Ангел на мо му вiкнi...

Андрійко стояв біля вікна. Хлопчик дивився, як на вулиці бавилися діти: ліпили снігову бабу, кидалися білими кульками і відчайдушно падали в снігові замети. До Андрійка тихо-тихо, уривками, долітав безтурботний сміх. Йому хотілося опинитися серед того кришталевого сміху, серед безтурботного дитячого життя. Якби можна було протиснутися через прозору скляну перепону, пташкою злетіти з другого поверху і привітати зиму. Андрійко  мріяв: ось він падає в кучугуру, швидко-швидко розводить та зводить руки. Потім підводиться, а на снігу залишається зображення маленького ангела. Або снігова кулька потрапляє йому за комір, і холодні струмочки змійками розтікаються по спині…

Нажаль, Андрійко заслабкий для прогулянок. Йому ледве вистачало сили дістатися від ліжка до вікна й назад. Якось медсестра хотіла пересунути ліжко, щоб він міг лежачи дивитися у вікно. Хлопчик відмовився: тоді зовсім перестане рухатися. Рухатися, не зважаючи на біль. Андрійко уявляв свою хворобу як ненажерливого дракона із страшною пащею. Цей дракон поїдав живі клітинки, гладшав і зростав…

А сніг падав, наче на небі розірвали величезну перину. Сніжинки кружляли у веселому хороводі. Декілька з них кинулися до вікна запросити Андрійка до кола. Але їх зустрів, обпікаючи болем, недитячий погляд. Сніжинки сльозами розтеклися на склі. Їхні подруги з жахом розлетілися, щоб не зустрічатися з таким безнадійним і гарячим поглядом…

І знову цей біль… Андрійка засудомило…  Скоріше б лягти… Тримаючись дрижачими руками за стіну, майже втрачаючи свідомість, він упав на ліжко.

Зараз прийде медсестра, зробить укол, і йому стане легше. Хоч ненадовго...

З вулиці лунали дитячі голоси. Хлопчик скрутився калачиком, натягнув ковдру на голову: «Вони там здорові, безжурні, а я – безпорадний та кволий». Андрійко намагався заколисати біль, наспівуючи  колискові, що давно-давно чув від мами. Маму Андрійко не пам’ятав. Лише її пісні. Про батька хлопчик намагався не згадувати. Коли мами не стало, тато запив. Потім в квартирі з’явилася чужа тітка. Батько вимагав, щоб Андрійко називав її «мамою». І кожне Андрійкове «ні», синцями запікалося на його тілі. «Чоловіки не плачуть», – так вчив його батько. І Андрійко ховав сльози глибоко всередині. Навіть коли боліло, він прикладав руку до серця, заспокоюючи його, щоб шалений стукіт випадково не викликав роздратування у батька. Про те, що того позбавили батьківських прав, хлопчик дізнався вже у лікарні...

Боляче…

А діти сміялися…

Медична сестра знову з першого разу голкою не потрапила до його вени. «Рученьки які тоненькі», – забідкалася вона, а подумки додала: «Хоча б заплакав… Біднесенький… Мабуть, натерпівся в житті… Та хлоп’я ще...»

Андрійко нарешті заснув. Йому снилися величезні дракони; важкий каламутний погляд батька; гігантські сніговикиназдоганяли дітей. Потім повернувся біль…

Андрійко не витримав і заплакав, приречено, безпорадно, жаліючи себе.

Це безутішне ридання почула чергова медсестра, Ірина Василівна. Вона обережно зазирнула до палати, де лежав Андрійко. В місячному сяйві та мерехтінні ліхтарів його худе крихітне тіло ледве виднілося з-під ковдри. Ірина Василівна поклала руку на плече Андрійка. У неї з чоловіком не було дітей. А як хотілося мати сина…

Дотик теплої руки заспокоїв Андрійка. Він схопив руку, приклав до обличчя, і, не розплющуючи очей, прошепотів: «Мамо.. Ти повернулася!?» Потім з острахом,  хтось зайвий прийшов до нього в палату і буде сварити за виявлену слабкість, різко підвівся на ліжку.

