Трек 3. Танок Драконiв

                (...Дитина, що, спіймавши метелика,
                ненароком поламала йому крильця...)

...Вже, мабуть, ранок...
Ув обіймах Океану спокійно, як ще ненародженій дитині – у маминім животику...
Ми дихаєм у ритмі Океану... Мені предивний сон наснивсь оце над ранок.
...Так, ніби море накочується хвилею на берег... І відступає... І накочується знов.
Аж раптом берег забув, що він берег, і хвилею, зеленою так само, назустріч іншій хвилі покотивсь...
Зіткнулися дві хвилі, й осипались дощем...
І я прокинулась. Йшов дощ. Чарівний теплий дощичок ранковий. І я не знала слів. Бо жодне слово не існувало, коли люди ще були в обіймах у ласкавої Природи.
...Дві безсловеснії істоти – ти і я...
Але був час, і час був – народитись. Знову. І вийти з хвиль на берег світанковий...
На березі ти знов почав мінитись. Я більше не могла того знести – на однорога знов перетворитись?! Тримала за руки, дивилась спрагло в вічі, боялась я, що бачу це обличчя жадане й рідне ув останнє... Знов... Такий палючий біль, холодний жах є ця любов – разюча, ніби блискавка, й безсила, немов холодного туману пасма сиві...
...Та все минуло. Втримала? О, щастя! Та посмішка моя швиденько згасла: Ти був ... кентавр: „ні вашим, і ні нашим”, – дві пари однорожих ніг струнких пісок риють копитцями неспокійно:
- Де мій ріг?!
Ну що могла тобі я відповісти?.. Збентежено вдивлялась у імлистий скелястий берег: гостре каміняччя здіймалось стрімко вгору, так, неначе дракон морський на березі лежав. І хитро себе сплячим удавав, аби необережно підійшли ми, щоб в нас уп’ятись ніжно пазурима...
...Холодний ранок... Непривітний берег... Було нас двоє. І – стіна між нами. Межа, в піску прорита копитами... В очах зелених – здивування і образа...
Все так перемінилося одразу: такою безпорадною ніколи раніш себе не відчувала...
Ти спроквола ступаючи граційно рушив з пляжу. А я подумала собі: „Тихенько ляжу тут просто на пісок, і дочекаюсь Океану...”
Але ти озирнувся. І я іншої не мала ради, як тілько крокувать в твоїх слідах... Безкрилою істотою в сльозах... А що взуття не мала, швидко ноги поранила, й тому йшла повільно: і не сама, і не разом з тобою... Ні в тих, ні в сих... „Накласти краще головою! Аніж отак...”
Та скоро закінчились злії скелі. За гребенем дракона, невеселий, чекав на мене ти:
- Вже з під моїх копит і квіти не ростуть...
Я озирнулась – вся пройденна путь була заквітчана червоними квітками... Там, де каміння пило кров солодку, де спраглий її всотував пісок, росли, мов вірші із сердець розп’ятих, квітки колір-щойно-пролитої-крови. І аж боліло серце дивитися на них. Й, на диво, не боліли ноги. Ні, не такі квітки лишають однороги! Це, коли фея десь забула крил легких, і набула плоті й крови, ростуть із попелу квітки – оор-тікі – для вогненків улюблена Основа.
Не надивитись тої дивини: скелястий схил палає! Вже гребінь весь драконячий, диви! – вогнисто виграває! За кілька хвиль коротких все збулось. І все змінилось. І навіть сонце вийшло – добрий гость, жаданий...
- Ваша милість! Чекайте-но трохи!..
Гнучкі стеблинки заплелися легко у вінок двобарвний – зелений із червоним. І, доки ще не встигли хмари лице закрити сонця, ту корону квітчастую приміряла тобі:
- Як Вам вона пасує!
І усмішка твоя осяяла весь світ!...
...А я враз усвідомила, що знаю про ці квітки занадто вже багато. Я певно бачила їх десь, колись, чомусь...
...Стелились пагорби до обрію, зарослі ковилом... Сховалось сонце, віяв солоний і вологий вітер, хотілось їсти, та не було чого... Ми йшли край за очі, і в нас потроху знову зростало роздратування присмеркове...
Та врешті решт мені урвавсь терпець. Руйнівна сила прокинулась, готова нанівець ізнищити моє кохання спрагле. Й питання зароїлись, такі, що їм завжди бракує слів, тому майже завше вони лишаються незрозумілими – батьки усіх непорозумінь – коли біль, виливаючись в слова, не може знайти відповідної форми, бо і слів таких немає. А ті, що є – ні до чого не придатні:
- Скажи, у чому є моя провина? Так, так, скажи, хіба я в чому винна?
- Навіщо так одразу? – ти спитав.
Таки не зрозумів? Чи просто вдав? Бо не було сил відповідати? Заспокоювати? Не було сил любити? Чи, може, то солоні океанські хвилі так твою вибілили душу, що вона – Tabula Rasa – геть втратила уяву про кохання?
...Кохать таку істоту досконалу – то є мука...
...Кохать того, хто надто чистий для кохання, – тортури трішечки поза межею того, що можна знести...
...Того любити, хто навіть і не скаже: „Все минуло. Вже час прощатись. Що не так – пробач...”; хто твоє серце упіймав на золоті гачечки, й за срібні леси тягне за собою, додаючи час од часу: „Не тримаю тебе”; хто навіть не всвідомлює того, що оце коїть, – то все спокута за найтяжчиї гріхи. Гріхи проти кохання...
То я грішна? Чом же не пам’ятаю я тоді вини своєї? Бо як же я без пам’яті навчуся?
...І ми заночували просто неба... І снивсь мені холодний чистий... сніг? В тім сні була я боса, хоча й шукала черевиків... І квітли дерева рожеві, як ранкові легкі хмарки, що чекають на повернення сонця осяйного... І не було в тім сні тебе. І відчай охопив мою замерзлу душу, що від нього я аж прокинулась.
Ти був десь тут, на відстані руки, але тебе я не відчувала зовсім. Це було боляче – пам’ятати часи, коли й думки, і дихання твоє я відчувала, не зважаючи на час і відстань...
Увесь цей смуток, всю розпуку й жаль за незворотнім вже не могла утримувати в серці...
...Й кохання втопила у сльозах, як люде топлять сліпих щенят...
І рвучко піднялась, навіть не зронивши погляд на сплячого... когось... На краще – не згадувать. І, мов причинна, рушила у ніч...
А далі – навпростець, до самого світання.
Зустріла сонце порожня, мов червом наскрізь поточений горішок, що навіть пороху не лишилось у ньому.
Відкритими очима й серцем пила сонце. Аж поки не наповнилась по вінця. Хто? ...я...? А що таке „я” – геть не пам’ятала”.
- Хто я? – спитала в сонця.
А воно – мовчить...
- Хто я?... – прошепотіла знову.
„Я” – беззмістовне і порожнє слово – сама такою нещодавно ще була...
- Хто я...
- Лісіа?! Оце так-так! Як тебе сюди занесло? І що з тобою, в біса-привида стряслося?! Що з собою ти зробив? Якусь нову знайшов Основу? Чом мовчиш? Чи ж ти тепер тварюка безсловесна? – мені у вічі поглядом предивним, питальним, ніжним, і, водночас, знущально жорстоким, дививсь ... дракон.
Весь попелясто сірий, із срібно-ледь-блакитними очима...
Мовчала, бо була порожня...
- І що воно мені робить ото з тобою?... Як з тебе зняти тії злії чари? Такий ти нідочого в цьому світі... То, може, тебе краще спопелити?.. Як що від тебе в тобі ще лишилось, то тому мій вогонь шкоди не завдасть!
Він посміхнувсь, і полум’я тієї посмішки випалило до пилинки всю мою пам’ять, й потому більше не було нічого...

