Зрiлiсть молодостi

Д і ю ч і   о с о б и:

Д е б ю – молода дебютантка
Б е н е ф і – зріла актриса, напередодні власного бенефісу

Дія відбувається у театральному кафе. Б е н е ф і  сидить за столиком, Д е б ю  підходить до неї. Під час розмови може відбуватися будь-яка дія.

Д е б ю. Можна до вас у компанію? Не виженете?               

Б е н е ф і. Чом так думаєте про мене? Я взагалі не кусюча. То – прошу, присаджуйтесь.               

Д е б ю. Чом же не кусюча. Дякую. Невже зубів не вистачає?               

Б е н е ф і.  Зуби ще всі маю власні. Мабуть, злості замало. А може ніхто не розлютив, як треба.               

Д е б ю.  А як треба?               

Б е н е ф і.  Сама не знаю. Бо, якби знала, сама розлютилася б напрочуд достатньо.               

Д е б ю.  Чудернацька якась розмова виходить. Давайте, краще, - про погоду.               

Б е н е ф і.  Про погоду - не цікаво. Бо обидві знаємо одне й те саме.               

Д е б ю.  А якщо про погоду у рідному колективі? Як, на вашу думку, чи варто розмови?               

Б е н е ф і.  З якою метою? Якщо просто колегам перемити кістки, я – пас. Шкода втрачати час, сили душевні та ми з вами не занадто близькі люди, щоб…               

Д е б ю. Щоб бути занадто відвертими?               

Б е н е ф і.  Можна і так сказати.               

Д е б ю.  А от я нічого не маю проти відвертості, бо  ви мені певною мірою імпонуєте. Можна я пригощу вас тістечками? До речі, кава тут так само непогана.               

Б е н е ф і.  Дякую. Але мушу відмовитись. Кави не вживаю взагалі.  Не люблю. А тістечка, хоч і люблю, але через схильність до повноти… Самі розумієте.               

Д е б ю. Якась ви дуже… як би це сказати… нехай буде – правильна. Не палите, не п’єте… навіть кави.               

Б е н е ф і.  Хіба що – кави. Бо інколи дозволяю собі бокал сухого, або грамів тридцять-п’ятдесят гарного коньяку.               

Д е б ю.  Он як! Нажаль тут не торгують спиртним, а то б ми з вами трохи розслабились.               

Б е н е ф і.  Хочете сказати, порозв’язували б язики?               

Д е б ю. Не так уже це і погано.               

Б е н е ф і.  Базіка – знахідка для шпигуна.               

Д е б ю.  То я вам здаюся таким нібито засланим козачком?               

Б е н е ф і.  Я цього не казала.               

Д е б ю.  Але подумали.               

Б е н е ф і.  Не думала. Просто бовкнула, що перше на думку спало. А ви причепилися до слова. Взагалі психологи зараз уже зробили б певні висновки щодо нашої розмови. Перепрошую, але у мене склалося враження, що ви прийшли взяти у мене інтерв’ю і навмисне  отут на мене очікували.               

Д е б ю.  Може і навмисне очікувала. А може просто так склалося. Так, я хотіла поспілкуватися з вами сам на сам. Ви мене зацікавили.               

Б е н е ф і.  Вибачте, але хотілося б знати, чим саме. Ми з вами, як то кажуть, належимо до різних вікових категорій. І, як мені на цей час здається, відношення до життя, так само як і спосіб життя, у нас також різні. Як не сказати – протилежні.               

Д е б ю.  О, тепер мені вже цікаво: в чому ви вбачаєте нашу з вами протилежність?               

Б е н е ф і.  О, це розмова не на годину. А мені і без цього часу бракує.               

Д е б ю.  Ви поспішаєте додому?               

Б е н е ф і.  Авжеж. А ви – ні? Хоча, вам додому можна ще не поспішати. Вам ще довго можна не поспішати додому у вашому карколомно молодому віці.               

Д е б ю.  Не так уже ви не праві. Принаймні, заперечувати не збираюсь. Але, якщо все ж таки погодитесь ще трошки поспілкуватися зі мною, я відвезу вас на своєму авто.               

