Назад до майбутнього

Немає значення в якому часі, серед яких подій, в якому місті, все що скажу я відбувалось.
Все це могло і сто віків тону назад аж бути, а може буде ще, чи десь тече і зараз.
Бо завше почуття шумлять і вияв в них однакий.
То ж скажімо жила людина, і вірила всьому, що їй казали, постійно працювала, та насолоди результатів було лиш для того достатньо, щоб знову ще тяжче працювати починати.
Спливали роки. І ось одного разу помітила вона, що вже не сила працювати, а щастя ще нема, і світ ще не покращав, а може і погіршав. У відчаї людина кинулась тікати, але куди? Кругом одне і те ж.
І ось згадала, що десь хвилинку у дитинстві, вона була в лісах.
Під сміх навколишніх, каміння, неслась вона між мертвих стін до краєчку дитинства.
Забігла в ліс і зупинилась. Якесь полегшення і ніби. І ніби страшне ярмо упало із чола. Її ще далі поманило, вона пішла, кируючись не розумом, а швидше почуттям. Дійшовши до галявини стомилась і присіла, прилягла і здивувалась. Ніколи ще людина не лежала на такій м’кій постелі як ті буяючи і ніжні трави. До носа линув легкий приємний аромат духмяних трав. І вітерець легенько колихав, голубив і здавалося, що щось легеньке до руки торкнулось. І полились перед очима прекрасні літа із дитинства. Як тут колись, у цьому лісі, малою бавилась вона, як гралась з цуценям і ніжилась на сонці. І лиш у цей момент, прокинувшись вона збагнула,  що все її життя це шлях і пошук, і що лише тепер знайшла що так шукала, жадані і омріяні ті почуття.
Мов ангел з неба, сон з’явився той. І зрозуміла лиш тоді людина, що все що лиш шукаєш – усе з собой несеш ти за плечима, і не нове знаходиш, а втрачаєш з кожним кроком……