Кай-Зняття-Прокляття

Бо зайцем сонячним стрибнули на його лице її руці білі. Пальці тонкі, гнучкі обвили плющем окуляри в тонкій оправі. Вона, досі несміла, сама не чекала такого від себе. У натовпі десятків людей, де ніхто не звертав уваги на інших, її здалося, що всі повернулись до них: милуватися її коханням, яке вихлюпнулося отак по-дитячому: «А вгадай, хто це!?»

І коли минув перший шок від зустрічі жаданої та все ж несподіваної, вона вже не могла стримувати почуттів. Ні, вона не сміялася і не плакала. Вона більше мовчала, то він говорив, ретельно ховаючи зніяковіння. Та очі, завше сумні, говорили так голосно: «Mia Caro, ti amo! Я так тебе люблю. Так ніхто не кохав, і я не кохала нікого ніколи ТАК до тебе».

І цей світлоносний потік підхопив його що було сили. І поніс… І де поділася стриманість і тверезий розум, який так часто в листах чи коротких телефонних розмовах  морозив їй спину навіть в пекельну спеку? Може, тому, що пекло його предків було льодяне, а любити такого  було пекло…

Та минуле зникло раптово – ніби спала мана. Отут, після натовпу і довгого поцілунку,  в кав’ярні, де прохолода і тьм’яне світло, сиділи вони і довго-довго мовчали. Серце Кая тануло не від сліз, а від неймовірного щастя, що лилося з її очей. Таких рідних і таких коханих…