- До пррривидів! Йяааакого біса Тиии?..
- О, вийшло! І, зазначте, - жодного слова, навіть і півслівця подяки!  Лісіа, от тепер тебе я впізнаю!
- За що буть маю вдяааачним, сссірий змііійє? Казав бо – нне наближуйсь до Лісіа!
- Мій любий друже, якби то не я – нікчема сіра, підлая змія – то де б ти був? До речі, де ж так довго був ти?
- Ти зовсім з глузду з’їхав? Підкравсь ізтиха, й питається в мене, де це я був!
- Оце так-так... Ти геть усе забув... І геть усе згадав...
- Так! І я дуже добре пам’ятаю, як обіцяв тобі нам’яти боки, якщо бодай впадеш мені ув око!!!
- Ти-ти-ти-тихххо... Ти не забувай, якщо вже битись хочеш, не гірші маю ікла й пазурі! І хист до бійки!

...Бачиш, он там – б’ються два дракони:
Ніби танцюють танок блискавичний і величний.
В небі ясному
сердито кружляють
сірий і жовтогарячий...

Ти ще такого не бачив!:
В диму гіркому
(то полин палає!)
Довгі шиї сплітають у ніжній люті істоти одвічні;
В очах супротивника втопаючи, надсилають одне одному благословення-прокльони...
Не наближуйсь: там б’ються два дракони!
Не наближайся – там танцюють дракони...
………………………………………………………………………………….....................
...Здалеку надзвичайне теє видовище спостерігав кентавр якоїсь дивної (на Вілларді такі не мешкають) породи, порцеляново білий, із занадто стрункими, як для кентавра, ногами. А по спині збігає срібна хвиля – буйна грива, – зовсім не подібна до кентаврячого скуйовдженого волосся. І обличчя – таке ясне, як сонце на світанні, коли на нього дивишся востаннє; таке привітне, наче дикі квіти тепленьким літнім дощиком умиті; таке відкрите, ніби двері храму... Із зоряними ніжними очами...
...Скидалось на те, що він чи то не до кінця встиг прокинутись, чи то просто був розгублений і чимось збентежений, тому танок драконів ніби увігнав його у якийсь напівтранс: будь яка інша істота воліла б стати врівень із землею, або втікати чимдалі від того стихійного лиха, а той кентавр, ніби вчора народившись, стояв собі й зачудовано дивився, як, то у небі, то на землі, грайливо, але і немилосердно, дракони бились, ніби танцювали...
Аж раптом хтось торкнувсь його коліна.
Звіринка сіра дивилась просто в вічі, і думка чулася: «Та ти ж хіба здурів?! В степу палає вогнекрилий гнів – ляж долі, й нічичирк!!!»
Немов прокинувшись, кентавр припав до землі, й над ними прошуміли сильні крила.
- Тепер нам час тихенько забиратись... – і довгохвостик сірий враз щез у ковилях.
Так собі далі й просувались степом, час од часу ховаючись в траві високій, допоки не лишились десь позаду дракони люті. А далі йшли собі уже сміливо, і рятівне звірятко їхало на спині у кентавра, своїм напрочуд довгим і сильним хвостом його за талію обійнявши.
- То хто ж ти є? І як же ж тебе звати?
- На двійко запитань дам відповідь одну – я Нафтальон.
Аж зупинивсь:
- Я чув про нафтальонів!.. Я саме дівчину шукав... вона кудись щезла... вона розповідала ... ніби казку... про нафтальонів... Точно! Саме про таких, як ти... Вона мені цього вінка сплела...
- Ти не сумуй! Ми знайдемо її: кентаври в цих краях – не часті гості. Де б не пройшла, її запам’ятають дерева, звірі і струмки холодні.
- Кентаври?
- А хіба ти не кентавр? І дівчина твоя – не кентавриця?
- ...Я..., знаєш,.. я не пам’ятаю... Щось дивне з пам’яттю моєю зробилось... Я кожен ранок відбудовую наново все те, що мав би пам’ятати... Я й зараз важко розумію, хто є «я»... Кажеш, кентавр?.. Ну то хай і буде Кентавр!
- Згода, тебе Кентавром буду звати. А пам’яті твоєї пошукаєм. ...Я навіть знаю, де...
- А тебе Нафтальоном звати – то ти, мабуть, той самий Нафтальон?
- Та що ти! Ні! Історія – прадавня. І, правда, більш скидається на казку. Я просто з тої самої галузки, що то її колись був Нафтальон започаткував. І кожну старшу дитину у нас в роду звуть Нафтальоном. І ми на згадку про часи ті давні, як у вік вступаємо, відправляємось у Подорож. Світ за очі. Допоки не відчуєм глибинний поклик рідної оселі. ...Я вже подорожую майже рік, та ще не час мені вертать додому. Пригоди! Дивовижнії істоти й краї прекрасні! Я стільки всього бачив й пережив! А скільки див я ще не встиг зустріти на Шляху своєму! Подорожуймо разом! Відшукаємо дівча твоє, а потім відведу я вас до Сфінги – вона живе у лісі Наастонськім. Вона є Загадка і загадок цариця, і має знать, що з пам’яттю твоєю. А потім я подамся за ріку Зміївну, побачить хочу, де живуть дракони, а потім...
- Нащо тобі ті дракони?! Я вже бачив двох, і щось не відчуваю жодного бажання поближче познайомитись із ними!
- Ну і даремно: трапились нам дивні, я б навіть сказав, що просто... ненормальні два дракони, якісь напрочуд дикі. Винятково люті... А, взагалі, – дракони милі й мудрі. Хоча їх таки краще не гнівити. Але ж то легко – будь самим собою – й тоді не накладеш ти головою: дракони люблять істиних і справжніх.
- А як не знаю, хто я є насправді?
- Дракони знають. На форму не зважають – бачать суть.
- То нащо нам шукати сфінкса? Повернімось, і розпитаймо!
- Кажу ж бо, двоє тих драконів – не кращі співбесідники. Ти бачив – один був сріблясто-сірий. І жовтогарячий – інший. То, певно, це Аевін і Лісіа. Лісіа якось був собі щез, і ніхто не міг його дошукатись. А це, мабуть, знайшовся. Й одразу – бійка. Кажуть, вони люті вороги...