Б е н е ф і.  Гаразд. Продовжуйте ваше інтерв’ю. Що вас цікавить більш за все?               

Д е б ю.  Відтак. Будь-яке інтерв’ю починається з безглуздих запитань. Не будемо відступати від класики. Навіщо ви стали актрисою?               

Б е н е ф і.  А навіщо люди взагалі стають акторами? Відповідаю: за покликанням душі, у пошуках цікавого та різноманітного творчого життя, задля подовження дитинства до кінця віку свого.               

Д е б ю. Цікаво. Ви нічого не сказали про славу.               

Б е н е ф і.  Славу відношу до побічних ефектів. Знаєте, як ув анотації до ліків пишуть наприкінці: побічні ефекти. От в анотації до мене, це – про славу. Та й ніякої особливої слави у мене немає. Для слави потрібно зніматись у кіно, а я цього майже не роблю.               

Д е б ю.  Невже не запрошують?               

Б е н е ф і.  Чому ж? Запрошують. Не дуже часто, але, як то кажуть, випадки були. Просто не люблю кіно. Особливо сучасне. Все – штучне, комерційне, взагалі не має жодного відношення до творчості та до мистецтва.               

Д е б ю.  Категорично. А як з приводу заробітку? Вас влаштовує ваше майже жебракування?               

Б е н е ф і. Мені вистачає.               

Д е б ю.  Саме тому ви підробляєте ночами прибиральницею?               

Б е н е ф і.  А ви вбачаєте в цьому приниження особистості, або так званої власної гідності.               

Д е б ю.  А ви зовсім так не вважаєте?               

Б е н е ф і.  Ні.               

Д е б ю.  Знову категоричність.               

Б е н е ф і.  Чим вам не сподобалась моя категоричність?               

Д е б ю.  Та ні, будьте собі такою, яка ви є. Але, як на мене, категоричність більш властива юнацтву та деспотам.               

Б е н е ф і.  Як ви цікаво об’єднали категорії.               

Д е б ю.  Це – лише на перший погляд. Адже, більшість молоді занадто деспотична.               

Б е н е ф і.  Що ж, вам видніше. Може я стаю з віком недалекоглядною. Може, в мій час все було інакше. А може я просто над цим ніколи не замислювалася. Молодь буває  хамовитою, нахабною, егоїстичною – напевне. Але при чому тут деспотизм?               

Д е б ю.  Хочете, скажу, що думаю з цього приводу?               

Б е н е ф і.  Скажіть.               

Д е б ю. Вам просто поталанило в житті. Вам той деспотизм пройшов повз. Ви з ним не зустрілися.               

Б е н е ф і.  Можливо. Але для мене – не переконливо. Та бог з ним. Ви, напевне, не про це хотіли… посперечатись.               

Д е б ю.  Посперечатись? Я зовсім не збиралася з вами сперечатись. Хоча… Повернемось  до наступного запитання. В чому ви вбачаєте нашу з вами, як ви самі її назвали, протилежність?               

Б е н е ф і.  Я майже відповіла вам на нього з самого початку. Спосіб життя. Так само, як відношення до життя.               

Д е б ю. Гаразд, про спосіб життя. Нехай. А з приводу відношення. Як ви можете знати,  щодо мого відношення до життя?               

Б е н е ф і.  Вибачте, якщо я образила вас, звісно, я могла помилитись.               

Д е б ю. Навіщо ж одразу вибачатися? Тим більше, що нічим ви мене не образили. Інше – лише інше. Не гірше, не краще. Так, я відношуся до життя, як і більшість моїх однолітків, дещо легковажніше. Але це – тільки на ваш погляд.               

Б е н е ф і.  От і суперечка. Звідки ви можете знати мій погляд? Я з вами ним не ділилася.               

Д е б ю.  Хочете сказати, що тепер моя черга вибачатися?               

