Дом на песке. Перевод книги Н. Николаевой. Глава11

Марина Захарчук
Будинок на піску.11.
Надя Николаева


     …Я, грішний ієрей, владою даної мені … прощаю…
Панотець висповідав і відпустив гріхи Тетяні Іванівні, не вслухаючись, втім, у її розповідь. Така доля священика – вислуховувати.  Чи треба їй, людині, запам'ятовувати сказане? Швидше за все – ні.Імовірно, усе, сказане грішниками, фіксується на якомусь, незрозумілому при житті, носії інформації. А може й не фіксується? А, можливо, це лише психологічний прийом такий – висловилася людина – і полегшало їй на душі. Хто знає, хто знає… Молоді люди, які ще не розірвали у своїй свідомості матеріальні  міжклітинні ланцюги, зав'язані дружніми почуттями, виливають душу друзям. У  молодому віці ще ніхто не замислюється про різницю між покаянням і доносом на себе, між пристрастю й любов'ю. Про те, що пристрасть – це емоція, а любов – це почуття.  Хочеться фарб. Емоції захльостують. Це потім, коли особистість дозріє, або, хоча б, зупиниться в розвитку, отоді емоції поступово вгасають і більш помітною стає витончена тканина почуття.
    

     «Як я люблю? Я не можу без тебе. Думаю про тебе й про нас щомиті в той час, коли моя увага не відхиляеться на процес забезпечення життєдіяльності. Бачу всю твою недосконалість. Бачу всі недоліки. Ні, мені не все в тобі подобається. Деякі твої вчинки викликають обурення й неприйняття їх, але не торкають те місце в душі, де я відчуваю тебе. Твоє місце десь глибоко усередині мого єства завжди зайняте тобою, і завжди твоє, належить тобі. Якби ти не комплексував із приводу деяких недосконалостей  своєї зовнішності, то я б і не помітила їх. Ти – те, що треба саме мені. Хоча, крім мене, поки ніхто не зацікавився тобою. Ти так  само, як і багато чоловіків, можеш годинами валятися на дивані й розкидаєш, де потрапило, носки. Ти ретельно стежиш за собою, коли виходиш на вулицю, до чужих людей. Удома нескінченно миготять перед очами ті самі твої улюблені одежинки. І я можу випрати їх тільки в тому разі, якщо вони не знадобляться тобі незабаром. Ти їси по ночах  і пропонуєш мені найласі шматочки . А ранком хитро обіймаєш і говориш підступно: «…Пу-у-у-зико…»..... І доводиться упадати в крайнощі, щоб позбутися наслідків нічного харчового задоволення. Ти швидко забуваєш про дані обіцянки. Тебе вічно цікавить те, що зовсім не цікаво мені. Іноді ти дратуєш мене своєю звичністю. Але без тебе життя зупиняється й чекає, коли ти повернешся, і все стане на свої місця й закрутитися звичний вир подій. Якщо раптом тебе не стане? Зупиниться вічність. Зупиниться все, крім почуття. Ти отут. Ти поруч. І не треба нічого, крім присутності. Крім цього спокою, наповненого різними життєвими дурницями.  Чи хочу я ще іншої радості,  чи потрібні мені емоції? Я й так щаслива лише від  того, що на світі є ти. Боюся злякати. Можна навернути отут гору гарних слів. Схожих на ті, що у віршах і піснях. Про все, що є у світі. Романтика. Так, звичайно ж, вона є. Хочеться польоту, але все так тонко й вразливо. Так шкода, що боюся порушити. Так вразливо й колко. Так гаряче й несамовито. Втім, це не висловити. Просто почуваю й усе тут. І якщо пристрасті – це гріх, а любов – це Бог, то чи важливо, замужем ти чи ні. Чи є штамп у паспорті?» -ё Так заспокоювала себе юна Тетяна Іванівна. Танюха.  Вона писала лист своєму улюбленому.               

     Це було більше сорока років тому. Молоденька дівчина із провінційного містечка. Приїхала в Київ вступати до інституту. Провалила останній іспит. Влаштувалася на роботу. Прибирати квартиру в пристойній небідній київській сім'ї. Старі тітка й дядько вічно були на роботі й у роз'їздах. Тому Таня мала можливість забути про все. Що її коханий - племінник її роботодавців. Що він закінчує інститут і повернеться незабаром до своїх батьків в Одесу. Так і трапилося. Таня залишилася у Києві  сама й «у цікавому стані». Усе було непогано, поки не повернулися її хазяї із закордонної тривалої поїздки. І побачили  не  наїдене «пу-у-у-зико». Ні, вони не допитувалися у Тані, не лізли в її особисте життя. Сама розбереться. Просто їм потрібна була домробітниця. А Таня більше не могла нахилятися, щоб  мити підлогу й  залазити високо, щоб мити вікна. Поїхати  додому до батьків  у такому вигляді Таня теж не могла. Хоч вона вже і їхала в автобусі «Київ – Канів».

     На в'їзді в Обухів Тані стало зле. Водій зупинив автобус. Таня сказала, що далі не поїде, зійде тут. Коли автобус зник, Таня зійшла з дороги й пішла по полю до копиці соломи. Там вона буде лежати , поки вмре – вирішила дівчина. Там вона й лежала, коли в неї почалися родові перейми. Вона кричала – скільки хотіла. Ніч. Поле. Солома. Жодної живої душі поруч. Тільки собака підбіг, зупинився, подивився на Таню. Перекусив пуповину в новонародженої дівчинки. З'їв дитяче місце, що відійшло. Зализав всю кров, поки Таня була без свідомості. Потім акуратно, щоб не заподіяти шкоди, взяв новонароджену дівчинку за холку й відніс у свою будку.Собака виявився самкою. Вона багато цуценят наплодила. Тепер мудра, але стара, більше цуциків не носить. Буде  вирощувати це створіння.

     Але ці сподівання не справдилися. Ранком хазяїн собаки вийшов у двір за сарай за малою потребою. Він  почув незрозумілі звуки в будці. Заглянув туди. Відібрав у собаки  Жучки дитину.  Заніс у будинок, зігрів теплою водою, обробив пуповину. Загорнув дівчинку в чисте простирадло й ковдру й відніс до міліції:
 

    - Ось, моя  Жучка принесла. У будці в неї знайшов. Може, хто загубив?

     Про це через сорок років після події, Тетяна Іванівна не каялася священикові. Вона про це не знала.
 

    Коли Таня опам'яталася, ні в животі, ні поруч із нею дитини не було. Таня навіть зраділа. Немає проблем. Опорядилася, вийшла на трасу, дочекалася автобуса, сіла в нього й спокійно поїхала додому до батьків.