Пам ятник у лiсi

Ну, яке у лісі життя? Таке ж, як і усюди: хтось посварився, хтось образився, а хтось зрадів чомусь.
 
Але цього не скажеш про Сову. Сидить на гілці, як пам’ятник й не ворухнеться. Тільки зрідка кліпне великими круглими очима,  і знову – пам’ятник.
 
Іноді, правда, спрямує погляд на якусь подію в лісі. Але ви бачили б цей погляд! Він же ж, здається, не означає нічого! Просто дивиться і все! Просто спостерігає.
 
Майже нікуди не відлітає, хіба що полетить якусь мишу – бідолаху вполювати. І знову на зручну гілку далі спостерігати життя.
 
Спостерігати ж їй було за чим.

Ось двійко зайченят посварилися через морквинку (і де вони її в лісі відшукали?) Б’ють одне одного лапками, вже й за вушка не дбають, щоб стояли й прислухалися до небезпеки. Коротше, дуже нервували, тобто, страждали.

Та й дорослі звірята не відстають: тільки – но Лисиця угледіла чудову жирну куріпку, кинулася до неї, майже зловила! Аж, ні… тільки пір’ячко залишилося на лапах у хитрющої. А сама пташка вже злетіла на високу гілку, сидить і лише спостерігає, як нервує, злиться й страждає внизу невдалий мисливець – лисиця.

Сова теж сидить на своїй гілці й зацікавлено спостерігає за усім цим.

І скільки усього такого можна побачити у лісі! Бува й таке, що загавиться хтось і не зчується, як опинилося в лапах хижака.

А Сова? Звісно, що – спостерігає!

Нарешті звірі не витримали й звернулися до неї:
- Що ти там робиш на своїй гілці? Здається, що ти живеш у лісі, проте життя лісу  тобі байдуже!

Сова, ну, дуже спокійно подивилася на них. Було помітно, що вона не дуже й квапиться з відповіддю. Нарешті відповіла:

- Мене дуже цікавить життя лісу.
- Щось по тобі не скажеш цього. А що цікавить тебе?
- Дуже цікаво спостерігати, як ви знаходите безліч марних причин, щоб постраждати.
Першими обурилися двійко зайченят:

- А ти б не страждала, як би у тебе відбирали морквинку?!

До них підключилася нещасна Лисиця:
- А як би у тебе з – під носу раптом зникла смачна куріпка?!

І тут всі, крім їжачка Чох – Чоха, з обуренням накинулися на Сову. А одне білченя навіть почало жбурляти в неї чи то горішки, чи  каменці.
 
І що ж Сова? Вона тільки трохи відсунулася від горішка, що кинуло білченя, й продовжувала з цікавістю спостерігати за нападниками.

Та й Чох – Чох якось дивно повів себе. Він неголосно наказав звірятам:
- Припинить! Сова права!

- Як?! Чому?! – не второпали звірі.
Наспрвді ж вони подумали, що тільки що їх розумний Чох – Чох з’їхав з глузду.
 
- А тому, - неголосно й неквапливо продовжував Чох – Чох, - що життя йде так, як воно йде. Нерідко буває так, що ми не здатні чогось змінити. Той, хто намагається змінити те, що змінити вже не можна, завжди програє. Як програє? Починає страждати. Це і є твій програш.

Воно ж вже трапилося: куріпка улетіла, морквинка дістанеться комусь одному (якщо тільки зайченята не будуть мудрими й не поділять її на двох).

- А Вовк?! – обурився Вухань. – Йому можна мене з’їсти?!

- Так, буває у житті й таке, що тебе можуть з’їсти, - сумно відповів їжачок. – А що тут вдієш? Таке життя – Вовк хоче їсти, а траву їсти не може. Ось і обирає слабшого з зайців. Хіба Вовк винуватий, що хоче їсти?

Вовк з вдячністю подивився на Чох – Чоха. А той продовжив:

- Хіба Вовк винуватий, що хоче їсти? А слабший за всіх заєць буде винуватим, якщо його з’їдять? Мабудь, так… Чому не робив себе сильним, щоб втекти? Або, чому не вчився бути мудрим та хитрим, щоб сховатися?

А коли вже щось трапилося… - Чох – Чох трохи помовчав, - марно страждати, робити себе ще більш нещасним.

- Так, так, - захитала головою Сова, - коли ти сперечаєшся з тим, що вже не залежить від тебе, ти програєш. Не треба завдавати собі марного болю.

Звірята угамувалися, замовкли.

Може, тепер щось зміниться у лісі?