Пристрасть. Шоколадне масло

Вони були коханцями вже три  з половиною роки.
“Різнокруп'яною” кашею то було, треба сказати...
Хоча ні!
Коханцями назвати їх було важко... щось більше...
Друзі ? – теж ні, навіть близько тим не пахло...
Рідні душі?тіла ?-трохи задалеко...
Просто знайомі ?колеги?- Значно більше та глибше...
А хто ж ?

Одного дня вона йому  випалила “пробач, всередині пусто... здається, ВЖЕ пусто... пробач... я не навмисне..  того не хотіла..”
То був її постріл по його великому Я..
По чому ще? по почуттю? Господи, та навіть наодинці з собою,  під ковдрою, він не знав  чи існувало воно -  те почуття?
Що ж боліло ?
Душа ? Его ? Гординя ? Звичка? Залежність? Просто наповнення часу та розвага ?
Що ?
Розібратися він не міг, але боліло..
Боліло сильно та постійно...
Боліло повітрям, снами, здоров’ям та очима.
Одного дня вона сказала що “пусто”...

Все налагодилося за кілька тижнів. Він замазав усе, як намазують свіжовипечену  булку шоколадним маслом. Вона  сміялася, опісля, - ЯК випадкове захоплення могла сприйняти за оте необдумане та оманливе “пусто”! Нісенітниця! Промах! Сліпота!

У них були свої паролі.
Свої таємні знаки.
Своя мова.

Ні його дружина,
Ні її чоловік,
Ні їх колеги,-
Ніхто розуміти того не міг.
То були тільки їх шифри, їх власна азбука , маленький ребус.

Якогось літа він поїхав з друзями в гори.
Відірвана від соціуму та цивілізацій місцина з натяком на нудизм та  вільність почуттів.
Він закохався.
А приїхавши з гір, наповненим новим почуттям та оновленим “я-чоловіком” усім єством повідомив уже  про СВОЄ “пусто”
Перші три дні-тиждень-півтора тижні...
А потім сміявся  - як міг оте випадкове захоплення сприйняти за оте ж оманливе “пусто”!?
Нісенітниця ?

Так тривало три роки.
Пусто-несенітниця-пусто-сліпота-...!


Їм було добре порізно.
Їм було добре удвох.
Вона любила свого чоловіка, обожнював свою дружину і він.
Вони ніколи не зідзвонювались на вихідних та на свята, у відпустки та на лікарняних...
Лише в  п’ятницю, увечері, після п’ятиденного забігу шаленої єдності, спільної температури “до згорання” та ніжностей,  виникав дитячий сум один за одним – перед двома днями зупинки... але на мить. Лише на мить!  “Секундний смуток”...

Що то було ?
Який мудрець міг дати відповідь на таке запитання?
Адже постійно прокручували в собі його і вона і він.
Вона відчувала його настрій. Він знав її спокій.
Більше всього вона боялася, що він помре,-  навіть такими дитячими страхами хворіла та дозволяла собі хворіти. Він – що вона залишить роботу, де п’ять днів були їх спільними буднями, спільним життям та настроєм.
Перед роботою вона купувала на тролейбусній зупинці йому тістечка –“ для здорового шлунку”, а він, зустрічаючи її в коридорі, цікавився настроєм та її ранком. Допомагав у роботі, відстоював перед начальством, пригощав кавою перед усіма в кабінеті, вів світські розмови та їв її тістечка.
Щоранку в фойє  вона поправляла свою зачіску – для нього.
Він ретельно оглядав костюм на наявність на ньому непотрібних ниточок та пір’їнок, перевіряв нігті на чистоту та взуття на блиск, - для неї. Обідали разом. Будь-де. Але гАряче та кожного разу із новим розтворенням у власній єдності та іронією над можливим рецидивом нісенітниць.
А увечері.. щовечора!  він мчав до своєї дружини, а вона летіла до свого чоловіка.
З радістю, треба сказати...
Радістю в обох!


