Вітер, що не сушить сліз
_____________________________
Тремтить босоніж просто неба
німий невпевнений туман.
Чого нам ще насправді треба?
Чому ми досі ще не там? –
Де можна, лиш закривши очі,
теплом, прямісінько у сні
прошепотіти: «Я так хочу,
щоб містом плавали вогні,
щоб листя відштовхнувши гілку
злітало вгору, а не вниз».
Де грає подихом сопілки
той вітер, що не сушить сліз…
Там кольори не мають граней
сміливості своїх ідей,
там я загадую бажання
знов полюбити всіх людей.
За руку взявши незнайомку
студитиму словами кров,
щоб потім, натякнувши тонко,
домовитись про зустріч знов.
В очах застиг відбиток моря,
а там, крізь стомлення води,
мигаючи шепочуть зорі:
«Дивись сюди… дивись сюди…»
Там потирає руки подив,
що бачить все у сотий раз.
Цей світ сам поки що не проти
віддати сум своїх прикрас…
Вiтер, що не сушить слiз
© Copyright: Владимир Лукьянчук, 2011
Свидетельство о публикации №211030800807
Свидетельство о публикации №211030800807
Рецензии