Повiсть нiчного мiста

Місто спить...
Вкрилося темрявою, наче теплою бавовняною ковдрою, тихо дише і щось шепоче у вісні.
Місто спить...
Блимають неонові вогні реклами, трохи недоречної тут. Зрідка проїжджає авто, грюкають вікна, вищать коти, а то й випадковий перехожий перебіжить вулицю і сховається у тіні сонного будинку.
Місто спить...
Жовто вдивляються у темряву очі світлофорів. Завиваючи промчала чи то пожежна, чи то „швидка ” – не видно.
Місто спить...
Та під удаваною млявістю ночі, полохливою тишиною ховається інше життя, нічне, не менш напружене і кипуче, ніж денне. Так само тут сходились і розходились люди, ламались чиїсь долі. Хтось когось убивав, а хтось рятував життя; хтось пропалював час, а хтось заробляв гроші; чи просто був поряд з родиною, дарував тепло і ласку.
Місто спить...
******
- Навіщо? – Марко лежав, втупившись в стелю.
Андрій на мить відірвався від комп’ютера, здивовано глянув на друга і знову поринув у віртуальний простір.
- Навіщо? – перепитав Марко вже голосніше.
Андрій зітхнув:
- Прошу тебе, не починай знову.
- Навіщо?! – вигукнув хлопець, схопився на ноги і розлючено гахнув кулаком по стіні. Скрикнув від болю і схопився за збиті суглоби.
- Ну от бачиш, – флегматично відгукнувся Андрій. – Не слід було цього робити.
Марко сів, посмоктуючи розбиті в кров пальці. Злість проходила так само швидко, як виникла не те щоб він був схибнутим; просто іноді вибухало щось усередині, рвалося назовні з криком і зникало раптово, після першого болю. Зрештою залишались лише свіжі синці і подряпини та, найстрашніше,  спустошеність душі.
Певно, якби поруч був не флегматичний до занудства Андрій, а хтось такий самий запальний, як сам Марко, все могло б бути значно гірше.
Марко мовчав деякий час, спостерігаючи за рухом годинникових стрілок – це завжди його заспокоювало. Злість підступила не очікувано, без видимої причини. Не вистачало лише дрібниці, щоб він знову вибухнув.
І, звичайно, вона сталася.
Невідомо, що стало причиною,, але Андрій повернувся до Марка, уважно оглянув його руку, кивнув і запитав:
- Чого ж ти злишся? Нічого страшного не відбувається.
Марко заплющив очі. Уявив самого себе зсередини – це теж іноді допомагало.
Ось воно – темно і пусто, лише он там, у самій глибині, червона пляма – його безпричинна злість. Марко зосередився на плямі. Вона росла, набухала, пульсувала рудим світлом і зрештою вибухнула, обпікши зсередини майже фізично відчутним болем.
Марко відкрив очі:
- Не хвилюйся. Я вже заспокоївся.
- Точно?
- Точно.
- А все ж, – правив своє Андрій. – Що на цей раз? Знову шукав сенс життя?
- Не можна шукати те, чого немає. Розумієш, - Марко всівся зручніше і довірливо схилився до Андрія: - Усе має свій сенс. А життя – ні. Дивно, правда? Ми існуємо, щось робимо, щось комусь говоримо, хоча іноді краще б і змовчати, ми любимо, ненавидимо, радіємо чи сумуємо, а зрештою виявляється, що все це – пшик! Нічого не варте! Тож навіщо це робити? – Марко говорив швидко, натхненно, затинаючись від хвилювання, поспішаючи викласти свої думки, почуття, донести до когось...
І затнувся, поглянувши у пусті Андрієві очі.
Його не слухали.
Знову.
Марко безсило впав назад на ліжко і знову втупився в стелю.
До наступного разу.
******
Падає краплина...
Котиться звивистою гумовою трубкою, просочується крізь голку і вливається у спраглу вену.
І знову падає краплина...
І знову...
Знову...
Одна за одною, повільно, завмираючи на цілу вічність на початку свого шляху.
Їй здавалося, що сидить отак, завмерши, вже ціле життя. Вона встигла посивіти за ті кілька годин, що чекала вироку лікарів...
І ось тепер вона тут.
Сидить.
Чекає.
Боїться навіть дихнути, хоча так хочеться – ну як же хочеться, просто життєво необхідно! – доторкнутися, пригорнути свою дитину.
Хлопченя спить, розкинувши рученята, важко , неспокійно дише, але рукою з крапельницею не ворушить, наче якимось шостим чуттям розуміє – не можна.
Світлий чубчик спав на лобика; дрібно тремтять приплющені вії; завжди рум’яні щічки зблідли, а оченята запалали, взялися синюватим обводом. Все обличчя раптом якось схудло, загострився ніс, випнулись вилиці; з при відкритого ротика важко виривається гаряче дихання і якесь шепотіння – за хрипом не розібрати слів.
