Медовий торт

                O.Torvald - Почуття
Вступ
Ти для мене як особливий вид солодкого, лише забавної форми, медовий торт із золотисто-пісочним начинням.
Кожна думка про тебе пронизана гіркувато-пряним смаком цього торту, викремлина начинкою й запахом випічки.
У мої думках ти займаєш особливе місце: щось поміж молочної Milka та жестяної пляшки дієтичної Coca-Cola. Ти накштал фільму Кемерона: довге, насичене й до чортиків напічкане спец ефектами, змушуєш цілими днями, та що там, навіть у снах думати про тебе.
Таких людей як ти, америкоси називають  sweety. Але солоденький - це вже точно не твою гірку, як екстра-чорний, й пристрасну, як вишня в коньяку, душу.

Першим (був):

Ямайський Куліш із запахом сирої маріхуани й сильним віддихом бредні.
Дредастий Флор зустрівся мені в  одному пабі. Поміж стрибаючих фігур на танцполі, растаманистий Флор зачепив мене свою невинністю в поглядах та думках.
- Дєвушка не желаєт випіть?, - прохрипів незнайомий голос над моїм правим вухом.
- Прєдлагаєш випіть?, - навмисно пофігистично запитала я. Чмирі в таких завідєніях – звичайна справа, люблять кадрить всяких курв на одну ніч. «Я ж не така! Без любві – нє, нє.»
- Ну да. А что? Чєго дєвушкє грустіть адной?, - хлопець протягнув до мене свою волохату, як лапа ведмедя, руку і знову прохрипів, - Флор! Ето меня завут так!

Гучний транс, від якого тінилися фігури на танцполі заковтнув його ім’я. Я закивала, мовляв, приємно познайомитись, хоча ні чорта не розчула.
- А ти хто?, - вже голосніше спитав хлопець з ім*ям хімічного елементу.
«Мать Тереза», подумалось мені і я гигикнула собі під ніс. Обійти цього бугая було нелегко. Але притиснувшись спиною до засаленої барної стійки, я все-таки спробувала вислизнути.
- Ей, красавіца, любиш солодке?, - в спину загорланив Флор.
Я зупинилась. Надто інтимне питання застало мене зненацька, ніби хтось добряче угрів мене пательнею по голові. Я швидко дала задній ход, розвернулась й вирячилась на волосся Флора. Волосся, сплетене в короткі дреди-сосиски, було зібране в хвіст і відкривало сексуальну мускулисту шию. Я збентеженим поглядом забігала по його обличчю. Нічого особливого, крім чіткого, ніби витатуюваного, контуру нижньої губи. Такої соковитої, що аж хотілось надкусити.
М*ятне бредні невчасно бухнуло мені в голову і я втиснулась в його губи з такою силою, що він аж похитнувся, вчепився пальцями за мої стегна й поцілував у відповідь.
«Нє, я не така шльондра як оті. Я не шльондра.»
- Шоб ти січас дєлала, коль би не встрєтіла мене в том барє?, - часто запитував мене Флор, коли ми лежали, обійнявшись, в якомусь парку на трав*яній клумбі. Він пускав в небо димні кільця сигарет й відбивав у мене на нозі невідомі ритми реггі. Я лише знизувала плечима, притискала вказівний палець йому до рота й тихенько шептала, наче мантру, що треба жити сьогоднішнім днем.
Флор кивав, розгублено переминаючи мої слова в голові, наче досвідчений гурман переминав пельмені з гидкою начинкою. А щоб якось заповнити пустоту, тягнув у різні паби, клуби, притони, готелі, танцполи й фестивалі, всюди, де можна було пити й кохатись.
О так, це був справжній куліч з м*якою скоринкою, солодким родзинистим наповненням, що так швидко з*їдалось.
Через два місяці хлопець з іменем хімічного елементу зник. Розмахував відрісшими дредами-сосисками й обнімав мускулистими руками, він попрощався. Дуже швидко, ніби це могло ввібрати й зменшити мій біль. Ніфіга не могло.