...А «люті вороги» лежали в срібних травах посеред степу, втомлені й щасливі: у чім іще знайдеш такую втіху, як в битві з супротивником достойним? Й сталеві очі в золотих шукали чогось такого... Чогось, що споломеніло в огні нищівнім і попелом розвіялось за вітром...
- То де ж ти був, мій друже полум’яний? Тебе ніхто не відчував, і навіть в Серці Кіріафіариму тебе не бачив Елістар...
- Мені набридло з тобою сперечатись... Це просто дратівливий жарт в твоєму стилі, і, як завжди, затягнутий. Знай міру! Ми, певно, були б приятелі з тобою, аби ти тілько трошки міру знав!!
- Зухвалець!!! Хто б ото іще казав! Від крайнощі до крайнощі шугаєш: такого світ дракона ще не знав! Вогняний смерч! Лісіа – оманливе ім’я: Тебе назвали б краще Міццебіллю! О, точно! Відтепер Тебе так звати буду я: ти – Міццебілль – стихійне лихо!
- А ти?.. Ти не дракон! Ти – сірий, наче привид! То, хочеш, будеш зватися Примарою? Дракон-умертв’я – як тобі це псевдо? Або Блукач-в-тумані? Тобі ж смакує кров, як тим почварам, що живуть за Білим степом? Що, Привиде, нема чого сказати?
- Хай буде! Й ти не вмієш приховати, що «Міццебілль» – сподобалось тобі. Нічим не упокорена стихія... Тебе таким я завжди знав й ...
- Мовчи!
- ...Хоч, часом, мрію й досі, аби серце кришталеве, бодай хоч трішки м’якшим було стало...
- Хххіба ззззаааабув тииии, щщщооо крррришшталь не тааане. І йааак тиии ссссміііійєш мріііійяти про ніжжжність!!! Хіба не тииии так ніжно позавчооорррра був спопелив прекрассссснеєєєє створрріння – Веллааарофооонта!!! Яп-уйуууурррр-ййййоооооуууу!!! Беррежжжжись!
«Позавчора?! То він не пам’ятає, що... Аув! Боляче! Ну, «друже», начувайся!!!»
- Стоп! Годі! Перепрошую! Будь! Ласка! Ну, зупиніться ж хоч на хвильку! О-Ахх! Спокійно! Ну ж бо, тихо! Аевін, припини: хтось має бути розумнішим! Лісіа, тихо! Тихо-тихо-тихо... Ну, от і добре... Ну, моє хороше... Ну, не пручайся, годі вже...
- Оор-Тікі! Не має в світі іншого створіння, хто вмів би так приспать лісіїн гнів! Тримать за крила міцно: цей-то фокус повторити не посміє навіть Елістар!
- Іронію твою не розумію. Навіщо було знов чіплятись до чогось?.. Тепер, коли Лісіа все обміркував і повернувся?
- Хе! Тихо! Він не пам’ятає!
- ...???...
- Я всссеее...
...Оор-Тікі торкається легенько до осінню розписаного крила, й вогняний дощ вщухає, знов Лісіа складає крила:
- ...Прекрасно пам’ятаю: Сірий Змій убив Велларофонта. Підступно вистеживши в горах! Серед людей він був найкращий лицар! Ми були друзі! Аевін пив його кров! Він його дружнього пегаса теж убив! Я запізнився! Аув! Хгаув! Це був герой безстрашний і шляхетний!...
...Пронизливо дививсь у сірі вічі чорноокий і червонокрилий дракон полум’яний... Мовчазная розмова на зворотнім боці думки – щоб не почув Лісіа ненароком: дракони ж бо читають думки легко... Лісіа повернувсь незнамо звідки... Але хто скаже, чи не втече знов? Його аби не сполохати, за кожним порухом думок слід слідкувати... Не думати про те, про що забув Лісіа...
- А, знаєте, я диво тут натрапив неподалік: на березі скелястім, що його ще драконячим звуть, взяли собі й розквітли оор-тікі, мов хвиля полум’яна!
І спалахнули темно золотії очі:
- Оор-тікі побіля Океану! Того не може бути! Полетімо, подивимось!...
...Знов погляди пронизливі очей: пари безмежних, ніби два всесвіти, й двійка таємничих, ніби туманний ранок, коли все ще тільки може розпочатись: вони не знають, в чому тут розгадка, але напевне відчувають, що з Лісіа трапилось щось надзвичайне... Розуміння і порозуміння: Оор-Тікі згоден, що у тому є певний шанс для цих двох...
...Скелястий берег, заквітчаний, закоханий... Примружені вічі п’ють сяйво сонця, що котиться на захід невблаганно: «Сонце! Не полишай мене!»
...Щось, ніби спогад невловимий, спалахує в куточку серця, й відлунює у кутиках очей, вже майже карих, ледь-ледь золотавих: «Не залишай мене віч-на-віч з ніччю! Не залишай мене. Не залишай...»
Аевін повільно ступає серед квітів, довго роздивляється, всмоктує спрагло рідний аромат – тераси Кіріафіариму, вогненно-озерний край, полум’яний смак червоного меду... А Оор-Тікі саме пробує кінчиком язика основу Основи – нектар оксамитної квітки – це його Пошук і його Шлях, його ім’я і сенс його буття, що йому краще не зраджувати...
- А залишімось тут та й заночуєм! Місцина гарна. Затишок під Гребенем знайдемо... А біля Океану зорі завжди великі й гарні...
- Не вірю вухам, Сірий Зміє! Ти вряди-годи лепське щось сказав! І, мушу згодитись – побіля Океану, ще й серед моря цих оор-тікі, на нас чекають дивовижні сни...
- А я, мабуть, залишу вас, і подамся на північ: хочу по слідах гарячих розкрити таїну появи квітів цих на березі безживнім...
- То встигнеш завтра! Друже мій коханий, це ж твої квіти любі пахкотять надвечір! Невже мене залишиш наодинці із моїм лютим ворогом?! Не треба кудись летіти: гарно тут, і втіха розлита у повітрі... І диха Океан... Всі загадки чекатимуть до завтра, а ти мене під крила свої пустиш, терпко-червоні, або я – тебе!..
- Лісіа, хіба є істота в цілім світі, що встояти могла б перед тобою? Мабуть і цей ось кам’яний дракон не зміг відмовити б тобі ні в чому!  – всміхається Оор-Тікі преніжно, а усміхнений дракон – найкраще, що побачить тільки можна по обидва боки від серця Вілларди...
«А я б віддав три чверті свого віку, аби Лісіа розмовляв отак зі мною, а не з іншим кимсь!!!...»

У виярку, де ліс цілується зі степом, влягались спати Кентавр і Нафтальон. У темряві яснів ліхтарик-ніс: у нафтальонів на носу – світлинка, що сяє серед темряви нічної...
- Які великі зорі! Здається, до них можна доторкнутись, якщо навпочіпки стать! Здається, варто руки простягнуть, й вони самі впадуть тобі в долоні, мов яблука достиглі... Мені було наснилось якось, як зоря сама упала в руку... та крізь пальці розталою водою просочилась крижаною...
- А чи знаєш, що зорі – то насправді небесні нафтальони: це їх носи нам світять крізь імлу, розраджують у смутку й шлях вказують?
- На правду схоже! Стрівшись із тобою, я однайшов такий дороговказ, що навіть у ночі не згубиш путь! Аби ж то тільки путь та привела... туди, де віднайду себе!
- ...Хм... чи того лишень ти тільки хочеш?
- ... ... ...І так, і ні: я знаю, що ти маєш на увазі... Я цілу днину думаю про Неї, даремно намагаючись вхопити за хвоста плинкії спогади, що тануть, мов легкий туман на сонці...
- Туман не тане! Туман, це хмара, що прилягла поспати на траві, як ми оце з тобою, а вранці мусить знов до неба линуть, у справах своїх...
- Не перебивай! Я щось хотів сказати... Мені важко добирати слів: це все в полоні легких відчуттів, таких тендітних, що ніяк не виллються в слова... Я відчуваю, що Вона мою поверне пам’ять... А, може, навпаки: як пам’ять повернеться, то вернеться й Вона... Вони пов’язані... Та ж як? І що мені шукати? Й кого шукати? Даремні думки! Годі! Нумо спати!
- А, знаєш, ти не дуже...
- Я сказав спати!!!
-...схожий на кентавра...