Лікар сказав, що все буде добре. Що вона може йти відпочивати. Але навіть цьому добродушному присадкуватому чоловіку вона не могла довірити свою дитину на цілу ніч. Як вона може відпочивати, коли її хворе маля спалює гарячка – отут, у холодних лікарняних стінах? А що, як він прокинеться отут, у незнайомій палаті, сам-один? Він же такий маленький, йому ж всього п’ять, його не можна залишати самого...
Падає краплина.
Тремтить хвилину у з’єднанні пляшки і трубки – і падає. Тече у спраглу вену.
Тече...
Тече краплина, течуть стіни палати, тече увесь світ...
Ласкаво пригріває сонечко, шумить вітер у верховітті дерев, шепчеться з ними про щось своє.
Чути дзвінкий сміх, дитячий радісний лепет. Високо злітає вгору круглобокий барвистий м’яч – так довго просив його, з того часу, як побачив на вітрині крамниці, і щоразу, проходячи повз, припадав до іграшки, як заворожений. І ось, нарешті, купили. Скільки щастя було, скільки задоволеного виску! Обхопив обома руками, як тільки міг - м’яч великий, а рученята маленькі... Носився по парку, як кольорова блискавка, щось радісно вигукував і сміявся так дзвінко...
Літає м’яч.
Раптом кидає іграшку, біжить до неї, шарпає за одяг. Висяває очима, і кличе здивовано-радісно:
- Мамо!
Сіпнулася і прокинулась.
Дитина лежала, розметавшись під ковдрою.
Падає краплина і котиться до спраглих вен.
Падає краплина.
Падає...
******
Блідо світив у темряву монітор. На ньому – блідо-зелені рядки: розмова двох людей, які ніколи не бачили один одного і навряд чи побачать. Розмова більш відверта, ніж з найближчою людиною.
„Mario: Ти впевнений?
Ell: Абсолютно.”
Відкинувся на спинку крісла, дістав з пачки сигарету. Кілька разів чиркнув запальничкою і кинув її під стіл – закінчилась.
" Mario: Багато хто так казав до тебе. І всі, кому це не вдалося, потім зізнавалися, що помилялись.”
Подивився на повідомлення. Дістав з шухляди нову запальничку, прикурив і з задоволенням затягнувся. Цікаво, як виглядає цей Mario?
„Ell: Значить, вони говорили не подумавши. Вони були слабкі.
Mario: Прагнення жити і бути з людьми – вияв слабкості?
Ell: Лише слабкі тягнуться до натовпу. Самотність – доля сильних.
Mario: А якщо це близька людина?
Ell: ...”
Що можна відповісти?
„Ell: У мене немає близьких людей...”
Докурив майже до фільтра. Кинув недопалок до попільнички і лише зараз помітив, що вона повна. Встав, потягнувся.
„Mario: Тобі лише так здається. ”
Треба відповісти.
Потім.
Почистив попільничку, всівся в крісло, знову закурив.
„Mario: Ти ще тут?”
Не здається...
„Ell: Не здається...”
Близька людина – це та, з якою хочеться бути поряд, так?
„Ell: Мене дратують люди...”
З людиною, яку ніколи не бачив і не побачиш, можна бути цілком відвертим.
„Mario: Не зрозумів?
Ell: Що саме?
Mario: Чому дратують?
Ell: ...”
Ну що, що не він не зрозумів?!
„Ell: Їх багато. Вони завжди чогось хочуть, але як тільки отримують це, одразу забувають про того, хто їм це дав. Вони все намагаються загнати у рамки прийнятного і не розуміють, що однакового у світі не існує.
Mario: ...
Ell: Мовчиш? Мовчиш, бо я правий, і ти це знаєш.
Mario: Ти не правий. Твої судження помилкові.
Ell: Пам’ятаєш основний принцип демократії?
Mario:???
Ell: „Я не згоден з вашими поглядами, але я готовий життя віддати, щоб ви могли їх висловити.” Це Вольтер. Вловлюєш зв’язок?
Mario: Так. Але ти все ж таки не правий.
Ell: Я не збираюсь тебе переконувати.
Mario: Бо у тебе нічого не вийде.
Ell: Не факт. У мене просто закінчився час. ”
Потягнувся, встав. Подумав і відкрив балконні двері.
В кімнату негайно увірвався синій нічний вітер, змів папери з полиці, залопотів шторами. Відразу стало легше дихати – тютюновий дим вилетів у ніч разом з обжитою теплотою кімнати. Похолоднішало, але він не зважав.
„Mario: Але якась суть у твоїх думках є...”
Він мовчав.
„Mario: Ти вже спиш?”
Він не спав. Він просто став птахом – великим могутнім птахом, яким не володіє час. Птахом, який летить у вічність.
******
Кроки за рогом.
Одна людина йде нічною вулицею, йде впевнено, рівно, не поспішаючи; так ходять лише сильні люди, впевнені у своїй силі, тож нападати поки не слід.
Він переступив з ноги на ногу і щільніше втиснувся у темряву під стіною. З-за рогу вийшов чоловік, високий, підтягнутий, на хвилину промайнули у тьмяному світлі ліхтаря міцна шкіряна куртка та армійські черевики на товстій підошві. Пройшов повз завулок і зник у темряві безлюдної вулиці.
