Два месяца счастья

Ліля потрапила в лікарню двадцять п’ятого серпня. До початку занять залишилось шість днів. Не можна було їх пропускати, адже вона стільки зусиль приклала для того, щоб поступити на державний факультет хірургії. Ліля мріяла закінчити університет, працювати у приватній лікарні головним хірургом, а згодом і самій побудувати клініку. Кар’єру вона вибрала, як головну ціль свого життя!
       За ті три тижні  у лікарні вона ще раз переконалась в тому, що медицина, а зокрема медики творять дива. Проте бувають винятки…
      Якось після чергових процедур Ліля вирішила прогулятись садом, що був огороджений красивим мармуровим забором. У цьому саду пацієнти сиділи на лавках, читали книжки, малювали, писали. Можна було побачити стареньких бабусь, що сиділи в візках і в’язали крючком . Це місце можна було назвати «ідеальним місцем відпочинку».
    Ліля рідко гуляла в цьому саду. Найбільш вона любила в потай від лікарів забиратись на останній поверх будівлі, де був балкон, з якого виднілося міське озеро. Це була неперевершена краса.
     Проте сьогодні щось таки потягнуло її прогулятись зеленим парком. І не дарма.
   Погода в цей день була чудовою. Сонце просвічувалось крізь віти дерев, утворюючи при цьому різноманітні забавні фігурки на асфальті. Пахло літом. Таким теплим, веселим. В повітрі також літали запахи квітів, що росли у саду. Ліля нахилилась, щоб зірвати квітку. Враз вона почула за спиною красивий голос.
 - Любиш ромашки?
На неї дивився високий зеленоокий хлопець. Його зовнішність так привабила Лілю, що вона на мить завмерла.
 - Ааа …. Так …. Дуже!
Вона зніяковіло опустила очі на квіти.
 - Хмм…. Рідко зустрінеш дівчину, що любить ромашки. Це так …
- Як? – Ліля з цікавістю посміхнулась.
- Нуу…. Просто так…. В цьому щось є таке чисте, щире, романтичне! – незнайомець посміхнувся і підійшов до клумби. – Найромантичнішу  квітку найкрасивішій дівчині, - мовивши це хлопець зірваною ромашкою прикрасив рижувате волосся дівчини.
В цю мить їхні погляди зустрілись і Ліля зніяковіло опустила очі.
- Мені вже треба повертатись…
- Я Максим! – враз відрізав хлопець з усмішкою на вустах.
Ліля посміхнулась, але промовчала. Максим не чекаючи спитав:
 - Ну а тебе, найчарівніша квітко?
- Нехай це залишиться таємницею.
Ліля кинула останній усміхнений погляд Максиму і поспішила в будівлю.
 А зачарований хлопець ще довго дивився їй услід.

