Цвинтар

Серед багатьох-багатьох історій в буревії років і подій, людей і мрій могла загубилася і ця. Але її доніс і передав іншим безіменний мандрівник. Хтось міг йому дати і більш невибагливі прозвиська через його занедбану одежу і бруд, що вже не можливо змити з чоботіт, який назавжди приховав їх справжній колір. Мандрівник шкутильгав і зсутулився настільки, що його темний силует в місячному сяйві сприймався людьми як силует міфічної істоти, яка покинула пекло, щоб страшити народ і стати вічним бабаєм для дітей. Ніхто не сприймав всерйоз його нерозбірливого белькотіння, але щоб відкараскатися від старого наливали чарку, давали трохи поїсти і вдавали, що слухали. А він розповідав… Здавалося, що всілякі болячки і хвороби торкнулися і залишили свій вічний слід на його тілі, але ніяк не вплинули на пам’ять і ясність розуму. Та, навіть напиваючись він не наважувався розповісти історію, яку вдалося витягнути з нього на смертному одрі. Зізнавшись, що ця історія ледь не звела його з розуму коли він її почув, вмираючий мандрівник так і не назвав жодного імені і місцини де вона відбувалася, забравши цей секрет з собою.
А я ж, спробую вам донести цю історію в такій самій послідовності, в якій і вона сягнула моїх вух. Отож…

Подорожуючий зовсім загубився в шляхах і дорогах. Він вже й зовсім забув навіщо переступив поріг своєї оселі чи куди направляється, та це йому особливо не дошкуляло, доки він отримував задоволення від самої подорожі. Іноді він задавав собі ритму власним шарканням і починав наспівувати пісеньку, знайому з самого дитинства, але вже настільки змінену в його пам’яті, що він міг заприсягтися, що видумав її сам.
В один з днів, що був повністю проведений в дорозі, мандрівник лише в рожевих мріях міг бачити свій прихисток на ніч і боявся розкрити наповнені відчаю очі, щоб вони осягнули безкраїсть полів і лісів, що його оточували. Хмари, що вороже згущувалися і холодний вітер не дозволяли сподіватися на спокійну ніч, в обличчя били піщинки і маленькі комашки. Та, несподівано для себе, він побачив в останніх променях сонця, що задихалося і вмирало в хмарному небі на заході поселення, абсолютне темне, очевидно, покинуте і занедбане. Коли він підійшов ближче, його побоювання знайшло підтвердження у вигляді наполовину зруйнованої церкви. Та дах її все ще був придатний для захисту від дощу, що вже починав накрапати і мандрівник вирішив не спокушати долю подальшими пошуками більш теплого кутка, залишившись на ночівлю в церкві. Марно обшукавши приміщення в надії знайти лампаду, він розбив і так вже поламану лаву, висік іскру і запалив худе й тьмяне вогнище, втім воно наповнило його спокоєм і умиротворенням – як і має бути в Божому храмі. Все ж цікавість взяла над ним гору і, зробивши імпровізований факел зі знайденого лахміття і швабри, він обійшов церкву, намагаючись одночасно і знайти щось корисне, і більш уважно роздивитися стіни і стелю. Вона виявилася не такою вже й зруйнованою, як могло здатися на перший погляд. Поваленим виявився лише вхід і вихід до кладовища, що знаходилося за церквою, в інших же приміщеннях зберігався відносний порядок, наче хтось зберігав і охороняв той хаос, що був вчинений одного разу. Мандрівнику навіть в один момент здалося, що він почув пискіт щурів і його шлунок мимоволі стиснувся в сподіванні на вечерю, та більше жодних звуків не пролунало, і він сумирно заснув під своєрідну колискову незадоволеного шлунку.
Ранок видався ще більш похмурим за вчорашній вечір, дощ, що лив зливою всю ніч перейшов у нудотне хлюпотіння крапель по калюжах, що не мало кінця.