Він зітхнув і подивився на вузьку смужку неба між дахами будинків. Раптом щось сяйнуло у нічному небі, накреслило вогненну лінію і згасло.
„Зірка впала?” – він посміхнувся. Колись, у далекому дитинстві, він любив зірки і щоразу загадував бажання, коли котрась гасла. Тоді – давно, дуже давно! – світ був ширший і неба було більше, а зорі сяяли куди ясніше...
З тих пір минула багато років. Майже половину з них він бачив небо у клітинку, довгими зимовими ночами дивлячись на клапоть зоряної безодні за заґратованим віконцем камери. Хто зна, чому склалось так; був же звичайною дитиною, ходив до школи, розважався з друзями як і всі. Та колись щось збилось у налагодженій системі, і світ став з ніг на голову...
Знати б, коли.
Знати б, що.
„Хто виправдовується, той і винен,” – часто повторював колись їх вчитель, Віктор Сильвестрович (він же Пірат) і пильно вдивлявся у їх невинні обличчя, наче вишукував там чогось. Ті слова зіграли свою роль – він ніколи не виправдовувався. Але майже завжди був винним. Може, у цьому й причина?
Хто виправдовується, той і винен... Яка дурниця! Старий Пірат, земля йому пухом, був розумним дядьком – часом аж надто розумним, – але це велика дурниця... І чого це він взявся згадувати старе? То зірки, то Пірат... Старіє, напевно. І ще цей хлопець у берцах. Згадалось, що й Марат носив такі самі – і де тільки діставав? Він всміхнувся від згадки про  нього. Жаль, що немає його тут... Марат був його другом. Чорний піджак, біла сорочка навипуск, сині джинси – теж велика рідкість на той час – завжди великі чорні черевики на сантиметровій підошві і обов’язково шарф – тонкий, у чорно-білу клітинку, вільно замотаний навколо шиї. Каштанове волосся до плечей, вузькі окуляри у тонкій металевій оправі, за якими ховалися холодні блакитні очі. Таким вперше у його житті з’явився Марат. Таким і залишався усі ті три роки, що вони були знайомі. Марат не розумів його, та й ніколи не намагався зрозуміти чи змінити, просто приймав таким, як є. Не любив насильства, на всі його вчинки відповідав лише мовчазним докором, і лишився у душі одним-єдиним світлим спогадом юності.
Він зітхнув. Коли Марат помер, світ наче втратив свої кольори. Навіщо було радіти, коли ділитися радістю немає з ким? Від друга лишилася лише запала могила на міському кладовищі і кілька картин – Марат був художником. Одна з них, з заплаканим брудним малюком посеред величезного сірого натовпу, так і лишилася незавершеною. „На ній не вистачає сонця, – все повторював Марат перед смертю, коли вже й розмовляти нормально не міг. – Такого світлого, великого... Я не встиг намалювати сонце...”
За рогом знову почулися кроки. На цей раз – легкі, жіночі. Вона була злякана і поспішала сховатись від темряви.
Він напружився і опустив руку в кишеню. Заплаканий малюк – він сам, яким його бачив Марат, – лишився далеко на роздоріжжі років, а тут були лише легкі кроки за рогом і передчуття легкої наживи – усе, що заповнювало його життя зараз.
І він виступив з-за рогу у світле коло ліхтаря, стискаючи у кишені ножа.
******
Місто прокидалося.
Займалася на краю неба ранкова зоря; здригалося, пульсувало гарячим світлом заспане рожеве сонце.
Місто прокидалося.
Марко спав, заховавши обличчя в куток подушки і обхопивши руками ковдру. Андрій відвів стомлені почервонілі очі від монітора і глянув у вікно. Ранок. „Час лягати спати,” – подумав він і сам собі всміхнувся.
Місто прокидалося.
Маленький світлочубий хлопчик зажмурився від сонячного зайчика, що впав йому на обличчя, потягнувся і відкрив очі. Поруч на стільці спала мати, схилившись головою на руки. Хлопчик посміхнувся і потягнувся рученятами до неї:
- Мамо!
Місто прокидалося.
Лопотіли штори на відкритому вікні; мляво світився монітор. Повідомлення, датоване першою годиною ночі:
„Mario: Ти вже спиш?”
І ще одне, через півгодини:
„Mario: Надобраніч...”
А внизу під балконом, на шорсткому асфальті лежало розбите скалічене тіло птаха, який хотів полетіти, та забув, що не має крил.
Місто прокидалося.
Чоловік сидів, прихилившись до старого облізлого хреста над занедбаною могилою. „Марат Андрійович Айзенберг” – напівстертий напис, та ще пожовкле старе фото, на якому ледве помітні контури молодого обличчя.
- Ось так, друже, - чоловік поплескав долонею по перекладині хреста, наче по чиїхось плечах, і звівся на ноги.
-Я, мабуть, піду.
Місто прокидалось.
Прокидалось, гомоніло, наповнювалось життям, щоб творити нову повість – повість ранкового міста.