33 фатал стична новела оптим стичного настрою

Таку історію навряд чи хто розповість. Так що, вам випала унікальна можливість. Я колишній духовний провідник спільноти Хреста Ісуса. Ця спільнота дуже мала і подібних їй не знайти. Звичайно, в цілях безпеки і через просте боягузтво, що ви можете знайти їх, я нізащо не видам вам хоча б приблизного місця цього поселення. Але вам буде надзвичайно цікаво і повчально знати які старовинні обряди і переконання можуть існувати у цьому світі.
Ми живемо невеликою громадою у селищі, що немає жодних зв’язків з іншими поселенням поруч, та, власне, сусідніх поселень й немає. Якщо намагатися провести паралелі, то ми щось на подобі амішів. Але це порівняння до неможливості схематичне і грубе, все одно як порівняти кавун з полуницею – і те і те ягоди.
Я, як певного роду духовний наставник общини, мав доступ до всіх таємниць громади, до її історії, літописів, міг дослідити причини виникнення і заглянути в коріння звичок, тому, я можу вам сказати більше від усіх з цього питання, і тим не менш, мені майже нічого сказати, нічого привести у доказ, вам доведеться вірити, як віримо ми, спільнота Хреста.
Хоча я прожив майже вдвічі довше за свого батька, і половину цього життя я провів у вашому світі, мені все ще важко проводити паралелі і знаходити приклади, зрозумілі для простих людей. Мені дуже важко пояснити мою роль у громаді, прочитавши «духовний провідник» ви певно уявили якогось попика, або люди з великою фантазією і любов’ю до надзвичайного могли змалювати картину шамана з бубном, але це все не так. Головним чином, я був обраний на цю посаду через антропометричні данні, вроджену силу переконання і набуту в дитинстві під впливом виховання батька відповідальність. Але сталося так, що моя натура, як виявилося, повністю спротивилася батьківським вказівкам, і ось я тут, видаю на ваш розсуд цю історію. Не буду брехати, я її пишу не через бажання поділитися знаннями, а через фінансову скруту і можливість заробити гроші. Я давно пережив всіх своїх родичів і мені нема про кого піклуватися, окрім себе; я самотній і хворий. Недуг мій дуже рідкісний і майже не піддається лікуванню, ще трохи і стану повністю прикутим до ліжка. Всі мої кістки пекельно болять, а плоть розкладається прямо на них, і мені дуже б хотілося донести мої знання і мій гіркий досвід свої громаді, але я назавжди відлучений від неї. Скільки разів я намагався повернутися, щоб прийняти свою долю у колі братів по вірі, але я перестав існувати для тих людей, людей, які мене ніколи не бачили, людей, які ще не народилися коли я був проклятий. Я проходив по поселенню і мене ніхто не гукнув, не сказав поганого слова, але й не подивився в очі, мої онуки не впустили мене в будинок, навіть не подали вигляду, що чули як я стукав у двері. Я стояв на колінах тиждень біля церкви, громада бачила моє покаяння щодня на вечірній месі і двічі - на недільному богослужінні, та не пробачили мені, не принесли води, коли я впав від зневоднення, а просто викинули мене за межі поселення. Я всю ніч повз до братської могили, і під ранок, напившись роси ліг помирати на місці де поховані мої батьки, дружина й діти. Я благав громаду лишити мене й дати померти, але вони знову винесли мене за межі поселення. Я вже ніколи не зможу з’єднатися з ними.
Я народився в звичайній родині, хоча це і важко застосувати до світу який ви знаєте, бо у нашої громади всі родини звичайні. Я був достатньо пізньою за нашими мірками дитиною. Моїй мамі було 18, а татові 20, і вони вже майже дійшли до відчаю. Тато почав перекривати куполи церкви, думаючи, що таким чином замолить якісь невідомі йому гріхи, що він вчинив, а мати щодня, поза чергою, прибирала церковні зали. Всі діти моїх батьків жили під страхом повторення гріху, і більше за всіх часу проводили в церкві, тому ми з братами і сестрами були під пильним наглядом не матері, а духовного очільника того часу – Іоана. Проживши серед цивілізованих людей багато часу і прочитавши багато книг, я переконався, що єдиним гріхом моїх батьків, як і всіх людей нашої громади було занадто раннє одруження, і просто не всі дівчата могли мати дітей так рано.
