Читая роман об украинском самашествии

Вчора переглянула відео зустрічі Ліни Костенко з читачами у Харкові.
Роман "Записки українського самашедшого", який до того прочитала, не справив на мене враження серйозної прози. Так, з композицією все гаразд. Так, сумного гумору в творі багато. Так, афористичність, притаманна письму Л.Костенко, присутня і тішить, і радує читача. Так, є спроба вписатися в сучасне інформаційне середовище світу цитуванням новинарних рядків з Інтернету. Мене навіть не розчарувало те, як зображений головний герой -програмувальник (хіба лишень тим, що "технічно" не дописаний і необґрунтовано "поведений" на читанні газет). Він, як і будь-який український чоловік, що нині займається інтелектуальною працею, - на обочині, без перспектив і надій. Не розчарувала й відсутність сюжету, як декого з тих, хто вже ділився зі мною враженнями від книги. У нас зараз і життя безсюжетне, сценарії розвитку суспільства, здається, і державники вже перестали писати.
Розчарував мене роман Ліни Василівни передовсім тим, що не змогла вона відійти від стереотипів двадцятирічної давності, від пошуків зовнішніх ворогів за сусідським перелазом. І це в той час, коли головний ворог України сидить в самій країні.
Не зовсім щиро Ліна Костенко заявила, що в неї немає бажання системно й систематично викладати свої думки владі. Звісно, якщо поради в тебе не просять, то немає чого і нав"язуватися тій владі зі своїм розумом. Але ж якщо є що сказати людям, то не варто було переривати з ними зв"язок, відмовляючись від зустрічі з читачами у Львові.
Переглядаючи харківське відео, мала надію почути щось таке, що було б спрямоване на об*єднання українського соціуму. Та навряд, чи об*єднанню слугують просторікування письменниці про те, що "у нас десять чоловік сяде за стіл, і всі - різні, і такі ж талановиті". Та ж це не тільки в нас! Або ж спогади Ліни Василівни про те, як її слухають студенти Могилянської Академії: "От слухають, от все зрозуміють - і заснуть".
Так, Ліну Костенко в Україні люблять. Так, можна було сподіватися на те, що на зустрічі з нею прийде чимало читаючого люду. Але робити з Ліни Костенко національного світоча, мабуть, було не варто. На жаль, саме так виглядала вся промоція "Записок".
На мою думку, помилково вважати, що література здатна об*єднати націю. Літературний процес у світі (як і в Україні), з одного боку, переживає агресивну глобалізацію, а з іншого - заганяється в такий кут, де кожен кому не ліньки справляє власні інтимні потреби.
Особисто мене найбільше і найболючіше вразила заява Ліни Костенко про те, що вона не хоче, аби її перекладали російською. На додачу поетеса ще й вилляла власне невдоволення тими перекладами, які вже є на російській мові, "дотепно" назвала роботу російських перекладачів "танцем глухих лебедей", а фразу "Закувала та сива зозуля" - геніальністю української мови. Як на мене, в такому контексті ця фраза прозвучала лише трохи більш геніально, аніж російська "Бред сивой кобылы". Боже збав, аби хтось подумав, що я зловтішаюся з письменниці. Ці дві фрази порівнювала сама Л. Костенко.
Так, люди пишучі часто не є вправними ораторами. Але краще інколи сказати менше, відповісти на меншу кількість читацьких записок, аніж подавати їм вінігрет з власних думок.
Висновок, який я зробила після перегляду (й прочитання "Записок українського самашедшого"): Ліна Костенко радить нам творити в національному літературному гетто і не шукати собі читачів за межами України.
Але, може, я й помиляюся. Може, відома українська письменниця зовсім не те прагнула сказати?