Кохання без меж

Василь Юхимович вийшов у двір і сів на останню сходинку старого будинку. Після вечері з сусідкою спогади заполонили його душу… Хіба міг він колись подумати, що на старості літ до нього прийде ще одне  кохання?
Василю та Ларисі односельці пророкували довге та щасливе життя. Так воно і сталося…
Знайомі вони були з дитинства, у школі дружба переросла у велике кохання. Воно виявилося справжнім – дівчина дочекалася свого коханого з армії, не заплямувавши своє чисте ім’я за три довгі роки чекання. Час промайнув швидко, бо за роботою та навчанням не було часу на дурні думки. Правда, після єдиної поїздки до частини, де він прослужив більше року, принесла не стільки радості від зустрічі з коханим, скільки сліз у довгій дорозі назад, та й цей іспит на вірність Лариса перенесла мужньо.
І от вже всім селом відгуляли гучне весілля, з піснями та обрядами. Василь відразу став до роботи у колгоспі до будівельної бригади – його туди запросив голова, тому що «золоті руки» хлопця односельці оцінили ще до армії. За щоб не взявся Василь, все у нього виходило. Та особливо душа тягнулася до дерева – його вікна і двері, майстерно  оздоблені різьбою, стали візитною карткою села. 
Дружина Лариса після закінчення педагогічного училища залишилася у рідному селі, де навчала діточок рідної мови. Свого житла  у молодих не було і голова колгоспу, який був зацікавлений, щоб молодь залишалася в селі, невдовзі виділив молодятам стареньку хатинку на хуторі, що залишилася після смерті хазяїна садиби. Та вони були раді й такому житлу, наче підтверджуючи слова відомої української народної пісні: «Постав хату з лободи, а в чужу ти – не веди!»
Не забарилися й з діточками – навесні з’явився первісток, синочок Петрик. Через три роки народилися ще два сини-богатирі. Звісно, Ларисі дуже хотілося донечку-помічницю, втіху на старість.
На сімейному сході вирішили відправити батька вчитися і через деякий час Василь, тепер вже Василь Юхимович, отримав непогану пропозицію на керівну посаду в області. Швидко летіли роки і діти, один за одним, закінчили навчання, відслужили в армії, одружилися. Доля розкидала їх в різні куточки:Петра, старшого, капітаном на Далекий Схід, Олексій, середній, залишився в армії, в глибинці Росії. Іван працював викладачем у Київському  університеті.
Лариса та Василь залишилися самі і після виходу на пенсію почали часто хворіти – важке життя давало свої взнаки. Вони перебралися поближче до меншенького – він купив їм невелику хатинку у передмісті. Ларисі Миколаївні дуже подобалося нове житло: і син недалеко, і земелька своя є. З сусідами теж повезло – їхнього віку і привітні. Та раптова хвороба забрала у Василя кохану дружину – і він залишився один на один зі своїм горем.
Після смерті дружини Василь Юхимович раптом зрозумів, що без коханої життя зовсім втратило будь-який сенс. Сусіди деякий час провідували його, та незабаром раптово помер сусід Микола – інфаркт. Тепер вже Василю Юхимовичу доводилося втішати сусідку – Софію Іванівну. Жінка мала поганий зір і за неї потрібно було наглядати. Дітей у подружжя не було і Василь Юхимович узяв «шефство» над жіночкою. раз на тиждень він ходив на базар і робив необхідні покупки.
Софія Іванівна відразу після смерті чоловіка сильно захворіла, та коли одужала, виявилася дуже цікавою співрозмовницею. Вона дуже багато читала, доки не втратила зір, пропрацювавши вчителькою молодших класів понад тридцять років.
Якось Василь Юхимович вранці зайшов до сусідки занести свіженького молока і почув гіркий плач.
– Що сталося. Софія Іванівно, вам погано?
– Радіо зламалося, – скрізь сльози проговорила жіночка. – Єдине джерело інформації.
– Вибачте, я не подумав. Та не переймайтесь,  я подивлюся, що там. Може, десь кабель відійшов.
Василь Юхимович вибіг надвір і в душі радів з того, що жінка його не бачить. Він сам не розумів, що з ним коїться. Почував себе не чоловіком в літах, а юнаком, здатним зробити все заради… «Стоп, зупинися, подумай, що з тобою!» подумки наказав він собі. – Хіба це можливо? Вона ж зовсім не схожа на Ларису. Але чому мені її так жаль і хочеться зробити все, щоб вона не засмучувалася?
Василь Юхимович швидко знайшов причину, купив новий дріт  і полагодив радіо. На знак подяки жінка запросила його ввечері на чай.
Чоловік збирався, наче на побачення, відшукуючи давно забуті запонки для білої сорочки. «От дурень, і чого я так виряджаюсь – вона ж майже не бачить!» – лаяв він сам себе подумки. – З іншого боку – я що, повинен у лахмітті ходити?»
Софія Іванівна теж прибралася у білу кофтинку, оздобленою білим мереживом.
– Проходьте, Василь Юхимович, зараз вода закипить. У мене тут варення дуже смачне – з малини і абрикос. Сама готувала. Покійний чоловік… – запнулася на півслові жінка.
– Так… - заповнив невільну паузу сусід. – моя теж любила готувати. Але більше – пекти. дуже смачні пиріжки з капустою та сиром в неї виходили.
За чаєм розмова тихенько йшла і про важку, але таку солодку молодість, і про довге та щасливе сімейне  життя.  Обоє відчували, що їм добре удвох і навіть спогади про померлих половин не заважали бесіді. Навіть навпаки – Василь Юхимович дивувався. як багато спільних рис у його дружини з Софією Іванівною, а та в свою чергу, нахвалювала свого Івана.
– Він у мене на всі руки майстер був! – гордо посміхалася жінка. Я за ним – як за камінною стіною все життя була. Особливо, коли зір майже втратила. Ми з ним і на базар разом, і в кіно, і просто у парк погуляти. Правда, на городі сам справлявся – жалів мене.
Василь Юхимович слухав Софію Іванівну і відчував, що після смерті дружини йому вперше так хороше на душі…