Сила кохання...

... Високі шпильки не давали змоги нормально пересуватися по "вбитій" часом бруківці. Катря, звикша лише до вільних кросівок, тяжко переминалася з ноги на ногу, подумки благаючи Господа-Бога, шоб усе-таки ніхто не зупинився.
Мимо пролітали з космічною швидкістю машини, водії лише мимольотом кидали погляд на дівча й чимдуж жали на газ. Хтось дивився співчутливо, хтось із похіттю, а дехто - із відвертим осудженням та злобою.
Обсмикнувши коротку джинсову спідницю, Катря нерішуче позадкувала у кущі, що росли на обочині. Їй було страшно тут, вночі, на Кільцевій дорозі. Якби не Славко, то хтозна чи вийшла б вона взагалі із дому пізніше десяти годин вечора...

... Вона ніколи не забуде той роковий день, після якого все пішло шкереберть. Чорну пустуючу дорогу, тьмяні ліхтарі, усміхнені Славкові очі, що з ніжністю дивилися на Катрю та сліпуче світло фар грузовика, що так несподівано з`явився  із-за рогу вулиці... Далі все було, мов у тумані: бліде, аж зелене, непорушне Славкове лице, заляпаний кров`ю асфальт та різкий вереск "Швидкої", від якого в душі щось переверталося та кидалося туди, у палату, де під незліченною  кількістю трубочок та проводків лежав ЇЇ Славко...
Чекати допомоги не було звідки. Мати хлопця пила, як то кажуть, "по-чорному", а батька він не знав. Сама мати була сиротою, тому про гроші на лікування не могло бути й мови. З сльозами на очах, із серцем, що обливалось кров`ю, Катря спостерігала за тим, як повільно, але впевнено, витікає з коханого життя. Вона б усе зробила, все - аби тільки врятувати Славка, аби тільки він вижив... Та вона ще була мала - 16 років не відкривають ніяких перспектив для роботи, де можна було б заробити хоч трохи грошей, щоб мати змогу продовжити лікування. Куди лише Катря не зверталась - і в "Мак Дональдз", і в контору секретарем просилася, й навіть машини розвантажувати ладна була, - та звідусюди виходила ні з чим. "Буде 18 років - тоді приймемо...", "у нас уже є працівники", "дівчат на таку роботу не берем" - та й уся розмова...
Й тоді, на вершині відчаю, Катрю осяяло - це ж можна, не кидаючи навчання, підробляти трохи ночами і при цьому ніхто нічого не дізнається... А грошей вистачило б на те, щоб поставити Славка на ноги. Спочатку ця думка здалася дівчині страшною і безглуздою, проте із плином часу, дивлячись на лежачого вже третій тиждень у "комі" Славка й обливаючись гарячими сльозами, вона дедалі частіше почала до неї повертатися.
"А що тут такого?" - намагалась подумки переконати сама себе. - "Таким багато хто займається. І зовсім не страшно... Можна випити "перед ТИМ" трохи алкоголю, щоб притупилося бажання втекти й ніколи більше не повертатись. Заплющити очі, потерпіти якихось півгодини й отримати таку суму грошей, яку мама не отримує й за місяць роботи..."
Іншого виходу Катря не бачила. І от цей день настав. Прибігши вранці у лікарню й наслухавшись від лікарів сумних та невтішних прогнозів, вона на диво мало посиділа в палаті й, вже виходячи, нагнулася й прошепотіла у вухо Славкові: "Я зроблю все, щоб ти вижив. Обіцяю." й кинулася геть у двері...

- Мамо, я піду? - запитливо глянула на матір,а тоді й на годинник, що висів на стіні.
Було опів на дванадцяту.
- Куди?!. - матір здивовано глянула на доньку, яка пізніше одинадцятої й додому ніколи не поверталася.
- Ну... мені треба.. до Славка.. - Катря потупила очі в підлогу й молила Бога, щоб мати не помітила, як вона почервоніла. Вперше їй довелося обманювати матір.
- Доню... - жінка помовчала, мов підбираючи слова. - До Славка вночі тебе ніхто не пустить. Та й не треба тобі туди.. Все одно це нічого не дасть... - вона важко зітхнула й глянула на дівчинку, готову розплакатися з хвилини на хвилину. - Все одно підеш, так?.. - згадала, що Катря характером вся в батька - як щось вирішить - неодмінно зробить по-своєму. - Ну, йди... Може й пустять... - і вона махнула рукою.
Не чекаючи, поки матір обернеться, Катря кулею вискочила з дому і, ридаючи, кинулася в ніч. Ще ніколи в житті їй не доводилося брехати матері. Завжди про все вона їй розповідала, та цього - не могла...
Трохи заспокоївшись, Катря переодягнулася в кущах у речі, які взяла із дому у пакеті - змінила джинси на ультра-коротку спідничку, футболку - на облягаючу маєчку з глибоким декольте, а кросівки - на тихцем украдені із шафи материні чобітки на тонких високих підборах. Переклала мобілку в кишеню спідниці, взяла в руку останніх тридцять гривень на спиртне, а пакет прикидала гілками під розлогим деревом.
Намагаючись придати обличчю якомога нахабнішого та буденного вигляду та не розплакатися, непевним кроком дівчина наблизилася до нічного кіоску й нарочито грубуватим голосом потребувала:
- Пляшку горілки!
Напівсонна продавщиця підозріло окинула її поглядом, проте, махнувши рукою, віддала "Хлібний Дар" взамін двадцятки із десяткою, що перекочували до її рук та із грюкотом зачинила віконце...