Б е н е ф і.  Ні в якому разі. Ото дивна суперечка. Якби у кожній суперечці отак усі вибачалися…

Д е б ю.  Де б ми тепер усі були? Прогрес  задушено у зародку! …Щось ми знов зовсім не туди зайшли.               

Б е н е ф і.  Ваше інтерв’ю, вам і виплутуватись.               

Д е б ю.  Виклик прийнято. Певною мірою розкриваю карти. Дуже хочеться знати, навіщо ви, і такі, як ви, і ті, хто старший за вас, так все ускладнюєте?               

Б е н е ф і.  А саме? Можна дізнатися, що саме ви маєте на увазі?               

Д е б ю.  Відношення до життя. Відношення між собою. Навіть у відношенні до будь-яких речей: особистих, коштовних і не дуже, до якихось зовсім дурниць. Навіщо ви так прилипаєте до речей, до місць, до людей. До всього  взагалі, що оточує вас? Обтяжуєтесь отим усім. Самі собі зв’язуєте крила. Адже серед вас стільки крилатих особистостей, які забули про це?               

Б е н е ф і.  Не вірю.               

Д е б ю.  Даруйте, у що не вірите?               

Б е н е ф і.  У відвертість запитання. Починалося зрозуміло, закінчилося пафосом.               

Д е б ю.  Так це ж ви у тому винні, навіяли мені якийсь пафосно-ліричний настрій.  Ловлю себе на думці, чи я – це я?               

Б е н е ф і.  Гаразд, нехай буде так. Хоча якоїсь особливої  особистої харизми за собою не знаю.   

Д е б ю.  А! Дякую. На додаток: чому більшість з вас має схильність до заниження власної самооцінки?               

Б е н е ф і.  Мабуть, творчість нівелює самовпевненість.  Повсякчас – сумніви: чи правий,  чи маю право, чи в достатній мірі, чи переконливо? Сумніви наступного дня після овацій, сумніви перед прем’єрою. Під час творчості немає місця сумнівам…               

Д е б ю (перебиває). О, ще і недовіра власним почуттям. Чому?

Б е н е ф і.  Нема нічого мінливішого за почуття. Бо ж вони – нематеріальні.  Не вимірювані нічим, окрім так само не вимірюваних і непостійних щастя та болю. Під час творчості немає місця сумнівам,  бо має місце повна захопленість процесом. Може це саме те, що споріднює творчість із сексом? Ви, молодші, так легко, просто і повсякчас теревените про секс.               

Д е б ю. Ви, старші, схоже дуже часто, ніби його боїтесь. Чому?               

Б е н е ф і.  «Боїтесь» - це по-вашому. Обережність та розбірливість у близьких стосунках не має нічого спільного з боягузтвом.               

Д е б ю.  Але ж ви у своїй безкраїй цнотливості  самі себе штучно позбавляєте стількох радощів життя!               

Б е н е ф і.  Вам здається, що перетворивши секс на спорт, ви стали більш обдарованими, щасливішими, багатшими? Чи щось іще додасте?               

Д е б ю.  Нічого не додам. Ви і праві, і не праві водночас.  Не треба відноситись до життя занадто серйозно. Бо життя – це гра.               

Б е н е ф і.  Але ж гра – не обов’язково комедійна та легковажна. Якщо занадто спростити гру, вона стає нецікавою. Так, може ми занадто серйозні, але і більш сердечніші. У вас майже все зверхньо. Ви ні до кого, як то кажуть, в душу не лізете, та й до себе нікого не пускаєте. Таке собі суспільство легковажних одинаків. Мобільно-сленгове спілкування, автопілот  у навушниках. Робота мозку без роботи серця. Бо серце – воно що? Насос для перекачування крові.  І більше нічого. Ви занадто тверезі. Ви занадто меркантильні. Ви занадто заматеріалізовані, може я і помиляюся, але - набагато більше від нас. Що у вас на першому плані? Знання і кар’єра. Заради чого? Заради грошей.  Так, це просто. Але так нецікаво. Нівелюються поняття щастя та нещастя. Замінюються поняттями успішності та достатку.  В цьому ви, може, досягли неперевершеності.  Але це – дорога у прірву, в нікуди. І цю прірву ви створили самі. Людина народжується для творчості та кохання. Ви це спростували.  Так, ви вмієте творити. Але без серця. Творіння без серця довго не проіснує. Вмирає. Ви вже відчуваєте це. Але, немов сліпі кошенята, не знайдете виходу. А вихід  дуже простий – біль. Тільки через власний біль людина може зрозуміти кохання, щастя, творчість, саму себе і, врешті, - іншу людину.               