Мандрівник важко провів ніч, жахаючись снів і поривів вітру, постійно змінюючи місце, тікаючи від дощу. Тому ранком він був більше схожим на примару, мало що розумів, важко відрізняв провали в сон від реальності. Біля нього щось шмигнуло. «Знову щур» - подумав мандрівник, та не мав бажання виходити на полювання – його тіло нило від сирості і твердої підлоги. Здавалося б сон знову заковтнув його, коли звук повторився, але набагато ближче. Подорожуючий роздер одне око і ледь не підскочив – над ним стояв схилений дідуган і байдуже дивився повз, в руках він тримав огарок швабри, на яку було накинуте якесь мокре ганчір’я. Продивившись в пустоту неосвітленого храму ще трохи, дідуган, який скоріше за все був прибиральником, знову почав ялозити шваброю по підлозі. Він акуратно оминув згарище, де вчора мандрівник розвів своє багаття і заходився вимивати підлогу між хаотично розкиданими лавками не обтяжуючи себе розставлянням їх по місцях.
«Агов, діду» - мандрівник сам здивувався глухості свого голосу, хоча дивуватися не було чому, за останній тиждень він майже не зустрічав людей, тому і розробляти голос йому нагоди не випадало. Дідуган продовжував водночас ретельно і з презирством вимивати підлогу, не звертаючи уваги до слів незнайомця. Мандрівник прокашлявся і побачив хмарку туману, що вилетіла з його роту; лише зараз стало помітно, який морозець вдарив. «Агов, пане. Це нічого, що я тут?». Дідуган не обертаючись до нього, вказав зчорнілим кінцем швабри трохи вище вхідних дверей – там, грубо збита, висіла табличка, на якій корявим почерком було виведено «В Божім храмі всім раді», і продовжив більше ритуальне натирання підлоги, ніж фактичне його прибирання.
Мандрівник скрутив всі свої пожитки в наплічник, який слугував йому за подушку і вийшов на вулицю. Вчорашнє враження про вимерлість поселення в рідких променях сонця стало ще глибшим і очевиднішим. Жодного цілого будинку – в кожного був якийсь дефект: вибиті стекла, завалена стіна, згоріла стріха, зняті двері, що лежали прямо на стежці до хати. Зелена висока трава покрилася памороззю, калюжі, утворені вчорашнім дощем, заросли льодовою скоринкою. Збагнувши, що тут немає де і чим поживитися, мандрівник вже хотів покинути селище, та його зупинили мозолі на ногах, натерті довгими пішими походами і промокла вчора одежа. Він вирішив повернутися до церкви, і все ж спробувати налагодити контакт з аборигеном.
Та коли він повернувся, застав церкву в такому ж запустілому стані, в якому вона постала перед ним вчора. Закинувши наплічник у відносно сухий кут, мандрівник твердо вирішив обійти поселення і спробувати знайти щось або когось.
На багатьох подвір’ях жили здичавілі собаки, що скажено гарчали, коли мандрівник проходив повз них, та ще більшу загрозу несли коти, які, як здалося, зовсім оскаженіли. Мандрівник сам бачив, як зграя котів, що, взагалі дивина, роздерла якесь цуценя і жадібно проковтнула ледь не з кістками. Та присутність тварин наштовхувала на думку, що тут є чим поживитися і людині.
За пів години подорожуючий так і не спромігся потрапити бодай до однієї оселі, та зміг побувати в одній затопленій клуні і в двох позбавлених стін (дошки були явно видрані людьми, мабуть що, на розпал) сараях. Повертаючись до церкви зі збитою в грудку кашею і, схоже що, з борошном мандрівнику здалося, що він побачив жіночий силует, за яким пленталося ще два дитячих. Вони зайшли за якусь клуню і не вийшла з-за неї, тому мандрівник сприйняв це як ігри свого перевтомленого мозку і поспішив до храму, бо мав ще багато чого впорядкувати до настання нічної години.
По-перше, він назбирав хмизу і сіна, і впорядкував собі бівуак, бо не на жарт намірився відновити сили, навіть якщо йому доведеться ділити своє ложе з церковними щурами. По-друге, перевірив дах і трохи позалатував щілини, щоб уникнути хоча б протягів. І по-третє, совісно озираючи місце свого першого вогнища, він зробив імпровізований примус, аби не псувати більше підлоги.
