Етюд сiрого неба

  ...Давно нічого не писалось і багато лишилось несказаним.
Багато думок вмерло, так і не народившись...

  Я стояв на балконі й курив, уткнувшись щетиною в шкіру перчатки...
Вітер так само шумів дощем, листям каштанів і сплетінням дротів...
Місто відзивалось гомоном сотень людей, гуркотінням десятків тисяч машин...
Йому, як завжди, все одно на аварії й проблеми великих і малих комашок - людей, 
що заполонили його й бiгли кудись в своїх справах щодня і щоночі.
 
  І так було вічно...
Люди народжувались і вмирали... Жили своїм життям, творячи історiю свого життя...
Розуміючи й не розуміючи одні події і живучи іншими...
Я стояв і тремтів від прохолодної злості, що огорнула моє серце...
Що заполоняла весь простір...
Цинічною усмішкою зустрічаючи новий день в мені відображалось місто, яке, як і я, жило саме по собі.
От тільки я, як кожен, зв'язаний життям. Правилами етики й етикету... Але кого це хвилює?

  Кожного хвилює щось своє, і тим-то людина індивідуальність...
І тим-то кожна людина дріб'язкова... Мало хто бачить далі свого носа... А ще менше бачить правду...
І вона часто всього лиш ілюзія... Заборонена реальність, що огорнула всіх і все навколо...

  Місто відповідало моїм думкам шумом дощу,падаючими каштанами і монотонним кольором своїх сірих думок...
Хмари так само бігли сірим небом, підкоряючись примхам осіннього вiтру, підтpимуючи осінь і погоду етюдом сірого неба...




Chester <AmaDeuS> Хілько                (29.09.2010)