Іоан в мені побачив потенціального намісника і взявся виховувати. У восьмирічному віці я майже переїхав до нього в домівку і став жити з його дітьми, лиш зрідка заглядаючи додому для того щоб переночувати. Іоан був здоровенним чоловіком з м’яким приємним голосом,який лунав так, наче він не проповідує, а вкладає спати. Його поважали і казали, що він був найкращим, з останніх 10 проповідників. Та в нього сталася величезна трагедія – попередній його учень, який от-от мав увійти у сан проповідника втонув, і йому швидко довелося шукати заміну. Тому я невпевнений, що вплинуло на вибір саме мене, якісь внутрішні таланти які в мені побачив Іоан, або ж поспіх, з яким йому довелося робити вибір, і я просто був під рукою. З ходу подальших подій не лише я, а й вся громада змогла зробити висновок, що більш ймовірним є другий варіант.
В десять років я став проповідником і у нас з Іонам відбулася надзвичайна важлива бесіда. Він сказав, що всі підрахунки, які були ним проведені, показують, що я стану одним з наймолодших духовних лідерів за всю історію поселення, і я маю стати чоловіком, до того часу, як відбудеться моє сходження на посаду. Він сказав, що це питання має вирішуватися батьками і ми пішли до них. Здалося, що ця розмова стала несподіваною лише для мене, бо батьки вже обрали мені дружину, яку я мав покохати і краще пізнати за наступні 3 роки. Тато був однолітком з Іоаном, тому я мав стати духовним лідером спільноти і головою родини в один рік. І наступні 3 роки мого життя стали найбільш насиченими з точки зору здобуття знань і досвіду. Я був посвячений у всі таємниці ремесла землероба, духівника і голови родини. Найважчим стало останнє. В 12 років ми з Марією пішли до шлюбу, і, як виявилося, ні вона ні я не були для цього достатньо дорослі. Наступні півтора роки нашого родинного життя були схожі більше на життя брата й сестри, аніж на життя чоловіка і жінки. Так і не ставши чоловіком у повному розумінні цього слова я став головою родини, бо настав час Весняного Фестивалю. За всіма календарями і канонами я мав би стати і духівником громади також, але Іоан переніс початок Фестивалю на кілька днів, тим самим давши мені ще пів року на змужніння, які я не витратив дарма, і все ж таки прийняв сан Голови спільноти Хреста Ісусового вже чоловіком.
Разом з батьком розіп’яли ще сімох членів громади, тому Весняний Фестиваль видався дуже хорошим і багатим на страви і гуляння. Вісім вдів при живих чоловіках урочисто сиділи в голові столу і мали дуже поважний вигляд. Моя мати хоча й була наймолодшою з жінок, але все ж таки вона головувала над ними і саме вона вперше зайшла до склепу з короною Королеви Фестивалю і рушником з хлібом в руках.
Секрет випікання погребального хліба був відомий лише жінкам і переходив від матері до дочки. Його приготуванням займалися всі жінки, яким випало на долю зайти до склепу. Він мав бути достатнього розміру щоб вистачило всім жінкам, і іноді чоловікам, які ще не відійшли до небес за три дні на хресті.
Літо видалося важким для мене. Я був змушений вперше самотужки збирати врожай без допомоги батька, і лише те, що я в липні зміг знайти майбутніх чоловіків двом моїм сестрам, роздобувши таким чином ще чотири робочі руки допомогло з цим впоратися. Також я займався приготуванням до Осіннього Фестивалю. Офіційно після нього я ставав духівником і Іоан передавав останні знання і секрети мені. Саме я, як правонаступник Іоана, а не його діти, мав займатися його відходом від справ.
Тридцятитрьохрічний Іоан дуже переживав, що скоїв смертний гріх, відстрокувавши свій ухід від справ на півроку. Більшість літа він провів у церкві, наводячи порядок, приводячи до ладу всі невеличкі огріхи інфраструктури церкви, перебираючи і уточнюючи папери, яких було не багато. Фактично, починаючи з весни, я вів усі щоденні меси, а Іоан був присутнім лише на недільних, і то в ролі глядача. Його тонкі риси обличчя через внутрішні протиріччя стали ще тоншими, а рідка борода ще рідшою.