Запаливши вогнище і трохи прогрівши приміщення, мандрівник зняв з себе сирий одяг і розвісив його для сушки. Церква йому вже не видавалася такою страшною і запущеною як вчора. Вперше за багато місяців сон мандрівника був спокійним і нічим не порушувався.
Наступний ранок зустрів мандрівника холодним вітром – всі заходи по втепленню храму, здійснені напередодні, виявилися марними. Дідуган знову човгав ганчіркою по підлозі. Мандрівник привітно всміхнувся йому, хоча прибиральник на нього і не дивився.
На сьогодні мандрівник намітив багато планів. Він хотів м’яса, і якщо не вдалося побачити щурів, то собак він бачив вдосталь (вони видавалися менш агресивним і не такими скаженими як юрби котів), тому саме полювання на них і мало стати головним завданням. «Агов, діду, а тут є хтось живий окрім Вас?». Звичайно, на відповідь марно було й чекати.
Подорожуючий вийшов на двір і просто не повірив своїм очам – поселенням ходили люди, багато людей. Але всі вони ходили у якомусь мовчазному ступорі, жодного звуку, окрім шаркання ніг по дорогах. Воно не було якимсь особливим, але було єдиним звуком який долітав до вуха мандрівника, дуже моторошним звуком.
Люди снували повсюди: носили якісь в’язки сіна, букети пізно-осінніх польових квітів, якісь мішки та інструменти. Обличчя були обтяжені зосередженістю на, здавалося б, дуже не вибагливій праці, таке враження, що всі були дуже зайняті навіть для простого вітання одне з одним. Найдивніше, що мандрівник майже не відчував на собі поглядів, якщо вони й були, то дуже короткі, побіжні і абсолютно апатичні.
Він все ж таки простежив певну закономірність в рухах селян. Жінки і діти носили здебільшого сіно й квіти, направляючись з хат до полів, і назад. Чоловіки носили мішки до клунь, а потім, звільнившись, заходили до якогось напівзруйнованого будинку. Єдиного, в який заходила не одна, чи дві людини, а цілі гурти чоловіків. Мандрівник перевірив кишень – декілька монеток, але для чарки-другої цілком вистачить.
Внутрішнє оздоблення шинку було настільки невибагливим, здавалося, що руйнація будівлі йшла саме з середини: розбиті стільці і щепки від столів валялися по кутках, по середині зяяла яма в підлозі, куди спльовували відвідувачі, барна стійка трималася на умовних підпорках, майже зруйнованих термітами. Мандрівник обійшов відвідувачів, привітно здороваючись майже з кожним. Так і не отримавши жодного привітання у відповідь, він попросив шинкаря налити йому чогось. Той мовчки виконав замовлення, так ні разу і не зустрівшись поглядом з мандрівником, начебто він наливав не живій людині, а якомусь пустому місцю, з абсолютною байдужістю питиме хтось з чарки чи ні. Пійло було якимсь позбавленим смаку і, схоже, міцності, але воно було відмінним від звичайної води і чаю з трав, які звичайно вживав мандрівник, тому попросив налити ще. Проковтнувши другу чарку і з огидою подумавши, що це було абсолютно зайвим, мандрівник виклав дві монети прямо перед носом у шинкаря. Той не розуміючи подивився на них. Склалося враження, що він вперше в житті бачить металеві кружечки. Та потім квапливо згріб однією рукою їх в розкриту долоню іншої і заходився наповнювати опустілі чарки інших клієнтів. Навіть в шинку всі стояли. Люди мовчки дивилися в підлогу, або на стіни, або в стелю, що просвічувала затягнуте сіро-свинцевими хмарами небо і не випускали ані пари з вуст. Мандрівник так і не наважився сказати бодай слова і вийшов.
Можна було здогадуватися, що сонце якраз знаходиться в зеніті і у подорожуючого безліч часу на полювання. Та прислухавшись до власного шлунку він зрозумів, що його наповнила важка рідина з шинку, і він вже не зможе прийняти будь-чого іншого. А навколишній світ став змінюватися – він кружляв і хитався. По дорозі до церкви люди все рідше стали йому траплятися, собаки стали ще дужче лаяти. Мандрівник знесилено завалився на свій бівуак і заснув.