...Лісіа снився сон...
...В холоднім лісі, прозорім і пронизанім осіннім свіжим світлом, легким і духм’яним, ніби молоде сухе вино, Лісіа не собою був, а кимось іншим... Вийшовши на галявинку маленьку до дуба, помережаного летючим павутинням, де відпочила вранішня роса, мов низки найдрібніших діамантів, відчув глибокий, наче небо, і гострий, на кохання схожий, спокій... що його дуб злотавий дарував, корінням переплетений з джерельцем... І джерелом оцим Лісіа й був! Він міг до дуба підійти, торкнутися кори обличчям і пучечками пальців, пригорнутись... і був водночас джерелом й ручаєм від самого початку і до тих пір, коли віллється в річечку трохи більшу... Це було дивно якось: час і простір немов місцями помінялися. В одну й ту саму мить народжувався між корінням дуба і помирав, поглинутий рікою лісовою... І вздовж русла ручаю тягнувся час, час життя води плинкої...
...А в часі перпендикулярнім міг собі блукати як завгодно: і дуб, що у обіймах він тримав, мінився, й був то молодим дубком, то сильним деревом, що вкруги нього лишень водити хоровода з іншими б такими ж духами струмкової і стрімкої води, то юним пагоном... Й мінились пори року: весна повільно переходила у зиму, щоб потім миттю перекинутись на літо... Сніг падав навпаки... Дощ йшов звичайно, та краплі завмирали у повітрі... Й світанком день закінчувавсь ясний... Вночі сузір’я так швидко обертались, що переймало дихання... І кожну мить розширювавсь цей світ, захоплював новий чи то час, чи простір...
...І лише дуб був віссю усього буття: надійне щастя, що живе за іншими законами, але перетинається з тобою в одній точці, де ви обидва є одне й те саме, сполука двох світів, єднання нез’єднанного, єдина в усамітненні довічному розрада...
...Залитий сонцем дуб весняний... Пташиним співом втішене гілля... Зелена свіжість листя, вигадливим, вибагливим, складним мереживом танцююча від вітру захопливого, з ароматом гір далеких і близьких галяв, заквітчаних розмаєм диких квітів...
...І ніжний доторк іншої душі... Такої іншої! І рідної такої...
...Й, завмерши на краєчку сну, відчув Лісіа, що обійми ніжні Оор-Тікі, дихання тихе, подібні дуже до легкого того відчуття зі сну... Та хвилею океанською накотив сон інший, і забув Лісіа все те сновидіння, що навіть для свідомості дракона було незбагненним...
...А над ранок наснивсь йому кентавр...
...Туман, нагрітий сонцем, коливався, подібний до білого кита, що був приліг собі на дні морському серед своїх братів... Та час – нагору плисти, щоби повітря свіжого вхопити... а сонний кит все ніжиться собі... Вже інші попливли спокійно вгору: величні і граційні білі хмари, а він усе клубочиться ліниво – холодна і пухка перина, що змусила драконів притиснутись одне до одного так відчайдушно, немов оце в останнє їм стрітись довелось...
Аевін спить окремо – кошенятко сіре, що навіть не розгледіти в тумані, – згорнувся, ніби він іще в яйці: так само одинокий в цілім світі, так само невидющий й невідомий, захований під сірою шкаралупою і впевнений, що світу іншого немає...
Оор-Тікі не спить, хоч дихає спокійно, ніби уві сні, аби був не прокинувся Лісіа... Розпачливо вдивляється темними очима в безмежний простір туманоокеану:
- О, подивитись би у вічі золоті! Знов, як у дитинстві, послухати б про Нефелі-Нефелу тиху казку, що він її колись придумав і любив розповідати!.. Але нам час летіти, білий ките: ми й так вже забарились понад всяку міру!... Лісіа... о, Лісіа...
І, скрушно подивившись на гарячожовті плечі, полум’яний дракон випростався і злетів, розминаючи затерплі крила. І, немов дочекавшись умовного сигналу, туману хмара злетіла і собі...
...Вони разом дивилися згори на двох драконів, що окремо спали серед поля червоних квітів... Все менші й менші, вже й справді ніби кошенята: руде і сіре... І линули до сонця Оор-Тікі і хмарка, наздоганяючи стадо білих китів...
«Лісіа повернувся! Неповної пам’яти: останній спогад – про Велларофонта. Але, я прошу, ви про Розрахунок змовчіть! Нехай-но Аевін спробує... Інакше... Незрозумілі робляться дива... Я спробую відгадку відшукати...»
...Кентавр прокинувся і слухав музику сивої трави... Над ним кружляв метелик білий. Так близько! І так нерішуче... Зелені вічі спрагло стежили за ним: так зблизька роздивитися метелика доводиться не часто... Нарешті сів десь у волоссі, та вмить злетів, наляканий криштальним хихотінням:
- Ти мало, що заквітчаний квітками, тепер ще й і метеликом прикрашений! Король метеликів, мурахів і джмелів!
- Джмелів!? – кентавр рвучко підхопився. Зняв свій вінок і розглядати почав, здивовано й збентежено: квіти не зів’яли й не прим’ялись, так само свіжі й запашні. І, справді, джміль сердитий неквапно порався в одній з квіток, роса на сонці сяяла, й у кожній крапельці жила собі веселка. А в одній квітці зібралось навіть озерце маленьке, і мов в люстерці Кентавр побачив несподівано своє обличчя, й ледь не впустив із рук вінка: це було так, немов побачити відбиток свій в закоханих очах...
- Стережися! – відчайдушний нафтальонів зойк: на них з небес спікірував дракон!
Шалене серце ледь не вискочило з грудей: але то був не сірий і не рудий, а, натомість, кольору щойно пролитої крови, як ті квітки, що у руках тримав Кентавр. Дракон приязно посміхнувся, й до розмови, щоб страху не наводить більше, став:
- Ясного дня і вітру ніжного назустріч! Я перепрошую, що спокій твій порушив, побачив дивну річ, й спитати тебе хочу...
- А ти не вихований геть дракон! Вітаєшся з одним, й на іншого нітрохи не зважаєш!?
- О, нафтальон! Ти, мабуть, з племені Тих-Самих-Нафтальонів, якщо тебе занесло так далеко! Вітаю щиро, ми, дракони, глибоко поважаємо увесь ваш рід!
- Так, я – Нафтальон, а це – Кентавр. А тебе, певно, за традицією цього Шляху, звати Драконом?
- Ні, краще вже клич Оор-Тікі, так само, як ці ніжні квіточки, що привели мене у Ваше товариство...
- Оор-Тікі! Як я не здогадавсь одразу! Друже, можеш буть спокійний: Оор-Тікі – найлагіднійший, найврівноваженіший, найсправедливіший, наймудріший, і, кажуть, взагалі, найкращий з-по-між драконів. Я чув, що Елістар – золотий Пендрагон – у ньому бачить собі спадкоємця. Люди звуть його Повний-Глек-Не-Бряжчить, наяди – Повноводною Рікою, а вогненки – Ніжним Полум’ям. Оор-Тікі! Я мріяв стрітися з тобою!
- А ти обізнаний у справах драконів, як для нафтальона!
- Драконами захоплююсь з дитинства! А став на Шлях своєї Подорожі – то впевнено знав, куди маю йти – до Семиверхого Кіріафіариму...
- Ти навіть правильно Гніздо наше назвав: люди ліниві звуть його «Кіріафаїмом»...
- Це брутально! А я знаю історію всю вашу й родовід ще з часів Авеніру й інших перших драконів вогненних! Я знаю, що й серед драконів був Нафтальон!
- Так, Нефтіс й Авенір назвали сина так свого (він потім став ще й Пендрагоном) на честь твого пращура...
...Та ж ось, нарешті, стрівсь смарагд з гагатом, й дракон пірнув у хвилі океанські, і ледь не потонув в безмежжі тих очей...
- Уффф!... Ти що завгодно, але не кентавр! Де, Нафтальоне, ти зустрів це диво?
- Посеред степу Сивого. Там билися Лісіа і Аевін, а він стояв собі й спокійненько дивився!
- Сміливий! Ну, Кентавре-не-кентавре, то, може скажеш, звідки ти прийшов? Де взяв оцей вінок? Ця загадка бентежить моє серце, тому і прошу тебе розповісти...
Й дракон ліг долі, налаштувавшись слухати, так, аби бути врівень кентаврячого зросту.
- ...Не пам’ятаю я нічого майже!.. Здається, ніби дівчина вдягла мені вінка цього... Але на сон це схоже... Я прокинувся вранці без пам’яти! І поряд не було нікого. Я рушив навмання, зустрів драконів, а потім Нафтальона...
- ...По перше, то таки не сон – вінок як доказ... Ну а прийшов ти в степ од Океану... з Драконячого берега – він з якогось дива вкривсь квітками, такими точно, як в твоїм вінку... Я сумніваюсь, що ти міг прийти сюди аж від Зміївни, до того ж...
І дракон схиливсь до квітів, торкнувся ніжно язиком, понюхав.
- ...Так, це звідтам, жодних сумнівів не маю більше.
- Ти кажеш, Океан... Пригадую солоний вітер, солоні сльози на її очах... Та все даремно! Не пам’ятаю! Може, як вона пішла, то мою пам’ять забрала з собою?
- Всміхаєшся? А, може, в тім є певний сенс... Що скажеш, Нафтальоне?
- Мені здається, мусимо розшукати цю таємничу особу. Воно повинно буть не так вже й важко: як хто побачить такого дивного кентавра, запам’ятати мусить надовго. Вона нам і розкриє таємницю...
- Все це пов’язано з поверненням Лісіа... Дівча те може знати, в чім зв’язок, і де увесь цей час Лісіа був, що навіть в Серці Кіріафіариму його не було видно і відчутно...
- А так в чому була справа, чом Лісіа зник?
- Скорше, втік... Як ти такий обізнаний в історії драконів, то мусиш розуміти деякі речі, що здаються дивними для інших... Нас, драконів, ніколи не було багато (доречі, зараз ми напрочуд розплодились щось): для Віллардійської землі було б заважко викохать нарід чисельний драконів... Й ми воювали люто між собою, аж доки спалахнув Кіріафіарим...
- І, кажуть, всі дракони були звичайні сірі, як Аевін!
- Це так, мій нетерплячий друг маленький. Чи будеш слухать далі? Ну, то слухай! У вогні текучому явивсь драконам їх Бог – Золотий Змій. Він виловив у вулкані саламандр – найперших елементалей – і подарував драконам. Ми кожне маємо свою саламандру: ковтаємо в дитинстві раннім юну дику вогняну істоту. Їх бережемо, мов зіницю ока. Але то інша зовсім історія... Вони подіяли на нас, змінили нашу суть, й ми більш не мали люті до собі подібних, бо ж навіщо? Тепер самі ми контролювали свою чисельність, а не вироджуємось ми тому лишень, що внутрішній вогонь зробив нас мінливими такими, що ми мутуємо раніше, ніж повтори залишать гірше в нашому єстві... Але ми все одно мусимо вести Розрахунок оптимальних поєднань... І коли переходить дракон, від поєднання інших двох народжується новий. І не кохання є тому основою, а тверезий розсуд, точний Розрахунок, й обов’язок... Ми знаємо кохання, як все істинно живе, та змушені приборкувати свої почуття...
- То ж чому, не зважаючи на Розрахунок, стає вас більше й більше?
- Тому, Нафтальоне, що чомусь стали частими єднання, коли від двох драконів народжується двоє: у кожного своє драконеня. Ми з Хрісаором – саме цей випадок... Ну от, і коли двадцять років тому Вінценгеторікс перейшов, то Хрісаор, мій брат, що, – наступник Беллуезера, – тепер веде Розрахунок, визначив оптимум для Аевіна й Лісіа... А вони здавна були вороги... А тут ще і Аевін, засмучений смертю другого й останнього батька, жорстоко розправився з одним людським лицарем, який вполював найулюбленіше з його створінь – Химеру... Дракони побилися. А одразу потому їх покликано було до Гнізда, де Хрісаор при всіх врочисто повідомив результат Розрахунку... Лісіа категорично був не згодний, доволі неприємна вийшла сцена... Але присуд Елістара був невблаганний... Лісіа залишив Кіріафіарим, а потім щез... І Розрахунок знов вказав на Білозірочку, і разом з Габрі вони створили Лілею та Варданіса. І це при тому, що Білозірочка вже був відзначився по смерті Беллуезера: вони з Павліком вже були створили Лаванду і Аліа... Тому в тому, що більшає драконів, є трішечки провини ще й Лісіа!
- Але ж у вас, драконів, і звичаї!!! Я розумію добре того Лісіа! Бідолаха! Як можна за вказівкою... кохати!? Ще й ворога!?
- Я попереджав, Кентавре, що не для всіх це зрозуміло: Вілларда не такий вже і великий світ, щоби віддати його на поталу почуттям...
- А що такого особливого є в Аевіні й Лісіа?
- Мій сріблястий друже, у них – найкоротші лінії до драконів-ні-звідки, до того ж ще й батьки – результат партеногенетичного повтору. І одне одному вони – далека кров.
- Як на мене, то це занадто складно, я майже нічого не зрозумів, та одне добре втямив: драконом би я бути не хотів!
- Кентавре, ось дивлюся я на тебе, й мені здається, що зелені вічі твої драконові належать... Але перевірити це можна, лише спопеливши тебе в полум’ї моєму... Як щось лишиться, то ти є дракон...
- Щось мені не подобається зовсім ця ідея!
- Я й сам не ризикну, бо потім не пробачу собі загибелі твоєї! Щось у тобі, певно, є...
- Я вже казав, ми мусим Сфінгу розшукати! – утрутився в розмову Нафтальон.
- У Наастоні зараз неспокійно...
- А можна ще одне маленьке запитання?
- Цікавий Нафтальоне, ну запитуй!
- А що це за дракони, що нізвідки?
- Це влучне запитання... Мені здається, в тому і є розгадка зникнення Лісіа, чи, радше, втечі... Таких випадків було лише три: невдовзі по виверженні Кіріафіариму з’явилися Феб і Кетцалькоатль, а за епохи Нафтальону – незнамо звідки Василіск був прилетів... Вони розповідали про великий світ, де місця для драконів було досить, щоб вільно жити і кохати вільно... Той же Василіск – нова і свіжа кров – ігнорував був Розрахунок, й чекав аж близько півтисячі років свого кохання – Пендрагона Вереса, а що потім Верес за велінням Розрахунку був поєднавсь з Міеррі, то Василіск смак втратив до життя, і, не пробачивши, десь в Білім степу перейшов від нудьги і суму...
- Я вже наслухався достатньо драконячих історій! То надвечір краще сісти біля вогнища і слухати собі тих давніх оповідок! А зараз скільки можна час гаяти! Вже в мене з нетерплячки аж чешуться копита, і серце ятрить бажання схоже більш на спрагу Її нарешті відшукати – іще одну втікачку!
- Ну то до Наастону?
- До Наастону! Кентавре, то я знов поїду на тобі?

