Iграшка

На широкому чорному тлі Всесвіту срібно виграють зірки. Серед них – сонце, тепла жовта зоря. І, звичайно, планети, куди ж без них? Гордий Сатурн у широкому поясі, войовничий вогненоокий Марс, неприступна красуня Венера, невловимо швидкий Меркурій... І ще – блакитна в обіймах білястих хмар планета, третя від Сонця, улюблена його дочка, що їй воно дарує найбільше ніжності і ласки.
Але вона не належить собі. На ній владарює її власний бог. Могутній бог. Нерозумний бог. Бог-дитя. Прекрасна блакитна планета – лише іграшка у цікавих руках.

- Мамо, мамо, дивись – зірки!
- Та тихше, не шарпай мене! Які зірки вдень?
- Та он же, дивись, он – зірки! – тоненький пальчик вказує в небо.
Жінка роздратовано підвела вгору обличчя:
- Де... – і завмерла у здивуванні.
Серед ясної полуденної блакиті сяяли зорі. Великі, чисті, південні зорі.
Вони йшли додому під сонячно-зоряним небом, дивуючись про себе нежданому чуду. Малюк підбіг до батька і радісно залепетав:
- Тату, тату, а я зірки ловив! Багато зловив, цілих п’ять! – розчепірює пальчики, показуючи скільки саме.
- Справді? – щиро дивується батько, ховаючи посмішку в куточках очей. – Та де ж вони?
Малюк хитро всміхається, граючи сяйливими чистими очима:
- Випустив...

Крізь шматок зеленого скла дивиться пара захоплених оченят. Світ, такий звичний, раптом змінюється, як у калейдоскопі.
- Дивись! – простягає уламок товаришу.
Той притискає скло до очей і здивовано розкриває рота:
- Зелене! Сонце – зелене!
Перший задоволено посміхається і додає:
- І небо! І сніг зелений!
- І зірки...
Завмерли на хвилину, не в силах відвести очі від сонця в оточенні зірок.
Раптом один захихотів:
- Ти теж, - підніс скло до очей. – І ти теж зелений.

Котру годину сидить за столом, напружено прикусивши кінчик язика. Знову і знову збирає докупи дрібні гвинтики, і знову залишаються зайві. Змахує прилипле до лоба волосся і починає спочатку. Але зайві деталі все одно зостаються.
Хитро позирає на великий настінний годинник. Батьки ось-ось прийдуть. Змітає зі столу блискучі детальки, хвилинку з жалем роздивляється, відчиняє вікно – і летять, зблиснувши, з четвертого поверху в сніг. Зачиняє вікно, ставить на місце будильник і мчить до дверей – зустрічати батьків. Радісний, що нарешті прийшли.
Батько проходить кімнатою. На мить зупиняється біля тумби:
- А що з годинником?
Невинний погляд дитячих очей з-під пухнастих вій:
- Зламався.

Серед лапатих колючих гілок – барвиста кулька. Малі рученята тягнуться до неї, і дзвінкий дитячий голосок захоплено вигукує:
- Цяця!
Мить – і яскрава принада падає на підлогу. І відразу – плач. Не тому, що боляче, хоча врізана скалкою долонька болить і кривавить, а від образи.
На підлогу, на блискучі сріблясто-веселкові уламки скрапує чиста дитяча кров.

Блакитна планета, така невинна, завершує свою путь по вічному колу. На мить наливається зсередини світлом, протестуючи проти всіх існуючих законів. Секунда тиші – і вибух, гримлива прощальна пісня блакитної планети. Кружляє, витанцьовує шалено сонце, гублячи планети, розпадається на шматки колись непорушна у своїй гармонії система.
Нерозумний бог, бог-дитя. Він бавився своєю іграшкою, доки вона не зламалась.
Бо така доля всіх іграшок, що потрапляють до рук нерозумних дітей.