тостами (не випити за виголошене побажання неможливо) розкував закуту суспільством свідомість і дав можливість здоровому глузду право вибору. Лето –  мати Аполлона –  бісилася, спостерігаючи п’яні походеньки сина, батько Зевс розумів логіку вчинків Вакха, ним же, богом богів накреслену, розумів і сина, який спокусився на такі вчинки. Урешті-решт і Аполлон, і Діонісій –  боги. Вони мають право робити те, що їм заманеться, а не те, що нафантазується людям. Отих, вигадливих на хитрощі людей, похотливіших за тварин, треба постійно провчати. Вони майже всі втратили совість, на них час від часу слід посилати мор, хвороби й злидні –  нехай пам’ятають свою залежність від богів, що їх створили і яких вони створили. Залежність від природи, що їх годує й одягає теплом, і від самих себе, від свого внутрішнього й зовнішнього ворога, якого вони творять, і він їх творить.
*                *                *
Інколи Зевс, перебуваючи в гніві, вирішував знищити людський рід. Та знаходились благодійники –  то вкрадуть вогонь, то підкуплять Посейдона, щоб той дав перепустку до Ольвії, де трударі-хлібороби Північного Причорномор’я вирощували на продаж збіжжя. Такі вчинки, звичайно, не залишились непокараними –  серце й печінку прикутого Прометея довбе Орел, а на людей спеціально в кузні виготовлена Пандора висипала всі, які тільки можна придумати, біди, що накопичилися в її скриньці. Інші докоряли Зевсові, що йому не вибачить історія.
–  Що таке історія? –  спокійно питав він. І відповідав: Історія –  це писаний чи усний текст, про зміст якого зі мною було узгоджено заздалегідь.
З особливою силою розпалювався гнів Зевса в ті моменти, коли він довідувався, що люди мріють про вічність, забуваючи при тому, що власну  долю треба пхати самотужки й не чекати, допоки з неба звалиться якийсь механічний пристрій. І все ж треба кілька тисячоліть зачекати зі здійсненням ідеї знищення людського роду. Люди поступово й самі мирно й спокійно перейдуть у світ козлів зі світу людського буття. Можливо, Аполлону і його музам поталанить залишити групку людей у світі божих приписів, та це будуть одинаки, диваки, які з часом приймуть мову бекання, більше того –  здобуватимуть її зі зброєю в руках.
З думою про народ, якого було шкода, шкода й своєї команди богів (а хто ж буде приносити жертви, за рахунок яких жили всі Олімпійські боги?), Зевс перехилив кубок. У голові зашуміло, напевне, пожаліли води, слабо розбавили вино. Вирішив сьогодні обмежитись двома мірами, а то буде схожий на Вакха, чи ще гірше –  на його охоронців, яких чомусь називають потчем. У момент болісних роздумів серце нагадало про пораду Асклепія –  бога лікування, – щоб він, бог богів, більше одного кубка вина не вживав, а якщо не може втриматись –  то лише після трудового дня. Хитрує Ескулап, бо знає: у Зевса трудовий день ненормований. Ох, оці онуки! Краще б чіплявся зі своїми порадами до свого батька Аполлона, зжалився над бабусею, чахне, бідолаха, у переживаннях за свого сина.
З цим Діонісом і його діонісіями просто клопіт. Богині наполягають, щоб Зевс заборонив вакханалії. Зевс спробував умовити Діоніса –  та де там!  Руками, ногами проти. У пресі з’явилася злива публікацій про порушення суспільної моралі. Тиснутий з усіх сторін, одного разу Вакх наважився без виклику прийти до Зевса з пропозицією. Так, Вакх відмінить вино, якщо він і його охоронці Силени, що складають почет, будуть замість вина пити нектар, закусюючи амброзією. Усе це їство і питво знаходиться на небі на краю світу, звідки голуби приносять їх Зевсові на сніданок. У Зевса мурахи поповзли по тілі: як це він, бог над всіма богами, буде пити такий напій, який п’ють потвори –  силени й сатири? У них очі, – подумав Зевс і трохи поморщився, неначе гулі геморою, губи –  як труби, носи –  як картоплина в неврожайний рік на плантаціях ще нікому невідомої Америки. Ще в кого можна знайти конячі хвости та ратиці замість пальців, як не в силенів? Неважко собі уявити, як оці всі якості виявляються в стані сп’яніння.
Щоправда, дехто з біографів родоводу силенів намагався знайти в них позитивні якості. Так, Вергілій зображував їх мудрими, співучими, пропагандистами стародавньої космології, знавцями народження світу, але й він, попри відверту симпатію, не міг приховати постійне затуманення очей хмільною поволокою.
Аполлон, як покровитель мистецтва, доводив і батькам, і богиням, що свято Діонісія –  це гра, вільне незалежне життя тих, хто бере участь у грі, а  щоб гра була веселішою й винахідливішою, треба вживати вино. Силени наділені фантазією і всіх того вчать. А без фантазії не буває творчості. Людство завжди буде завдячене діонісіям тому, що вони формують культуру. Більше того, культуру як ціле, як систему, у якій усе знаходиться у взаємодії: і економіка, і побут, і мистецтво.
Бог мистецтва разом з Музами горою стояли за людей. Вони розгорнули справжню агітаційну роботу: з майбутніх світів запрошували гостей, виставляли скульптури переможців олімпійських ігор, розповсюджували брошури про згубний вплив надмірного вживання алкоголю. Разом з тим повсюдно наголошували, що вакханалії –  це постійне самозвільнення людини від того, що заважає бути їй людиною. Ще один переконливий, як він вважав Аполлон, аргумент: людина й так чимало втратила інстинктів. Комусь ще хочеться, щоб вона втратила й здатність веселитись? От тоді і справді буде кінець. Кінець людині і кінець богам, від пожертв людини залежних.
І все ж Аполлон не з’явився на свято. Не пустила бабуся й свого онука Орфея. Парнасом покотилась чутка про те, що прийшов Діоніс. У нього неподалік був свій храм, і всі присутні посунули вниз, туди, де добра сотня фанфаристів повідомляла про початок діонісій.
Куди всі, туди й Сірий. Там щось жваво обговорювали святково одягнені учасники –  виконавці й глядачі. Щоправда, на Парнасі не було суворо поділено ролей між виконавцями й глядачами. Тут грали всі – боги й плебеї, сатири й німфи, козли й начальники. Боги –  плебеїв, сатири –  німфів, козли –  начальників. Грали навіть професійні актори театру імені Зевса. За всім оцим гульбищем спокійно стежив і вміло його направляв Діонісій (Вакх), а сам: і я –  не я, і затія не моя.
Бог родючості, виноградарства й виноробства занурював нервово цупкі пальці непропорційно довгої правиці у збиту піну ретельно помитої і розчесаної козлячої шерсті. Лівою рукою він міцно тримає кубок з тогорічним вином. Зовсім близько, лікоть до ліктя, стегно до стегна іде ясноока Аріадна, вбрана у вінець, який подаровано Афродітою на її весіллі з Діонісом. Діоніс, зачарований тілом дружини, освітленим чудодійним вінцем, прагне і їй показати свої дива: там, де ступала його, бога козлів і вина, двопала нога, виростав виноград й амфори наповнювались молодим вином. Ще час оргій не настав, а вже грала музика, співали й танцювали навколо Вакха й Аріадни вакханки з темним і п’яним зором у вінках з плюща, у шкірах з диких тварин.
Діоніс, якому поклонявся простий люд того світу, куди потрапив Сірий, був суворим:
– Я не люблю тих, чий духовний світ вміщується між картузом і туфлями…
Його трохи запухле довге лице довшало від цап’ячої борідки, поступово набирало виразу усмішки. Усі знали: така усмішка передує бурхливим подіям. Лаштувалася процесія, як до недавнього часу лаштувалися демонстрації на честь Жовтня чи Першого травня: серйозно, заздалегідь і з благими намірами. На стадії підготовки обох свят паралелі й закінчуються. У вакхічних святах беруть участь підперезані зміями вакханки та сатири. Охоплені священним буйством, вони могли все знищувати на своєму шляху. Страшне видовище від того, як демонстранти сили й безумства роздирали диких звірів, шаленіли від їх гарячої крові, коліном пробивали землю й вода стріляла в небеса, виривали тисячолітні дерева й кидали їх за горизонт. Цього разу було спокійно: актори й глядачі суворо дотримувались церемонії, спеціально заведеної до свят діонісій, тобто до свята  бога вина й козлів бога. Вони окремими групками, а не всі разом, статечно прямували до храму. Сьогодні цей храм у вечірній час правив за театр. На фасоні висвітилось: “Театр ім. Зевса”, і для підтвердження написаного постала, освітлена смолоскипами, грандіозна фігура Зевса з тризубом у правиці. Тут були представники різного віку, різних світів: тих, які пройшли, і представники тих світів, які ще прийдуть. Нестор- літописець, Сковорода, Шевченко, Франко йшли, розмовляючи, як давні приятелі, ніби їх не розділяв час і простір. Тут були всі рівні. Навіть більш охочих до вина, ніж до видовищ, театр припрошував своїм сіянням, густою масою кольору й всім тим, що випромінювала кожна колона, кожна кам’яна брила височезних і товстезних стін.

3
Невпинно насувається страшніший звіра час, час оргій. Атмосферу напруги  чи не першими відчули прудкі ящірки та шиплячі змії. Усі поховалися в нори. Птаство з криком покинуло верховіття,  розлетілося в темні закутки лісу, вовки з собачим скигленням подалися в степи. Темрява обабіч театру замкнула ряди оливкові. 
Наближення часу оргій змінило поведінку всього живого на землі, незмінним залишився небосхилу стан. У небесній безодні засіріла смужка. То збирається вийти ніким незапалена зоря. Незапалена зірка не вказує шлях до українського кону: той кін і не потрібний тим, хто лінується дотягнутись до світла, як і тим, хто звик жити при каганцях.
Поступово небо засівалось зорями, ставала світлішою земля. Зоріла й людська душа сподіваннями. У такі хвилини легко вірилося в те, що в небесній глибині приховано так багато щастя, як багато на землі живих і ненароджених душ, котрі мріють потрапити під щасливу зорю. Сірий, побувавши у світі Едему, переконався: отак, знічев’я, отримати щастя, якщо воно навіть зводиться до нової ідеї, ще нікому не випадало. Землю покинуть та й у небо злетіти, як казав ліричний герой Михайла Петренка, можна, але кому потрібні міжсвітові мандри, користі від яких – нуль. Сірий задер голову, щоб ще раз пересвідчитись у порожнечі неба й тьм’яності зірок. Тоді навіщо воно, зоряне небо манить своєю загадковістю, а нічого не дає? Хіба лише для того, щоб на землю сипонути дощу. Та про дощ мені однаково: чи буде він, чи його не буде. Хай про дощ думають селяни. Вони від урожаю отримують бабки.
*                *                *
Несподівано небо загуло чорним глухим дзвоном; ледь помітні помаранчеві мазки навколо кола, де повинен бути місяць, лягли на крильця світлячків, що фосфоричними вогниками носилися між дерев, червоні іскри заблискали в зіницях кружляючих крученими стежками вовків. Усі ці дива з небом, світлячками, стежками й вовками Сірого мало обходили. Вони залишалися там, за кадром, у дикій природі. Зараз його цікавив храм, хто і що біля храму, на цей вечірній момент – театру.
З різних його сторін височіли в облаштованих рамках об’яви. Сірий підійшов до однієї з них, у срібло гаптованої факельним пломенем. Текст об’яв був старогрецькою мовою, та Сірий розумів їх зміст без перекладача. Ця обставина його здивувала, та коли прочитав, що на Малій сцені великого театру імені Зевса актори-аматори Бахмутського театру за режисури Софії Павлівни ставлять виставу “Аполлон у Верховній Раді”, дивуванню не було меж. Заядлі театрали хизувалися своїм знанням секретів театрального дійства, а потім почали вгадувати сюжет вистави. Хоча ніхто не був знайомий з текстом п’єси, але “чого варта одна назва”, і з цією думкою, яка належала високій і стрункій вакханці, погодилась більшість присутніх. Вона, як учасниця хору вакханок, сказала цю думку не скільки словами, скільки блиском веселих очей: “Багато про що говорить назва, через неї, як крізь ажур, проглядається зміст, а відтак – інтерес, бо в них, у Верховній Раді, є сексуальні жінки? Видать, є, бо наш Аполлон не піде до тієї, у якої корсетом нема чого прикривати, а під юбкою нічого ховати”. Справжні театрали не схильні були ввіряти серйозну справу, як вони казали, “крилатому хлопчикові з луком і стрілами”. Одні робили спробу визначити художні достоїнства актуальної (як для свята діонісій) п’єси, другі піддавали критиці твір, у якому, як вони передбачали, поєднано політику й мистецтво, що повинно недобре позначитись на художності. Треті взагалі нічого не передрікали, а лише плямкали губами й потирали руки, смакуючи наперед задоволення побачити дійство бурхливо розквітаючої вакханалії життя тих, від кого стародавні греки, їх пращури, завозили збіжжя.
Для себе Сірий відмітив ще одну дивину. Знаючи сюжет п’єси й акторів бахмутського аматорського театру, він не знайшов серед них знайомих облич. І жіночі, і чоловічі ролі представляли не хто інші, як самі депутати чи, як дві краплі води, схожі на них актори. Відмінність тих, кого показують по телебаченню, і тих, хто походжав сценою і виголошував монологи, полягала хіба що в тому, що в цих, сценічних, ловко прилаштовані лаврові вінки на голові й  зі смаком підібрані тоги, які мають на меті робити сценічних героїв великими, а при зброї – ще величнішими. Та всі оці претензії на велич блякли в постійних сварках жінок (серед них якимось чином вертілася конотопська відьма на ім’я Наталі – звідки їй узятись у вишуканому товаристві?), чоловіки постійно давали один одному добрячого стусана. На вигляд мали гарбузоподібний тулуб (цього не могла приховати навіть гаптована туніка), припухлі обличчя й товстелезні шиї.
Чоловіки відрізнялись від жінок чорними, розкішними бородами, краватками, що виглядали з-під тоги, та тіктакаючими на руці годинниками, виготовленим з платини. Годинник ніби дражнив: визирав і ховався під білосніжні манжети, схоплені запонками із золотими ланцюжками. Сірий підходив то до одного, то до другого депутата, придивляючись до годинника. Сподівався побачити: чи показує він градус довіри народу до влади, чи є на циферблаті така стрілка, яка сягає позначки “Злиденність”. Запитав про це в знайомого депутата, той неохоче відповів: “Та тут скільки всього поначіплювано: і температура, і тиск тіла та атмосфери, і час у Москві, і в нас – скільки ж можна ще начіплювати? І без того, без позначки “Злиденність”, плутаєшся в пропонованих послугах”.
А це були справжні депутати. Вони, народолюбці, Постановою Верховної ради заборонили віртуальне відрядження на тій підставі, що актори не можуть гідно представити Україну перед невмирущою історією. Та й привід був підходящий: актори-любителі за оборону духовності української нації гибіли під дощем біля стін Парламенту з плакатом: “Депутатос крадос у демоса”. Міліцейський начальник підсліпуватими очима зачитав Наказ – і хлопців зачинили туди, де вони й мали бути. Міжнародний скандал за зрив вистави, здавалося, був неминучим, та тут депутати, як справжні патріоти, підставили плече державницьким інтересам, аби міжнародний імідж України зростав і набирав ваги. Такий вчинок викликав сльози замилування в Спікера: коли відбирав картки, щоб голосувати за відсутніх, сказав високе слово вдячності тим, хто відправлявся у відрядження: “Патріотичні почуття нашого народу виявлялися в роки війни. Яскраво сяють вони і в мирний час, коли на руїнах проклятої соціалістичної економіки постала у всій її красі нова економіка. Наукова думка б’ється над визначенням її назви, а тим часом окраса народу, його інтелект і совість – депутати - здійснюють нові й нові звершення. Ось і сьогодні група депутатів від різних фракцій лаштуєтся потрапити на Метафізичний Олімп, щоб зіграти п’єсу”.
Після палких виступів, у яких домінантною звучала думка: з одного металу виливають ордена й за подвиг у бою, і за подвиг у труді, була прийнята Постанова. Зважаючи на те, що подвиг депутата в міжчасових зв’язках ще не виготовлено, Верховна Рада постановила: 1. Кожному депутатові виділити з держрезерву кошти на придбання броньованого мерседесу чи яхту з пропискою в одній з країн Середземного моря. 2. Виконання цієї Постанови покласти на Кабінет Міністрів.
Постанову прийнято одноголосно.   
Вчинок депутатів, який називали не інакше, як героїчний, мав широку пресу. За великим рахунком, усі виступи журналістів зводились до одного: чи благородніші депутати від свого часу, а чи час благородніший за них? Серед великої кількості статей, які йшли під окремою рубрикою “У житті є завжди місце подвигам”, у газеті “Непересічні українці” виділялось кілька. Молода дружина не дуже молодого депутата писала про те, як вона щаслива від того, що її чоловік побуває біля витоків європейської культури. Описуючи, між іншим, як важко дістатись Греції кораблем типу “Іван Франко”, авторка в кінці свого допису обережно зауважила, що корабель “Іван Франко”, звичайно, не “Титанік”, але “надія все-таки є”. Після цієї публікації редакція була завалена листами родичів і навіть виборців: на який результат поїздки натякає шановна пані?
Турботою про депутатів був перейнятий відкритий лист до Голови Верховної Ради та Комітету виборців. Висувалась пропозиція заборонити поїздку на тій підставі, що в нас достатньо своїх пияцтв і оргій, нічого їхати кудись, ще не дай Бог щось запозичать і привезуть з підніжжя Парнасу на наші чорноземи. У нас, звичайно, все є, нам не треба чужого. І свого не дамо – “держимо тільки для себе”. А ще й тому треба заборонити поїздку народним обранцям, бо не доведи Господи, станеться щось таке, що не дай Бог. А в держказні немає грошей на нові вибори, що тоді, га? Та основна причина – мільярдери ще не встигли повернути свої витрати на підкуп виборців минулих скликань. То ж треба якийсь час зачекати. І незважаючи на такі, здавалося б, переконливі аргументи, знаходились автори, які вітали поїздку кращої частини депутатського корпусу, на кшталт вище цитованої дописувачки, яка зверталася до сил морської стихії. Так, у тій же газеті, “Непересічні українці” під уже названою рубрикою надрукована ціла віршована поема, присвячена цій події, у фіналі якої містилося побажання вітрові з України: “А ти вітер – вітрило /  Не дуй їм рило, /а дуй їм в зад, / щоб не вернулись назад”. 

