Соколiвна

П  О  Д  У  М  К  И


Дійові особи:

В і н – неформально коронована особа
В о н а – гордість на високих підборах

Дія відбувається у мармуровому палаці, тобто -  в метрополітені. Будь-яка зупинка, але обов’язково в центрі міста. На початку – час «пік», наприкінці – останній потяг нічного метро.

1.
Ніхто не пересувається сам, усіх несе натовп. Змінити напрям – вкрай важко. Залишатися особистістю – неможливо. Головна ціль існування в усьому цьому – дістатися дверей вагону чергового потягу, не потрапивши на рейки. Речі тримати перед собою – злодії не дрімають. Про одяг та взуття піклується Господь Бог.

В о н а. (у натовпі біля Нього, але не дивлячись на Нього) Ну, і що далі?
В і н. (неохоче) Це ви до мене?
В о н а. (нетерпляче) Ви наступили мені на ногу. Порядні люди у таких випадках вибачаються.
В і н. (уже насмішкувато) Вибачте, але це ви наступили мені на ногу. Між іншим, дуже боляче.
В о н а. (знервовано) Хм. Вибачте. Які ніжні пішли чоловіки.

В о н а  з викликом на обличчі повертає голову до нього. Зустріч поглядів.

В о н а, п о д у м к и. (сполохано)  Невже? Ні. Цього не може бути. Не він. Та хіба він знає, що в місті є метро? Зі своїми – що там? – «мерсами» та «поршами»? Але цей погляд. Матінко божа, який пекучий. Здається, що зітліла вся зсередини. І це я Йому на ногу наступила?! Господи, смерть моя прийшла.
В і н, п о д у м к и. Оце так очі. Не очі – колючки. Списи. Ятагани. Така не пожаліє. Хижачка. Це ж скільки вполювала, певне. Ой, хлопчики-братики, не заздрю вам нікому.

Голос із гучномовця: «Громадяни пасажири, будьте обережні, відійдіть, будь ласка, від краю платформи, на станцію прибуває потяг.» Одразуж-таки дійсно прибуває потяг. Але зайти до нього неможливо. Можна тільки ледь наблизитись до краю платформи. І чекати на наступний.

В і н, п о д у м к и. От вам і маєш. Метро ваше. Думав скоріше буде. А воно - аж ніяк. (Дивиться вбік Неї. Помічає зміну виразу обличчя.)  Очі-очі. Боже-боже. Це ж - потонути, браття. Овва! Де поділися ті списи? Де ті ятагани? Як там: «о женщины, вам имя – вероломство»? А... Це вона мене впізнала. Знітилася. Так тобі й треба, хижачко!
В о н а, п о д у м к и. Знову дивиться. Образився. Може йому болить? Але вигляду не подає. Бувають же чоловіки... (Червоніє. Відчуває це і сердиться на себе.) А погляд зухвалий. Звісно – орел. Скільки там пташок на рахунку? Безліч і безліч. Та я уже не дівчинка, щоб попастися  до ваших тенет, пане добродію. Не на таку натрапили! (Дивиться на годинника.) До косметички уже запізнилася. (Витягає з сумочки мобільний телефон і телефонує.)


2.
Голос із гучномовця: «Громадяни пасажири, будьте обережні, відійдіть, будь ласка, від краю платформи, на станцію прибуває потяг». Наступний потяг, щойно випустивши пасажирів, хутко закриває двері і рушає. Натовп на пероні, який дедалі збільшується, гучно в один голос висловлює невдоволення. Деінде з неформальною лексикою.

В і н, п о д у м к и. Дякую за підказку, вельмишановна пані. І я маю зателефонувати про спізнення. Та, принаймні, вибачитися. (Виймає з кішені мобільника і телефонує.)
В о н а, п о д у м к и. Треба ж. Здавалося б, така людина. А спізнюється, як усі. Ти бач, ще й вибачається. Вихований. Трясця твоїй матері. Де він тут узявся? А... Певне, у пробці застряг. Думав, так швидше. Ага. Побачив, як тут швидко? Як прості люди живуть. Орлику. Політай низенько. Спізнився. Це до кого ж? А чи не все одно? Так тобі й треба!


