Momento more

дорога ... я йду ... а назустріч - порожнеча ... ворони зрідка жадібно каркають... небо сіро-лілового кольору ... хочеться плакати ... а втомлені очі лише кидають погляди, які губляться в небі ... так боляче не було вже давно… на серці тяжкі відчуття… розумію, що можливо його ніколи не побачу… вже ніколи…
думки судорожно розбігаються по сторонах… а рука ледве пише нісенітниці…якісь формули… щось вирішую… плачу дуже… туш розмалювала обличчя….вдома холодно…чай несмачний… ковдра не гріє… пульсу немає… серце перестало так неустанно битись з тих пір, як він пішов… він не помер, не зник, навіть не переїхав за океан… просто пішов, не обертаючись… він поряд. але це найважче… я дико сумую… щохвилино торкаюсь слухавки, чекаючи дзвінка… не почую? не побачу? не діждусь? не знаю… 
час йде… повільно… тихо… повзе…а раптом він повернеться та все буде як раніш? чекаю на нього…дивно… ми все життя чогось чекаємо – весни, дощу, моря, квітів, зеленого неба (як це не було б парадоксально, але ж чекаємо)… а коли настає час… ось-ось, треба почекати хвилиночку, тоді ми розвертаємось та йдемо назад… можливо ми не так живемо? може, треба щось змінювати…
філософські думки губляться у свідомості…знову він… десята хвилина на другу ночі… світло вимкнено, вимикнути б світ… згадую його…він грів мені руки, дивився в очі, завше посміхався. напевно, жодна людина на землі не має такої посмішки…я пам’ятатиму її завжди. як і його… завжди… доки з’являтимуться думки, доки битиметься серце…
P.S. Абонент тимчасово недоступний. Передзвоніть пізніше