4
Сірий, спостерігаючи за депутатами, спершу кепкував з них, а далі більше ставав мовчазним і суворим. У такі хвилини брови його зсувалися, а великий палець правиці постійно знаходився на переніссі, щоб без потреби поправляти окуляри. Подумав уголос: якби я був першим чи хоча б другим у Києві, я б оцих чувалів і на поріг Верховної Ради не допустив би. Мало того,  що вони ганьблять державу на цілий світ, так вони ще й несуть тавро бездар через Світи.
– У кожного часу, – сказала Софія Павлівна, яка щойно невідомо звідки з’явилася і в якої тільки тепер і тут Сірий помітив божевільно дівочі перса, – і в кожного народу є переносний світ: у євреїв – “Біблія”, в іспанців – “Дон Кіхот”, в українців – “Кобзар”. Який переносний світ у цих космополітів? У них немає ні батьківщини, ні пам’яті, їм Україна – чужина, територія, на якій, не випасаючи, можна легко вполювати золотого тільця.
Сірому стало заздрісно. Отакі ділки, на імені  яких уже й клейма ставити ніде, а бач, рульоводять  європейського вишколу народом. Та взяти хоча б Полтавщину – там кожен спроможний, як кажуть, кішці вузлом хвоста зав’язати. І Сірий намагався відійти якнайдалі від депутатів.
                *                *                *
Неподалік центрального входу до храму вакханки затіяли своє традиційне гадання на женихів. Суть гадання котабос полягала в тому, щоб вилити вино з кубка в чашу, яка стоїть на відстані двох метрів. Та так приловчитися, щоб жодної краплини не пролилося поза чашею. Вакханка, що перебувала в грі, говорила (вголос чи про себе) ім’я свого вибраного й за кольором вина, яке потрапляло в чашу (світле чи темне), визначала свою майбутню долю.
Спостерігаючи за грою, особливо за тими моментами, коли вакханки нахилялись набирати в черпак вина, Сірий відчув на собі чийсь погляд. Коли повернув у той бік голову, від здивування аж присів. Неподалік стояв Семен Семенович, власною персоною ректор. Він був не менш здивований і радий: Начальник, – відзначив про себе С.С., – і на Парнасі Начальник.
Як завжди С.С. без передмов: “як там”, “що там”, “де там”, а навпростець:
– Слухай, мій юний друже, як воно так вийшло, домовлялися про зустріч у мене в кабінеті, а ти вибрав за краще зустріч за сотні кеме з міліцією? Не треба відповіді, бо збрешеш. А я знаю: лихий попутав. Випущене слово – енергетичний заряд, що летить у безвість і бумерангом повертається. Та ладненько, хай буде як є. Ти як тут? Чи добре годують, атмосфера, стосунки й взагалі шо почом?
– Та все нормально.
– А я чого тут? Оце знову Міністр порушив питання про міжнародні зв’язки. Грошей на відрядження кіт наплакав, а зв’язки йому подавай.
– Не прибідняйтеся, Семене Семеновичу, ви ввесь бюджет інституту кинете на поїздку, куди вам заманеться.
– Ой, не так все, не так… Високі стали в нас пороги, важко через них ступати. Це вам, молодим, усе вдається, а я, якої не затягни – не тієї, кажуть, співаю.
– А ви не вимотуйте жили з себе – довше протягнете. Дайте дорогу молодим…
– Та я ще, слава Богу, чи тут, пак, кажуть, слава Зевсу. Відправитись у таку психологічну мандрівку не кожен молодий наважиться. А скажи, голубе, як це тобі з обмеженого простору заколючодріття вдалося потрапити до елітного товариства? Знову використав свої київські зв’язки? Не відповідай, не треба… С.С. – так ви мене називаєте? – усе знає, у мене все схоплено. Ну, а як тут, на Парнасі? 
– А на Парнасі спосіб життя незмінний: щодня гульки, щодня бенкет. Словом, іде на Парнасі життя коромислом.
– Та бачу, уже побував у багатьох місцях. У захопленні, як юнак. Шкода, мало часу на емоції.
– Треба було тоді в будень.
– На будні перепусток нема. А в мене – серйозна справа, точніше – їх аж три.
– Можете не казати, якщо секрет.
– Ніякого секрету, та сподіваюсь на допомогу.
Як відомо, історія греків, краще слово – еллінів, пустила свої пагінці в усіх країнах Європи, її золоті зерна прижилися й на нашому родючому ґрунті. Південні сусіди Русі закладають на чорноморському побережжі низку торгівельних пунктів, які з часом розрослися в міста: Тіра при гирлі Дністра, Акерман (тепер Білгород-Дністровський), іонійська Ольвія при гирлі Бугу (недалеко від Миколаєва), дорійський Херсонес (Корсунь) біля Сімферополя, Пантикапейон (тепер Керч). Життя було в названих містах і взагалі на теренах України (Геродот розповідає про народ “будинів” (нинішня Полтавщина), що мав характер народу культурно досить еллінізованого). Письменник Діон Хризостим описував Ольвію, яка квітла багатством і культурою, а її жителі знали Гомера й Платона та жили духом грецької філософії.
Відчувалося, що Сірий усіх названих фактів не знав, але йому хотілося бути зверху, його зачепило слово “заколючодріття”, міг би поспівчувати лозівським негараздам. Нічого, я йому згадаю, прийде на те час: помста – це така страва, що її треба підносити на золотому блюдечку й обов’язково в холодному вигляді, бажано з морозильної камери.
– Ну і що з того? Толку мешканцю Бахмута, що пару тисяч років тому якийсь чорнобородий торговець закупив у русявого орача кілька возів пшениці й нагодував таку-то кількість співаків, які горланили дифірамби на честь бога Діоніса.
– Я б не був таким прямолінійним…
– Семене Семеновичу, а я не люблю, коли люди, не знаючи справи, беруться судити про речі, які далекі від них. Ви математик, і вам не зрозуміло, що в різних умовах існують далеко не однакові політичні системи. Уже хто-хто, а я знаю, диплом кандидата за це отримав.
Здають у хлопця нерви, – подумав ректор. – Треба якось обережніше. Це ж не у мене в кабінеті, може в нього тут якісь бандюги…
– Вибачте, Сергію Євгеновичу, я й справді вчився не на політика. Та мені чомусь здається, що факт багаторічного перебування двох народів в одному, чи наближеному культурному середовищі, повинен мати наслідки. У генетичному кодові щось там записано? І те, що було, його можна якось реанімувати?  Я, коли побачив тебе, зрадів, думав, може пропхнеш мене на прийом до Зевса.
– А до чого тут Зевс?
– Він – бог, він знає, що робити. Нехай спробує пробудити на генному рівні пам’ять – спогад про український хліб.
– Як?
– Він – бог, знає, повинен знати як. Посада бога – це дуже відповідально. І взагалі, будь-яка посада – це відповідально. Чим вища посада – тим більша відповідальність.
Після паузи С.С. неохоче продовжив:
– З аналогічною просьбою я звернувся й до нашого Бога Ісуса Христа. Бо не лише греки, а  й наші предки могли впливати на греків. У ті далекі часи вони дивували світ своєю силою і здоров’ям. Прокопій з Кесарії говорить про антів як людей високих на зріст і надзвичайно сильних. У “Поученії” Володимира Мономаха акумулюється досвід життя українців, віддається шана не лише фізичній силі, а й гідності, і красі душі. Про це свідчать відомі слова Святослава перед битвою з переважаючими силами ворога. На основі копіткого вивчення життя й побуту стародавніх слов’ян дослідники роблять висновок: це був здоровий молодий народ, повний первісної сили й невичерпної енергії.
Ось чому я сюди причовгав. Старістю. Усі до одного зобов’язані вступити в змагання за Україну.
С.С. аж почервонів від пристрасті, яка заполонила все його єство:
– Якщо ми не доб’ємося від наших керманичів нормального фінансування культури й науки, держава буде будувати не клуби, а тюрми.
Сірий демонстративно протер долонями очі:
– Чи це ви? Ніколи не сподівався… Ви що, Семене Семеновичу, патріот, чи що? Неймовірно!
В іншому місці С.С. ніколи б не поділився своїми почуттями, на Парнасі чоловіка, і справді, як підмінили:
– Тут, розумієш, повітря… А вода. Ти пробував воду? А музика у виконанні пернатого птаства? Не був, не знаю, як там у світі Едему, а в світі Парнаса – рай. Рай для душі й приємність для тіла. Розходиться всім тілом радість – ось що я скажу.
– Перше враження оманливе.
– Не завжди. До речі, тобі тут не доводилось бачити Софію Павлівну?
– Доводилось. Бачив. Робить останні приготування акторів до виходу на сцену, – збрехав Сірий.
– От і добренько, я пішов, хочу перекинутись словом з Аполлоном.
– Одну хвилиночку. Про що може математик говорити з богом мистецтва?
– Мене цікавить стиль керівництва Музами. Я маю сотні цих муз, навіть є Муза Іллівна. Кожна з них не гірша за Мельпомену – Музу трагедії. Мої Музи корисливі – давай їм години та й години, бо грошей, бачиш, не вистачає. Мої музи, трапляється, зрадливі, трапляється – загребущі. Музи Аполлона – це квіти, що усіяли землю під сонячним небом, це Зефір, що тече Ефіром, це Луна й відлуння людської безнадії на щасливе кохання… З цих квітів Аполлон робить чудеса духу, а мені треба зі своїх квітів, вибачте за грубість, пекти щось у вигляді матеріального продукту. Сподіваюсь, Аполлон не поскупиться, подарує фермент крилатого духу. Я підсиплю своїм панянкам у каву, від того вони, самі не відаючи з якої причини, стануть у мене як шовкові.
Сірий тільки отут, на Парнасі, помітив, що його ректор років з десять назад припинив старіти. Диви, який козак! Пофарбовані в чорне давно білі вуса якось і справді приховували в ньому старого пердуна, а його божевільно голубі й масні від хтивості очі з-під також пофарбованих у чорне брів, видавали цілу електростанцію енергії. Стабільною залишилась і хватка. Погомоніти йому з Аполлоном про керівництво музами треба для того, щоб, як виявляється, своїх викладачів тримати в покорі (щоб були “як шовкові”), а не з якоюсь іншою, більш благородною метою.
– У мене, – продовжував С.С., – завжди з проблемами було завізно, а тут ще й виконком підкинув одну. Допоможи мені. Як відсидиш – допоможемо й ми тобі. Ти мені – я тобі. Між нами завжди це правило діяло желєзно.
Сірий хотів щось сказати, але ректор випередив:
– Міська влада просила сприяти переходу на іншу роботу  двох відданих їй достойників.
С.С. показав листа формату Почесної грамоти, у якому на першій сторінці золотим курсивом набраний текст: “Начальники всіх світів, єднайтеся!”
– Навіщо вам ці клопоти, та й мені також?
– Я сказав який ти з того будеш мати зиск.
– А ви? Хіба ви за так?
– Відверто кажучи, мені треба стати почесним громадянином міста. Це – безплатне обслуговування квартири: вода, газ і таке інше. А головне – мій портрет буде розміщений у міському саду. Розумієш, квіти, музика, танці – і я серед них.
Сірий розгорнув вдвоє складений грубий папір. Сторінки присвячені Іванові з Кіндратівки та Василеві з Кузьмівки.
Сірий знав, про кого йдеться та запитав, щоб С.С. подумав, що він лох:
– А чому такі чудернацькі у них прізвища?
– Не інакше, як хочуть заховатися в інший час. Мабуть, багатьом нашкодили. А, можливо, намагаються хоч завдяки прізвищу піднестись, стати такими, як Леонардо з Давінчі чи Дон Кіхот з Ламанчі.
Характеристики були вкрай позитивними, принаймні – не такими, які підписав С.С. Сірому на запит Лозівської міліції. На доданих аркушах “Звернення” міськвиконком й особисто мер просили Діонісія перевести своїх очільників на іншу роботу. Служба Силенами розвивала в них поведінку, яку демонструє гадюка у траві. А це має для міста значення, бо і Василь з Кузьмівки та Іван з Кіндратівки мають по два громадянства – українське і парнаське. “Нічого не розумію, нічого не розумію”, – бубонів собі під ніс Сірий, переводячи погляд на третю сторінку. Третя сторінка набрана петитом, інакше б не вмістився список нагород і звань Івана з Кіндратівки. Окремо була додана місцева газета  “Непересічні українці”. На другій сторінці газети обидва добродії стояли на повний зріст з розгорнутими грамотами. Піонери в недавній історії точно в такій позі демонстрували свої успіхи в спорті. Цих – нагороджено за успіхи в розповсюдженні української мови в державному вузі України. 
Сірого вся описана ситуація здивувала. Здивувало в цьому епізоді не те, що вживання української мови представлено як рідкість, як героїчний вчинок, на який зважаться хіба що отакі лицарі, що грамотами прикрили свої кругленькі пуза, а зовсім інше:
– Хіба може таке бути, тиждень тому я їх бачив у Бахмуті на лісному базарчику.
– Ніякого дива немає, – заспокоїв його С.С. – У Бахмуті вони існують без душі, те, що називають душею, воно давно вже тут. Правду кажучи, і там, у Бахмуті, у них душа була не на місці: в одного перебувала у п’ятах, в іншого – валялася в мисникові, серед порожніх тарілок і кастрюль.
Сірий розвів руками:
– Як вони потрапили на Парнас? Я вважаю для себе за честь, та й ви з юнацьким захопленням говорили про тутешню сприятливість. А вони… Я ж їх знаю по місту…
– Та хто їх не знає. Знають їх, як облуплених, навіть у всіх селах Бахмутчини. А сюди вони потрапили не просто. Їх сюди помістив письменник, – сказав С.С., – який пройшов художню підготовку Софії Павлівни, чим зігрів свою душу вогнищем мрій.
– То варто звернутись до Діоніса, нехай їм підшукає іншу роботу. Або нехай поверне тілові цілісну душу, – радиться Сірий, ніби й справді він на одній нозі з Діонісом.
– Цього зробити не можна. У них немає нічого свого та вони й самі не свої. Що ж до переміщення, то я скажу з цілковитою певністю: якщо кого письменник нарік потворним силеном чи козлом, то навіть і Зевс, не те, що Діоніс, йому не допоможе. Василь з Кузьмівки та Іван з Кіндратівки  залишаться на все життя художнього твору в тому вигляді і під тою назвою, якою нарік письменник.
– А я думав, – посміхнувся Сірий, – чому це Гоголя обходили. Видать, боялися, щоб кудись не відправив.
– Складне життя в усіх світах, що й казать: жодного світу немає, у якому було б виключно чорне чи біле, – сушить голову С.С. – Мабуть, це стосується й Едему, бо туди інколи навідується Люципер. Не був там, не бачив, брехать не буду. Знаю одне напевне: наш світ, світ Бування, є постачальником у всі світи чорного й білого. Це єдиний товар готової продукції, який транспортується без виїзного мита й більш за спрощеною схемою, ніж сировина.   
– Мене це не цікавить. Мене цікавлять конкретні особи, кому вони знадобились на Парнасі?
– Звісно кому. Діонісові треба про всіх усе знати, а Василь з Кузьмівки – неперевершений стукач. Він так може вибудувати питання, що навіть і Сократові така логіка не снилася. Сократ нічого не записував, а в цього цілі стоси паперу із записами, хто коли що сказав, і який анекдот розповів. Скільки розпалося сімей, скільки було виключено з партії, а то все за доносом Василя з Кузьмівки. Були  й такі, кого за листами цього добродія відправлено на Соловки. Отакої! А ще їх взяли як імпотентів. Силени, зазвичай, ґвалтують німфів, а ці ведуть себе спокійно, не балуються.   
– І ви клопочетесь про таких?
– Ти, Сергію, ще молодий, та колись зрозумієш: мені бридко, але такі люди потрібні повсюди, їх хоч і не поважають, зате цінують. Через те, хай краще подалі від нас. Один скривджений якось приловчився і таки впіймав Василя з Кузьмівки за язика, вирвав його з ротової порожнини і, побачивши, що він має гадючу будову, запхнув у закривавлену пельку, остерігаючись наразитись на небезпеку. Щоправда, йому вдалося відірваноязикого відправити у світ козлів, та, бачиш, придбав тепле містечко на Парнасі, але хоче ще теплішого. Про Івана з Кіндратівки мені ще бридкіше  згадувати, та Бог, чи, як тут кажуть, Зевс –  їм суддя.
– Суворий суддя, – сказав Сірий. – Тепер я пригадав: обох бачив тут, такі собі жалюгідні Силени. Один хитає головою, а інший, як тільки випадає нагода – ховається в кущі і ставить собі клізму. Щоб звернути на себе увагу, поначіпляв у домівці Діоніса якісь пристрої, каже, у храмі після цього стало чистішим повітря. Ліс, висота храму більше тридцяти метрів і не чисте повітря? Дивина та й годі!
Після паузи Сірий повів плечима, поправив окуляри:
– Так ви кажете за волею письменника вони тут опинились? Ніколи не думав, що думку можна матеріалізувати. Дивина!
По цих словах новітні варвари розійшлися в різні сторони.
Біля сцени проходило засідання журі. Очолював його Зоїл – нищівний критик творчості Гомера. Серед членів журі Сірий побачив Зою Якимівну. Вона сиділа з виглядом людини глибоких переконань у тому, що Діоніс, якому співали дифірамби, є найвеличнішим з богів і скоро стане в один ряд з Аполлоном і музами. Образ Діоніса слід популяризувати, бо він формує свідомість і потреби особистості, впливає на поведінку. Усім своїм єством Зоя Якимівна демонструвала глибоке усвідомлення непохитності в своїх поглядах і відданість вибраним нею ідеям і цінностям. “Чи розуміють вони, – подумав Сірий, дивлячись на неї, – що потрапили на Парнас? Не такі майстрині пера, як Софія Павлівна й Зоя Якимівна, зривалися зі стрімких сходинок, що ведуть на гірський масив, а ці, бачиш, викарабкалися на найвищу вершину, де господарює Поезія та її натхненники Аполлон і Діоніс. Саме тут, на Парнасі, Сірий уперше побачив в очах такої знайомої і водночас такої незнайомої Зої Якимівни не запальний шал жіночності, а драматизм життя в усіх варіаціях падіння й злету.
А між тим на сцені закінчував свій виступ красивий юнак, який явно використовував сцену для того, щоб освідчитись своїй коханій дівчині:
Не переспій, моя кохана,
Не перекинь, не недокинь,
У Діонісів день безмірно жадана
Прилинь, сердешная, прилинь.
Зоя Якимівна повільно підвелася, відійшла на крок від столу комісії журі:
– Послання коханій у День Діоніса – витончена поезія, вирізняється лаконізмом та афористичністю. Тут думка висловлюється з такою легкістю й природністю, ніби народжується з вуст Аполлона, чиї губи підсолоджені медом божественних меліс.
Разом з тим, виникає низка запитань, і основне з них – чому вірш у день Діоніса й не про Діоніса? Я розумію, наш бог надихає юнака на любов саме у свій святковий День. Але цим проблема не вичерпується.
Вона говорила ще й ще, та Сірий не слухав, пішов в інший зал, де змагались співаки. А коли повернувся до читців, Зої Якимівни там вже не було, вона знаходилась в компанії Пандори. Вони, як зазвичай роблять жінки, не перешіптувались, а, сидячи осторонь від інших, дивилися одна одній у вічі. Тільки справжні жінки, подумав Сірий, можуть читати в очах одна одної текст думок і навіть плани на майбутнє.
Не кожен зрозуміє, а Сірий розумів, як важко Зої Якимівні, імпульсивній жінці, без будь-яких меркантильних комплексів підтримувати дружбу з штучно виробленим (нехай не ремствує Пандора) механізмом. І чи була б Пандора жінкою спокуси не в постелі, а в майстерні Гефеста, зробленої за наказом Зевса (із землі)  й Афіни (з води), якби не знала справжньої дружби з Зоєю Якимівною? Пандора всім своїм штучним єством розуміла ціну боргу, який вона завинила подрузі, але нічого не могла вдіяти. Скриньку, у яку довгий час складалися й ретельно зберігалися всі людські нещастя та злидні, вона відкрила над землею теперішньої України, розсипала ті спокуси й нещастя, а тепер на прохання подруги не може зібрати, запакувати в скриню.
Багато хто з українців, і особливо тих в Україну прихожан, хто отримав притулок в благополучному енергетичному полі, так міцно вчепився за даровані пороки, що ніяк не можна ті пороки вихопити в них з рук. Не зібрати й злиднів: вони свавільно окупували місце за пічкою, успішно атакують хлібороба, витісняють його за поріг господарки, заганяють у трясину болота злиденності.
Якщо Пандорі й поталанить огородити людей від незначної кількості пороків, то знову ж таки відкривати скриньку небезпечно – вивільниться Надія, яка не встигла разом з пороками випасти першого разу, бо лежала на самому дні скриньки. Якщо люди будуть мати Надію, вони переможуть зло, а з ним і всі пороки. І таким чином звільняться від покарання за вогонь, поцуплений Прометеєм у Зевса.
Зоя Якимівна бачить у цій брехливій душі, укладеній не з своєї волі богом ковальства Гермесом, боротьбу обов’язку й почуття. Не було на ті часи Шекспіра, щоб явити світові драматизм змагання обов’язку перед свавільним Зевсом і дружніми почуттями до новітньої варварки Зої Якимівни. Сподівання на перемогу дружби зберігаються, допоки горить у Пандори злість на хазяїв Олімпійського життя, які не надали їй, що відіграє значну роль у стосунках між богом і людьми, належного соціального статусу.
Пандора виявилася серед богинь першого ешелону, не на заздрість всім, красунею, не матір’ю уславлених богів і героїв – сублімованою річчю, не пройшла навіть статусу рабині. Нехай річ з душею, яка споживає матеріальну та інтелектуальну їжу, але вона виступає і, основне, сприймається як річ. Подібну річ необов’язково виготовляти в майстерні Гефеста, її можна зробити з живого організму, годуючи модифікованим продуктом, поселяючи в дім- хрущівку, навколо якого не те, що бджоли, а й хрущі не гудуть, бо огорнуто дім атмосферою сміттєзвалища.
За таких умов душа їй ні до чого. Навпаки, позбавлена насолоди від життя, задоволення й комфорту, Пандора приречена на постійні сплески печерних інстинктів. А це ще глибше заганяло її в самотність, ще більшу розвивало злість.
Зоя Якимівна відправляла у світ Парнаса міцний самогон і на закуску добрий кусень українського сала. Діоніс зізнався, що все оте вино, яке він придумав – буза, порівняно з самогоном, кілька разів очищеним молоком. А сало? Цілий день ходиш голодним, допоки не вплетеш четвертину українського сала з пампушкою і часником. Пандора сподівалася, що добре ставлення до її подруги одного з впливових богів Олімпу, сприятиме її індивідуалізації.
Свою потрібність Пандорі Зоя Якимівна не переоцінювала, але й не недооцінювала, бо ясно бачила: довгий час у такому стані (річ з душею) її парнаська подруга не протримається, хоча й задумана Зевсом такою, – не інакшою. Коли бог створює образ (свій чи когось іншого), він не може його втримати в рамках свого задуму, навіть, якщо на сторожу своїх приписів поставить значну кількість храмів і незліченну армію жерців у них. Проект досконаліший за життя, та життя вносить такі корективи, врахувавши які стає можливим існування проекту в живому житті.
Рано чи пізно Пандора поставить перед Зевсом питання руба: чи вона випускає зі своєї скрині Надію (а з Надією люди будуть багатими й щасливими, і тоді не здійсниться покарання Зевса за вкрадений вогонь), чи вона позбудеться статусу штучного виробу коваля, пройде, як і всі, через лоно справжньої богині від справжнього бога. Нехай такими будуть Зевс і Гера. Якщо в неї будуть такі батьки і брат Арей (бог війни), тоді на Олімпі не будуть уникати з нею зустрічі, а будуть шукати дружби, а боги чи знамениті герої – любові.
Навряд чи амбітний Зевс на таке погодиться. Як показують соціологічні дослідження, рейтинг Зевса, як керівника богами, падає. Падає його авторитет і серед людей. А це дуже загрозливий симптом: за рахунок добровільних податків (жертв) він і сам живе, й утримує величезний бюрократичний апарат своїх підлеглих богів та їх канцелярії-відомства. І що найгірше – жіноча стать почала ігнорувати. Уже й золотий дощ напускає у їхні постелі, а вони – не те, що раніше було.
Але Зевс не з тих, хто здатен йти на поступки. А раз так, то Пандора подарує Зої Якимівні Надію. Тому й тримаються українці: є сподівання на те, що Надія з’явиться в Україні.          
Раптом усе стихло: перестала співати зоряна Ідіти П’єха, замовкла музика, перервалася гра, розмови, човгання взувачкою. Став, ніби виріс, Діоніс. Але вже без Аріадни й без потчу. Відразу кивнув рукою, до себе покликав і Сірий, ледь стримуючи хвилювання, підійшов.
– Якби не ти, – сказав Діоніс трохи хриплуватим голосом, – якби тебе не було, то я не з’явився б уві сні, і мене як такого, який я є, також не було б.
– Не розумію, веселий і красивий боже, – відповів Сірий і насправді не розуміючи, про що йдеться.
– Словеса бога недоступні розумові дзеркального відображення. Коли б сягнув вищого розуму, розуму не дзеркала, а задзеркалля – зрозумів би. Та тобі задзеркалля – зайвий клопіт, головний біль, хоча як перебуваєш тут, розумієш, що всі ви, наше майбутнє, приречені на зв’язок з нами.
Поглянувши на сцену, Діоніс засміявся веселим, іскристим сміхом:
– Чому вони так вайлувато пересуваються і світять зубами, ніби й справді щасливі. Не може бути щасливою людина зі скляними очима. Ви ж подивіться, у них у всіх холодні очі.
– Вони мають своє розуміння людського щастя.
Вакх не слухає Сірого й продовжує своє:
– Так, помилки не може бути: це ті екземпляри, які нарощують матерію за рахунок духу. Сьогодні я на свої очі побачив тих, хто не давав плебсу ні хліба, ні видовищ. Вір моєму слову, такі завжди були й сьогодні є в усіх світах. Вони – відгомін юрби, нею покликані й нею будуть знищені.
– Дозволь, – зарепетував Сірий, – ти пророкуєш громадянську війну. Я, я єдиний в Україні, хто може запобігти кровопролиттю. Допоможи мені стати в Києві першим, ну хоча б другим. Я в боргу не залишусь: на початках своєї кар’єри відбудую Херсонес. А там – на місці пам’ятників Леніну, а таких сотні тисяч, будуть стоять тобі пам’ятники, Діонісе. Дай мені тільки можливість покерувати.
– Наскільки я знаю, люди тебе прозвали Хамелеоном. Хоча я ніколи не бачив цю повзучу гадючку – вона з інших країв, – але чув з надійних джерел: хамелеон змінює своє забарвлення залежно від обстановки. Тепер бачу, що тебе назвали справедливо. В одному місці ти просив насильно, хотів через утиски примусити українців стати українцями, іншого разу створював партію, щоб увійти до депутатського корпусу, наблизитись до фінансових потоків і недоторканості, зараз затіяв іншу гру, мені зрозуміло яку.
– Так, я шукав і зараз шукаю шлях до людей, українців, можливо, помилявся, але хто не помиляється? Тим паче, я молодий – мені тридцять років, і я – кандидат політичних наук.
Двійник, користуючись паузою, вставив і своє напутнє слово: “Фанфароне, не можна, залишаючись у широкому колі роздвоєної психіки, спричиненої нетутешніми силами, підглядати до самого себе через вузеньку щілинку, як до такого суб’єкта, який не має внутрішньої, а лише зовнішню мету. В основі цієї мети лежить завдання: знищити внутрішнього ворога, який створив тебе”.
– Дуже ж ти, дорогий, Двійник мій, став грамотний. Гидко який грамотний став. А не пішов би ти, дорогесенький, к такой-то матері?
– Я даю пораду: замовкни про те, що ти кандидат наук. Тебе вже ніхто не розуміє, як не заглохнеш – почнуть шпинять ногами.
Діоніс не звертав уваги на Сірого, поки той не сказав:
– Я люблю, і мене люблять, а це вже щось важить.
– Не здатен ти на любов. Любов у тебе театральна, здебільшого скотська.
– А Світлана?
– Там ти грав роль Ромео. Але ти не герой шекспірівського плану. Ти Шельменко-денщик – не більше. Ромео прозирає крізь віки, сягає туди, де за далями світла днина. Ромео й в майбутньому тісно буде. Отакий він: широкий і глибокий. А тобі одна дорога – у Світ Козлів. Там усі невибагливі й вільні. І основне для тебе – там сексуальність не підпадає під прес соціального тиску. Там немає ні Зізі, ні Костика. Там є ти й партнерша. Як на мене, навряд чи тобі потрібна партнерша. Сексуальний ліміт вичерпано. Віддай іншому. А щодо твого клопоту з українців зробити українців і Україну повернуть українцям… Давай подумаємо разом: українці втратили Україну самі. Це сталося тоді, коли вони втратили своїх, таких як і ми, язичницьких богів. То ж нехай і повертають самі.
– Як?
– Треба йти третім шляхом, а найкраще  – шукати четвертий.       
 
 

Розділ третій
С В І Т    П А Р Н А С У
(продовження)

“Слова істини здебільшого подаються в парадоксальній формі, бо її (істину) пізнати немає іншого способу”.
Лао-цзи.