Д е б ю.  Відбиваю. Ви – занадто заангажовані своїм болем. Носитесь з ним, як дурень з торбою. Вибачте.  Але – правдою за правду. Ваше життя – це ж іноді дивовижно тривіальний мексиканський серіал. Ви гробите роки життя на те, що можна з’ясувати, вирішити однією фразою, якщо, взагалі, не єдиним словом. Зухвала нерішучість з упевненим переходом на душевний садо-мазохізм. Оце я сказала. Хоч записуй. Сама від себе не очікувала. Ускладнюєте, ускладнюєте, ускладнюєте. До такого ступеню, що врешті  забуваєте, а задля чого взагалі  все було розпочато, та закручено. Втрачаєте здоровий глузд з якихось дрібниць.               

Б е н е ф і.  О. Здоровий глузд – це ваша найголовніша сила. Але вона ж – і ваша слабкість. Бо це через нього вам не тільки самотньо, а ще й нудно. Щоб вас розважати, створено величезну індустрію. А ви все одно нудитесь. Може скажете, чому? Може скажете, навіщо ви в такій кількості вживаєте спиртного, наркотиків, тютюну? Може, врешті, скажете, чому так зухвало та часто міняєте сексуальних партнерів? Вам нудно. А знаєте чому? Бо те серце, яке ви поставили на роль насоса, не вдоволене такою малою роллю. Це воно вам нудить. Це йому замало розваг. Бо всі розваги ті – зовні. Нічого не йде зсередини. Нічого з середини. Бо ви, знов-таки, болю боїтесь. І обходите його, обходите.               

Д е б ю.  Може тому, що від цього болю немає ліків. На серце пластир не приліпиш. А на планеті більшість вмирає саме від серцево-судинних хвороб. Доречі, ми з вами так само працюємо в індустрії розваг.               

Б е н е ф і.  І так, і ні. Слава богу, в театрі ще трохи присутній дух творчості. Хоча уже доволі сильно і бридко тхне наживою.               

Д е б ю.  Ніяк не второпаю, чим погано, якщо люди їдять не сухарі з водою, а свіжий хліб з маслом та ікрою. Вони від того стають гіршими?               

Б е н е ф і. Вибачте, але так воно і є. У господа бога є одне неписане правило: творець повинен бути голодним. Не треба розуміти це буквально. Просто людині перенасиченій фізично притупляється робота мозку та почуття. Той, хто кожного дня запихатиметься ікрою та іншими делікатесами, обпиватиметься дорогими напоями,  втрачає  здібність творити, бо має все, до чого прагнув, йому нема куди розвиватися більше. Творча смерть гірша за смерть фізичну. Наприклад, я боюся її набагато більше. Якщо мені колись доведеться з будь-якої причини залишити театр, я одразу кинуся шукати будь-якого іншого виду творчості. Будь що. Все, що завгодно.  Аж до творчого видування мильних кульок. Але, борони мене боже вдатися заради заробітку у які-небудь там економісти-фінансисти. Ні, проти цих професій зовсім нічого не маю. Вони є. І люди в них працюють. І нехай їм буде добре, особливо тим, кому воно ото все дуже до душі.            

Д е б ю.  Чому ж тоді «борони Боже?"               