                *******************
Ранок обіцяв бути теплим та сонячним. Лілю не покидала думка про Максима. Раніше вона його ніколи не бачила. «Дивно навіть якось. Можливо він інтерн» - думала дівчина. Вже пройшло три дні після знайомства. Ліля часто виходила в сад з надією побачити нового знайомого, проте його не було. Вона не знала хто він, де лежить, чи він лікар…. Вона знала тільки ім’я – Максим. Ті кілька секунд знайомства виявились найпрекраснішими у її житті.
« А він навіть не знає мого імені» - з сумом думала Ліля.
Після кількох обстежень їй сказали, що незабаром вона поїде додому. Якщо б кожна людина зраділа б такій новині, то сама Ліля не дуже. Вона безмежно скучила за родиною, зокрема за маленькою сестричкою, але чомусь щось її тут тримало.
    Ліля зайшла у свою палату і побачила великий букет ромашок, що стояв біля її ліжка. Підійшовши до нього вона побачила записку, що виднілась з пелюсток квітів. «Найзагадковішій квітці» - пробігла очима вона. І хоча не було підпису, серце знало від кого цей букет. Правду кажуть, що те, чого так сильно бажаєш, стається в найнеочікуваніший момент.
Цілу ніч дівчина думала про нього.  Як він їй сподобався, як він її заворожував.
   На другий ранок після сніданку Ліля повертаючись у палату визирнула у вікно і побачила того самого незнайомця , що сидів на лавці. Серце почало шалено битись, вона усміхнулась із шаленою швидкістю попрямувала надвір. Тут, на полірованій салатовій лавці її чекав той, через якого серце вискакувало з грудей.
- Я знайшла тебе! – скрикнула вона.
Проте хлопець сидів і не звертав на неї увагу. Його похмурий вигляд здавався Лілі підозрілим.
- Дякую за букет. Він такий красивий! – дівчина намагалась підтримати розмову.
- Хотів зробити приємне… На прощання….
- На прощання? – Ліля не змогла збагнути. – Тебе виписують? Це ж добре.
- Ну… думай так! – його голос був холодним.
Ліля не розуміла його тону.
Вони мовчали. Мовчали довго. Нарешті Ліля не витерпіла.
- Чому ти…
- У мене СНІД! – різко обірвав Максим. – Остання стадія. Мені залишилось два місяці.
Максим не дивився у очі Лілі. Не наважувався.
У очах дівчини виступили сльози.
- Але…
- Треба зразу було сказати… З ким ти маєш справу.
Ліля не могла підібрати потрібних слів. Звичайно, що ж можна було сказати у цій ситуації.
- В той день, коли ми зустрілись, мені сказали про час, що залишився. З цією хворобою живу вже чотири роки. Не живу, існую. Постійні процедури, таблетки, капельниці. Спочатку боровся, тримався за життя. А зараз думаю: вмирати, так вмирати. Нікуди не дінешся.
- Не кажи так… - Ліля тихо прошепотіла.
- Мені набридло боротись, сил вже нема. Постійно білі стіни лікарні. Лікарі, які поглядом, рухами, діями тебе постійно жаліють. Хто може таке витерпіти?... Щоб прожити на місяць більше постійні ліки. Хіба це життя?... Я ліпше проживу останні два місяці щасливо… Останні.
Після цих слів Лілі пробігли мурашки по шкірі.
- Максим…
- Що? – він нарешті подивився дівчині в очі.
- Можливо ти правий… Але за життя потрібно боротись.
- Останні роки тільки це і роблю… І що? Два місяці існування в подарунок?
- Я буду з тобою.
Не чекавши від самої себе я це промовила. Максим подився на мене своїми чистими, як вода, очима.
- Не будеш!
Раптом він встав і пішов.
- Чому?
- Навіть не думай!
- Але я хочу!
Максим не слухав її. Він йшов вперед до входу.
- Максим!
Вона підбігла до нього і обняла. Такі палкі, щирі та теплі були ці обійми. Їй було все одно. Вона кохала. Кохала і не змогла цього змінити. Кохала від першої хвилини знайомства. На очах у них виступали сльози.
- Не можна… Квітко… Не можна тобі бути зі мною. З кожною хвилиною, з кожною секундою я помираю.
- Нехай… Нехай ти з цим змирився. Але так не буде! Я завжди буду з тобою. І нехай тільки два місяці. Але я буду з тобою до останнього твого подиху, останнього стуку серця.
Вони мовчали. Обійми Максима стали взаємними. Вони просто разом мовчали.
- До речі, я Ліля.
Максим посміхнувся і сказав:
- Лілія, я ж казав…. Квітка.

                ********************
Пройшов місяць. Місяць, що був найпрекраснішим у житті обох. Вони постійно були разом. Ніколи не розставались. Ділились спогадами, подорожували. Побували у різних країнах. Максим завжди любив подорожувати. Тому він повіз Лілю у Францію, Італію, Туреччину, Грецію, Венецію. Венеція була останньою країною їхнього світового турне, оскільки там Максим застудився і змушений був повернутись додому.
  Лікарі обстеживши хлопця наполягали на тому, щоб він лягав у лікарню. Проте Максим нікого не слухав: ні лікарів, ні батьків, ні Лілю.
- Ти не правий, коханий. Це тобі потрібно. Я буду разом з тобою. Завжди!
- Ні, я вирішив… Лілю…. Благаю!
- Я просто хочу, щоб ти був зі мною…. Завжди.
- Я завжди буду з тобою… у твоєму серці….. Ти завжди мене там знайдеш. А зараз, не думай про це!
Ліля промовчала. Хоч так хотілось закричати. Вона кохала. Вперше в житті так кохала! І тому не могла змиритись з тим, що залишився всього місяць. Це було нестерпно.
Після чергової поїзди в гори стан Максима значно погіршився. Лікарі готували до найгіршого.  Його забрали в лікарню. Ліля завжди була разом з ним. Пройшло два тижні. Два тижні, що були наповнені плачем Лілі, благаннями батьків врятувати їхнього сина від смерті. Лікарі тільки розводили руками. Вони сказали, що шансів немає. Незабаром Максим помре.
Останні дні Ліля не відходила від коханого.  Постійно казала, як його кохає. Адже розуміла, що більше ніколи не побачить Максима. Ніколи не обійме, не поцілує.

Вісімнадцятого жовтня в приймальню лікарні поступив тривожний сигнал з палати номер сім. Всі лікарі почали боротись за життя дев’ятнадцятирічного  юнака. Лілі не дозволено було бути в палаті, але вона наполягала. Дівчина бачила все: інструменти, уколи, капельниці…. Це все мучило її коханого. Як тяжко було дивитись, коли він помирав. Вона не хотіла в це вірити. Не хотіла вірити в те, що це кінець. Що людина, яку вона так палко кохала, сьогодні назавжди піде з її життя. Назавжди.
 До самого кінця Ліля тримала Максима за руку, відчувала його тяжке дихання, ледь чутний стукіт серця. Поки воно, серце задля якого вона жила, зупинилось …
Але перед цим з сухих уст Максима прозвучало:
- Квітко, я назавжди залишусь у твоєму серці.
Тиша заповнила лікарняну палату.