1
Діоніс повернувся лицем до Софії Павлівни. У неї було добре, усміхнене обличчя. Він підніс їй кубок з чистого золота, наповнений вином, статечно чокнувся своїм, інкрустованим кращими майстрами Пелопонесу. Софія Павлівна зніяковіла, хотіла відмовитись, але наблизилась вакханка, підперезана шиплячими зміями, і вино ніби саме собою влилося в ротову порожнину. Їй наливали й вона пила, сміялася й раділа з того, що потрапила в товариство, близьке до Аполлона, що її земні діла помічені в інших світах, що отак, через плече закинула свої окуляри, що до неї придивляється красивенький сатир. Тут не приховувалось прагнення насолоди, задоволення й комфорту.
Процесія на чолі з Діонісом (усі оповиті плющем) посунула в глибину виноградних лоз, під якими земля була рясно вкрита шкарлупою яєць якоїсь птиці, і Софія Павлівна замість того, щоб іти на малу сцену, туди де її актори дають спектакль, пішла до великої сцени, оминаючи скульпторів і живописців, які в різних позах зображали Діоніса за допомогою різця і пензля. На честь бога Діонісія проходили змагання трагічних і комічних поетів. Особливо видовищним було змагання хорів та тих поетів, які спеціалізувалися на декламації дифірамбів тому ж таки Діонісу.
*                *                *
Бог виноградарства, походжаючи розкішними залами й зручними портиками, тримався дещо осторонь Муз. Незважаючи на те, що сьогодні, як заявлено, свято мистецтва, тобто свято Муз, він не підійшов до жодної з них, не потис, як кажуть дотепники, щічку й не поцілував ручку, не чокнувся своїм знаменитим кубком (той кубок в інших світах називатимуть граалем). Але він з усієї сили намагався приділити достатньо уваги Софії Павлівні, таке було прохання Аполлона. Та й політика Зевса останнім часом чітко орієнтувала на зближення Парнасу з іншими світами. Зевс каже, що так учиняти йому повелівають зорі, а не його особиста примха чи вроджений демократизм.
Діоніс не забув передати Софії Павлівні Аполлонів смуток з того, що не зумів бути присутнім на спектаклі, і якщо вона гадає, що бог може все, то Софія Павлівна глибоко помиляється. Бог може допомагати будувати й руйнувати. Допомагати, ти чуєш, смертна, а не щось робити. Так, Деміург може щось робити руками, але він не бог і ніколи ним не буде. Боги не роблять, боги дають оцінку зробленому та консультуються із зорями, як управляти розрізненим і недисциплінованим людським потоком.
– Діонісе, великий боже, – і брови Софії Павлівни тремтіли прохально й трохи злякано, – скажи, будь-ласка, як би Аполлон поставився до моєї п’єси, коли б побачив її на сцені?
– Для мене бажання жінки таке ж, як і бажання Зевса. Тому й виконую його і з просьби, і з принуки. До твоєї п’єси Аполлон поставився б спокійно. При її оцінці керівника Муз цікавило б не те, що демос побачить у театрі, а те, що побачить кожен смертний сам в собі, дивлячись на сцену.
Якщо Аполлон запросив на Парнас Софію Павлівну з причини постановки про нього п’єси, то Діоніс, якого мистецтво хвилювало в частині його вияву як народної стихії: з козлами, з ряженими в козлячі шкіри музикантами, з нескінченним потоком нерозбавленого вина – знайшов і свій резон. Для нього слово “Софія” означало дух мудрості, ідея зв’язку людини з Космосом і Космосу з людством. Та аж ніяк не сподівався на можливість матеріального втілення мудрості Космосу.
– Ти, – зауважив Діоніс, пригубляючи нектар із кубка (нехай інші п’ють нерозбавлене вино, а бог на те він і бог, щоб смакувати нектаром), – безтілесне буття думок людства, навіщо набула видимого образу? Чи знаєш ти, смертна, що жодне з візуальних втілень не може вмістити логоси світового цілого? Софія – це втілена мудрість бога, абстрактне, умоглядне поняття про все, що охоплює буття й лежить за його колом. Це рівнобічний хрест, який містить у собі центр і промені, що йдуть від нього на всі чотири сторони. – Тобі причепили обличчя чи наклеїли ім’я на обличчя – навіщо?
З усього видно, Діоніс готувався до цьогорічного свята, особливо до зустрічі з Софієї Павлівною. Набридли йому спітнілі тіла вакханок, остогидли козлоногі сатири. Та треба робити все пристойно, потрібен авторитет. Не наділений витонченим естетичним смаком, бог плодоносних сил землі, рослинності, виноградарства і виноробства, з великими труднощами утверджувався в середовищі грецьких богів. Цим і пояснюється його дружба з Аполлоном, намагання в усьому його наслідувати: під впливом бога мистецтва створюються пісні козлів і старогрецька трагедія. От і з Софією Павлівною він повівся так, як повівся б Аполлон – чемно й зі знанням справи:
– Твій земляк, на ймення Сірий, носій вовчих рудиментів, чи що? Бо істинно сказано: атмосфера Парнасу сприяє поверненню до початків. Зараз його фантазія обмежується берегами сну. Типовий представник людей зі страху. Але це особливий тип таких людей.
Софія Павлівна хотіла уточнити думку Діоніса, та вчасно згадала: у богів не питають. Їх слухають.
– Особливість цього екземпляра полягає в тому, що вони свій страх намагаються прищепити іншим. На тлі тотальної хвороби страхом, Сірий може видавати себе за героя й водночас кепкувати з них. Тобі, Софіє, бацила страху не загрожує. Ти створюєш світ, який ти причипурила, сповідуючись перед вічністю, і як творець і як зразок, вищий за творіння. Хоча, правду кажучи, причепуряти нічого не треба, як не треба причепуряти справжність. Кожна річ має свою мету, як у твоїй хорошій погано зіграній драмі кожен її персонаж. Ти з’єднуєш ланцюги пам’яті й завдяки тобі ніколи не перерветься зв’язок між світами, час пробіжить простором від гірської гряди Парнасу до Карпатської Говерли. Ти створюєш новий світ на твердій основі старого фундаменту. Ти несеш відповідальність за цей світ разом з нами, кого називають богами. Ми не ремствуєм на те, що ви нас називаєте “поганськими” і пишете слово бог у застосуванні до нас з малої літери. Хочу зауважити, актори, які розігрують твою п’єсу “Аполлон у Верховній Раді”, глухі й життєво пасивні, як євнухи в царських почивальнях Мідаса. Герой твоєї п’єси, який, за сюжетною канвою, повинен стати на шлях боротьби за народну долю – це трагічна фігура, і її, цю фігуру, треба зробити на сцені й пронести через усю виставу на щиті Ахілла: доля мусить вести трагічну колізію до її невідворотного кінця. У твоїх акторів не вийшло, вони – ніхто, як усі ті, хто викинутий за межі часу й простору.
– Ти подивися на їхні маски, – продовжував Діоніс, – в очах – ніякої думки… До трагічної колізії їм далеко, до комічної – ще далі.
– О великий і всесильний Діонісе! Бачиш, то не маски, це справжні обличчя виконавців. Перед тобою на сцені – обуржуазнені комуністи, колишні стукачі й теперішні рецидивісти, злодії в законі, водії тих злодіїв і вишколені спекулянти.
Діоніс подивився на Софію Павлівну суворо, поправляючи козлячу шкіру, що спадала з плечей, ніби підозрюючи жінку в належності до плебсу. Вона завмерла. Козлоногі сатири і, особливо, силени, підняли вуха, зашморгали короткими носами, тривожно очікуючи якоїсь біди. Під час урочистої процесії на честь Діоніса, як не раз бувало, могла зчинитися будь-яка несподіванка від тих же вакханок, які в гніві роздерли Діонісового двоюрідного брата Пенфея. Міг Діоніс здивувати чоловіків та жінок десятиметровими фонтанами молока й меду.
Ураз усе навколишнє: і театр, з його конкурсами всередині і з його вертепами назовні, і густий ліс, і біліючі в ньому скульптури аполлонів та діонісів, переможців олімпійських ігор – усе полинуло в темряву. Діонісове дійство, накрите темнотою, набуло таємничості й розхристаності. Несподівано вдарила блискавка в самісінькі верхівки дерев. Мокрі листочки миттєво засяяли міріадами дрібних краплинок. Від спалаху блискавки заблищали й калюжі, посміхнулося голубе небо, щоб через секунду знову опустити в темряву увесь діонісовий світ, бризкали вогнями трухлі пеньки, щоб засвітити мертве листя.
Вакх знову поцікавився депутатами-акторами. Софія Павлівна внутрішнім чуттям угадала намір Діоніса наслати на новітніх варварів (як їх тут усі називали) безумство. Основною причиною слугувало те, що хтось із депутатів на ім’я Адам, сказав, що його політична сила в парламенті за такий балаган ініціювала б відставку голови фракції. Коли Діонісові доповіли про такі слова, зблід від злості: він жорстоко чинив з тими, хто сприяв забороні свят на його честь і наслав на керівника фракції, у якій був Адам, блуд в особливо відразливій формі.
Та хто такий Адам? У перекладі з мови одного з арабських племен, яких поіменовано семітами, означає “людина”. Який Адам має вплив на Зевса? Ніякого, та ще ж до того – семіти – упокорений греками народ.
Софія Павлівна заспокоїлась – депутати повернуться додому, як і належить повертатися з відрядження. Заспокоївся й Діоніс. Він побачив переживання на обличчі жінки з майбутнього. Таке переживання не може прикрити жодна маска. Не можна фарбами відобразити переляк її неповторно-імлистих очей.
– Щось я не пригадую, – знову повернувся Діоніс до попередньої розмови, – щоб такі обличчя були в людей. А ти мене не дуриш, це справжні, чи якась невдало виведена порода людей? Придивись, які щоки й підборіддя! О, смертна, ти скажи їм, нехай з черева познімають подушки… І пересуватися сценою зручніше, а то, виходить, неначе біжать від Президента до Верховної Ради, і хай чепуряться під природу, – не під якусь модницю. Кожен з них прагне до абсолютного панування, вони розпалювачі й учасники “війни всіх проти всіх”, разом з тим вони зберігають кастову цілісність. Кожен з цих суб’єктів почуває себе центром, усі інші, лекторат, як дещо таке, що повинно їм слугувати. Тому ними приймаються закони – це лише між депутатами узгоджена позиція, яка буквою закріплює їх професійний егоїзм. І хоча з гостями не гоже чинити жорстоко, але я, як прийде час, нашлю на них безумство, та я вже встиг на одного керівника фракції наслати блуд.
– Не роби більше цього, – благально мовила Софія Павлівна, – вони й так неблагополучні… Подивись, що вони зробили з нашим народом. Ні, ні, прошу – ні!
– Що ти таке кажеш, неблагополучні. Та в кожного з них десятки дипломів у кишенях, – ти намовляєш на людей. Я знаю одного власника літаків, суден і телеканалу, так той знаєш, скільки дипломів має? Аж двадцять! І всі про вищу освіту. Щоб отримати їх, людині з нормальними здібностями знадобилося б провчитися (порахуємо: 20 дипломів п’ять років на кожний) – сто років! А йому, сердешному, чи й перевалило за тридцять від дня народження. 
– У тому й справа, що в них ненормальні здібності.
– Тоді як же?
– У нашому університеті дев’яносто відсотків дипломів кандидатів наук -  куплені. Мені пропонував роботу в університеті сам ректор Семен Семенович. Та я відмовилася. Хто навчився продавати, той і тобою може торгонуть. Людина – той же товар, як ти її не піднось, на які котурни не став – усе одно входить в систему товарообігу. Не хочу бути ринковим товаром.      
Розмова між Діонісом та Софією Павлівною підходила до кінця. Смуток за провал п’єси, бездарно зіграної депутатами Верховної Ради, поступово зникав, його активно витісняла атмосфера свята. Скромна сільська дівчина далі Луганська, де навчалася в інституті культури, не знала світу, а тут – на тобі, не закордон – подаровано зачасся. Вона відчувала себе в ці хвилини чисто, піднесено, до певної міри навіть свято. Лице її стало задумливе та гарне. Діоніс зник. Серце перестало щеміти від образи на депутатів, забувалися справжні винуватці провалу вистави, ті, хто перекрив дорогу її гуртківцям до вишуканого глядача Парнасу. До самотньої Софії Павлівни прийшло відчуття того, що людина – космічне явище, її природа вимагає планетарного чи навіть міжпланетного обширу. Людину ж, стражденну, зачинено в клітку, виготовлену з повсякденної маячні. Дихаючи повітрям мистецтва, повітрям Парнасу, Софія Павлівна відчула в собі нову, до цього часу незнану якість – захопливо сприймати життя.
Жінка зауважила стрілку-вказівник до місця перебування Мельпомени й попрямувала в бік Музи театру. На шляху їй траплялися скульптурні зображення, з яких у неї склався образ Мельпомени. Це висока жінка з пов’язкою на голові, у вінкові з виноградного листя, на котурнах, з трагічною маскою і в театральній мантії. Що ж до характеру Музи театру, то він уявлявся Софії Павлівні таким, який мала Лесина Мавка.
По-іншому ставився до Парнасу Сірий. Судячи з його поведінки, Парнас його не захоплював, як захоплював Софію Павлівну, не цікавив і не викликав потягу до себе. Парнас – гірський масив у Фокіді. Так, тут перебувають музи, проростають парнаські квіти-вірші, б’ють поетичні джерела, бігають (хоча їм треба літати) крилаті коні, яких називають Пегасами. Ну й що з того? Політична система яскраво невиражена, немає противаг влади (судової, законодавчої і божественної), немає механізму протидії корупційним схемам. Корупція з часом буде набирати обертів. Та то їхні справи – нехай розбираються самі. Хоча… Я міг би Діонісу чи Аполлону запропонувати свою схему побудови громадянського суспільства. Вобмін на допомогу повернути Україну українцям. Хоча про це зараз важко говорити, якщо вони довідалися… Ех, навіщо я бив те погруддя?
Блукаючи освітленими священним вогнем вулицями Парнасу, в атмосфері святкового дійства, зіштовхуючись з силами надлюдської природи, Сірий майже віч-на-віч зустрів Аскольда. Хоча вони й вважалися друзями, але для Сірого це була така небажана зустріч, яку тільки він і міг собі уявити. Причина? Аскольд накреслив Сірому доленосний крутий віраж, який повернув успішне життя молодого кандидата наук, голови партійного осередку правлячої партії і голови незареєстрованої партії на протилежне. Як це сталося? Аскольд висунув думку про існування різних світів – Сірий практично реалізує її.
Неохоче привітав сяючого від щасливої миті зустрічі Аскольда – вчасно сховатись за спину сатира Сірому не вдалося. Що ж, треба зіграти роль Хамелеона – діватись нема куди:
– Такі люди, – сказав свою завчену фразу, – і без охорони. Яким вітром, якими судьбами? І взагалі, як справи?
На всі оті “як” Аскольд відповів посмішкою, бо знав, цікавиться Сірий з тим, щоб підтвердити своє еґо чи за звичкою. Розказувати другові про те, що  в тещі поцупили гаманця, а в сина випав зуб мудрості – нудно. Сірий в Аскольда поцікавився “як справи” не тому, що мав таку цікавість, а тому, що “так годиться”, так прийнято. І коли б Аскольд відповідав на поставлені питання, його б із повним правом було б названо занудою. Можливо, Аскольд раніше так би і вчинив, тобто задовольнив би інтерес свого друга, але за цей невеликий проміжок часу, як вони не бачились, щось змінилося. Цього разу зблиск скелець, поверх яких зоріли очі, втратив свій магнетизм, і Аскольд відповів питанням на питання:
– Куди ти щез? У Бахмуті переповідають про тебе всілякі нісенітниці. Борис Спиридонович, з яким ми тебе проводжали до Києва, помниш, вирішив, що ти втік до Росії. Отримав диплома – і чимдужч від націоналістів!
– Тепер бачиш на свої очі, де я… Вивчаю світи. Політика Бога цікава та мало зрозуміла за всяких обставин для мене, теоретично непідготовленого християнина. Особисто Його не бачив, але відчув. І добрих стусанів від Його челяді. Політика Зевса більш відкрита, демократичніша, я б сказав. Практичне життя відомства Діоніса хоч і справляє враження хаотичності й неорганізованості, насправді керується глибоко продуманою системою. І в світ Едему й на узвишшя Парнасу круті сходи, ой круті! Та я видерся на самісінький верх і “накопав” скільки матеріалу для складання нових виборчих технологій, що мої постійні клієнти – кандидати в депутати й змагальники за посаду Президента – не викинуть гроші на вітер, закупивши з моїх рук сценарій для чисельної мережі агітаційних проектів.
– Ну що ж, дай Бог нашому теляті вовка з’їсти. Хоча, як на мене, тобі треба зайнятися чимось серйозним і значним. Звичайно, вибори для тебе – справа прибуткова, та всіх грошей не забереш. Пора вже подумати про вічне.
– А хто проти? Теперішнє в ланцюзі вічності, невід’ємне вічності кільце.
– Авжеж, – знехотя відреагував Аскольд.
Сірий поправив окуляри й нервово зауважив:
– Аскольде, за кілька днів нашої розлуки ти став велике цабе чи, як зараз кажуть, – великим гуру. Пригадуєш, як на холодильній базі ми з тобою вигрузили цілий вагон ящиків битої птиці? У тебе тоді ще роздерлася рукавиця, я дав свою – ти був геть закоцуб у червневу спеку.
– Було, було…
– Пригадуєш, як хліб і сіль: отак, – і Сірий показав жестом, як розрізає долоню лівої руки ребром долоні правиці ніби хлібину. – У тебе нема – у мене є, у мене нема – у тебе є.
– Було, було…
– Бігаємо життям, як старі вовки степовим морем. От і сюди закинула доля, ніби в один екіпаж авторалі. І тут би треба… А ти… Повчаєш, та й тон… Неначе душа моя ще на дереві, між гіллям, за сучок хвостом зачепилася.
Аскольд посміхнувся:
– Вибач, сьогодні був іспит. Я ще не встиг вийти з ролі. Вибач.
– Якщо так, – після паузи сказав Сірий, – то й ти мене вибач: просто я тебе не зрозумів.
– Не дивина. Ти думаєш, я себе завжди розумію? Був би радий переконатись, що ти розумієш сам себе. Чи хтось інший показав себе, як відкриту книгу.
– То що, кожен з нас живе навмання, навпомацки?
– Навіщо ж так грубо: навмання, навпомацки? Є якась відправна точка, яка рухається до пункту призначення згідно з графіком. Людина починає себе розуміти, коли визначає сенс свого життя.
– Оце я й хотів від тебе почути. У мене сенс життя – та ти знаєш…
– Батогом загнати українців у світле майбутнє?
– Я ігнорую твій сарказм. Так, якщо не прищепимо патріотизму – нахрапом примусимо й мову, і обряди, і все, що положено. У моєму штабі готується кілька варіантів. Ми закликали до нашої співпраці всі відділки світової діаспори. Надовершення я мандрую світами, просячи допомоги у вищих сил. Оце й становить сенс мого життя.               
– Отак навіть. Я собі думаю, яка лиха година спонукала Сірьогу опинитись у такій далині, на відстані від сім’ї, роботи, від будь-якої партії… Та й від епохи,  зрештою. Виявляється, за далиною ти бачиш іншу далину, в сонячному сяйві Україну. Похвально, похвально. Та знаю, ти не Сізіф, і перти каменюку на круту гору так просто не будеш.
– Якби я тобі сказав, щоб утекти від студентів, від лозівських тупоголових слідчих – ти б повірив. Але я і справді заради України, заради того, щоб залучити вищі сили для побудови національної держави. Що в цьому поганого? Он і наш ректор прибув на прийом до  Зевса. Хоча він і стерва, але ніс повертає в потрібний бік.
Сірий потроху почав нервувати. У Бахмуті він би не опустився до таких пояснень. Для досягнення своєї мети міг би збрехати, обплести плітками, пожалітись ректорові, підпоїти й здати в міліцію, та хіба мало ще таких важелів - засобів впливу на будь-кого, зокрема й на своїх друзів. А тут атмосфера не дозволяє. Ким би не обзивав Сірий Вакха (п’яничкою, гультяєм), а він – бог, і якщо знає не все, то знає багато. Он сидить сич, ніби заклопотаний тим, щоб злапати зайченя. А я знаю, що це посланець канцелярії Вакха, по ньому видно - шпигун.
Похнюпившись, Сірий продовжував:
– Люди звертаються до вищих сил з будь-якого дріб’язку, а тут така грандіозна задача – голова йде обертом: дати українській нації шанс.
– Це точно, часто звертаються, – сказав упевнено Аскольд, так упевнено, ніби працює реєстратором звернень прихожан до канцелярій усіх богів. – І дехто отримує допомогу.
– Я хотів би, щоб ти допоміг мені стати тим “дехто”.
– Сергію, ти не забув зі шкільного курсу фізики закон збереження енергії?
– Скільки даси – стільки й отримаєш?
– Щось подібне. Тобто, скільки віддаси творчої енергії, стільки й отримаєш від Бога, Зевса, Розумового центру, Космосу. Зваж, не йдеться про усталений спосіб духовної дії, про непорушні форми сприйняття й оцінки світу, завчені нами зі школи. Ідеться саме про творчу енергію, яку приймає, обробляє й назад посилає Космос, Розумовий центр, Зевс, Бог.

2
Іншими словами, вищі сили – це не хтось і не десь. Це ми самі. Храм, збудований не кимось, а власноруч, не десь, а в собі. Енергія нами послана і нами отримана. Якщо ти благородніший за свій час, а не час благородніший за тебе, ти – в отій гармонії, яка спонукає до поступу, ти з тією свободою, яка позбавляє рабства. Вища сила – як час і простір. Вона може бути світлою – темною, скороминучою – вічною, жорстокою – ласкавою, веселою – похмурою. Вища сила – не частина,  а все до найменших порухів твоє буття. Успіх справи залежить від того, наскільки щиро люди сприймуть названі істини і як віддано боротимуться за їх втілення в повсякдення.
*                *                *
Аскольд говорив і говорив, а Сірий мовчав. Він сів на пеньок і думав, не піднімаючи голови, не чуючи шелесту тогорічного листя під ногами силенів і вакханок, що окруж бродили парами. Потім підвівся, з усього видно, вирішуючи, чи продовжувати розмову, чи не продовжувати. Міміка обличчя й часте поправлення окулярів видавали біль, подразником якого був успіх Аскольда. Аскольд виявився глибоким ученим і непересічної вдачі громадянином. “Людина такої потуги, такого магнетизму, – заздрісно думав Сірий, – далеко піде. Зараз ні, а з часом прийде, прилетить на крилах його нормальний, не фанфарований успіх…”
У мене тут, мабуть, дах поїхав. Таке собі нафантазовую… Воно, мабуть, інакше й не може бути – перебуваю у світі ілюзій і фантазій. Якщо розмірковувати по-земному, то не так все й погано, виходить, доля – примхлива пані, може ця тендітна жіночка накласти Аскольдові таку купу, що жодна собака не перескочить. “Тому, – застукав у душу Двійник, – уперед, на бій. Боєць, кого всілякі там Лозові притисли до краю, за яким починається бездонна вирва, не здається. Якщо він справжній боєць“, – сказав Двійник і заховався. 
– Те, що ти кажеш, Аскольде, – цікаво. Та думки твої вже мохом обросли.
Сірий Аскольдову думку почув від Аскольда, вона йшла у прив’язці до концепції про чотири світи, – тепер Сірий надув щоки й говорить про якийсь мох та ще невідомо про що. Бо внутрішній голос криком кричить: “Колись Аскольд, може, й виб’ється в люди, а зараз, сьогодні, не слід кидати свою репутацію йому під ноги. Хоч він і не з таких – розтопче, та ще й грубезного цвяха заб’є в домовину твоєї, поки що живої ідеї”.
– Авжеж, – продовжив Сірий, – я також якось роздумував над цими питаннями. Є на цю тему серйозні дослідження фізиків. Світ, як ти правильно кажеш, живе не тільки за законами механіки, точніше – не скільки за законами механіки. Взаємозв’язок людини й Всесвіту носить складний характер. У цьому я переконався, будучи в світі Едему…
І Сірий розтягнув свої тонкі губи, що мало означати посмішку, поправив окуляри й погладив чуб.
– Я не був у Світі Едему.
– Як, ти не бував у світі Едему? Жаль. Дивився б на все і всіх іншими очима. Я, приміром, ніколи не думав, що можна ходити хмарами, як ходять степом чи тією ж пустелею. Чого я сказав про пустелю? Минулого року я відпочивав з однією мадам на Мертвому морі. Враження від природи й людей важко описати. Особливий слід у душі залишили люди. Відчувається, що Мойсей правильно вчинив, водячи євреїв сорок років пустелею: чисті, охайні вулиці заможних людей. Блукаючи країнами і світами, я дійшов висновку: ніщо під сонцем не варте уваги, окрім хліба й видовищ. Простіше кажучи, щоб хліб родив і щоб пісюн у потрібному місці бродив. Ось що я тобі скажу!
Аскольд, прослухавши цей монолог, розгубився. Хотів сказать: якщо люди стануть тільки споживачами, цивілізація зникне, бо зігноровано поступальний процес розвитку. Людська творчість – незамінна ланка в еволюції матерії. У процесі пізнання творча думка, духовний зріст окремо взятої людини, збільшує кількість інформації, за рахунок якої розвивається Всесвіт. Та Сірий випередив:
– Сорок років знадобилось Мойсею, щоб вивести євреїв з рабства. У мене такого часу немає. Я виведу український народ з внутрішнього рабства за чотири роки. Зовнішня свобода є похідною від внутрішньої свободи. І через те українській людності не треба ні манки небесної, ні рибних дощів, ні хлібних дерев. Перед тим, як у пустелі пройдуть вітри, українцям треба показати стежину до колодязя – усе інше вони візьмуть самі. Ну, що скажеш?
– Даруй на слові: боєвий ти парень. З комсомольським задором: п’ятирічку за чотири роки – а як же? – І не інакше! Шабельки наголо - й вперед за орденами.
– Не юродствуй. Скажи чесно. Можливо, мені не поталанить звідси вибратись, загинуть зі мною і мої нематеріалізовані думки… Скажи чесно про справу мого життя…
– Якщо це справа твого життя, то треба тільки чесно, і не тепер.
– А коли? Можливо, це останні хвилини…
Така бесіда точилася між Аскольдом і Сірим нічної пори. Неподалік, збоку театру імені Зевса, чулася музика, співи й танці, а з протилежного – періодично лунав клич сигнального ріжка про допомогу. Це знову волав Герой. “Герой – гірше баби старої, – бурмотів Сірий. – На те ти й Герой, щоб допомагати, а не клянчити про допомогу. Якщо ми будемо рятувати Героїв, то тоді нам повний капець. Відпаде необхідність робити з українців українців”.
За прикладом Сірого Аскольд також опустився на пеньок. Витягнув блокнот, шарикову ручку й щось швидко почав писати прямо ось так, на коліні. Сірий продовжував спостерігати за подіями початку вакхічної ночі, за тими з них, які змішали високе мистецтво в усіх його виявах з п’яним буйством потворних силенів. У нього виникли від деякої некомфортності сцени того, як, не дочекавшись оргіястичних містерій, на відкритих галявинах переплітались тіла вакханок і цапоногих сатирів. Якщо Вакх свої свята називав фонтаном радості життя – теплом тілесної краси, то воно так і є насправді. Бо для свідомості мешканця Парнасу здорове, красиве тіло, яке відзначалося гармонією природних стихій – це нормальне явище. Нормальним воно вважалося, допоки таке красиве тіло не ставало інструментом чуттєвої насолоди, а ідея красуні Венери замінялась ідеєю п’яного Силена.
Сірий був свідком багатьох пікантних сцен, та залишався до них байдужим – не збуджували, не викликали інтересу, не приваблювали. Але це, либонь, лише здавалось. Десь у глибині душі мимові оживав прихований сором Адама і Єви, бо одна вакханка, млосно таючи в обіймах Силена, вигукнула, перериваючи важке дихання протяжним зойканням: “Диви, як новітній варвар ласо поїдає мене очима, а ти кажеш, що я некрасива…” Почувши таку оцінку своєї від розуму й волі незалежної енергетики, Сірий ніби залпом випив добрячий келих душевної гіркоти. В інші часи цинічно-відвертий погляд і тваринна поза вакханки викликали б відразу, а тепер, у цьому місці, загальновідомій колисці всіх видів класичних мистецтв і їх покровителів – Муз, що з ним сталося?
Вивчаючи життя верхів і низів мешканців Парнасу, він встиг переконатися, що в його світі, духовній і матеріальній своєрідності є всі можливості для самовдосконалення. Багато для цього є шляхів, та основний – мистецтво. Щоправда, не всі користуються водою поетичних джерел, мірою випитого  вина, послугами пегасів і всім іншим, що впливає не так на свідомість, як на підсвідомість, де почиває натхнення, та горить вогонь допитливості.
Мабуть, усе-таки слід погодитися зі своїм Двійником: гріх – солодкий,  доброта – пісна. Можна було б не лише погодитись, а й слідувати висновкові Двійника, та вся біда в тому, що за все треба платить. Чи тілом, чи душею, чи ще чимось – треба платить. Невідворотно. Як є впевненість у тому, що сьогодні, завтра, через тиждень, місяць піде дощ, так і в Сірого з’явилася впевненість у тому, що йому таки доведеться платити. Лозівське СІЗо – це так, розминка перед великою грою, а платити доведеться за великим рахунком. Такі думки викликали в нього неабияке занепокоєння, ба навіть страх.
На свої очі бачив, як Сатирів, Силенів, Вакханок, Німфів, що виходили за межі прийнятих на Парнасі правил, перетворювали на козлів. Потвор, якими були, скажімо, Силени, за їх людиноподібність виганяти в темну безодню лісу було шкода, а козлів можна. Якщо йшлося про людей-злочинців – і поготів. Нехай ідуть злочинці в козлячих шкірах туди, звідки долинало тужливе й довге завивання вовків. На Парнасі подейкують, що Канцелярія Вакха (дехто Канцелярію схильний називати Секретаріатом) заключила договір з хижаками на регулярне їм постачання свіжини, саме козлятини, а не якогось іншого м’яса.
Це дуже вдалий проект, розроблений Головою канцелярії на ім’я Ведмідь: чимале надходження Канцелярія також отримує з бюджету в’язниць. Усі в’язниці при зростанні кількості розкритих злочинів, залишаються без ув’язнених. Отже, і вовки ситі, і злочинці покарані, і начальники задоволені. А спробуй без додаткового доходу нагодувати й напоїти таку кількість людей в козлиних шкірах і самих козлів у Діонісів День. Начальство таки мудре, воно керується науковими здобутками.
Соціологи Центрального інституту стратегічних досліджень Парнасу переконливо довели: якщо хтось став на шлях злочину, з нього він не зійде, а якщо й вибере іншу дорогу, йому ніхто не повірить, що остаточно “зав’язав”, та начіпляють стільки засторог – краще бути козлом, на гірший випадок – роздертим у козлячій подобі вовками, ніж помилуваним, а відтак постійно переслідуваним. Химери совісті страшніші за вовчі пазури й нестерпніші за безбарвні дні тваринного існування.
У тому ж інституті не менш переконливо також доведено: кожна жива істота перебуває в прийнятному тільки для неї середивищі. Формує світ у своїй системі за образом і подобою своєї системи. Перехід із системи координат людини в систему координат козла – складний і болісний не стільки фізично, скільки духовно. Людини без духовності не буває, як не буває цапа бородатої породи без бороди.
Питання покарання й злочину оволоділи думками Сірого не випадково. Незадоволений тим, що потрапив у світ Парнасу, де піднесене й потворне крокують поруч, нехай лише один раз на два роки, де Діонісій поставився до нього зверхньо (подумаєш, корче з себе бога, алкаш нещасний), Сірий не міг таке залишити без відповіді. Коли один у храмі Діоніса, де нікого не було (оглянувся й переконався в тому, що таки нікого навкруги немає), підійшов до погруддя Діоніса, дарованого з острова Наксос, і брязнув його об кам’яну підлогу, на душі стало легше. І пізніше залишався гордим свого сміливого вчинку, особливо коли дізнався, що це погруддя дороге серцю Діоніса, бо саме на острові Наксосі зустрів свою кохану дружину Аріадну.
Та коли побачив і приміряв на себе процедуру покарання – перетворення людей на козлів – стало зовсім тривожно на душі: раптом слідства ниточка приведе до нього. Вони, як Хома Никонович (слідчий з Лозової), не будуть зволікать зі слідством і судом. Тут усе вирішує трійка: якщо в цій трійці буде богиня помсти Німізіда – пиши пропало.
Такі невеселі думки булькали в голові Сірого: хоча б вибратися звідси в людській подобі, укотре повторював собі під ніс, просячи помилування невідомо в якого бога та звинувачуючи їх усіх. “Це вони, – стискав кулаки Сірий, – навіяли мені злочинну думку, це вони гризуться між собою, моїми руками мстять, намагаються примусити Діоніса відмінити свята. За нас, заробітчан, тут ніхто не в одвіті – на одного варвара менше, на одного козла більше. Арифметика… А цікаво, з чого воно було зроблене, оте погруддя Діоніса? Розлетілося, як розлітаються бризки води, вихлюпнуті з помийного відра”.
Душею поступово оволодіває почуття необлаштовності, а тілом – утома. Комусь би стати між тривогою і єством Сірого – та нікому. Двійник мовчить. Нехай мовчить, від нього користі – як з козла молока. Аскольдові не до Сірого:  стоїть навколішки біля грубезного пенька, на якому сидів – тепер пеньок править за письмовий стіл. Бідолаха, гульбища на честь Діоніса не бачить, не чує. Каже: кожен бачить те, що він хоче бачити, і чує те, що хоче чути. А ще каже, що слово “творчість” жіночого роду. І як кожна жінка, творчість ревнива. Якщо спряглася з душею й серцем – ніхто їм більше й не потрібний.
– Вибач, друже, – звертається Сірий до Аскольда, – я так і не зрозумів, що тебе спонукало пройти таку психологічну мандрівку, яку, знаю про це напевно, легкою не назвеш.
– Нарцис! Ось хто тривожить мої сни. І Аскольд повторював це ім’я, щораз гучніше, вигукуючи: “Це кровоносна судина цивілізації”, “Це від початків світу – велич і ницість, божественна гармонія і люциперів хаос”.
– Який Нарцис? Чи той, який боявся свого відображення як такого, що є його другим “я”, чи той, хто зневажив любов’ю юнака Амінія, чи той, у якого закохалася богиня Луна?
– Мене цікавить перший, другий і третій та всі інші, яких ти не назвав. Цікавлять витоки характеру того типу особистостей, які в старогрецьку епоху засуджувались на офіційному рівні, а в нас вони – найуспішніші люди.
– Аскольде, ніколи не думав, – шпиняє Сірий, – ну це ж елементарно. Дилема Нарцис – Прометей завжди існувала. Зараз ці імена згадуються хіба що на рівні метафор: Прометей зник, з усього видно, Герой уже більше й не повернеться, не знаю як ти, а я чув, сурмить, жалісно волає про поміч, заблукав бідолаха, збився на манівці. Його шукають та не знаходять, я певен, ніколи не знайдуть: хто ходить на манівці, той падає в рівці. Учинок кидати своє життя заради невдячних людей викликає (і не в одного мене) підозру. Те ж стосується й Нарциса. У сучасного Нарциса від Нарциса грецького залишилось хіба що ім’я. Прагнення усамітненості, звільнення від соціуму, крайній індивідуалізм зараз геть не ті, що були в родового, пра-пра Нарциса.
– Усе це я розумію. Хіба можна порівняти інтеліґентного юнака, який схилився над водою, з безвусим відвідувачем нічних клубів – сином не річкового бога – просто слуги народу, якого той же народ називає народним депутатом? Звичайно, ні. Нарцис – це умовне означення образу, якому не належить бути адекватним тому чи тому часові й просторові.
Повз Сірого й Аскольда велично проходили два рогоносці. Навіть варвари не розібрали: чи то були козли, чи зраджені жінками чоловіки.
– А, Сірий, – привітав той, хто капловухий. А в котрого зі срібла бірка на правому вухові з позначкою власниці козла, той навіть не зупинився.
– Ми на тебе чекаємо з добрий десяток років, – сказав капловухий, – а ти десь забарився, подейкують, якусь високу посаду займаєш та мітиш на роль вождя нації. Кидай оті дурниці, спускайся до нас, у нас добре, принаймні, – весело.
Коли вони віддалилися, Аскольд запитав:
– Про що вони? Я козлячої мови не розумію.
– Та так собі, – нехотя відповів Сірий. – Про погоду, про що ж іще.
Собі він сказав: “З усього видно, я блискавично наближаюся до точки неповернення”. На що  Двійник  миттєво відреагував: “Не розпускай слюні, тримайся, це ще не все. Плюнь Діонісу межи очі – отоді буде все. Як на мене, – влип ти по самісінькі вуха”.
Сірий завжди умів виходити з найскрутніших ситуацій, використовуючи підручний матеріал. На цей момент обмежувався Аскольдом. Достоменно, його друг володіє якимось надприродними силами, спроможними протистояти всім Діонісовим судам. Не інакше, як завдяки Аскольдовим утаємниченим зусиллям він потрапив до світу Парнасу. Якби Аскольд не висунув думку про наявність різних світів, не було б і її реалізації у визначений Аскольдом спосіб – от і сперечайся після всього цього, що первинне: свідомість чи матерія?
Коли Сірий згадував, з якою ненавистю жбурнув скульптуру Діоніса, і як летіли від неї уламки, неначе підскакували краплини води, його думка переймалася одним: яким способом уникнути покарання. Свято козлів: музика, вино, танці, містерії – хіба всім до мене? Відтак – забудеться. Прийде час – і ти вже в Лозовій, на нарах, в атмосфері слідчого експерименту, в очікуванні реальних дій реальних друзів.
Рогоносці сколихнули й так розтривожену душу, добре що Аскольд не розуміється на козлиній мові: довелося б пояснювати тутешні закони очищення. Нарцисознавець Аскольд, упевнений Сірий, далі Арістотелевої теорії катарсису, як очищення душі, не просунувся. Звідки йому знати, що Діоніс обстоює теорію очищення тіла. Тіло повинно змінитись докорінно: якщо був людиною, і тобі в тій подобі некомфортно – ставай козлом, чи вовком, чи кимось іншим, хто тобі близький по духу й далекий від мирської суєти.
Сірий трохи стишив кроки, щоб подивитись на Аскольда з відстані. “Дивись, – казав собі Сірий, – як упевнено він себе почуває. Неначе перебуває в себе на дачі у Придінців’ї”. Чи він не чує, чи вдає, що не чує звук сигнального ріжка, що пробивається зі Сходу через вовче завивання та козляче бекання? То Герой ніяк не може вибитись з манівців й волає про допомогу. Аскольд при цьому залишався спокійним, навіть почав насвистувати якусь пісеньку з репертуару місцевої естрадної зірки Ідитип’єхи, у той час, як Сірого проймав страх, ніколи серце так не кипіло, й ніколи спина так не чесалася, неначе зі шкіри гостро – лоскотно пробивається козляча шерсть. Йому стало нестерпно лячно до дрижаків, до цокання зубів. Він узяв Аскольда під руку, і вони пішли, заглиблюючись у ще зелене море, і шелестіло під ногами тогорішнє листя, і ліниво буцали велетенські соснові шишки.
Раптом Аскольд зупинився й показав очима:
– Ну, нам таки не вдалося надовго розлучитись з образом Нарциса. Дивись.
Над водою з місячною доріжкою, склавши руки, ніби намагаючись захистити себе від невідомого нападника, завис тілом уперед юнак. З усього висновувалось: не манило його озеро чистотою свого плеса, залишалась поза увагою й ніжність білосніжних лілій. Не чув юнак і луни надій багатьох німф на його, Нарциса, кохання. За неувагу до жіноцтва богиня Немізіда, що наглядала за справедливим розподілом благ і помщалася тим, хто переступить закон, винесла вирок: померти від любові до самого себе, дивлячись у дзеркальну тишу води. Якщо тобі ніхто не потрібний, то будь потрібний собі. Собі й більше нікому. Ти один – цього тобі досить.
– Клянусь Зевсом, – вигукнув Аскольд, – це не хто інший, як сам Нарцис, заради якого я прибув до цього світу. Це не портрет, не картина, це – живий Нарцис, прекрасний юнак, син беотійського річкового бога Кефіса і німфи Ліріопи. Як мені повезло!
Сірому здалося, що Аскольдова хвиля емоцій аж посунула поміст разом з юнаком. Поміст із тесаного дуба на різьблених ніжках та ніби прирослий до нього юнак повторювались у дзеркальній тиші нічного озера. І те повторення було реальнішим за саму реальність, бо спочатку водяним простором поширювалась оркестровка цвіркунів, відтак піднімалася вгору верхів’ями дерев, сягала хмар.
Боячись того, що оцей Початок міфологічної таїни може розтанути, зникнути в безвість, Сірий приклав вказівного пальця до губів і прошепотів, ледь дихаючи:
– Помовч.
– Заспокойся, – звичним голосом сказав Аскольд. – Я аж ніяк не порушую спокою божественної гармонії його чола. Він нас не чує. Нарцис нікого не чує –лише себе. Я хотів би не стільки його побачити, скільки почути. І не просто почути – отримати відповіді на питання.
– Запитуй, тільки голосніше кричи, куди він дінеться – почує й відповість.
– У лісі треба вести себе спокійно, тим більше – у такому лісі.
– Кричи, кричи…
Аскольд оглянувся на всі чотири і, дивуючись сам собі, чимдуж закричав на весь рот: “Високоповажний Нарцисе! Мене кличуть Аскольдом. Я не той Київський князь Аскольд, якого в ІХ столітті наступної від сьогодні ери підступно вбито новгородським князем Олегом. Я – Аскольд з ХХІ століття вже іншої, майбутньої ери, займаюсь науковою роботою й хочу написати книгу про тебе й твоїх чисельних нащадків – прихильників.
– Та ти говори простіше, не звітуйся, – по-батьківськи турботливо сказав Сірий. – Кому потрібні твої проблеми? Настійливо, як тільки можеш, питай, що тобі треба. Особисто.
Аскольд продовжував, не звертаючи уваги на слова товариша:
– Твої нащадки виявляють любов до себе не наодинці, не в озерній тиші, – у юрбі.
Нарцис не змінив пози, навіть бровою не повів – продовжував закохано дивитися на самого себе.
– Давай зачекаємо, – запропонував Сірий, указуючи на стовбур вітром зваленої верби, що лежала неподалік від озера.