Біля нього важко хропла огрядна жінка. Її важка грудь придавила йому руку так, що вона заніміла і безпорадно висіла коли він вивільнив її з-під жінки. Просто якийсь дурний сон. Цілу ніч вони його переслідують. Просто черговий дурний сон. Мандрівник знову провалився в сон перебуваючи в теплих обіймах мякого тіла.
Щось розбуркало мандрівника. Хтось його тряс, оголяючи проблему похмілля, яким була оповита його голова. Він роздер очі і побачив, що розхитують не його, а жінку біля нього – це робив шваброю дідуган. «Що таке?», та прибиральник жодним чином не відреагував на слова мандрівника. Жінка прокинулася, наспіх прикрилася одежею, що гіркою лежала біля неї і вийшла через задній вихід. Подорожуючий спробував підхопитися і затримати її ухід, але спазм в скронях вклав його назад на сіно. Знадобилося ще трохи часу аби прийти в норму і підвестися знову. Дідуган вже закінчив своє прибирання і кудись вшився. Антураж церкви, який не змінювався день від дня, не залишив на собі відбитку німих страстей, що бурлили кілька хвилин назад.
Мандрівник пройшовся до заднього виходу – виходу до прицерковного цвинтаря. Все так само тихо – жодних ознак жінки. Три дні тому, під дощем і в сильно посірілому світлі йому не вдалося як слід роздивитися кладовище, зараз же воно його здивувало своїм виглядом - це була єдина архітектурна композиція селища, що не зазнала очевидних руйнувань. Надгробні плити були рівними і чистими, трава підстрижена, зелена й без залисин навіть в таку пізню осінь.
В розкислій від постійних дощів землі мандрівник вгадував сліди ніг – достатньо глибокі і чіткі – такі могла лишити лише важка особа, яка прогулювалася тут нещодавно. Він їх прослідив аж до надгробку. Біля нього лежав букет сухих польових квітів і стрічечка, яка ще зовсім нещодавно була в волоссі нічної гості мандрівника. Він не мав нагоди запам’ятати її обличчя, то точно запам’ятав червону стрічку, якою було обв’язано і міцно затягнуте волосся. Йому все не вдавалося розібрати ескіз напису на плиті – навіть повільне водіння пальцем по ній не дало йому жодної зачіпки. Але день тільки починався і згодом, на що сподівався мандрівник, сонце освітить кладовище і йому вдасться прочитати напис.
Не встиг він зайти назад до храму, як його шлунок пронизав гострий біль і мандрівник насилу встиг добігти до кущів, де провів наступні три години.
Вчорашній відвар, що помилково був ним сприйнятий як алкогольний напій, нарешті знайшов свій вихід з організму, використовуючи всі мислимі і немислимі шляхи. Мандрівнику полегшало і він навіть відчув легкий голод. Та собак полювати він не зважився, а перекусив сухарями, що були його вірними помічниками в подорожах.
Події ночі і ранку ніяк не могли скластися до купи: що то за дівчина, як вона опинилася з ним, чи щось між ними було, чому вона так швидко втекла і що робила на цвинтарі. Він не розумів нічого і не пам’ятав нічого. Певно це все та ж отрута на нього так подіяла. Мандрівник відчув в середині певний сум, важкість самотності несподівано обрушилася на нього, саме після того, як лише на мить він пробув не сам.
Сонце, здається, піднялося вище. Треба було йти або на вулицю, бо від церковних зводів він починав вже потроху казитися, або на цвинтар, щоб краще роздивитися надгробок. Та щось його лякало, йому здавалося, що відкриття що він там може зробити йому не сподобається. Тому, ще одна прогулянка селищем, видалася йому оптимальним варіантом.
