Хлiба не купила

                ХЛІБА НЕ КУПИЛА.
(юнацьке моно з віршованими витребеньками)

Дійова особа:

Д і в ч и с ь к о - таке собі, не те, щоб незграбне, але досі дещо щенькувате. І, як усі ми в такому віковому стані, - максималістичне до нестями…



Д і в ч и с ь к о. Скоринка хліба на столі
                Зпліснявіє та зачерствіє.
                Отак всихають мої мрії.
                Отак вмирають й королі...

Скільки всього нагородили в тому Нью Ейдж. Нова енергія, нова ера, нова...
Де воно, оте все нове?
Старий світ. Старий, немов... немов... немов оце скоринка на столі – викинути шкода і вкусити неможливо.
Знов сьогодні свіжого не купила. Забула. Що їстимем – не знаю. Мати лаятиме. А. Нехай. Чи то вперше, чи востаннє? Мені взагалі хліба не треба, а батькові оладків напече.
Про що це я? Хліб. Скоринка... Нічого, нічого нового. Весь світ старий і все у ньому старе. Старе, як світ. Стара земля, старе небо зі старезними зорями. Здається, що, навіть, всі коти та собаки вуличні старі-старющі. І горобці – один старіший за іншого.
Старі будинки. Біля них – старі дерева. Під деревами старі лави, а на них старі бабусі зі старими плітками.
Ті самі бабусі, що то їм зранку аніяк не сидиться на їхній лаві – їм обов’язково  треба саме в час пік їхати кудись. Просто конче треба. Наступити клюкою тобі на ногу, подерти на тобі новенькі дорогущі колготки своїм кошиком, а по тому – ще насварити будь-кого, хто всівся, бачте, і місцем їй, такій старенькій та немічній, не поступається.
І років їй уже, років... цифри такої немає. А вона все тупцяє, все їй чогось треба. А їде ж – від однієї лави до іншої, від одних пліток – до інших. То можна ж на годину пізніше! Ні. Помре в тому метро, а все одно – в час пік.
Зморшки. Волосся сиве. Очі – мов вицвіли, як та кольорова білизна від частого прання. Хустка перекособочена. Черевики стоптані-перетоптані. А руки... Краще не дивитися. Ото манікюр. Борони боже. А помирати все одно не збирається. Не хоче помирати.  Ніхто не хоче помирати. Страшно.

Скоринка хліба на столі
Зпліснявіє та зачерствіє.
Отак всихають мої мрії.
Отак вмирають й королі...

Страшно. Холодний. Закоцюблений. Покладуть у дерев’яну коробку, накриють дерев’яною кришкою. І зариють у землю. Бр-р-р. І – все. Тоді хробаки їстимуть. Бр-р-р. Яка гидота. Страшно.
Страшно. Тоді тебе всі забудуть і житимуть собі далі, а тебе уже не буде.
Страшно. І страшенно несправедливо. Ви тільки уявіть собі на хвилинку: сонце світить, пташки співають, всюди – квіти, хтось вештається по вулицях, навіть сміється. І це все – без тебе. Ти уже цього більше ніколи не побачиш.
Дінеться все. Твої мрії, твої радощі, твоє кохання. Сподівання. Клопотання. Твій голос. Твої очі. Твоя посмішка. Минуле твоє у згадках твоїх. Майбутнє твоє у мріях твоїх. Все згине в одну мить. В нікуди.
Комусь дістануться твої речі. Все, до чого ти так звик. Без чого, здається, життя неможливе. Фото... потраплять у смітник. Кому вони потрібні, крім тебе? Дитячі, юнацькі, сімейні...
Твої улюблені сережки, каблучки, джінси, сукні, рукавички, черевички. Шубка, що ото її придбано тільки минулого року.
Мобілка. О боже, скільки в ній усього! Ті його фото, що нікому-нікому... Картинка на заставці. Мультик смішний. Віршик. Улюблена пісня. Господи, як прикро.
І він, він, він забуде про тебе. Цілуватиме іншу. Так само, як цілував тебе, як уміє цілувати тільки він. Іншу, іншу, іншу. А тебе уже не буде. Все це буде, а тебе – ні, нема.
Напевне, такі думки переважають у смертельно хворих. Страшно.

Господь нікого не шанує,
      І – любить всіх. Що в тому є?
      Чи я Його імення всує
      Згадала. Чи Він зна моє?
      Чи в Нього й справді вічний спокій?
      Чи спокій той принадний всім?

