Плакуча верба

Дійові особи:

П л а к у ч а  В е р б а – гарна, інтелігентна, з червоним зашморгом на шиї
В і р ш и к – учорашній, недовершений
К в і т и – найрізноманітніші, кімнатні, божественно прекрасні; весь час хвилюються за свою улюблену господиню: то перешіптуються стиха, то хитаються, а то зітхають дивовижними ароматами.

Того погожого літнього ранку П л а к у ч а В е р б а з червоним зашморгом на шиї стояла на столі і діловито видивлялася, куди б його почепити інший кінець мотузки. Жартома це вона робить, чи всерйоз – незрозуміло. Жодного мелодраматичного надриву на обличчі не спостерігається, а коли заговорила, то в голосі теж не було й натяку на  драматичні нотки. Тим паче, що несподівано завітав до неї учорашній недовершений віршик.

П л а к у ч а  В е р б а. Віршичок... Учора я не дописала... Хто ж тебе допише, крім мене? (Зосереджується).
В і р ш и к. Сьогодні день такий, як і завжди.
Сумніший трохи, бо скінчилось літо.
В букетах знов перемінились квіти –
Тепер зірки попадали в сади.
П л а к у ч а  В е р б а (іншим голосом). Він був першим після Бога!.. Чомусь закохані жінки завжди так це усвідомлюють: перший після Бога.  Не більше і не менше. Він мені – сонце, він мені – небо. А мене прозвав Плакучою Вербою – прізвище сподобалось... Та й Вербна неділя була ще... (Зосереджується.)
В і р ш и к. Навмисне не займаю Інтернет.
                Твій сайт застиг десь на травневій ноті.
                Несе тебе авто, літак чи потяг
                До невідомих, геть чужих планет.
П л а к у ч а  В е р б а (до Квітів). Я знаю, що ви мені скажете: не можна власною душею розчинятися в іншій людині. А хто це знає напевне? Досконало? Доконче?! Хто?! На яких скрижалях це все написано?  У яких бібліях-літописах? Покажіть мені!
Нема. Ніде. От. То – замовкніть, шановне панство. І не базікайте. Мовчіть.
В і р ш и к. Скажи мені, чи є там цвіркуни?
                Літають ластівки? А спека пахне сіном?
П л а к у ч а  В е р б а. Ти був перший після Бога. Чуєш мене? Не смійся. Не за числом - за значенням. (присівши, до найближчих Квітів) Тільки - де подівся той Бог? Якщо все сталося так безглуздо? Бог цього допустити не міг. Значить, він десь подівся. Куди? Поїхав у відпустку? До сузір’я Андромеди? За профспілковою путівкою - на санаторне лікування? Ні. Мабуть – у відрядження. До Тільця? Або ж – до Терезів? Ні. Напевне, Матір Божа захворіла. Провідує стареньку. А де вона у нас? Вибачте. Фантазії не вистачає. (До інших Квітів). Юродство? Жарти? Святотатство? Ні!!! Це – мій біль. Це мій біль свердлить мозок мій нещасний. Не серце, не душу. Їх уже нема. Залишився мозок. От біль його і свердлить. Поки не доконає.
В і р ш и к. Скажи мені, чи є там цвіркуни?
                Літають ластівки? А спека пахне сіном?
                Чи та планета вже вагітна сином,
                Що то на нього вкажуть: “Розіпни!”?

Не знімаючи зашморгу, В е р б а злазить зі столу, механічно поливає якийсь вазон і до  нього ж таки, до вазона,  довірливо звертається.

П л а к у ч а  В е р б а. Отже. Він був перший після Бога. Не такий вже і красень. Але з тих, хто конче подобається жінкам. Це тепер модно називати харизмою. Не сказати, щоб найрозумніший, але, безумовно, - безмірно талановитий. Ну... гроші мене не цікавили ніколи, але й тут зобиженим не був.
«Чорнії брови, карії очі, темні, як нічка, ясні, як день...» - оце вам картинка. За ті очі по цей день тріпочуть серця і дівочі, і жіночі. Отакі очі. Дякувати мамі й тату. І – Богові, звісно, Богові.
Як мене кидає від одного берега до іншого. Щойно глузувала, тепер – дякую. Ще одна дірочка у мозку.

