Як я була в австралiйськiй пустелi

Так, мені пощастило побувати в Австралії. Це дуже – дуже далеко від України. Треба було летіти туди більше двадцяти годин.

Прилетіла я у велике австралійське місто на березі океану – Аделаїда. А далі через океан вже південний полюс – Антарктида, де живуть пінгвіни.

Мешканці Аделаїди розповідають, що у визначений час у скелясту місцевість біля цього міста через океан припливає безліч пінгвінів. І мешканці й туристи з інших країн з вечора влаштовуються на цих скелях і усю ніч чекають незвичайної вистави – появи пінгвінів на австралійському березі.

Значну територію Австралії займає пустеля. Довелося від Аделаїди п’ять годин їхати по цій пустелі.
 
Коли я вперше побачила цю пустелю, то мене вразив перший же погляд не неї: переді мною був величезний, здається, на весь світ український прапор – рівно навпіл блакитне безхмарне небо й жовто – гарячий пісок.
 
Мабудь, я просто скучила за Україною, бо, коли я вийшла з машини й уважніше придивилася, виявилося, що пісок скоріш червоний ніж жовтий. І це також було дивним: як це так – червоний пісок?!

Ось так усюди, де б я не була: пісок у них всюди, навіть у містах червоний.
Це ще не всі дива.

Де – інде у пустелі можна зустріти невеличкі й навіть великі кущі. Серед тих кущів я побачила великого страуса ему з двійком страусят. «Це мама – страусиха вигулює своїх дитинчат» - здогадалася я. Аж ні ! У страусів ему мама тільки висиджує своїх пташенят, а дбає про них, виховує татусь – страус. Отже, я бачила, як тато – страус вигулює своїх дітей, а мами й близько не було!

Нізащо не здогадаєтесь, кого ще я бачила в їхній червоній пустелі!

Ти ж знаєш, на яких розкішних соковитих пасовиськах харчуються наші корови? А як же ж інакше? Звідки візьметься молоко, як не з трави?

Так ось, уяви собі: серед пустелі під пекучим сонцем росте велике дерево евкаліпта (взагалі таке враження, що в Австралії ростуть самі евкаліпти). У тіні цього дерева на піску лежать чотири корови темно – коричневого кольору, а одна стоїть і щось жує.

«Боже, та що ж у цій пустелі можна їсти? – подумала я. – Як вони сюди потрапили, ці нещасні тварини?!».

А корівки зовсім не виглядали нещасними. Навпаки! Вони виглядали дуже вгодованими й ліниво поглядали на непроханих гостей. Ну, зовсім, як наші, українські!

Я відважилася підійти ближче, вийшла з машини, хотіла взагалі зняти взуття й пройтися по австралійському пісочку. Добре, що я цього не зробила. Пустеля не любить, коли порушують її закони.

У мене були такі пластмасові капці з досить  товстою підошвою. Але я й двох кроків  не змогла пройти: наче купа жал проколола мені підошви. Я швиденько повернулася до машини. Мої капці були проткнуті гострими колючками.

Треба ще знати, як ходити по їхній пустелі!

Так що ж все ж таки їли ті корови?  У пустелі де – інде ростуть якісь непомітні маленькі рослинки якогось невиразного тьмяного кольору . На цій «травці» - кущику безліч дуже маленьких «листочків». Але ці «листочки» дуже товсті, мабудь, соковиті.

Коли я розломила такий листочок, знову здивувалася: соковита м’якоть виявилася  яскраво – смарагдового кольору. Мені навіть захотілося посмакувати, але я не відважилася.
 
Розповім ще про одне диво.

Як би не було у мене фотоапарату, мені б, мабуть, ніхто й не повірив би. Але усе це є на світлині: червоний пісок, якійсь кущик з невеличкою тінню. І у цій тіні під кущиком сидить звичайний наш сіренький зайчик!

Ти вже, мабуть, і сам здогадався: це ж кролик! А їх в Австралії, ну, дуже багато. Колись їх завезли сюди і тамтешній клімат так сподобався їм, що кролики почали швидко розмножуватися, навіть заважали австралійцям такою кількістю!

На жаль, не бачила у пустелі кенгуру, бо, виявляється, що ці тваринки ведуть нічний спосіб життя. Вдень їх побачити можна тільки у зоопарку. Я їх бачила там.

Цей австралійський зоопарк зовсім не схожій на наші. Там кенгуру не сидять у клітках, як у нас. І вдень вони не сплять, а «полюють» на відвідувачів зоопарку, бо гості їх підгодовують. Для цього продаються спеціальні пакетики з якимось зерном.
 
Як тільки кенгуру бачать людину з пакетиком, щодуху мчаться назустріч, ледве не збиваючи з ніг, і прямо з рук їдять цей корм. І маленькі, і великі оточують тебе, точнісінько, як наші собаки! Це виглядає дуже смішно!

Була ще у тому зоопарку якась велика сім’я кенгуру, що спали біля якоїсь чи то великої калюжі, чи невеличкого озерця. Ліниво подивляться, як їхні сородичі атакують гостей і знову сплять.

Сподіваюсь, тобі було цікаво почути це? І ще я думаю, що не так вже це недоступно і для тебе – побачити будь – яку дивну країну.

Рости здоровим, розумним, май свою мрію, й, головне, не забувай про неї, які б перешкоди не ставило тобі життя. Бо перешкоди на те й даються, щоб загартовувати тебе.

А ще , що б тобі не довелося робити у житті, нехай це буде здаватися тобі зовсім дрібничкою, обирая будь – яке рішення, спитай себе: «Чи наблизить мене мій вибір до щастя чи ні?».  Нехай це запитання супроводжує тебе постійно. Тоді ти багато чого можеш досягти у житті.

І Австралію також побачиш!