Це не вони винуватi

- Ну, що за життя! І чому мені так не щастить?! Наче я гірший за усіх! – бідкався Вухань.
 
Якби зараз хтось подивився на цього зайчика, що заховався від усіх під ялинковою гілкою, то побачив би таке: чудові м’якенькі вушка опущені, мордочка сумна, а погляд такий, наче усе на світі втрачене.
 
І раптом – «з – з – з» прямо над вухом бідолахи.

- Мені ще тільки не вистачає, щоб цей комар мене вкусив! Мало інших бід, ще й цей кусючий вояка зі своєю гострою шаблею хоче накинутися на мене! Навіть тут, під ялинкою я не можу сховатися від усіх!
 
І чує несподіване: «З – з – з, не бійся мене! Я спочатку й справді хотів вкусити тебе, але подивився на тебе й зрозумів, що ти зараз слабкіший за мене. Справжні ж чоловіки, такі, як я, слабкого не чипають".

- Як звати тебе? – оговтався Вухань.

- Я комар Васько! І я завжди допомагаю тим, кому погано. Можу й тобі допомогти! З – з – з.

Це його «з – з – з» вже не здавалося таким страшним. І все ж таки Вухань із сумнівом подивився на Васька: як він може допомогти? Для нього тільки одне моє вушко, наче ціле футбольне поле. А він ще каже про якусь там допомогу!

- Не сумнівайся! – Васько мов би прочитав думки Вуханя, - я справді знаю, хто про що думає, коли сідаю комусь за вушко. Тому й тобі зможу допомогти.

У Вуханя зажевріла надія, його праве вушко, на якому сидів Васько, піднялося й погляд наче повеселішав трохи.
 
- Ну – мо, почали! – скомандував Васько, - тепер я завжди буду сидіти у тебе за вушком й слідкувати за твоїми думками. Тепер виходь зі свого укриття,  нічого не бійся й займайся своїми звичними справами.
 
Вухань обережно висунув мордочку з – під гілки, повів вусами, озирнувся: як добре, що нікого немає! І він пострибав додому.

Біля струмка на березі сиділи маленькі жабенята. Побачивши зайчика, вони весело заквакали:
- Дивіться, дивіться, до нас скаче наш боягуз з довгими вухами, що боїться навіть наш маленький струмочок перестрибнути!

Жабки весело квакали, сонечко висвічувало крапельки води на їх блискучих смарагдових спинках. Всім було весело! (Крім Вуханя, звісно).

- Вони знову сміються з мене, невиховані й пакосні, і знову вони заважають мені насолоджуватися життям, - гірко подумав Вухань.
 
І раптом – коль! За правим вушком, і тут же шепіт:
- Не так думаєш! Думай так: «Я й справді боюся стрибнути через струмок, тому вони з мене й сміються», а далі вже думай сам, що робити!» - й Васько знову вмостився  за правим вушком.
 
Замислився Вухань: «Що ж це означає? Виходить, я сам надав їм привід  для сміху?!». Тут знов легеньке «коль!» за вушком і шепіт Васька: «Молодець! Думай далі!»

- А що ж тут думати? – вже веселіше відізвався Вухань, - я надав привід, мені треба й виправлятися.

Він відстрибнув трохи далі від струмка, щоб розігнатися, й щосили рвонувся на водну перешкоду. Яка прикрість! Вуханю трохи не вистачило сил, щоб приземлитися на інший берег струмка. Вода стікала з мокрої шубки, коли бідолаха Вухань вибирався з води!
Жабенята замовкли, здивовані сміливостю Вуханя.

- Який сором! – знову бідкався Вухань.

- З – з- з, не так! Програти не соромно!- почулося за правим вушком, - треба запитати себе: «Чому я помилився?» замість «Який сором!»

- Я знаю, чому! – радісно вигукнув Вухань, - дякую тобі, Васько!
І він з новими силами почав знову й знову стрибати через струмок, незважаючи на те, що багато глядачів – жабенят були свідками його кумедного мокрого вигляду.
 
Коли Вухань нарешті перестрибнув цей струмок, жабенята схвально поляпали лапками по воді, тобто, аплодували.

- З – з – з, пам’ятай, що програш – це щабель до перемоги! (Хто це шепотів за вушком ми з вами вже знаємо).

Пострибав Вухань далі. Ще здалеку він побачив знайому кампанію: Їжачок, Лисеня Ведмедик і … хто це ще з ними?! Невже вони узяли у свою компанію велику Жабу, що живе під лопухом?! Схоже, що так: всі вони разом весело реготали з чогось.

У Вуханя в душі ворухнулася образа: «Невже ця Жаба, слизька й бородавчаста, краща за мене, з моєю м’якою пухнастою шубкою?» - він сумно зітхнув, - всі вони не дуже люблять гратися зі мною. Ну, нічого, я ще їм покажу, хто я такий! Нехай хоч і цілуються з тією Жабою!»

У відповідь: «Коль!! Не так!».

- А як же ж?! – розгубився Вухань. Насправді він і сам здогадався, чому не так.. Друзі часто казали йому:
- Чому ти завжди скиглиш? Все тобі не так! Нецікаво с тобою!

- Так, - в думках погодився з ними Вухань, - мені теж було б нецікаво гратися з тим, хто постійно чимось незадоволений. Ось тільки що я знову був незадоволений тим, що вони узяли в свою компанію Жабу.

Вухань замислився. Ця ситуація здавалася важчою, ніж навчитися стрибати через струмок. З чого ж почати?

- З – з – з, треба помічати тих, хто поряд з тобою, турбуватися про них, тоді й тебе поважатимуть.

- Дякую, Васько! Я зрозумів! Чому я сам раніше не здогадався ?! Адже ми любимо того, хто любить нас. А моїх друзів є за що любити. І він хутчіш побіг до них.
 
Як тільки Вухань наблизився, сміх припинився, всі з насторогою подивилися на нього: чим він зараз буде незадоволений?
 
Це було несподівано для друзів, але Вухань посміхався:
- Привіт! Як справи?

- Нічого, а у тебе як? – звірята приготувалися вислухати звичні скарги Вуханя. Але він був якимсь несхожим на себе.
 
- Скільки я сьогодні цікавого бачив! Ось послухайте. Недалечко від струмка росте великий кущ лісового горіха. Тобі, Білочка, на всю зиму вистачить. Я покажу його тобі. А ще мене дуже злякали бджоли, коли я пробігав повз старого дуба з дуплом. Думаю, Мишко, тобі буде, чим там поласувати!

- Та – а – ак, мед я люблю. Дякую тобі, Вухань.
А той продовжував:

- Бачили б ви мене, коли я стрибав через струмок! Два рази так викупався, що був схожий на мокру ганчірку. Це я так «стрибав» через струмок, - і він першим почав сміятися  з себе, - якби ти, Лисичко, у той час вирішила б вимити підлогу  у себе вдома, то тоді з задоволенням намотала б мене на швабру!

Всі так і вибухнули сміхом. А Жабка була такою кумедною, коли сміялася, що Вухань не втримався й весело підморгнув їй.
 
Через веселий галас зайчик ледве почув:
- З – з – з, прощавай, зайчику, ти молодець, и тепер можеш обійтися й без мене. А мені треба летіти допомагати іншим.

- Дякую тобі! – тільки й встиг промовити Вухань. Васько був вже далеко: він поспішав туди, де була потрібна його допомога.