Хотіла пройти на кухню, зачепилася мотузкою за ніжку стола, мало не задихнулася і водночас ударилася лобом об двері.

 П л а к у ч а  В е р б а. С-с-с. Кляті двері! Тепер синець буде. Боляче-боляче-боляче... Тільки тепер ніхто не спитає: звідки синець? І не пожаліє. І не поцілує. Кляті двері.  От вам, от вам. Швидше холодну залізяку якусь!.. (Прикладає праску до лоба.). А-а-а. Так легше. Але синець буде все одно.
Що робить мишеня, якщо йому наступили на хвостика?
Що робить тигр, якщо його вкусила бджола, вкусила,... наприклад, за ніс?
Що робити мені за відсутності Бога?
Одна розумна людина сказала: якби Бога не було, його мали б вигадати.
А першого після Бога? Так само? Вигадати?
Яке казкове безглуздя. Вигадати. Вигадати. Все, що завгодно. Як можна вигадати кохання? Там, де його нема? Це ж не комбайн. І не комп’ютер. Це – не парфуми, не шопський салат, не «радіо шансон», врешті решт, чорт забирай!
Як можна вигадати такі очі?
Гаразд, очі, можливо, ще якось можна.
Падлюче безглуздя.
А погляд?! Як можна вигадати погляд? Погляд, сповнений кохання, за відсутності кохання. Ну, я так і знала. Божеволію. Вочевидь, це цілком закономірно. (Зосереджується).
В і р ш и к. Чи вистачить повітря та води?
                А чи не потерпає твоя воля?..
П л а к у ч а  В е р б а. Мабуть, збоку спостерігати досить смішно. Взагалі, якщо не перейматися, божевілля – це дуже смішно. Цирк безкоштовний.
Відтепер я ніколи не бачитиму тебе. Так само, як Бога. Тепер ти на Нього зовсім схожий. Якщо не зважати на всі Його портрети. Тобто, звісно, - ікони.
Образи. Такі вони різні. А очі – одні. Чорні очі. І погляд... Так от звідки цей погляд.
Цікаво. Де навчають на Бога? І як довго? І чи беруть туди жінок?
Безглуздя! Це був погляд Казанови!
Чим? Чим іще ви зможете пояснити це одностайне жіноче божевілля?
Перший після Бога. Перший після Бога. Перший... Стривайте. То, може, саме Казанова і є той самий перший після Бога? Не архангел, не апостол, не пророк... Казанова.
Бо-же-во-лі-ю.
Де ти тепер? Їдеш? Летиш? Пливеш?
В і р ш и к. Несе тебе авто, літак чи потяг
                До невідомих, геть чужих планет?
П л а к у ч а  В е р б а. Ти ніколи не любив потягів. Ніколи. Навіть комфортні та чистенькі СВ. Пароплави також були не до вподоби. Тебе одразу починало канудити.
Літаків ти не любив так само. Але вони були найзручніші. Все так швидко, чемно. Напої, стюардеси. Сів, журнальчик розгорнув, очима пробіг, дивишся  – уже на місці. А найкраще – це твій улюблений «мерс». Чомусь мені він нагадував «воронок». Чорний-пречорний-пречорний. Він так вилискував на сонці! Розумію: він завжди забирав тебе від мене назавжди. Кожного разу – назавжди! Щоразу я помирала від розпачу.  (Намагається закинути кінець мотузки на якийсь невидимий гак – марно. Врешті, мотузка боляче б’є її в око). Ой!.. (Кричить). Ви що, змовилися всі нині?!..
В і р ш и к. Вчорашнім вітром зламано тополю...
П л а к у ч а  В е р б а. Кохання... Є люди, яких це почуття не поцілило жодного разу в житті. Вони відносяться до розумних. Тому усіх закоханих вважають несповна розуму. Вони ніколи не були нещасними. Мабуть, щасливими – також. Взагалі що таке щастя? Його можна помацати руками, роздивитися очима, спробувати на зуб? Га?
Закоханих, як і прокажених, треба позганяти у резервації і тримати, не випускаючи, щоб не заважали розумним людям жити нормально! – Найголовніше гасло всіх розумних.
Кохання – це ненормально. Знаєте, як, зазвичай, двоє знайомих зустрілися. Один в одного спитали: як життя? Один одному відповіли: нормально. І – побігли далі. Нормально – значить без кохання.
Без кохання – значить без Бога. Бо його так само не видно, не чутно, не можна ані помацати, ані скуштувати. Класно. Бога нема, кохання нема. Всі розумні. Живемо нормально.
Без-глу-здя...
