Лист

Серце плаче. Невже так тобі байдуже стало? Що серце лиш холодними крихтами розбилося об підлогу.І не вимовити ані звуку.Ані сердешного подиху не зійде до мене? То то є сльози вічності що омивають каменем мене…
Як серце так змогло почути пісню гір ? Тих щирих зграй? І тихий степ нашіптує «Люблю...»

Люблю!

Той тихий луг ,що ніжно обіймає босі ніжки ,милує у чарівному бутті.І теплі трави,шовковою косою заплетені,мов мастер спритний туго сплів твою ніжність у косу.І теплий вітер ,духм’яний ,як любисток,медовії ромашки,небесні васильки…І серце ще сильніше стукоче в грудях од співу тих зграїв,що понесуть крізь гори і лани той тихий сильний спалах  твій «Люблю!»

Той ніжний степ…О Степу! Ти пам’ятаєш ті сліди,що Море-Степу, ти бережеш?І душу ніжно сповиваєеш ,і бережеш мій смуток й біль ,і ті омріяні цілунки-твої сердечні подарунки-коштовні роси ,липневі грози наших днів.

І серце! Серце! Невагома хмара,пухке і ніжне,збите в піну-вже здіймається над хмарочосами…

Коханню мало неба.Коханню мало снів.Кохання-то солодкий приспів наших днів, омріяні степи,запашні луки,лелеки край стріхи. Хай серце вірно вказує шляхи до рідного краю,хай озивається на голос мій ,хай завше кущі троянд ведуть шляхи до мене.