Мандрівник заготував декілька камінців і торбу – в цей раз він точно збирався прийти на ночівлю не з пустими руками, вполювавши якусь собаку. Залишалося знайти безлюдне місце, а такого, як виявилося, просто не було. Ні, люди не гуртувалися, але були повсюди. Діти, жінки, чоловіки, сп’янілі від випитого в зруйнованому шинку - всіх наче повисипало на вулицю, в цьому зруйнованому селищі, яке ще 3 дні тому здавалося абсолютно безлюдним. Та сьогодні всі вже були без діла: ніхто не носив мішків, діти поодинці гралися в багнюці, жінки сиділи на порогах зруйнованих будинків.
Мандрівнику спало на думку, що він зможе знайти двох своїх знайомих – дідугана і дівчину – десь в селищі. Та обійшовши його двічі, зазирнувши в кожний двір, почувши прокльони псів, що їх сторожили, він так їх і не побачив.
Як виявилося, він просто не там шукав. Сонце вже було високо, і мало б освітлювати затінений цвинтар. Мандрівник, що перебував в мертвій тиші і чув лиш шаркання ніг, вперше почув якісь інші звуки. Хтось щось майстрував – принаймні так здалося. Звук був наче від ударів по чомусь якимсь важким предметом, і чим ближче до церкви, тим голоснішим ставав звук.
Стоячи біля входу мандрівник зрозумів, що звук йде з-за церкви, з цвинтаря. Він злякався, хоча й не знав чого, ноги стали труситися в колінах, серце вискакувало з грудей. Та зрозумівши абсолютну безґрунтовність цього нападу страху, мандрівник заспокоївся і впевнено покрокував по дерев’яній підлозі до протилежного виходу.
Сонце створило ідеальне освітлення - мандрівник вже з порогу міг розрізняти каліграфічні літери на надгробках, вони були такими чіткими і глибокими, що, здавалося б, їх можна було прочитати й в повній темряві. Звичайно, тепер він здогадався, що то за звук – звук ударів по камінню. Єдиний надгробок, що був сьогодні вранці не підписаним і став в ранці предметом уважного споглядання і дослідження пучками пальців, бо по мірі приближення до джерела звуку, мандрівник вдивлявся в дивні надписи на інших кам’яних брилах, які б мали нести крізь віки пам'ять, про тих хто лежить під ними, і були вже старими, жодного свіжого.
Майстер згорбився над плитою і уважно придивляючись, акуратно вибивав потрібні літери. Мандрівник так зосереджено дивився на нього, що до останнього моменту не помічав дівчини, що сиділа на сирій землі, майже в калюжі, обпершись спиною об холодну надгробок. Вона німо співала, лише розтуляла губи, а по щоках котилися гронами сльози щастя.
«Ч» і «Е» вже були виведеними на граніті, і дідуган крехтів над наступною літерою. Пухка дівчина, миловидна мордаха якої ще більше запухла від сліз, закінчила своє моторошне співання і заходилася плести вінка з квітів. Звичайно ж польових, таких самих, що мандрівник бачив в руках ледь не кожної жінки за той час, що перебував у селищі. Він сів навшпиньки біля неї, дівчина не відсахнулася, подивилася на нього почервонілими очима і, здається, не побачила. Такий же погляд був і в дідугана, та й в будь-якого іншого мешканця селища.
«Невже з вас ніхто взагалі не розмовляє? Невже вам не хочеться співати, вголос промовляючи ці кляті слова, які не мають сенсу, невже ви не шепочете «люблю» і не кричите «ненавиджу»?
«Тобі доведеться сьогодні піти, мандрівнику. Завтра тебе вже тут не буде» Хто це сказав? Голос був досить молодим, він не міг належати ні дівчині, ані навіженому дідові. Подорожуючий ледь голову собі не скрутив, оглядаючи, охоплюючи весь оточуючий простір, та нікого, хто б міг це сказати, не було видно. Йому подумалося, що від постійного напруження, життя в церкві, поганого харчування в нього могли і мали б початися розумові недомагання, галюцинації, це було б логічним результатом такого життя.
Сидіти біля цих двох диваків було занадто неприємно і мандрівник вирішив поки обійти цвинтар, який видався набагато більшим, ніж могло б здатися з самого початку. Декілька родинних склепів абсолютно однакової архітектури, і однакові надгробки. Склепи звичайно ж були більш цікавими, тому мандрівник направився до них. Написи на них були вже стертими, і прочитати всі літери було неможливо. «Silentium est aurum» - лише цей напис можна було чітко розгледіти, але значення його мандрівник не знав. На інших же двох склепах він не зміг зрозуміти жодної літери.
