Лавандова Памороч

Де памороч лавандова розлита...де Океан заходить в Рону час від часу,
я у будиночку, плющем обвитім, все слухаю як цокотять копита, як дзигарі у тім будинку,
в який не повернусь ніколи...

А потім бачу я підкову, над ворітьми прибиту. Та битий шлях, що ген_ген_ген у оковид вливається. По ньому Хронос котить колісницю.

Коловоротить час і доля колобродить і бродники в степу все Князя* виглядають, якому оселедця золотого відтяли разом з головою...І то було і є і буде, допоки світ стоїть і ця облуда-майя збирає урожай сюжетів, які конечні як усе в цім світі.

Але ж герань на підвіконні. І сонце світить. І пальчики дитини торкаються листочків. Вони зігріті голосом казок, яких багато знає дід Панас і баба Іулита.

Це все ілюзія? Мара? Мана вселенська поманила оцих метеликів кохання? Так свічка вабить мошкару...

Ніхто не скаже доконечно, поки у Грі...
А той, хто вибув, лиш у сні Спорідненій Душі розкаже правду...
Але ж, хто снам тим вірить, мій бідний милосердний Друже...

* Святослав - київський князь, який загинув у степах, повертаючись з чергового походу на Візантію.