“ В мене пусто.. пробач” – ці слова вони повторювали один одному майже щомісяця.
І практично щомісяця їли, опісля, шоколадне масло на двох, сміючись з чергової “нісенітниці”


Одного дня..
Наче вирок пролунав страшний діагноз.
І бажання жити.
А за 20 хвилин чекання під кабінетом лікаря – усе життя, а головне – його безглуздість та марнотратство на непотрібне. І намисто днів у різних лікарнях з новим присмаком цін на життя і єдиним бажанням – просто жити.
Просто жи-ти.
      Вікна її палати виходили у двір лікарні . Часто працівники клініки бачили в тому вікні худорляву бліду постать із втомленим від хвороби обличчям та очима – калейдоскопом смутку, а іноді – якогось дивного спокою. Вона годинами могла стояти у вікні, просто дивлячись в одну точку, іноді з тихою посмішкою зсередини, іноді - диким смутком в очах – тугою за тим, що знаходилось ПОЗА склом.
Він не подзвонив жодного разу. Йому було добре без неї.
Вона шкодувала лише про одне  - що не встигла піти на сповідь,  із трирічним гріхом.
Вона забула його в сьогоденні. Бажала забути й в минулому. Страшним каяттям лежали в серці їх п’ятиденки.

Хвороби.. то не батіг і навіть не покарання.
Швидше, мудрий урок-настанова від Бога.
Недарма святі отці твердять, що саме через хворобу приходить очищення. То ніби червоний сигнал при повороті “не туди”. Стоячи блідою постаттю на кордоні з життям у скло, вона усвідомила це докорінно.

А тим часом він, висповідавши гріх своєї п’ятиденки,  прикрашав життя з дружиною квітами та притрушував цукровою пудрою, розчиняючись у ньому та смакуючи його усім нутром.

А що...  певно, для якихось кроків, рушень та прозрінь  потрібні нові сили, іноді – розумні пожертви, маленькі та великі втрати   задля нових здобутків. Ось так паралельно усвідомили цю мудрість обоє. Готові забути минуле, не залишивши для нього в майбутньому навіть зачиненого вікна. Два присоромлені життям учні. Час її хвороби для виправлення двійок обом.

Їх обідні перерви.
Саме під час них він розповідав їй усе своє життя, свої будні та мрії, своє потаємне та дитяче. Він дозволяв собі навіть сміятися над начальством! Удвох, жуючи  єдність та повне розтворення. Вона слухала увесь його “потік”, перетворюючись при цьому то в  маленьку дівчинку, дивуючись та радіючи усьому по-дитячому щиро,
то в королеву з кришталевою зверхністю в очах та  спокоєм у поставі,
то просто в  подругу, сидячи з ним, ніби за однією партою,
 іноді  в коханку – непередбачувану та солодку, рідну та свою...
Іноді.. тією ж маленькою дівчинкою лила на нього свої скарги на доросле життя та просила “заговорити” її рани,
іноді  королевою гордо тримала зверхню позицію,
подругою радилася та просила шматок його думки,
коханкою сумувала та ділилася теплом зсередини...
 

Не простими родзинками був прикрашений їх пиріг.
І смакував ні солодко, ні гірко.


Вона повернулась на роботу для  нього неочікувано.
Неочікувано до пір’їнок на костюмі та невичищеного до  бездоганності взуття.
Була з зачіскою, як завжди.
Німим пострілом пролунала його розгубленість.
Натягнутою струною протремтів її спокій
За годину він з’явився в її кабінеті “у справі” вже в повному самовладанні проте без пір’їнок та у  взутті “до блиску”.

“Пробач, але пусто...”
Прозвучало в обід

Нісенітниця ?
Що то було ?
Відповіді не знав ніхто – ні він , ні вона, проте обоє, королем та королево, друзями та коханцями, рідними та чужими, вже відчували запах шоколадного масла ...