3.
На платформу не знати звідки дістаються зухвалі молодики. Це футбольні фанати зі своїми фанатськими витребеньками – дудками, вигуками, прапорами і реготом – сунуть на черговий матч. Звісно, що для них перешкод ніколи немає. Ніхто й оком не зморгнув, а вони – зкраю платформи. Голос із гучномовця: «Громадяни пасажири, будьте обережні, відійдіть, будь ласка, від краю платформи, на станцію прибуває потяг».
І цей довелося пропустити. А час плине так швидко...

В о н а, п о д у м к и. Чи є що, гірше за натовп. (Скоса поглядає вбік Нього.) Та ще з таким сусідою. Цікаво: про що він думає. От би почути. Хм. Ще цікавіше було б, якби Він почув мої  думки. Не боюся! Нічого поганого не думаю! Ні. Брешу. Боюся. І зовсім йому не треба знати моїх думок! Авже ж я уже була у нього закохана. Була... Так давно, майже в дитинстві. І це зовсім нічого не значить! Фух. Чого це я так розійшлася? Згадала бабуся, як дівкою була. Хи-хи. Добре, що не чує. Геть, геть, поганцю, нема чого запаморочувати мозок добрим людям! (Обличчя знов стає непроникним.)
В і н, п о д у м к и. Цікаво, ачи Вона  в нашому місті завжди жила, чи приїхала? Хтозна. Може колись у дитинстві ходили до однієї школи. Бували на одних і тих самих спектаклях, концертах... Може, навіть, поглядами зустрічалися. І – нічого. Гм. Чого б це я так розчулився? (Дивиться на годинника.) Так. Справи кепські.


4.
Голос із гучномовця: «Громадяни пасажири, будьте обережні, відійдіть, будь ласка, від краю платформи, на станцію прибуває потяг». Нарешті натовп заніс до вагону. Стулилися всі, немов оселедці  в консервній банці. І тут уже  В і н  наступає Їй на ногу.

В і н. Вибачте. (Повертає голову і знов зустрічає холодний погляд, а ще - скривлене від болю обличчя.) Це знову Ви? Вибачте, будь ласка. Зате – тепер квиті, як то кажуть. Ні, я дійсно не хотів. Вибачте ще раз.
В о н а. (дивлячись у вікно) Нічого. Все гаразд. (стиха) Квиті, а як же ж.

Вагон хитається. Поволі пустішає. І от обоє уже всілися на вільні місця, навскіс одне від одного. Кожен непомітно краєм ока поглядає на іншого. В і н робить вигляд, що відправляє СМС-ку. В о н а дістає записничок і щось швидко-швидко пише в ньому крихітною кульковою ручкою.

В о н а, п о д у м к и. «Заклякла, немов не була соколівна.... предивно, предивно.» От боже ж мій боже. Коли б це отак іще, нашвидкоруч. Жодної  помарки. Чудасія. (Видирає листок із записника.) Навіжена.


5.
Голос із гучномовця: «Обережно, двері зачиняються, наступна станція...». Вона  рвучко підхоплюється, біжить до дверей, на ходу залишаючи листок у нього на колінах, в останню мить встигає вискочити на платформу. Двері зачиняються. Потяг  їде далі.

Ті очі страшні... Де взялося кохання?
Пронизливий погляд жаха.
Укотре відмовилась від полювання
На радість безсилим птахам.

І крила німіють – розгублення враже,
І дзьоб лиш повітря хапа.
Хіба ж то кохання? Ну хто мені скаже?
Чому я німа і сліпа?

Заклякла, немов не була соколівна.
Тепер – жалюгідне курча.
Це зветься коханням? Предивно. Предивно.
А він мене не поміча...