...Сидів, мов кішка, обхопивши ноги сильним хвостом. Дививсь на Океан:
- Оор-Тікі полетів...
- Так.
- Не попрощавшись навіть...
- Ти, коли був щез, також ні з ким не попрощався.
- То все це правда? Я дійсно десь зникав? І скільки минуло часу відтоді?
- Майже двадцять років...
- Аж двадцять років... Хоча це ніби-то лиш дещиця мала від драконячого віку, але цей час так усього багато може містити у собі!.. А я з усього того не пам’ятаю геть нічого!.. Є тільки вельми дивні сни... То може я був просто спав? Таке з людьми буває...
- А чом тоді тебе не було видно у Серці? Лісіа, тут не все так просто...
- І що за весь цей час цікавого відбулося на схилах Кіріафіариму й на Вілларді?
- У Білозірочки і Габрі знайшлися, відповідно, Лілея і Варданіс: срібний і кольору слонової кістки.
- Незвичні кольори... А що, виходить Білозірочка знов відзначився?
Всміхнулись одне одному.
- Це вже втретє підряд... Може, Вілларді потрібно більше драконів?
- Може, тому і ти повернувся?
- А чому знову Білозірочка, а не Хрісаор чи Оор-Тікі, чи не Ти, наприклад?
- Слухай, друже, спитай-но в Хрісаора: це він Розрахунок веде, а не я!
- По-перше, я тобі не друг...
- Ніж знов сваритись, то краще полетімо на рідні схили й полонини! («Якого небезпечного предмету торкнулись у розмові ми своїй!»)
- Летімо... А що ці молоді дракони, в чому є Шлях їх?
- ...Лілея – ще не зрозуміло, а Варданіс досліджує ундін...
- О!
- Нещодавно їм довірили охорону Сивого степу та Зміївни...
- А чом не їх зустрів я у степу, а тебе??
- ...То, мабуть, Доля...
- Знов твої недолугі жарти! Гайда додому!

