З царем у головi

З ЦАРЕМ У ГОЛОВІ, або СЛУШНА ДУМКА
(Уривок)

1

Хвороба - як випробування, як запитання: чи готові ми залишити цей світ? чи є що для нього залишити? чи те, з чим його залишатимеш, вважати набутком або ж збитком?
Люди звикли вимірювати власні досягнення чи розчарування матеріальщиною. Але в світі не буває більше або менше матеріального. Закон про збереження енергії можна визнавати чи не визнавати, але він діє незалежно від того, як ми його трактуємо, і є законом прямої дії, якщо послуговуватися юридичними термінами.
Користь від життя однієї людини не можна виміряти ні кошиками, ні асигнаціями, ані літаками чи будівлями. Ба навіть написаними книжками чи живописними полотнами її не потвердиш. Вартісність існування однієї людської одиниці у вигляді біологічно активної субстанції можна виміряти тільки думкою - думкою, на яку спромоглася людина, і сторонньою оціночною думкою про цю людину. Та лише та думка правдива, яка не зафіксована на матеріальному носієві - папері, диску тощо, і не проголошена.
Увиразнюючи думку в написаному, робимо її пласкою. А думка - стереоскопічна і стереофонічна. І цим вона відрізняється від написаних чи вголос продекларованих слів. Сама по собі думка не має форми, тільки напрям і рух. Втім, навіть про напрям судити складно, коли знаєш, що "ліво", "право", "вгору", "вниз", "південь", "північний захід" - це лишень умовності, вигадані для зручності.
Думка - це не завжди слова. Думка - це передовсім емоція в її найчистішому, цнотливому вигляді.
І поки людина спроможна думати, спроможна народжувати в собі найрізноманітніші емоції - вона жива.
Хвороба ж вибіркова щодо емоцій, вона змушує зосереджуватися на тім, про що зазвичай не думаєш. Біль впливає на думку таким чином, що надає-таки їй подоби форми. Хтось сказав би, кристалізує. Насправді біль зводить довкола думки бар"єри. У кожного вони мають свою форму. Тому й болюча, пекуча, хвора, хирлява думка має подобу якоїсь умовної фігури. Але насправді це ілюзія - оформлена думка. Думки ніколи не є завершеними і довершеними. Навіть у тих випадках, коли про думку кажуть, що вона є слушною. Слушна - це означає "та, яку, ймовірно, почують".
Коли ми викладаємо свої думки на папері, то зусиллями інтелекту ділимо й подрібнюємо їх з нібито шляхетною метою - аби нас зрозуміли. Насправді навіть тривіальне "Мама мила раму" більшість людей не спроможна прочитати так, аби охопити увесь зміст, вкладений у це коротке речення. А поміж тим, у цій фразі - рівновага нашого буття, озвучена шістьма звуками, трьома голосними й трьома приголосними, і потаємний код, за яким сутність нашого життя, а можливо, і його смисл.
Спробуйте попереставляти шість літер з означеної фрази в будь-якому порядку, що спаде на гадку, - відкриються нові змісти, нові світи, минуле, теперішнє, майбутнє - причім водночас, їх неперервність і заразом замкнутість, зустрічі і прощання, пекельна насолода і райська праця з можливістю маніпулювати епітетами навзаєм, тюрма і воля, юрма й самотність, любов і ненависть, народження і смерть, "від" і "до", поміж якими й сконцентровано власне те, що ми звикли називати життям.
Упорядники букварів для слов"янських дітей, подавши цю фразу як приклад "оформленої" думки з обмеженого набору літер, може, зробили це неусвідомлено, зосередившись лише на віднайденні слів, що були б зрозумілі молодшим школярам, яких треба навчити читати. Однак саме ця фраза, що закарбовується дитиною фактично на рівні підсвідомості, творить дива - вона формує той феномен слов"янської ментальності, який на Заході звикли називати "загадковою душею".
Ні, мабуть-таки, що «мама мила раму» формує слов»янство – це перебільшення. Швидше – відображає шифр тієї ментальності, є чимось на зразок її штрих-коду.
І що б ми не робили, що б не писали, як би не намагалися змінити чи бодай знівелювати власну внутрішню сутність у добровільній прихильності до інших культур, синтезуванні з ними, нам це навряд чи вдасться. Втім, це не хиба, а радше домінанта, яка в океані багатовікових цивілізаційних збурень утримує слов»янство на плаву. Мені воно видається частиною цього океану, в тім сенсі, що на означеному сегменті припнутий буй.
Хтось може заперечити, мовляв, надто скромну роль відведено слов»янству таким порівнянням. Гадаю, ні. Адже буй за різних умов може бути і віхою, і маяком, і обмежувальним знаком, і засобом порятунку для потопаючих.
Слов»янський буй у ноосфері закріплено міцно й надовго з тих самих часів, відколи з»явилася слов»янська писемність – це точка відліку, від якої наші пращури почали вчитися завважувати рух власної Думки і її перетворення на Слово.
Слово – від «лови». Ми намагаємося упіймати думку. А вона всякчас вислизає, ховається, щезає, знову вигулькує і безупинно веде нас за собою, і щоразу «мисливцеві» кортить вхопити її і приручити, одомашнити, зробити ріднішою, такою, аби не втікала, аби поверталася й згорталася спокійним клубком, як ото кіт на порозі нашого дому. Лише в такому випадку ми можемо жити з усвідомленням того, що наша Думка і захищена, і водночас є нашим оберегом від зовнішніх впливів, яким ми готові протистояти.