Слова, підготовлені заздалегідь, застигли, не народжуючись: «Дитина не може так дивитися! Що ж тобі прийшлося пережити, хлопчику мій, щоб так зневіритися?»

– Все гаразд! Сльози інколи допомагають, – нарешті знайшлися загублені слова.

– Мені вже нічого не допоможе, – заридав Андрійко, – я скоро помру!

– Це тобі хтось сказав? – запитала вона й відчула холодок від неприємної думки, хто посмів приректи дитину, лишити її сподівань.

– Ні… Але я знаю. Цей нестерпний біль, нудота, слабкість, уколи, що майже не допомагають. І всі мене жаліють, бо знають, недовго залишилося… Я не хочу жити… Я нікому не потрібний…

Його плечі безпорадно здригалися. Ірина Василівна поспішила підбадьорити Андрійка:

– Ти не самотній. У кожної людини є власний Ангел-охоронець. І в тебеє.

Андрійко недовірливо запитав:

– Невже? Чому ж він не захистив мене? За що я маю страждати?

– Все, що з нами трапляється, – це випробування. Ми маємо пройти через них. Але потім ми стаємо сильнішими та мудрішими. Твій Ангел-охоронець завжди був з тобою. Раніше ти до нього не звертався за допомогою.

– То де ж він?

– На небі…

– Як і моя мама, –  подумав Андрійко, – то, може, вона і є моїм Ангелом.

– Допоможи мені знайти його,  – попрохав він.

– Добре…

Вони стояли біля вікна і дивилися на золотий блиск зірок-світлячків.

– Твій Ангел живе на одній з цих зірок…

–  Як я його знайду? Зірок безліч.

–  Твоє серце підкаже.

Андрійко зосереджено розглядав нічне небо. Одна зірочка невеличка, але найяскравіша з усіх, привернула його уяву. Хлопчик вперше відчув легкість, наче виросли крила.

– Вона, – прошепотів Андрійко.

– Якщо ти помреш, твій Ангел-охоронець зостанеться самотнім. Ти ж не хочеш, щоб він сумував за тобою?

– Ні!

Одна неприємна думка обезкрилила хлопчика:

– А якщо він помре, то я знову залишуся один?

– Він завжди буде з тобою!

… Уві сні до Андрійка прийшов Ангел. Хлопчик міцно тримав легку сяючу руку і час від часу запитував:

– Ти не зникнеш? Ти залишишся зі мною? Ти бачив мою маму? Яка вона зараз? Про мене згадує?

Ангел лише дарував Андрійкові сонячну посмішку.

Потім вони літали небесними просторами. Від зірки до зірки. І Всесвіт належав лише їм…

Вперше Андрійко прокинувся переповнений щастям… А де ж Ангел? Невже це йому наснилося?.. Невже він зостався сам-на сам зі страшною хворобою?..

Раптом хлопчик помітив на вікні дещо незвичайне. У феєричному візерункові, що залишив на шибці мороз, Андрійко впізнав зображення нічного гостя. Його Ангел поруч. Андрійко відчув, як дракон всередині нього зіщулився. «А ти вже й не такий страшний. Ми здолаємо тебе!»

Андрійко притулився щокою до скла, зігріваючи його своїм диханням…

Ірина Василівна робила ранковий обхід і зайшла до Андрійка. Вона занадто різко відчинила двері, бо підсвідомо боялася запізнитися. Її зустрів звичайний десятирічний хлопчик з прозорими дитячими очима. Хоч і заслабкий, але…

– До мене приходив Ангел, – сказав Андрійко, – він тут, на моєму вікні… Тільки нікому не кажи. Обіцяєш?

– Обіцяю.

Вони спостерігали, як сонячні промені веселками розсипалися на склі. Одна на двох таємниця зблизила їх, майже незнайомих. Після розмови з Андрійком Ірина Василівна довго вагалася, думала, радилася з чоловіком. Тепер вона прийняла одне важливе рішення. Рішення, що змінить і її життя, і життя цього хлопчика…