Я прийшла жувати рятуючий шматок медового торту, запивати його перевареним гербатом  й не думати про відсутність належного стікера з цукром в кондитерську кафешку. Цей символічний і такий звичний шматок торту цього разу пішов швидко.
Я майже не відчула сольонуватого присмаку сліз.
Другим (був):
Український плагіат французького торту з історичною назвою «Наполеон».
Вперше, за довгий час паршивої зими небо було кольору бірюзи. Слухаючи депресивну прозу 70-тих декадентів, мені страшно хотілось весни. Весни, зі смаком вишневого варення й звуками акустичної гітари за сусідньою стіною. Як у кіно.
Але все було занадто просто, щоб здаватися хоча б дешевою короткометражкою. І вже не було в повітрі запаху ямайського кулічу, як і  не було в тілі просмаленої самокруткою рани.
Буяла весняна свіжість паризького ранку, крива тінь Ейфелевої вежі на проспектах київських вулиць, запах недопитого бардо і смак «Наполеону» . Торту з твердими, як прес Кличка, коржами, але лагідною начинкою, що розвіювала черствість і брутальність цього торту.
Француз був наступним в коліщатці нових порцій ласкавих слів й випраної партії постільної білизни на моєму ліжку.
Як досі пам’ятаю це його трохи з акцентом і награним пафосом : «Мадемуазель не желаєт чєго-то скуштувать? » за парфумерним прилавком в задрипаній французькій лавці.
Франц (так я його називала про себе) говорив про парфуми, як про їжу, «Естєтіческую їду тєла». Він винаходив нові запахи з ароматів білого шоколаду, швейцарського сиру і свіжого кропу. Присвячуючи мені ці ізвращенні поєднання запахів, він невпинно щось лепетав по-французькому, цілував ледь не мої ноги і вів знайомитись з Мадемуазель мамою.  Такого повороту я чесно не очікувала. Розпрощались так само швидко, як світло лампочки встигає добратися до підлоги.
Я їла шматок медового торту з задоволенням і пришалепкуватим натхненням, ніби кожного разу піднімаючи ложечку в медових крихтах, я виголошувала тост: за здоров*я Наполеона, за французьку мову і добробут французької нації!
«Ось Вам!» – як там кажуть, коли б*ють  поклони до самісінької землі.
Третім (був):
Шматок, так так, лише жалюгідний шматочок танучого в роті суфле з кислою черешнею на дні. Вона ж, за іронією долі, завжди з’їдається останньою.
Коли дивишся на вогняну сонячну діадему, яка розтає разом із червоним заходом,відчуваєш себе частиною чогось великого й продуманого.
Можливо, це лише ілюзія, й картинки в нашому гіпоталамусі перевертаються зовсім в не тому напрямку. Але все стає байдужим, коли цими малюнками в твоїй голові завідує прегарненьке янголятко, із сумними очима і торсом Аполлона.
Я, здається, любила.
Хоча цьому практично нереально дати визначення. Бо кожен його погляд, затриманий на моїх грудях чи сідницях відбивався моментальним стуком серця, наче туди причепили китайського болванчика і він тарабанив по венах.
Моменти з х/ф «Париж, я люблю тебе!» прослизнули на одному подиху, ніби ти врізав дуба, потім ожив, але реальність вже чомусь розпливчата.
‘’ Я кричала. Спершу від насолоди.
Він ніжно втискав мене у свої обійми і несамовито цілував, так солодко, як смакує мармелад.
Я кричала. Від роздратування.
Він хапав мене за обличчя, затикав рота своїми губами, жорстко і прямо.
Я кричала. Від втоми.
А він ловив мої руки, прижимав до своїх щік, цілуючи кінчики пальців.
Я кричала. Від страху.
Він знову і знову тримав мене за плечі й щось шепотів про любов, про вірність, але…
Я все кричала. Від нудьги.
Він мовчав й спопеляючим поглядом міряв мою совість. Тягнувся до мене, але опускав руки.
Я закричала. Для забави.
«Сука!»,- заорав він і зник з мого життя.
The end.”

