Багряне сонце чорного неба

 Я сьогодні кликала тебе. Кликала уві сні. А ти був так далеко і не чув...
   Небо, зелене, як стиглий смарагд, поглядало фіолетовим оком на синю траву. Вузька крива стежина обривалась за декілька кроків від свого початку. Зледеніла річка весело вистрибувала з вогняних берегів.
  Босі ноги йшли по куцій стежині, вимощеній битим пляшковим склом, але було не боляче. Напевно... Лише багряно-чорні сліди позаду та нігті, що шалено врізались в долоні, не давали забути про біль, пекучий, гострий, як ті шматочки скла. Ця стежина все ніяк не закінчувалася, хоча край здавався таким близьким, лише за крок. А сили ставало все менше і менше, лише б дотягнути до фінішу. А там - синє небо, жовте сонце, зелена трава, що розляглася на піщаних бережечках теплої річки. Я знала це...
   Аж раптом все зникло. Лише пустка, темрява бездонного провалля і невагомість. Один шанс на життя - маленький клаптик паперу, що повільно вислизав з рук. Все, кінець. Лечу! І я закричала. Кричала довго, дико, голосно, з жахом і болем. Кликала тебе. Але ти не чув...
  Лише вранці я дізналась, чому ти не вхопив мене на краю прірви, не почув. Тієї ночі тебе не стало....