Удари молотка стали трохи повільнішими, вочевидь, дідуган закінчував свою роботу. Мандрівнику чомусь дуже захотілося побачити момент покладання вінка на сиру землю, тому він вирішив пришвидшити огляд кладовища аби поспіти вчасно.
Та біля першого ж надгробку він встав як вкопаний і не міг ворушитися. Там не було написаного жодного імені, прізвища, років життя. Саме слово «кохання». Біля плити лежала стрічка для волосся і запонки. Тут до мандрівника дійшло ще одне – земля на цвинтарі не рита, це просто газон, засіяний травою. На сусідньому надгробку було висічене слово «милосердя».
Мандрівник почав задкувати від одного напису до іншого «щирість», «скромність», «покора», «сумлінність», «дружба»… Його горло неначе взялося лещатами, він хотів кричати, а замість цього з нього вилітало сухе покашлювання і розпач. Вже знаючи, але все ще боячись дізнатися він підбіг до надгробку, біля якого стояли посміхаючись дідуган і дівчина. «Честь». Звичайно, це вона. Честь, яку поклав під цей камінь саме він,честь яка сама лягла під нього. Можливо, саме для цього він і був приведений в це селище, для цього йому дали стріху над головую і обпоїли. Для цього дід щоранку перевіряв, чи він ще не вмер.
Тепер мандрівника стала тривожити ще одна думка: а що далі? Що тепер зроблять з ним, коли необхідність в ньому відпала. І він побіг. Минаючи вже досить знайомі вулиці, з досить знайомими руїнами, будучи облаяним досить знайомими псами. Все неначе казало, що він вже свій, але й місця йому тут більше не знайдеться. Далі він впав від знесили: фізичної, моральної.
Почав накрапати дощ, який змивав багнюку, що заліпила його обличчя. Він бачив, як, крадучись, до нього почала підходити собака, спочатку обережно, сахаючись, а потім все більш і більш впевнено. «Я не здох!» хотів крикнути він, але лише важко видихнув. Собака обнюхала його ноги, потім руки і підійшла до обличчя. Розумні очі, які ж в неї розумні очі - промайнуло в голові мандрівника. Собака заходилася облизувати його брудне обличчя, м’яко тикаючись прохолодним носом мандрівникові в щоку. Від удару каменем вона лиш високо заскавучала і впала, насичуючи калюжі яскраво червоним кольором.
Мандрівник звалив собачу тушу на плече і поплентався до церкви. Його речі були розкидані по її подвір’ю і мокли під дощем. Він підійшов поближче і побачив, що двері забиті дошками, які раніше слугували табличкою «В Божім храмі всім раді». «Тепер тут не всім раді, так, цуцику?».
Він більше жодного дня не провів під чиїмсь дахом, харчуючись собаками і пліснявим хлібом. Не знаючи спочинку і не зупиняючись йшов. Він йшов не кудись, а від чогось, все життя прагнучи відійти на максимально можливу відстань від місця, яке наклало відбиток на його долю. Я запропонував віднести його в церкву на останню сповідь, там за ним могли попіклуватися вмілі руки чорниць в останні години. Та мандрівник забився в істериці і благав всіма святими не нести його до храму, а лишити старого помирати там, де він вже знаходиться, хоча й охоче погодився сповідатися священику. Я не був присутній на сповіді, але служитель вийшов з кімнати сумний і задумливий, і попросив мене не відходити від нього до останньої хвилини, яка має от-от настати. Саме тоді я й почув цю історію. Під кінець слова мандрівника стали плутаними й дуже-дуже тихими, а очі - замутненими. Я його спитав як його звати, і коли він народився, аби написати це на його хресті, та мандрівника відвідало останнє осяяння і він вимовив, можливо, найчіткішу фразу в своєму житті «Мій хрест вже давно стоїть, і на ньому написано «Спокій».