... І ось тепер Катря тут, непевним кроком задкує у кущі, бо ноги заплітаються від випитої горілки, а в голові дивно паморочиться й шумить. Вона вже майже зливається із ніччю, та раптом біля неї чується вищання тормозів й, підмигуючи габаритами, зупиняється темна "Ауді", із якої гримить щось ледь схоже на музику.
- Давай, залазь скоріше! - чоловічий голос намагається перекричати "Арію" й двері чорної красуні відкриваються.
Катря роздумує всього декілька секунд і, розхитуючись, робить крок вперед. Пірнувши у теплий накурений салон, дівчинка миттєво трезвіє...
- Ну що, скільки береш? - шкіриться бритоголовий, а за ним поблискують зубами ще двоє.
- Н-не знаю... - Катря мимовільно кладе ногу назад, на дорогу, проте хтось хапає її за руку. Видно, вже дуже "хочеться".
- Та ви що, не бачите? - повертається бритий до друзів. - Вона ж ще, мабуть, "целка". Да?
Перелякана і вже мало що розуміюча Катря послушно киває головою і її сковує божевільний страх.
"Боже, допоможи, що я роблю?" - пульсує у мозку, проте перед очима випливає блідий, скрючений на ліжку Славко, і дівчинка розуміє, що дороги назад немає. Вона мусить ЦЕ зробити.
- Нічого, не бійся, - гундосить із заднього сидіння вусатий дядько, від якого жахливо тхне перегаром. - Ми добре тобі заплатимо.
Катря знову киває і намагається зробити так, щоб вони не помітили, як труситься від переляку її худеньке тільце і як цокотять, вибиваючи дріб, зуби.
Далі - задушливий, пропахший потом, салон, жорстке сидіння, не обтягнуте чохлом,скрип пружин, грубі волохаті руки, що нагло лізуть під маєчку, боляче здавлюють маленькі гострі груди, стягують трусики.. та гострий паралізуючий біль, коли щось тверде, гаряче та нереально велике й товсте з розгону вганяється кудись нижче живота... І кров... Багато крові... Ціла калюжа... І серед цієї крові - мов у тумані, неймовірна, здається, сумма - 500 доларів. Тремтячими руками дівчинка бере ці гроші та буквально випадає із машини...
На вулиці холодно. Світає. Катря, ледь пересуваючи ноги, бреде вздовж шоссе і гірко плаче... Ій жаль себе, жаль Славка, жаль своєї цноти, якої у неї вже ніколи не буде. Жаль свого життя. Але втішає єдине - саме цієї кількості грошей не вистачало для закупки потрібних ліків. Тепер Славко житиме. Він просто не може не жити... Після того, що вона зробила... Адже ж Бог усе бачить...
Відкопавши свій пакет та трохи вимившись вологими серветками, дівчина закопує закривавлені речі у землю й тихцем прошмигує до хати, мимо кімнати, звідки чується уривчасте дихання матері.
Катря лягає, проте сон не йде. Занадто багато емоцій як для однієї ночі. Та й живіт унизу мов припікають розпеченим залізом.
Ледь дочекавшись сьомої, дівчинка хапає гроші, що лежать під подушкою, та, не розчесавшись, мчиться до лікарні. Забігши без стуку в ординаторську, вона мовчки кладе купюри на стіл і аж тоді сідає на стілець, намагаючись віддихатись.
Старий сивоволосий лікар довго й суворо дивиться на неї, та через хвилину його погляд теплішає. І під цим поглядом Катря починає ридати. Їй згадується все - і останній погляд Славка, й сліпуче світло грузовика, й сьогоднішня така жахлива ніч...
Лікар важко зітхає, підіймається з крісла й кладе велику зморщену долоню на маленьку чорну голівку. Й довго-довго так тримає. По-батьківському. Старенький лікар, у якого все ще по-дитячому співчутлива душа, та маленька дівчинка, яка всього за одну ніч стала дорослою...

Після тижневого курсу лікування Славко все ще у "комі". Катря, кусаючи губи, задумливо дивиться у вікно, де яскраве вечірнє сонце вже робить спроби сховатися за обрієм. Крізь відчинене вікно залітає вітерець і ворушить її розпущене волосся. Рука, якою вона тримає Славкову долоню, заніміла, проте відпускати її дівчина не збирається. Їй здається, що коли вона тримає Славка за руку, він тут, із нею, а не десь там, у страшній холодній темряві. Раптом Катрі здалося, що Славкові пальці ворухнулися.
"Цього не може бути..." - після місяця "коми" повернення здавалося нереальним. Апарат штучного живлення навіть пропонували вимкнути, проте Катря не дозволила свідомо вбити найдорожчу їй людину, роззлюченим звіреням кидаючись на лікарів. І ось...
Ще один ледь відчутний потиск, скоріш як подих вітру. Катря повільно повернула голову і... наткнулася на здивований нерозуміючий погляд голубих очей.
- Катрусю?.. - шепіт, дорожчий за все на світі. Як довго вона за це боролась, як чекала!..
- Так, Славунчику... - голос зрадливо зривається, горло здавлюють спазми.
- Ти.. тут... А я... що зі мною?.. - він намагається встати, та тут же падає назад, на подушки, миттєво покриваючись холодним потом.
У Катрі здають нерви.
- Лікаря!!! - несамовито кричить вона і, намагаючись сховати гарячі сльози, шепоче: "Я люблю тебе, Славунчику... Я тобі не зраджувала, ні... Я все зробила правильно... Я так тебе люблю!.."
Лікарі і медсестра уже вриваються в палату. Дівчинці застилає очі якась червона пелена і Катря провалюється у безвість. Проте на душі уперше за весь місяць спокійно.
Тепер усе буде добре...