Я в тебе вiрю

Небо після заходу сонця було блакитне. На заході, за будинками ще теплилася вузенька руда смужка, а все інше – небо, хмари, будинки, трава, люди, його власна сорочка, яка взагалі-то сіра, - все стало блакитним. Дещо було світліше, дещо темніше, але все однаково тьмяне, наче вилиняле. Світ вицвів, з нього зникли усі кольори, потьмяніли, змінившись брудно-блакитним.
Ще сьогодні вранці світ був яскравим. Певно, навіть занадто яскравим. Кольори – зелений, жовтий, білий, червоний – били в очі, вибухали зсередини, наче маленькі ракети. Після них залишався біль. Майже як після тих слів. Після них теж залишився біль.
- Про що ти взагалі думаєш! Ти ж нуль! Пусте місце!
Він і сам прекрасно це розумів.
- Як ти можеш мріяти про подібне! Ти ж нічого для цього  не робиш!
І він раптом, вжахнувшись, зрозумів, що він і справді нічого не робить. Йдучи вулицею, думав про те, що і зараз він лише бездарно витрачає час. Нічого не робить.
Блакитний зникав, йому на зміну приходив темно-синій. Він лежав, розтягнувшись прямо в дитячій пісочниці, на синьому піску, і дивився на свої сині руки. Нічого не робить. Просто зараз, у цей момент – нічого не робить. Так завжди було, скільки він себе пам’ятав. Він пропалював життя і нічого не робив.
Він провалив екзамени. Його результат лише на один бал не дотягував до прохідного – і він знову провалився. Тому що знову нічого не робив.
Його друзі навіть не згадали про нього. Відправлені ним SMS залишились без відповіді. І в цьому він теж винуватий. Нуль, пусте місце. На що він взагалі сподівався?!
Над головою закричали ворони. Зграя перелітає на інше місце. Багато, декілька сотень, все небо всіяне ледве помітними темними крапками. В їхньому районі цього літа взагалі багато розвелося цих гидких крикливих істот. До чого б це?
Вона говорила, що він ніхто. Він щиро вважав, що здатен на щось надзвичайне, але Вона запевнила його в тому, що це неправда. У Неї взагалі був талант доводити людям, що вони помиляються. Особливо, якщо вони високо оцінювали власні можливості. Таких Вона знищувала морально, і робила це з особливим задоволенням. Можливо, Їй просто подобається робити людям боляче?
Можливо. Дуже навіть може бути.
Принаймні, його Вона переконала. Не було у всьому світі сили, яка могла б змінити його думку. Це він так вважав.
У будь-якому випадку, він завжди сумнівався. І Її слова лише підтвердили його сумніви. Він завжди говорив „Я можу, я знаю це!” і посміхався. А під посмішкою ховалися сумніви. „А якщо ні? Як я буду дивитися їм в очі?”
Небо зовсім потемніло. Засяяла тремтлива зірочка. Він придивився – зірочка мигнула і зникла за будинками.
Просто вертоліт. Нічого особливого.
Він вже встиг відмовитися від своєї мрії. Вирішив здатися. Він втомився падати. Просто цього разу не захотів вставати. Краще просто почекати, доки його втопчуть в землю ті, що йдуть позаду. Це набагато легше, ніж встати і знову впасти через декілька кроків. „Високо літати – боляче падати,” – так, здається, вона говорила колись? Чому він, дурень, не послухався? А наскільки все стало б простіше...
Нагорі грюкнули балконні двері. Залунала музика, крики.
- З Новим роком! – прокричав чийсь п’яний голос.
Посеред літа. Ну так, аякже. Це ж треба було так набратися.
Його пересмикнуло. Ще сьогодні вранці він сам ледве міг думати. Він не пив, ні. Але вперше в житті йому захотілося напитись вдризг, до поросячого виску. Щоб просто забутися. Він собі не дозволив. І дарма. Зрештою, що його зараз тримає? Він втомився. Він власними руками зруйнував все, що мав, і тепер безсило валявся серед уламків. Він відчував, що це неправильно. І заганяв це відчуття поглибше, ховав від самого себе. Але воно заважало, давило зсередини, наче камінчик, що випадково потрапив до черевика. Це „щось” вимагало, щоб він встав і почав будувати заново. Але він відмовлявся. А який у цьому сенс? Те, що він відбудує, простоїть не довше першої бурі. А потім все знову розвалиться.