2

Думка народжується між зір і живе на землі. Думка не помирає, навіть якщо кам"яніє.
Думка, буває продуктивна, немов індустрія, яка в Елана Блакитного «халявами зорить». Буває консервативна, наче гусак на ставку. Вона часом робиться невловимим розбишакою-соколом, часом пре плуга, немов зашорений кінь. Думка шугає птахами всіляких видів, губить пір"я, повзе гаддям, скидаючи віджилу шкіру чи впадаючи в сплячку, закопує горіхи й забуває де, немов вивірка. Думка спроможна мчати зі швидкістю гепарда і видихатися напівдорозі за здобиччю.
Думка може бути стрілою, лет якої не припиняється, накреслюючи все нові й нові траєкторії, накручуючи орбіти, вимальовуючи химерні лінії – прямі й хвилясті, роздвоєні й здвоєні, багатовимірні, витворюючи фігури, яких не знайдеш в Евклідовій геометрії, витанцьовуючи при цьому такі «па», що їх не під силу було б відтворити бодай схематично ані академічному Сержу Лифареві, ані потойбічному Майклові Джексону.
Порівняти думку з деревом, що квітне різнобарвною дивовижею та дає гіркі чи солодкі плоди, - надто банально. Однак саме дерево інерційно і виразно постає перед очима, принаймні, щодо думок однієї людини. Воно може бути неосяжної товщини і дуплаве, струнке й гнучке, крислате й розчахнуте навсібіч. Віття його має безліч гілочок, сучків, пагонів – живих та висхлих. Основне гілля – це міркування, що стосуються роду, життя, побуту. Дрібніші віти – з квітом і плодами чи без них – власне думки. Дерево може бути розцяцьковане розкішним з вигляду цвітом, який, не розпуп»янчившись, спадає, сиплеться усеньке життя людині під ноги, вона ж його неуважно втоптує в твердь.
Інше дерево думок родить яскраві й поживні плоди аж ген на вершку. Їх іноді ніхто не годен досягнути. Але частіше людям просто ліньки шукати драбину. Тож плоди там підпечені сонцем та вітрими, присипані снігом.
Ми оцінюємо чужі дерева думок. Гарно, коли хочеться попрохати в господаря скуштувати визрілий плід. Але трапляються й такі плоди, які кортить одразу виплюнути.
Багато хто спроможен оцінити й власні міркування. Хтось їх продає на ринку. Та я не про це.
От зловила себе на тім, що плід – це ж форма, соковита і в шкірці. І цим ніби перекреслила власні попередні висновки про те, що в думки відсутня форма.
А й справді, міркування може бути непослідовним, алогічним, парадоксальним. Тоді воно нагадує букове дерево, якому заманулося виростити на собі вільхову гілку, чи трухляву стару вербу, у стовбурі якої народилася й оселилася ялинка.
В жодній з царин, де доводиться перебувати людині – від найдавніших часів і донині,не вдасться віднайти стільки поживи для парадоксального мислення, як у самій природі. Ані циркова арена, ні жоден НДІ з космодромом укупі не дадуть такого благодатного простору для спостереження за рухом думки, як це спроможна зробити природа.

....