...Здавалося б, що ліс – не краще місце для дракона, але складає крила дивний звір і притискає щільно до тулуба, й гнучкий, мов ящірка велика, граційно танцює між дерев:
- Не думав, що дракону в лісі зручно...
- Ми називаємо це зміїним танком. Кентавре, іншої нема істоти в світі, щоб зручно почувалась де завгодно. Колись дракони навіть в Океані були своїми, та часи змінились, й тепер в собі ми носим саламандр, й з водою мусим бути обережні. І тільки сніг чи крига зашкодити не можуть маленьким нашим подругам, що вже назавжди стали частиною нас самих невід’ємною...
...А ліс принишк і спостерігав без зайвої довіри за трійкою відвідувачів дивних. Крізь щільне листя розсіювалось сонце, ніби дощ... Й тривога солодка (так, ніби закохатися чи вмерти невдовзі доведеться, а ти не втямиш навіть, про що саме тебе твоє попереджає серце) вповзала в душі трьох шукачів...
- Так, певно, в Наастоні щось змінилось, птахи замовкли, вся звірина поховалась...
- Дивіться-но! – Нафтальон вже давно зіскочив зі зручної спини долі і нишпорив собі у запашнім опалім листі, вдихаючи повітря смаковите, майже таке, як вдома...
...Стоїть собі мурашник... порожній, а над ним давно вже павутиння не снував павук – у ньому листя й гілочки, й продерті дірки ніхто не лагодив давно...
- Куди усі поділись?
- Ти маєш рацію, наш друже срібловухий... Дивуюсь, що й дерева не пішли й собі кудись із усіма...
- Доречі, а чи хто з вас уміє розмовляти з деревами, або, хоча б із квітом-зелом?
- Це жарт, Кентавре?
- Зовсім ні, Драконе, коли тобі так залежить на отих оор-тікі, то, може, знаєш ти квіткову мову? Та дівчина, що ми її шукаєм, уміла розмовлять з деревами і, навіть, з ручаями... Вона розповідала...
- То це Фея!
- Це вміють тілько феї!
Злилися голоси: сріблястий і червоний – закляклих від здивування дракона й Нафтальона.
- Це Фея! Три роки тому, як я ще був малий, у нашім Наастоні, меншім браті цього, була з’явилась Фея, а за рік пішла... Вона була чудова! Справжнє диво! Розрадлива і чуйна, смутна й щаслива – вона своїм світлим сяйвом напувала цілий ліс, й він помолодшав, знов відчув життя жагу, розквіт і зазеленів ясним і юним листям... То були часи надзвичайної втіхи!
-А чом вона пішла? – питальний погляд очей таких темних, немов глибока ніч...
-У Лісі народилось джерело, й ручай побіг, шукаючи дороги, а що не стрів він лісових озер, то трапив аж до річки Золотинки. То він з собою Фею і покликав... Ліс засмутивсь був ненадовго, а що мав тепер надію, то швидко сум його й минув. А Серце-Древо відтоді стоїть заквітчане однорожими квітками!
-Квіти Однорогів! Про них Вілларда вже давно забула! Вигаднику! Дракона надурити?! Відколи світу явлено пегасів дурнуватих, про однорогів навіть вже й не чути!
-А мені здається... ніби я колись... стрічав єдинорогів...
-Кентавре, Ти прийшов не знати звідки, і кажеш... Що то робиться довкруж! Я мушу полетіти до Наастону Малого, подивлюся на той новий ручай й на Серце-Дерево!
-А як же Сфінга? – сріблячок захвилювався: не хтілось бо з драконом розлучатись.
-І чом пегасів ти назвав дурними?
-Вже і Кентавр питання задає! То, може, ти цікавість підхопив у довгохвостого товариша нашого? Ти краще нам скажи, хто ж дівчина ота: кентавриця, чи фея?
-Аби ж я знав, що фея є такеє!
-Феєю стає той, хто помер надзвичайною смертю і прожив незвичайне життя.
-Тому їх в світі дуже-дуже мало!
-Й вони мінливі, ніби полум’я, чи небо, чи Океан... То, може, твоя фея, Нафтальоне, перетворилася на дівчину Твою, Кентавре?
-А, може, у Великім Наастоні Вона з’явилась, тому й скликано усіх Її вітати?
-Це слушна думка, мій маленький друже... тож, мусим розпитати! І йти до Серця Лісу.
-Тут жодної душі! Кого спитаєш?
-Кентавре, що ти про драконів знаєш! Ми чуєм одне-одного далеко. Спитаю я в Аліа, що з цим Лісом: він мусить знати, це його Служіння.
-Алія?! Це ім’я я вже десь чув!
-Аліа! То людськая форма цього ймення: ой полюбляють люди називати дітей своїх драконячими іменами! – і вмить темні очі стали ще глибшими: Оор-Тікі пішов собі шукать Аліа...

...Серед зелених хвиль річкових височив білий бескид...
- Може, зайдеш у гості?
- Драконячий Зуб! На ньому ж повно усіляких потвор! – але Лісіа уповільнив лет й, кружляючи, почав знижуватись...
- Вже двадцять років я не створюю життя нового... Химера був останній мій шедевр...
- Шедевр! Ще й скажеш! Лев’ячі голова й погруддя, тулуб кози і довгий хвіст зміїний! Хіба у тому є якась краса?! – на білій скелі сиділи дракони, одне навпроти одного...
- ...В краси облич багато... Вона буває легка, очевидна. А бува – прихована, глибока, її важче відчути... А ти спробуй, відшукай! Не ту, що легко йде в твої долоні, немов вже кимсь приручене звірятко, для всіх приязне й зрозуміле; а ту, що злякано ховається у хащах, невловима й прудка! Коли її довіру завоюєш, краса ота, для тебе лиш відкрита, твоєю буде, й більше нічиєю... вона не ткнеться носиком вологим ані в чиє інше плече, її ніхто у тебе не вкраде, для всіх, крім тебе, не зрозумілу... Можуть тілько вбити! Ізнищити, як все, що є незрозумілим! О, люди, геть не здатні подолати страх любов’ю! О, моя Химеро, витвір рук моїх!
...У розпачі, що з самісіньких глибин серця Аевіна підняли хвилі пам’яті нагору, змій сірий білий камінь обхопив (що ніби завжди ріс собі зі скелі), чутливі пальці стиснулись, і кігті судомно прошкрябали нові глибокі смуги – лишень тепер Лісіа усвідомив, що то не дивні письмена на камені тім вирізані, а сліди від гострих пазурів, що вигадливо покреслили його геть увесь з усіх боків...
Мовчав Лісіа.
А Аевін – ...плакав...

...Ось тьмяні очі стали знов ясними – Оор-Тікі товаришів окинув безмежним поглядом, зітхнув, і, після паузи, промовив:
- Аліа – разом з мешканцями лісу. Вони і справді всі – побіля Серця. Та інша справа їх покликала туди: не фею Ліс зустрів – втрачає Сфінгу... Для неї Час прийшов... Залишить Наастон й подасться в гори... Я Сфінгу знаю вже давно, і сумно, що істота ця безсмертна... прекрасна! Надзвичайна! Неповторна! Має... залишити... цей світ...
- То мусим поспішати!
- Нафтальоне, прощання це затягнеться надовго: адже кожне лісове створіння прийшло почути, що саме йому скаже дивна Сфінга... і дехто з зовнішніх, кого до Лісу доля привела, як нас оце...
- Або Аліа?
- Ну, Аліа в Лісі – свій... Ти мав би того знати, Нафтальоне!
...Й мовчанка залягла... І стала зрозумілою та туга, що Лісом розлилась: втрачати друга – повільно й безнадійно – завжди важко...
- То кожна жабка, ящірка, комашка... пішла до Серця Лісу поспитатись...
- Не бачу жадної причини посміхатись! Кентавре, всі, ким рухає життя: і очевидне, і не зрозуміле до пуття, – усі бажають істинного слова... А Сфінга знає геть усі і мови, й псевдомови, а, може, навіть Першомову... І, як вже розтулить свої вуста, то з них злітає істина проста, метеликовокрило легка, і важка, що неї не утримати в руках... Коли в останнє бачилися з Нею... Я з певним острахом до Сфінги знов іду... Вона казала, що наступна зустріч буде останньою, а ще...
- Просто маячня якась! Дракон боїться сфінкса, що називає другом, нафтальон каже, що з феєю знайомий, а в лісі геть все вимерло, він ніби дихати забув! І серед всього цього – я – незрозуміло хто, чому й навіщо! Все геть обридло! Краще б мене знищив був хтось з тих двох драконів лютих!
Перезирнулись: «Що то за облуда?» – «Ти, може, щось таке сказав, що зачепило шлях до спогаду якогось?».
Кентавр став дибки, вгатив копитами в перше-ліпше дерево, що трапилось у нього на шляху, й понісся карколомно в самі хащі...
- Хай собі! Заспокоїться! Ходімо, знайдем потім: я в Доторку до нього, відколи у очах зелених побачив був ніби відлуння дракона... Все ‘дно в Лісі – порожньо...
- Ти, дерево, пробач йому, будь ласка: то йому дуже боляче!

