Шiсть хвилин до

А ведь главная, самая сильная боль, может, не в ранах, а вот, что вот знаешь наверно, что вот через час, потом через десять минут, потом через полминуты, потом теперь, вот сейчас - душа из тела вылетит, и что человеком уж больше не будешь, и что это уж наверно; главное то, что наверно. Вот как голову кладешь под самый нож и слышишь, как он склизнет над головой, вот эти-то четверть секунды всего и страшне…
Федр Михайлович Достоевский «Идиот»

Пролог
Чи є нормою моралі, релігійною нормою вбивати людину, коли вона когось вбила? Чи се нам не кажуть, що за зло відповідай добром? Чи виховуємо ми людей, чи се нація стає холодною й безсердечною, що прагне помсти? Чи се вони самі, чи ми їх штовхаємо на злочин?
Чи хапаються люди за своє життя, як за щось святе? Чи мають вони чуття цінності? Та що для них найцінніше?
Та що таке я тут вам кажу? неначе мене хтось почує.
Ніхто не має права вказувати вам. Ніхто не в праві наказувати. Є лише ви, і тільки.  Ніхто крім вас не відповідає за ваше життя.
Батьки? Так, вони дали життя, але вони не в праві керувати ним.
Господь Бог? Тільки у Вашому серці є той єдиний Бог, навіть якщо не вірите у нього, є він. Він не має певних планів на Вас – він лише дивиться. Він не допомагає – він лише усе прощає. Собі допомогти можете тільки Ви. Й тільки Ви можете собі завдати шкоди: навіть не оточуючі, що підштовхують Вас на вчинки.
Є тільки Ви, Ваш розум, Ваша влада.
Усе інше – фон. Це декорації. Для Вас. Тут театр одного актора.
Кожен з людей розумний. Кожен розумний по-своєму.
Кожен має право на другий шанс. Не кожен може його отримати.
Кожен в праві вирішувати, що йому робити.
Але тільки обранні знають, що сценарій пише доля.

 

360 секунд…

У голові щось таке страшне паморочиться.
Неначе й розумію я, що ось він я. Та розумію, де я й як. Але.
Усі мої переживання – усе лише навколо однієї думки, такої страшної… Такої страшної, матінко ріднесенька, невже буває так страшно?!
От йду я, й ведуть мене до ешафоту… Йде сніг… Сніг? Давно ж тебе я не бачив… Ба!..  мені вкрили стежку, як якомусь царю, чимось білим та м’яким!
Гей, ти!... Небо… Так не ввічливо!... Ти кидаєш у мене снігом знаючи, що я до тебе не докину!... Чи це ти мене втішаєш?... Втішаєш…

329 секунд…

О, який чоловік!.. Яка борода брудна та сплутана! Невже ж холостий?... О, а цей – такий молодий, а очі, очі! Які жахливі!
Скільки ж злості, ненависті, відрази може сховатися за цим привабливим обличчям?... Скільки ж болі, скільки ж смертей скоять ці очі?...
Ой, а цей такий цікавий! Дивиться на мене, неначе я книга якась відкрита, й жадібно зжирає мене очима, неначе той читач, що всотує, як губка, слова: слово за словом, речення за реченням, сторінка за сторінкою. І не зупиняється, й безсердечно мацає руками душу, а потім й залишає десь на полиці, вкриватися столітньою пилюкою…
Ладен побитися об заклад, що це дівчина!... Хоча… Хоча ні, помилився… Чого ж ти, дурнику маленький, сльози ллєш?.. От дурне, не він же зараз ступить на ешафот. А розуміє дитя, розуміє!.. Ви чули, він розуміє!