Б е н е ф і.  Бо це все – занадто не для мене. Кожен бачить світ з власної дзвіниці. Так от, з моєї дзвіниці ця вся фінансистика – мишача вовтузня. Можете назвати мене як хочете. Але дивіться самі. От працює прибиральниця. Щоб чисто було. От працює будівельник. Є людині де жити. От працює комбайнер. Є що їсти.  І навіть, якщо назавтра знов буде брудно, зруйнується будівля, а їсти взагалі хочеться щодня, все одно: праця корисна, вбачена, заслуговує на вдячність, заслуговує на добру згадку. Що робить економіст, фінансист, бухгалтер? Підраховує: хто, скільки, де, коли, чому, навіщо і за що. Підтримує владу та її спосіб експлуатування людської праці. Це – занадто далеко від доброї згадки, а від вдячності – ще далі. Папірці підшили. Через якийсь час – спалили, чи переробили на туалетний або пакувальний папір. Куди пішло людське життя отого фінансиста? Добре, якщо залишив після себе родину, дітей. Добре, якщо мав якесь вподобання для душі. Ну, там – вірші складав, або хатинки з сірників, чи, припустимо, грав у аматорському гуртку, вплинув на сторонню дитину в дитячій кімнаті міліції та допоміг утриматися від слизької доріжки, абощо. Кажуть: цим також хтось повинен займатися. Так, повинен. Мабуть. На сьогодні і в нашому суспільстві. Але ж скільки їх сьогодні розвелося. Отих п’явок на трудовому тілі.               

Д е б ю.  Боже, скільки ненависті та зневаги. Звідки? Чим ті нещасні канцеляристи вам не догодили?               

Б е н е ф і.  Мама у мене з них. Над тими паперами, у тих підрахунках та перевірках спростувала власне життя. І що має? Букет практично невиліковних хвороб, жалюгідну пенсію і одне-єдине досягнення – мене, власну дитину. Тільки в мені вона виправдала своє існування. Я – надія її, її пам’ять, її продовження. Отак, дівчинко. Ви, звісно, ще про це не замислювались. Та у вас попереду ще довге життя. Може колись примусить замислитись над цим, може ще над чимось іншим. Так набувається досвід.               

Д е б ю.  А мені батьки казали, що досвід набувається через помилки. Найкраще – через чужі.               

Б е н е ф і.  Батькам завжди хочеться, щоб дитині було легше, тепліше та солодше у цьому світі. Я не заперечую вашим батькам. Та все ж таки власний досвід набувається тільки через власні помилки. І нема нічого безглуздішого на цьому світі, ніж чужий досвід. Впевнена, що ви не носите речей з секондхенду. Так от, до чужого досвіду треба відноситись так само. Пам’ятаєте в дитинстві: поки не обпеклися об гаряче, не розуміли, що воно таке, що мама забороняє?               

Д е б ю.  Навіщо ми тоді вчимося в школах та інститутах?               

Б е н е ф і.  Я, взагалі, - про досвід життєвий. А навчальні заклади надають певну купу знань. Доречі, десь до вісімдесяти відсотків з тих знань – зайві. Ніколи в житті не знадобляться. Театральний вуз в цьому позитивно відрізняється від інших. Багато практики. Звідки: театр – прикладне мистецтво.               

Д е б ю.  От про що я зовсім не здогадувалась, так це про вашу схильність до філософії. Залишилося питання останнє. Ваше право на нього не відповідати. Але я представниця не цнотливого покоління, тому запитую без відступів та вступних слів, прямо і відверто: чому ви одинока?               

Б е н е ф і.  Я - з цнотливого роду-племені. Але це мені не на заваді, коли треба, відповісти: а яке ваше собаче діло? Грубо? Так. Але, погодьтеся, - відверто. І право маю, і ви мене його не позбавили, цього права. І все ж таки… Трошки дам вам фори. По-перше: так сталося. По-друге: мабуть, не дуже хотілося. По-третє…
Замислюється. Пауза трохи затяглася.

Д е б ю.  По-третє?               

Б е н е ф і.  По-третє: а навіщо вам воно?               

Д е б ю.  Беру інтерв’ю.               

Б е н е ф і.  Забазікалися ми з вами тут. Мені давно вдома треба бути. Ви не забули про…               

Д е б ю.  Звісно, що не забула. Підвезу, як домовилися. Будь ласка, скажіть уже, що там «по-третє»? Хай уже їй грець, вашій цнотливості. Що ви робите з вашим власним життям?               