Настав тиждень перед осіннім фестивалем. Я мав бути присутнім на урочистому відкритті склепу і похованні в братській могилі 16 людей, двоє серед яких були моїми батьками. Іоан відмовився провести служіння за упокій, сказавши що за 12 років їх провів достатньо. В цей день я вперше помітив що на мене дивляться як не на простого члена громади, але як на свого духовного лідера. Якщо в католицизмі людина може відчути подібне в років 70, то я відчув це в 13, мені випало на долю двадцять років головування, сорок фестивалів і 441 людина, яку я відспівував.
В вересні на хресті він дійсно виглядав як Ісус, що додало ще більше впевненості громаді, що Іоан був святим. Коли його знімали, він був ще живим, і навіть попросив, щоб йому дали можливість самотужки пройти в склеп, що він і зробив, прийнявши допомогу лише від дружини. За неписаним правилом він перший скуштував погребального хліба, а потім, коли по шматку з’їла кожна жінка, вони почали співати псалми. Від хліба засинають безболісно і вже не просинаються. Потроху хор людей став зменшуватися в кількості голосів, останнє жіноче сопрано належало дружині Іоана. Його ж голос стих лише за два дні. Іоан став першим і єдиним, кого не поховали у братській могилі, а спеціально збудували склеп біля церкви, бо його тіло весною виявилося непідвласним ні часу ні тлінню.
Нова посада мало що змінила. Я так само обробляв поле, хворів і кохався з дружиною. З абсолютно нового і невідомого мені відкрилося лише одне. Не всі чоловіки, що досягли тридцятитрьохрічного віку, а бо не всі дружини, чоловіки яких стали достатньо поважними в роках, аби прийняти смерть і піти у інший світ, забравши їх разом з собою, хочуть добровільно ставати дійовими особами фестивалів. На початку мого шляху у ролі духівника було найважче переконувати їх, через очевидну різницю у віці.
Я багато чого дізнався з паперів і книжок, що так акуратно велися усіма моїми попередниками. Тут я прочитав, що наше поселення бере початок від тринадцятого сторіччя, і було засновано віруючими, що ховалися в лісах від татарів, і хоча я не знайшов пояснення того, чому ми маємо схилитися перед долею і померти у віці Христа, я не придав цьому великої уваги, і продовжував повчати під час служінь наших громадян. Папери зберігали дні народження всіх членів спільноти і безпомилково вказували на який фестиваль їм треба приходити не в якості гостей. За рік до фестивалю починалася робота з його учасниками. Я ставав частим гостей їх домівок, читав їм святі тексти, готував дітей до дорослішання.
Найважче було розмовляти з жінками, чоловіки яких померли завчасно. Зазвичай, вони були набагато молодшими за інших жінок, яким настав час входити до склепу, і я відчував усім своїм тілом їх небажання змиритися з долею, хоча й жодна з них не втекла. Таких жінок, вдягали у чорний саван, і вони мали в ньому ходити до найближчого фестивалю, де вони, за традицією, обиралися королевою і очолювали траурну процесію.
Та час все розставив по місцях. Я виріс дуже міцним, а не за віком величезний досвід і врівноваженість зробили мій голос тягучим і впевненим, так, що я зміг читати проповіді не гірше за Іоана. Мій авторитет ріс, разом з тим як росла моя родина. Моя дружина виявилася надзвичайно плодовитою і за 21 рік шлюбу і 20 років життя як чоловіка і дружини ми змогли набути десятьох дітей.
Я був щасливим, маючи достаток, знаючи горе і радощі, бачачи проблеми і шляхи їх вирішення. В двадцять п’ять років я досяг всіма визнаного авторитету і був майже королем громади. Я не мав більше трудитися на полі, цим вже доволі вправно займалися мої сини, один з яких став моїм учнем у справі духовній. Мій вибір не був продиктований родинними почуттями і був схвалений громадою, як найкращий з усіх можливих. Його звали Юдою. У селищі такий звичай – ми всіх дітей називаємо іменами учнів Ісуса, не розділяючи на поганих і хороших. Дівчата найчастіше бувають Маріями.