Є хто живий? Кому болить? Хто має сльози? Хто має посмішку? Оту саму, що відрізняє Джоконду від неДжоконди? Загадкову і незрадливу одночасно. Якщо ви вірите у це. Якщо ви вірите у розпач без цього. Якщо ви хоч у щось вірите у цьому безглуздому світі... (До дзеркала.). Ну що ти на мене так жахливо дивишся? Я тебе не знаю і знати не хочу, бо ти – невдаха. Недотепа. Навіжена. Тьху на тебе – от хто ти! Ну от, що маєш робити, - витирай люстерко кожного дня, бо запльоване. Запльоване люстро – спаплюжене люстро. Впевнена. То – три, три, три. Негайно і до нестями. Якщо у тебе є кохання, то так бажають твоєму коханню: негайно і до нестями. Якщо нема кохання – плюй у люстерко і три його. Негайно і до нестями. Бо більш не маєш чого робить. Плюй і витирай. Плюй і витирай.
Годі. Годі. Ну, годі вже!
Він був першим після Бога. І для нього було підготовлено планету, що то на ній він стане богом. Бо ж поганий той візир, який не прагне бути султаном.
То, мабуть, та планета вже вагітна? І їй не обминути тих чорних очей. Так само, як і мені. Хоч я і не планета.
Лети, мій милий, їдь, пливи. Полинь, мій коханий. Стань богом. А я молитимуся, щоб тебе не розіп’яли. На горі, на хресті, просто неба. Стань їм там хлібом та вином. А я тут молитимуся, щоб вони тіло твоє не роздерли на шматочки, аби просто втамувати голод і спрагу. Одвічні голод і спрагу. Довічні голод і спрагу. Стань натурником для їхніх образів. Стань...
Господи, невже Ти маєш пекло ще й на тому світі? Невже воно пекучіше за пекло на цьому? (Чутно пронизливий звук.).
Що це так прикро дзижчить? На всю вулицю і крізь усе моє серце?
А-а-а... Пиляють.
Вчора буря була. Тополя впала. Невблаганна стихія згубила столітню деревину, яка сягала вище за дев’ятий поверх. Одна деревина – а ніби невеличкий гай. Тепер – пустка. Так, більше ніщо не затуляє світло перед вікном. Розкрилися обрії, перспективи... Пустка. Від пастки відрізняється всього однією літерою. То перспектива є пустка, чи пастка? Мабуть, що двоє в одному.
...І дощ був. Та дотепер все прочахло. Ніби нічого не було.
Що робить мишеня, якщо потрапило у зливу?
Що робить тигр, якщо йому треба перепливти океан?
Що робити мені за відсутності Бога?
А коли вони там тебе розіпнуть, бо, молись не молись, а таки розіпнуть, де ти воскреснеш? Боже мій ненароджений, де ти воскреснеш? Тут, чи знов-таки там?
Ти ніколи не казав мені цього, але я завжди дуже добре усвідомлювала, що саме найбільше дратувало тебе в мені: я продовжувала мріяти про тебе і чекати тебе навіть за твоєї присутності. Я звикла мріяти і чекати… І молитися. Коли ти був поряд, коли ти був далеко… Молитися за тебе… Що маю робити тепер? Молитися Богу за бога?
Все нагадує про тебе. Пісні, вірші, птахи, дерева, квіти, люди, люди, люди, люди, люди… О Боже, як багато вони говорять. Про що і навіщо – ніхто не знає. Ніхто. І Бог не знає. Навіщо так багато базікати про ніщо?
В і р ш и к. Сьогодні день такий, як і завжди.
                Сумніший трохи, бо скінчилось літо.
                В букетах знов перемінились квіти –
                Тепер зірки попадали в сади.
П л а к у ч а  В е р б а. Пам’ятаєш ту гілочку вишні, що розквітла взимку на моєму підвіконні? У звичайній скляній пляшці.
Ти спитав тоді: а вишні будуть?
А я відповіла: будуть, якщо бджоли прилетять.
Тоді ти вказав за вікно, де поволі кружляли сніжинки, і додав: от тобі бджоли.
Я сказала: хіба бджоли бувають лінивими та байдужими?
А ти продовжував: білі та пухнасті.
Я: мабуть цього замало, щоб дозріли вишні серед зими.
Ти – посміхався. І, посміхаючись, дивився у той самий сніговий вирій крізь гілочки квітучої вишні…
…Чи є сніг на твоїй планеті?  Чи співають птахи? Чи приходить після зими весна? А тоді – літо?
Ти так любив пахощі літа: соснова смола, що розтала на сонці, різнотрав’я з луків, а ще краще – сіно, як його перевертають на покосах, солодкий липовий цвіт…
Чи гуркочуть там грози? Чи буває шторм на морі? Чи високі гори? Чи… чи… чи…
Чи кохає вона тебе, як я тебе кохаю? Чи мріє, чи чекає, чи молиться? Чи не забуде, як я не забуду?
Що робить друга мишка з безкоштовним сиром з мишоловки? З’їдає біля трупика першої мишки? Чи деінде?
Що робить тигр, як йому набридає його тигриця? Чи йде від старшої до молодшої?
Цікаво… Де Бог, коли його нема?

