Втома

Лежати треба тихо...не поворухнутись... від кожного твого важкого подиху ліжко заходиться горлати всіма мовами світу. Його благальні інтонації зводять з розуму. Голова, здається, прикипіла до подушки. А оніміла рука звисає за межами твоїх відчуттів.
Всередині наче щось закипає. Пульсує по всьому тілу, не оминаючи жодного клаптика. Дай волю, ти б борсався по цій кімнаті конвульсивно розмахуючи собою, аби тільки не лежати так... тихо... і не поворухнутись.

На око потрапляє промінь світла. Це вперше за стільки років. Ти наважуєшся підвести голову. На тебе гранітною брилою навалюється стогін ліжка. Від цього жили на скронях напружуються, губи стискаються і пересохлі, під напругою, тріскаються. Але ти дивишся...нарешті ти дивишся кудись окрім як на щільно затягнуту павутинням дірку у стіні. Це ти її зробив кільканадцять років тому, прийшовши заховатись на мить, а залишився тут навічно. Ти знайшов вхід, але зворотньої дороги не вигадав.

І цей промінь такий несподіваний, тому що дуже-дуже очікуваний. Єдине , що видає твою радість, це стиснуті пальці ніг. Вони обхопили залізне пруття ліжка і готові зробити все за для того, щоб твої очі побачили те раптове світло.
Ти дивишся прямо на сонце, переборюючи фіолетові плями, що мигтять в очах від нього. Воно пробивається не крізь загратовану шибку, не крізь подірявлену тюль, воно ллється з самої стіни, заповнюючи її з низу й аж до стелі.
 
Ти наважився і спустив ослаблені ноги на пілогу. Крики ліжка тебе більше не глушать...Їх не чутно. Вони вмирають під шум автівок на магістралі, під шорох перешкод в телефонній слухавці, під гул метро у перегоні, під ті забуті звуки... звуки життя, від яких ти так старанно намагався втекти, і які тепер для тебе найдорожчі в світі.

Не намагайтесь втекти від самих себе і замуруватись у першій ліпшій кімнаті. Не відрікайтесь від набридливого тяжкого життя, бо, виявляється, без нього ще гірше.