Духи Афганiстану. Роздi I частина 2

Менш, ніж за хвилину на його столі стояла вже чарка горілки. Чоловік різко перехилив її в горлянку і подав знак офіціанту, вимагаючи продовження банкету. За півгодини, що він безупину випивав чарку за чаркою, я вже втомився рахувати скільки ж алкоголю військовий "знищив". За такий короткий час гордий, пихатий чолов'яга перетворився на жалюгiдного п'яничку, який не мiг сказати собi "нi". Це змусило мене задуматись над тим, що я роблю з своiм життям. Невже i я в очах iнших виглядаю так нiкчемно? Мабуть з алкоголем дiйсно пора було зав'язувати, але вiдмовити собi в цьому було надзвичайно важко. Тому я рiзко пiдвiвся з мiста, залишивши грошi на столику, й попрямував до виходу. Проходячи повз вiйськового, я з необережностi штовхнув його локтем. "Вибачте," - пробурмотiв я собi пiд нiс й пiшов далi. Цi слова вимовлялись без особливого ентузiазму, адже гидко було навiть дивитись на цього алкоголiка.
- Ану стiй! - почулося позад мене, та я не спинився, - Стiй! Я кому сказав?!
Я повiльно повернувся. Чоловiком, що кричав менi вслід, був вiйськовий.
- Слухаю, - коротко вiдповiд я.
- Слухаєш? Ах ти слухаєш? А турбувати мене хто дозволяв? Відповідай негайно!
- Я вас не турбував. Й не тикайте менi будь ласка.
- Щеня! Ти ще менi вказуватимеш?! Ти! Ти знаєш, хто я?
- Не знаю, шановний. Я вже вибачився за свою незграбнiсть й думаю, що цього досить, - i я розвернувся, прямуючи до виходу.
- Я не дозволяв покидати примiщення!
- А я не ваш пiдлеглий i взагалi, не вiйськово зобов'язаний... - сказав я, зупинившись на мить.
- Та я тебе... - вiйськовий мабуть хотiв пiдiйти до мене, розмахуюючи кулаками, але не склалося з координацiєю i вiн впав.
- Прощавайте.
Я не хотiв конфлiкту, якщо чесно. Хоча п'яний до чортикiв вiйськовий викликав в мене вiдразу, та це не давало менi права бити лежачого. Декiлька секунд чоловiк не ворушився i я зовсiм розслабився та втратив пильнiсть. Я не поспiшав залишити бар, хоч до цього моменту пробирався до нього з небаченим запалом, а просто стояв й дивився на наляканих людей поруч. Та все ж таки вiйськовий змiг пiдвестись, бо через мить я вiдчув, як щось важке вдарило менi в шлунок ( i це не була "важка iжа", а щось болюче, металеве... ). Я пiдвiвся i зопалу натовк офiцеру обличчя. Це дiйство тривало не довго, десь з хвилину. Коли я отямився, було вже пiзно. Закривавлений вiйськовий лютував, та вiн був на стiльки п'яний, що не спромiгся навiть пiдвестись. Чесно, я злякався, дуже... Тому й втiк... Останнiм, що пролунало менi вслiд було: "Щеня! Я тебе згною! Запам'ятай моi слова!".
I це було не важко органiзувати, адже в барi майже всi знали мене i могли пiдказати, як мене знайти. Ех, Лялякiн, Лялякiн... З дня на день я чекав чогось поганого...

Та минали днi, тижнi, мiсяцi... Нiчого не вiдбувалось... Аж поки одного разу, в кiнцi 79го року, я не отримав листа, яке не вiщувало нiчого хорошого... Моблiзований... В Афган...
- Людина слова вiн все таки... Зараза...