...Аж побачив незнайомого дракона: молочно-білий з кремовим, він описував широкі кола довкруж бескида. За мить Аевін теж його уздрів і ніби машкарою вкрив обличчя:
- Варданіс! Як приємно, що саме ти стрічаєш нас на межі рідної землі! Знайомся – це блукач Лісіа!
- Лісіа! Кажуть, що, якби не ти, то не було б мене!
«Тихо! Хгаув! Він не знааає!»
-І то чому ж?
-...
-А де Лілея, брат твій? – швидке питання не дуже рятувало: хоча Лісіа геть нічого не міг второпати, сумнівом і роздратованим здивуванням так и світились його очі.
-Хг, Лілея в Сивім степу десь сховався: сріблястий, він на срібно-сірім тлі принишкнуть полюбляє й ніжитись на сонці, невидимий згори і до сірого пагорба подібний, спостеріга, що діється довкруж, та не втручається у танок степового життя...
-А як твої ундіни?
-Я щойно від Ундініель. Наяди кажуть, щось непокоїть їх елементалів. І скарги все частішають, я навіть і не знаю, звідки той неспокій у ріці Зміївні...
-Летимо з нами до Кіріафіариму! Нам час з’явитись перед ясні очі Елістару, а ти доповіси власновіч про ундін і відпочинеш на червоних полонинах! («Ти тільки не питай дурниць в Лісіа!»)
-Згода! («Згода!»)
На білім тлі – ширококрилі тіні – величні і лякаюче граційні. Десь там, внизу – маленькі крапки-люди: збирають в Білім степу білий мед... І відчайдушно лине аромат білозірочки, такий пронизливий, що Лісіа робиться млосно, терпнуть крила, і накочується видіння: кентавр на лісовій галяві качається в траві, мов навіжений, розпачливо зриває з голови вінка, і роздирає його на лахміття... Криваві пелюстки зім’яті падають в траву, та не дають їм спокою стрункі копита, аж він, безсилий, падає в траву... Пада на траву... Він пада... Пада... Падіння... Це теж політ... Але...
Варданіс та Аевін підхоплюють непритомного Лісіа й на крилах насуть аж у кратер Кіріафіариму...
...Золотий блакитноокий змій трима в долонях видовжене обличчя Лісіа, пильно дивиться у вічі:
- Непроникним муром закриті двадцятирічні спогади Лісіа... Насправді там спресовано часу набагато-багато більше... То ти кажеш, він мав людську подобу, як ви стрілись?
- Так. Він дівчиною був. Засмученою, наскільки я знаюся на людях. Питав у когось: «Хто я?»
- Аевін! Чом ти не сказав мені нічого?!
- Лісіа, заспокойся, я спробував, а ти одразу – в бійку! Ти не хтів вірити мені, до слів не дослухався...
- Пробі! В Лісіа стан не зовсім рівноважний. Він потребує відпочинку. Я думаю, що подорож на східну північ, в країну криги й снігу, дозволить тобі віднайти баланс, Лісіа. («І там нема кому питатися про речі небезпечні, а ти, Аевіне, полетиш разом із ним!»)
- Елістаре, то, може, я разом з Лісіа полечу? Якщо він, певна річ, не буде проти?
На мить Лісіа ніби спалахнув, але одразу пригадався білий бескид (і сльози! сльози!) та Білий степ (й падіння в білий сум).
- Хай летить... мені усе одно...

- О, Хрісаоре!
- Лісіа!!! Ну нарешті!
Як щира втіха робить променистим обличчя сріблясто чорного дракона! Як грайливо він видихає полум’я в повітря! Як ніжно сплітаються довгі чорні і колір-осіннього-листу пальці!
- О, Хрісаоре! Я в тебе був щось запитать хотів!
- Потім, потім, не поспішай, дай в твої очі надивитись золотії! («Аевіне! Ти тільки не лишай нас наодинці, бо я збрехать Лісіа не зумію!»)
- Як я скучив за тобою! Я най не уявляв, допоки не зустрів! Так би і роздушив тебе в обіймах! На шкірі твоїй зоряно нічній, ти пам’ятаєш? ми відшукували знані нам сузір’я? Й нових вигадували... Ти. Я. Оор-Тікі... Він тут?
- Щось з відчуттями трапилось твоїми... Оор-Тікі – у Наастонськім лісі... О-ахх! Мене кличе Елістар! Побачимось! І, знаєш, я щасливий, що ти повернувся...

- ...Я назбирав тут хмизу... То, може, зробимо вогнище?
- Мій друже, і з яких же то часів нафтальони полюбили вогонь?
- То не всі нафтальони, а тільки, мабуть, я... бо я драконами захоплююсь, відколи себе пам’ятаю. А що таке дракони без вогню?
- Хга! Ну ось тобі й багаття!
- Тепер би ще і гарну оповідку!..
- Про що ж тобі, мій друже сяючий, повісти?
- Хтось обіцяв мені був розказати, чом пегаси недолугими звуться серед драконів!
- Кентавре!
- З поверненням! ...А де...?
- Облиш. І не нагадуй!
- Нууу, добре. Слухайте-но.
...Як вже були дракони щирими і милосердними, з’явився на Вілларді новий нарід крилатий. І в небі привітали їх дракони, і небом приязно вони ділились... А пегаси на захід-півночи тихенько оселились, в Блакитних горах, високих і небезпечних, аби ніхто дістатись їх не міг із тих, що не вміють небо міряти крильми... Там серед гір простерлася долина – благословений Лавендер... Й на схилах гір також лаванда квітне... Й пегаси першими побачили в цих квітах запашних Основу повітряного чаклунства. То це вони подарували драконам ту лаванду, що квітне зараз на Лавандових пагорбах на схід від Кіріафіариму... А їм дракони – оор-тікі, та не прижились квітки вогняні в холодних горах... Отак й жили вони собі, і мирно, й дружньо, аж поки... Як от дракони є швидкими на гнів, так і пегаси мали певну ваду: як думка в них народжувалась, просто одразу вони її намагались спробувать на смак. Поспішність – вона була властива всім пегасам, а надто ж – Злотогриву. Кмітливий і талановитий, він жив серед драконів, був добрим гостем на Гнізді, у Вирії серед вогненків друзів мав, і, часом, Білий степ патрулював. І білозірочку – свою чар-зілля-квітку охороняв від привидів... Йому замало було надихати, замало крил і спроможності літати, замало знань із магії повітря... Ось білий мед! Як викликати воду? Подарувати як річкам підземним смак свободи? Він мав талант. І мав талан жорстокий. Він безліч спроб зробив, аж поки не викресав копитом золотим із-під землі джерельце... Тільки силу не впокорив. Й фонтан потужний перетворив притьмом на озеро видолинок посеред пагорбів, де на сонці ніжились улюблениці драконів дружніх – дикі саламандри... Крила врятували його від вірної загибелі у виру водяному, та не від виру люті вогняної драконячої. Якщо дракон – у розпачі і в гніві, то лише ті, хто далеко, щасливі... Не стримати шал болю і одчаю... Що вже я спокійний, але і сам це знаю... Так Авенір, найперший Пендрагон, ізпопелив був Злотогрива вщент. Піднявся лемент, і усі пегаси, що у драконячім краю були гостями, здійнялись в небо і втекли швиденько. Відтоді пегаси ненавидять драконів і бояться, дракони їх дурними називають... А Авенір, хоч був і пожалів про цей випадок, про свій швидкий гнів, невдовзі потому думку свою перемінив: ручай, що із озерка витікав, впадав у інший, а той – в ріку Зміївну... Й наяди почали скаржитись на диких неприборканих істот, що досі їх Вілларда не знала зовсім... Саламандри не загинули. Вони змінились. Так у цей світ прийшли ундіни – елементалі другі. А коли ще дві породи з’являться – почнеться битва всіх стихій і світ загине, роздертий і потрощений на друзки... І це – провина Золотогрива... Ундін приборкали наяди, й охороняють, як ми своїх саламандр – немов зіницю ока... А озеро те зветься Іпокрена, і, кажуть, хто нап’ється з нього, той натхнення отримає на все життя... А ручай той зоветься Ундінієль...
Всі сплять... Чудово! Такі спокійні і ясні обличчя... Може сон розрадить і мене...
Місяць, жовтогарячий, мов Лісіа, завмер над обрієм перш ніж закотитись. Зорі палали...