Б е н е ф і.  Що роблю?               

Д е б ю.  Ви ним нехтуєте. Ви зовсім не любите себе. Ви – не побоюся цього слова – цілком і повністю закомплексована особистість, як не парадоксально це звучить. Ви зовсім не співпадаєте зі світом і часом, у яких живете. Врешті: ви не співпадаєте з навколишнім життям. Живете у якомусь вигаданому світі. З якоюсь зарозумілою нежиттєспроможною філософією. Ви не бачите щастя, яке маячить перед вашими очима з дня у день. Цього замало, - ви сахаєтесь від нього, мов чорт від ладану.               

Б е н е ф і.  Вибачте, колего, це ви про що?               

Д е б ю.  Не впізнали власного портрету? Це я вас намалювала. Грошей ви заробити не вмієте і не хочете, хоча маєте можливостей більш, ніж треба. Поставили всі власні потреби на самісінький задній план, що їх там не видно і не чутно, немов зовсім немає. Тож і для здійснення перспектив ніяких. А долю власну, власні почуття… просто – у глухий кут і – на розп’яття. Щось ви там мені про садо-мазо казали. Так от – це і є справжнісіньке садо-мазо. Безумовно.               

Б е н е ф і.  Розмазали асфальтом на всю вулицю.               

Д е б ю.  Саме так. А що з вами ще робити? Де ваші очі? Де ваше серце? Де ваша акторська спостережливість?               
Б е н е ф і.  Завжди думала, що все своє ношу із собою. Невже щось згубила?               

Д е б ю.  Все. Все згубили. Через власну обережність, мабуть. Нічого іншого не вбачаю.               

Б е н е ф і. Тепер уже потребую пояснень. Бо ще півтора слова – і дуель неминуча.               

Д е б ю.  Викиньте ваші дурниці з голови. Вислухайте мене. От поговорила я з вами, і – ніби все стало на свої місця. Ні, ніякої справжньої суперечки у нас не вийшло, і кожен залишився при своїх. Але я маю ваш суцільний образ. Признаюся: хотіла його зіставити собі задля полегшення не стільки спілкування, скільки керування. Відверта людина сама видає супротивнику козирі на руки.               

Б е н е ф і.  Так ми – супротивниці?               

Д е б ю.  Не треба. Тепер уже не треба прикидатися, кривити душею. Рівно п’ять хвилин тому я чомусь вирішила віддати вам ваші козирі. Може хоч до нічиєї зумієте звести вашу гру. Це – моя фора вам. Ось вона: він кохає вас.               

Б е н е ф і.  Хто «він»?               

Д е б ю.  Той самий, кого кохаєте ви.               

Б е н е ф і.  Не питаю, звідки ви знаєте, кого саме я кохаю. Тим більше, не запитуватиму, з чого ви зробили висновок, що я саме закохана. Залишаю це все на вашій совісті. Хоча, здогадуюсь, що совість ви схильні вважати рудиментом. Але… але… невже це так помітно?               

Д е б ю.  Ай-яй-яй. Класиків забувати не слід. Кохання і кашлю приховати неможливо. Чи не так?               

Б е н е ф і.  А про нього? Чому я не бачила, якщо це так вочевидь?               

Д е б ю.  Дякуйте вашому клінічному сумніву. Помноженому на схильність до депресій та філософізму. Якби ви були моєю одноліткою, або подругою, я б сказала простіше: дорогенька, ти - дурепа.               

Б е н е ф і.  Якийсь лікарський висновок. Діагноз. Ярлик якийсь.               

Д е б ю.  Ярлик – то зайве. А діагноз – саме те, що малося на увазі. Зараз я відвезу вас додому. Ви сьогодні не будете спати. Але я маю надію, що це буде найпродуктивніша ніч за все ваше життя. Маю надію, що уже взавтра ви ходитимете з козирного туза.               

Б е н е ф і.  Маю надію, маю надію, маю надію… Так не кохають.