Орел. То для нього і зіроньки сяють.
На птаство згори погляда.
І небо без краю, і землі без краю.
Й... безкрайня моя німота.

6.
І СНИТЬСЯ ЇЙ СОН...
Велетенські качелі. Вона і Він гойдаються. Яскравий і теплий літній день. Він щось розказує Їй. Вона сміється. Та тільки вже не качелі то, а човничок. Річка тихесенько пливе. Він веслує, а Вона вінка зплітає, та врешті уквітчує ним Його. Раптом налітає вітер. Він обертається на червоний кленовий листок, і вітер відносить його далеко-далеко, за обрій, за хмари. Вона плаче невтішно. Річка хлюпає на Неї водою, переверта човничок. Ні, Їй зовсім не страшно. Вона по хвилях побігла до берега. Берег – вище, вище. Здається – не здертися. Але Вона уже злетіла. Так легко і так швидко. І річка, і берег десь ділися. А посеред неба залишилася одна-єдина зоря. Велика-велика, яскрава-яскрава. Ближче, ближче, ближче... Невже у зірок бувають очі? Невже у зірок бувають очі? Невже у зірок бувають очі? Та ще й повні сліз? Хіба зірки плачуть? Ні. Це не зірка. Хто це? Що це? Маска. Який жахливий оскал. Клюв? Звідки взявся клюв?Великий чорний птах! Дожене. Дожене і розчавить, розтрощить, розшматує. Нанівець. Тікати. Ноги ватяні. Та я ж літаю. Тільки чому так повільно? Дожене, дожене, дожене... ПРОКИНУЛАСЬ.


7.
І СНИТЬСЯ ЙОМУ СОН...
Їде Він на своєму власному автомобілі в метро просто по рейках. Та ще й на червоне світло. А назустріч йому з тунелю вилітає сила-силенна птаства. Від найменшого горобчика до великокрилих хижаків – пугачі, соколи, орли... Б’ються в лобове скло авто. Скоро все скло стає вимазане кров’ю та обліплене пір’ям. Та Йому байдуже. Поруч з Ним – невимовна краса. Шовкові коси. А в очах – море-море... без краю. І простяга Він руки до Неї... А Вона йому  раптом: «відійдіть від краю платформи, до станції наближається потяг». І все щезло. Раптом засвічується численно «юпітерів» навколо Ного, а Він – один на сцені і - абсолютно голий. І – повний зал глядачів. Всі дивляться на нього, вказують пальцями. Якби реготали, то ще нічого б, але всі мовчать. А лаштунків нема. Заховатися нема де. І тут Він відчуває, що з тілом щось робиться. Воно сіріє, тоді – синіє, а врешті – чорніє. І бачить Він, що то пір’я на ньому виросло, а позаду – крила. І злітає Він, і летить повз той партер, у двері, у вікно, в саме небо, посеред того самого птаства. І хоче кричати: «Наврочено! Наврочено!», а з горла тільки якийсь здушений клекіт виривається. Аж раптом щось спалахнуло знизу. Він відчув, як жаром обпекло груди, і Він починає падати, падати, падати... ПРОКИНУВСЯ.


8.
Ніч. П’ять хвилин на першу. Та сама платформа, що спочатку. Він сидить на скамійці, обпершись спиною на мармурову стіну і закинувши лоба. Очі закриті. Брови зведені. В руці – стиснутий листочок.
Голос із гучномовця: «Громадяни пасажири, будьте обережні, відійдіть, будь ласка, від краю платформи, на станцію прибуває потяг. Громадянине, що сидить на скамійці, для вас особисто повідомляю, що цей потяг на сьогодні - останній».
До перону підходить потяг. Він встає і заходить у вагон. У вагоні, на скамійці, біля поручня  сидить Вона. Бліда і засмучена.
Голос із гучномовця: «Обережно, двері зачиняються, наступна станція...». Їде.

Завіса.