Стривожене щастя – ось що відчував Аевін: він ніби став порожнім, саламандра застрягла десь у горлі, ховаючись від лоскотлових сніжинок пуху з молодих тополь, нагрітих солодким сонцем... Він відчував, як десь всередині зривається вітерець, і підхоплює пасма тополиння, і ця лоскотна тривога, чи то щастя, чи то передчуття якогось дива, наповнювало його так, що хотілось видихнуть вогнем, але налякана саламандра склубочилась, заклякла, так, що годі було і думати навіть і про дихання, не те, що про вогонь...
...Надходив ранок, і червоне сонце збудило Лісіа:
- Сонце! День новий прийшов! Як спалося, Аевіне? – й, не зачекавши на відповідь, – То летімо далі? Туди, де ліс засніжений стоїть!
...Яка покора в погляді сталевім! Але, захоплений, на те не зважає Лісіа: рожеві хмари, сонце золоте, пронизливо блакитне щире небо і білий сніг незайманий, невинний – усю свідомість його захопили...
Ледь зміг здолати свою незбагненну німоту Аевін:
- Ранок цей... Він снігом, ніби ковдрою, укритий,... синім небом сповитий,... сонцем ясним розцілований в обидві щоки...
- І цього ранку у тобі поет прокинувся? Летімо!
...Полетіли... Вже хмари – все щільніші, і вітер стишує свій лет... Лісочок у долині... Туман...
- Пірнаємо!
...Гілки дерев – мереживо, прошите голками замерзлого туману – мов з цукру зроблені...
...Туман, сивий, мов очі сліпого однорога...
...Солодкий сніг, що так чудово п’ється з пальців...
...Безмежна втіха...
Два засніжені дракони... два дракони, що, бавлячися, обсипають одне одного голчастою памороззю... два дракони, що граються у хованки в тумані... що лижуть гілки, інкрустовані інеєм... два дракони, що пірнають у глибокий сніг, і розкривають в ньому крила назустріч одне одному... два дракони, що, геть стомлені, лежать обличчям до обличчя (один – на схід хвостом, на захід – інший) і дивляться збентежено у вічі одне одному...
-...
-...
- А, знаєш, син Велларофонта вже півроку як одружився з королівною...
- Невже?
- Тепер вони – володарі Лархіму і краю людей...
- А як же старий король? Невже помер?
- Ні. Втратив розум. Шукає однорога, бідолаха... Каже, що йому стрічався останній одноріг, що він був наречений його доньки... й блука старий король, геть занедбаний, цим світом, або світом своєї маячні...
- Я розумом погоджуюсь з тобою, але серцем... Я дивним чином серцем згоден зі старим, чомусь я його смуток розумію... Я вірю королю! Немов я сам був бачив однорога...
... І – пильний погляд срібних-ледь-блакитних очей...
- Не дивись на мене так!
- Лісіа, Сонце вранішнє! Хіба з тобою ми не є щасливі тут? Чом ти не хоч відкрити свого серця? Хіба не бачиш – я тебе кохаю! Чому мені надії не даси? Чому на мій вогонь ти не відповіси? Ми ж краща пара серед всіх драконів! Чом забираєш ти свою долоню із моїх пальців? Чом? ЧОМ? Чому? Чому? ЧОМУ?!!! У твоїх золотих очах я бачу співчуття і дрібочку кохання... Дай зрости зерняткові цьому! Я ладен поливать його сльозами й кров’ю!...
- Кохати...боляче! Кохати ... – це жахливо! Тортури люті! Мука незбагненна! Ти кожної секунди прагнеш вмерти і спрагло хочеш жити водночас... І тебе мов пришито золотими нитками до іншого когось.... Когось того, для кого ти – розгорнутий сувій... Когось, перед ким ти безпорадний і беззбройний, впокорений... немов не маєш іклів і пазурів, і міцної шкіри... Так! Шкіру ніби знято, і кожен нерв оголено! І твоє серце пломеніє вже не у клітці ребер (тремтливий птах!), а у розітнутих грудях: сильне і сміливе, байдуже до націленого списа, байдуже до льодяних стріл образ і сумнівів, байдуже навіть до байдужості того, кому б його тримати у руках! Ти повнишся буттям усього світу, ти квітнеш, як усі сади й гаї весняні разом, ти проростаєш корінням у того, хто є тепер єдиний сенс і правда... А потім... ! ВСЕ!!! й нема ... нічого... і тебе нема... тому що,... може бути щось до того..., а вже потому... нічого не має і не може бути... Я більш не хочу пить ції отрути!!! Не можу більше знести я такого! Залиш мене! Залиш мене самого! НАЗАВЖДИ!!!

- Хай твоя дружина власноруч кине Книгу у річечку, що в той рік народилась, коли в руках ї Книга опинилась...
...Молодий король здивований пішов...
...А філігранна левожінка повернулася обличчям до прибульців, струснула гривою і ніжно посміхнулась:
- О! Ах-оооо-ах! Оор-Тікі! Чекала я на тебе!
- Вітаю, друже! – Поруч став дракон колір-міді-на-свіжому-зламі!
- Вітаємо! – привіт вже від усього товариства лісового: такого годі і побачити деінде – ведмеді, лиси і вовки, кролі, олені, косулі, зайці й вивірки – разом! Великі – поряд із малими! І всі поєднані в одному поруху назустріч! Одностайні!
Вклонилися дракон, Кентавр і Нафтальон. А Сфінга зіскочила з великої гранітної брили, що на ній була сиділа, і підійшла впритул до Оор-Тікі:
- Ти будеш деревом на березі Її. А відповідь шукати слід не в однойменних квітах, а там, де розливається безмежний аромат життя....
І випустила блискавку із пальців, у прямокутну сіру ту гранітну брилу...
- Ти більше нічого мені не скажеш?
Вона ніжно посміхається і мовить:
- Дякую!
До Нафтальона:
- Одне й те саме...
До Кентавра:
- Ти цьому світові належиш, і, водночас, не належиш. Шукай на відповідь у серці. Там знайдеш собі істинно подібних. А потім мусиш зачекати...
Аж враз змінилась на лиці і ніби не своїми мовила вустами:

... Метеличок зі зламаним крилом...
Злетіти хоче, але пада долі.
У безпорадних рухах стільки болю!..
... Чом Ти не проминув? Помітив чом?

Вітрильця кольорові марно пил
Хвилюють хідниковий. І навіщо
Ти зупинивсь і нахилився ближче? –
Не додаси ж йому снаги і сил!..

Потримаєш поламане життя,
Посадовиш на гілку, і побачиш,
Як він злетить, та впаде долі, наче
Засохлий лист, осіннєє сміття...

... Метелик з понівеченим крилом...
Навіщо крила мати, щоб зламати?
Навіщо воля, як існують грати?
Навіщо щастя, що мине притьмом?...

...Немов прокинулась:
- Лишайтеся разом із нами тут до завтра, а ранок як настане – розійдемося кожне своїм шляхом... А Ти, Оор-Тікі, будь ласка, розповінь нам казку!


                (–це Ти...)