3
Несподівано нічну тишу порушили розмірені кроки, і за хвилину з’явилася кремезна фігура. Місячного світла було досить, щоб упізнати в коренастому чоловікові з непомірно високим і широким лобом філософа Сократа.
– А, новітні варвари, – привітав Філософ, покладаючи обидві руки, одну – на плече Аскольда, другу – на плече Сірого. – Чув, чув про все. У вас на батьківщині, кажуть, проводять діалог про моє походження: іудей я – чи еллін? Діалог, як на вашу різноплеменну державу, безглуздий. У вашій пресі пишуть, що я зі Спарти, де проживає багато іудеїв. Це так. Вірно й те, що я до Афін потрапив сформованим спартанцем. І що з того? Ви, замість оцих усіх балачок, забезпечили б еволюцію думки, щоб мені не соромно було дивитись людям у вічі – немає у вас моїх послідовників, які б віддавали переваги вивченню людини. От і втекла вона до себе, наслідуючи вчинок Нарциса. Я знаю, у новітніх варварів настав час одиноких голосів. Голосів страшної, смертельно небезпечної самотності в юрбі.
– Ми про це знаємо, великий Філософе, – скромно зауважив Аскольд.
Сократ повернув до нього лобасту голову й подивився своїми випуклими очима з докором:
– Я щойно мав бесіду зі своїми учнями про тіло і душу, їх обопільні зносини зі світом розуму й почуттів. Ми прийшли до висновку, що життя є динамічною рівновагою. Стан тіла є відображенням душі. Ви ж подивіться на нашого Нарциса. Якщо йому наказали боги дивитись на себе – він дивиться. Коли хтось у себе закоханий, той перебуває уві сні. Спить і його душа. Він нічого не доб’ється від сплячої душі. Навіть, якщо це раціональна душа, яка знаходиться в голові – найближчому місці до бога.
– А коли це ірраціональна душа? – вирішив утрутитись у розмову Сірий.
– Тіло нерухоме, – каже Сократ, – нерухома й ірраціональна душа.
– І що це означає? – ставить запитання Сірий, а сам думає про те, як він на лекціях буде розповідати про свою дискусію з самим Сократом. Хоча діалог хіба можна назвати дискусією?
– Це означає, що такі людські чесноти, як: сміливість, честолюбство та інша енергія, яка перебуває в серці, – також залишаються без дії.
– Сократе, – звернувся Аскольд. Філософ стримано перебив його жестом руки:
– Клянусь собакою, єгипетським богом мудрості, я знаю, про що ти попросиш, новітній варваре. Та мені немає часу на діалог. Тоталітарні правителі через те й відкидають демократію, що в них немає часу вислуховувати аргументи супротивника.
– Ну, будь-ласка, – Сірий і Аскольд низько вклонилися.
– Хлопці, не можу. Завтра бій навкулачки і я повинен знову вибороти першість. Та й Ксантиппа… Ох, оці баби! Поїдом їсть – бачите, пізно прихожу додому. В один з таких скандалів довелося розповісти про створення нової релігії з єдиним Богом. Ксантиппі, виявилося, байдуже: чи існує один Бог, а чи їх ціла республіка дармоїдів, як у нас на  Олімпі. Їй – щоб чоловік був на місці й вчасно зарплату приносив та ще щось до зарплати. Для неї не грає ролі зарплата, важливо,  скільки залишається від неї.
– Сократе, скажи, у чому сутність нової релігії?
– Нами започатковна  релігія – і ви не дасте мені збрехати – це поступ цивілізації й прогресу. Та клятій бабі цього не доведеш, вона ж, бачите, горда та задерикувата – ну прямо мухи в носі грають. Ще комусь плесне язиком – примусять пити цикуту. Та я свою функцію виконав: теоретична база триєдиного Бога готова. Недомальований Його портрет – домалюють простір і час, словом – людське буття. А взагалі, про все питайте в Платона. Він обов’язково донесе мої думки та ще й трохи прибреше.
*                *                *
І Сократ швидко зник за гущавиною верболозу. Як пізніше вияснив Аскольд, Сократ і справді в таку пізню пору повертався з таємного зібрання, на якому пояснював сутність положень юдейської релігії про триєдиність Бога. Про це стало відомо з тексту Арістофанових комедій, зокрема з комедії “Хмари”: “Ми славимо безмежного повітря ширину, Хмари та Мову – ось священна трійця”. Арістофан – безпосередній учасник створення нової релігії – свідчив про започаткування християнства в грецькій державі й  про те, що її теоретичне підґрунтя розроблялося великими філософами.
Несподівано Аскольд зіскочив з місця – йому здалось, що писаний красень збирається заговорити. Але уважно придивившись, Аскольд упевнився, що це йому й насправді тільки здалося. Чоловік з усіма ознаками атлетичного типу статури – м’язистий, широкоплечий, з вузькою талією, перебував у тій же позі, що й дотепер, тільки, як привидилося на цей момент, ще більш закоханими очима милів божественною ласкою до  себе. Його обличчя, подумав Аскольд, справді красиве – висота голови може вкластися в довжину тіла вісім разів. Витонченою формою привертав до себе ніс, який з двох сторін невеличкими бугорками оточує щоки й плавно переходить у трохи повні чуттєві губи.
“М’язиста фігура, – розмірковував Аскольд, – красива, але не досконала: у ній гармонія вказує на життєстійкість та здатність до дії. І все. Людина, навіть міфологічний герой не може бути досконалим, досконалим може бути лише суспільство. У живого, хоча й статичного, як скульптура Нарциса, присутній той, можна назвати його “передпорух”, який з хвилини на хвилину підніме Нарциса на прямі ноги й піде син річкового бога світами, несучи красу людям, які, об’єднуючись в етнічні спільноти, стануть предтечею досконалого суспільства.
Пригадуючи зображення Нарциса, навіть не тінь того, що я бачу на помості. Уява й фантазія у своїх неосяжних просторах не здатні вмістити реальність, піднятись до її висот, на які підіймає Нарциса всепоглинаюча пристрасть. Я не йму віри, щоб народи із століття в століття з такою послідовністю втрачали уявлення про красу Нарциса. На картинах і скульптурах лишилося лише відлуння справжньої античної краси. Хіба я цього не бачу, порівнюючи модель  живого Нарциса і його численні портрети?”
“Отже, – казав собі Аскольд, – треба ще і ще замислитись про красу, яку втілили олімпійські боги в живу плоть. Безперечно, обличчя Нарциса красиве. Але відсутня здатність кожної його частини  до практичної реалізації того, що призначено богами. Хіба ті ж губи створені лише для того, щоб захоплювати й втягувати їжу та вимовляти губні звуки? Можливо, ще для чогось? Губи вказують на широкі можливості кохання, але вони в Нарциса не виконують оцю функцію, залишаються без дії, нецілованими, такими, що не викликають шал любові. Через те богиня помсти Німізіда й винесла відомий вердикт: спочатку фізично здорове й красиве тіло зробити м’язонерухомим, а потім перетворити в красиву, але холодну квітку, названу Нарцисом.
– То що будемо робити? – запитав Аскольд, ніби в самого себе. Не було ніяких надій зав’язати розмову з Нарцисом.
Сірий підвівся, зробив пару кроків у напрямку озера й загорланив:
– Послухай, незнайомий юначе! Ми з Донбасу, з нами шутки шутить – не випробовуй долю! Донбас порожняк не гоне. Раз ми вже прийшли, то так просто звідси не підемо. І жбурнув каменюку саме в ту воду, у яку вдивлявся Нарцис. Пішла хвиля, зарябіла вода і юнак підвів очі:
– Чи ви здитиніли, і вам розуму стає лише на те, щоб жбурляти каміння по кумкавках? Відчувається вдача новітнього варвара. Метнути бруківку в поезію неповторності, у тремтливу ніжність візерунку тілесної будови – це треба вміти, не кожен на таке здатен.
Сірий не сприйняв з належною увагою докір, тільки знизав плечима:
– Деревня!
Нарцис не чув цього слова, та якби й почув, то не зрозумів би: він і справді, як син річного бога й німфи, не належав до міських жителів. Село, а що в цьому поганого?
– Тепер лаконічно, – на завершення сказав Нарцис, звертаючись до Аскольда. – Я хочу довести сучасникам і особливо наступним поколінням: яким красивим може бути рід людський. Краса роду обумовлена волею, уникненням примарних насолод. Сама людина, а не хтось інший, перетворює своє життя на трагедію. І ви переконуєтесь у тому самі, дивлячись на Діонісове дійство, що виливається широким потоком у наше, так зване свято. Святом воно було тоді, коли започатковувались мистецтва. Зараз перетворилися ці дні на маскарадну ходу з розвагами, що їх пристойними не назовеш. Ви є свідками падіння могутньої держави, і винуватцями такого краху виступають крупні товстосуми – рабовласники. Саме вони прищепили й возвели в моральну норму порок і заборонені релігією пристрасті.
Нарцис на хвилинку замовк, щось зауважуючи,  а потім продовжив:
– На прикладі конкретних історичних фактів ви ще не раз переконаєтесь: розгул сексуальної моралі передує розпаду суспільства, яким би воно до цього не було згуртованим.
За хвилину Нарцис журливо опустив голову й ледь чутно промовив:
– Пройшли віки, минули тисячоліття, але ніхто не спромігся зрозуміти: я намагався з усієї сили зупинити войовничий наступ фемінізму. За це поплатився життям… І доброю пам’яттю у віках і тисячоліттях. У ваших очах я не бачу жалю чи хоча б співчуття. Воно й зрозуміло: де три козаки – два третього судять.
Як тільки вода заспокоїлась, Нарцис утупив свій погляд вниз.
Аскольд був вдячний Нарцисові, водночас засоромлений. Вдячний і Сірому – саме його босяцький вчинок допоміг досягненню поставленої ще на бахмутській землі мети.
– Тільки після цієї зустрічі, – підвів не без задоволення підсумок Аскольд, – я остаточно зрозумів: Нарцис – це не психологічне, як помилково вважається в науковій літературі, це – соціальне явище.
Сірий подивився на Аскольда з підозрою: він також міг багато чого сказати про живого Нарциса та ідею Нарциса, але він утримувався. Сірого ще з восьмого класу називали Нарцисом, і він боявся розтулити рота, щоб Аскольд не проводив ніяких паралелей. А взагалі, уся оця атмосфера почала дратувати: де отой, по-бабськи красивий, юнак почув “де три козака – два третього судять”, я навіть такого не знаю, хоча й вивчав українські прислів’я. І взагалі… Скільки можна мене використовувати… От і зараз спрацював на Аскольда.
Двійник, посміхнувшись своєю нещирою посмішкою і постукавши копитом у душу, зауважив:
– У тебе чудова нагода використати Аскольда – ти йому допоміг? Допоміг встановити зв’язок з Нарцисом, от і він нехай відведе удар від тебе. Удар Діоніса, ти що забув? Поруч з тобою ходить смерть в образі вовчих щелеп, ти що – не бачиш? Осліп?
Сірий пожвавішав, узяв Аскольда під руку й нетерпляче, як людина, якій уже хвилин з десять треба бути в туалеті:
– Я хочу поговорити про серйозну справу.
– Зачекай. Після побаченого перебуваю в такому стані, що неспроможний щось сприймати. Вибач. Я скажу лише висновок. Це важливо. Це дуже серйозно. – Аскольд, поки Сірий не встиг відкрити рота, вивільнив з саркофагу тіло думки:
– За моєю теорією людське буття найтоншими своїми нитками-нервами вплетено в метафізичну структуру хреста. По вертикалі (і Аскольд палицею провів по піщаному ґрунті, де не було трави) людина любить себе, по горизонталі (тут лінія від палиці пролягла перпендикулярно, утворивши хрест) ми любимо чи маємо любити ще когось, того, кого прийнято називати “ближнім”. Якщо від центру перехрестилися рівновеликі промені й розходяться на всі чотири сторони, то все гаразд, людина, як кажуть у таких випадках, соціально орієнтована.
Відчувалося, що Аскольдові є багато про що сказати та для подальшого польоту думки заважав міцно затиснений лікоть.
– Друже, – сказав Сірий, – я радий, що зумів тобі прислужитись. – І Сірий заглянув в очі Аскольдові, додавши посмішку до слів:
– Як ти вважаєш, я допоміг тобі?
– Звичайно. Я ж сказав: “Допоміг”.
– Тепер ти мені допоможи. За позику, як кажуть, віддяка.
– Звичайно, які розмови, я і без цього випадку тобі допоміг би. Про що мова?
– А тобі можна довірятись? – із сумнівом подивився Сірий в Аскольдові очі.
– Гадаю, можна, – відповів Аскольд.
– Що ж, коли я допоміг, то й ти повинен мені допомогти, щоб ми обоє мали взаємну справу у світі Парнасу. Де б нам присісти чи, краще, влаштуватися переночувать. У дім для прибулих варварів іти небезпечно – туди ночами вриваються п’яні Силени, а це тварюки, ой тварюки, гірші від козлів. Їх не обходить: чоловік ти чи жінка, а в них, як у тої куми – одне на умі.       
– Та кажи вже, що ти тягнеш козла за хвіст?
– Мене хоче Вакх перетворити на козла.
Аскольд розсміявся:
– Навіщо?  Навіщо нас перетворювати, коли ми й без перетворення козли…
– Не кепкуй, Аскольдику. У прямому смислі має мене перетворити на козла.
– Точніше було б правильно говорити, що він має тебе, як і мене, як нас усіх за козлів, але щоб зробить козлом… У нього, звичайно, на це сила є, але ж є міжсвітові угоди, зрештою, твій генетичний код знаходиться в базі Розумового Центру… Це не так просто.
– Допоможи заради дружини, сина. Я перед ними завинив, якщо вирвуся звідси в людській подобі – стану іншим, клянусь! Так, я злочинним шляхом заволодів великою сумою грошей – клянусь віддам дружині нещасного і його дітям. 
– Допоможу. Бог дав тобі багато й багато від тебе захоче взяти. І ще ж до того, відмовся від своєї витівки звільнити українців від рабства, здається, так звучить твоя ідея…
– Та я хотів добра, – похнюпив голову Сірий.
– Твоя ідея, – зважуючи кожне слово, мовив Аскольд, – з якою ти бігаєш усіма світами, ущерть пройнята основним правилом хуторянської моралі: “моя хата скраю”. Чи таким, більш європейським правилом: “Кожен за себе, один Бог за всіх”. Благополучно перестрибнувши з цією сентенцією із російського соціалізму в соціалістичний капіталізм УРСР, ти чітко зорієнтувався в цій новій для нас державі й легко, ніби на крилах, злітаєш на загальнонаціональну хвилю пошуків третього шляху розвитку. Хтось тобі підкинув на берегах Мертвого моря мертву ідею, то ти йому передай від мене привіт, а від Гете вираз, вартий уваги: “Кожен має право бути бовдуром, та не слід зловживати цим правом”.
– Відмовляюсь, відмовляюсь, тільки посприяй.
– Сергію, не знаю, як ти, а я вже скучив за дружиною, а особливо за дітьми. Скучив за студентами, та й уяви собі – за сміттєзвалищами біля Дінця. Сергію, я скучив за Україною… Я, насправді, страшенно закоханий в Україну. Скоро будемо вдома. Тобі пора вже й посміхнутись.
Сірий метнув оком поверх плеча Аскольда:
– Ти все робиш вчасно. Навіть вчасно скучаєш, – сказав Сірий. – А подивись-но, хіба-то не наші йдуть? Хіба-то не бахмутська діаспора, членів якої по-місцевому називають новітніми варварами?
Семен Семенович, Софія Павлівна та Зоя Якимівна разом з Аскольдом і Сірим стали в коло, поклали один одному руки на плечі, як роблять перед початком виконання гуцульського танцю “Аркан”. Але не встигли по колу зробити бодай одного кроку, як на небі, мов бризки, розлетілися в усі боки блискавиці. За тим покотився грім, і яскрава широка смуга спалахнула збоку театру імені Зевса. З усього видно було, починалася буйно барвиста вакханалія парнасового життя.
– Люди, пора когті рвать, інакше ратиці відкинем! – несамовито закричав Сірий, оглядаючись кругом і не знаходячи серед присутніх Аскольда.   
– Куди? – не вигукнула – зойкнула Зоя Якимівна.
– Чим далі від оргій, тим безпечніше!
– Вони нас знайдуть і в мишачій норі, – білими губами прошепотіла Софія Павлівна.
– Діоніс – не всесильний, він всього лиш поганський бог, – не погодився Сірий.
– Нам допоможе наш Бог, – перехрестилась Софія Павлівна, – Ісус Христос не залишить у біді. Чи не я казала, не моліться поганським богам?
– Я молюсь мистецтву, ними започаткованому, – відповіла Зоя Якимівна.
– Ви тут усі свої – розбирайтесь, якщо хтось запитає – мене тут не було, – скоромовкою пробурмотів С.С. і зник у кущах. – Паняйте додому!
Сірий подумав: ”Немає гіршої муки, як слухать бабські теревені про муки. Дома, на роботі – кругом баби. Ще й тут. Може, останні хвилини бачиш цей світ, і що ти бачиш? Одне бабйо!”
– Милі дівчата, кізочки мої, – звертається Сірий до своїх супутниць, – прямуйте туди, де зимує тепло. – І Сірий ткнув пальцем не в той бік, де людські оселі, а туди, звідки луною котилося вовче завивання. – Бігом, бігом. А я добуду щось похамать і дожену.
А сам дременув в інший бік, туди, звідки з-поміж козлячого бекання проривався клич ріжка героя, збитого зі стовпової дороги, з гостинця. Жевріла надія знайти Аскольда. От тоді й поговорити по-чоловічому. Відчухрав гілку з дуба, вийшла замашна ковінька.
Трохи розвиднялось чи після ночі, чи після затемнення, напущеного чаклунством Вакха –  у такому безладі важко й розібратись. Зате в думках своїх Сірий розібрався: за отим пагорбом, що синювато виднівся не так уже й далеко, повинно жевріти якесь людське життя. А люди  завжди допоможуть! З цією думкою він пришвидшив кроки, втікаючи від Діонісових містерій, і ледве не вступив у велику купу свіжого, ще паруючого посліду вовка й злякався: якщо від Діонісового суду втік, то потраплю до вовчих пазурів. Згадав: вовки і є остаточним, що не підлягає оскарженню, присудом Діоніса. Перед Сірим уже не стояла дилема: просуватись уперед, наражаючись на стовідсоткову небезпеку, чи повертати назад. Повернення назад дає надію на Аскольда: обіцяв, він чоловік слова. Ця обнадійлива думка трохи заспокоїла. Оглянувся на всі боки. Прислухався. Прямо над його головою завис спів якогось птаха, невидимого за гілками дерев. За своїм звукорядом спів викликав подив. Сірий тільки встиг почути виразний голос солов’я, як відразу тьохкання перервалося нявканням сердитого кота. Не встиг летючий варвар зціпити від злості зуби (у Світі Бування набрид), як відразу почулося висвистування вивілги, за ним – гавкіт собаки, цокання каблучків десятикласниці. А ось і чорний сіромаха, красень ти наш, ач вистрибнув на землю, щоб ним полюбувалися й впізнали в багатоликому співакові звичайнісінького шпака. Сірий подумав: коли б я мав хоч невеличку частинку шпакової вдачі, я б за пару місяців став доктором політичних наук. Шпакові можна позичати звідусюди уривки різних звуків і пташиних пісень, а мені хіба не можна користуватися працями різних тямущих учених, видаючи їх за свої?
Сірий звертався до самого себе: як не крути, а я все-таки розумний. З усього я можу добути непересічний вислід, навіть з поведінки шпака. Треба лише дати певний стрій думкам і ти всі негаразди можеш підкорити своїй волі.
Так думав Сірий, стоячи біля болота, яке колись було лісовим озером. Чого це він, Сірий, здоровий мужик, боїться вовка? Червона Шапочка не боялася – він боїться. І йому уявилося, як лісом біжить Червона Шапочка і, побачивши за кущем ожини вовчі вуха, поклала на траву торбинку з пиріжками і квіти-незабудки та почала благати Сіромаху: “Прехороший вовче, з’їж мої пиріжки. Якщо хочеш – з’їж і мене. Було б класно, якби ти потрудився й над бабусею”. Вовк був спантеличений такою люб’язністю – він ще ніколи не їв тих, хто його сам про це просив, і звіра опанувала відраза їсти людей. Вовкові стало соромно за своє минуле. Він одвів дівчинку Червону Шапочку до бабусиної хатини, дав слово старій ніколи, ні за яких умов більше не їсти людей, якщо вони навіть будуть намащені кетчупом. Для певності бабуся підстригла вовкові кігті, спиляла гостряки на зубах. Коли пішов, довго махала хустиночкою у слід вовкові, а Червона Шапочка кулачками витирала струмочки сліз, що бігли із засмучених очей.
Сірий аж усміхнувся – так невимушено легко склався сюжет насправді нової казки. Ніби якийсь внутрішній голос диктував її зміст з особисто  пережитого в іншому житті: вовчої доброти в казках не пригадує, скільки б не перебирав казок на вовчу тематику. Коли (знову ж таки в пам’яті) почав перегортати сторінки забутого дитячого та юнацького тексту життя, наткнувся на такі занепотрібності забуті факти, що коли пригадав їх, на чолі відчув холодний піт. Іншого разу він махнув би рукою, як раніше це робив, але зараз не довелося мовити собі заспокійливе: “Під носом косовиця, а на розум не орано”. 
Якось водій батькової “Волги” розповідав бакинським хлопчакам про походження одного з кавказьких народів. Зміст стародавнього міфу про походження плем’я тюрк слухав і Сірий. Згідно з міфом, це було в ті часи, коли лісу ще не було, а каміння перебувало в м’якому стані, предки сучасних тюрків жили біля великого болота. Болото давало життя, воно ж стало й причиною їх погибелі: притиснуті воїнами сусіднього племені до смердючої води, вони були знищені на пень. Щоправда, один хлопчак десятилітнього віку залишився живий. Його смертельні рани зализала вовчиця, яка з часом стала йому за дружину.
Та воїни сусіднього племені були завзятими ненависниками, підстерегли ще не зовсім здорового після хвороби юнака й підступно вбили. Хотіли вбити й вовчицю, їй пощастило зачаїтися в горах, що знаходяться північніше Гаочана, на одній з недоступних для людей вершин. У гірській печері вона народила десяток синів. З плином часу здорові, войовничо налаштовані юнаки вступають у шлюб з жінками Гаочана й кожна сім’я засновує окремий рід.
У Сірого від перенапруження розболілась голова й затенькало серце. Саме такий фізичний стан спровокувало повернення витісненого на периферію свідомості образу вовків. Логіка роздумів привела до несподіваного висновку: праматір’ю його матері Натаван Львівни була вовчиця. Сергій Євгенович Сірий, син Натаван Львівни, до вовчиці не мав жодного відношення, він заховався всіма своїми ініціалами під зручний псевдонім. Ще раз сам собі сказав: не в нього, а в його матері праматір’ю була вовчиця. Він не має жодного відношення до тих казочок, які розповідав водій батькового службового авта.
Несподівано і як завжди невчасно в душу постукав Двійник:
– А ти молодець. Через таку кольчугу, зіткану з логічних заключень, вибудовував сітку матриці , яку не пробити стрілами генетичних збудників. Ні ти, ні навіть я,не знаємо причини твого хотіння приєднатись до української нації, а потім очолити її. Твоє палке бажання зробити Україну для українців мені було важко пояснити собі лише устремлінням до кар’єрних забаганок.
Після слів Двійника Сірому стало страшно. Та й до того вітер в очереті то вив вовком, то по-гадючому шипів. Для себе вияснив важливу деталь: прізвище “Сірий” – це кодована програма життя Сергія Євгеновича. Хто не знає, навіть діти вовка називають Сірим. У хвилини душевних мук хотілося, щоб хтось був поруч. Зайве послав своїх супутниць на вірну смерть у вовчу стихію, зараз вкупі було б безпечніше, ну хоча б не так страшно. Переключив усю увагу на болото, яке, з усього видно, було колись озером. Усе колись було прозорим і яскравим, стало занедбаним, як щоки старого діда в сивій щетині, і смердючими, як грязеві ванни на Слов’янському курорті.