The end продовжувався не довго: доки офіціант не приніс мені шматок медового торту, що розсівся на тарілці наче величезний пиріжок, сплюндрований життям і замучений в пекарні.
Офіціант в оксамитовій маринарці на охляп  тицьнув тарілку мені в руки, хамаркнувши щось типу «приємного апетиту». Я була занадто рада новим ласощам, щоб відчикрижити цього  кордупеля (насправді він удвічі більший від мене) за безобразне повідєніє.
По кафе рознісся звук огудливої попси, розсікаючи хвилю брязкання чарок в кутку напроти. 
Офіціант, якого, як я потім прочитала на бейджику, звали Велдіж, відійшов до стійки у вигляді великого дерев*яного бруса, обережно поклав срібну тацю і направився до мого столика. Лишень тоді я помітила, що він трішки шкутильгав, ніби пінгвін, перевалювався на праву ногу і хитався з боку в бік, буцімто  хтось дмухав на нього з усіх сторін.
Було дещо граціозне й невимушене в його ході, таке приворожуєте, як хриплий голос охмелілого блюзмена, який акомпанує звукам саксофона, а близько сидячі глядачі чують сильний віддих спирту. Проте ним все одно захоплюються і вождєлєют, його все одно слухають.
Tetra (…):
Я дивилась, як апатичними рухами підбитого яструба надривно снували голубо сірі весняні хмаринки. Вони ніби розшматували небо на дві асиметричні поверхні, обігнувши приземну частину зябким і моторошним туманцем.
Із сусіднього вікна висунулись дві пухкенькі опецькуваті руки й поволокли за собою застірану скатертину. Вона почала нервово мантилятись по вітру, як стяг перемир*я, коли ті руки затрясти матерію, вижимаючи з неї усе живе, а потім, недбало зібгавши її, куценьким клубочком закинули всередину.
Але не було якось відразливо і гидко від думки, що всі ті крихти із скатертини, всі недоїдки, недогризки, пильові кліщі й жирні плями, що ще не всмоктались  у волокна – все те падало безтурботним пішоходам на чуприни, капелюхи та плечі.
Велдіж взяв mp3, втиснув у нього тоненький USB і під*єднав до портативних колонок. Еротичний Джо Кокер замовив ритм і настрій (при чому останнє ставало дедалі паршивішим).
Велдіж все мовчав, мовчав і мовчав. Мене це бісило, бісило і те, з якою самовпевненістю він схопив мене за руку і роздратовано, всю мене в сльозах, поволік геть із кафе. Потім якимсь дивом я отямилась у халупі з євроремонтом і «офігєнним» видом з вікна. Мене дратувало, що він вдавав з себе  вар*ятого мачо, при цьому не вронивши ані слова. Типу інтрига. Але вона невдалась, бо я була скоріше навіжена, ніж схвильована.
- Ти ман*як? , - поцікавилась я. Він лише надривно підморгнув і пошкутильгав до софи.
Після 15 хвилин занудного дотошного мовчання, те питання здалось актуальнішим більш за все.
- Ти ман*як?, - спитала на повному серйозі, в мене навіть голос здригнув, як у загнаного і затюканого зайця.
Велдіж мовчав, вальяжно умостивши свою (при звичайних умовах, я б сказала солоденьку) дупу посеред дивану і дригаючи головою в такт музичних коливань. Він тупо смалив на мене, як у психоделічних фільмах ман*яки-збоченці сверлять поглядом своїх жертв.
- Всьо! Надоєло! Або ти пояснюєш  своє повідєніє або я валю звідси, нахрєн!
Хлоп!
Велдіж схопив мене за обидві руки й притиснув до дверей. На якусь долю секунди світ зробив крутезне сальто, набравши шалену швидкість. Він пронісся адреналіновим алкоголем в мозку, деформувавши контроль над собою. Дещо схоже на міжпростірну та надчасову їзду в авто з відкидним дахом та з магнітолою, що видавала звуки, схожі на AC|DC.
Кадр!
Велдіж заливає мою свідомість карамельним вином.
Момент!
Він повільними рухами знімає з мене сукню, розриває вщент капронові панчохи і снайперським кидком влучає моєю туфлею у дзеркало. Звук падаючого скла триває цілу миттєвість.
Тяжкість і холод, як після медового морозива вперемішку із світовим колапсом. По тілу ніби пробігло не стадо мурашок, а мільйони - мільйони  мікроскопічних лоскотливих комашок та букашок. Вони ледь трохи, майже повітряно, торкалися шкіри, але цього було достатньо, аби збожеволіти від насолоди.
Кадр!
Велдіж споює мене музикою. Шалений поток некерованих звуків, гучність яких перевищує будь-які закони фізики кромлять барабанну перетинку.
Пам’ятаю, я горлала на повну глотку. Танцювало щосили, відтупуючи кожен отриманий звук.
Пригадую, що вдарила Велдіжа: гарний ляпас на ніжній щоці апетитно розчервонівся на його обличчі.
Секунда!
Я вже цілую те заболіле місце, плачу, вибачаюсь, гладжу його медове волосся, намотуючи собі на палець кудрявенькі золотисті пасма і люблю його карі очі.
Мить!
Я ненавиджу його рельєфне гладеньке тіло, я штурхаю його в стіну, барабаню кулаками по спині і гамселю по ногах: «Маньяк!», «Казьол!», «Я пашла!», «Нє, сам іді! В жопу!».
Бац! Ранок!
Нічних вампірів швидко вивітрив холодний протяг із кухні.
Я валялась у шматочках свого порваного одягу, як руки й ноги почали нити від синців та поранень.
Відчуття, ніби тебе переїхав трактор плюс канібали готовлять з твоєї голови апетитне рагу, а з кісток будують вігвами.
Pente (…):
Я прокинулась з гіркуватим присмаком на губах і шершавим відчуттям у роті, ніби цілу ніч наминала самі тістечка, а тепер нутро помирало від спраги. Проте ж ні. Три брунатні порожні пляшки, яких протяг роздував на підлозі у різні боки, не дали б мені зсохнутись від цукрози.
Велдіж сопів поруч, укутаний молочним бархатом сонячних променів. Красивий, такий же прегарний,                такий незвичний… Людей, як він, америкоси називають  sweety. Але солоденький - це вже точно не про його гірку, як екстра-чорний, й пристрасну, як вишня в коньяку, душу.
«Він скоріше схожий на медовий торт», - із страхом подумалось мені. «Настільки медовий, що аж губи терпнуть від поцілунків, а серце шалено витанцьовує джигу.»

Fin.

2011