Сповiдь Демiурга

Я стою на даху і дивлюся вниз з висоти сімнадцятого поверху. Звідси все здається таким нереальним, ілюзорним і кумедним, що хочеться залишитись отут під променями вмираючого за спиною сонця, запаузити час, дивитися і щиро сміятися з тих, хто метушиться там, внизу. Але, на жаль, тут в мене так не вийде.
Я стою на даху не одна. Майже завжди у такі моменти мене супроводжує миле янголятко на ім'я Домінік. І хай це янголятко - ще та капость! - на рік молодше від мене, іноді здається, що він значно розумніший, сильніший, чутливіший і реальніший за мене. Спочатку ми були з ним єдиним цілим, але в один момент я зрозуміла, що відтоді у мені живе щось іще, крім мене і моєї параної - хлопчик сміливо заявив про себе, нахабно витіснивши мене з моєї власної голови на пів дня. Через нього потім була купа проблем: ну як я могла пояснити друзям, чому я виглядала як Том Сойєр після бійки, а батькам - чому я два дні проплакала, коли Домі ледь не зчез. 
От, хизується своїми крилами, як у бабки. Я теж такі хочу... Власне кажучи, вони у нього є, бо я так захотіла - боги взагалі були проти будь-яких паталогій на тілах їх підлеглих, та Верховного в мене вийшло вмовити. Але, любий Домінік, тепер ми не зможемо літати. Хіба що один-єдиний разочок...
У мене була власна країна. З одного боку, це була малесенька країночка, а з іншого - цілий величезний, продуманий до найдрібніших деталей, світ. От там би в мене вийшло зупинити час, вийшло б зробити землю, у якій завжди був би один і той самий захід сонця, вийшло б зробити нову свідомість чи зустрітись зі старими, щоб не було так самотньо. Я могла б піднятись до богів, і подивитись на свою роботу з хмарки. Я дійсно, дійсно все це бачила і жила там! Але тепер я мушу знов дивитися на нудну метушню свого міста, де всі ніби такі різні, і тільки я без своєї країни відчуваю себе такою однаковою.
Тому що тато сказав, що треба починати жити дорослим життям, і прощатися з дитячими вавками в голові. А тата треба слухати.
Домі кладе руку мені на плече і уважно дивиться своїми горіховими очима. Ач, ще вміє чути, про що я думаю - не все втрачено...
Тоді я мала розпрощатися зі своєю "країною" і всіма її "мешканцями", бо через таткову любов в мене не вистачало на неї часу, і вона гасла, гасла, і майже згасла. Тоді помер навіть Лу, герой, якого знали і шанували всі деміурги, в якого були шалені перспективи. До тепер якимось дивом лишився тільки Домі.
- Чого дивишся? - Без злоби питаю я в хлопця. Коли я говорю з ним при людях, на мене подивляються, як на ненормальну. Може, так воно і є, га?
- Та нє, нічого. Просто досить з тебе про ту фігню думати, рано чи пізно, якщо захочеш, ти все повернеш.
Я киваю, хоча знаю, що так не вийде.
- Вони стерли всі мої записи. Гадаєш, після цього у мене щось вийде? - Я зітхнула і стала на самий край даху.
- Вони ж тобі не мізки промили!... - Домі зробив крок разом зі мною. - Ти просто згадаєш, що треба - і все! Ти ж навіть зараз могла б того самого Лу повернути!
- Для цього потрібен час, рідненький. І ганра пам'ять. І стимул... А ти знаєш всі мої проблеми. Якщо я це зроблю, єдине, чим цей герой буде схожий на колишнього - зовнішність.
Дійсно, у мене дуже великі проблеми з пам'яттю, саме тому колись "Лайф Ноут", зошит, весь списаний характеристиками героїв і богів, був для мене чи не найціннішою річчю. До тих пір, поки не опинився у смітнику раніше, ніж я встигла оговтатись. Мою країну нищили дуже методично.
- Але навіть цього було б достатньо, аби Кей вижив. Ти ж сама знаєш, іноді один із натовпу стає єдиним.
Кей - такий герой моєї коллеги. Він був дуже прив'язаний до деяких моїх покійних героїв. Навіть до того самого Лу... Він не витримав - помер разом із ними. Через падіння мене, як деміурга, дуже сильно потерпіли мої коллеги - колишні найкращі подруги; але тато сказав, що жіночої дружби не існує так само, як для нього не існує моїх світів і невидимих співрозмовників. А тата треба слухати.
- Послухай, малий... Я, звісно, знаю, що це було... Але ж він - лише фантазія. Як і ти. Як і Лу. Але у вас чомусь є характери. Якось алогічно, не знаходиш?
- Я - фантазія?! - Справедливо обурився Домі. - Яка, нахєр, фантазія?! Був би фантазією - я б досі лишався твоєю чоловічою особистітсю, і не більше. Або і взагалі був би мертвий.
Він правий. Герої незрозумілим чином були такими самими людьми, як і я, як і мої подруги, як і мій тато. Я довго вчилась робити таких.
Де ж ти, моя країно? Чи досі живеш, та вже без мене? Чи є для тебе рай, чи є пекло? Чи можна тебе повернути, серденько моє? Куди поділися всі ті свідомості, які я так любила, як зараз мого єдиного Домініка?
- Я сумую, Домі. Мені хочеться політати. Як ми з тобою вміли вдома, як дражнили богів...
- Навіть не думай!...
Але він трохи-трохи запізнився. Я за звичкою зробила твердий крок у сутінкову прірву, тільки зазвичай замість шістнадцятиповерхівки і мегаполіса був водоспад і дикий ліс з аурою нашого Верховного. На мить стало так добре... І знов це дурнувате "Але"! Я навіть не почала падати перших метрів. Мене зовсім беспардонно тримали за талію під кутом до даху, вже над тою вільною безодньою, потім ще грубіше затягли назад на дах. "Домі?" - пронеслося в мене у голові. Це була найтупіша але у той самий час і найімовірніша здогадка - бо ж який дурень, окрім нас двох випреться на зазвичай зачинений дах після заходу сонця?
- Дурепа! Ідіотка! Ти про що думала?!
Наді мною схилилася Саня, деміург покійного Кея і колишня найкраща подруга, і такими самими квадратними, як і у мене, очима, на нас дивився Домі. Хто її зна, як вона дізналась, як встигла, як почула... Та це не просто так, я впевнена.
- Я поверну все, клянуся... - Лепетала я шоковано. - Тільки давай повернемо і Кея теж?