4
На передньому плані озера міцний очерет осінньої пори, водою доріжка з місячного сяйва до похмурого лісу. А он, із-за примарливо каламутної далини, обмеженої важкими хмарами, рветься сюди, ніби спеціально до Сірого, орлекрилий птах. Його повільне наближення та важке виборсування з чорних хмар нагадували гігантські хвилі, що насуваються одна на одну. Усе це поставало через призму якоїсь млосної невиразності, дещо ілюзорно: небо-таки вдавить птаха в сіре болото, й від того ліниво розійдуться водяні кола, навіть не спричинивши берегової хвилі, як від каменя, випущеного навмання, що належить Люциперу. Це дивина, та Сірий відчув разючі зміни в собі: плечі й пальці чесалися, серце билося рівніше, головою ніби проходив невеликий туман. Невідомо з якої причини стала подобатися оця смердюча стихія: серце тішили перегуки вовків, шипіння гадюк і вільний політ швидконогих косуль, коли вони стрімголов мчать у таїну лісової казки.
*                *                *
…У духовний світ Сірого вовк вривається давно, ще з десятого класу. А почалося ось з чого. Якось у шкільному дворі, коли старшокласники після засідання комсомольського бюро затіяли змагання з футболу на баскетбольному майданчику. У центр поля вискочило цуценя й стало грайливо ганятися за м’ячем. Хлопці обступили тваринку й тільки вгамувавши спортивний азарт, хтось помітив: шию цуценяти міцно затисла мотузка, яку зазвичай використовують домогосподарки для сушіння білизни. Вірьовка була з метр завдовжки й запилюченою змійкою переслідувала пса. Здається, тільки Сірий здогадувався про те, що оце створіння з червоним висолопленим язиком ніяке не цуценя, а справжнісіньке вовченя. Усі переконалися в цьому, коли придивилися до зубів і міцної шерсті.
– Так це ж Сіромаха, – від несподіванки закричала Лейлі, – у ліс його, у ліс!
– Зачекай, Лейлі, не все, що сіре – вовк, – сказав Андрій.
Та, придивившись, усі дійшли згоди: “вовк”.
Під брязкіт семиструнної старшокласники вирушили до найближчого лісу. Вовченя було в колі, і кожен не обходив його увагою: хто гладив по голові, хто брав до рук вуха, а хто лоскотав нижню частину шиї. На перехресті вулиць 26 бакинських комісарів і Рози Люксембург їм заступив дорогу учень четвертого класу Мірза. Хлопець, плачучи, розповів, що його батько кілька місяців тому приніс маленьке, ще сліпе вовченя. З облави на вовків. Мірза до вовченяти – це Герасим до Муму. За три місяці виріс отакий красень, пойменований російським словом “Клик”, і всі милувалися високими ногами, сумними очима та густою шерстю, у якій сонячний промінь шив дивовижний візерунок. Мірза став на коліна, обняв голову Клика, Клик, як собака, покрутив хвостом і заскиглив. Лейлі ніжно підняла хлопця на ноги й процесія посунула далі, за місто. Лейлі умовляла Мірзу відпустити Клика на волю, у рідну стихію – тільки так він доведе свою до нього любов. Мірза не погоджувався, але й не чинив активного спротиву, пристроївся до гурту старшокласників, для нього випала неабияка честь іти з шанованою у школі компанією. Так Мірза разом зі старшокласниками побрів до лісу. Вовчицю, писали в газетах, не вдалось уполювати, можливо, вони й знайдуть один одного: мати й син.
Вовченя вели по черзі. Коли вийшли за місто, Сірий відібрав повідок Клика в Лейли, таємничо перемовляючись з дружбаном Андрієм. Андрій, між тим, узяв гітару, відкрутив найтоншу струну й передав її Сірому. Гвалтували гітару (уже шестиструнну) також по черзі, її хлипання супроводжували дзвінкі голоси старшокласницького гурту. На чистій, як виметеній хатнім віником полянці, що знаходилась поруч болота, розвели багаття. Почалися танці. Здається, усі забули про вовченя, принаймні нікому до нього не було діла. Одні збирали хмиз, підкидаючи у вогонь, інші стрибали, як слов’яни на Івана Купала через полум’я, треті вирізали палиці і схрещували їх, як фехтувальники. Клика було прив’язано до молодого дубка. Мірза пильно стежив за присутніми, вибирав момент, щоб викрасти Клика. Клик для Мірзи – не просто забава. Клик для Мірзи – слава й почесть, завдяки Кликові про Мірзу заговорило все місто. Бачив, члени компанії агресивнішають, он який розвели вогонь, таке багаття мисливці розводять, коли заб’ють антилопу – джейран. Вечоріє. Мірза вслухається в шелестіння мертвого листя і йому часом ввижається, що з високогір’я спустилася дагестанська коза та сарна й причаїлися в лісовій гущавині. Часом волосся ставало дибки, як стає зараз у Сірого, коли думав: з Ірану заскочив тигр, завмерли в очікуванні зручного моменту доморощені леопард та рись. Хлопчача фантазія малює картини, одна страшніша за іншу: тигр, леопард, рись та ще з ними бурий ведмідь. З чотирьох сторін оточують оцей комсомольський актив школи, шматують усіх на шматки, шматки підсмажують на вогнищі і, розсівшись на пеньках й перекинувши ногу на ногу, спокійно вечеряють в тиху ніч на чистій полянці, ніби підметеній хатнім віником, намагаючись влучити один в одного обгризеними і обсмоктаними кістками. Їжі всім звірям досить, і кожному – на вибір: людей, як і чотириногих, можна кваліфікувати за шкалою спеціальної кондиції: сальні, м’ясні, м’ясо-сальні й худі.
Мірза помітив, як Сірий прикріпляв струну до іржавої колючої проволоки, а проволокою (і де він знайшов той кусок залізяччя) обмотував стовбур дубка. Усе це робилося під небайдужими поглядами однокласників: одні посміхалися, інші бридливо відверталися вбік, а ще інші  підморгували один одному. Несподівано до Мірзи підійшов Андрій:
– Ти от що, кориш, провалюй. У нас зараз відбудеться продовження на природі засідання комсомольського бюро. Ти ж не комсомолець – то й не можна, за Уставом, довірити тобі партійну таємницю, це тільки нам довіряють комуністи – ми надійний резерв партії. А ви – молокососи.
– Я ж нікому не заважаю, я тільки подивлюсь, у який бік побіжить Клик, він маленький, хіба вам його не жалко?
– Ти піонер?
– Так, я піонер, але я хочу…
– Ніякого “але” і тим більше – “хочу”. Піонер підкоряється наказові комсомольця, як ми підкоряємось наказові комуніста. Пойняв? Давай я тебе трохи проведу.
І Андрій міцно взяв Мірзу під руку й повів у тому напрямку, де кигикали чайки.
Як тільки Мірза відчув послаблення, хотів було вирватись і втекти, та Андрій, керуючись своїми мотивами, відпустив затиснуту руку і сказав повчально:
– Природу треба берегти! Он і на стовпі написано – бачиш?
На стовпі, який стовбичив неподалік занедбаного озера, що через пару дощових років стане болотом, і, справді, прибитий величезними, уже іржавими цвяхами лист іржавого заліза з написом “Бер…ите природу”.
Додав:
– Піонер, давай примір курить табак і ганять собак!
І зареготав, прямо дивлячись у вічі, – потім розвернувся й попрямував у бік чистої, як вимитеної хатнім віником поляни.
Коли наблизився туди, спостеріг уже не  раз бачену ситуацію: Сірий зробив зашморг зі струни, розсунув задні ноги вовченяти, захопив зашморгом його мошонку, ножем перерізав на шиї вірьовку і вдарив Клика палицею по спині.
Клик зі всієї сили рвонув… і залишив разом зі скавучанням-прокльоном необхідний для розмноження орган, як скальпелем, гітарною струною відрізані яйця. На тій струні високого ряду за номером першим десятикласниця Лейла ще вчора акомпонувала задумливо-ліричні романси в її ж виконанні. Пальці Лейли ніжно торкалися струни (найбільш близької деталі до людського голосу, як музичного інструменту), яка сьогодні стала знаряддям такого жорстокого катування. Тоді струна, ніби передбачаючи сьогоднішні події, піднімала ноту “мі”, викочувала її нагору все вище й вище й від того романс “Гори, гори, моя звезда” навівав тривожно-драматичне передчуття. Цей мотив плавно розносився простором моря, над хвилями синіми, де зависли, мов метелики над квіткою, білі чайки. Після того, як зник у лісовому просторі Клик, на честь геройства Сірого зчинилися схвальні вигуки. Вигуки (тільки вже зі свистом) повторилися, коли Сірий наколював на дерев’яні шпички сіменники, з галантністю офіціанта провінційного ресторану, підсмажував їх на кострищі й смакував ними, для заохочення інших навмисне голосно плямкаючи.
За всією цією драмою зі своєї засідки спостерігав Мірза. Родичі Мірзи, ошелешені розповіддю очевидців, сприяли тому, що комсорг школи Сірий після закінчення навчання покинув  Азербайджан, щоб ніколи до нього не повернутися. Навіть на короткий час. За веселим сміхом ніхто тоді не передбачав й інших для Сірого наслідків, що послідували за екзекуцією ні в чому не винного вовченяти, кастрованого в злочинний спосіб. Наприклад, маючи подвійну силу – мужську й кобелячу, – організм Сірого виявився малопродуктивним під час виконання розумових і фізичних навантажень, окрім тієї, на яку благословляв Амур, у греків відомий як Ерот.
Сірий ще раз подивився на озеро, на полянку, яка була, як і та, у Світі Бування, чистою, мов хатнім віником вимитою, але не подякував тій місцевості, яка реанімінувала забуте. Виявилося, пам’ять винесла на поверхню те, що навіки було поховане під товстим шаром благополуччя й ситості. Пам’ять винесла непотрібну інформацію.
Сірий хотів було йти від озера, та ноги не могли зрушити з місця: метрах в п’яти лежали, поклавши голову між лап, дві вовчиці. Сиділи спокійно, на мислі не маючи вчиняти напад. Не встиг прийти до тями, як з лісу вийшов здоровенний вовк і повільно попрямував до Сірого.
– Рівно через годину, – сказав вовк не те, щоб людською, а такою мовою, яка була для Сірого зрозумілою, – до тебе прийде судова трійка, залежних від Вакха суддів. Бачу, ти знаєш чого й здогадуєшся, яким буде вирок.
Побачивши вовка, Сірий не розгубився, ніби ждав його, тільки задрижали жижки й хотілося сісти, та обмежився опертям на палицю.
– Я прибув не для того, щоб попередити тебе про суд.
– Звідки він довідався?
– Вакх знає те, про що знаєш ти. На додаток ще й те, чого ти не знаєш. А основне – Вакх ніколи нікому нічого не прощає. Справедливий у мене бог. Я ним пишаюся. Я люблю й Деміурга, цей уміє хоч щось робити, невтомно працює для народу. А тут, на Олімпі, зібралися самі інтеліґентики, бездєльники, щоб не сказати – депутати. І не надають майстрові божеських привілеїв та недоторканості, а тримають тільки для ремонту елементів світобудови. Ні, таки справедливості ніде немає.
– Так, Вовче, немає. Клянусь Зевсом, чи будь-якими іншими святинями клянуся, я не хотів розбивати Діоніса статую, якось так вийшло, – заволав Сірий. – Ти там в хороших стосунках з Діонісом, скажи йому, що я буду приносити пожертви…
– Не розпускай нюні. Саме через твої соплі я відхилив рекомендацію твоєї кандидатури на перехід у стан вовкулаки. А наші хотіли перетворити на вовків увесь весільний потяг, навіть і Зізі, яка таскає два бідони молока, замість того, щоб носити нормальні жіночі груди… Нам потрібні сміливі й сильні. А ти тільки серед баб можеш бути героєм та ректорові припорошувати мізки баєчками про свої здібності. І тобі вірять. Повезло потрапити в коло довірливих людей.
Сірого, як батогом, пекло кожне слово вовка, та він удав, що не сприймає все це як образу. Вирішив дати хабаря підлабузництвом – хіба є хтось, хто не любить похвали? Підлабузництво… Це найпотужніша зброя в боротьбі людини за сите існування!
– Який ти мудрий, вовче! – сказав Сірий, намагаючись бути якомога щирішим.
– Мудрий, мудрий. Станеш мудрим. Це ти й тобі подібні знають, що м’ясо знаходиться в холодильникові, а гроші – ці дитячі фантики – на столі, під скатертиною. А мені треба добувати все самому. У боротьбі, часто – з небезпекою для життя. Інколи так стає тоскно – хоч вовком вий! І я вию.
– Коли я чую, як ти виєш, мені стає боляче, бо в тебе якісь негаразди. Та коли в такий спосіб та видаляєш біль – вий на здоров’я. Я буду радіти з того, що тобі легше.
Спостерігаючи за тим, як у вовка навіть видавилась сльоза від замилування, Сірий продовжив:
– Якщо не секрет, скажи, що тебе привело в Парнасовий світ, та ще й у супроводі двох охоронців?
– То не просто охоронці. Це мої дочки. Сам розумієш, прийомні вони в мене. Їхній батько, як і мій, загинув у червоному коридорі облави, мати від горя геть сказилася. А вони при мені. На своїх дітей поки не розжився. Та надію маю. Відсьогодні, – сказав вовк і не хижо, а якось смачно клацнув зубами. А тепер, до того, як прибудуть сюди суд трійки, залежної від Вакха, поговоримо про те, про що промовив Айтар.
– А це ще хто?
– Айтар – це водій машини твого батька, ти навіть не знав, не хотів знати його імені, людини, яка возила тебе до престижної в місті школи, це Айтар, котрого ти відправляв збирати жолуді, а сам руками робив компліменти Лейлі на задньому сидінні “Волги”. Так ось, цей самий Айтар говорив вам, дітлахам, про те, що у вовчиці, засновниці племені тюрк, народилося десятеро синочків – людей, а не сказав, що народилася ще й донька – вовчиця. Коли ми, вовки, стали досліджувати цю тему, виявилося, що я веду свої початки від матері вовчиці, і саме тієї, від якої і ти. Тобто, ми маємо спільну праматір. Значить, ми з тобою, Сірий, родичі, навіть брати.
– Останнім часом, – задрижали голосові зв’язки в Сірого, – я наслухався таких історій, надивився таких видовищ, що, здавалось, уже ніщо не примусить розвести руками й зробити великі очі. А ти, дивись, ще щось знайшов, придумав – не інакше. У мене є брат. Братом я називаю великий російський народ. Інших родичів не потребую. Досить одного брата. Бо якщо біля серця буде сидіти російський брат, а біля печінки – вовчий брат, то що можуть про мене подумати люди? Спитають, хто ти такий, Сірий Сергій Євгенович, що посадив праворуч хижого брата, а ліворуч – брата хижака?
– У такі хвилини ти, брате Сірий, ізволіш шутить. Репортаж, можна сказать, з петлею на яйцях виголошувати.
Дві вовчиці дружно встали й прийняли сидячу позу, як і до цього.
У Сірого стало мужності витримати й цей удар – через світи з пустими заявами не бігають. Разом з тим Сірий не був би Сірим, коли б дав співбесідникові, нехай це буде й вовк, непересічний вовк, такі не потрапляють у капкани, а ладні самі загнати чи заманити будь-кого в пастку взяти над собою верх.
– Хочеш, я тобі розповім аналогічну нашій історію? – І не чекаючи згоди, почав:
– Якось до одного багатого прийшов бідняк і запитав у нього: “Хто в тебе була прапраматір? Єва, чи не так?” “Так, Єва”. ”А хто в тебе був прапра батьком? Адам, чи не так?” “Так, Адам”. То ми з тобою – два брати. Отож, ділись. Багатий дав певну суму грошей. Ти поділився не по-братньому, – вигукнув бідняк. “Говори тихо, – сказав багач, – бо як почують усі інші брати й сестри й почнуть ділити – у тебе не залишиться й того, що я дав”. Хто на що вчився.
– Я вчився на те, щоб відкусити в тебе яйця.
З цими словами вовк збив Сірого на землю, вовчиці скочили на груди, зняти в непритомного штани не складало труднощів. А ще легше відкусити здоровенні, ніби гіпертрофовані яйця. Сірий прийшов до тями на хвильку, зіскочив на ноги, схрестив опущені руки, поточився й впав. Вовк відійшов у кущі поїдати яйця, вовчиці зализували  рану, аж допоки не зупинилася кровотеча.
Сірий отямився, коли почув скрип колес – під’їзджала колісниця з суддями. Серед трьох суддів були два бійці почесної варти Вакха – Василь з Кузьмівки та Іван з Кіндратівки. Третій суддя, з усього видно, професіонал. Він обійшов лежачого, розірвав на плечах сорочку й задоволено посміхнувся, побачивши острівці козлячої шерсті. Відтак велів Івану з Кіндратівки розшнурувати обувачку, вказівним пальцем натиснув ступню і також залишився задоволеним.
Членам суддвської бригади – Василеві з Кузьмівки та Івану з Кіндратівки коротко кинув:
– Процес пішов.
І підставив руки під потічок води з амфори, яку тримав напоготові Василь із Кузьмівки. Витираючи руки краєчком вишиваного рушника  (другу частину рушника тримав Іван з Кіндратівки), суддя професіонал запитав у Василя з Кузьмівки:
– Що ви думаєте?
– Сірому зараз потрібен не суддя, а лікар, – відповів Іван з Кіндратівки.
– Вакх знає, хто кому потрібен. Я з іншого приводу.      
Не почувши відповіді, сказав:
– Такі екзекуції проробляють з тими, від кого не хочуть мати нащадків з вродженими пороками.
Суддя-професіонал любив, щоб його слова й дії санкціонувалися підлеглими, і тому Іван з Кіндратівки відразу прореагував:
– Які справедливі закони.
– І основне, – підхопив Василь з Кузьмівки, – від них не відкупишся й суддів не купиш.
– Не те, що в нашому Бахмуті, – підтвердив Іван з Кіндратівки.
Новітні варвари ще багато чого хотіли сказати про бахмутські суди, та суддя-професіонал поклав край їх намірам:
– Лікаря йому не треба. Сила, яка раніше входила  в яйця, тепер розподіляється по всьому організмові й не пройде й тридцяти хвилин, як підсудний буде при здравії. Що ж до скоєного, то я думаю, йому зробили вовки по просьбі вакханок – три доби відбувалася боротьба між вакханками і німфами за вашого земляка. Хороший виявився кобель.
– Пробачте, – запитав Василь з Кузьмівки, – а почім ви виснували, що це йому зробили вовки, вакханки й самі на таке здатні.
– Якби ви були уважнішими, таких дурниць не запитували б. Гляньте на коней – місця собі не знаходять і боязко хропуть. Значить, поруч вовки.
– Тоді навіщо суд? – боязко запитав Іван з Кіндратівки. – Вовки самі винесуть присуд і виконають його.
– Вовкам – вовче, а нам – Діонісове, – знайшов момент Василь з Кузьмівки, щоб виправдатись за невдале запитання.
– Не можна допускати самосуду. У державі, яка називає себе правовою, усе повинен вирішувати суд.
Сірий наразі прийшов до тями й все чув. Та коли уявив себе наодинці з вовками, застогнав і вимовив білими губами:
– Хлопці, заберіть мене звідси, я багато місця на колісниці не займу.
– На Парнасі закони виконуються, – сказав Іван з Кіндратівки. Це там, у Бахмуті, ти підкупляв суддів.
– А тут – зась, – підтвердив Василь з Кузьмівки. – Ти позичив велику суму грошей у підприємця Хамцова, згодом підприємець зник. Кінців так ніхто і не знайшов. За твоїм позовом одному доцентові суд примусив виплачувати значну суму грошей. У тебе не відсохли руки отримувати гривні з зарплати шанованої в університеті людини? Упродовж кількох років. І все це – “за моральні збитки”, нанесені тим, додам від себе, хто намагався перешкодити порушенню тобою законів. Усе твоє життя пронизане аморалізмом і беззаконням.
– Парнас є Парнас, – підтвердив Іван з Кондратівки, – має особливий клімат. Тут усе й всіх знайдуть, тут не підеш в касу за чужими грішми. Думаєш, ніхто не знає про те, як ти обдурив жриць Афродіти, які, вступаючи з тобою в статевий зв’язок, здійснювали релігійний акт? Молоді дівчата перед заручинами повинні заробити для своєї богині копійчину, та Храм любові так і не дочекався від тебе належної платні. Жриці Афродіти – це тобі не заочниці, а Храм у місті Пафосі – це тобі не педуніверситет у місті Бахмуті.
– Це самосуд!
– Неосвічена ти людина, Сергію Євгеновичу, – повчально зауважив Іван з Кіндратівки. – Хіба бог не знає, що знаєш ти?
– Хіба це бог? Найшли бога, хай моляться йому вакханки, – уже з окріпшою в голосі силою заперечив Сірий.
– Бог – він і в Африці бог. Зійшлися члени племені Хуліо  Юмбо й домовились: оце бог. І хіба хтось візьме на себе сміливість порушити їх право вибору? – підняв пальця вгору Василь з Кузьмівки. – Отож, слухай уважно, якщо можеш – спокійно.
Раптом новітні варвари, які вже, правду кажучи, отримали на Парнасі прописку й види на житло, замовкли й прикипіли поглядом до судді-професіонала. Той розгорнув сувій папірусу й повільно, навіть якось урочисто, зачитав вирок. Він не оминав формальностей, як-то: дату й місце присуду, склад суддів, місце роботи, країну, з якої прибув і склад злочину. І далі: “Іменем Зевса та, керуючись законами великого Парнасу, суд вирішив: З огляду на егоїстичний нарцисцизм, постійну сексуальну заклопотаність, яка межує з тваринними інстинктами, агресивну поведінку в храмі нашого бога великого Діоніса, людині, Сірому Сергію Євгеновичу, змінити біологічний статус і прізвище. Оскільки у тварин є лише ім’я, то залишити замість прізвища одне ім’я, щоб не був у козлячому житті безіменним та некерованим. Суд присудив: 1. Кастрованому козлу сірої масті дати назву “Сірий”. Постригти, і козлячу шерсть, як носія енергетики, добутої в благородній атмосфері Парнасу, усю, до волосинки, віддати в господарську частину відомства Діоніса. 2. Здійснення винесеного вироку покласти на силенів: Івана з Кіндратівки і Василя з Кузьмівки та на вовків, з якими раніше була укладена угода на поставку живого м’яса. 3. Для того, щоб показати, як важко залишатись людиною в різних умовах людського існування (привілейованому й ін.) розповсюдити цей присуд усіма світами, які колись були, зараз є і які ще будуть. Виконання цього пункту присуду покласти на Письменника. Голова суду – Дипломований Суддя (Підпис).
– Ну що, хлопці, нам пора в дорогу, – підвівся Дипломований Суддя.
– Шерсть не відросла, нам потрібно здати – вирок же суду – несміло мовив Іван з Кондратівки.
– Нема часу. У зв’язку зі святами у правосуддя стільки роботи – стане на два роки, до наступних діонісій. А з шерстю щось придумаємо. Коли будемо приносити жертву нашому богові, віддамо тільки м’ясо, шкіру та кості. А шерсть – в енергетичний відділ відомства.
Судді скочили на колісницю – ніхто із земляків не подивився в бік лежачого тіла, тільки Дипломований Суддя глянув так, як дивилися на арештанта Сірого, коли йшов у наручниках у супроводі міліції пероном станції Лозової.
Ще не встигла зникнути колісниця, як вискочили вовки – брат і дві його прийомні дочки. Вони швиденько дали з’їсти якоїсь трави, щоб затримати ріст козлячої шерсті та припинити затвердіння пальців передніх і задніх кінцівок.
Сірий з часом набирався сил, але що робити далі, він не знав. Прямо дивлячись вовкові у вічі, запитав:
– А вам козлятина не подобається, і ви хочете з’їсти мене в людському вигляді?
– Брат братові, – суворо сказав вовк, – не чинить зла. Тим паче – смерті. Пішли.
І вони пішли – подерлися на гору.
– Ти мені, вовчику-братику, не відповів.
– А що тобі відповісти? Ми б тебе не з’їли, навіть тоді, коли б ти був намащеним кетчупом. І не тому, що не хотілось, щоб зуби застрявали в шерсті. Бо є суд, який наглядає за дотриманням закону.  Мені треба було отримати яйця, у яких є частинка й моєї кобелячої сили. Ти ж любувався в бані, які вони красиві? Це далеко не ті, які в козла теліпаються від морковки, такої, як на базарчику за п’ятдесят копійок у період інфляції.
Сірий ще був людиною, працювала пам’ять:
– Чому ти тоді, ще в школі, не помстився?
– По-перше, я був малим. А потім, коли виріс, зрозумів: ти повинен отримати насолоду від людського життя, щоб, перейшовши у світ Козлів, жалкував за людьми. А так я помстився твоєму батькові, перекривши незаконні статки. Та хіба то помста? Навпаки, я звільнив його від гріха. Узагалі, я не мстивий:  покористуюсь даром Ерота й віддам твою частину.
– А скажи, як твої посланці відчинили двері купе?
– Дуже просто. З коридору дротиком, товщина якого дозволяє його просунути між дверима й стінкою купе. А основний замок, звісно, за допомогою ключа, який позичила кондуктор. Не за так, звичайно, дала в тимчасове користування.
Усе вище й вище звірі й людина (Сірий ще поки в людській подобі) дерлися на гору, відбиваючись від голодних вовків. А коли видерлися на найвищу вершину, попрощалися, як близькі родичі, і Сірий полетів униз до нового світу, до нового козлячого життя.   
 
 

Розділ четвертий
У   С В І Т І   К О З Л І В

“Той, хто пізнає, ходить серед людей, немов серед звірів”. Бо той, хто пізнає, й саму людину називає звіром з червоними щоками… Ох, друзі мої! Той, хто пізнає, каже так: “Сором, сором, сором – оце й уся історія людини”.
Ф.Ніцше.