Але камінчик, що засів зсередини, не заспокоювався. Мучав, рухався десь на споді душі і рвався назовні. Він його не пускав. А камінець тим часом ріс – там, зсередини. І вже випинався назовні, виривався на оточуючих нервами, злістю, роздратуванням без видимої на те причини. Він злився і розумів, що злиться на самого себе. За те, що здався. За те, що цей камінець засів всередині і змушує вставати. За те, що не дозволяє собі його позбутися – адже знає, як, прекрасно знає! І через це – теж злився.
Хто знає, що було б, якби він не опинився поруч з Нею у той момент. Хоча Вона все одно сказала б це, рано чи пізно. Вона завжди каже те, що думає. Принаймні йому. Вірніше сказати, одному йому. А ще своєму чоловікові і дітям. За межами вузького сімейного кола Вона чіпляє на обличчя солодковато-улесливу посмішку і стає до неможливості ввічливою. А він – можна по пальцям перерахувати, коли він бачив звернену саме до нього її посмішку. І нехай вона не до кінця щира. Такі люди просто не вміють посміхатися щиро. Та це вже нічого не змінить. Вона завжди говорила те, що думала. Не була особливо перебірлива зі словами. Але страшніше тих слів вона не говорила ніколи й нічого. Ніколи ще йому не було ТАК боляче. Не було такого відчаю.
- Ти ж нуль! Пусте місце! У тебе нічого не вийде!
І тепер все кінчено. Купа проблем навалилась разом і вилилась у Її слова. Хотілось би не повірити Їй. Але Вона завжди була авторитетом в його очах. І нехай цей авторитет будувався лише на тваринному страсі перед грубою фізичною силою – навіть подорослішавши, він не зважався заперечити Їй. Будь-яке Її слово ставало істиною у найвищій інстанції. Сперечатися з Нею – все одно що переконувати кам’яну стіну, наче вона з дерева. Хоча навіть стіну переконати легше.
Довжелезна черга – від дверей до кінця коридору. Люди гомонять, сміються, перевіряють документи... Він притулився за партою в кутку і бездумно втупився в двері аудиторії, автоматично проводжаючи очима тих, хто до неї заходив.
Зрештою, йому це набридло. Він ліг обличчям на складені на парті руки і заплющив очі.
„Не можу писати. Не можу думати. Душа виснажена, сил вистачає лише на те, щоб відчувати біль, наче всі думки та емоції випалило зсередини. Залишились лише пусті оболонки, тіні, що зникають від дотику дихання. Але якимось надзвичайним чином болять вони чи не сильніше за живі. Від цього болю я ледве можу дихати. Мені треба щось робити, кудись іти, з кимось розмовляти... А хочеться просто зашитися в темний куток і кричати від безнадії”.
Увагу привернув незвичний для університету звук – скрип гуми по лінолеуму підлоги. Підвів голову, подивився в ту сторону...
... і зустрів очі. Ясні, спокійні очі людини, що впевнено йде до своєї мети.
„Йде?”
Дівчина у інвалідному візку привітно посміхнулася йому і зайшла – заїхала? – до аудиторії. А він лише сторопіло провів її очима.
А ввечері він, посміхаючись, відправив SMS „Я обов’язково зроблю це! Я зможу!” Не важливо кому, на перший номер, що прийшов голову, його навіть у телефонній книзі не було – та яка різниця? Головне, що сказав, випустив, прокричав, здавалось йому, на весь світ.
Вдоволено кивнув, поклав телефон на стіл, вимкнув світло і, щільно загорнувшись в ковдру, за старою звичкою сам собі побажав надобраніч.
А через кілька хвилин з того самого невідомого номера прийшла відповідь: „Я в тебе вірю”.