Духи Афганiстану. Роздiл I

Я часто каюсь про те, що говорив, але рідко шкодую про те, що мовчав... [ Абу-ль-Фарадж ]


Мій язик - мій ворог. Не дарма ж кажуть... Невже так важко просто перебороти свою гордість і притримати язика за зубами?! Виходить, що майже не можливо! Мама ще в дитинстві казала, коли сварила мене за  "погані слова", що навіть в Біблії сказано, що людина, яка може контролювати власний язик, може контролювати себе повністю. А це щось чи не з області фантастики... Але хто сказав, що не варто й намагатись? Тоді ці слова були такими незрозумілими, але я слухав матір, бо побажав... Зараз розумію, скільки мудрості в цих словах, а зміст...? Звичайно, я намагаюсь слідувати цим принципам, але це здається вище мене і я час від часу зриваюсь... Та я не здамся! Хоча б заради мами... Вона була навдивовижу доброю людиною... Не релігійною звичайно, але вона намагалась вкласти в  моє серце принципи братерства і любов до інших, щоб я виріс Людиною... І їй частково це вдалось... Мама не вірила в непереможність й всесправедливість радянської влади, але в присутності посторонніх осіб воліла про це мовчати... До недовір'я і, можливо, навіть ненависті до Союзу і комунізму її штовхнула смерть батька... Це було для неї великим потрясінням... З того часу найбільшим її страхом стало, що мене колись заберуть в армію... Та я виявився не спроможним служити  за станом здоров'я... А зараз... Добре, що вона так і не побачила, як її син... Мама не пережила б цього мабуть...
Я от подумав...( хоч думати зараз було доволі складно... Всі думки заплтувались в голові, а зібратись просто не було сил... ). Люди вважають, що якщо промовчати у відповідь на образу, то це вияв слабкості... Та ба, все зовсім навпаки... Що важче, по суті, стримати свої емоції чи просто дати їм волю? Отож-бо! А у людей все навпаки! Та я й не без гріха... Я не раз прочитав собі мораль за той випадок у 79ому, адже тепер намагаюсь жити за принципами пацифізму, а тут... Тим більше та нестриманність мала дуже неприємні наслідки і перевернула все моє життя з ніг на голову... Ех, сам винний...

1979 рік... Місяць, як мами не стало... Я мабуть ніколи не зможу змиритися з думкою, що її більше нема поряд. Мама була єдиною рідною мені людиною і порожнеча, що утворилась після її смерті, поглинала все навколо, навіть будь-яку цікавість до життя та бажання щось робити. Знаю, це досить пафосно, але це так... Я розумів, що вже нічого змінити не можна і єдине, що я можу зробити для мами, це прожити своє життя гідно, та я не міг, просто не міг взяти себе в руки! І за це я ненавидів себе ще дужче! Мене навіть не було поруч, коли вона помирала... Мама... Та що зараз вже про це говорити?! Вже нема змісту катувати себе... Я знав це, але емоції аж ніяк не хотіли підкорятися наказам мозку та благанням здорового глузду. А в той момент я взагалі себе не контролював. Це був мабуть ніби ядерний вибух у моєму особистому всесвіті... Але це слабеньке виправдання, так? От і я так думаю...тепер...

Той, можна сказати "роковий" для мене вечір, я пам'ятаю лише фрагментами. Настрій був гірше нікуди і я вирішив зайти до місцевого бару й перехилити чарку-другу. Хах, тоді дурник думав, що це якось допоможе. А все було якраз навпаки. Після того, як дiя алкоголю минала, та порожнеча відчувалась ще гостріше і, щоб позбутися цих відчуттів, я знову випивав... І так могло тривати вічно... Й можливо, якби не той випадок, я став би алкоголіком, але все так, як є...
Так от, сів я, як завжди, за останній столик, щоб нікого не зачіпати й тихо страждати на самоті... Мені ніколи не подобалось сидіти попереду усіх... Ці погляди в спину трохи бентежили... Мені була більше довподоби позиція спостерігача... Останній столик в запиленому куточку якнайкраще для цього підходив. Сьогодні в барi було надміру шумно й весело, а мені навпаки, хотілось посумувати,та місцева публіка не давала заглибитись в тривожні роздуми. Тут були люди рiзного вiку й стаку, якi збирались тут лише з одною метою. I ця мет - горiлка. Ось там,наприклад, розважалась компанія ще зовсім молодих хлопців  ( спостерігаючи за ними на мить я відчув себе старим дідком... Вони жартували і веселощам не було краю,а я сидів сам за столиком, ніби моє життя вже позаду...), а зовсім поряд сиділи двоє підстаркуватих чоловіків, які осушували вже не першу чарку. Та весь цей галас на хвильку затих, коли двері цього закладу відчинив чоловік у військовій формі. Я в цих армійських штучках, чесно, не розбирався, тому і не зміг визначити, яке звання було в того незнайомця. Військовий гордовитим поглядом обдарував усіх присутніх. Здавалося, що він вважав себе і царем, і богом в цьому приміщенні - неприємно це, якщо чесно. За хвилину до нього підбіг моторний офіціант і з улесливою посмішкою записав замовлення. Військовий ще раз роззирнувся навколо. В його погляді було стільки призирства, що навіть словами описати неможливо...