1
Макрокосмос випромінює енергію у всебіч.
Передовсім туди, де відкрито локатори душ людських, де не спить розум, вдосконалює методи пошуків істини й краси, аби вибудувати внутрішню свободу духу.
За такої умови люди, наділені здатністю пропускати космічні потоки енергії через себе й відправляти її в зворотньому напрямку, збагачують себе Всесвітом і збагачують Всесвіт собою.
Від макрокосмосу громаддя енергії поступає й на ті маси індивідуальностей, які не забезпечують зворотний зв’язок: помежована з сірої тіні  смуга стає непрохідним бар’єром у системі зв’язку з Богом, Центром Вселенського Розуму, чи якось по-іншому названого керівного органу Неба й Землі.
Міф лежить золотою акцією в базі даних Всесвіту, допоки його не покличе завжди заклопотане сьогодення.
*                *                *
Через віки, через неміряні відстані бродить міфічний Агасфер у пошуках притулку для спокою. “Вічний Жид” кожної хвилини сподівається на розв’язку смертельно болісних питань своєї заклятої долі. Волочачи тягар життя  за собою і клеючи суглоби станового хребта в собі, він стомився, але не настільки, щоб сили остаточно покинули тіло, а дух вилетів на Суд Божий. Хрусне гілка чи рипнуть двері, той, хто чекає другого Пришестя Христа, питає: “Хто прийшов? Чи не людина з Хрестом?”
Це сталося не так уже й давно, пару тисяч років тому, в одну з вікопомних людством миттєвостей. Було багато народу, була велика юрба, завжди прагнуча стихійного буйства, цього разу – видовища. Видовище обіцяло насолоду плебсу, а патриціям, хто найбільше зацікавлений у стабільності, чудову нагоду продемонструвати, хто на цій землі господар, і яка ціна сплачується за непокору могуті Римської імперії.
Іде, хитаючись, під важким хрестом закривавлена людина в ганчір’ї і не сідає, а, швидше, падає на землю, незрушно закам’янівши у такій сидячій позі. Видно було, у людини в ганчір’ї ще стало б сили підвестись і продовжити свій путь на Голгофу з хрестом на плечах. Але не було сили долати відстань гідною ходою неупокореного раба. Треба відпочити. Хоч краплинку треба перепочити. Таку ситуацію інтуїтивно прочитала юрба. Це впало в око й Агасферові, який ще на початку процесії підігрівав себе агресивними вигуками на адресу сектанта Ісуса. Як справжнього патріота імперії, проти міці якої наважився підняти голос невідомого племені юда, його переповнював комплекс почуттів: тут і почуття образи, зверхності, й почуття пихатого презирства. Він підійшов до напівлежачого, силою примусив устати й велів безупинно слідувати визначеним маршрутом, до своєї смерті, – точніше – до свого безсмертя.
Отже, Агасфера ніхто не просив і ніщо не зобов’язувало примушувати людину з хрестом піднятися й босоніж продовжувати шлях каменистою стежиною з терновим вінцем на голові. Його спонукало почуття внутрішньої солідарності з усіма – юрба бажала видовища. А головне – дух Агасфера перебував у єдному пориві з одновірцями, які ладні віддати життя за своїх богів і за свою віру, аби лише здійснилася мрія тих, хто силкувався широку палітру вірувань звести в одну точку, тобто до єдиного Бога. Та звести все різноманіття життя, продовжував свої роздуми Агасфер, до одної на світі Одиниці – неприпустима помилка. Усе живе – не в Одному, усе живе в множинності й різноманітті.
Виголосивши себе царем, Ісус вимагав змін, але хіба хтось хоче позбутися того, що завойоване, увійшло в традицію і побут? Є усталений хід життя: сильна країна, сильні вожді – виконавці волі богів. Розвиваються науки, філософія й мистецтво, добробут забезпечують раби. А тут хтось наважується все це зруйнувати, привести людей до рівності й злидарства. І хто цей “хтось”? Якийсь Один з якогось з арабських племен! Він бере на себе відповідальність вийти за коло усталеного. Основний принцип світу, каже цей, як його… так, звати його Ісусом, зовсім не в могутності сили. А в чому ж тоді, як не в силі? Хіба Рим набув би такої могутності завдяки чомусь іншому, а не силі? Хіба Александр Македонський не захопив би половину світу, якби не мав сили? Хіба Андрій, онук Володимира Великого, названий Боголюбським, зумів би знищити в 1173 році Київ, чим заклав першість північного Суздалля, Московії як держави, зрештою. Ісус каже, що основний принцип світу – любов. Знаємо, що таке й любов, бо маю купу наложниць. А воно вийшло не так. Зовсім не так, як гадалося: сотні богів, розберися, хто з них справжній. Якби ж знаття… Ніхто навіть не догадувався, що людиною в рубищах був Син справжнього Бога. Якби ж знаття, якби було вороття. Він би тоді не завадив перепочинкові Ісуса в страшну годину Його страдницької ходи на Голгофу.
Будь-яке порівняння, каже німецьке прислів’я, кульгає. Порівняння Агасфера, зітканого з фантазій, уявлень та вірувань хрестоносців Середньовічної Європи й нашого сучасника Сірого, з його метушливими, спричиненими процесами глобалізації, забаганками до життя – не становить винятку.
Сірий також з когорти шукачів, тільки він з тих, хто не прагне берегової пристані, як Агасфер, його спокій – кермо вітрильника, вивищеного океанською хвилею на самий її вершечок. Агасфер закінчив свою земну ходу разом із закінченням земного життя Ісуса. У нього почалося інше, метафізичне життя, яке не від матері-батька, а від Бога. Воно, це життя, стало не дарованим, а даним, як дають на ноги кайдани, а на руки – наручники. Від таких данностей не відмовляються, їх приймають і несуть, як несуть Хрест на Голгофу чи котять камінь, хоча й знають, що за каменем треба знову й знову спускатися до підніжжя.
Віртуальне переміщення миттєвостей життя Сірого сходяться, зрештою, до одного – жадання влади. Магнетизм влади та шелест банківських купюр стали кайданами на ногах Сірого. Отже, внутрішній збудник, що імпульсивно рухає життєдіяльність Сірого, – прагнення багатства й влади, що в системі управління України майже одне й те саме. Як пружиною заведений годинниковий механізм, Сірий ішов, не усвідомлюючи куди й навіщо йде. Він стає покірним рабом своєї пристрасті: стати Начальником будь-де: чи в Києві, чи у світі Козлів. Ідея вождизму заволодіває душею, Сірий проносить її через усі світи. Чогось більш значущого в душі немає, вона дзвенить пустотою й зухвалістю, у ній не приживаються насалода й щастя – скороминущі миттєвості буття. Їх місце надовго займає стабільне горе й душевна дисгармонія, кулі яких уцілюють в самісіньке серце.
Про порушення законів загальнолюдської моралі Сірому нагадали Іван з Кіндратівки й Василь з Кузьмівки, виголосивши судове обвинувачення. Але сам по собі присуд, яким би він справедливим і грізним не був, не порушив світоглядних орієнтирів підсудного. Наявність одного лише бажання керувати, яке, зрештою, не набуло місця ні у світогляді, ні в реальному житті, невідворотньо вбило дух, а з ним – і внутрішню свободу.
Порівнюючи Агасфера й Сірого, слід мати на увазі, що такі паралелі, як було сказано, не зовсім коректні. Агасфер – це не просто персонаж з галереї образів грецької міфології. Він – образ-символ того народу, який підняв руку на Христа й осквернив заповіт з Богом. А ще – він символ народу, який утратив і не може знайти свою Батьківщину. Тобто, в образі Агосфера втілена ідея, зайва справа шукати в ньому типові риси єврейського народу. Ідея Бога, ідея відповідальності за гріх.
Що ж стосується Сірого, то він є носієм, насамперед, характеру, а не ідеї, типовим представником певного часу й простору. Тобто, він є образ-характер.
Присуд Агафера не потребував слідчих дій чи виголошення вироку: рішення Бога не ґрунтується на формальностях. У світі Едему з Сірим говорили мовою душі. У світі Бування, який аж ніяк не створений для того, чого всі прагнуть – благополуччя й любові, слово обмежується функцією комунікативного засобу, губить свій зв’язок зі Словом душі, “Апостольським Словом. Тому в проблеми “кари і злочину” є небагато шансів на розв’язання,  лише мистецтво може накреслити шляхи її дискурсу, як це зробив Ф.Достоєвський, звівши всі життєві конфлікти характерів до християнської віри й суспільної моралі. Євангельський закон чітко регламентує право оцінки злочину Богом, і настільки широко надано таке право оцінки людині: “Не відплачувати злом за зло – надавати відомщення за нього Богові”. Біблія застерігає не тільки від самосуду. Вона каже, що світський суд неспроможний винести справедливий вирок. Суд може покарати за те, що якогось там суб’єкта з хамелеоновою вдачею названо тим, ким він є насправді, і не покарати того ж таки суб’єкта за те, що збезчестив дівчину.
Мало хто у світі Бування погодиться жити так, як велить Біблія, мало хто готовий до самопожертви. Сірий захищався й ще буде захищатись у Лозовій усима праведними й неправедними методами. У Лозовій він ще себе покаже, от в Бахмуті вже показав. У Бахмуті, як він любив повторювати, у нього все “схоплено”. Усе – це міліція, суд, прокуратура. Його радо приймали в органах силових структур не тому, що він позиціонував себе, як людина, з якою рахується столиця (одного заступника начальника міліції вивів у полковники, іншого – перевів у сусіднє місто начальником міліцейського відділку). З ним рахувалися тому, що Сірий “учив” дітей міського бомонду. І це в нього добре виходило: бо Сірий в єдиному на все місто вузі не один з перших, а перший. А в світі Бування суд керується правилом: “Не спійманий – не злодій”. Це правило передбачає: ураховувати не лише тих, хто ловить, а й тих кого ловлять. У підсумку виявляється досить зручна арифметика: ловлять ті, кого схопив той, кого ловлять.

2
Спуск з Едема світу, як кружляння ворона-птаха безупинно наближають мандри Сірого до завершальної стадії. Потрапивши у вимір “близнюків Ейнштейна”, Сірий  за короткий час пройшов усі цикли календарного року. Він з’явився на екрані нашої свідомості в пору весіннього шестя природи, з її зеленим шумом, оркестрованого співом непосидючого птаства. Сірий постав перед нами заможним і красивим, сповненим надій на переворот українського світу. Щоправда, на месіанську його роль так і не благословив Київ, шлях до столиці перекрив випадок, який, як виявляється, був ретельно підготовленою й чітко спланованою операцією тих, перед ким він завинив.
За весною – літо. Літньої пори перебував на небесній тверді, у Світі Едему. Туди злетів так, як злітають горобці на високу вишню. Поласувати ягодою-шпанкою довго не довелось, клюнув раз-другий – і сірою грудкою вниз: пацани ходять з рогатками й шуліка чатує в кущах.
На Парнасі Сірий з’явився осінньої пори, коли музика згасаючої природи пом’якшується гарячими барвами ще не опалого листя, тобто в той період, коли відбувається свято Діонісій і коли Музи звітують Аполлонові про свої досягнення в царині мистецтва. Світ мистецтва з поетичними джерелами й мелісами-бджолами, що носять мед на вуста поетів, підвів його до краю прірви, за якою починається інший світ – Світ Козлів.
Отакий вийшов коктейль. Вийшов таким, яким вийшов: міцним чи не дуже, духм’яним чи смердючим – байдуже. Рідину налито – треба випити чашу до дна, може, й справді, гримуча суміш надасть сили подолати чорну пащеку прірви в один стрибок. Бо напій сильний, чого там тільки й не намішано: і страх перед незрозумілим Богом, і ненависть до Діоніса, і зрада (Сірий упевнений, що його зрадив Аскольд), і загадковість поведінки земляків (так званих новітніх варварів).
*                *                *
Усе тече, усе міняється, усе з часом набуває нових якостей, аж до зміни самої форми. Незмінним залишається те, що обмежене колом, утвореним двома напівкільцями – народженням і смертю, які, вийшовши з одної точки  небуття, повертаються в задану точку небуття. Незмінною залишається й фігура Христа, з променів якої розходиться енергія у всебіч, щоб знову сконцентруватись у потрібний час і в потрібному місці. Коли до справи долучаються люди, котрі прагнуть знайти важіль, щоб перевернути світ, – тут справа складніша. Сірий, пройшовши реальні та метафізичні світи й тільки діставшись світу Козлів, затямив: за все треба платити.
Зміни відбувалися не завдяки його, Сірого, вольовим зусиллям, а з чиєїсь злої волі – інакше, як можна пояснити, звідки взялася сила, яка піднімала й опускала, переміщала із однієї в іншу, нехай і віртуальну, та все ж реальність? Так піднімається впокорена законам природи водяна пара, так сльозою чи сечею падає вологість зі стелі покинутого десь у лісі маєтку когось з “нових українців”.
Аналізуючи події, що з ним сталися останнього часу, Сірий дійшов висновку, що все це відбувається не насправді, а уві сні, хтось заворожив навіть не його, Сірого, а когось іншого, і він все це кіно спостерігає з екрану телевізора. А ще виснував, у всіх Світах, у яких побував (до Світу Козлів тільки наближається) ставали на дибки один проти одного: Світ Едему – Світ Парнасу, Світ Парнасу – Світ Козлів. Разом з тим названі світи відзеркалювали Світ Бування в частині структурної організації і в деяких деталях, які несли суб’єкти життєдіяльності того чи того Світу. Якби було по-іншому, Сірому вдалося б десь, колись, в якомусь Світі отримати підтримку в розв’язанні свого питання, як він вважав, питання планетарної ваги.
Хіба не дивина, що Світ Едему поставився з недовірою до його клопотання про  допомогу чи хоча б сприяння справі формування з українського населення українців, прагнення зробити повноцінну націю європейського рівня? “Матір не оцінюють, хороша вона чи ні, – сказали йому в найвищій з усіх Світів високості. – Матері допомагають. Мовчки. Оцінюють байстрючата”. Подібний  вердикт винесено в Світі Парнасу – бюрократ він і в пустелі бюрократ. Але ж він пустився в мандри не для того, щоб зустріти таке ж непорозуміння, яке на кожному кроці траплялося з ним у Світі Бування. До того ж, він планував позбутися примарних, як йому казали, насолод і досягти справжніх успіхів. Хотів позбутися мстливості – не позбувся, планував як помститись Аскольдові. Не позбувся й інших вад, зате позбувся чоловічого органу, який розцінював як найважливішу складову сенсу свого життя. Думаючи про вовчика-братика, ще цупкіше стискав вузлувату дубинку – подібний психічний стан у Світі Бування він називав гуманізмом зі зброєю в руках. Чітко закарбувалось у свідомості Сірого правило, завчене у Світі Едему: за все треба платити. Якщо раніше платив за зайву чарку болем в печінці, то тепер ставка більш серйозна, доленосна, сказав би С.С. Від судьби не втечеш – немає особливого вибору в цій світобудові. На перший погляд здається, що вибір є, але він, вибір, обмежений, бо вибирати доводиться з того, що пропонують, а це не більше двох позицій.
Наближаючись до Світу Козлів, уже не переймався українським питанням. Усе стало байдуже. Згадалася порада діда триматися у всіх житейських негараздах спокійно: “Усе, що робиться, робиться на краще”. Жити серед людей важко, спробуємо пожити серед козлів, козлом не будучи. Хоча неможливо уявити, як усе це буде в завтрішньому майбутньому. Усе буде гаразд, заспокоював себе, козли – ті ж люди, тільки й того, що вони – козли.
Сірий прибував до того світу, якого не знайти на географічній мапі, немає його й в колективній свідомості. Що стосується індивідуальної свідомості, то їй, в один голос заявляють психологи й етики, властиве розуміння такого феномена, як: козляча душа, козлячий спосіб життя, козляча мораль. Виявляється, у Світі Бування наявні не лише наземні, надводні й підводні кордони. Кордон може пролягати між рівнем об’єднання культур, виокремлюючи в менші чи більші спільноти, мешканці яких є чи чистокровними козлами, чи козлами з людським обличчям, чи асимільованими в Козлячому Світі людьми. У Світі Бування вони проживають діаспорою, тобто розсіяними різними країнами, таких людей, яких витіснено за межі своєї батьківщини сильнішою спільнотою. Разом з тим, вони прагнуть мати свій державний устрій, громадські організації й партії. Про окрему країну, до кінця ще не оформлену, Козланію зі своєю культурою іймовою мало хто знає, навіть професор Розумний (йому таки вручили професора – усім технічкам показує атестат) про такий Світ не чув. Воно й не дивно. Культура Козланії паразитує на інших культурах, є субкультурою, тобто підпорядковується одній з них, хоча коло залежності може й не обмежуватись певним числом.
Сірий прямує з осені Парнасу в плаксиву зиму Козлів. З наближенням до Світу Козлів музика налаштовується у один потік. Лейтмотив туги і плачу. Дисгармонійний ряд музики виражають альтернативні акорди, недоречно перериваючи звукові обороти, що просувають рух, збивають з тоніки – основного стійкого звуколаду, до якого тяжіють усі інші звуки.
Наразі не зрозуміло, коли відбувається дія, вдень чи вночі – немає ні місяця на небі, ні зірок, ні сонця. Тіло, що падає, прорізає вологу сірість і стрімко наближає панораму, геть не схожу на попередню, Парнасову. Та дивувала своєю суцільною зеленою масою з синіми блюдцями озер і вражала своєю абстрактністю. Ця рясніє великими островами чорного сушняка з птицями-галками на мертвих гілках. Ліс прорізають уздовж і впоперек невеликі потічки зі смердючою водою, схожих на ту, яку в наші часи, зазвичай, відкачують з підземелля. Звідти, з шахтних копалень, чувся якийсь страшенно глухий голос. Цей душу роздираючий реквієм, у якому домінує мотив кінця будь-яких надій на радість зустрічі з прекрасними миттєвостями життя. Музика витісняє все – залишає лише бездонність порожнечі людського духу.
З наближенням до землі обриси ландшафту Світу Козлів набувають більш чітких форм, але так само мжичка заважає щось і когось бачити. Тільки й чутно шум смердючої води та невдоволений гомін вітру в діброві. За мить-другу на земній галявині з’являються швидкорухомі маленькі комахи, потім комахи набувають більших розмірів і, врешті, виростають до розмірів істот козлиної конституції, серед них кілька козлів чорної, як пекельна смола, масті.
Політ Сірого був скерований за столик над вирвою, де нуртувала жовтою піною вода з темнуватим відтінком. Від столика до берега кинута широка дошка, яка гойдалася від добрячого вітру, хто сильно вп’ється, не пройти йому до берега, плисти смердючою водою в підземелля, туди, де щезають насосами підняті води шахтних копалень. На столі, ніжки якого вмонтовано в дно каламутного озерця, стояли пляшки з вином і горілкою, консервні банки з-під кильки, з яких пили вино й горілку, й майонезні баночки, у які кидали недопалки.
Сірий відразу зрозумів, що свято вакханалій продовжується, а це означає, що влада діоніса чинна й міцна в світі Козлів. Його поява за столом і в такий спосіб – без крил, але згори, сприйнялася присутніми нормально. Вони йому не були бридкими, й він сидів на лаві як свій серед своїх. Коли один з трьох присутніх наповнював йому банку горілкою радянського розливу (“Столична”), а інший підкладав пелюстки капусти, у нього була змога глянути на всі боки.
Місце розташування стола було зручним для огляду. Як через затемнене скло автомобіля, виблискували фейєричні спалахи серед плям модерністичного (супрематичного) вигляду, ніби це був не відкритий простір, а декорація театральної сцени французького аванґарду. По галявинах бродили, одягнені в костюми різних стилей, нежонаті парубки в козацьких шароварах і російських косоворотках. Тут були: Роксолана в убранні туркені, а там – група солдатів у куфайках і в обмотках на ногах. Значна частина людей, невідомо з якого століття, прилаштувалася з вудками біля калюжі на кшталт гоголівської. А он кілька фігур у скафандрах, які нагадували прибульців з інших цивілізацій. Та переважна кількість були козли, такі ж, які сиділи поруч із Сірим.
Придивився і до своїх застільників. Пліч-о-пліч з ним сиділи ліниві й хтиві чудовиська, котрі по черзі зіскакували з місця й з вереском бігли в коло тих, хто танцює. Натанцювавшись досхочу, поспішали в кущі, часто, не добігаючи, парувалися прямо на галявині. Це були напівлюди, напівцапи із загостреними бородами й насторбученими, як у вовка, вухами, розкішними конячими хвостами, цупким, як грива, на голові волоссям.
Сірий подумав, що його застільники також, як і він, недавно прибулі, потрапили за цей стіл з вином-горілкою, не випадково. Це – агітпункт, а полянка з музикою не що інше, як місце для адаптації в новому середовищі. Інакше, чому б ото козел кольору пекельної смоли носив сюди аж зігнувшись, торбину за торбиною з вином і горілкою. “Горілки, – шепнув козел, – до всирачки. Директор керамічного комбінату отримав по бартеру від директора горілчатого заводу сто вагонів “Столичної”, і всі вони в нас, він, сердега, отруївся кубинським ромом”.
Отже, істот, які ще не набули якостей повноцінних козлів, Сірий відносив до елітного класу, хоча й встигли вони на цей час стати цапобородими, цапоногими, цапорогими. Сірому страшними вони не здалися, бо очі, ніс  і підборіддя наділені людськими прикметами, і такі прикмети вирізняли їх один від іншого, до певної міри індивідуалізували кожного напівцапа. Чи не вперше у Світі Козлів намагався придивитися й до себе. На цей раз не вдалося помітити разючі зміни в своїй зовнішності: глянув у воду – вода була каламутною і вируючою, нічого не відображала, а тільки ширилась бульбашками, як калюжа в літній дощ.
Як Сірого ніхто з присутніх за столом не здивував, так і Сірий нікого не здивував. Здивування – то якість людини, що не завжди викликає почуття дивини навіть у “вінця природи”, а тут таки йдеться про козлів, хоча й незвичних, незрозумілих, дивних. Щоправда, той, хто сидів напроти Сірого, байдуже запитав:
– Як дістався, земляче?
– Не так, як усі, – з викликом кинув Сірий. Йому належало, згідно з планом, першим словом, вчинком дати зрозуміти, що до нього й на козі можна під’їхати.
Той же козел, уже трохи захмілілий, почесав за вухом, ніби відганяючи муху, хоча мух у цю пору не буває. Мабуть, у нього була така звичка – чесати за вухом:
– Тобто?
– На Парнасі мене дуже любили поети, особливо, Овідій. Вакханки сплели мені з їхніх, подарованих ними слів вірьовку, а Геракл один її кінець закинув на небо й зачепив за сіру, важку хмарунку. Тобто, мені випала нагода піднятися вгору. От я й вирішив: спочатку відвідаю Едем, а потім уже до вас. Та, як виявилося, на вірьовці, кілометрів зо три вище за мене, умостився грамофон, він, позбавлений літературного хисту, почав уплітати свої хворобливі писання та плювати в чисті поетичні джерела з віршованих куплетів. Вірьовка, природно, не витримала наруги несмаку та й обірвалася. А я гепнувся до вашої компанії.
Ніхто не відреагував на Сірого словоблуд. Налили всім. Зокрема й Сірому. Тільки той потягнувся за банкою, сусід з крутими рогами і з дзвіночком на шиї поклав копито на його поки що остаточно не закостенілу руку.
– Усі, хто прибув з Парнасу, повинні зареєструватись, – сказав Козел із дзвіночком на шиї. – Тому до реєстрації – не можна. Після – хоч до всирачки.
Сірому страшенно не сподобалось, що йому не дозволили перехилити з дороги. Він, неохоче відсуваючи банку з напоєм і беручи до рота пелюстку капусти, вирішив взяти на глум того, хто із дзвіночком на шиї:
– Хто це тобі на шию накинув дзвіночок?
– Козочка моя, хто ж іще.
– А навіщо?
– Якби в тебе був стоп-сигнал, як у мене, не забрів би аж у наш світ.
Сірий з перших хвилин перебування в компанії козлів поводився зверхньо, дещо зазнайкувато. Козел, на шиї якого висів дзвіночок (могла висіти й медаль – він таки був красивим породистим, можливо, й племінним) викликав довіру й симпатію. Та новоприбулець і цього разу не зрадив своєму характерові насмішника, не витерпів, щоб не піднести понюхати тертого хріну. Сірий сказав, сміючись у вічі тому, кого тримають на звуковому прив’язі:
– Ха-ха-ха! Якщо твоя коза загубила – утеряла тормоза, повір моєму слову: ніхто вже тобі й не зарадить.
Новий знайомий Сірого аж стрепенувся від почуття образи. Як скрип ясеня в штормову погоду, прозвучав його голос – гнівно й на прочуд спокійно:
– Сергію Євгеновичу…
– Звідки ти знаєш моє людське ім’я? – викрикнув Сірий.
– Я знаю не тільки ім’я, я знаю про тебе багато чого, навіть те, що ти маєш звичку колупатись у носі, коли там не свербить.
– Вибач, нерви.
І Сірий запропонував зійти з помосту, зробленого з нетесаних дошок,  не таких, відшліфованих, які були у парнасового Нарціса, і пройтися поляною. Йдучи краєчком танцювальної галявини, ніби краєчком своєї немолодої долі, – невпевнено і з острахом, – Сірий продовжив, поклавши передню кінцівку на плече співбесідникові:
– Я ніколи не зустрічав когось, з ким би міг подружитись. Хочу подружитись з тобою. Ти як, не проти?
Козел з дзвіночком відчув у цій пропозиції щось піонерсько-табірне. Тому відповів ухильно:
– Ми всі друзяки вже тим, що маємо одну велику прабатьківщину – Світ Бування. Правда і в тому, що на Екрані Великого Комп’ютера Таїни Буття нам нікому не вдалося прочитати жодного рядка. Усе через те, що не запропонували Центральному мозковому центрові (ЦМЦ) толкової пропозиції, яка була б сприйнята нагорі й повернулася, щоб духовно збагатити нас.
– Я, котрий пройшов усіма метафізичними світами, достоменно знаю, що Світ Бування (зі всіма його злетами й падіннями) іграшково-нереальний, від початку й до кінця вигаданий, а герой його до крайнощів архітипізований. І все таки де-де, а у Світі Козлів не сподівався почути для себе вбивчий присуд. Отакі ви значить, – опустив голову Сірий.
– Точнісінько такі, як і ти.
– Я доцент, кандидат політичних наук, ти хоч соображаєш, що це таке?
– Ми, як і ти, не свиней там пасли – займали високі посади, мали наукові звання й відповідні ступені. Єдина відмінність прихована в характері. Ми до тупості скромні, а ти на кожному кроці, як кажуть, підметки рвеш. Так і остерігайся якихось наскоків. Якого ж ти хочеш миру в світі, коли немає миру в твоїй власній душі, відсутня гармонія в почуттях? А все – конфлікти, крайні суперечності, що призводять до гострої боротьби.
Сірий криво посміхнувся:
– Не забув, не простив, злякався.
І розсміявся. Сміх остаточно втратив людські ознаки і нагадував шум води, яка промиває раковину унітазу:
– Скажи, друже, чому ви всі охочі до брудного слова?
– Слів не буває брудних чи чистих. Слова підбирають для означення предмету чи явища. Можна було б сказати: замість вживаного “полегшує тиск в шлунку”, бо “пердь” має переносне значення. А я сказав саме отак, бо це слово є активним у нашій мовній культурі, бо воно не просто огортає предмет означенням, а доходить до душі, до глибини сутності єства.
Сірий знову розсміявся:
– І у тебе повертається язик говорити про культуру, у звуках якої відсутня сонячна струна? Не соромно?
Козел з дзвіночком не звернув уваги на моралізаторські нотки нового знайомого:
– Авжеж не соромно. Так, у нас культура своєрідна, але вона, як і всі інші культури, виступає як історична цілісність. Не більше й не менше. Вона є такою, якою її створила козляча колективна думка в негеографічному просторі, у Сусір’ї Рогатого Козла (прошу колір “сірий” ні з яким іншим кольором не плутать). Сусір’я (для мене воно ближче за Сузір’я) розташоване на перетині сірих свят і воно продуцює на нашій планеті ситуацію, коли чорні помисли переважають світлі, стають ледве не суб’єктом козлиної діяльності.
– Намолов ти, брате, сім мішків гречаної вовни. Яка культура! Те, що тут твориться – то ж повне безобразіє!
– І це все таки культура. Наша козляча й ні чия інша. Вона ще твоєю не стала, а стане. Тоді буде твоєю рідною, коли увійде в твою кров, у твоє повсякдення, у побут і мислі. Таке станеться тоді, коли ти усім єством приймеш козляче поселення й будеш активним поборником збереження й примноження козлячих традицій. Саме традиція зберігає тих, хто тримається одної купи, а діяльність спрямована на благо козла й тієї території, на якій проживає той козел.
– Так, я ще людина й нею залишуся, козлом не хочу бути! – категорично відрубав Сірий.
– Ти людина… У якійсь мірі так, ти людина. Ти ще не все забув, що було, і не згадав того, що буде.
– Я заздрю білою заздрістю твоєму вмінню доскіпуватись, вишукувати, чи, як каже одна моя знайома Софія Павлівна, “талантові з-під нігтів вибирати”. З другого боку, я дивуюся, як ти можеш зупиняти свій вибір на таких темах, де, як не крути – кінці з кінцями не зведеш.
Настала пауза. Сірий думав про те, що йому доведеться жити під небом без сонця, яке у сузір’ї Рогатого Козла. Мабуть, спекотливий Баку не раз буде снитись…
– Добряче подумай, – перебиває його думки друг-козел. – Часу тут – море. Подумай, поки остаточно не перетворився на козла, ось над чим: майбутнє визначають наші гени, почуття постійно підказують нам наші подальші дії та ми не чуємо голос інтуіції, дуже закохані в свій успіх і розчаровані своїми невдачами. Рідко хто в потрібний момент знаходить час і спосіб цю інтуітивну інформацію виявити й з користю для себе використати. Оце й означає згадати майбутнє. Майбутнє закладене природою в нас. Воно те, що з нами вже колись відбулось, зараз повторюється.
Сірий сприймав цю, як йому видалося, не козлячу мудрість без емоцій: велика напруга тіла й духу, безперервне збудження почуття, що пронизало його поки що людську природу, забрали всю силу.
– Як тебе кличуть?
– Вадим. І там і тут – Вадим.
– Яка ж у тебе вада, що тебе поіменовано Вадимом.
– Там, у Світі бування, у мене були зрощені пальці задньої кінцівки, тут я не в повній мірі парнокопитний, за що мене по-вуличному називають “Напів-Люципер”. А мені всі ті назви – до сраки. Хоча, як сказать. Ми, козли, ближче до Люципера, бо він за всіма ознаками, утілення певної частини світу Діоніса. Нам зрозуміліший Аполлон за Христа. Мистецтво – то диявольська штучка, воно не вмішується в систему Боготворення, зіштовхує біблійні твердині. Воно хоче помирити в людині Бога й сатану, запропонувати їм компроміс в обгортці гармонії.
– Цікаві, непересічні думки носиш в своїй козлячій голові, нещасний калічка Вадиме.
– Люди, – каже Вадим, не звертаючи уваги  на реакцію Сірого, – останнім часом стали всі богомольними і юрбою посунули до храму. Але вони пішли до Бога не для того, щоб той вказав кожному з них дорогу до себе. Вони пішли до Бога, як до Начальника, який в чомусь їх простить, щоб вони з ще більшим завзяттям грішили, якусь дасть надію на спокій, на багатство… А в каламутній атмосфері людського життя ніщо так яскраво не світить, як зірка надії.
За цими словами Вадим глянув вгору, там побачив щось, що змусило його терміново покинути товариство Сірого. Сірий сподівався, що Вадим розкаже йому, як дійти до бюра реєстрації, але той якось несподівано п’ятами накивав.
Зійшовши з танцювального поля (воно ще називається також і співучим полем), Сірий запетляв між будівель. Пройшовши кілька сот метрів, побачив одна біля одної три двоповерхові будівлі, на яких у хорошо оформлених рамках з неіржавки, біля невисоких вхідних дверей, блискали в око яскраво оформлені вивіски.  Виявляється, перша будівля є школою для тих, хто хоче стати людьми, друга – для тих, хто хоче стати чистокровними козлами. Третя школа – загальноосвітня, для тих, хто не хоче змінювати свій соціальний статус, а залишатися козлами з людським обличчям. Усі три школи були обнесені високим парканом, виготовленого з залізної арматури товщиною з палець. Прути паркану розташовані один до одного таким чином, щоб між них не зміг просунути свою голову вовк. Раз у них є школа та ще й з упорядкованим фасадом, значить не такі вони вже й козли, зайвий раз пересвідчується Сірий. Усі три школи побудовані з одної цегли – силікатної, але випромінювання вони несли різне, як і різна музика виривалась із закритих кватирок навчальних аудиторій.
Незважаючи на те, що стояла зимової пори осіння погода й термометр ледь зашкалював за плюс десять, між будівлями гралися діти одної, другої і третьої школи. Одні бігали з кийками навколо ямки, у яку треба загнати дерев’яну цурку, інші – ганяли м’яча, зробленого з “язиків” обувачки й набитого соломою. А он купка дітей, з усього видно, – представники школи, у якій навчаються кандидати в люди. Ці ще не люди стоять нерухомим колом і один хлопчик з бантом на шиї, що кольором нагадує піонерський галстук, не піднімаючи голови, замислено й твердо вимовляє:
– Дядя Стьопа – педараст – це раз. – Відкриття хлопчика не стало сенсацією. Ніхто не звернув уваги на той біль, з яким було виголошено це повідомлення, ніби сам хлопчик,якщо й не був свідком, то брав участь у сексуальних діях дяді Стьопи.
– Тьотя Валя сцить у дрова, – вирішила одна дівчинка оприлюднить сторінку приватного життя своєї тьоті Валі. І додала до сказаного: це два.
Наступила пауза. Коли вже зникла у Сірого надія почути продовження читання перелицьованого тексту дитячого поета, й він вирішив припинити це неподобство, один хлопчик знову таки понурим голосом (а що ви хотіли – діти ніколи не були зігріті сонячним теплом), констатував:
– Тьотю Люсю поє…ли – це три.
– По-четверте, – пробурмотіла дівчинка, – наша мама з нашим папою не живе, тому,що нашу маму хто захоче, той ї…е.
Один симпатичний, можна сказати, кандидат на хлопчика з цікавістю поглядаючи на Сірого, продовжив:
– Мама про…лядь – що ж у тому поганого? Ось у Сьоміного дяді дві дружини – і обидві …  гляді.
На цьому терпець Сірого увірвався. Він вирішив втрутитись у хід події, як не як, а він є професійним вихователем. Але не встиг відкрити рота, побачив, як нервовою ходою до дітей наближався вихователь. Він крутив головою і на ходу кричав:
– На районній олімпіаді цей номер коронний і я просив би грати його на повну силу душі, вона у вас повинна народжуватись. І потім, Борю, чому ти уникнув такого чудового слова, окраси нашого лексичного фонду як -ляді. Ляді – це середнє між “леді” і “****ь”. Навіщо нам середина? Наша мовленева культура чи французька культура – середини тут немає. Наша! І за формою і за духом – наша! Якщо ви й насправді станете людьми, то повинна ж хоч якась часточка залишитись від культури козлів!
Коли вихователь пішов зі своєю колежанкою, діти опустилися на коліна, щоб продовжити вже свою, а не конкурсну гру. Біля кожного з них виявилася  купка кізяків і діти почали гратися в школу. Сірий запитав в одного козлятка, на якому було менше шерсті й замість копит проростали пальці:
– Чого у вас тільки два види гною?
– У нас, – відповіло козлятко, – немає гною.
– А це що, – сказав Сірий, тикнувши палицею спочатку в купку козячого посліду, – потім конячого.
– Це гівно.
– То що ці два види гівна означають?
– Козлячі горошки – це діти, бачиш скільки їх багато в класі, кажуть, що  буде ще більше, у мерії грошей немає на школи, – А і Б зіллють докупи.
– А конячі ковалки? – допитувався Сірий.
– Коняче гівно – це вчитель. Бачиш, він один на весь клас.
– А директор тут де?
З усього видно, козлятко розгубилося.
– Директор? – перепитало воно. – Директор, директор… – скрушно повторювало козлятко. А потім радісно: – Такого гівна у нас нема!
“Це неподобство, – думав Сірий, ідучи до реєстрації прибулих з Парнасу. Куди не кинь, в який світ не поткнись – нема директора. Директор – це будівниче джерело, начало начал, таке, як Бог чи батько. Це не просто бюрократ, яким ми звикли його бачити, це – зв’язаний ланцюжок цілого роду з теперішнім, минулим і майбутнім. Це утвердження роду в соціумі. Це енергія, яка йде і яка повертається збагаченою, сказав би Аскольд. Директор пропускає через себе енергію. Наскільки він успішно пропускає її, і визначає найменування Світу: Бування, Едему, Парнасу, Козлів. Яким буде Світу зміст,  така й назва.
Не пройшло й півгодини, як дістався будівлі, у якій містилося бюро реєстрації. За столом сидів, ніби з надійно прихованим тузом у рукаві, пишношерстий козел. Не простий козел, яких немало зустрічається на людських дорогах, а козел з людським обличчям. За приставним столиком – молода й симпатична кізочка, з усього видно, племінниця чи донька. Сірий подумав: раніше я б її не залишив поза увагою, а зараз. Тепер Ерот відвернувся від мене й на краще. Тоді мучився: де, коли і з ким? – а тепер усе відпало, як буруб’яхи з цапового хвоста. Правда, відпадає не все, у кого щось залишилось і висить – на ньому можна правити бритву, щічки треба голити, навіть, якщо ти залишаєшся козлом з людським обличчям і цап’ячою борідкою. Кастрований козел – це ж чудово! Скільки залишається часу, скільки заощаджено додаткової енергії, яку можна спрямувати во вселенське благо, – не на задоволення тваринних інстинктів. Козел з людським обличчям відірвав свій погляд від паперів (це були документи з тепломережі), написав у верхній частині сірого, цупкого паперу формату А-4 “Розпоряджаюся”, потім підняв роги й питально глянув на Сірого.
– Я з Парнасу, – сказав Сірий, кашлянувши в кулак.
– Бачу, – сказав Козел з людським обличчям, – бачу, не зі світу Бування. Там пихаті та тупі. Вони думають, що це ми козли, хоча, насправді, козли – вони. Один кандидат у Президенти в цьому зізнався, коли його не обрало населення. Там такі, як ти, пішли на мило, кишки – на гребішки. Тебе, значиться, треба забезпечити кормом і житлом. Зразу скажу, з гуртожитком у нас скрутнувато. Потоваришував би ти з якоюсь з місцевих, пристав би у прийми, чи що. Та хто тебе такого візьме, – і козел з людським обличчям виразно подивився на вичищену мошонку. Був у нас такий – усі ночі розповідав домогосподарці, як хорошо бути євнухом. Ледве ми його пристроїли до гурту нетрадиційної орієнтації. Щось таки придумаємо нащот твоєї халепи. Це значиться, треба забезпечити тебе ще й кормом. Діоніс таке соціальне благо називає підйомними. Ой, я б сказав, що про це думаю, та свято… Та ще й яке  – діонісії. Одним словом, не було ще такого, щоб якогось козла залишили в біді. Я не люблю тих, хто пнеться в люди. А ти наш. Усе буде добре. Колись, можливо, знадобишся, щоб помнив. У гуртожитку, а по-нашому, у стайні, будь трохи обережним. Коросту, стригучий лишай ніяк не можемо вивести. Бочку іхтіолки завезли, продезинфікували все, а ще трапляється. Начальство кругом з людей, вони не розуміють нас, козлів, їм здавати наші шкіри, а ті побиті стригучим лишаєм, ідуть у заготівельників як некондиція. Збитки. Кругом оні збитки.
Козел з людським обличчям говорив про те, що козли з дірками в шкірі – це ганьба для ветеринарної служби, це провал дохідної частини муніципального бюджету, це серйозні прорахунки у виховній роботі та методичному забезпеченні уроків гігієни. Ще, здається, говорив про те, що треба ставити перепони тим козлам, які пруться в люди, слід заохочувати їх до життя в козлячих стійниках. Треба на кожному кроці, за кожної зручної нагоди показувати переваги козлячого способу життя, щоб все більше охочих з’являлося серед людей стати козлами.
Сірий не слухав. Він вдивлявся в картини абстрактного стилю тих художників, які вибрали своє громадянство у Світі Козлів і не бажають повернутися у Світ Бування. Над картинами, які дуже щільно розташувалися одна до одної на п’ятиметровій стіні, висів на всю довжину плакат з написом: “Наше мистецтво належить козлам. Воно повинно ними бути любимим, організовувати їх на кормозаготівлю, збуджувати апетит і виховувати смиренність”. Під плакатом, майже до самого плінтуса, спускалися картини: “Ні шерсті, ні м’яса” (худий козел), “З козла молока” (пісяє в людські руки), “Копиця” (два козли подають сіно, а третій вивершує), “Передовики міста”, “Цапоград” “Отримують грамоти за вирощення бур’янів” (Щасливе лице мера- козла з людським обличчям на тлі стада козлів), “Поєдинок” (два козли на кладці) та інші полотна, під якими  внизу, над плінтусом, висів плакат на всю довжину зайнятої площі: “Картина – зупинений момент вічності”.
– Сірий, – сказав Начальник з людським обличчям, – ти мене не слухаєш. Кажу тобі, досидів би на Парнасі до весни, поки з’явиться трава. А так, чим я тебе буду годувати? З фуражем у нас скрутнувато, особливо в цьому році.
Він ще довго говорив про те, що восени козлів не загонеш на сінозаготовку, що макуху крадуть з маслобойні, що на дерть страшні ціни і її також крадуть.
Сиплячи такі звинувачення, поглядав на молоду кізочку. Та, виявилося, працює комірником і сприйняла все це як звинувачення на свою адресу.
– Ви, як ті кози з приватного сектору про нас общественних: і дай, говорять, і не дай, говорять. Я жодного круга макухи в останні два дні нікому таємно не продала, а ви таке кажете. Тепер буду продавать – і дай говорять, і не дай, говорять. Правителі наші цілими областями торгують, а ви мене ладні посадить за шматок макухи. Стидились би хоч сторонніх.
І вона різко піднялася з наміром покинути кабінет.
– Стривай, коза незадрипана, треба отоварить талони.
– Я задрипана коза? – гнівно закричала комірниця.
– Та сказав, незадрипана, ти недочуваєш, чи що? Ось свідок. Сірий його кличуть.
Коза повернула голову й питально глянула на Сірого. Їх погляди зійшлися і обидві, можна сказати, істоти всміхнулися одна одній, а кізочка з акуратними білими ріжками не відривала від Сірого погляду доти, поки він ствердно не кивнув головою. Вона взяла папірці, поклала їх у сумочку й миттєво щезла за дверима.
– Кадрів бракує. На перших керівників висуваємо отаких кіз, на рогах яких немає слідів боротьби за своє виживання. І ви знаєте, що на це в Міністерстві комунального господарства заявили? Знаємо, сказав Міністр, кадрів бракує. Якби кадри були, тебе б і на поріг у нашу службу не пустили.
– Дотепник у вас Міністр, – посміхнувся Сірий, щоб якось підтримати розмову. Поспішати за столик з пивом і вином не хотілося, а йти треба, така тут традиція, а традиціям треба слідувати строго й незрушно – ніяк не можна вносити якісь новації.
– Усі вони там дотепники. Чуєш, їм мало всіляких пільг: персональних пенсій, безплатних путівок і чого душа забажає. Вони вирішили грабонуть усе, що на кону стоїть, поколіннями накопичений капітал. І це їм вдається. Оголосили свободу, жбурнувши козлам пару мішків капусти, а самі, ці новітні прораби демократії, зайнялися руйнуванням старої, незграбної, але своєї економіки. Коли усе вроздріб, тоді легше грабувати. Добре, що хоч горілкою і вином забезпечують ісправно. У нас, як бачиш, сонця немає, його транспортують у бочках у вигляді спиртного, як трансформують бензин чи газ. І тут ти зі мною не можеш не погодитись: істота, яка освітлює себе й зігріває зсередини вином і горілкою – розумна істота.
Сірий  мовчав. У кожному Світі є свої козли й свої прораби демократії. Нехай живуть і пасуться.
Покинув приміщення. Надворі грала музика. Флейту накривав низький регістр, домінувала мелодія дисонансу, ніби сам Люципер складав музику й деригував симфонічним оркестром. Збоку школи доноситься пісня, яку співають дзвінкі дитячі голоси. Раптом із загального хору виривається один і дитячо-камерно заспівує: “Йшов я лісом, бачив біса, він обід собі варив: котелок на ріг повісив, а із попи дим валив”. Цей продовжує інший голос: “Йшов я лісом, пісні співав, сіренький  горобець на хвіст мені упав. Я хотів його спіймати…” Невідомо з якої причини голос раптово замовк, ніби обірвали магнітофонну стрічку.
Вулицею покотився вітерець якоїсь затхлості. Неприємний запах витончено вплинув на зорове сприйняття Сірого: закрилася ніжно-голуба далина, на тлі утвореного марева поблякли й без того невиразні й вже добряче набридлі горизонти.