Ще і ще раз закидає мотузку на невидимі гаки й перекладини – аж, нарешті, вловлює дивовижний аромат життя і бачить зблизька свої кохані  К в і т и.

П л а к у ч а  В е р б а. Квіти... всихають... Господи, скоріше, полити! Отак. Отак. Нічого, рідненькі мої, відійдемо. Оклигаємо. Не вперше. Тебе переставимо. А тебе підріжемо. Тебе... тебе підв’язати... Десь у мене була гарна кольорова мотузка... А! Ось вона. (Знімає з шиї зашморг, розплутує його, підв’язує Квіти.). Отак, отак підв’яжемо... А ти чому такий сумний? Сухе повириваємо, повичищаємо, повикидаємо. Поглянь, як гарно... Що ти на це скажеш? Тобі легше? Правда ж? А ще побризкаю. Отак і  отак. От бачиш, от бачиш, ти вже посміхаєшся. Як просто бути богом для квітів...
В і р ш и к. (склавшись остаточно)

Сьогодні день такий, як і завжди.
Сумніший трохи, бо скінчилось літо.
В букетах знов перемінились квіти –
Тепер зірки попадали в сади.

Навмисне не займаю Інтернет.
Твій сайт застиг десь на травневій ноті.
Несе тебе авто, літак чи потяг
До невідомих, геть чужих планет.

Скажи мені, чи є там цвіркуни?
Літають ластівки? А спека пахне сіном?
Чи та планета вже вагітна сином,
Що то на нього вкажуть: “Розіпни!”?

Чи вистачить повітря та води?
А чи не потерпає твоя воля?
Вчорашнім вітром зламано тополю...
Сьогодні день такий, як і завжди.

Завіса.