Сон веселкового кольору

Надворі стояв похмурий і непривітний квітневий день. Усміхнулось весняне сонечко з-за хмар у відповідь на скарги прохожих: «Що за сльота під ногами!»  Але на душі  у мене було по-осінньому похмуро, було сумно та тоскно, а чому-не знала. Хотілося плакати, читати  чиїсь сумні вірші. Я прийшла додому, заварила чай, випила його зі смачним трюфельним тортиком-не допомогло.  Лягла на диван, укрилася теплою ковдрою і чую - дощ... Чую-плаче небо. А, може, плаче моя душа ? Трохи заспокоююсь...чую дощ...І краплями по склу течуть у небуття мої думки ...
   Стою серед величезного поля, весело періщить, літній дощик, та раптом  крізь хмари пробиваються сонячні промені, на небосхилі з'являється веселка і всміхається  мені широкою  ясною усмішкою. Я кричу їй :
 - Ти хто?   
 -Я- райдуга-душа твоя. Я для того, щоб зробити світ яскравим та гарним, щоб не було місця суму. Озирнись! Яка краса навколо тебе!  Озирнулась, а навколо мене море соняшникогого цвіту. Безліч розкішних, великих, променистих квіток. І кожна із них обов'язково тягнеться до сонця. Тягнеться стільки, скільки в неї сили вистачить. Ніжним рожевим кольором забарвився край обрію. Веселка хвилею промайнула по  хмарах, щохвилини змінюючи їх кольорову гаму від темно-сірих до вогненно-червоних тонів. І  знову синіє  небо. А на ньому золоте сонце сипле скрізь гарячим, блискучим промінням. Після дощу по шляху біжать жваві струмочки. Вони крутяться, підстрибують, танцюють, весело буркочуть. Я обернулась й прокинулась. Що це було? Мабуть, сон. Це неважливо. Я була щаслива.
  Якщо впустити в душу очікування дива, то воно прийде. Адже найголовніше у весні –передчуття щастя. Я вийшла на вулицю та й вдихнула повітря, яке ввібрало в себе запах землі, прілого торішнього листя та свіжих розквітлих бруньок. Зараз я точно знаю, що будь-які  труднощі подолаю,бо у мене така чарівна душа!




     P.S. Використовую тавтологію як художній засіб.