Слова

Слова,  слова,  слова… . 
Тих слів, немов поштових голубів я випустив доволі... Вони в записочках тобі, у записах на полі таємної сторінки товстого фоліанту. Його ти називала «Книга Долі». Гортала… Жартома читала, що має збутися мені в мандрівці Сивим Альбіоном. Пророкувала ти собі чекання довгий піст, розлуку на мосту з коханцем (зі мною, мабуть) та чоловіка проводи в далеку путь (либонь у подорож заморську до Гранади).

І ось луги та луки. Зелений оксамит вбирає очі. Білявки тут до любощів охочі та прохолода грабових гаїв, яких в твоїй країні я не бачив. Здавалося б, чого тобі, милуйся! Ба ні! Я сню тобою кожну ніч. Та спеки біла пилюга, нестерпно-невблаганне сонце, яке здавалося пекельним притягують мене та кличуть як ос розлитий на підлозі мед.

Я знаю, чоловік за океаном і на сторожі лиш тітки та падре. Голубко мила, все покину! Приїду скоро. Про гріх не думай. То – марниця. То все придумали ченці, черниці. Немає в них кохання та любові.
Пусті вони і бог їх – неживий….