Ні. Врешті, так не буває. Ми що вивчали в школі? Закон збереження енергії. Ніщо з нічого не з’являється і нікуди не зникає. Ну, гаразд, - душа. Десь там полетіла, відлетіла. А тіло? Моє рідненьке, єдине, неповторне, складене з усих оцих клітинок, з мільярдів тих ДНК. Роз-кла-деть-ся?!
О господи, та хіба я вже бабця, що про смерть думаю? Не бабця. А все одно страшно. Молоді так само помирають. І, навіть, діти. Борони боже.
Буває іноді вночі прокинешся: темно, самотньо. А очі закрити боїшся, бо здається: заснеш і не прокинешся вже більше.
Вночі все набагато страшніше, ніж удень. Іноді починаєш серце слухати. Гупає у вухах: гуп-гуп, гуп-гуп, гуп-гуп. А тоді – тихо. Здається: стало. Сполохано шукаєш пульс на руці. Та ні – стукає, тріпощеться, б’ється. Уф. Слава богу. Легше.
Тоді починає здаватися, мовби повітря не вистачає. Задуха. От-от задихнуся. Чи то, може, хтось мене душить? Якась нечиста сила? Натиснеш на мобільник, підсвітиш, - ні, нікого. Раптом у кватирку почуєш, як починають цвірінькати пташки. Десь перші авто загули. Небо, наче, трохи посвітлішало на обрії. Спати залишилося години з півтори – дві.  Тоді засинаєш.
Якщо все так безглуздо закінчується, навіщо було народжуватися? Хто народився, той все одно колись умре. То навіщо народжуватися?
Ці, з Нью Ейдж, кажуть: для любові. Де вона, та любов? Де та любов у цьому світі? Ніхто нікому не потрібний. Віруючі, невіруючі, чоловіки, жінки, діти, батьки, старі, молоді. Ніхто нікому. Всі усіх дратують, штовхають, заважають...
Діти до батьків прийшли – ті їх нагодували, грошей дали. Ці сказали: мало, плюнули й пішли геть.
Дівчатка-хлопчики на танцюльках-барах-дискотеках: випили, покурили, трохи потряслися. Потім – десь у темному під’їзді «перепихнулися» і розбіглися. Взавтра ніхто один одного не впізнає – ані обличчя, ані імені. Це – любов?
Або таке: вона – якась дурна, чи просто невдаха – «залетіла», пізно схаменулася, нема де дітися – народила. І, якщо не віддала на виховання державі, - ненавидить його. Оте безневинне дитя. Ще з утроби, ще не бачивши... ненавидить. Тусає, смикає, гримає, обливає брудною лайкою. Бо ж  воно жити їй заважає: ходити на ті танцюльки-бари-тарабари, пити, курити, «трахатися» по під’їздах. Заважає.

Чи мій коханий та жорстокий
Пребуде там зі мною й з Ним?
І, взагалі, там є кохання?
Земне чи інше ще якесь?
Я не боюсь розчарування –
Зі мною піде світ увесь!
Увесь мій світ і мій коханий,
Що, навіть, жити буде ще...

Старі заважають всім!
Заважають молодим, бо отримують замалі пенсії, займають житлову площу, вічно бурчать і навчають жити. Заважають державі, бо не працюють, а гроші їм плати. Заважають, врешті, самі собі, бо... нікому не потрібні, все болить, грошей нема, помирати не хочеться, життя швидко пройшло і якось так даремно... Розпач.
Заважають дерева – затуляють світло. Заважають горобці, бо цвірінькають голосно, а голова болить уже з ранку. Дощ заважає, бо мокрий. Сонце заважає, бо пече і сліпить.
Врешті, сам собі, здається, заважаєш. Бо не знаєш куди себе подіти – всім заважаєш. Хто зна для чого народився. І що тобі в решті решт треба – так само не знаєш.
А без мобілки, телевізора та інтернету ти взагалі – ніщо. Вважай: умер. Бо вони там десь гуртом тусуються в ефірі, у віртуальності, між собою, а ти – випав. Забули через мить. Через дві – з’явився хтось новий і далі все пішло уже без тебе.
... А тіло розкладається на поживні речовини...
Он які дерева на кладовищі. Квіти-трави буяють. То стану травою? Деревом?
Е, ні. А душа? Вона шукатиме нового тіла? Це виходить: знов народжуйся, вчися: бачити, слухати, ходити, балакати, поводитися. Тоді – садочок, школа, інститут... Знов те саме? Без-глу-здя... А кінець цьому є? Чи ще не винайшли?
А куди відлітає душа? Ці, з Нью Ейдж, кажуть, що пекла ТАМ нема. Самісінький рай. Всі стають ангелами і все знають. Про себе, про інших, про все. І всі люблять одне одного.
Громадяне, то це вже зовсім смішно. Все знають. Всі всіх люблять. Навіщо їм все оце?! Те, що ТУТ. Народження, старіння, вмирання? Навіщо?
Заради тілесного досвіду. Чув, коханий мій? Ти вже досвідчений? У повній мірі? У певній мірі? Що з того маєш? Який зиск? Що я з того маю? Анічого, крім стражданнь. Мій найцінніший досвід.
Чому тут ніхто не пам’ятає того, що там? Любові, раю, мудрощів небесних отих... Хіба це справедливо? Якщо я ангел, чому маю страждати? Якщо всі - ангели, то звідки вбивці, політики, журналюги. Повії, відьми, навіжені. Плітки на лавах, черги за пенсіями, голодомор в дитячих будинках. Війна, кордони, податки. Полювання на людей, звірів, птахів... Якщо всі – ангели.

Мелодія мобільного.

Ангеле мій, це ти?

Хороший, гарний, препоганий,
    За Богом – перший, Богом даний,
      Сповитий зоряним плащем...

Та нічого. То я так, шуткую. Настрій якийсь такий. Еге ж, загадковий. Королева? Гаразд, нехай буду королевою, підданих все одно нема. Королю мій зоряний, не купуй сьогодні квітів, як ітимеш до мене. Купи хлібину. Знаєш, таку... ще гарячу, зі скоринкою, щоб довго-довго не черствіла.

(Скоромовкою.) Скоринка хліба на столі  зпліснявіє та зачерствіє. Отак всихають мої мрії. Отак вмирають й королі... Господь нікого не шанує, і – любить всіх. Що в тому є? Чи я Його імення всує згадала. Чи Він зна моє? Чи в Нього й справді вічний спокій? Чи спокій той принадний всім?
Чи мій коханий та жорстокий пребуде там зі мною й з Ним? І, взагалі, там є кохання? Земне чи інше ще якесь? Я не боюсь розчарування – зі мною піде світ увесь! Увесь мій світ і мій коханий, що, навіть, жити буде ще, - хороший, гарний, препоганий, за Богом – перший, Богом даний, сповитий зоряним плащем...
...Чи просто – проросту з землі, і - зачерствію на столі?

Завіса.