Осiнь

1.
Осінь.

2.
Осіннє повітря,
Наповнило мої легені,
Та я, ніби вибачаючись, відкашлявся, допив своє «нікчемне» латте, яке я чекав близько 10 хвилин, залишив пару папірців на столі, та, не здороваючись, та не прощаючись, вийшов із кав’ярні. По-англійськи? Ні.
Люблю осінь, і це, мабуть, не зміниться, хоча як, я звичайно розумію, що життя занадто мінливе, і сьогодні одне, завтра інше, а після завтра, то вже ого-го. Та не більш, ці вічні дощі, калюжі на тротуарах, машини, які вічно намагаються об’їхати їх, та не завжди виходить, і ти вже йдеш весь мокрий, в багнюці, витираєш її із свого обличчя, відчуваючи трошки смак на кінчику язика, облизавши свої губи, і парасольки. Місто, яке повне парасольок, немов вони знову повернулися в моду, немов дизайнери одягу із Нью-Йорка собі це на придумовували.
На телефоні,
Сотні пропущених дзвінків, повідомлень, спроб, мене якось задіти, або навпаки дати мотивацію, щоб я, нарешті вже закінчив кляту статтю, і щоб хоч на мить, я впевнився, що не дарма мене все таки взяли на роботі, і ще й платять за це гроші. Гроші за літери, які вже давно були придумані до мене, та я, все що роблю, це лише міняю їх місцями, граюся із ними, створюючи слова, а із них речення…
Не знаю, скільки ще зможу писати, писати до того моменту, поки я вже повністю не зійду із глузду, поки мої мізки не закиплять, а пальці не покриються мозолями та ранами. Це бажання, бажання писати, пройде, чи на кінці цієї кружки чаю, чи на кінці наступної, воно обов’язково прийде до мене, і так кожну осінь, кожну осінь я набираюсь купою слів, а їх скласти в речення, знову-таки не виходить, а якщо і виходить, то якась вода, ніби стареньке радіо, яке саме дивується, відкіля в них ці п’ять слухачів, і мабуть, лише це не дає їм перестати виходити в ефір.
Листя шелестить під ногами,  і цей помаранчевий колір, мені нічого іншого не нагадує, як паркетні дошки, якими покрита вся набережна міста. Купа лавиць, купа ліхтарів, які із останніх сил, намагаються освітлювати її, деякі здаються, та натомість, під ними можна побачити більші скупленні людей, які те і роблять, щоб від всіх ховаються, все своє життя, тільки ховаються, ховають свої лиця, свою «небритість», свої бажання, своє кохання…
Ніхто не знає мене, не знає мене таким, яким би я хотів щоб мене бачили, ніхто не знає як мене звати, ніхто ніколи не буде знати, що це все мої статті, і що це, саме я їх пишу, ніхто ніколи не залізе по лікоть до мене в серце, і я натомість нікому не лізу. Тисячі історій, тисячі людей навколо мене, проходять біля мене, час від часу труться об мене, сидять на лавицях, в кожного свій початок свій кінець, в якому я не був, та не буду, лише залишусь образом, проекцією на бруківці.
Вітром принесло мені під ноги, шматки надірваного часопису, зупинився, підняв його, впізнав дратуючу емблему, яка в мене на моєму бейжику, про листав до своєї сторінки, де вічно, я чіпляю свої ярлики. Не читаючи, очі загострили погляд на короткому «ко…». Іншу частину слова, віднесло від мене, і комусь іншому впало під ноги, слова поділили, їх поділили на частинки, залишивши мені перші. Де ж ти? Де ж ти, та, в якої інша частина слів? Я шукаю тебе, я проходжу тисячі набережних, в кожному місті, я намагаюсь хоч трошки впіймати твого запаху, твого аромату, твоєї насолоди…

3.
Вам чай? Так, ви вгадали. Чорний? Із медом, дякую.
За вікном розпочався дощ, точніше він і не закінчувався, але тепер, став набагато сильніше, натякаючи мені, що поза стінами мені зараз немає що робити. Вмостився в шкіряне крісло в очікуванні чаю, натрапив пальцями рук на книгу в сумці. Це так книга, яку мені вже давно радять друзі прочитати, що ніби, прочитавши її я стану іншим, я почну по іншому думати, що там настільки все гарно написано, така магія слів, що прочитавши…їм, мабуть, стане набагато легше зі мною розмовляти. Я довго звичайно відмовлявся, ніяк не брав її в руки, в бібліотеках, будував свою траєкторію, навіть щоб краєм оком не побачити її десь на полицях, та все ж, друзі не витримали, та подарували мені книгу, і як «мудак» її таскаю із собою в сумці, в надії що все почитаю. Та чим не можливість?
З Богом.
Назва її не так суть важлива, так як всі вони на одну назву, і навіть зміст, я думаю сильно не зміниться, ті ж самі слова, ті самі коми і знаки питання в тих моментах, де нібито я маю задуматися. Про листав десь близько п’яти перших сторінок, закрив її. Ще не час, я ще не готовий для цієї книги, колись, я знайду час, і дочитаю всі інші сторінки, над якими хтось так довго і вміло трудився.
Облизав мед, що позабивався під стінки кришечки, допив чай, на секунди дві три опустив очі, вдивляючись на листя чаю, що ніби, намалювали мені мою долю. Не знайшовши там те що я шукав, не знайшовши саме те, ради чого я туди дивився, відвів очі.
Парасолька.
Коротко тривала подорож по бруківці до «дому».