296 секунд…

От перша сходинка. Які ж довгі ці східці, Господи!...
Завжди ненавидів я ці довгі східці – кому ж вони потрібні?! … А зараз усе віддав, аби вони безкінечні були… Без-кі-неч-ні…
Друга сходинка. Що ж коїться зі мною?... Ноги, чого не слухаєтеся?... Що, знаєте, паршиві, що до кінця мене несете?..
Третя сходинка. А що буде, якщо я послизнуся, та й униз полечу, та й шию зверну? Ні-ні-ні! Я маю ще право прожити ці сходинки! Я маю право: так зазначено у моєму вироку!! Маю, чуєте?!!!
Четверта сходинка. Чого це я?... Чого, чого?... Ну, ось він, кінець, нічого не зробиш, чого ж мене так трусить? Чого це зі мною? Що сталось? Чому у мене горло здавлює? Чому дихати не можу? Ні, ні-ні, ще рано! Ще дуже рано! Мені ще цілих п’ять сходинок жити! 

248 секунд…

А що, якби залишився?... А що, якби?... Кожну б хвилиночку за ціле життя рахував! Кожну секунду, й усіх би навчав! Усім розповів!... Та й вічність, вічність попереду! Цілісінька й нескінченна! …
Та що таке мені думається?... Яке ще «якби»?!.. Усе напевно, усе напевно! Задзвенить лезо над головою, задзвенить! Заспіває воно свою коротку пісню, ще й як заспіває! Хоч коротку, та й тривалістю у ціле життя…
От і шоста сходинка…

226 секунд…

Що, що се?.. Що се?... У голові жар, немає повітря у грудях, щось горло здавлює й тіло неначе у повітрі!.. Що, невже падаю?.. Як, як, мене підняли?!!
- Залиште! Залиште мене, ще дві сходинки!! Ви не дали мені пройти дві сходинки!!! Нелюди, цілі дві сходинки!..
Відчайдушний який крик… чи з моїх грудей?... Чи це з моїх очей вода ллється?... Чи мої ці мокрі замерзлі щоки?... Чи вони це?... Чи мої?...

187 секунд…

От ступаю, ступаю я по ешафоту, а ноги й не йдуть… Нема, нема нікого навкруги – тільки я. Тільки я? Чому ж не тікаю? Чому ж не біжу звідси? Чому, чому, з цього страшного місця… Та помовч ти хоч трохи, священику, не до тебе зараз – я ноги вмовити не можу… Не можу я ноги вмовити, і край!
Не хочу помирати! Страшно помирати!
Ось, ще хвилиночка, чи трошки більше, чи дві, й не буде мене. Й нічого не буде, й кінчиться… Як жахливо, жахливо!... А пам’ятаю, пам’ятаю я ті поля золотаві, ті соковиті яблука, що се мені матусенька дала, та як напхав їх у кишеню та й за хату; й далеко-далеко, аж за край: що ж там, за краєм?... Чи то кит, чи то черепаха трьох слонів отих величезних тримає? Та й не хочеться їм їсти?... Я б дав! Повні ж кишені яблук!
Та не штовхайте ж мене у спину!!!

65 секунд…

На коліна?... На коліна… Не можу встати – впав… Усі колись впадуть на коліна перед смертю. Чи старими, чи вродливими… Найстрашніше, коли вже нічого не болить, а дитина… Дитина…
Найстрашніше це думати… Думати, господи, чому ж я ще живий?!! Ти що, смієшся з мене, чи знущаєшся?!! Ну коли вже, коли?!!

23 секунди…

От, от, чую – лезо над шиєю… Над шиєю лезо, й зараз відлетить моя голова, та впаде он у той кошик… Так, побачив…
Закрити очі…
Пробач мені, кохана, заради усього святого, пробач…
Пробачте дітки за батька…
Пробачте, що не повернуся…

15 секунд…

Що?.. Що?... Мого хтось плеча торкнувсь?... Та ні… Та ні…

5 секунд…

- Хлопче, йди, йди з богом, тебе простили!... Судді простили, йди!...
 
1 секунда…
Ціла вічність…

 
2010рік