3
У життєвому морі з його підводними рифами й надводними скелями не до питань, розв’язання яких потребує витонченого підходу, при якому не зарадить навіть міра ваги – унція й міра довжини – мікрон. Для виявлення наявного зв’язку між запахом і формою троянди недостатньо живого споглядання й практики, які до недавнього часу вважалися критеріями істини. Недостатньо знати всю таїну аналізу художнього тексту, щоб простежити в ньому зв’язок характерів, які зіштовхуються чи йдуть поруч, доповнюючи один одного своєрідністю образного візерунку. Образ Люципера рідко згадувався, але постійно був присутнім у канві художнього тексту, визначав дії і вчинки героїв. Кілька хвилин до цього (тут маленька неточність: час і простір у матафізичних вимірах відсутні) ми бачили його прикмети в образі Вадима. А зараз, саме в цю хвилину з’явився, ніби виріс, на перехресті вулиці “Тринадцяти шибеників” і провулку “Рюмочна”. Вийшов охайний чоловік у клітчастому капелюсі, зимовій куртці, підбитій баранячою кажушиною, світло-голубих штанях і демисезонних туфлях фірми “Адідас”.
*                *                *
– А ти получився нічого, – відверто й безцеремонно оглядаючи з ніг до голови Сірого, сказав незнайомець.
– Хто б ви, дядю, не був, та я не дозволю з собою говорити таким тоном. Ви знаєте, що я – кандидат політичних наук? Нехай мій сьогоднішній стан не дає підстав до таких висновків, але Постанову ВАКу ще ніхто не відміняв.
– Отакої! – засміявся чоловік у капелюсі в клітинку. – Питаєш, хто я такий? Як би це тобі не збрехати… Я твій родич!
– Авжеж, – не менш басисто засміявся Сірий. – У мене стільки родичів і в Баку, і в Донбасі, що всіх і не пригадаєш. Вибач за грубість, нерви здають. Так по якій лінії ти родич?
– У мене своя лінія. Як би це тобі не збрехати? Скульптор я, будівничий…
– Шось загадками, дядю, можна прозоріше?
– Можна й прозоріше. Чому б і ні? Ти пам’ятаєш Свирида? Твого господаря Свирида, ти в нього був племінним козлом. Я його обдурив, без цього я не можу, казав, що я казкар, і обіцяв вічність йому за те, що він тебе міняє на миску борщу з м’ясом і сметаною.
– Дядю, так не шуткуйте.
Чоловік у клітчастому капелюсі з сумом константував:
– Вибач мене, я прорахувався…
Сірий хоче слідувати своєю дорогою, та назвавший себе скульптором не дає можливості його обійти.
– Скільки можна комедію ламать, я зараз покличу міліціонера. Не стійте, дядю, у мене поперек дороги, я поспішаю у конче важливих справах. 
Чоловік у клітчастому капелюсі про себе пробурмотів: “Ти й брехати до пуття не навчився”.
– Я прорахувався, – вголос повторив він. – Хотів з козла зробити людину, а ти залишився козлом. Ти мене підвів. У суперечці з Богом я програв. А як вдало йшов експеримент: зробив з козла кандидата наук, вивів на фінішну пряму, що веде до вищих ешелонів влади… Що ж, природа, як кажуть, бере своє. Яку енергетику заклав на вході, таку отримуй на виході: мірошник, що засипав між жорна пшеницю, отримував пшеничну, а не гречану муку.
Нічого із сказаного чоловіком у капелюсі Сірий не зрозумів, помотав головою, що аж вуха залящали.
– Нічого не розумію, – сказав Сірий.
– Тут і розуміти нічого, – відповів Скульптор. – У світі проходить перерозподіл людських енергетичних ресурсів. Козли вимагають від людей християнської подільчивості. Вони хочуть, як і люди, жити під сонцем, а не десь там, на периферії свідомості.
– Та чи доб’ються козли здійснення своїх вимог?
– Не знаю. Поки що навіть і я не знаю. Весь гвоздь у тому, як вирішить Вищий Мозковий Центр. А його рішення так само залежить від школи. Настільки активним буде перехід з козлів у люди і з людей в козли – покаже час.
– Вищий Мозковий Центр – він що з глузду з’їхав? Ставити в один ряд козла, перворід якого вже давно й вимер, і людину, над досконаленням якої еволюція трудилася мільйони років. Це не просто бути Вищим, а ніяким розумом, навіть в голові останнього козла не виникне така ідея.
Ти ж подивися, козлятко тільки вилупилось, уже бігає, травичку собі щипає. А людина після народження… Скільки її треба годувати батькам!
Архітектор сміється:
– Багатьох – аж до самої пенсії! Тривале дитинство – усе плата за секс. Козли спарюються раз-двічі на рік, і переважно не отримують від цього задоволення, чого не скажеш про “вінця творіння”. У людей, вона: “Ех, давай, давай, давай не затримуй”. Він: “Ех, даю, даю, даю – не можу стримати!”
Після цих слів названий родич став на узбочину дороги. Сірий пішов туди, звідки громами гримів бубон, а з-під нього, неначе куховарка з-під комбайнера, вивільняючись, плакала флейта. Чоловік у капелюсі поглядом проводжав Сірого, аж поки той не повернув за ріг одноповерхового будинку.   
Зоставшись наодинці, чоловік у клітчастому капелюсі (а це був Люципер) роздумував про те, що у провалі експерименту є значна частина і його вини. Світу Бування українців уже немає. Він закінчився тоді, коли Свирид клепав для косовиці коси, а Сірий був племінним козлом і запліднював кізочок, якщо не всього села, то половини  – уже точно. А, в основному, усе почалося з того, коли він, Люципер, затіяв процес перетворення козлів на людей. Саме з тої пори Світ Бування в його “чистому вигляді”, завис, мов стріла у творах Шевченка, Гоголя, Лесі, Стефаника. Сьогодні, на початку ХХІ століття, перебувають в одному ланцюгові зі Світом Бування Світ Едему, Світ Парнасу і Світ Козлів. То не сон приснився Сірому, то пригадалися забуті людиною ХХІ століття дороги до світу Едему, Парнасу, Козлів.
Потім чоловік у капелюсі знову подивився услід Сірому й спересердя мовив:
– Козел залишається козлом, які йому людські якості не чіпляй. Де треба діяти – він лише плескає язиком і вухами.
Розвернувся, і – як корова язиком злизала.
Тим часом Сірий поспішав за столик над вирвою. Хоча музика й давала якийсь орієнтир, та трохи заблукав і, зупинившись поглядом, став шукати когось, хто б показав дорогу до потрібного місця. З-за  рогу брів козел стежкою, як жива, за ним гадючилась вірьовка: “Не інакше, як від сім’ї відірвався”, – вирішив Сірий. Коли він спробував зав’язати розмову, виявилося, що козел з вірьовкою на шиї українською ні бе ні ме. Він навіть образився, що до нього звертаються на “непонятном украинском языке”. Сірого не здивувала така мовна ситуація. У світі Бування йому траплялися  більш гострі, щоб не сказати – драматичніші випадки. Його здивувало інше: як могло статися, що на загривку залишився козацький оселедець ще з тих часів, коли козляча голова була головою носія українського духу, тією головою, об яку ламалися шаблі поляків і татарів і яку не пробивала куля московської пищалі? Виявляється, від козака до козла не така вже й велика відстань, якщо ретельно замаскувати оселедець козлячою шерстю.
Сірий хотів було переходити на російську, як козел із замаскованим оселедцем виявив доброчинність:
– Валі по-хохляцкі! Валі, что-то да вспомню.
– Я не знаю поштової адреси – не тутешній, як пройти на лужок, на якому пиячать на Діоніса честь?
– Еслі бил местним, не ставив би глупих питань: у нас п’ют всегда, а не только в празник. Вобщим так, слушай, чувачок. Ми стоїм на площі Мусорки, а тебі нада в мікрорайон ****іщево. Пройдьош прямо по улиці Херовій, поверньош в переулок Голодранівку, – там улицей Ібаково через площу Піськіна пряміком на лужок Бухаловской.
– Хто тільки придумав оці неприємні назви.
– Зачєм прідумувать? Такі названія єсть, у нас люді оттудова, с двойним гражданством. Правда, подмосковные Поздютки, смоленская Херовска і село Ібаково уже переіменовані. Зачем одинаково, у ніх і у нас. Однако, ми не добілісь, штоб у Підмосковьі сняли названія сьол Бухаловка і П’янкіно, у Тверской області Мошонка, в Кємєровской – Козявкіно, в Калужской – Дєшевки. В мире Биванія і у нас – в мире Козлов, повторяются названия сел, улиц: Дурикіно, Чуваки, Голодранкіно, Отхожеє, Піськіно.
На все це Сірий не знав, як відповісти. А коли це провокація? Навіть тут, у світі Козлів, він боявся звинувачення в антирусизмі – найстрашнішому звинуваченню, яке можна тільки собі й уявити. Через те Сірий вирішив попередити удар.   
– Ти, козел з прихованим хохляцким оселедцем, хто тобі дав право ображати великий російський народ?
– Від вас і тут не заховаєшся. Та поживеш пару годків – станеш таким, як я, може, і кращим.
Проходячи повз магазину “Шерсть” почув таку розмову:
– У вас капуста є?
– Хіба не видно, що у нас магазин козлячої вовни? – злим голосом вигукнув продаваць.
– Ну добре, тільки не кип’ятись. Нема так нема. Не завезли. Хіба ти в цьому винен? Добренько, якщо капусти немає, тоді хоч морква є?
Роздивляючись навкруги, Сірий помітив, що потрапив на вулицю магазинів. За кілька кроків розташований магазин, назва якого за відсутності одної букви вводила в оману покупця: чи то “Спорттовари” чи “Спірттовари”. Та вітрина все з’ясувала: магазин спорттоварів. Поміж звичного у світі бування спортінвентаря на вітрині виділявся напис, зроблений каліграфічним почерком: “Фірма не відповідає за довгоноскість того товару, який добряче не обмито”. Поруч намальована кисть руки, палець якої вказує у бік магазину “Водка”. На всю вітрину портрет Петра Першого, який простягає глядачеві порожній кухоль зі словами: “Вот как вотка!”
За столом сиділо шестеро. Половина на половину: по ліву руку від Сірого – троє чистокровних козлів, по праву – троє козлів з людським обличчям. Сірий, як почесний гість, сидів на чолі стола. Один козел з довшою, ніж в інших, бородою мовив:
– Ми переживаємо чудові дні, дні Свята й веселощів. Це свято, скажу я вам, на відміну від інших, має наказовий характер. На Лікурга – сина царя едонів, який виступав проти святкування цього дня культу, наслано божевілля, а потім Лікург був розшматований на частини своїми ж кіньми. Так що дивіться, п’ємо, як завжди, до всирачки. А тепер я надаю слово нашому, від сьогодні членові козлячого братства, господіну Сірому. Йому є, про що нам сказать.
На згоду всі застукали копитцями об кришку стола.
Сірий піднявся, кольнув присутніх поглядом, покрутив банку з горілкою і, залишившись задоволеним побаченим, сказав, як зазвичай кажуть на трибуні, гучно й вражаюче:
– Накази даються, щоб їх виконували. Ми не Лікурги, ми – козли, виконаємо будь-який наказ! П’ємо до всирачки! І все за нашого бога!
Семеро голосів зчинило такий гвалт, що можна було подумати, ніби гуляє ціле стадо баранів.
Сірий скривив своє людське обличчя й всі замовкли.
– Не пізніше, як учора, – продовжив він, – я сидів у компанії з Вакхом…
Усі піднялися й хором ніби видихнули:
– Не може такого бути!
Сірий не звернув уваги на реакцію своїх нових друзів.
– Сиділи ми, – продовжував Сірий, – за круглим столиком і спокійно попивали нектар. З вином у той день було незавізно. “Ех, друже Сірий, – сказав Вакх, глибоко втягнувши не менше п’яти літрів повітря, – живеш – хочеться випити, випив – хочеться жити. Отак і перебиваємось з вина на нектар, з нектара на вино”.
– Не може такого бути, – сказав молоденький козел.
– Не може бути, що з вином було скрутно, чи те, що пили нектар?
– Вино і нектар – то маячня, – невпевнено сказав молодий козел.
– Якщо ти на дружній нозі з самим Вакхом, то хто ж посмів відірвати в тебе яєла? – засумнівався в правдивості дружби між Вакхом і Сірим круторогий, уже в літах, козел.
– Вибачте колегу за його грубість: “відірвали”, “яєла”. З дозволу Ерота мені зробили зовсім безболісну операцію. Секс заважав займатися громадською роботою. А тут різношерстне населення, чим тільки заради них не пожертвуєш. Життя цілого для них не шкода, не те що яєць.
Усі козли порозпускали вуха. А один чистокровний вирішив узяти хитрістю:
– Я б ніколи з Парнасу не погодився на периферію: там такі храми, там така чиста вода, там м’якша травичка.
– І що в тому хорошого, – перебиває сусід, – на Парнасі навіть бур’яну немає, а дерева такі високі, що й цапки, якби хотів, не дістанеш листя.
Сірий не з тих, кого можна спіймати у свої тенета:
– Ось ти, хто полюбляє чисту воду, чи ти, хто не може жити без бур’яну, – визвірився Сірий, тикнувши вже досить затверділою ратицею кожному в лоба. – Що б кожен із вас відповів Вакхові, якби він сказав тобі, як сказав мені: “Треба, брате Сірий. Розумієш, треба!” Клянусь Зевсом, ви б відповіли ствердно, так, як відповів я. І за це я вас люблю.
При згадуванні імені бога всі встали:
– Нема питань, нема питань.
– Отож бо й воно.
– Виходить, ти в нашому краї будеш намісником Вакха чи, як кажуть тепер, губернатором?
– Я вам нічого не казав, – сказав Сірий і приклав ратицю, як вказівного пальця до губ. – А ви мене не чули. І взагалі… Про все, що було й буде – нікому ні чік-чірік.
Усі понуро кивнули головами.
– А тепер, – сказав Сірий,– насипай по єдиній! Хай живе Діоніс!
Усі чокнулися так, що рідина в банках стала дибки. Випили ”залпом’. Кожен підшукував, чим можна закусити.
  На столі стояла капуста, перець, цибуля. Сірий узяв перчину, вкинув до рота й помітив, що в його роті перчина так само хрумтить на зубах, як  хрумчала й в людському житті. Поглянув вниз, на край вирви, де не кипіла вода, а стояла дзеркалом, нерухомою. З жахом виявив, що в нього, як у всіх отут, цап’яча борода, конячий хвіст та інші ознаки оцих лісових чудовиськ. Налив собі сам – хотілося випити, налив іншим, ті замотали від задоволення конячими хвостами й влили в себе рідину без тоста, заїдаючи хто капустою, а хто перцем А один худющий цап з явно підкручереною гарячим цвяшком борідкою поїдав цибулю і кривився при цьому, стримував сльози, витирав копитом слину, що текла по бороді.
Вино теплом рознеслось по тілу, стало незвично хороше: усіх любив і всіх хотілося любити. Глянув на застільників – ті  перебували ще в кращому настрої. Подумав: навіщо мені той Едем, до брами якого навіть не допустили, коли ось тут я маю Едем. Раніше здавалась смердючою вода, ліс ряснів сушняковими лисинами, куди зрідка заглядали нічні зорі, переважала мряка, й роса падала сльозою з листка дуба. Це раніше. А тепер його приваблювала хода кіз на двох і чотирьох. Дарма, що в лайні, зате – немов утеплені саманом.
Сірому, як і всім, було затишно й добре. Над ними, на всохлому дереві, висів гучномовець, усі хто міг, танцювали “Мурку” й пісеньку місцевого композитора “Кози мої, кози” на мотив відомої у світі Бування мелодії “Вівці мої, вівці”.
Оголосили козинний танець. На стіл, за яким сидів Сірий, підпираючи правицею довгасту голову, як той чорнокнижник Фауст, скочила чорно-ряба коза. Сірий догадався, що в цьому світі, хорошому, прекрасному світі, таким робом кози запрошують кавалерів до танцю. Задоволений тим, що його не обійдено, хутенько скочив з місця й попрямував до галявини, у такт музики, вальсуючи. За ним, підстрибуючи на хвилях дошки помосту, яка прогинається, дріботіла белькочуча коза.
Танцюючи модний у Світі Козлів танець “Ей, давай, давай, давай, не задержуй. Ей даю, даю, даю не удержую”, зробив для себе ще одне відкриття: Сірий легко став цапки, опинився у вертикальній позі, як і його партнерша. Знову несподіванка: у кози-дівиці на спині дві дійки, що давало змогу триматися за них передніми копитцями, на яких була відсутня роговина, а були лише два коротких пальці й широка, також м’якенька, як у людей на долоні, шкіра.
Цупко затиснувши двома пальцями скакальний суглоб напарниці й покрутивши її тулуб навколо вісі, дама-коза своїми розкішними рогами зачепила в танці гулого козла, який стрибав поруч. У світі Бування Сірий колись бачив цю тваринку, правда, вона тоді була ще не козлом, а тепер, дивися, ніяких рудиментів, нічого людського: не інакше, як проходить по графі “чистокровний”. Ось що означає виховання!
Разом з тим, з якою ретельністю треба було плекати свою високість, щоб ще й зараз, у цій подобі й в цих умовах гонор піднявся від самого дна, закипів і заклекотів:
– Ти, ялова корова! – закричав гулий козел, став на всі чотири, на кумпала піддів Сірого партнершу.
У цей гнів було вкладено й те, що вона, оця коза, має такі розкішні роги, а він не має ніяких, і те, що його на козлячий танець вибрала якась задрипанка з синім від алкоголя носом. Але з яким задоволенням гулий козел вигукнув слово: “корова!”. Корова в розумінні козла – це незграбна тварюка. Вона вередує харчами, раз на рік її трахають піпеткою. Та й взагалі…, що вона вміє? Хіба вміє прудко стрибати, підніматись на круті гори чи навіть на розлогі дерева? У нас, козлів, є свій світ, відомий у Всесвіті, як світ Козлів. Окрім того, ми розчинилися в усі Світи, особливо багато нас у світі Бування, там навіть хочемо заснувати столицю Козлоград, захопити й переіменувати одне з міст на річці Дніпро.
Питання з перенесенням – це на перспективу. Поки що нам достатньо того, що козли мають свій світ, наші представники присутні в усіх інших світах, займають пристойні посади, проникають у всі гілки влади й на тих гілках частенько вішають тих, хто заважає процвітанню козлячої породи.
Як не дивно, а саме про все це думав гулий козел, перебуваючи в бійцівській стійці з наміром ще раз буцнути головою чи стрибнути цапом, щоб передніми ногами влучити в ненависні роги.
Партнерша Сірого, з усього видно, добра шльондра, могла б самостійно дати достойну відсіч ображальникові, але до цього не дійшло. Виявляється, гулий козел – це місцевий філософ, який науково розвінчав міф про те, що ніби Бог створив Корову, а Люципер – козла. Згідно з філософською концепцією шанованого безрогого козла, Люципер – спеціаліст у галузі духу, він аж ніяк не міг уплинути на матерію. Про все це можна прочитати в книзі, на твердій обкладинці якої зображені кульки зеленуватого кольору з написом: “Козлознавство. Нетрадиційні думки нетрадиційного філософа”. Видавництво “Шерсть з козла”.
Усе це змусило козу ретируватись. Але у неї був характер не з тих, хто отак розвернувся й пішов. Глянувши на Сірого, який стояв на двох, ніби нічого не сталося, мотнула головою у бік цап’ячого філософа: “Ти захистиш даму?” Сірий перестав грайливо тупцювати й підскакувати, відійшов трохи вбік від витолоченої галявини й сказав слова, які йому завжди приходили на допомогу: “Я не тутешній”. Зустрівши здивований погляд, повернувся й пішов у бік п’ятиярусних бараків, з балконів яких махали хусточками гарненькі кізочки. “Козел” – почув у кінський хвіст, і його як струмом ударило – когось нагадав цей голос. Кого? Довго перебирати варіанти не довелось – згадав достовірний факт – останню зустріч у Світі Бування із Зоєю Якимівною. Ось таким точно тоном сказане на прощання слово “козел”. Як і тоді, в останню їхню зустріч, біля ювелірного магазину, коли він гарцював на подарованому нею мотоциклі червоного кольору. “Ні, з цим треба щось робити”, – сказав він сам собі і повернув назад, пішов на пошуки своєї напарниці. У тому житті вона мене вибрала, вибрала вона мене й в цьому. Як у тому житті зігнорувала, покинула й в цьому.
Роздивляючись бородаті і безбороді, рогаті й безрогі голови вертикально, як кенгуру, снуючих туди-сюди кіз, Сірий з подивом для себе відчув насолоду, їх споглядаючи. Люди в їх “чистому” вигляді переводяться, якщо не перевелись, роз’єднані душа й тіло бродять темрявою й не можуть не те, що когось собі подібного знайти, а знайти хоча б самого себе, більш-менш цілісного, нехай уже й не гармонійного. Люди – вороги природи й всього живого. Мало того, що самі себе вбивають, вони ще й знищують братів своїх менших. Організували цілу з наших м’язів індустрію, м’ясокомбінатами їх назвали. А козлине плем’я крові не пускає, воно травичку щипає й жує. Найрозумніші люди давно помітили нашу визначну роль на планеті: “Де коза бродить – там жито родить”, “Де коза ногою – там жито копною”. Нас і боги люблять за нашу виключну сексуальність і плодючість. Нашу подобу полюбляє, чи, як кажуть в Лозовій, не геньбує набути Діоніс, до свити якого входить сам Пан.
Ні, я таки гордую з того, що я не людина, і вважаю, що вінцем природи є козел. Людина – істота капризна. Ворожість навколишнього світу та незрозумілість внутрішнього, що інколи ставить життя на дибки, примушують ховатись під парасолькою свого обмеженого я. У нас, козлів, таких проблем немає, люди думають, що ми не маємо свідомості й тому немає проблем. Нічого подібного – у нас свідомість є, вона наша, козляча, і любимо життя не гірше за людей, любимо своїх козочок міцніше, ніж люди люблять марійок, віруньок чи інших Джульєтт.
Так він, полемізуючи з уявним опонентом, приплентався до галявини, на якій кізки щипали травичку, а куди йти – напарники повпивалися, зараз тільки й спостерігай та вивчай. Пильніше вдивляючись, Сірий помітив, що серед інших паслася і його напарниця по танцях, яка годину тому запросила на дамський вальс і яку він вважає за його в людському житті коханку Зою Якимівну. Зупинився, щоб обдумати подальші свої дії. Сірий вважав за основне при спілкуванні – підхід (початок) і розлуку (кінець). Вони повинні бути красивими, інформаційними й такими, що запам’ятовуються. У  ситуації, що склалася, цього недостатньо. Зоя Якимівна може його просто “не впізнати” й заховатись під якесь анонімне ім’я. Через те, підходячи здалеку, почав крутити своїм конячим хвостом, голосно бекать і привітно махати правицею. При цьому пильно стежив за реакцією своєї подруги на ці знаки уваги.
Коли наблизився майже впритул, коза повернулася до нього задньою частиною, задрала хвіст і видала в його бік шрапнель картечного заряду, начинену дрібними котяхами – кулями кольору палітурки книги згаданого філософа. Усе лайно до найдрібнішої його частини жмутом ударило прямо в рот, ніс і лоб. Сірий почав згрібати нечисть, ненароком розмазуючи її по всій голові, заносячи у вуха та ніс.
– Ах ти коров’яча задниця, – заволав Сірий, – ах ти колюча ружа, прислухайся, чуєш: вогні горять горючі, котли киплять кипучі, точать ножі булатні, хочуть тебе, паскуднице на паколі повісити й шкіру цупку з тебе зідрать!
Коли водою з потічка промив очі, то побачив біля себе два стареньких цапи, зграйку козенят і міліціонера. У міліціонера замість погонів, кокард і медалей – різних сортів реп’яхи. Міліціонер розпитав у потерпілого про те, як звати козу, якої масті й, основне, якої довжини роги. Зібрав усі дані: відбиток ратичних роговиць, масть, приблизну довжину бороди й рогів. Завернувши в лопух кілька котяхів, що слугували в цій події як знаряддя нападу й приниження честі, гідності й професійної репутації, міліціонер запитав у Сірого, яку компенсацію він буде правити з обвинуваченої, якщо її знайдуть.
– Я розумію: порушниця цап’ячих законів має нести правову відповідальність. Закон один для всіх. Він суворий і справедливий. Подібні вчинки засуджуються до смертної кари. Козу продають людям для того, щоб ті принесли її в жертву, а їм відпустили гріхи. Чи запропонувати їй інший варіант: хай погодиться, щоб її принесли в жертву, аби слугувати померлому їжею, яка надасть сили нещасному на оздоровлення. Та я не з людського роду – ті кровожадні. У вигляді компенсації я проситиму високий суд десять червоних буряків, лантух моркви й десять жовтих гарбузів. І все.
Сірий радів. Провіантом на зиму майже запезпечений. Не важко при таких умовах знайти ту шльондру – бактеріологічний аналіз не обдуриш. Зніме Сірий на зиму якесь таке-сяке житло за оплату харчами, а в березні вже можна переходити на підножний корм і життя на природі. Краса!
Вирішив запросити міліціонера на обід. Той спочатку віднікувався, а потім погодився. У пивбарі “З козла молока” багато було присутніх, ледве дістався столик. Столики були на вибір: високі й низькі. За високими відвідувачі стояли стойма, за низькими – на чотирьох. Столик Сірого розміщався в центрі, щоб дійти до стійки бару кожен цап чи коза чиплялись й за можливості, коли ніхто не бачив, зривали ще свіжі погони з реп’яхів і смачно ремегали.
Міліціонер не витримав:
– Ти що, спеціально виставив мене, щоб з’їли мої знаки отлічія?
– Та я старався, не було іншого місця, усе замовлено заздалегідь.
– Вобщим так: випівон і закусь на горба – і в кущі.
У кущах було по-справжньому затишно. Набридав горох, узятий у пивбарі на закуску пива (щоправда, не лише пива, Сірий підливав у пиво міліціонеру горілки так, щоб швидше звалився з копит). Можна було щипнути зеленої травички чи не полінуватись дістати листячка з куща. З-за причілка пивбару були чути голоси:
Перший голос: Мера треба обирати не за довжиною припуція, а за довжиною рогів і бороди!
Другий голос: Протестую, сила правителя – в яйцях, а щоб дістатись мудрості, треба мати довгий пеніс, який у людей називають припуцієм.
– Сила правителя в рогах, а мудрість – у бороді. Ось весь смисл.
Хтось вигукнув: “Хай живе сильний і мудрий мер!”
Перший голос: Подивимось, чи взагалі допустять до виборів мудробородих. Відкрите питання… Мудробороді утворюють інститут влади як певну анонімну силу, що існує безособово. У традиції, яка склалася в Козланії, треба якомога чіткіше персоналізувати владу. А це легше за все можна зробити через козлячі самцездібності. Не треба витрачатися на референдум – кіз більше,  й голоси прихильників “довгого й товстого” будуть переважати.
Якийсь козел з другого причілку, закликав:
– Одумайся, козяче плем’я! Навіть люди,  і ті обходять стороною мудрих. А ми що – гірші від людей?
– Мудрі знищують бур’ян, а це ж найсмачніша наша їжа, – підтримали звідусіль. – З їхньої огородини тільки буряківка хороша.
– Про бороду й роги – це від людей. Треба ловити таких агітаторів і вибивати з них усе людське. Люди, бачите, паруються кожного дня, вибираючи і довжину, і товщину пеніса, а тут раз на рік, і то хочуть, щоб тільки поялозив. Кажуть агітатори, і так інтересно.
– Хто каже? Інтересно, коли тісно, а коли тісніше, то ще інтересніше.
Нездовзі тему було вичерпано. Біля ларка злітала з язика світська хроніка. Серед іншого міліціонер і Сірий почули й таке:
– Чула, як сірого Козла Зінка обшрапнелила?
– Коза слідує законам природи. Вона спарюється заради продовження роду, люди ж перетворили статевий акт на забаву: жруть наші тельбухи – от і жирують. 
– Подруга, ти зовсім пам’ять утеряла, я ж сама тобі про це розказувала, а зараз ти видаєш за своє.
– Мені його жалко, – пролунав ніжний козячий голосок.
– Я бачила, як він вливався. Сірий недавно з людей, треба було його хоч трішки пожаліть. Люди, ви знаєте, вони всі такі безпорадні, та дехто так себе й називає: білим і пухнатим. А цей ні, цей і там був сірої масті й сірим іменувався, і тут не змінив собі: як був Сірим, так Сірим і зостався.
– Яких тільки люди епітетів не начипляли: “вінець творіння”, “окраса землі”…
– Особливо поети, особливо романтики. Як утне щось – і на роги не натягнеш: “у калюжі зірки”, “світильник розуму”. І коли вже арсенал порівняльних засобів закінчується, лізуть до нас: “Ах ти козочка моя”, – каже молодик своїй коханій. А та, з дозволу сказати, козочка замість двох має п’ять копитків і на кожному – жовті обручки. Замість того, щоб у разі потреби пришвидшити біг, стати на чотири, вона передніми лише повітря розгрібає. Ото, дійсно, “чудо природи”. Менше б таких чудес – більше було б бур’яну й менше квітів – неприємних на вигляд рослин, а ще ж до того – смердючих на нюх, колючих на дотик, неприємних на смак.
Раптом біля пивбару “З козла молока” почулося пожвавлення, забекали й замекали дзвінкі козячі голоси:
– Зоюха, мордашко, віват! Ну, здорово ти його!
– Хай звикає до наших порядків, Козел Сірий!
Сірий глянув на міліціонера, міліціонер на Сірого.   
– Вона! – сказав Сірий.
– Брать! – сказав міліціонер.
Розійшлися в різні сторони від куща, щоб зійтися біля козячого гурту, як розходяться у ставку рибалки, щоб замкнути сітку в тому місці, де скинувся здоровенний карась.
– Ані руш з місця! – баском вигукнув міліціонер.
Кози сполошилися й стали на чотири, готові кинутись урозтіч.
– Чи ми серед людей, яких можна хапати прямо на вулиці, чи ми в демократичній державі Козлонії? Я питаю, де ми? – забекала Зоя.
Натовп розступився. Як ніж масло, його розрізав невеликий збройний загін.
– У чому тут справа? – запитав патрульний групи солдат військового дозору.
– А ви не бачите? П’яний міліціонер пристає до дам.
Від групи відділився сіро-буро-малиновий цап, на якому більше, ніж на інших, було начіпляно ріп’яхів.
– Так у чому справа? – повторив він своє запитання.
Міліціонер намагався щось пояснити, та в голові прокручувалися картинки одна страшніша за іншу: то він іде безробітний, обидві задні ноги обкакані до самісіньких ратиць, то громада не дає йому поля, куди б він вивів свою кохану. І через те його словесне бекання застрягло в глибині грудей і дістати його звідти на цей момент не ставало можливим.
– Ми зробили засідку на те, щоб спіймати злочинця, – прийшов на виручку Сірий.
– І хто ж він, – в усі боки почав оглядатися патрульний і, не знайшовши козлів, побачив кізочок, які прихильно лискали й підморгували струнким солдатам.
– Злочинець – це вона, – відповів Сірий, показуючи на стадо кіз.
– І хто ж? – перепитав патрульний, який не зводив погляду з Зої.
– Хто ж, як не я, – пробелькотала Зоя. – Цей Козел уже друге життя переслідує. Він хворий на ілюзію забігати за горизонт: біжить, біжить, а горизонт попереду. Не досягши своєї мети, він, знесилений, падає на землю гориліць і плаче. (Плаксиво) Дорогенький солдате! Утіште його, дайте цукерочку чи по-батьківськи потріпайте його за вуха.
Усі кізки весело забелькотали. 
Керівник патруля звернувся до міліціонера з проханням не заважати приємно проводити вечір милим кізочкам, Сірий хотів щось заперечити, як з обох боків підскочили цапи й відгородили від решти, войовничо наставивши роги. Тим часом керівник патрульного загону, обливаючи поглядом Зою, від чого вона упісювалась і аж падала на коліна, покинувши зі своїм воїнством усіх причетних до зчиненого шуму, направився в середину пивбару. Невдовзі звідти почали вискакувати молоденькі, уже добряче напідпитку, козлики. До них побігла козяча компанія.
Сірий, міліціонер і Зоя залишилися стояти на місці. Зоя запропонувала:
– Шановні! Я предлагаю мирову. У пивбарі вже козлів поменшало, вільні столики є, гайда!
– Ти хоча б попросила пробачення, – сказав Сірий.
– Мовчи, миршавий цап! А то зараз так розвоняюсь, що в пеклі не покажеться жарко!
– Пішли, пішли, – підштовхував міліціонер.
Коли Сірий глянув на міліціонера, побачив, як того брав кігтями за горло здоровенний вовк.
Ця страшна сцена пробуркала Сірого із багатостраждального забуття, з того очевидного сну, який розказував таїну його пристрастей. Звісивши з нар ноги й ухопивши в руки голову, Сірий довго розмірковував: 
“Хто я насправді: Сірий – людина, якій наснився сон про його перетворення в козла, чи козел, якому сниться, що він став людиною?” Коли дійшов висновку, що він ніякий не козел, а таки людина, від цього не зрадів і не засмутився.

