Весняна Cимфонiя

Коли ще холодно, але птахи своїм співом віщують скоре тепло, я люблю виходити на досвітню прогулянку. Слухаю цей скрип поодинокого снігу_льоду під ногами, відчуваю задубілий ґрунт під підошвами Dr. Martens_ів. Моя парка – легка та тепла. Небо холодне, темно-синє, ледь зігріте, попередницею Сонця, Зорею.  Я переходжу міст.  Лежить моя дорога через луки:
……. Судомить руки Студеного Моря вітер
……. Тривоги шелест у комишах посохлих.
……. Весна ніяк не прийде…
Хочеться втекти від цієї невимовної тривоги. Моя хода пружка, швидка, летюча. «Куди ти все спішиш, сину?» я чую голос всіх_матерів_Світу. І згадую, як брів колись хтось мені близький засніженими степами, пробираючись після програної битви додому. Езотерики сказали би, що то спливає час від часу пам'ять минулих життів. Але я не впевнений в тому. Зараз я ні в чому не впевнений. Немає під моїми ногами міцного підґрунтя світобачення, окрім того, що Батько_Творець всього сущого до останнього тримає нас на світі, поки ми врешті решт не втомимось жити та втрачаємо остаточно солодко-терпкий смак dolce vit_и, якої більшість з нас так і не скуштували… Отож брів той недобитий в бою осавула та й думку гадав, а я її вам оповідаю: 
…….Біла прірва. Що за звук божевільно кромсає так мозок?
…….Він прийшов,  Господар_Спогадів_Мрій,
…….забрати мою душу
Мій шлях лежить до височезного кургану. Мало хто знає, що на тому горбі над рікою колись в давнину осяйну, коли ковил підступав з Полудення до моєї Ріки, могутній кочовий народ хоронив свого царя та насипав курган на горі. З північного боку сніг ще лежить на ньому. Він хрусткий, ледь синюватий в присмерковій порі. Зараз я почну своє сходження на вершок гори-кургану. Чуєш?
……. сутінки в снігу ховають посивілу вроду
……. землі, що крає* тужливою піснею
……. за вмерлим царем антів...
Ось відхекуюся. Круте сходження. Поки піднімався на курган вже з-за овиду викотилося Сонце. Воно величезне, багряне. З цього місця видно Місто, Річку, український автобан Київ-Одеса, сім сіл і троє лісів, не рахуючи гайків, байраків, левад, лугів та вільшин. Цікаво чи дух безіменного нині царя все ще тут? А ось закалатав дзвін в церкві за річкою. Он вона ловка така стоїть біля цвинтаря на узвишші. Легкий туман та дим з поодиноких димарів не заважає…
……. Дзвону відлуння повисло на тумані.
……. Мантра будить світ. Розвидняється все потихеньку
……. Сонце цілує Річку промінням своїм золотим...
Сонце здіймається вище. Небо міняється швидко. Вітер ущух ніби хтось йому дав наказ зупинитись. Згадав Рамакрішну. Він би поринув від цього в екстаз:
……. Багрянець-ранок. Трійко лебедів. Ріка.
……. Гора-повна-чар. Заглиблення у Вічність.
……. Зачудовано споглядаю краплю води на долоні.
Закриваю очі.  Дивлюся в майбутнє.  Люблю заглядати в шпарину Часу. Бачу:
……. Весняна гроза місто вмиває щедро...
……. Лаштунки зими зникають мов сон важкий
……. В просторі громовистім птах з широченними крилами ширяє.
……. Дивиться пильно униз…
Все час додому. Піду в сосновий гай. Його садили школярі. Я пам’ятаю. Там хлопчик був і дівчинка. Така смішна з двома тугими кісками. Циганочка, така вся кучерява. Одна була деталь цікава: мала сині-сині очі. Вони разом у парі садили сосонки дрібні_дрібні. Він мав блакитні очі та волосся світле. Таке собі маленьке німкеня. Вони сварились дуже часто. Либонь ховали почуття від однокласників. Ну що поробиш? Третій клас ))) . Он глянь як разом вони життя вкладають у пісок вологий. Там буде рядовиця сосон… І що це є?  Трансперсональний досвід? Я знову дома. Ось мій будинок, сад. Вже на південному причілку тепло. Пробивається трава… І знову все змінилось:
……. Грайливий вітер піднімає над ґанком змія
…….. Ниточка тонка з капрону тримає міцно нашого Дракона
……. До неба  – зась .
А ось і полудень. Я - на мансарді. Виглядаю як:
……. Піднявся вихор. Сухе злетіло листя. Квітує крокус
…….  Десь там далеко Буг напуває степів безмежну спрагу
…….  Бусли вертаються до гнізд свого народу
…….  Весна Священна, ти – свята!
І знову сутінки, але не сині. Немає більше снігу. Як язиком корова лиже сіль, так вітер теплий його до вечора злизав. Он бачиш груддя чорнозему? І Місяць вповні все ясніше. Чудна пора. Чого в ній тільки не побачиш:
…….  Скрипнули двері. Стріла вп'ялась в одвірок.
…….  Мертвим не страшно...
…….  Тишу розрізав стилет,
…….  упала Тінь на стежку...
А потім ніч. О скільки тет-а-тет ми з нею провели годин безсонних, шукаючи в безодні зір то натяки, то знаки. Та врешті якось записалось само собою:
…….  Умитись сріблом зорепаду
…….  Збороти сни-примари
…….  Пізнати щастя
…….  На місячну стежину
…….  Ступить і зникнути в Міжчассі...

От я міркую. До чого все це? В чому сенс?  Хтось знає?