Казка на добру нiч

  Жила була дівчинка, яка мала батьків, певні іграшки й друзів... Жила вона в своєму свiтi з своїми забавами, друзями, думками... Але час минав і все навколо змінювалось. Тільки люди - ні. Але обставини змушували робити вибір впевну сторону й так сталось, що дівчинці далеко не завжди давали те, що вона бажала, не завжди виконувались бажання й набували своєї реальності мрії. Словом, вона не хотіла змінюватись - звички керують нами частіш, ніж ми те помічаємо. Друзі, зрештою, перетворились на таких собі людей, в яких можна було щось взяти за просто так чи зігнати злість, як що не так. Але всьому є кінець, і терпінню теж. Зрештою, через своє небажання рахуватись з думкою оточуючих, блондинисту гламурність і останні писки моди від неї відвернулись всі колишні друзі... Але ж, якщо друг відвернувся від тебе, то чи був він другом?..
 
  Хто зна, як швидко прийшло до дівчини розуміння того, що хлопців можна використовувати красою, а дівчат і батьків жалістю... Зрештою, прийшов час їхати вчитись в престижний універ, в якому забронювали грошима для неї місце... Не лишилось друзів вдома, не було їх в новому оточенні - образ гламурно-снігової королеви був відточений досконало. Та зрештою, "всему, что имеет начало всегда наступает конец"(с), і те саме використання повернулось і до неї...

  В шкільні часи на неї звертав увагу один хлопець - не те, щоб красунчик - звичний собі хлопець. Одначе вона одарювала його компліменти лише надмірними поглядами і фразами, які мали одну суть - "ти мені не рівня". А тепер так склалось, що вчитись випало в одному вузі, лиш на різних факультетах. Хлопець був не дуже товариським, адже вважав, що один друг і знайомий - 2 різні людини -так навчило життя. Зрештою, доля звела двох хлопців, вони потоваришували і дружба їх була справжньою. Розуміючи один одного з півслова, допомагали один одному, як могли.
 
  Час минає, та далеко не все забувається. Так не забувається біль. Образа стирається, а біль лишається. Життя навчило бути жорстким. Як не дивно, злий жарт долі був в тому, що дівчину стало щось вабити до колишнього однокласника. Вона й далі кидала йому кпини в колі знайомих пустоголовок, що, як вона, шукали собі подібних, аби потріщати ні про що, одначе сама того не помітила, як язви в її словах перетворювались на якусь дивну похвалу... Серце повільно завойовувала закоханість.Та біль лишився. І що заважало хлопцю використати цю гламурну сучку? Нічого. А що спонукало? Біль. І помста - вона-таки солодка.

  Зрештою, будувався паперовий будинок якихось стосунків, які зводились до однієї схеми: закохати-використати-принизити. Закохати було неважко - скласти ілюзію такого собі ділового джентльмена. Використати теж - любов сліпа, так що вона сама все робила, як ніби-то мало бути. Побачення, поцілунки, ліжко. А дозволити себе любити не так важко. Простіше, ніж здається, інакше цим би не жили близько 30 % шлюбів.
 
  Прийшов час, коли мало би все йти до вінчання - вона написала цей сценарій вже давно, з першого побачення. Шикарна сукня, кілограми косметики і відра троянд. Та, зрештою, коли от-от мала би бути пропозиція, хлопець подарував їй коробочку. І коли вона нетерпляче відкрила її, побачила там не більше, не менше ржавий скручений цвях. На питання "Що це?..", хлопець дохідливо пояснив, що це те, що зробили з ним її приниження. Само собою, все скінчено, він її не любить, вона його не влаштовує ні як дівчина, ні як жінка. Он її знайома (ну трохи не подруга) Ліза й та краще займається сексом. Словом, ні про які стосунки не може бути й мови. Варто лиш випити з якимось знайомим, щоб ніби-то ненароком розпатякати деякі інтимні подробиці. Що й було успішно зроблено. Звісна річ, потім випив з другом і сказав, навіщо весь той театр, від якого товариш часом був шокований.

  Результат було досягнуто: гламурна богиня відчула на собі бруд осуду, слів брехні (чи варто питати, де вона береться і як плодяться чутки?) болю нерозуміння, приниження й зради...

  Вона йшла під дощем, що змивав з її лиця розмазану сльозами косметику, їй хотілось кричати про біль у серці й гострі скалки в душі на кожну вулицю цього брудного вечірнього міста, де знала майже кожну забігайлівку, і яке вмить стало таким самотнім, безлюдним і по-вечірньому холодним...