 
 

 \

Е П І Л О Г   

Купе стояло перед великим дзеркалом вихідних дверей.
Раптом різко здригнулося скло й все здригнулося, затанцювало в нім. Картинка поступово зупинилася, набула рівноваги аж тоді, коли відскрежетали зуби металу, а поїзд хвилею гуркоту неохоче, ніби з останніх сил набирав швидкості.
Монотонність руху упокорювала шум та брязкіт і вбивала всі думки, крім одної: як при зачинених вікнах і дверях могла тут узятися хатня муха? У весінню пору муха метушилася, як в спасівку – агресивно, з докучливим гудінням і хаотичним кружлянням.
Сірий помітив, як муха сіла на безволосу руку Жаклін, потім пригуділа до його вуха, але не встигла встромити свого кров’яного насосу, як волохата рука ледве не замкнула її в своєму кулаці, і двокрила комаха змушена причаїтись у своєму схові, у ніші над дверима між подушками без наволочок.
Жаклін спостерігала за мухою з цікавістю, а коли Сірий не зумів її схопити – голосно розсміялася та так, що увага Сірого з її свіжого та вже засмаглого личка перемістилася на білосніжні зуби, на пружні груди, що напинали два нехвилюючих намета. Смішним їй видався хапальний порух, а ще смішніше – як після невдачі він довго дивився на розкриту долоню: обличчя виражало таке розчарування, ніби й справді втрачено якусь доленосну надію. Сірий  заспокоївся тоді, коли зробив з журналу французької моди ляпавку, очі заблищали, смакуючи наперед свою перемогу.
Її багато що смішило в цьому, як він називав себе “російському, кавказького походження, депутатові українського парламенту”. Жаклін не розумілась на бізнесових справах – вона була фотомоделлю одного з паризьких салонів. Але їй ніяк не могло спасти на думку, як людина, статок якої сягає мільярда доларів, може отак безтурботно брести життям. Здавалося, єдина проблема, якою переймається оцей здоровенний, як шафа, мужчина – бажання сексу.
Луною покотився гуркіт моста в розтривоженій придінцевій тиші. Рідше траплялися села, згорблені на городах люди. Дивлячись на все це, Сірий думав, як він, людина ХХІ століття, міг жити в епоху Середньовіччя, серед отруєної і розтоптаної природи Донбасу. Випала з рук ляпавка. Нагинаючись за смертоносною для мухи зброєю, Сірий відчув обідню страву, що клубком приступила до горла. Кращі лікарі Німеччини попередили: з печінкою справи кепські. Цирозу ще немає, але розростання щільної сполучної тканини прогресує.
Ставши на бізнесовий шлях, Сірий навчився заробляти й рахувати гроші. Якщо не вдаватися в деталі, сьогодні він витратив біля мільйона гривень. І все заради того, щоб плекати в собі впевненість чоловічої сили. А її, чоловічої сили, як не було п’ятнадцять років поспіль, так і немає. Усе почалось ось з чого.
Через кілька годин після свого повернення з метафізичних світів Хома Никонович звільнив Сірого з-під варти. Був вівторок. Світлана працювала в другу зміну, і Сірий відразу попрямував до неї. На квартиру. Вона кинулася йому на шию, обцілувала й чоло, і ніс, і губи. Він, за звичкою, поніс її в спальню. Коли її роздягнув, уява витворила йому сцену зі сна: на нього кидається вовк і відриває у нього статевий орган. Болю, як тоді, у метафізичному світі, у Світі Козлів, він не відчув, але з’явилося відчуття порожнього між ногами місця, ніби там нічого немає й ніколи нічого не було.
З тої пори він витрачає сотні мільйонів доларів на підкуп жінок, сподіваючись, що якась зуміє повернути йому силу чоловіка – самця. Та ні голлівудські кіноакторки, ні лондонські топ-моделі, ні паризького салону зірка Жаклін не можуть виконати його бажання. Усі вони залишаються для нього холодними мармуровими сфінксами. Сьогодні пропонував Зої Якимівні “згадати молодість”. Вона образилась: “Я вільна жінка й від грошей вільна. А взагалі, мені байдуже слухати про твої статки та анекдота про кота, який усю ніч розповідав кішці, як у Сибірі крашанки відморозив”.
Жаклін близько, мало не торкаючись лицем шибки, зосереджено вдивлялась у темну за вікном далину. Вона не чула, як задзижчала муха, і не побачила вдало виконаний удар складеним удвоє журналом. Кров від мухи забруднила гарненький носик якоїсь фотомоделі, а лапки тіпалися в конвульсіях. Сірого здивувало, що жінку-фотографію на обкладинці не засмутив запачканий ніс і вона продовжувала посміхатись. Сірий узяв муху за крильце й відчинив двері. Ураз підбігло троє охоронців (він їх називав “тілохоронителями”), готових до виконання будь-якого наказу господаря. Сірий обережно поклав одному з них на долоню муху, мовчки зачинив за собою двері ійклацнув замком.
– Пора спати, – пролебеділа Жаклін і її голе тіло пірнуло під простирадло з лебединого пуху. 
– Нема питань, – відповів він, залишаючись у сидячій позі. Він боявся темних ночей і тривалого сну. У довгі години безсоння завжди думав про одне: у гонитві за владою й багатством опинився осторонь основного принципу світу – любові, якою мітила свої земні діла Вища сила. Відтак усе навколишнє стало чужим і безглуздим.
Раптом пролунав різкий звук  – як з пістолета постріл – лопнуло скло дзеркала..
– На моїй батьківщині скло лопається не на добре, – переполошено зойкнула Жаклін.
– Пошлі ви всє! – закричав Сірий, жбурнувши ляповку в навкіс лопнуте скло дзеркала.
Поїзд, як і п’ятнадцять літ назад гуркотом пробиваючи надвечір’я, мчав на всю силу цілої сотні табунів кінської моторності.

Травень 2009 р.
 
Підписано до друку 30.07.2010 р.
Формат 60х84 1/16. Ум. др. арк. 17,75.
Тираж 1000 прим. Зам. № 227.