Я мав абсолютну владу і не те що не зловживав нею, а навіть не користався. Моє життя було настільки хорошим, що зламало мене. Я не захотів прийняти смерть. Я, той хто переконав біля півсотні людей, що билися в істериці і благали продовжити їм життя і відступитися від звичаїв, почав зважувати за і проти і не зміг переконати себе в необхідності зробити цей вчинок. Поки мене роздирали сумніви і я приймав найважче і найбільш хибне рішення свого життя, селяни почали будувати біля склепу Іоанові ще один. Вони казали, що можливо колись знайдеться ще один достойний духівник якого нащадки удостоять склепом і їм дуже хочеться щоб саме вони, люди, що ще пам’ятають Іоана, збудували поряд з його склепом ще один. Я зробив вигляд що повірив, а вони що не помітили моєї недовіри, але на Осінньому фестивалі, що передував Моєму фестивалю, його королева урочисто сказала, що громада, повністю усвідомлюючи на який крок вона йде, повідомляє, що у новому склепі на весні поховають мене.
Після Осіннього фестивалю ми з Юдою почали робити мені хреста. За звичай, хрести роблять всією громадою разом в кінці зими. Але духівник, має сам зробити свій і може прийняти допомогу лише від свого намісника. Ми з Юдою вибрали дерево і зрубали його, коли воно впало на землю, у мене опустилися руки і я заплакав. Я не зміг більше цього в собі тримати і розказав Юді, що мені дуже важко прийняти неминуче наближення смерті. Він запропонував помолитися разом і попросити у Бога дати сил, щоб мужньо прийняти цей момент.
Але я почав потроху віддалятися від всіх, я не міг дивитися на людей, що за кілька місяців розітнуть мене на хресті і будуть жадібно їсти під ним. Я вкотре згадав Іоана, його відхід від усього, його змучений вигляд. Тепер я розумів, що це не вигляд святого мученика, а вигляд простої людини, що перебуваючи в розквіті має прийняти неминучість смерті. Мій хрест був майже виготовлений, хоча після зрубання дерева я до нього і рукою не торкнувся. Я дивився на нього і плакав. Я хотів благати, але не було у кого. Весна була ранньою, що дало змогою насолодитися востаннє солодким ароматом трав і квітів. Ми з Юдою урочисто відкрили склеп і відспівали душі померлих, потім процесією повезли небіжчиків до братської могили. Дорога проходила повз церкву і я побачив, що кілька селян вибивають на склепові моє ім’я, сховавшись під простирадлом, що накривало склеп до відкриття. І тут я відчув, що не моє тіло буде в цьому склепові, і що він назавжди стане пам’ятником невігластва, а не святості духу.
Повернувшись додому я побачив, що моя дружина збирається йти. Можна було і не питати куди, відповідь була б очевидною – до цьогорічної королеви додому, пекти хліб.
Я схопив свої речі і втік. Біг по головній вулиці з оберемком набутого за тридцять три роки життя. Навіть за потоками сліз я помічав спантеличені обличчя людей, що мене зустрічали. Жодного слова ніхто не промовив. Лише очі з поглядом повним гніву і прощення.
Моя втеча не вбила їх віру. Юда став духовним провідником громади набагато кращим за мене, а коли його розіп’яли й не зойкнув, в його очах читалося щастя і довгоочікуване полегшення від спокутування гріхів, що до нього перейшли від батька.
Я прийшов у ваш світ жебраком. Я не знав, що таке гроші, але знав, що таке праця. Я зміг вибитися з тенет бідності і відчаю. У мене було вдосталь грошей і не було ні краплини щастя, всі ці тридцять три роки, що я прожив серед вас, у вашому світі. Все що я знайшов – це хвороби, яких ніколи не мав. Більшість лікарів схиляються до думки, що це генетичні й вроджені хвороби, і запитують, чи не було подібних захворювань у моїх родичів. А єдине, що я можу відповісти, що у моїх родичів ніколи не було проблем і вони були найщасливішими людьми у світі.
Певно через закритість нашого суспільства природа внесла певні корективи в наші гени. Ми вже не пристосовані жити довго. Моє тіло – найкращий приклад цього. Воно дало мені гроші коли я до вас прийшов, і забирає останні копійки на лікування раку коли я від вас йду. Зараз почалася весна і у мене загострення. Лікарі дають мені максимум три місяці. Мені потрібні гроші на курс підтримки, я хочу дожити до Весняного Фестивалю.