  Врешті, вона забрела в якусь із знайомих чи ні забігайлівок, замовила кінську дозу спиртного, щоб трохи подумати... Та ні, щоб забутись. Йшла по калюжах, що заполонили мокрий парк, який так і не хотів вилазити з обіймів дощу, що лив, немов з відра. Та вона не помічала нічого. З неї самої текла струменями вода, а вона сиділа на лавці під дощем, доливаючи калюжі сльозами і болем, пила з горла ковток за ковтком, захлинаючись від пекучості алкоголю й схлипувань. Дощ не припинявся. Але все ж змінюється. Крім людей. Люди вчаться і огранюються під дією часу, немов ті камені на пляжі, що їх омиває вода з року в рік, і так вже кілька століть.

 Однак доля мала свої плани на королеву. І з випадкової невипадковості парком ішов хлопець дещо незвичного вигляду... А як ще можна назвати хлопця в кросівках, камуфляжного кольору джинсах, з кривавими патьоками футболці поверх сорочки і краватці чорного кольору?.. Звісна річ, з правостороннім ланцюжком на джинсах, біжутерією на руках і класичним піджаком. Хтось називатиме альтером, хтось просто нефором. Та залишимо думку людей їм. Хлопець повільно йшов парком, відчуваючи кожен порух листя на деревах, кожен порив вітру, що грався його волоссям, кожну краплю дощу, що, немов рідну, приймала до себе його шкіра, вкрита недавно відрослою щетиною. Він не міг не помітити дівчини й не почути її схлипувань, а тому вдихав дощове повітря повними грудьми...

  Скептичною усмішкою оцінивши невдалу істерично-нервову спробу дівчини підкурити сигарету, що тут же змокла практично наскрізь, підійшов.
 - Дівчино, Вам допомогти?
 - Іди подалі звідси, тебе ніхто не просив сунути носа в чужі справи!!
Поки хлопець спокійно дивився на неї із скривленою сарказмом посмішкою, та запитала:
 - Сигарету маєш?
 - Так, маю. Але я вже бачив, як ти підкурюєш...
 - То підкури й дай мені, чого стоїш!?
 - Добре, я можу присісти, якщо тобі так буде зручніше...
 - Та хоч і приляж, як сам бажаєш! Ти про сигарету не забув?!
 - Не забув, - хлопець неквапно дістав пачку червоних "Лакі страйк" і, підкуривши, простягнув дівчині сигарету. - Будь ласка.
 - Дякую, - все ще схлипуючи видавила з себе дівчина.
 - То що змусило тебе такої пори сидіти й пити в парку?
 - Не твоя справа. Те, що ти дав мені сигарету, не дає тобі права лізти мені в душу, - надривно-істеричним голосом викрикнула дівчина. - Та хто ти взагалі такий?!!
 - Твоя правда, я тобі ніхто, та й ти мені теж. Я не знаю тебе, тому можу об'єктивніше порадити щось... Я не знаю твого оточення, так що про цю iсторiю нiхо крiм нас не знатиме...
 - Ти дивись який психолог знайшовся!! Тобі то що до моїх проблем?
 - Мені нічого. А от ти виговоришся - полегшає. Хоч звісно, ти можеш віддати перевагу товариству докуреної змоклої сигарети й напівпорожньої пляшки, якщо вони тебе розрадять краще, а мені непогано й під цим дощем, - хлопець поправив поли мокрого піджака й підвівся, щоб піти.
 - Та залишайся вже, занудо!!
 - Я твого товариства не прагну. Інша річ чи потрібне воно тобі... - в розмовi запала нетривала мовчанка...
 - Залишись... Будь ласка... Я-таки розповім тобі дещо...

  Зрештою дівчина розповіла йому про хлопця, що її кинув, так підло зрадивши... Та подорожньому неважко було здогадатись передісторію. Що не він, а вона сама винна в тому, що сталось. Зрештою, доля зробила лебедя з бридкого каченяти - додому обоє йшли вже разом, бесідуючи про захоплення й справжнє життя, про гарну музику і мрії... Від масок і гламуру не лишилось і сліду... Тепер на їх місце прийшла скромна косметика, шипованi напульси i фраза "Поколение РОК" як девіз... Так незнайомій дівчині допоміг випадковий подорожній, який став її першим справжнім другом і її найбільшою втратою...



Альміра *...Anoerphissa...* Сидоренко
Chester <AmaDeuS> Хілько                (10.03.2011;01.09)